у кампанії «Просіки і голод: завоювання Чечні Євдокимовим (1857-1859)»
У листопаді 1858 року генерал Євдокимов, за власним журналом, «знайшов вигіднішим ужити в діло мирне тубільне населення»: наїб (управитель округу при імамі) Саїб-Дулла з понад двома тисячами озброєних чеченців примусив до здачі аули верхів'їв Фортанги й Асси, які «видали Саїб-Дуллі 27 чол. російських полонених і аманатів із найкращих фамілій» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)[1]. Колишніх наїбів імамату влада берегла для майбутньої служби: полковник Бєлік, за рапортом Євдокимова від 8 вересня 1858 року, який цитує історик М. І. Покровський, «наводив порядок і встановлював перші начала управління в товариствах, що знову покоряються; жертви, переслідувані народом, шукали в нього притулку»[2]. 4 липня 1859 року, за істориком Д. А. Хожаєвим, чеченські старшини прийшли до головнокомандувача Кавказької армії Барятинського: «чеченська депутація почесних осіб, серед яких були колишні наїби Талхіг, Ескі, Еділ, Дуба, Умалат, з'явилася у фортецю Грозну до князя Барятинського» - це Талхіг Шалінський, наїб Великої Чечні й начальник артилерії імамату, і Дуба Вашендароєвський, наїб Малої Чечні; наїби, що перейшли, «отримали царські чини, нагороди і були призначені наїбами тих самих дільниць, де колись вони служили Шамілю»[3]. 19 серпня 1859 року головнокомандувач Барятинський дав «попередню згоду на відведення земель у Чечні і на Кумицькій площині» підпоручикові Асханову, підполковникові Чермоєву і Пензулаєву[4]. Підсумок підбив історик М. І. Покровський: «головами царської адміністрації в Чечні і Дагестані після 1859 р. виступають особи, добре знайомі нам як наїби Шаміля»[2].