Процедура – це історичний приклад використання техніки або підтехніки колонізатором у ході певної кампанії, спрямованої проти певного народу. Нижче вони перелічені з можливістю фільтрації за народами, що постраждали від російської агресії.
Московське царство скористалося критичним становищем Гетьманщини, щоб нав'язати формат підпорядкування, від початку відмовившись брати на себе симетричні зобов'язання. Царський посол демонстративно відкинув вимогу козаків про взаємну присягу, перетворивши угоду на інструмент одностороннього поглинання: «Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Жодного письмового договору в Переяславі укладено не було»[1].
Захоплення територій сусідньої держави подавалося населенню Московського царства не як акт політичної чи воєнної експансії, а як велика священна місія. Використання православної риторики допомагало виправдовувати московські амбіції шляхетними цілями захисту братів по вірі: «Повернення цих земель до Росії всі тоді усвідомлювали як Возз'єднання»[2].
Москва від самого початку заклала асиметричний фундамент відносин, жорстко обрізавши міжнародну суб'єктність автономії. Задовольнивши внутрішні вимоги козаків, Москва категорично заборонила їм вести самостійні зовнішньополітичні справи: «Цар Олексій приймає головні вимоги — усі, крім самостійної зовнішньої політики»[2].
Щойно політичні інтереси змінилися, Москва без вагань пішла на сепаратний мир зі своїм недавнім ворогом — Польщею, цинічно домовляючись про поділ сфер впливу за спиною свого українського союзника: «У жовтні 1656 року в нинішньому Вільнюсі стартують переговори між Росією та Польщею»[2].
Московське царство фізично та юридично ізолювало автономію від участі в міжнародній політиці, вирішуючи долю козацьких земель без урахування їхніх національних інтересів: «Це справжня драма для Українців: на наполягання польської сторони Українців до переговорів не допускають»[2].
Щоб не дати українській делегації змоги впливати на геополітичні розклади чи вчасно протестувати проти сепаратного миру, московська дипломатія застосувала жорстку інформаційну блокаду, не пускаючи козаків навіть на поріг зали переговорів: «на наполягання польської сторони Українців до переговорів не допускають»[2].
Прагнучи ослабити Гетьманщину зсередини й не дати їй розірвати васалітет, Москва почала штучно розпалювати громадянську війну. Царство щедро спонсорувало та озброювало внутрішню опозицію проти законного уряду, спровокувавши період кривавої Руїни: «Повстання Пушкаря та Барабаша»[3].
Коли прихованих методів дестабілізації виявилося недостатньо, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярна московська армія спробувала силою привести Гетьманщину до покори, що закінчилося для неї катастрофою під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 року, згинув за один день...»[4].
Скориставшись політичною кризою та оточивши лідерів автономії своїми військами, царство примусило їх підписати новий, абсолютно кабальний договір. Цей документ радикально урізав права козаків і скасував їхню незалежність: «Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року... й суттєво звужували автономію козацької України в складі Московської держави»[5].
Після силового примусу до підписання нового договору Москва перейшла до прямої окупації життєвого простору автономії. Московські гарнізони на чолі з воєводами були введені не лише до Києва, а й до інших стратегічно важливих міст, забезпечуючи фізичний контроль над територією зсередини: «Статті... суттєво звужували автономію козацької України в складі Московської держави»[5].
Логічне завершення процесу поглинання — офіційний поділ українських земель між двома сусідніми державами. Договір підписали виключно представники Москви та Варшави: «З московського боку переговори вів... А. Л. Ордин-Нащокін... з польського — комісар Юрій Глєбович» [6]. При цьому думку самої автономії було повністю проігноровано: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися» [7]. «Для козаків це черговий удар — рішення про їхню долю ухвалюється за їхніми спинами»[2].
Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу чи його лідерів було демонстративно проігноровано. Гетьманщину розглядали виключно як об'єкт: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися»[7].
Юридична фіксація розколу території. Москва цілеспрямовано роздробила колись єдину країну, перетворивши такі важливі регіони, як Запорожжя, на безправні буферні зони під спільним управлінням: «...Запорожжя (яке за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави)»[8].
Відчувши політичну владу над Лівобережжям, Москва негайно спробувала перехопити право на збирання податків, щоб напряму викачувати ресурси: «спроби російських воєвод... запровадити в Україні свою систему оподаткування призводили лише до бунтів (наприклад... спроба перепису 1666 року...)»[8].
Для ідеологічного обґрунтування захоплення та розчленування територій московська влада ініціювала створення нового історичного канону, покликаного заднім числом легітимізувати окупацію: «Синопсис, або Коротке зібрання від різних літописців про початок слов'яно-російського народу та первісних князів богоспасенного града Києва»[9].
Впровадження штучного наративу про нерозривний історичний зв'язок Києва та Москви, який мав замінити реальну історію й слугувати московським політичним цілям: автор «доводить право московського царя правити в Києві»[2].
У межах нової московської державної ідеології розпочалося цілеспрямоване стирання окремої української ідентичності. Автор конструює фальшивий міф про єдність: він «підганяє історію під потрібний йому сценарій, щоб обґрунтувати, що Київ має прямий стосунок до Москви»[2].
Імперський історичний міф прямо базувався на релігійній маніпуляції: експансію та поглинання українських територій виправдовували вигаданим концептом релігійної єдності. Автор конструював ідеологему, щоб «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою за визволення з-під влади католиків решти єдиного православного народу»[9].
Системний демонтаж демократичних інститутів автономії. Москва категорично заборонила козакам самостійно обирати лідерів і вести незалежну зовнішню політику: «а без чолобиття і без указу великих государів... гетьмана не обирати... а від себе їм... ні до кого нічого не писати»[8]. Скасування історичного права на надання притулку: автономію примусили виконувати функції московського карального апарату й видавати втікачів: «і тих втікачів і всяких чинів людей не приймати, і в себе їх не тримати»[8].
Для забезпечення постійного силового нагляду за вищим керівництвом автономії та запобігання повстанням Московське царство розмістило свої регулярні війська прямо в гетьманській столиці: «при гетьмані в Батурині для охорони й цілості його бути полку московському стрілецькому...»[8].
Запровадження жорсткої політичної цензури. Населенню під страхом покарання заборонялося навіть уголос промовляти, що їхні землі є окремим державним утворенням: «і ніхто б голосів таких не випускав, що малоросійський край гетьманського регіменту»[8].
Використання демографічної інженерії для прискорення асиміляції. Москва відкрито проголосила курс на стирання етнічних меж шляхом заохочення шлюбів із Великоросами: «народ Малоросійський всякими мірами й способами з Великоросійським народом з'єднувати... подружжям та іншою поведінкою...»[8].
«У цьому положенні статей уперше явно проголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область, що входить до складу Російської держави на звичайних правах»[7].
Московське царство зафіксувало в державних документах курс на повне поглинання регіону: «князь Василій декларував у статтях початок процесу русифікації»[7].
Щоб гарантувати прийняття кабальних умов договору, царство підкупило місцеву старшину гарантіями збереження їхніх посад, поставивши особисті амбіції еліти вище за національні: «гетьману старшини генеральної без волі та указу їх царської пресвітлої величності... з уряду нікого не переміняти»[8].
Запровадження цензурного контролю над українським книгодрукуванням. Патріарх Іоаким заборонив видання без своєї санкції та надіслав «догану за видання книг без попереднього дозволу». «Анафема РПЦ на церковні книжки, друковані тодішньою українською літературною мовою»[13]. [7][8].
Знищення київської богословської школи та оголошення її праць єрессю: «Усі українські твори, починаючи з катехізису Петра Могили, оголошувалися єретичними... собор засудив практично всі основні твори київської богословської вченості»[8][7].
Анексія митрополії маскувалася під захист єдиновірців. Реформа проводилася «з опорою на православний рух проти турецьких завойовників... Головним проєктом Голіцина стало підпорядкування київської митрополії»[7][11][8].
Слідом за встановленням контролю над митрополією настала поступова заборона використання київського ізводу церковнослов'янської мови та української вимови в богослужіннях і книгах, що заклало фундамент для повних мовних заборон XVIII століття[11].
Поділ сфер впливу за спиною українського союзника, що супроводжувався фінансовою угодою за територію: Москва офіційно заплатила за поступку Києва величезну суму сріблом[2][7][8].
Юридична фіксація розколу країни на дві частини з перетворенням Правобережжя на буферну зону: «За умовами Вічного миру Правобережжя залишилося за Польщею... домовилися й постановили, що ті місця мають залишатися пустими, як нині є»[8][7].
Повне усунення автономії від участі в міжнародних переговорах про статус її ж територій. Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу було проігноровано: «Для Мазепи і всіх Українців це колосальне приниження»[2][7].
Перекладання фінансового та логістичного тягаря імперських воєн на плечі автономії: «Корм охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії»[8][7][14].
Примусове використання козаків для будівництва імперської інфраструктури у важких умовах: «у зведенні фортифікацій довкола Києво-Печерського монастиря»[8][7].
Роздача найвищих імперських нагород для купівлі лояльності гетьмана на тлі ресурсного виснаження України: Петро I «зволив наректи мене кавалером славного чину святого первозваного Христового апостола Андрія»[8][7][12].
Розгортання мережі військових баз (Новобогородицька, Кам'яний Затон) біля Запорозької Січі. Під приводом захисту Москва встановлювала жорсткий військовий контроль: «Запорожці... як умову для будь-якої присяги висували зруйнування Кам'яного Затону»[8][7].
Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, зубожілі»[8][7][10].
Удушення економіки автономії через систему військового постою регулярної армії: «А коли на зимових квартирах компанія і сердюки стоять... 24 особи посполитих одного компанійця без жодних вимислів годують»[8][7].
Масове залучення населення до будівництва військових об'єктів в інтересах Москви. Цар офіційно дякував гетьманові за «понесені чималі труди... у зведенні печерської фортифікації»[8][7].
Ліквідація автономії через адміністративну реформу 1707 року: передання українських справ до Розрядного приказу з метою «Козаків у регулярне військо перемінити... права і вольності військові поламати»[8][7][10].
Підготовка до ліквідації Гетьманщини через губернську реформу, до якої штучно вписувалися козацькі міста. Москва планувала «городи Малоросійські у свою область відбирати»[8][7].
Курс на повне поглинання та знищення назви козацької держави. Імперія прагнула «Військо Запорозьке Низове викоренити та ім'я того навічно згладити... народ увесь Малоросійський навічно собі поневолити»[8][2].
Кидок регулярної армії для фізичного знищення непокірної столиці Гетьманщини. «Найсильнішим і найефективнішим кроком... став напад Меншикова... Після цього всі будинки, церкви та монастирі були розграбовані та згідно з царським указом спалені»[7][8][15].
Показове знищення міста як акт залякування для решти країни. Петро I особисто віддав наказ: «а Батурин на знак зрадникам (позаяк боронилися) іншим на приклад спалити весь»[2][7][8][15].
Кампанія зі стирання імені лідера опору (Damnatio memoriae): «Два століття ім'я та справи Мазепи вимарували... Збивали його герби на збудованих ним храмах, замазували його ім'я на книгах»[7][8][15].
Масштабне розграбування державних арсеналів і скарбниці під час карального рейду на столицю автономії: «Меншиков встиг вивезти частину артилерії»[7][8][15].
Цілеспрямоване вивезення інтелектуальної та історичної спадщини. Імперські війська не просто мародерствували — вони вилучали унікальні документи: «Меншиков встиг вивезти... гетьманський архів, бібліотеку Мазепи»[7][8].
Встановлення повністю підконтрольного Москві уряду після знищення столиці. Нав'язування лояльного гетьмана Івана Скоропадського для забезпечення безперебійної експлуатації Гетьманщини[2][7].
Оформлення окупаційного режиму через фіктивні демократичні процедури. Залякану різаниною старшину змусили проголосувати за угодного метрополії кандидата: «За таких умов старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»[7][2][8].
Системне знищення козацької старшини, яка підтримала Мазепу, через катування і страти для ліквідації політичного керівництва[8].
Публічні страти й катування в Лебедині, спрямовані на тотальне залякування населення та придушення будь-якої підтримки повстання[8].
Похід військ полковника Яковлєва та Ґалаґана для фізичного знищення низового козацтва і бази Січі[16][8].
Публічні страти полонених козаків, виставляння голів на палях і спуск плотів із шибеницями Дніпром для залякування[16].
Тотальне фізичне винищення захисників гарнізону[16][8].
Конфіскація та вивезення січової артилерії, скарбниці, річкового флоту й запасів продовольства[16].
Видання офіційного маніфесту про заборону використання самої назви Січі в будь-яких документах[8]. Фізичне осквернення святинь: «сплюндровано гробниці січових отаманів»[17].
Проповіді та укази, що трактують знищення Січі як «богоугодну» кару за «зраду православному монархові»[8].
Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору[8].
Масові страти полонених козаків після капітуляції під Переволочною та Полтавою для остаточного залякування прихильників автономії[8].
Ліквідація державності та міжнародної суб'єктності автономії внаслідок поразки шведсько-українських сил: «Україна з 1709 року втрачає свою незалежність, юридичні і міжнародно-правові чинники, а тому перестає існувати як держава»[17].
Відмова від підписання договору: заміна рівноправної угоди односторонніми «резолюціями» (указами) царя[18][8].
Категорична заборона гетьману вести зовнішню політику та приймати іноземних послів[18][8].
Запровадження інституту міністерського резидента для постійного нагляду за гетьманом та його листуванням[18][8].
Запровадження обов'язку надавати повні фінансові звіти про доходи регіону під нагляд центру[18][8].
Масова мобілізація козацьких полків на каторжні будівельні роботи в Інгерманландії[8].
Обов'язок козаків забезпечувати себе власним провіантом та інструментом на весь строк робіт власним коштом[8].
Передача козацьких полків під пряме командування імперських офіцерів і чиновників поза козацькою ієрархією[8].
Впровадження колегії як паралельного органу влади для перехоплення судових і фіскальних функцій у гетьманської адміністрації[19].
Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт[20].
Створення спеціалізованого відомства в Москві для управління автономією замість дипломатичного Посольського приказу. Ця дія перевела Гетьманщину зі статусу іноземної держави в ранг внутрішньої колонії[21].
Введення московських гарнізонів на чолі з царськими воєводами до ключових центрів автономії (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та ін.) для фізичного утримання територій під окупацією[22].
Пряме вилучення економічних ресурсів автономії: передання права збору прямих податків з місцевого українського населення безпосередньо царським представникам[22].
Категорична заборона гетьману на самостійну дипломатію та будь-які зносини з іноземними державами для повної ізоляції регіону на міжнародній арені[22].
Втручання у внутрішнє управління: гетьмана офіційно позбавили права карати або усувати з посад козацьку старшину без погодження та суду московського монарха[23].
Захист і заохочення лояльної до Москви частини місцевої еліти, що дозволяло метрополії контролювати гетьмана руками його ж підлеглих (принцип «поділяй і володарюй»)[23].
Знищення козацьких полків польським сеймом стало прямим, відкладеним у часі наслідком «Вічного миру» (1686), у межах якого Москва офіційно поступилася Правобережжям Варшаві, віддавши корінне населення на придушення[24].
Скасування полково-сотенного адміністративного устрою на догоду імперському поділу земель: «вже в 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на Правобережжі»[24].
Використання татарських союзників Орлика для розвалу антимосковської коаліції зсередини. На Правобережжі Татари зрадили козаків і перейшли до захоплення мирного населення: «Зрада татар... розійшлися по Україні, беручи ясир і руйнуючи поселення»[25].
Висування регулярних московських військ під командуванням Голіцина для придушення визвольного руху: «московське військо наступало... Орлик змушений був відступити»[25].
Відмова від договірного формату: «Рішительні пункти були видані у формі указу царського уряду гетманові... вказував на перетворення Гетьманщини на звичайну провінцію Російської імперії»[26].
Повна дипломатична ізоляція автономії. Указ категорично «забороняв гетьману вести дипломатичні зносини з іноземними державами»[26].
Переведення економіки Лівобережжя під пряме управління Петербурга. «Податки мали надходити до імперської казни» під контролем російських чиновників[26].
Блокування виборів нового лідера та створення гібридної адміністрації для ручного управління. Орган «складався з 3 російських і 3 українських урядовців... на чолі стояв російський князь Шаховськой»[27].
Нав'язування Запорозькій Січі «Лубенського договору», який юридично закріплював перехід козаків «під владу Росії» із зобов'язанням військової служби імперії[28].
Цілеспрямована демографічна асиміляція: «таємний указ імператриці Анни Іванівни правителеві України князю Олексію Шаховському», в якому приписувалося «спонукати їх й майстерним чином заохочувати їхні шлюби з великоросами»[13].
Остаточне знищення посади лідера автономії. «10 листопада 1764 року Катерина II скасувала гетьманське правління»[29].
Заснування прямого імперського органу (Другої Малоросійської колегії на чолі з П. Рум'янцевим), яка «мала остаточно ліквідувати автономію України»[30].
Секретна інструкція монарха щодо повного культурного перетравлення місцевого населення: «щоб вони обрусіли і перестали дивитись як вовки до лісу»[29].
Ліквідація козацьких адміністративних одиниць і впровадження імперського поділу: «Маніфестом 1765 р. Катерина II скасувала козацький устрій... утворила Слобідсько-Українську губернію»[31].
Пониження соціального статусу корінного населення з метою економічного пограбування: «козаки перетворювалися на військових обивателів і обкладалися податком»[31].
Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»[31].
Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії[32].
Підписання Кючук-Кайнарджійського договору. Дипломатичне відокремлення Криму від Османської імперії через визнання його формальної «незалежності» для підготовки подальшої анексії[2].
Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі[33].
Видання серпневого маніфесту Катерини II, що офіційно забороняв саму назву Запорозької Січі та стирав пам'ять про неї[2].
Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря[33].
Остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, що включала скасування козацького полкового устрою та роздроблення Лівобережжя на три звичайні імперські намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське)[29].
Остаточне юридичне закріпачення українських селян (указ 1783 року), що позбавило їх права на вільне пересування та закріпило їхню соціальну маргіналізацію[29].
Секуляризація та конфіскація до імперської скарбниці земель українських православних монастирів (1786 рік), що позбавила локальну церкву економічної бази[30].
Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим[19].
Колонізація прилеглих до Криму українських степів утікачами з інших губерній та переселенцями з Балкан для створення лояльного тилу навколо анексованого півострова[19].
Стирання історичних назв козацьких південних територій, які використовувалися як плацдарм для анексії Криму, та перейменування їх Катериною II на колоніальний конструкт «Новоросія»[2].
Запровадження жорсткої територіальної дискримінації. Указ обмежив зону проживання та економічної діяльності єврейського населення, проклавши Смугу осілості переважно колонізованими українськими територіями[34].
Дипломатична змова з Пруссією та Австрією, що призвела до поділів Речі Посполитої та ліквідації польської державності[35].
Захоплення та включення до складу імперії Правобережної України, Волині та Поділля внаслідок поділів сусідньої держави[35].
Стирання історичних кордонів захоплених територій та їхня уніфікація через впровадження імперської системи контролю над Лівобережжям шляхом заснування Малоросійського генерал-губернаторства[36].
Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії[37].
Відторгнення Бессарабії від Османської імперії та її офіційна анексія Російською імперією за Бухарестським мирним договором 1812 року[38].
Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності[39].
Використання регулярних імперських військ для жорсткого придушення бунтів обманутого населення, яке після закінчення війни відмовилося повертатися до статусу звичайних рекрутів[39].
Масове переведення селян і козаків на становище безправних військових поселенців (аракчеєвщина). Жорстока експлуатація праці спровокувала повстання бузьких козаків 1817 року[40].
Переманювання на бік Російської імперії кошового отамана Осипа Гладкого у 1828 році під час російсько-турецької війни[41].
Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі[41].
Таємна операція московських посланців, переодягнених ченцями, спрямована на знищення давніх документів XI–XVII століть. Пожежа знищила «письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя лаври»[13].
Запровадження жорсткої цензури книгодрукування: «Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях»[13].
Прямий указ правителя, що заборонив використання рідної мови місцевого населення у книгодрукуванні: «Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях»[13].
Масове вилучення національної навчальної та духовної літератури: «Указ синоду РПЦ про конфіскацію українських букварів і церковних книг у населення»[13].
Знищення базового шкільного ступеня рідною мовою: «Повна заборона початкової освіти українською мовою»[13].
Витіснення мови місцевого населення із сакральної сфери: «Заборона вживання української мови у церковних службах»[13].
Русифікація вищої освіти: «Заборона... викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії»[13].
Скасування традиційного місцевого самоврядування: «Скасування у містах Магдебурзького права»[13].
Переведення судів на мову метрополії: «унеможливлювало ведення судочинства українською мовою»[13].
Ліквідація освіти рідною мовою: «Були закриті українські недільні школи»[13].
Закриття національної преси: «Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу ‘Основа’»[13].
Видання циркуляра, що заборонив використання мови: «Валуєвський циркуляр...»[13].
Офіційна відмова у визнанні мови та ідентичності: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії»[13].
Вилучення історичних документів: «Тисячі архівних матеріалів вагою в пуди вивезли до Москви після судової реформи... туди потрапило багато документів ліквідованих установ»[13].
Запровадження доплат чиновникам за політику денаціоналізації: «За законом чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за зросійщення»[13].
Указ Олександра II: «Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав»[13].
Примусове нав'язування орфографії метрополії: «закон про дозвіл на друкування словників... але за російським правописом»[13].
Відмова цензури розглядати національні рукописи: «Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи»[13].
Ідеологічне обґрунтування цензурної відмови: «відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття»[13].
Офіційна заборона Олександра III: «Про заборону вживання в офіційних установах української мови»[13].
Асиміляція на найвищому рівні: указ, що включав «заборону... хрещення українськими іменами»[13].
Заборона використання мови під час публічних культурних заходів: «На відкритті пам'ятника Івану Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою»[13]. Заборона виступати українською мовою на науковому з'їзді: «У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української»[13].
Знищення бази для навчання дітей рідною мовою: «Заборона української читанки та українських книг для дітей»[13].
Пряма заборона та закриття легальних освітніх осередків: «Закриття ‘Просвіти’ в Одесі та Миколаєві»[13].
Офіційне визнання просвіти корінного народу ворожою дією: «Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії»[13].
Офіційне пониження в правах і визнання корінного населення чужинцями у власній країні: «Указ Столипіна про зарахування Українців до розряду інородців»[13].
Повна законодавча заборона на самоорганізацію: указ Столипіна «про заборону будь-яких українських організацій»[13].
Заборона на відвідування культурних заходів: «Попечитель Київського навчального округу видав інструкцію, в якій заборонив учням та студентам відвідувати українські театральні вистави»[13].
Стирання пам'яті про національних героїв: «Заборона відзначати 100-річчя Тараса Шевченка»[13].
Зачистка інформаційного поля: «указ Миколи II про скасування української преси»[13].
Знищення громадських і просвітницьких структур у місцях компактного проживання діаспори: «Ліквідація 'Просвіт' на Кубані, в Зеленому Клину»[13].
Цілеспрямоване фізичне знищення (масові страти) національної культурної еліти — трагедія, що увійшла в історію як «Розстріляне відродження». «Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників» [13]. Ці репресії знищили ціле покоління видатних українських письменників, поетів та інтелігенції[2].
Примусове запровадження мови метрополії в освітній процес: «Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови»[13].
Витіснення національних шкіл після окупації нових територій: «Після 'визволення' Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл»[13].
Законодавче переведення освітніх закладів: «Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання»[13].
Ідеологічна настанова на стирання націй: «нова програма партії про 'злиття націй' в єдиний радянський народ»[13].
Витіснення національної мови з наукової сфери: «Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою»[13].
Продовження адміністративного тиску на школи: Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах»[13].
Ідеологічне піднесення мови метрополії над іншими: «Ташкентська конференція — 'Російська мова — мова дружби народів'»[13].
Створення штучних фінансових стимулів для витіснення рідної мови: «Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів»[13].
Спроба проросійських сил легалізувати маргіналізацію державної мови в регіонах: «Закон про мови Колесніченка-Ківалова»[13].
Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання[42].
Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання[43].
Розправи над повстанцями задля збереження імперського контролю над Правобережною Україною[43].
Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі[19].
Інституційне захоплення та ліквідація незалежної духовної структури на Правобережжі: «1839 року царська влада ліквідувала греко-католицьку церкву»[19].
Примусове переведення уніатських вірян Правобережжя в підпорядкування лояльного Московського патріархату задля духовної асиміляції населення[19].
Знищення першої політичної організації української інтелігенції, відомої як Кирило-Мефодіївське товариство, за доносом студента Олексія Петрова до таємної поліції[44].
Арешт, допити та суд над лідерами інтелігенції, зокрема Миколою Гулаком, якого помістили в одиночну камеру Олексіївського равеліну[44]. Нейтралізація Тараса Шевченка через примусове заслання в солдати з особистою забороною писати й малювати[2].
Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні[45].
Використання армії для жорстокого збройного придушення антикріпосницького селянського руху, що увійшов в історію як Київська козаччина[46].
Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»[2][47].
Зачистка громадянських спільнот: заборона діяльності українських просвітницьких громад на Правобережжі після придушення повстання[19].
Системне нав'язування логіки вищості метрополії: публіцист Міхаіл Катков формулює ідеологему про те, що підкореним народам «доведеться підпорядковуватися державній нації», тобто російському народові[2].
Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії[2].
Ідеологічне виправдання загарбницької російсько-турецької війни релігією та панславізмом. Постулюється історична місія Росії «захистити Слов'ян від Турків» і завоювати слов'янські землі «для їхнього ж блага»[2].
Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах[2][48].
Насадження колоніальних символів у публічному просторі: встановлення пам'ятника Богданові Хмельницькому в Києві 1888 року. Пам'ятник конструювався імперією як символ єднання та покори Малоросії під владою царя[2].
Викривлення історичної пам'яті через монументальне мистецтво, покликане підмінити історію незалежної Гетьманщини імперським міфом[2].
Масштабне викачування вугілля, металів та інших ресурсів із південних і східних українських регіонів для індустріалізації та збагачення імперського центру[49].
Цілеспрямоване масове завезення робочої сили з глибинних російських губерній до регіонів Донбасу, що промислово розвивалися, для зміни демографічного балансу[49].
Використання дешевої робочої сили місцевого населення на шахтах і металургійних заводах в умовах найтяжчої експлуатації[49].
Офіційна фіксація Українців виключно як «малоросів» (підгрупи великоруського племені) під час першого загального перепису задля бюрократичного знищення поняття окремого народу[50].
Використання перепису населення як інструмента позбавлення української нації права на самостійне історичне та політичне існування[13].
Негласна підтримка та спонсорування імперією реакційних організацій, таких як Союз російського народу, що пропагували крайній російський шовінізм та агресію[51].
Використання чорносотенців для організації масових і кривавих погромів Євреїв та розправ над опозицією за потурання або прямої підтримки поліції[51].
Залякування населення та придушення визвольного руху в Україні радикальними монархічними бандами в період революції[51].
Масове виселення мільйонів українських селян із рідних земель до Сибіру та на Далекий Схід у ході проведення Столипінської аграрної реформи[52].
Економічне удушення та витіснення безземельних українських селян, що змушувало їх переселятися на окраїни імперії[52].
Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних[52].
Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій[53].
Масові депортації українського населення під час окупації: з Галичини було примусово виселено понад 12 тисяч осіб за звинуваченням у неблагонадійності[53].
Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради[54].
Цілеспрямоване перекидання лояльних делегатів і політичних агітаторів на Всеукраїнський з'їзд рад у Києві для перехоплення порядку денного зсередини[55].
Спроба через фальсифікацію квот і мандатів перетворити свою електоральну меншість (близько 10%) на процедурну більшість на з'їзді, щоб легітимно проголосувати за розпуск Центральної Ради та підпорядкування Петрограду[55].
Проведення фейкового альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби[54].
Використання харківського уряду для формального прикриття зовнішньої агресії, щоб представити воєнне вторгнення як громадянську війну всередині України[54].
Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві для відтягування резервів української влади саме під час наступу червоних військ[2].
Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)[2].
Муравйовська різанина в лютому 1918 року після взяття Києва червоними військами, жертвами якої стали близько 3 тисяч осіб[2].
Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки[55].
Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади[54].
Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ[55]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України[55].
Примусове вилучення («продрозкладка») та безупинне вивезення зерна, вугілля й сировини до РРФСР без економічного відшкодування, що спровокувало бунти та повстання Григор'єва[55].
Запровадження державної монополії на торгівлю хлібом і централізованого контролю над розподілом товарів[55].
Системне, демонстративне насильство та залякування силами ЧК (ВУЧК) для створення атмосфери тотального страху та примусу селянства до здавання продовольства[54].
Масштабні розстріли беззбройного мирного населення та учасників придушених селянських повстань каральними загонами для фізичного усунення осередків опору[55].
Використання військових частин і продзагонів для силових рейдів в українські села з метою конфіскації хліба[54].
Вторгнення військ генерала Денікіна під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії» та збройне витіснення українських частин зі звільненого ними Києва 31 серпня 1919 року («Київська катастрофа»), що призвело до розвалу фронту[55].
Ультимативна відмова білогвардійського командування (генерал Бредов) визнавати українську армію та державність, що супроводжувалася заявою, що «Київ ніколи не був українським і не буде»[54].
Окупаційна політика генерала Денікіна, спрямована на знищення української культури шляхом ліквідації права навчатися рідною мовою та прямого закриття українських шкіл[55].
Заборона білогвардійським командуванням друку та розповсюдження українських книжок на захоплених територіях[54].
Примусове закриття білогвардійською адміністрацією українських культурних і просвітницьких установ[55].
Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви[55].
Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР[55].
Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини[55].
Підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року: кулуарний поділ сфер впливу і територій України з Польщею за спиною українського народу, легалізований формальною участю маріонеткової УСРР[54].
Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса[55].
Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами[55].
Трагедія під Базаром у листопаді 1921 року: розстріл більшовиками 359 полонених воїнів УНР, які відмовилися перейти на бік червоних, як символ фіналу організованого опору[54].
Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві[54].
Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів[55].
Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації[55].
Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі[55].
Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР[55].
Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції[55].
Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах[55].
Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду[55].
Запровадження режиму «чорних дошок» — повної економічної блокади населених пунктів із забороною кооперативної та колгоспної торгівлі й вилученням усіх товарів із крамниць[2].
Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви[55].
Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)[55].
Арешти голодуючих селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл: на початку 1933 року з 219 тисяч затриманих десятки тисяч було засуджено й відправлено до таборів[55].
Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору[55].
Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів[55].
Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом[55].
Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою[55].
Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)[55].
Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником[55].
Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу[55].
Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого та заперечення самостійності історії України[2].
Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС (польської, німецької, грецької, болгарської та ін.) для фізичного знищення представників етнічних меншин[56].
Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР[57].
Постанови РНК і ЦК 1938 року про ліквідацію всіх національних шкіл для меншин та обов'язкове запровадження масштабного вивчення російської мови в усіх неросійських школах[57].
Таємні протоколи до Пакту Молотова — Ріббентропа з нацистською Німеччиною щодо поділу сфер впливу у Східній Європі та легалізації вторгнення[2].
Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель[2].
Організація фейкових безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення[19].
Офіційне насильницьке приєднання окупованих земель Західної України (1939), а згодом Північної Буковини та Бессарабії (1940) з їх інтеграцією в адміністративну структуру УРСР[19].
Масове примусове виселення неблагонадійного населення та родин репресованих (сотень тисяч Українців і Поляків) до віддалених районів (спецпоселення Сибіру та Казахстану)[2].
Індивідуальні арешти та відправлення до в'язниць і виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) понад 120 тисяч представників місцевої еліти та політично активного населення для їхньої ізоляції та фізичного знищення[2].
Використання системи таборів ГУЛАГу як інституту державного рабства для примусової та смертельно небезпечної експлуатації праці репресованих Українців[2].
Застосування тактики «випаленої землі» під час відступу 1941 року: цілеспрямований підрив Дніпрогесу, знищення заводів, складів і комунікацій[19].
Тотальне вивезення промислового обладнання, продовольства та сільськогосподарської техніки вглиб СРСР під час відступу[19].
Масовий насильницький призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій до лав Червоної армії[2].
Кидання тисяч непідготовлених і неозброєних українських селян («чорносвитників») у лобові атаки під час форсування Дніпра для виснаження боєзапасу німецьких військ[2].
Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА[2].
Розправи НКВС над жителями сіл, запідозрених у підтримці УПА, що спричинили загибель десятків тисяч цивільних осіб[2].
Створення атмосфери тотального страху через публічні показові страти повстанців і криваві провокації спецгруп НКВС, перевдягнених під УПА[2].
Координація дій із прорадянським урядом Польщі щодо знищення українського підпілля (операція «Вісла» 1947 року)[19].
Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру, а також понад 140 тисяч Українців Закерзоння з їхніх історичних земель для позбавлення УПА соціальної бази[19].
Масові арешти бійців УПА, членів ОУН та запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до виправно-трудових таборів ГУЛАГу для ізоляції (до 1951 року Українці становили понад 20% усіх в'язнів ГУЛАГу)[2].
Використання полонених учасників спротиву як безоплатної робочої сили в системі концтаборів (наприклад, відправлення до Чорногорського спецтабору Красноярського краю на важкі роботи)[2].
Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона літературних творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм»[2].
Організація публічного політичного цькування (нападки на М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського, кампанія «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу паралізуючого страху та підозріливості в суспільстві[2].
Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»[2].
Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)[58].
Збройний розстріл беззбройних в'язнів і масові вбивства під час силового придушення Кенгірського, Норильського та Воркутинського повстань[59].
Масштабна державна кампанія з конструювання історичного міфу про «возз'єднання» (замість анексії) для історичного обґрунтування колоніального панування Москви над Києвом[2].
Використання монументальної пропаганди та святкувань Переяславської ради для нав'язування концепту «єдиного народу» і заперечення незалежної української ідентичності[2].
Внутрішнє перекроювання адміністративних кордонів у СРСР: формальна передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР з метою «зняття з РРФСР економічного тягаря відбудови півострова» після Другої світової війни та депортації корінного населення[2][19].
Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору[60].
Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі[61].
Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму[2].
Використання інститутів державної охорони здоров'я для політично вмотивованого діагностування інакодумців (діагноз «млявоплинна шизофренія») та їхньої безстрокової ізоляції в психіатричних лікарнях[62].
Застосування руйнівних медикаментозних препаратів (нейролептиків) як засобу фізичного та психологічного тиску на здорових правозахисників у закритих стаціонарах[62].
Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози[63].
Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи[63].
Застосування грубої фізичної сили представниками партійної номенклатури: секретарі райкомів КПУ та голови колгоспів особисто брали участь у жорстоких побиттях активістів Руху та дисидентів (зокрема, В. Овсієнка та О. Гудими) для залякування населення[64].
Фізичне усунення лідерів опору руками міліції та правоохоронних органів: убивство голови Волинської організації Руху, загибель активіста Меленковського після «бесіди» в МВС та позасудові розправи[64].
Організація насильницьких зникнень ключових функціонерів руху (викрадення М. Бойчишина) з подальшим цинічним саботажем розслідування з боку підконтрольних владі структур[64].
Проведення Всесоюзного референдуму зі штучно заплутаним формулюванням про збереження оновленого СРСР, щоб легітимізувати імперський контроль і примусити республіки до підписання нового союзного договору[65].
Союзний центр задіяв президента США Дж. Буша, який під час візиту до Києва публічно закликав підтримати М. Горбачова та відмовляв Українців від суверенітету, називаючи прагнення до незалежності «суїцидальним націоналізмом»[66].
Збройне захоплення влади Державним комітетом з надзвичайного стану (ДКНС) для зриву підписання договору про Союз Суверенних Держав і збереження централізованого контролю над республіками[67].
Одразу після початку путчу представники ДКНС оголосили про запровадження надзвичайного стану та примусове припинення виходу більшості незалежних засобів масової інформації[67].
Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата[2].
Використання десанту російських політтехнологів для ведення агресивної інформаційної кампанії, у якій політичних опонентів демонізували та безпідставно звинувачували у фашизмі[2].
Інспірування загрози розколу країни у відповідь на протести: присутність офіційних осіб РФ (зокрема, мера Москви Ю. Лужкова) на з'їзді в Сєвєродонецьку, де лунали заклики до створення «Південно-Східної республіки»[2].
Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу (1 січня 2006 р. та 1 січня 2009 р.) у розпал зими для тиску на прозахідний український уряд і шантажу європейських споживачів[2].
Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника (RosUkrEnergo), контрольовану пов'язаним зі спецслужбами РФ кримінальним авторитетом С. Могилевичем, для скуповування лояльності української еліти[2].
Спроба В. Путіна на саміті в Бухаресті кулуарно домовитися з лідерами США та країн Європи в обхід Києва, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України під прямою загрозою її територіального розчленування[2].
Цілеспрямоване вкидання неправдивих історичних наративів на міжнародній арені: заява В. Путіна Дж. Бушу про те, що Україна «це взагалі не держава», а її території нібито є подарованими[2].
Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту в 15 млрд доларів разом зі знижкою на газ для примушення В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС[2].
Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів[2].
Офіційне заперечення керівництвом РФ участі російських регулярних військ у захопленні півострова для приховування факту агресії під виглядом дій «місцевої самооборони»[2].
Силове зганяння депутатів Верховної Ради Криму до захопленої будівлі для примусового голосування та призначення лояльного Кремлю прем'єр-міністра С. Аксьонова[2].
Таємне завезення з Росії сотень «туристів» (ветеранів, спортсменів, байкерів), які зображали агресивно налаштованих місцевих жителів і вимагали приєднання Криму до РФ на мітингах[2].
Проведення фіктивного референдуму 16 березня 2014 року в умовах військової окупації («під дулами автоматів») для легітимізації відторгнення території[19].
Офіційне юридичне затвердження Державною думою РФ 18 березня 2014 року насильницького включення Кримського півострова до складу Росії[19].
Захоплення Слов'янська озброєною групою І. Стрєлкова та формування сепаратистських ДНР/ЛНР під кураторством російських політтехнологів (О. Бородая) для дестабілізації регіону зсередини[2].
Масована кампанія з конструювання фейків для розлюднення Українців (міф про «розіп'ятого хлопчика» у Слов'янську, вигадана загибель 10-річної дівчинки в Донецьку), а також системні правки Вікіпедії російськими тролями для викривлення фактів про війну[68]. Цілеспрямована інформаційна операція з приховування відповідальності РФ за знищення пасажирського рейсу MH17 шляхом одночасного вкидання безлічі суперечливих і абсурдних версій («іспанський диспетчер Карлос», атака українського штурмовика) для дезорієнтації світової спільноти[68].
Використання підконтрольного спецслужбам хакерського угруповання Fancy Bear для зламу програмного забезпечення українських артилеристів (через зараження застосунку Ярослава Шерстюка) з метою отримання геолокаційних даних і знищення артилерії ЗСУ[68]. Цілеспрямовані кібератаки російських спецслужб на розподільчі підстанції української енергомережі взимку 2015 та 2016 років з метою масового відключення електроенергії для цивільного населення[69][70].
Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)[2][71].
Масові незаконні затримання та викрадення мирних громадян: «людей, які виходять на вулиці з українськими прапорами, переслідують, затримують»[2].
Систематичне застосування катувань і фізичного насильства до цивільних осіб на окупованих територіях за будь-яку демонстрацію української символіки та проукраїнську позицію[2].
Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили відкритий політичний опір окупації (зокрема, жорстоке вбивство депутата горлівської міськради В. Рибака за спробу повернути український прапор)[2].
Залучення до бойових дій російських неонацистських угруповань (таких як ДРГ «Русич» під командуванням О. Мільчакова), ватажки яких відкрито закликали до невмотивованого садистського насильства над цивільними («Ріж бомжів, цуценят і дітей!»)[72].
Спроба збройного захоплення влади навесні 2014 року шляхом штурму обласних адміністрацій у Харкові, Донецьку та Луганську інспірованими ззовні сепаратистами. У Харкові переворот був швидко придушений українськими силовиками[2].
Розпалювання збройних сутичок в Одесі 2 травня 2014 року силами проросійських активістів («антимайдану») з метою дестабілізації Півдня України, що переросло у вуличні бої та призвело до масових жертв у Будинку профспілок[2][71].
Використання озброєних бандформувань для захоплення Маріуполя навесні 2014 року. Спроба встановити контроль над містом провалилася: 13 червня його було відбито й повністю звільнено українськими військами[71].
Масштабна експлуатація трагедії в Будинку профспілок в Одесі (де під час спровокованих вуличних боїв загинули проросійські активісти) для створення державного пропагандистського міфу, інверсії ролей і морального виправдання подальшої агресії проти України[2].
Публікація В. Путіним маніфесту «Про історичну єдність Росіян та Українців» (липень 2021), у якому конструюється псевдоісторичний міф про те, що сучасну Україну нібито «створив Ленін», а історична Росія була штучно розчленована більшовиками[2].
Офіційна відмова українській нації у праві на державну самостійність: у статтях і промовах вищого керівництва РФ прямо декларується, що справжній суверенітет України можливий нібито виключно в партнерстві з Росією[2].
Публікація статті Д. Медведєва (жовтень 2021), у якій українське керівництво маргіналізується, називається несамостійними «васалами» Заходу і прямо порівнюється з нацистами, що слугувало ідеологічним сигналом про безглуздість будь-яких мирних переговорів[2].
Тотальна індоктринація російського суспільства ідеями філософа І. Ільїна (так званий «білий фашизм») і перетворення концепту «русского міра» на державну ідеологію (рашизм), що обґрунтовує культурну вищість та екзистенційне право метрополії на насильство над сусідами[72].
Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року[2].
Цілеспрямоване звіряче знищення мирних жителів на окупованих територіях (зокрема, у Бучі та околицях було вбито понад тисячу місцевих жителів)[2].
Практика «урбіциду» — навмисне стирання з лиця землі цілих українських міст (наприклад, Маріуполя), руйнування інфраструктури та бетонування загиблих у фундаментах руїн[72]. Цілеспрямоване мінування та підрив греблі Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, що кваліфікується як воєнний злочин та екоцид. Руйнування греблі призвело до затоплення близько 80 населених пунктів, у зоні катастрофи опинилися 16 000 осіб, що фізично змусило населення покинути територію[73].
Цілеспрямовані масові вбивства людей без розбору їхнього етнічного походження виключно за фактом їхньої належності до українського громадянства та держави[72].
Тотальний інформаційний контроль і законодавча заборона всередині РФ називати вторгнення «війною» (використання евфемізму «спеціальна воєнна операція») для приховування злочинів і створення альтернативної реальності[72]. Інформаційне прикриття енергетичного терору: неправдиві заяви влади РФ про те, що удари по енергосистемі стали «відповіддю» на атаку Кримського мосту, попри докази завчасної підготовки ракетних ударів[74].
Відкритий ядерний шантаж з боку керівництва РФ та силове захоплення військами Чорнобильської та Запорізької АЕС для створення глобальної загрози радіаційної катастрофи[72] [71].
Систематичні кібератаки на енергетичні компанії та муніципальні теплопостачальні підприємства в умовах повномасштабної війни для припинення постачання електроенергії й тепла українським цивільним споживачам[75][76].
Систематичне завдання масованих ударів крилатими ракетами та дронами-камікадзе (Shahed) по об'єктах генерації (Зміївська ТЕЦ, Харківська ТЕЦ-5, Трипільська ТЕС, ДніпроГЕС) і трансформаторних підстанціях для створення блекаутів[73].
Масштабні операції спецслужб РФ з кібершпигунства, перехоплення даних (зокрема через злам публічних мереж Wi-Fi) та прихованого розгортання деструктивного програмного забезпечення проти українських організацій і громадян[77][78].
Проведення масованих кібератак на інформаційно-комунікаційну інфраструктуру України з використанням шкідливого програмного забезпечення для знищення даних (data-wiping) безпосередньо під час вторгнення[71].
Організація масової депортації та примусового переміщення українських дітей до Росії та Білорусі для їхньої подальшої культурної асиміляції. За ці злочини Міжнародний кримінальний суд офіційно видав ордер на арешт В. Путіна. У програмі культурної асиміляції українських дітей брали і беруть участь культурні діячі Російської Федерації[79]. Програма вилучення дітей багато в чому нагадує історичний прецедент викрадення дітей нацистською Німеччиною, насамперед — на території окупованої Польщі[80].
Створення на окупованих територіях масштабної мережі фільтраційних таборів для допитів, виявлення проукраїнських громадян, їхньої ізоляції та терору[72][74].
Цілеспрямоване повернення захопленим містам і вулицям старих радянських чи імперських назв (зокрема, перейменування Бахмута на Артемівськ) для стирання української національної пам'яті та візуальної інтеграції в простір РФ.
Примушування жителів окупованих територій (Маріуполя, Херсона та ін.) до отримання російських паспортів. Відмова від паспорта агресора тягне за собою загрозу позбавлення житла, медичних і базових соціальних послуг.
Проведення восени 2022 року фіктивних збройних «референдумів» на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей для створення псевдолегального приводу для їхньої анексії[71].
Штучна зміна демографічного складу населення на окупованих територіях (наприклад, у зруйнованому Маріуполі) шляхом стимулювання переїзду громадян РФ та масового скуповування ними житла на тлі витіснення корінних жителів.
Масштабне розграбування економічних ресурсів: вивезення коштовного промислового обладнання (зокрема сталі із заводу «Азовсталь»), незаконний видобуток корисних копалин і крадіжка понад 15 млн тонн українського зерна[71].
Систематичне розграбування історико-культурної спадщини, археологічні крадіжки та масове вивезення фондів українських музеїв з окупованих територій до РФ[71].
Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»[81], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»[81]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»[81], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»[82].
Уряд Московського царства фабрикував історичні наративи для юридичного обґрунтування вторгнення на нові території: історик Майкл Ходарковський вказує, що в дипломатичному листуванні чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім втекли з Рязані й оселилися в горах»[81].
Військові сили Московського царства звели укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1567 році «руське місто... було того ж року поставлене»[83].
Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»[83], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»[84].
Військові сили Московського царства багаторазово відновлювали укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577 - 1578 рр... руське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунжі»[83], а укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»[85] і «в 1651 р. був знову збудований руський острог на лівому березі Сунжі»[85].
Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»[85], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»[85].
Військові сили Московського царства звели нову укріплену базу: історик Е. Н. Кушева пише, що вони «ставили її у 1588-1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні «вогненним боєм», пищалями»[83], а історики А. С. Куліков і В. А. Рунов додають, що на початку XVII століття «Терське містечко перетворилося на досить потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат»[84].
На території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історик І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «у 1623 р. «за чолобитною терських і гребінських козаків» на Терек було надіслано царський указ про видачу жалування 30 отаманам і 470 рядовим козакам»[86]. Для утримання позицій також надсилали нові кадри: історик І. Х. Тхамокова зазначає, що «у 1589 р., невдовзі після того, як місто було збудоване, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»[86].
Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»[84].
Окупаційна адміністрація нав'язала васалітет під виглядом рівноправного союзу: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) зазначає, що правителі «розглядали шерть радше як військовий союз»[87], однак історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала клятву вірності нових і відданих підданих царя»[81].
Для забезпечення політичного підпорядкування еліти Нохчі адміністрація використовувала фінансове стимулювання: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) вказує, що «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням та подарунками, які цар давав місцевим правителям»[87].
Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»[85].
Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»[85].
Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самоврядування Нохчі, силою підпорядкувавши їх прийшлій еліті: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1614 році цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити і в ратній справі та в усяких справах відати»[83].
Призначена адміністрація примушувала корінне населення до безоплатної праці: історик Е. Н. Кушева вказує, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський змушував підлеглих служилих Окочан Терського міста «вироби на нього всякі робити, ріллю орати і сіно косити»[83]. Сама метрополія роками не оплачувала військову службу корінного населення: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському зафіксовано, що вони «служать государеві цареві... всякі государеві терські... служби... а государевим грошовим і хлібним жалуванням не пожалувані десятий рік»[88].
Представники влади метрополії відкрито відбирали власність у населення Нохчі, використовуючи своє службове становище: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «вибрав у нас насильством із табуна 8 коней добрих, і заслав у Кабарду в кабаки свої»[88][85].
Призначена окупаційна адміністрація обертала корінне населення в рабство: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «продав безвинно товаришів наших Окочан 4-х осіб»[88][85] і «взяв у холопи жінку і заслав її в кабаки свої в Кабарду»[88][85].
Призначена окупаційна адміністрація застосовувала тілесні покарання та незаконні арешти: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»[88][85].
Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»[88][85].
Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»[85].
Окупаційна адміністрація обклала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи по государів ясак»[85].
Метрополія цілеспрямовано ігнорувала офіційні скарги корінного населення на свавілля призначених правителів, позбавляючи його права на захист: упорядники академічних збірників констатують, що подана цареві Михайлу Федоровичу «Чолобитна «Окочан» не була задоволена»[88].
Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»[85].
Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»[85] для придушення непокірних громад.
Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»[85].
Під час карального походу військові загони повністю спалили аули: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»[85].
Каральні загони грабували та обертали населення в рабство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що аули вони «зовсім розорили і багато полону взяли»[85].
Окупаційна адміністрація Терського міста застосовувала масове залякувальне насильство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що військові загони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»[85] та «багатьох лю[дей] побили»[85].
Каральні загони фізично винищували місцеве населення: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що в поселеннях вони «інших багатьох лю[дей] побили»[85].
Під прямою воєнною загрозою гірські громади вимушено капітулювали: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що горці «вину свою принесли... добили чолом і шерть... дали»[85].
Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»[85].
Адміністрація метрополії не оплачувала примусову працю та утримувала продовольство протягом п'яти років: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу зафіксовано скаргу про те, що підпорядкованим Окочанам Терського міста «государевого хлібного жалування за минулі роки — за 125-й, і за 126-й, і за 127-й, і за 128-й, і за 129-й рік — не дано»[85].
Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»[85].
Окупаційна адміністрація цілеспрямовано виснажувала корінне населення матеріально, змушуючи нести примусову службу власним коштом: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста доповідали, що через невиплату жалування вони «стали безхлібні, від голоду і від усякої нужди вкрай загинули і заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками і з дітьми голодною смертю»[85].
Представники метрополії конфіскували особисте майно загиблого делегата Нохчі до державної скарбниці: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу приписувалося розслідувати загибель окоцького мурзи Кохострова Бійтемірова, який утонув, а зі знайденого «плаття його і всяку рухлядь взяли в нашу казну»[85].
Окупаційна адміністрація використовувала фізичну втрату документів для штучного пониження соціального статусу місцевих жителів заради їх економічного оподаткування: у виписці Посольського приказу за чолобитною цареві Михайлу Федоровичу констатується, що після того як «государева жалувана грамота пропала», спадкоємці загиблого делегата Нохчі були позбавлені привілеїв і «зверстані в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «ніяких податей не бралося»[85].
Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»[86][88], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»[86].
Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»[86].
Окупаційна адміністрація вимагала від гірських громад Нохчі (Шибутян) юридичного закріплення підпорядкованого статусу: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»[85], з прямим приписом, щоб вони «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»[85].
Окупаційна адміністрація обклала гірські громади Нохчі (Шибутян) щорічною натуральною даниною: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу констатується, що під час оформлення підданства 1627 року від горців вимагали «ясак давати по кулю меду на рік»[85].
Окупаційна адміністрація метрополії юридично заборонила вільне проживання корінного населення в Терському місті, організувавши примусове виселення незатверджених осіб і тотальний демографічний контроль: 1631 року цар Михайло Федорович видав указ до приказу Казанського палацу, що приписував переписати прийшлих Нохчі (Мічкізян та Окочан) і постановляв, що тих із них, кому «вірити буде не можна», необхідно «з Терського міста веліти висилати геть, і веліти їм їхати туди, звідки хто приїхав»[88]; для забезпечення нагляду в державному розписі служилим людям по області приказу Казанського палацу на 1637 рік центральна влада детально зафіксувала кількість підпорядкованих жителів Терського міста, включно з 350 «окоцькими людьми» та 680 прийшлими «Окочанами, і Татарами, і Мічкізянами, і Шибутянами»[85]; а 1640 року за розпорядженням терського воєводи терський син боярський П. Лукін і под'ячий Ф. Бєлков склали поіменний розпис населення Терських слобід, жорстко зафіксувавши кожен двір підпорядкованих Нохчі (Окочан)[88][85].
Окупаційна адміністрація роздавала привілеї та передавала лояльним предводителям Нохчі владу над залежними людьми, щоб переманити їх на свій бік: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування його прибавкою до жалування та володінням узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»[85].
Окупаційна адміністрація примусила гірські суспільства Нохчі до юридичного підпорядкування: у 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «вчинилися під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на курані шерть учинили»[85], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві вчинилися... і на курані шертували»[85].
Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»[85]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»[85], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»[85][83].
Окупаційна адміністрація направляла емісарів для збору стратегічних, демографічних та економічних даних про гірські суспільства Нохчі: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу приписав терським воєводам з'ясувати «чи багато їх і які то люди... і який у них бій... і що в їхній землі родить, і які є ремісничі люди»[85], на виконання чого в 1659 році терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами «в Шибутську землю послали стрілецького голову і звеліли йому в Шибутській землі оглянути... міста і місця»[85], який у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року доповів, що «[мі]ст у них і боїв ніяких немає»[85].
Окупаційна адміністрація робила спроби примусити незалежні суспільства Нохчі (Шибутян) до юридичного підпорядкування: у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатовано, що терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали до Горців військового емісара і звеліли йому «до віри їх привести»[85], однак спроба виявилася безуспішною, і він «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»[85].
Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»[85], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»[85], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»[85].
Окупаційна адміністрація Московського царства підтримувала режим позбавлення підпорядкованих суспільств Нохчі (Окочан) самостійності, офіційно закріпивши передачу влади над ними новому лояльному до метрополії феодалові: у 1661 році цар Олексій Михайлович видав жалувану грамоту кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському, приписавши йому «над Окочанами і над Черкасами, які нам, великому государеві, служать на Тереку, бути князем, і їх у ратному строї та в усіх наших справах відати й судити»[85].
Центральна влада Московського царства використовувала призначеного правителя для юридичного підпорядкування регіону: у 1676 році Посольський приказ надіслав припис кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття в Терське місто «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану та Петру Олексійовичам»[88].
Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»[88]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»[86].
Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»[86]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»[88]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»[88].
Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»[89] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»[89].
Дипломатичний апарат Московського царства розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що метрополія оформила 1696 року «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»[89].
Окупаційна адміністрація Московського царства обклала суспільства Нохчі дискримінаційними зборами за внутрішнє переміщення товарів: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які мешкали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку сплачувати мито за різні товари та вироби, що їх вони вивозили на продаж своїм співвітчизникам у Чечню та Інгушетію»[90].
Окупаційна адміністрація Московського царства чинила системне протиправне свавілля щодо корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»[90].
Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»[89].
Регулярна армія Московського царства фізично винищувала жителів, які відмовлялися підкоритися окупації: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1708 році «на Терек було відправлено військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»[89].
Дипломатичний апарат Московського царства уклав союзну угоду з калмицькими силами для спільних дій проти корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 30 вересня 1708 року «на переговорах петровського воєначальника П.М. Апраксіна з калмицьким ханом Аюкою було укладено угоду з восьми статей, включно зі статтею «про переслідування Чеченців і Ногайців»»[89].
Уряд Московського царства застосовував показові жорстокі страти для психологічного зламу корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що полонений лідер повстання був «повішений за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну («вчини жорстоку смертну кару»)»[89].
Уряд Московського царства укрупнював воєнізовані поселення на кордоні із землями Нохчі для посилення контролю: історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1711–1712 роках «дрібні козацькі гребінські містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць - від Червленої до Курдюковської»[89].
Уряд Московського царства організовував експедиції для вивчення та інвентаризації природних ресурсів на територіях корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує проведене 1717 року «обстеження мінеральних джерел та інших природних багатств р. Терек (зокрема Брагунських теплих вод) доктором Готлібом Шобером за завданням Петра I»[89].
Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збройні рейди на території товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»[89].
Уряд Московського царства організовував напади на території Нохчі для масового захоплення полонених: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків і союзних Петру I кабардинських князів на «Чеченський повіт» по Сунжі та Аргуну»[89], внаслідок чого «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи «пожитків»»[89].
Дипломатичний апарат Московського царства використовував лояльні еліти сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року було здійснено експедицію на землі Нохчі силами «союзних Петру I кабардинських князів»[89].
Уряд Російської імперії обґрунтовував експансію ідеями просвітництва нерозвинених суспільств: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує прагнення чиновників метрополії «принести як християнство, так і цивілізацію 'диким і нецивілізованим' народам уздовж своїх кордонів»[81].
Уряд Російської імперії цілеспрямовано конструював образ корінного населення як злочинних дикунів: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) фіксує, що в документах адміністрації горців маркували як «непостійних і віроломних», а їхні дії пояснювали посиланнями на їхнє «хижацьке ремесло, до якого вони схильні самою своєю природою та вихованням»[82].
Уряд Російської імперії фабрикував історичні звіти для юридичного обґрунтування вторгнення: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що у 1748 році та в 1770-х роках чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу в минулому нібито були християнами, аби оскаржити претензії інших імперій та «узаконити свої зусилля з їхньої 'рехристиянізації'»[82].
Окупаційна адміністрація Російської імперії використовувала релігійні приводи для експансії: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) наводить меморандум генерал-губернатора П. С. Потьомкіна, який 1784 року заявляв, що під приводом повернення до віри та відправлення до горців священників імперія зможе пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»[82].
Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»[90].
Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»[90].
Регулярна армія Російської імперії знищувала поселення та продовольчу базу горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що царський загін «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши по собі лише попіл»[90], а під час серпневого рейду 1722 року було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»[90].
Дипломатичний апарат Російської імперії залучав лояльні сили сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що до складу воєнної експедиції 1722 року входив «збройний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»[90].
Дипломатичний апарат Російської імперії розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі під загрозою воєнного знищення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, зазнавши поразки 1722 року, місцеві князі склали присягу, ««включивши до неї вперше і своїх Чеченців»»[89].
Регулярна армія Російської імперії заклала нову військову базу для інфраструктурного закріплення в регіоні: історик Я. З. Ахмадов констатує, що восени 1722 року Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»[89].
Воєнізовані поселенці Російської імперії використовувалися для масового заселення нових рубежів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що при новій фортеці «розселяють 1 тис. сімей козаків з Дону»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії примусово переселила підкорене корінне населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, населеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії стягувала дискримінаційні мита за переміщення товарів корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні книги, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя Окоченина Курмана Богоматова... мита за указом 24 алтини грошима взято»[89].
Уряд Російської імперії направляв фахівців для збору даних про землі та населення Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також карту цього району»[90].
Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»[89], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»[90].
Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»[89].
Регулярна армія Російської імперії фізично ліквідувала поселення горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що загін під командуванням полковника Коха «7 липня вступив у село Чечень, повністю спалив його і почав спішно відходити назад»[90].
Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, за твердженням генерал-аншефа В. Я. Левашова, старший чеченський князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство, і йому було призначено постійне царське жалування»[89], а загалом «Князі та їхні уздені почали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»[89].
Уряд Російської імперії вибудовував військову лінію шляхом інженерного зведення укріплених воєнізованих пунктів для ізоляції корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1736 року було засновано «три нові козачі станиці: Бороздинську, Каргалинську, Дубовську»[89], які, як фіксує історик І. Х. Тхамокова, виступали фортифікаціями, оскільки кожна така станиця «була ніби невеликою фортечкою, що слугувала для захисту від ворожих набігів»[86].
Уряд Російської імперії фізично укрупнював буферну зону навколо територій Нохчі шляхом масового переміщення воєнізованих поселенців: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «1736 р. - від гребінських станиць вниз по Тереку до Кізляра засновують три нові козачі станиці: Бороздинську, Каргалинську, Дубовську, а від Кізляра до моря поселяють ще 430 козачих сімей»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність представників місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії нав'язувала корінному населенню юридичне закріплення підлеглого статусу, використовуючи їхню економічну скруту та виставляючи присягу жорстким ультиматумом: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1747 року на прохання горців про переселення «було надано офіційну згоду імператорського двору («допустити і визначити») за умови складення горцями присяги російського підданства»[89], а до відсутніх «було послано офіцерів «для учинення присяги»»[89]; аналогічно 1748 року, коли гірські громади просили про підданство, щоб «з купецтвом до міста Кізляр... їздити під захистом було вільно»[89], адміністрація «погодилася з цією пропозицією за умови неодмінного переселення «чебутлінців» з гір у пониззя Сунжі»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»[89].
Окупаційна адміністрація Російської імперії позбавляла корінне населення статусу легітимного супротивника, застосовуючи інверсію смислів: історик Я. З. Ахмадов констатує, що законна оборона маркувалася кримінальними термінами, і «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа»[89], що слугувало формальним приводом для каральних дій.
Апарат Російської імперії конструював образ корінного населення як дикунів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що дореволюційна історіографія описувала боротьбу горців «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»[90], а імперський історик і учасник подій В. О. Потто наводить слова генерала О. П. Єрмолова, який заявляв, що «жорстокість тутешніх звичаїв не можна приборкати милосердям»[91]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» характеризував Нохчі як природжену розбійницьку породу: «Чеченці, найзліші з розбійників, що нападають на лінію», їхня земля — прихисток, де «дружньо приймалися лиходії всіх інших народів, які залишали свою землю через якісь злочини», а саму Чечню «можна справедливо назвати гніздом усіх розбійників», «менше за інших наповнені були розбійниками, які брали участь раніше в усіх набігах Чеченців на лінію. У них збиралися хижаки й переховувалися…»[92].
Апарат пропаганди Російської імперії використовував поезію для трансляції в суспільство логіки домінування: імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував неминучість підкорення: «Смирися, Кавказе, - іде Єрмолов!»[91], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування інфраструктури воєначальниками: «Лиш до сіл - палають села»[93].
Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства і припинення збройного опору. За покірність старшинам обіцяли доступ до солі: їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за квитками безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», а також право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися порожніми пасовищними місцями». Оголошення було доведено до чеченського суспільства та його старшин (Кусу Аль-Темір, Масарай, Ідут), однак підданство прийняте не було; на початку наступного року імперія перейшла до збройного вторгнення.[94]. Ту саму пропозицію незалежно фіксує імперський історик Дубровін: головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович «обіцяв… відпускати сіль у необмеженій кількості, за найнікчемнішу плату; дозволити переганяти худобу на випас у зимовий час на лівий берег річки Терек… і, нарешті, зрівняти їх із російськими підданими»[95].
Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну[96]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»[94]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»[91].
Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»[94].
Російська імперія спалювала селища Нохчі, позбавляючи мешканців даху та засобів до існування. Генерал Івеліч доносив, що село Велика Чеченська Атага «віддане вогню» загоном командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, а мешканці, що залишилися, «селища яких винищені вогнем», погодилися на підданство[94].
Російська імперія силою зброї примушувала громади Нохчі до присяги на підданство. Після розорення селищ командувач Кавказької лінії генерал Булгаков пред'явив чеченському народові постанову, за якою старшини «віддаємо себе з усім народом Чеченським… у вічне вірнопідданство… у чому й даємо присягу за нашим звичаєм на святому Корані», а за порушення народ піддавав себе «найсуворішому покаранню і розоренню осель наших без спротиву»; головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доповідав, що Чеченці «цілковито підкорені силою зброї та приведені до присяги на вічну вірність підданства»[94].
Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»[94].
Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками привести непокірні селища до підданства. Головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доручив андріївському старшині Хаджі-Реджебу схиляти села «до покірності й підданства», а чеченському узденю Бік-Булату призначив платню — «умовив чеченського узденя Бік-Булата… якому сказав я… по 300 р. с. платні на рік»; на залучення решти сіл виділялося «для приведення у вірнопідданство грошей сріблом близько 3,000 р.»[94]. Той самий підкуп з боку Нохчі фіксує історик Д. А. Хожаєв: через посередника Хаджі-Реджеба іменем головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича було умовлено самого очільника чеченського опору Бейбулата Таймієва, який учинив «присягу на вірність підданству Росії», а Хаджі-Реджеб просив у генералів ще 3000 рублів сріблом «для приведення у вірнопідданство решти немирних чеченських сіл»[96].
Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи один на одного, щоб їхня взаємна ворожнеча ослаблювала опір кожного й не давала їм об'єднатися. Для походу 1807 року на Чеченців головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович примушував Кабардинців виступити проти Нохчі: за неявку «призначених зі звань узденів і бегаулів» було встановлено штраф «по 50 р. с. і 2 биками». Генерал Дельпоццо доносив, що «схилив Кабардинців до виступу в похід і сприяння разом з нашими військами покаранню Чеченців», і хоча «умовити їх було вельми важко», зібрав понад 3,500 осіб, які «через р. Терек переправилися і прибули… на р. Сунжу» проти чеченських і карабулацьких селищ; самі Кабардинці при цьому відмовлялися йти прямо «проти Чеченців» як одновірців, погоджуючись діяти лише «проти самих Карабулаків». Мету такого нацьковування генерал Гудович формулював прямо — «ці два народи посварити між собою і привести до ворожнечі один проти одного, чим самим з часом їх ослабити»[94].
Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до покори. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»[97]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»[90]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ[96].
Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава[97][90].
Російська імперія перекладала провину за вчинене нею розорення на сам постраждалий народ. У прокламації до мешканців Чеченської землі головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов подав погром 1807 року як наслідок дій самих жителів: «набіги та хижацтва, які ви чинили в межах Росії, накликали на вас праведний гнів… самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас три роки тому», — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я», пропонуючи «милість» в обмін на покору[97].
Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи на Нохчі, щоб їхньою ворожнечею послаблювати чеченський опір. У липні 1810 року, переслідуючи чеченську партію, що відступала, командувач генерал Івеліч, за свідченням імперського історика Потто, «підмовив найближчі аули Інгушів, з огляду на можливість великої наживи, відрізати їй відступ»; нацьковані Інгуші напали на Чеченців, і ті «зазнали такої втрати, що покинули на місці бою навіть тіло свого ватажка»[93]. Командувач Кавказької лінії генерал Дельпоццо доносив, що мирним старшинам, які зобов'язалися діяти проти Чеченців, «обіцяно винагородити по заслугах»[97].
Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»[93]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»[93]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»[96].
Російська імперія зносила й палила селища Нохчі. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов, перейшовши за Терек, після впертого бою спалив і зніс «кілька селищ по Сунжі»[93].
Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»[93].
Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідні народи, щоб їхньою ворожнечею послаблювати Чеченців. 1816 року Нохчі на чолі з Бейбулатом Таймієвим узяли в полон майора Швецова[96]. У відповідь командувач на Тереку генерал Дельпоццо листом до кумицьких володарів Ендірея, Аксая та Костека спонукав їх піти війною на Чеченців: «прошу вас, раджу, наказую вам скласти з себе одну думу, одну волю, негайно повернути силою зброї полоненого майора Швецова, покласти край розбійницькому народові… ухвалити таку постанову, яка довела б Чеченців до слабкості, покори нам, цілковитого рабства перед вами»[98]. Кумицькі володарі підписали «Зобов'язання», в яких зобов'язалися «припинити всі взаємні ворожнечі… і скласти братство», «нікого з Чеченців… не приймати… але скрізь, де хто з них трапиться, вбити або представити живим найближчому російському начальству», і не пропускати до них жодних товарів[98].
Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»[96]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»[92].
Регулярна армія Російської імперії зводила на зайнятій території фортецю як опорний пункт, щоб тримати під вогнем підступи до чеченських земель і відрізати жителів від їхніх земель. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що фортеця будувалася «на чеченській землі»[96]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що фортеця, «утискаючи жителів у володінні найкращими землями… недалеко від входу через урочище Хан-Кале, названа Грозною», а земляні роботи були закінчені до половини жовтня 1818 року[92]. Імперський історик Потто підтверджує закладення 10 червня 1818 року: «під грім гармат було закладено сильну фортецю на шість бастіонів, яку Єрмолов назвав Грозною»[91]. Ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року Єрмолов прямо називав мету сунженських фортець: «Треба зайняти р. Сунжу і по її течії влаштувати фортеці: тоді Чеченці будуть стиснуті у своїх горах, позбудуться землі, придатної для обробітку, і пасовищних місць, на яких увесь зимовий час вони ховають свої стада від жорстокого в горах клімату»[99].
Регулярна армія Російської імперії, ввівши війська на Сунжу та зайнявши чеченську землю, вимагала від старшин чеченських селищ поновити присягу на покору під загрозою розправи як з «явними ворогами». Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що в травні 1818 року «старшини майже всіх найголовніших чеченських сіл були скликані до мене», у військовий табір, і він зажадав, «щоб надалі таких [хижацтв] не чинили, і на підтвердження вони мають поновити давню присягу на покору, повернути утримуваних у них полонених»[92]. Вимога залишилася невиконаною: старшини «нічого не обіцяли»[92].
Регулярна армія Російської імперії зносила чеченські селища, щоб розчистити місце під фортецю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує знищення восьми селищ: під Грозну «вісім квітучих чеченських селищ (Бугун-юрт, Амірхан-кічу, Кулі-юрт, Сорочан-юрт, Сунжа, Н. Чечен, Топлі, Алханчу) були знищені»[96].
Регулярна армія Російської імперії зганяла населення знищених селищ з його земель, які переходили в розпорядження завойовника. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що мешканців восьми селищ під Грозною було «зігнано з земель»[96]. Імперський генерал Єрмолов писав імператорові Олександру I, що в разі відмови підкоритися населенню запропонують «піти й приєднатися до інших розбійників», і тоді «всі землі залишаться в нашому розпорядженні»[96].
Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу покори. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»[92]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»[91].
Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»[92].
Регулярна армія Російської імперії перекладала утримання нав’язаної військової служби на саме корінне населення. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що виставлювані за нарядом люди висилалися «з власним озброєнням і на своєму утриманні»[92].
Регулярна армія Російської імперії примушувала чеченські селища до постачань і робіт для будівництва фортеці. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить: «наказано було селищам, від яких були в нас аманати, доставляти ліс на будівництво»; найближчі селища «не сміли виявити непослуху»[92].
Регулярна армія Російської імперії насаджувала покору страхом показового знищення сімей. Імперський генерал Єрмолов у «Зверненні» до Чеченців оголосив: «Найменший непослух… і ваші аули будуть зруйновані, сім’ї розпродані в гори, аманати повішені, села винищуються вогнем, жінок і дітей вирізають»[96][91].
Сольжу (Сунженську), одне з найбагатших сіл, Російська імперія тримала як джерело постачання фортеці Грозної, а захопивши село силою, кілька днів вивозила його запаси. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»[96]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, щоб фортеця «могла отримувати з нього все необхідне», а коли війська захопили село, «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс вивозили кілька днів»[92].
Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)[96]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше[92].
Російська імперія ставила навколо Чечні кільце фортець, щоб стиснути її та відрізати від сусідів. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Грозною 1819 року з’явилася фортеця Внезапна, поставлена, щоб «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями»[96]. Імперський історик Потто підтверджує призначення й дату: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «розділила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях через Салатавські гори», а з Грозною її зв’язали низкою укріплень[91]. Цю фортецю генерал Єрмолов планував ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року, передбачаючи, що «продовживши Лінію через Аксаївські та Андріївські селища до р. Сулак, буде закрито Кизляр»[99].
Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за непокору. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»[96]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»[92]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом[91].
Російська імперія знищувала окреме селище показово, щоб жахом примусити решту Нохчі покинути свої землі. Імперський історик Потто пише, що генерал Єрмолов вирішив очистити кумицьку рівнину, «змусивши Чеченців піти… за гірський Качкаликівський хребет», а спонукати їх до цього «можна було тільки прикладом жаху», і «спокутною жертвою було обрано» аул Даді-юрт[91]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» визнає цей розрахунок: «спонукати їх до віддалення дружин може лише приклад жаху», а після знищення аулу «приклад Дадан-юрта поширив повсюди жах»[92].
Російська імперія під час штурму нохчійського аулу винищувала його мешканців без різниці статі та віку. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «озвірілі карателі не щадили ні жінок, ні дітей», а вриваючись у доми, «вирізали всіх без пощади»[96]. Сам організатор, генерал Єрмолов, у своїх «Записках» визнає рахунок: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», а «значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі»[92]. Імперський історик Потто підтверджує, що аул узяли, лише коли «поголовно були винищені всі його захисники», а вирізаних і загиблих у пожежі було вдвічі більше за сто сорок уцілілих[91].
Російська імперія забирала вцілілих після знищення аулу Нохчі полоненими у свої межі. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що жінок і дітей «взято в полон до ста сорока»[92], а імперський історик Потто це підтверджує[91]. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи полонених через Терек 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «тягнучи за собою конвоїрів у бурхливу річку»[96].
Російська імперія під час розорення нохчійського аулу віддавала його майно солдатам як здобич. Історик Д. А. Хожаєв пише, що каральні набіги за Єрмолова йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», а російські начальники вторгалися в мирні землі, «щоб відзначитися або забрати здобич»[96]. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» визнає це: після знищення Даді-юрта «солдатам дісталася доволі багата здобич»[92].
Російська імперія зганяла Нохчі з рівнинної землі, щоб розчистити її під себе та під лояльних сусідів, і закривала повернення фортецями. Історик Д. А. Хожаєв наводить визнання генерала Орбеліані, що такий згін був повсюдною системою: «в усій Чечні не залишилося жодного аулу, жодного двору, які по кілька разів не переселялися б з одного місця на інше»[96]. Сам генерал Єрмолов у всепідданішому рапорті визнає це щодо качкаликів Нохчі: заради очищення аксаївського прибережжя він вигнав їх звідти й поставив на їхньому місці фортеці Амір-Аджі-юрт і Внєзапну, заради «звільнення його [Аксая] від Качкаликів, яких я одразу наказав вигнати звідти; заснував фортецю Внєзапну»[99].
Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»[96]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини[92]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»[91].
Російська імперія стирала нохчійські селища з землі дощенту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Даді-юртом качкаликські села Істі-су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»[96]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що Ноєн-берди та Аллаяр-аул були «розорені цілковито»[92]. Імперський історик Потто підтверджує, що «обидва села були цілком розорені»[91].
Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі[91]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»[99].
Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року гребінський козачий полк «без опору увірвався в аул [Топлі], ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частину жителів було вирізано раніше, ніж вони встигли піднятися з ліжок»[91].
Імперський історик Потто пише, що після нічного нападу аул Топлі залишився «руїнами, що куряться», а наприкінці походу війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім[91].
Російська імперія силоміць змушувала Нохчі працювати на завойовника — прорубувати просіки через їхні власні ліси. Імперський історик Потто пише, що начальник лівого флангу Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і під загрозою розправи «змусив Чеченців коритися», після чого зігнані жителі рубали просіку через свій ліс[91].
Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту та відкрити військам шлях. Імперський історик Потто пише, що «дрімучий ліс», який тягнувся від Аргуна до Джалки і слугував «перепоною для знищення герменчузьких полів і пасовищ», за три дні був прорубаний широкою просікою, «що відкривала велику галявину, на якій стояв Герменчуг і безліч аулів»[91].
Російська імперія ставила на відібраній у Нохчі землі ланцюг укріплень, щоб закріпити захоплення й тримати населення в покорі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, переносячи Кавказьку лінію на Сунжу, «стискав непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», і на «окупованій території збудовано укріплення… Нєотступний Стан, Злобний Окоп, Внєзапна (1819 рік) та інші»[96]. Імперський історик Потто підтверджує, що влітку 1820 року, ледве закінчивши герменчуцьку просіку, Греков «взявся до вирубки лісу по Сунжі та до будівництва на розчищених галявинах двох нових укріплень: Усть-Мартанського редуту і Злобного Окопу», а на місці знесеного качкаликського Істі-су поставив «Нєотступний Стан»[91].
Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»[96]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»[91].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що експедиція начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу»[96]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «цілковито зруйнували» селище Ойсунгур, а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»[91].
Російська імперія змушувала самих Нохчі прорубувати військові просіки через їхні власні ліси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час насадження лінії завойовники «примушували підкорених Горців до важких робіт із будівництва доріг і мостів», а тих, хто ухилявся, «нещадно штрафували, відбираючи худобу та майно»[96]. Імперський історик Потто підтверджує, що просіки від Амір-Аджі-Юрта до Ойсунгура, Істі-Су та Герзель-Аула «через вузьку лісисту смугу… розробляли самі тубільці, під наглядом аксаївських князів»[91].
Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова каральні набіги йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів»[96]. Імперський історик Потто підтверджує, що 1 березня 1821 року ліс було вирубано «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика», а в лютому 1822 року «широкі просіки пролягли через Гехінські, Гойтинські, Шалінські та Герменчуцькі ліси аж до самого Маюртупа»[91].
Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до покори. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшої непокори «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»[96]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»[91].
Російська імперія винищувала людей напоказ, щоб залякати горців. Історик Д. А. Хожаєв пише, що в Герзель-аульському укріпленні «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців», для чого викликали «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних… погрожував, піддавав образам»[96].
Російська імперія винищувала беззбройних людей, яких сама ж скликала під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після того як генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцеві муллі Учару-хаджі з села Майртуп і був ним убитий, «після команди Лисаневича „Коли! почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»[96]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика»[91]."
Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»[96].
Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага[96]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»[99].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що після 17 лютого 1826 року війська Єрмолова «розорили і знищили аули Малої Чечні - Урус-Мартан, Рошні, Гехі, Белакай, Даут-Мартан і Шельчихи», а до завершення походу «було знищено квітучі селища»[96]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року підтверджував: під час штурму Урус-Мартана «село спалено», Велику Рошні «віддано вогню», а селище Шалі, чиї жителі «дають аманата, просили строку й обманули», він «наказав винищити»[99]. Імперський історик Волконський уточнює, що Шалі на прихід військ стояло порожнім: Єрмолов «не застав там жодного жителя: всі розсіялися лісами», після чого «спалив їхні житла»[100].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі були «вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля»[96]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнавав, що під Урус-Мартаном «прекрасні сади оного вирубано», а щодо селища Шалі він наказав «вирубати сади»[99].
Російська імперія відганяла худобу й оббирала розорені села Нохчі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року було «відігнано худобу», а після повернення військ Єрмолов «послав загін із 500 козаків на Даут-Мартан», і «селище було розорене й пограбоване»[96].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі було «взято в полон жінок і дітей»[96]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року уточнював число: під час раптового нападу на селище Ставна-куль 2 травня «в полон взято обох статей 16 душ», а під час нападу на Малу Атагу 16 травня «захопив обох статей 15 душ у полон»[99]. Імперський історик Волконський підтверджує захоплення біля Ставноколя: раптовий рух «приніс нам шістнадцять полонених»[100].
Російська імперія прирікала жителів Нохчі на голод, розоряючи їхні села, посіви та запаси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після єрмоловського походу, позбавлені даху й їжі, «люди помирали від голоду, холоду і хвороб»[96].
Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідній народ, щоб послабити їхній опір. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, «намагаючись спровокувати зіткнення між Чеченцями та Інгушами… насильно збирав Інгушів у міліцію і направляв їх разом із царськими загонами проти чеченських аулів», хоча Інгуші «відмовлялися йти проти своїх родичів… дезертируючи з міліції»[96].
У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»[101].
На світанку 10 січня 1827 козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, увірвавшись у селище Узені-Юрт, рубали беззбройних жителів, що тікали за Аргун. Імперський історик Потто фіксував: козаки, «що ледве встигли наздогнати хвіст утікачів, схопили лише трьох жінок та вбили й поранили душ п'ятнадцять»[101]. Убиті й поранені - наздогнані у втечі неозброєні люди. Збройний опір, як писав той самий Потто, зав'язали пізніше лише ті жителі, що встигли сховатися в лісі.
10 січня 1827 війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, знесли селище Узені-Юрт на березі Аргуна, жителі якого втекли за річку. Імперський історик Потто визнає: «село Узені-Юрт, з усім майном... було знищено дощенту»[101]. Селище слугувало домом людям, чиї колишні аули були винищені військами в каральному поході Єрмолова 1826 року і які відмовилися переселятися під контроль завойовника.
10 січня 1827 року під час знищення селища Узені-Юрт війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, винищили свійську худобу мешканців — основу прожитку селянського двору. Імперський історик Потто фіксував: село «з усім майном і навіть свійською худобою було знищене дощенту»[101]. Влітку 1827 року козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, після захоплення населення Самашок знищили врожай на пні в Галгаївців, які жили при аулі на млинах та хуторах. Потто писав: «попередньо вони наказали показати собі поля, що належали тим Галгаївцям, які жили на млинах, і випалили їхній хліб на пні»[101]. Знищення худоби взимку та достиглого хліба у жнива позбавляло людей прожитку на рік уперед.
Під час знищення Узені-Юрта 10 січня 1827 року козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон трьох жінок з-поміж мешканців, що тікали. Імперський історик Потто фіксував: козаки «схопили... трьох жінок»[101]. Влітку 1827 року, оточивши засідкою населення аулу Самашки під час жнив, козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон родини лідерів опору: провідника Тара-Адзуєва та родину Бакара-Булатова; самому Булатову вдалося прорватися крізь ланцюг. Потто писав: «Тара-Адзуєва та родину Булатова забрали із собою»[101].
Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»[101].
У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»[101]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»[101]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.
Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич вибудував управління Чечнею через навмисне підтримування розколу народу на дві суперницькі партії — шамхальську та бейбулатівську. У приписі командувачеві військ на Кавказькій лінії Емануелю від 16 травня 1829 року Паскевич писав: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними урядові нашому, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих замислів проти Росіян»[102]. Для цього він розіслав нарочних (гінців зі спеціальним дорученням) до старшин бейбулатівської партії, приписав начальникові лівого флангу Кавказької лінії Енгельгардтові «сприяти, скільки можна» їхньому виклику, а положенням від 2 серпня 1829 року поставив над Чеченцями комісаром сина шамхала Тарковського[102].
6 березня 1829 року в Тарках Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені скласти присягу через шамхала Тарковського. Історик Д. А. Хожаєв фіксував вимушеність цього кроку: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»[96]. Самі Чеченці у проханні до Паскевича у квітні 1829 року документували тло, на якому підписувалася покірність: імперське командування «арештовували, брали в полон, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, які, будучи покірними, служили великому Государеві»[102]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу від 15 травня 1829 року обумовив визнання покірності: вона «лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно складуть присягу та видадуть аманатів»[102]. Утримуючи Бейбулата в Тифлісі, Паскевич закріпив підданство «Постановою про покірність чеченців Росії» та положенням від 2 серпня 1829 року[96][102].
Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»[96]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»[102].
З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»[102]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»[102]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»[102].
Положенням від 2 серпня 1829 року головнокомандувач Паскевич замкнув доступ Чеченців до торгівлі на призначеного імперією комісара: виїзд на імперську територію дозволявся лише за білетами (письмовими перепустками) — «Йому ж надається право видавати білети означеним Чеченцям для проїзду в наші володіння в торговельних потребах»[102]. На практиці перепускна система доповнювалася свавіллям: чеченське суспільство писало Паскевичу 21 листопада 1829 року, що Енгельгардт і Хасай-Муса «наказують своїм підвладним брати під арешт усіх тих Чеченців, які приїжджають до них із білетами від Шахбаза», а покірні Хасай-Мусі діють так, «аби ми втратили через те засоби до прожитку»[102].
У 1830 році, під час тривалого землетрусу, генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку та Сунжі), за наказом головнокомандувача Паскевича розіслав по аулах прокламації, що навіювали народові штучну картину світу: природне лихо оголошувалося Божою карою за опір імперії. Історик Я. З. Ахмадов писав про те, як ця брехня звучала серед Нохчі: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»[103]. Імперський історик Волконський визнає джерело навіювання: головнокомандувач «наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом Гірським народам за їхні зловмисні вчинки проти російського уряду»[100]. Імперський історик Потто зафіксував акт: Розен «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та зловмисні вчинки проти російського уряду»[101].
З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»[101]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»[101].
На світанку 19 грудня 1830 козаки загону генерала Вельямінова, увірвавшись у сонне село Дзулгай-Юрт, рубали захоплених зненацька жителів. Імперський історик Потто зафіксував: «взято було в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано. Решта, сховавшись у лісі, зав'язали перестрілку»[101]. Порубані — це жителі, наздогнані під час раптового нічного захоплення села; збройний опір зав'язали пізніше лише ті, хто встиг добігти до лісу.
У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова знесли та спалили села рівнинної Чечні: Кітер-Юрт, Пхан-Кічу, Едін-Юрт, Даут-Юрт, Енгелі, Узекен-Юрт, Бесенбер із хуторами, Автури, Гельдіген, Маїртуп з навколишніми аулами. Імперський історик Потто писав: Кітер-Юрт «одразу ж було віддано полум'ю», «наступних два дні Бутирський і Тарутінський полки палили село Пхан-Кічу», «дорогою спалили ще два непокірні села: Едін-Юрт і Даут-Юрт», війська «встигли винищити ще один аул Енгелі», полки «спалили непокірне село Узекен-Юрт», «винищили в околиці аул Бесенбер з усіма прилеглими до нього хуторами», а 21 січня 1831 «та сама доля спіткала й сам Маіортуп»[101]. Запропоновану селами Автури, Гельдіген і Маїртуп покірність із видачею заручників Вельямінов відкинув, зажадавши нездійсненного — видачі всіх російських полонених і втікачів, — щоб зберегти привід для винищення сіл: покірність, за визнанням Потто, «зовсім не входила в наміри Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули»[101].
На світанку 19 грудня 1830 під час захоплення села Дзулгай-Юрт козаки загону генерала Вельямінова захопили в полон сім'ю лідера опору — карабулацького ватажка Астемира, якому самому вдалося піти в ліс. Імперський історик Потто писав: «його сім'я — малолітній син, дочка, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них узято було в полон тридцять дев'ять осіб»[101].
Восени 1830 генерал Вельямінов запровадив колективні майнові стягнення з чеченських сіл, які не відповідали за чужі дії: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної він «одразу наказав відібрати в жителів двох сіл Брагуни та Нового-Юрта, повз які пройшла партія, теж десять голів худоби та повернути її козакам», за викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів», а власника Нового-Юрта Шах-Гірея за бездіяльність сільської варти було посаджено в каземат — тюремну камеру фортеці Грозної. Це зафіксував імперський історик Потто[101]. У грудні 1830 під час оточення села Даут-Мартан «жителі встигли втекти, але все майно їхнє залишилося здобиччю загону»[101].
У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова цілеспрямовано знищували зимові запаси продовольства та кормів розорюваних сіл. Імперський історик Потто писав: під час спалення Едін-Юрта й Даут-Юрта війська «винищили величезні запаси заготовленого сіна»[101]; 17 січня 1831 Гельдіген віддано вогню «з усіма його запасами»[101]. Знищення сіна та хлібних запасів у розпал зими прирікало жителів, що втекли в гори й ліси, на голод.
У січні 1831 війська генерала Вельямінова вирубали просіку та розчистили дорогу через ліс між селищем Алди й фортецею Грозною, позбавляючи жителів лісового укриття заради військового проходу на південь. Імперський історик Потто писав: Вельямінов «узявся рубати просіку й розчищати дорогу між Алдами та Грозною, щоб приготувати собі забезпечені ворота на південь»[101]. 21 січня 1831 винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» — знищено багаторічні сади, основу укладу села[101].
14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»[96]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»[96].
Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій[104]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»[100]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»[103].
23 грудня 1831 під час розорення хуторів біля села Чертугай козаки загону підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, захопили в полон трьох жінок. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір трьох полонених жінок»[100].
23 грудня 1831 загін підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, спрямований генералом Вельяміновим, викрав худобу жителів розорених хуторів біля села Чертугай. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір... до 250 голів худоби»[100]. Викрадення 250 голів худоби посеред зими позбавляло жителів розорених хуторів основи прожитку.
З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»[104]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»[96].
23 серпня 1832 року під час штурму Герменчука війська корпусного командира барона Розена спалили живцем близько 60 оточених захисників села на чолі з муллою Абдурахманом, які відмовилися здатися. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: група «числом близько 60 чол. ... очолювана... муллою Абдур-Рахманом, була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»[104]. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає спосіб розправи: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючі дрова та сіно. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум’ї, продовжуючи співати вірші корану»[100]. Демонстративне спалення людей живцем слугувало залякуванню всієї Чечні; Волконський визнає розрахунок: розгром Герменчука «мав найгнітючішим чином подіяти на Чеченців»[100].
З 22 серпня до 23 вересня 1832 року війська корпусного командира барона Розена знесли десятки сіл Чечні та Ічкерії: Белгатой і Джан-юрт, будинки шестисотдвірного Герменчука, Шалі (крім 11 дворів), Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт, Хизін-Ерзо-юрт, Анзелі-юрт, Чингарой-юрт, Саїд-юрт, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, Маїртуп, Шоні, Центорой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт, Беной та інші. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про відрядження полковника Шумського, яким «знищені Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»[104], а підсумок підбив сам: «Знищено непокірних селищ 61»[104]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Війська генерала спалили Беной та інші чеченські селища»[96].
У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира барона Розена знищували посіви та ріллю розорюваних сіл — харчову базу народу напередодні зими. Розен визнав це в рапорті військовому міністрові Чернишову: непокірні селища «покарані знищенням осель і ріллі»[104]. Імперський історик Волконський писав: 1 вересня жителі Автурів за відмову видати полонених «покарані знищенням посівів та осель»; 3 вересня біля Гельдигена загін «знищив їхні ріллі та будинки»[100].
У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира барона Розена привласнювали майно та худобу жителів і стягували грошові штрафи. Імперський історик Волконський писав: майно 50 родин, що сховалися в лісі поблизу Маїртупа, «дісталося загонові як здобич»; біля Центороя «відбито 6 коней і 50 голів рогатої худоби»[100]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія «відбила 140 баранів і 9 голів рогатої худоби», а загалом за похід «податі та штрафу грошима й худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п’яти тисяч рублів сріблом]»[104].
У вересні 1832 року корпусний командир барон Розен обклав села Чечні та Ічкерії щорічною податтю з кожного двору як умовою помилування. Імперський історик Волконський писав: «від с. Мецо-ерзо-юрт взято аманатів і подать по рублю з диму»; села Ешта-кале та Ейні-кале зобов’язалися «платити надалі подать по 1 рублю з диму»[100]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: село Гурдалі «видало аманата й зобов’язалося платити подать»[104]. Подать стягували з народу, чиї села й посіви в ті самі дні знищували війська.
У серпні – вересні 1832 року корпусний командир барон Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»[104]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»[104].
9 вересня 1832 року під час захоплення села Центорой в Ічкерії колона генерала Вольховського із загону корпусного командира барона Розена захопила в полон жінку з-поміж жителів, які не встигли сховатися. Імперський історик Волконський писав: «взято в полон одну жінку»[100]. 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія майора Борейші захопила в полон жителів, застигнутих під час спроби покинути домівки. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: кавалерія «встигла взяти в полон 4 чол. і 1 жінку»[104].
У 1836 році корпусний командир барон Розен направив через Чечню таємних топографів для прихованого вивчення непокірної землі. У звіті імператорові Розен визнає: «у 1836 році, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, було послано топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку Лінію у фортеці Грозній, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся до Кахетії»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»[104]. Розен прямо називав метод: «приховані огляди земель ворожих нам горців»[104].
У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»[104]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»[104].
23 серпня 1836 року загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, розорив аул Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про знищення в аулі будинків мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»[104]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак»[105].
23 серпня 1836 року під час раптового захоплення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, захопив у полон жителів, які не встигли врятуватися втечею через яри та ліс. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові: піхота витіснила захисників, «захопивши в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі»[104].
23 серпня 1836 року під час розорення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, привласнив майно та худобу мешканців. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові: «у здобич нашим військам дісталося майно мешканців і 384 голови рогатої худоби»[104].