Процедури

Вторгнення регулярної армії РФ і масовані ракетно-авіаційні удари по українських містах: «24 лютого 2022 року президент Російської Федерації Володимир Путін оголосив про своє рішення провести в Україні „спеціальну воєнну операцію" задля її „демілітаризації та денацифікації". Того ж дня російські війська перетнули кордон України в різних пунктах, зокрема через Білорусь, і розпочали атаки із суші, повітря та моря»^[1]. Комісія ООН розслідувала події лютого-березня 2022 року в Київській, Чернігівській, Харківській та Сумській областях^[1].

Цілеспрямовані масові вбивства людей без розбору їхнього етнічного походження виключно за фактом їхньої належності до українського громадянства та держави^[2].

Тотальний інформаційний контроль і заборона називати вторгнення війною - офіційно його оголошено «спеціальною воєнною операцією», метою якої названо «демілітаризацію та денацифікацію»^[1]. Інформаційне прикриття енергетичного терору будувалося на версії «відповіді»: «Зараз багато галасу з приводу наших ударів по енергетичній інфраструктурі сусідньої країни. Так, ми робимо це. Але хто почав?»^[3].

Масштабные операции спецслужб РФ по кибершпионажу, перехвату данных (в том числе через взлом публичных сетей Wi-Fi) и скрытому развертыванию деструктивного ПО против украинских организаций и граждан^[4][5].

Цілеспрямоване повернення захопленим містам і вулицям старих радянських чи імперських назв (зокрема, перейменування Бахмута на Артемівськ) для стирання української національної пам'яті та візуальної інтеграції в простір РФ.

Примус мешканців окупованих територій до отримання російських паспортів: «політика масового надання російського громадянства мешканцям окупованих районів Херсонської, Запорізької, Донецької та Луганської областей посилила там атмосферу примусу», причому «тим, хто відмовлявся від російських паспортів, відмовляли в доступі до публічних послуг, насамперед до соціального забезпечення, охорони здоров'я та освіти, і вони ризикували залишитися без роботи» і «стикалися з підвищеним ризиком свавільного затримання під час перетину блокпостів»^[6].

Штучна зміна демографічного складу населення на окупованих територіях (наприклад, у зруйнованому Маріуполі) шляхом стимулювання переїзду громадян РФ та масового скуповування ними житла на тлі витіснення корінних жителів.

Російські окупаційні адміністрації з квітня 2022 року мітили захоплені території імперськими знаками - в камені та в папері. У Херсонській області до вторгнення було демонтовано понад 110 пам'ятників Леніну і практично жодного не лишилося; після окупації загарбники поставили десять нових: перший у Генічеську в квітні 2022 року - перший пам'ятник Леніну на території України після 2014 року, - а наприкінці того ж місяця монумент повернули на постамент біля міськради в Новій Каховці^[7]. У Маріуполі 5 травня 2022 року відкрили пам'ятник жінці з червоним прапором, а церемонію опублікував у своєму телеграм-каналі секретар генради «Единой России» Андрій Турчак; площі Воїнів-Визволителів, названій на честь визволителів міста від нацистів, окупанти повернули радянську назву «площа Ленінського комсомолу»^[8]. Паралельно окупаційна адміністрація обклеювала територію банерами: у Херсоні та Новій Каховці висіли російськомовні щити «Россия здесь навсегда!», «Херсон - навеки с Россией», «Херсон - русский город», і для них купили за двадцять центів на фотостоці знімок української фотографки Анни Пасічник - її син Ярослав із подругою у вишиванках на ріпаковому полі Київщини, - домалювавши за спинами дітей російський прапор^[9]. У Балаклії на Харківщині окупанти заклеїли міський банер: спершу повісили поверх «Україна і Росія "едины"», потім плакат із триколором і написом «Мы с Россией один народ!». 10 вересня 2022 року українські військові зірвали триколор - а під ним відкрилися рядки Шевченка, що простояли під окупацією весь цей час: «Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!»^[10]. Знаки протрималися до деокупації: 11 листопада 2022 року плакат «Россия здесь навсегда» у звільненій Білозерці Херсонської області зірвали місцеві жителі - відео опублікував телеграм-канал «Николаевский Ванек»^[11].

Публікація маніфесту «Про історичну єдність росіян та українців» (липень 2021), що конструює псевдоісторичний міф: «росіяни й українці – один народ, єдине ціле», а сучасні кордони оголошуються результатом того, що «дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються»^[12]. У тій самій статті описується, як Ленін особисто «переконував» керівників Донецько-Криворізької республіки «діяти у складі Радянської України», а ЦК РКП(б) постановив «створити на з'їзді „один уряд для всієї України"»^[12]. Напередодні вторгнення тезу доведено до межі: у зверненні 21 лютого 2022 року Путін оголосив, що «сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовицькою, комуністичною Росією», а країну назвав «Україна імені Володимира Ілліча Леніна» - «Він її автор і архітектор»^[13].

Офіційна відмова українській нації в праві на самостійну державність: стаття голови РФ прямо декларує, що «справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією», а «стіну, що виникла останніми роками між Росією і Україною» оголошено розколом «між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору»^[12].

Стаття Д. Медведєва, заступника голови Радбезу РФ, у «Коммерсанті» (11 жовтня 2021), що маргіналізує українське керівництво: «нам з васалами справу мати безглуздо. Справи треба вести з сюзереном», «на чолі України стоять слабкі люди, які прагнуть лише набити свої кишені», а переговори з ними «абсолютно безглузді»^[14]. Українського президента там само порівняли з гіпотетичним євреєм на службі в СС^[14].

Тотальна індоктринація російського суспільства ідеями філософа І. Ільїна (так званий «білий фашизм») і перетворення концепту «русского міра» на державну ідеологію (рашизм), що обґрунтовує культурну вищість та екзистенційне право метрополії на насильство над сусідами^[2].

Захоплення Слов'янська збройною групою, що перейшла кордон, і формування сепаратистських «ДНР»/«ЛНР»: командир загону прямо визнав, що «практично маховик війни, яка досі йде, запустив наш загін», і що «спусковий гачок війни все-таки натиснув я»^[15]. Паралельно «групи озброєних людей незаконно здійснили добре організоване і скоординоване захоплення громадських будівель та відділень міліції і служб безпеки»^[16]. Керівництво «республіки» від самого початку було присланим із Москви: «Олександр Бородай - перший прем'єр-міністр ДНР, який 2014 року передав повноваження Олександрові Захарченку», москвич, що виріс «в інтелігентній московській родині»^[17].

Масована кампанія з конструювання фейків для розлюднення українців: в ефірі державного телеканалу стверджувалося, що «українські збройні сили зігнали мешканців міста на центральну площу та публічно стратили маленького хлопчика і його матір», однак «немає жодних доказів, які підтверджували б твердження Пишняк», а опитані мешканці Слов'янська розповідь не підтвердили^[18]. Тим самим методом сфабриковано «загибель 10-річної дівчинки» в Петровському районі Донецька (березень 2015): кореспонденти BBC на місці встановили, що такої дівчинки ніколи не існувало^[19]. Паралельно тривала операція з приховування відповідальності за знищення рейсу MH17: Міноборони РФ «виступило з серією суперечливих заяв, що покладали вину за знищення Boeing 777 на Україну, а не на Росію чи керованих Росією сепаратистів», а заступник міністра оборони публічно повторив «сфабриковане твердження, що виникло у Twitter, про те, як іспанський авіадиспетчер на ім'я Карлос бачив два українські винищувачі поруч із MH17»^[20].

Використання пов'язаного зі спецслужбами хакерського угруповання для зламу програмного забезпечення українських артилеристів: «файл 'Попр-Д30.apk' був пов'язаний з легітимним застосунком, який спочатку був розроблений усередині України офіцером 55-ї артилерійської бригади Ярославом Шерстюком», а «поглиблений реверс-інжиніринг показав, що APK містив Android-варіант X-Agent» - імпланта, ексклюзивним оператором якого є FANCY BEAR^[21]. Тим самим інструментарієм велися кібератаки на українську енергомережу взимку 2015 і 2016 років^[22][23].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ улітку-восени 2014 року для порятунку сепаратистів від розгрому: командир «ДНР» визнав, що вирішальну роль відіграли російські військові, які приїжджали «у відпустці» - «в основному на Маріуполь наступали «відпускники». Коли вони пішли, хиткою залишилися і лінія фронту, і можливості»^[15]. Наступ обернувся важкими втратами української армії під Іловайськом і Дебальцевим. Присутність регулярних військ тривала й у 2015 році: узяті в полон під Щастям ГРУшники були «бійці 3-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення Головного управління Генштабу ЗС РФ, які 26 березня прибули на територію України та були розквартировані в Луганську»^[24].

Масові незаконні затримання та викрадення мирних громадян на окупованих територіях: «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню», причому «людей викрадали з метою отримання викупу, для примусової праці та для обміну на бійців, захоплених українською владою»^[16].

Систематичне застосування катувань і фізичного насильства до цивільних за проукраїнську позицію: ООН фіксувала, що «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню, а також чинити інші серйозні порушення прав людини»^[16]. Викрадених активісток Автомайдану тримали в підвалі, де їх «імовірно, кілька разів били зі зв'язаними руками», а волосся відрізали на покарання^[25].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили опір окупації: «понівечене тіло Володимира Рибака, члена партії „Батьківщина" і депутата міської ради Горлівки (Донецька область), було знайдено біля села Райгородок», причому «Рибака викрали 17 квітня проросійські сили після проукраїнського зібрання в Горлівці. Потім його катували та вбили»^[25].

Залучення до бойових дій російських неонацистських угруповань (таких як ДРГ «Русич» під командуванням О. Мільчакова), ватажки яких відкрито закликали до невмотивованого садистського насильства над цивільними («Ріж бомжів, цуценят і дітей!»)^[2].

Цілеспрямовані кібератаки російських спецслужб на розподільчі підстанції української енергомережі взимку 2015 та 2016 років з метою масового відключення електроенергії для цивільного населення^[22][23].

Спроба збройного захоплення влади навесні 2014 року через штурм обласних адміністрацій: ООН зафіксувала, що вже «у середині квітня 2014 року» «групи озброєних людей незаконно здійснили добре організоване і скоординоване захоплення громадських будівель та відділень міліції і служб безпеки в містах і селищах Донецької та Луганської областей», а «з метою збереження контролю над захопленими районами ці групи звели барикади і блокпости»^[16]. У Харкові переворот було швидко придушено.

Розпалювання збройних сутичок в Одесі 2 травня 2014 року: ООН фіксує насильство, скоєне «в Одесі 2 травня 2014 року під час зіткнень між прибічниками єдності та прибічниками федералізації України, внаслідок яких загинули 48 осіб, переважно прибічники федералізації країни», і зазначає, що «до відповідальності досі ніхто не притягнутий»^[16]. Кульмінацією стала пожежа в Будинку профспілок, де сховалися активісти: моніторингова місія ООН серед головних нерозслідуваних питань називала, «чим була викликана пожежа в Будинку профспілок» і «хто винен у вбивствах»^[26].

Експлуатація одеської трагедії для створення державного пропагандистського міфу та інверсії ролей: реальна картина за даними ООН - сутички «між прибічниками єдності та прибічниками федералізації України, внаслідок яких загинули 48 осіб», при цьому розслідування не завершене і «до відповідальності досі ніхто не притягнутий»^[16]. Ця трагедія використовувалася як моральне виправдання подальшої агресії - тим самим прийомом, що й фейк про «розп'ятого хлопчика», щодо якого «немає жодних доказів, які підтверджували б твердження Пишняк»^[18].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків для встановлення контролю над півостровом. Через рік це визнав В. Путін на «прямій лінії» 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці. Вони діяли дуже коректно, але… рішуче і професійно»^[27]. Українські гарнізони на півострові було блоковано й роззброєно, що Путін визнав сам: «і те, як було роззброєно українські частини - це все було зроблено настільки стрімко, що складалося враження, що це неймовірно довго готувалося»^[27].

Офіційне заперечення участі російських військ під час операції – і пізніше визнання Путіна («пряма лінія» 17 квітня 2014), що заперечення було брехнею: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[27]. У тому ж ефірі співрозмовниця вітала його з тим, що він «честно сказал, что «зелені чоловічки» – это мирные наши военные»^[27].

Приведення до влади підконтрольної адміністрації під прикриттям військових: рішення кримського парламенту ухвалювалися в умовах, коли «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[27]. ГА ООН визнала подальший референдум таким, що не має сили, і підтвердила, що він «не був санкціонований Україною»^[28]. УВКПЛ зафіксувало й саму сцену «обрання»: у ніч проти 27 лютого «озброєні групи без розпізнавальних знаків захопили будівлі місцевого уряду та парламенту», а «27 лютого члени парламенту Криму, у присутності озброєних людей, відправили у відставку місцевий уряд та обрали Сергія Аксьонова главою Криму»^[29].

Створення видимості масової проросійської мобілізації на півострові: за «силами самооборони», від імені яких велася операція, стояли російські військові, що Путін визнав 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[28]. Мітингова та «добровольча» масовка забезпечувала картинку народного пориву, юридичне значення якої ООН відкинула^[27].

Юридичне оформлення відторгнення території: договір про «прийняття» підписано 18 березня 2014 року, а закон про його ратифікацію «Прийнятий Державною Думою 20 березня 2014 року. Схвалений Радою Федерації 21 березня 2014 року»^[30].

Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту вкупі зі знижкою на газ для примусу В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС: 17 грудня 2013 року було оголошено про зниження ціни газу «до 268,5 долара за тисячу кубометрів» (замість 410) і про те, що «Україна, згідно з двосторонніми домовленостями, отримає 15 мільярдів доларів з російського Фонду національного добробуту, продавши Москві на цю суму свої державні цінні папери». При цьому Путін підкреслив: «Ми вважаємо, що це тимчасове рішення, маючи на увазі, що довгострокові, довготривалі домовленості повинні бути й будуть досягнуті»^[31].

Спроба легалізувати маргіналізацію державної мови в регіонах: закон «Про засади державної мовної політики» (закон Ківалова-Колесніченка) допускав переведення діловодства на «регіональні мови», фактично закріплюючи домінування російської в русифікованих регіонах^[32].

Спроба домовитися з лідером США в обхід Києва, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України під загрозою її розчленування: вступ України до НАТО створить «поле конфлікту для вас і нас, довгострокову конфронтацію», а Москва, спираючись на антинатовські сили, «працюватиме над тим, щоб позбавити НАТО можливості розширюватися. Росія постійно створюватиме там проблеми»^[33]. За переказом джерела «Коммерсанта» із самого саміту: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна - це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» - із прозорим натяком, «що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України»^[34].

Цілеспрямований вкид хибних історичних наративів на міжнародній арені: Україна, за версією російського лідера, «не є нацією, що склалася природним чином», а являє собою «штучну країну, створену ще за радянських часів», а її території нібито подаровані - «у 1920-ті та 1930-ті роки Україна отримала територію від Росії - це східна частина країни. 1956 року Кримський півострів було передано Україні»^[33]. Звідси виводилася теза про її можливий розпад: «країна може просто розпастися»^[33].

Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу в розпал зими: 1 січня 2006 року - «о 10:00 за московським часом 1 січня 2006 року „Газпром" припинив постачання газу в Україну»^[35]; 1 січня 2009 року - «російський експорт в Україну було припинено 1 січня», після чого експорт до ЄС було «різко скорочено 6 січня та повністю припинено з 7 січня», а в найбільш постраждалих балканських країнах настала гуманітарна надзвичайна ситуація: «частина населення не могла опалювати свої домівки»^[36].

Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника: Москва «використовувала низку компаній-посередників (Itera з 1998 року, Eural Trans Gas з 2003-го, Rosukrenergo (RUE) з 2005-го) для транспортування, а іноді й постачання газу в Україну», причому така практика «давно критикувалася в європейських урядових колах та органами корпоративного управління (де занепокоєння викликала їхня непрозорість)»^[36]. Співвласник RUE Дмитро Фірташ у грудні 2008 року, за записом посла США, «визнав зв'язки з діячем російської оргзлочинності Семеном Могилевичем, заявивши, що йому було потрібне схвалення Могилевича, щоб узагалі ввійти в бізнес»^[37].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії через отруєння діоксином: наприкінці грудня 2004 року «пацієнт надійшов з отруєнням ТХДД; рівні в сироватці його крові (108000 пг/г ліпідної маси) більш ніж у 50 000 разів перевищували показники звичайного населення»^[38]. Отруєння призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата.

Ведення агресивної інформаційної кампанії на користь «свого» кандидата з прямою участю першої особи РФ: у прямому ефірі трьох українських телеканалів за два тижні до голосування лунали похвали урядові кандидата - «уряду В.Януковича вдалося більше: вони змогли наповнити це зростання гарною якістю. Тобто економіка України розвивається диверсифіковано»^[39]. Паралельно опонентів демонізували, звинувачуючи в націоналізмі та профашистських поглядах.

Інспірування загрози розколу країни у відповідь на протести: на з'їзді в Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 року голова фракції «Регіонів» Р. Богатирьова дала пряму обіцянку сепаратистського референдуму - «ми на нього з вами не підемо, ми проводитимемо референдум про створення Південно-Східної держави (овації, оплески)»^[40]. Присутність офіційних осіб РФ надавала цьому санкцію Москви: мер Москви Ю. Лужков з трибуни нагадав, що «наш Президент Росії Володимир Володимирович Путін першим привітав Віктора Федоровича Януковича з перемогою»^[40].

Збройне захоплення влади: заява ГКЧП від 18 серпня 1991 року оголосила про перехід повноважень президента СРСР: «У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов'язків Президента СРСР і переходом… повноважень Президента Союзу РСР до віцепрезидента СРСР Янаєва Геннадія Івановича… утворити Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (ГКЧП СРСР)»^[41]. Путч було приурочено до зриву договірного перезаснування Союзу: «Утворенню ГКЧП передував так званий новоогарьовський процес - започатковані 23 квітня 1991 переговори президента СРСР М.Горбачова в його заміській резиденції Ново-Огарьово з керівниками союзних республік про підписання нового Союзного договору»^[42] - переворот обірвав цей процес.

Негайна ліквідація незалежної преси: постанова ГКЧП № 2 від 19 серпня 1991 року приписала «Тимчасово обмежити перелік центральних, московських міських і обласних суспільно-політичних видань, що випускаються, такими газетами: «Труд», «Рабочая трибуна», «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Советская Россия», «Московская правда», «Ленинское знамя», «Сельская жизнь»»^[43] – усе, що не увійшло до списку, виходити не могло.

Союзний центр задіяв міжнародну трибуну проти українського суверенітету: Буш публічно затаврував прагнення до незалежності як «самогубний націоналізм на ґрунті етнічної ненависті»^[44] – промова увійшла в історію як «Chicken Kiev speech».

Референдум із невизначеним формулюванням для легітимізації союзного контролю: бюлетень референдуму 17 березня 1991 року пропонував голосувати за «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік»^[45] – при тому, що зміст «оновленої федерації» ніде не визначався, а результат потім використовувався як мандат на новий союзний договір.

Застосування грубої сили партійним активом проти активістів Руху: під час спроби рухівців встановити хрест на могилі розстріляних під Базаром «активістів у село не впустили» «з допомогою КДБістів та провокацій про „бандерівські" наміри рухівців», одних учасників «витягнули з машини, побили, а прапори пошматували», а роль «протестувальних селян» грали переодягнені: «насправді це були компартактивісти з ближніх районів»^[46]. Політв'язень Василь Овсієнко потрапив до лікарні: «відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада»^[47].

Силова нейтралізація активістів руху руками силових структур і партійного активу: розгони пам'ятних акцій з побиттями («витягнули з машини, побили») за участю КДБ і міліції^[46], госпіталізація побитого політв'язня Василя Овсієнка^[47], смерть рухівця Євгена Меленівського - «після „бесіди" в обласному управлінні МВС помер по дорозі додому Євген Меленівський»^[48], а пізніше - демонстративна незацікавленість правоохоронців у розкритті злочинів проти функціонерів Руху: вони «демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину»^[49].

Насильницьке зникнення ключового функціонера руху: «у ніч з 15 на 16 січня 1994 двоє озброєних невідомих увірвались в секретаріат НРУ в Києві, забрали деякі документи, шукали Бойчишина» - голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина більше ніхто не бачив. Розслідування було саботоване: правоохоронці «спочатку не поспішали приймати заяву про зникнення політика, а відтак демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину», причому «слідчих не стільки цікавили обставини нападу на Секретаріат та зникнення Бойчишина, як фінансування партії»^[49].

Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози^[50].

Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи^[50].

Адміністративний тиск на школи: на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 року № 835 Рада Міністрів УРСР постановою від 2 листопада 1978 року № 518 приписала: «Міністерству освіти УРСР ввести з 1980/81 навчального року вивчення російської мови в перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання»^[51].

Ідеологічне звеличення мови метрополії: всесоюзна науково-теоретична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22–24 травня 1979 року) ухвалила розгорнуті рекомендації з русифікації - від організації «вивчення російської мови у старших групах дошкільних закладів» до «використання російської мови на уроках з інших навчальних предметів» у старших класах національних шкіл^[52].

Фінансові привілеї за викладання мовою метрополії: на виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року № 473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР постановою від 10 червня 1983 року - за підписами Щербицького і Ляшка, з грифом «Не для преси» - постановили «збільшити з 1984 року на 15 процентів ставки заробітної плати вчителів» російської мови та літератури і дозволили поділ класів з понад 25 учнями на підгрупи на заняттях з російської^[52][53].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ: Василь Стус «12 січня 1972 заарештований разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями», а після вступу до Гельсінської групи в жовтні 1979 року був «14 травня 1980 заарештований вдруге» і засуджений на 10 років ув'язнення та 5 років заслання^[54]. Він «помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36» і був похований «в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі»^[54].

Використання інститутів державної охорони здоров'я для політично вмотивованого діагностування інакодумців (діагноз «млявоплинна шизофренія») та їхньої безстрокової ізоляції в психіатричних лікарнях^[55].

Застосування руйнівних медикаментозних препаратів (нейролептиків) як засобу фізичного та психологічного тиску на здорових правозахисників у закритих стаціонарах^[55].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[56].

Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі: «Почалися адміністративні репресії проти „підписанців", кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами»^[57].

Законодавче переведення шкіл через «свободу вибору»: союзний Закон від 24 грудня 1958 року віддав мову навчання республікам^[58], а Закон УРСР від 17 квітня 1959 року записав у статті 9: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки» - вивчення мови, якою школа не викладає, стало необов'язковим^[59].

Ідеологічна установка на стирання націй: Третя програма КПРС, ухвалена XXII з'їздом у жовтні 1961 року, оголосила «новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності», а «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей» назвала лише «значно тривалішим процесом, ніж стирання класових граней»^[60].

Матеріальний знак «злиття націй» поставлено в Переяславі на Київщині, місті Переяславської ради: «8 жовтня 1961 року на площі Б. Хмельницького відкрито величний монумент на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією»^[61]. Відкривала знак сама влада: за кіножурналом «Радянська Україна» № 49, на мітингу відкриття виступали перший секретар Київського обкому КПУ Петро Шелест і секретар Московського обкому партії Панкратов - метрополія говорила на відкритті власним голосом^[62]. Композицію складали дві жіночі постаті, що зображували Україну та Росію, і три барельєфи з медальйонами «факел 1654; серп і молот у променях сонця 1917, орден Перемоги 1945 р.»^[63]. Призначення знака записане в його ж охоронному паспорті: «Монумент є символом вічної, непорушної дружби і незламної монолітної єдності братніх народів – українського і російського…»^[64]. Через чотири роки після відкриття знак узяли під державну охорону постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року № 711 «Про затвердження списку пам'яток мистецтва, історії та археології Української РСР»^[65][66]. На постаменті стояв напис «Навіки разом – навіки з російським народом»; на початку грудня 2021 року його зняли невідомі^[67], а монумент демонтували 7 липня 2022-го - за наказом Міністерства культури, який вилучив пам'ятку, охоронний № 5894-Ко, з реєстру «у зв'язку з втратою предмета охорони»^[68].

Державна кампанія з конструювання історичного міфу: «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС, проголошували, що «Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі»^[69] – анексію 1654 року заднім числом переписували як мету та підсумок національної боротьби.

Нав'язування концепту нерозривної єдності замість визнання окремої нації: за Тезами, «Актом возз'єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв'язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника»^[69]. Святкування та передача Криму «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки»^[70] працювали на ту саму рамку.

Перекроювання внутрішніх кордонів постановою Президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 року: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»^[70] – рішення ухвалювалося в Москві, без жодного волевиявлення мешканців півострова. За «спільністю економіки» стояло бажання скинути зруйнований депортацією і війною півострів на баланс УРСР: «У Москві дедалі відвертіше визнають: Кримська область є проблемною територією, яку союзний центр не знає, як утримувати»^[71].

Ювілей закріпили матеріальним знаком у Переяславі на Київщині, на тій самій площі, де 1654 року відбувалася рада. Знак постав у ході ювілейної перебудови міста, яку замовила республіканська влада: «У зв'язку з підготовкою до святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією Рада Міністрів УРСР виділила 20 млн. крб. на реконструкцію Переяслав-Хмельницького», план перебудови розробили під керівництвом архітектора Володимира Заболотного, і в травні 1954 року «на площі, де відбувалася історична Переяславська рада (нині площа Возз'єднання), встановлено обеліск з меморіальною дошкою»^[61]. На дошці під рельєфом Богдана Хмельницького відлито текст: «На цій площі 8(18) січня 1654 року відбулась Переяславська Рада, яка, виражаючи волю українського народу, одностайно прийняла історичне рішення про возз'єднання України з Росією»^[72]. Знак не просто позначав місце: він оголошував рішення одностайним і таким, що виражає волю народу, закріплюючи цю версію в бронзі на тій самій площі, де все відбувалося.

Застосування регулярних військ і танків для придушення повстань українських політв'язнів у системі концтаборів. У Кенгірі танки чавили беззбройних: «Близько 200 українських жінок взялися за руки і рушили проти танків. Але танки не зупинилися й один за одним переїхали живу фалангу. А емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного…»^[73].

Масові вбивства в'язнів під час силового придушення повстань. У Норильську «було вбито близько 100 осіб і поранено понад 200»^[74]; у Кенгірі «Під час придушення повстання загинуло і було поранено близько 700 в'язнів»^[73].

Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм». Кампанія завершилася вироком у справі Єврейського антифашистського комітету: «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам»^[75].

Організація публічного політичного цькування (нападки на Рильського, Сосюру, Яновського, кампанія з «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу страху. Її підсумком стала страта фігурантів справи ЄАК: «12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[75].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції: у справі Єврейського антифашистського комітету «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітко, П.Маркішу, І.Феферу. 12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[75].

Регулярні чекістсько-військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл: нарком внутрішніх справ УРСР Т. Строкач особисто «керував та координував оперативно-чекістські операції з ліквідації підпілля Організації українських націоналістів, підрозділів Української повстанської армії, масові депортації населення в Західній Україні»^[54]. Уже «5 квітня 1944 на підставі розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА»^[76].

Позасудові вбивства цивільних у ході придушення повстанського руху: Президія ЦК КПРС у постанові «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року сама визнала: «З 1944 по 1952 рр. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, убито понад 153 тис. осіб, вислано навічно з меж УРСР понад 203 тис. осіб»^[77][78] – убитих влада не поділяла на повстанців і цивільних, а вже 2 липня 1953 року, після арешту Берії, саму постанову скасували як таку, що сприяє «активізації буржуазно-націоналістичних елементів»^[77]. Терор вели й переодягнені «спецгрупи» МДБ, що діяли під виглядом УПА: воєнний прокурор військ МВС Українського округу Кошарський у доповідній Хрущову (15 лютого 1949) наводив «приклади побиття, зґвалтувань, грабунків населення» агентами-бойовиками і констатував: «дії т. зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями»^[79].

Створення атмосфери тотального страху через криваві провокації спецгруп НКВС, що діяли під виглядом УПА: нарком Строкач «ініціював формування спец. груп НКВС УРСР з колиш. партизанів для боротьби з УПА» і «власноруч допитував захоплених керівників проводів ОУН Західної України»^[54]. Терор був і демонстративним: «Однією з форм боротьби була політика залякування членів ОУН і УПА та місцевого населення: відкриті судові процеси та страти, виставлення тіл загиблих на загальний огляд, руйнування повстанських могил»^[80].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі зі знищення українського підпілля: акція «Вісла» «як депортаційна, детально розроблялася і здійснювалася польс. владою», але її виконання «координувалося з парт.рад. владними органами СРСР» - радянське командування перекинуло «з Львів. обл. одну танкову д-зію, спец. підрозділи НКВС і заблокувало прикордонними військами укр.-польс. кордон»^[81].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру та депортація українців Закерзоння: вивезення «бандпосібників» цілими родинами почалося одразу - вже влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[76]; загалом за 1944–52 роки на спецпоселення вивезено 203 662 особи, серед них «представників родин членів Організації українських націоналістів і вояків Української повстанської армії та їх симпатиків — 182 543 особи»^[76]. Акцію «Вісла» було проведено, щоб «позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц. укр. людності», і завершилася вона розсіянням громади: влада позбулася українського населення, «розпорошивши бл. 150 тис. осіб»^[81].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН і запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до таборів ГУЛАГу, на який режим покладав «ізоляція „ненадійних елементів"» як одне з ключових завдань^[78]. Під час акції «Вісла» для цивільних, запідозрених у сприянні підпіллю, передбачалося «запровадження військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно»^[81]. До 1951 року українці стали другим народом ГУЛАГу: за відомчою статистикою, «Національний склад ув'язнених ГУЛАГу (станом на 1 січня 1951 р.)» налічував 506 221 українця з приблизно 2,5 млн ув'язнених - близько 20%^[82].

Використання полонених учасників опору та депортованих як безплатної робочої сили: до завдань ГУЛАГу входило «використання їх як дешевої робочої сили і перекидання, в разі потреби, з місця на місце»^[78]; депортованих із Західної України направляли на спецпоселення та важкі роботи - лише влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[76].

СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію^[83]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»^[83]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»^[83]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»^[84]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»^[84].

29 січня 1944 року народний комісар (міністр) внутрішніх справ Берія затвердив головний документ операції «Сочевиця» - «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів»^[85]; 31 січня Державний комітет оборони СРСР видав дві постанови про депортацію та місця призначення^[83]. У першій розписано прийом виселених на місці заслання: радянському НКВД (попереднику сучасної ФСБ) доручалося направити «в лютому-березні ц. р. для розселення в Казахську РСР спецпереселенців до 400 тис. осіб, у Киргизьку РСР до 90 тис. осіб», а в кожному районі, куди привозили людей, приписувалося «організувати трійки у складі голови райвиконкому, секретаря райкому та начальника РВ [районного відділу] НКВД»^[86]. Другою постановою людей приписувалося везти «за тарифом перевезень ув'язнених»^[87]. 7 лютого на нараді в Берії «були визначені конкретні завдання з організації виселення 459 486 чеченців та інгушів - це 97 635 сімей», призначено дату - 22-23 лютого^[88]. Колонізатор стягнув до республіки, пишуть історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов, «до 19 тисяч співробітників НКВД і НКГБ та 100 тисяч боєздатних солдатів внутрішніх військ... понад 15 тисяч залізничних вагонів і сотні паровозів, 6 тисяч вантажівок»^[83] - під легендою: «були розпущені чутки про проведення великих тактичних навчань у горах Чечні та Інгушетії»^[88]. 23 лютого, у радянське військове свято («День Червоної армії»), війська НКВД зібрали чоловіків - історик З. С. Ісакієва пише: «Замість клубів чоловіків повезли (і повели) на збірні пункти під посиленою озброєною охороною»^[88]. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента-очевидця, надруковане в еміграційному журналі «Прометеус» 1949 року, - про вечір 23 лютого в аулах: «Увечері того дня червоноармійці розвели вогні на майданах аулів і почали співи й танці. Жителі аулів, ні в чому не сумніваючись, зібралися на це торжество як глядачі. Коли в такий спосіб більшість жителів зібралася на майдані, були заарештовані всі чоловіки. Дехто з чеченців мав зброю, і в багатьох місцях почалася стрілянина... Заарештованих на майданах чоловіків замкнули в сараях, і почалося полювання на тих, кого не було на майдані. Уся акція була проведена за дві-три години»^[84]. «До 11 години першого дня виселення з різних селищ вивезено понад 94 тисячі людей»^[83], до ранку 24 лютого - понад 333 тисячі. НКВД віз людей у 180 ешелонах: за «раціоналізаторською» пропозицією відомство ущільнило завантаження - «ущільнення завантаження спецконтингенту» в його паперах - з 24 до 45 людей у вагоні; історики пишуть: «Насправді ж у товарні вагони-«теплушки» набивали й до 80 людей»^[83]. У дорозі, за офіційними даними радянського НКВД, померла 1361 людина^[83]; очевидець Аметистов, згодом суддя Конституційного суду Росії, згадував: «Я бачив, як привезли їх [чеченців] у вагонах - і половину вивантажували вже трупами. Живих викинули на 40-градусний мороз»^[83]. «Останній ешелон з депортованими чеченцями та інгушами став під розвантаження в казахському степу 20 березня 1944 р.»^[83]. А. Г. Авторханов записав, як це виглядало для народу: «23 лютого 1944 року... протягом буквально 24 годин поголовно все населення Чечено-Інгушської республіки заарештовується, і починається його завантаження в арештантські ешелони для відправлення в невідомому напрямку», а указ про ліквідацію республіки «був опублікований заднім числом» - через два роки і чотири місяці^[84].

Під час виселення карателі радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) вбивали на місці чеченців, яких не могли довезти до ешелонів, - тяжкохворих, старих, жінок з дітьми: у паперах відомства вони йшли як «нетранспортабельні». 27 лютого 1944 року в аулі Хайбах Галанчозького району карателі, за істориками Я. З. Ахмадовим та Е. Х. Хасмагомадовим, убили «понад 700 людей»: зібраних «нетранспортабельних» жителів Хайбаха та навколишніх хуторів полковник Гвішіані, як пишуть історики, «розпорядився замкнути... в стайні місцевого колгоспу ім. Л. П. Берії, після чого саму стайню обклали сіном і підпалили»^[83]. Очевидець - заступник народного комісара (міністра) юстиції республіки Дзіяудін Мальсагов - свідчив: «Коли стайню охопило полум'я, величезні, сильно укріплені ворота під натиском людей упали, і крізь вогонь натовп збожеволілих людей ринув назовні. Гвішіані скомандував: «Вогонь!» З десятків стволів пролунали автоматні й кулеметні черги... Ніхто не вирвався з вогню та автоматної блокади. Ніхто не врятувався»^[83]; Гвішіані отримав від народного комісара (міністра) внутрішніх справ Берії, пишуть історики, «персональну подяку, подання до нагороди та підвищення у званні»^[83]. Карателі вбивали «нетранспортабельних» по всіх гірських районах: «47 тяжкохворих були умертвлені й поховані в одній ямі на території Урус-Мартанівської районної лікарні... по кілька десятків старих, жінок і дітей було спалено в Цорі, Таргімі та Гулі. Багатьох, хто втік того дня із сіл у гори чи ліс, розстрілювали на місці без попередження»^[83]; «в Ітум-Калинському районі... будинки набивали хворими й закидали гранатами та пляшками із запалювальною сумішшю»^[83]. Історик З. С. Ісакієва пише: наприкінці березня 1944 року війська НКВД «розстріляли» жителів гірської Малхісти, до яких у лютому не дісталися через снігопад^[88]. Розстріли хворих чекісти фіксували власним листуванням: 28 травня 1944 року начальник Галанчозького оперативного сектору Гранський доносив заступникові народного комісара (міністра) держбезпеки Кобулову про «самочинні розстріли над старими чеченками, хворими й каліками, що залишилися після переселення» - по одній лише Начхоївській сільраді розстріляно «хворих і калік» числом «до 60 людей»^[89].

Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть про дні виселення чеченців: «протягом двох-трьох діб, поки йшло виселення, вбиваючи по одній-дві людини то тут то там, карателі загалом знищили не одну тисячу людей. Причому голосно і виразно оголошувалося російською мовою: за спробу втечі - розстріл, за невиконання наказу - розстріл, за вираження протесту - розстріл»^[83]. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що погрози «оголошували російською, хоча багато хто мови не розумів», і рахунок розправ пішов з перших годин: «На рівнинній Чечні за кілька годин були розстріляні сотні людей (чоловіки, жінки, діти та старі)»; у горах, де людей гнали до доріг пішки, «частіше, ніж на рівнині, пристрілювали відсталих, знесилених, тих, хто не зрозумів наказу, та й просто - «при спробі втечі»»^[90]. Історик З. С. Ісакієва пише про колони з гірських селищ: «Тих, хто не міг пересуватися, виводили з колони й розстрілювали, навіть не дозволяючи поховати»^[88].

У квітні-травні 1943 року співробітники радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) на чолі із заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки Колесниковим під час «операцій з боротьби з бандитизмом» затримували чеченців, «підозрюваних у зв'язках з бандитами», і розстрілювали їх «незаконно, без суду і слідства» - за два місяці 25 людей, «ні в чому не винних громадян»: у селі Бачі-Юрт за наказом командира кавалерійського взводу Волосова конвой розстріляв 17 з 19 затриманих, серед них 15-річну дівчину; в селі Бельти конвой на чолі з командиром відділення радянської міліції Дубасовим «без жодних приводів» розстріляв чотирьох і привіз до районного відділу НКВД їхні трупи; на хуторі Кулой командир батальйону військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) Мейшвілі розстріляв братів Байсара та Баїма Батаєвих, Джамалані Піталова та Мавлу Чебієва^[85]. Кати списували розстріли на «спробу втечі», Колесников давав «висновок про правильність застосування зброї»; усе це встановила Головна військова прокуратура за листом чеченця Дохтукаєва із заслання - підсумок 1957 року доповіли голові уряду СРСР Булганіну, але до суду нікого так і не притягнули: сплив десятирічний строк давності^[85].

Під час депортації - операції «Сочевиця» - війська радянського НКВД (попередники сучасної Росгвардії) спалювали гірські аули чеченців одразу після того, як під конвоєм виганяли жителів до ешелонів у Казахстан і Киргизію (нинішній Киргизстан) і забирали їхню худобу. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента Грозненського нафтового інституту, якого в день виселення відправили в один з аулів: «У гірських аулах цю акцію провели інакше. Звідси було евакуйовано всю худобу, і тоді спалили аули, щоб позбавити "бандитів" бази для існування. Днями можна було спостерігати в горах палаючі аули»^[84].

СРСР обманом виманював чеченців, які переховувалися в горах від окупаційного режиму, обіцяючи свободу, - в паперах НКВД (попередника сучасної ФСБ) це називалося «легалізацією». Тих, хто повірив обіцянкам, заарештовували або висилали разом зі співвітчизниками до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан) у ході геноцидної операції «Сочевиця». У довідці начальника управління внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва (1956) сказано: лише за вересень-жовтень 1943 року «легалізовано 30 банд, до складу яких входило 183 особи, та 60 бандитів-одинаків»^[85]. Історик П. М. Полян пише: на обліку НКВД «стояли 1300 так званих легалізованих бандитів, тобто тих, хто з'явився, за взаємною домовленістю, з повинною і був звільнений за це від репресій. Усіх або майже всіх з них заарештували незадовго до виселення або в його ході»^[85]. У дні виселення війська оголошували прощення тим, хто пішов у гори, - і висилали тих, хто вийшов. Російський студент-очевидець з Грозного, чиє свідчення надрукував еміграційний журнал «Прометеус» 1949 року і наводить чеченський історик А. Г. Авторханов, пише: «Одночасно була оголошена амністія [обіцянка не карати] для тих, хто пішов у гори, якщо вони з'являться добровільно. Фактично дехто з них і з'явився, але їх також виселили…»^[84]. Влітку 1944 року колонізатор повторив обман: історик П. М. Полян пише, що в червні з Казахстану до Грозного доставили висланих у лютому «випробуваних» релігійних авторитетів, і ті схиляли сотні чеченців, які переховувалися, «до легалізації і, отже, до виселення»^[85].

Колонізатор відрізав чеченцям медичну допомогу з першого дня виселення: чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що війська, виганяючи людей з домівок, «хворих скидали з лікарняних ліжок»^[90]. В ешелонах спалахнув висипний тиф - у довідці радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) від 7 квітня 1944 року про довезених до Киргизії сказано: «померло 412 людей і 278 госпіталізовано»^[91]. Без карантину й медицини на місцях епідемія розрослася: до 1 квітня 1944 року в Казахстані захворіло близько 4800 людей, у Киргизії - понад 2000^[83]. Колонізатор під загрозою арешту заборонив місцевим жителям допомагати вмираючим чеченцям. Чеченський історик А. Г. Авторханов пише: «Місцевому населенню було категорично заборонено надавати допомогу вмираючим подачею їжі, води чи медикаментів. Навіть простий вияв людського співчуття до гинучих жінок і дітей карався арештами»^[84].

СРСР, депортуючи чеченців та інгушів з рідної землі, не подбав про продовольство в місцях заслання - від голоду і хвороб у засланні за чотири з половиною роки померла майже третина депортованих. Колонізатор відібрав у народу худобу й продовольство ще вдома: постановою Державного комітету оборони СРСР від 31 січня 1944 року народні комісаріати (міністерства) зобов'язувалися «прийняти на Північному Кавказі від спецпереселенців худобу та сільськогосподарську продукцію... з видачею на прийняте обмінних квитанцій», а з відібраної худоби 350 коней, «придатних до стройової служби», передавалися кавалерійським частинам радянської міліції^[87]. Народний комісар (міністр) внутрішніх справ Киргизької РСР Пчелкін доповідав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ СРСР Берії 22 квітня 1944 року: продовольство, привезене засланцями, «вичерпується», «встановлена норма вкрай недостатня», колгоспи допомогти «не в змозі через його відсутність, внаслідок чого в окремих районах мають місце випадки... вживання коренів і трав»^[85]. Історик П. М. Полян пише: через нестачу продуктів, приміщень і кормів засланцям у Киргизії «довелося забити до 90 %» худоби, виданої «в порядку відшкодування за залишену ними в місцях колишнього проживання», а виділені їм фонди місцеве начальство роздавало іншим - у Казалінському районі «одну тонну хліба видали місцевому партактиву», в колгоспах Базар-Курганського району «продукти видали лише працездатним спецпереселенцям, а непрацездатних позбавили пайка»^[85]. У засланні чеченці та інгуші вмирали десятками тисяч: до кінця 1944 року число засланців («спецпереселенців» у термінах колонізатора) в Киргизії впало приблизно на 11,5 тисячі, в Казахстані - більш ніж на 46 тисяч людей^[83]. 1945 року серед північнокавказьких засланців померло 44 652 дитини - народилося 2230; голодувало не менш як 80 тисяч людей^[83]; взимку 1948-1949 років у Казахській РСР (нинішньому Казахстані) голодувало до 118 тисяч, 418 людей померли від голоду^[83]. До жовтня 1948 року в засланні померло близько 146,9 тисячі північнокавказьких засланців; прямі втрати чеченців та інгушів історики оцінюють у 145,7 тисячі людей, а разом з ненародженими - у 300 тисяч; довоєнну чисельність народ відновив лише до 1959 року^[83].

Радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) зобов'язав засланих чеченців та інгушів («спецпереселенців» у термінах колонізатора) старших за 12 років щомісяця відмічатися в спецкомендатурі - наглядовій конторі відомства на місці заслання; з 16 років комендатура заводила особові справи; колонізатор заборонив їм вступати до більшовицької партії, її молодіжної спілки («комсомолу») та профспілок і не брав їх до армії^[88]. З січня 1945 року комендант міг без суду заарештувати «винних» до 5 діб або оштрафувати до 100 рублів^[83]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселення оголошено вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги, за сприяння втікачам - до 5 років тюрми^[83].

Колонізатор замкнув засланих чеченців та інгушів у місцях вселення: комендатури заборонили відлучки без свого дозволу, діяла кругова порука «десятидвірок» - десять сусідніх дворів відповідали одне за одного^[83]. Люди все одно тікали: за весну 1944 - кінець 1950 року - понад 20,6 тисячі втеч, майже всіх утікачів чекісти затримали^[83]. 1948 року колонізатор заборонив засланцям жити ближче ніж за 100 кілометрів від кордону СРСР і повторно переселив понад 6 тисяч людей углиб Казахстану^[83].

Колонізатор скасував саму республіку чеченців та інгушів і розкраяв їхню землю між сусідами: 7 березня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та про адміністративний устрій її території»^[88]: рівнинна Чечня увійшла до створеного тоді ж Грозненського округу Ставропольського краю - через місяць колонізатор перетворив його на Грозненську область^[85], гірську частину поділено між Грузинською РСР (нинішньою Грузією) та Дагестанською АРСР (нинішнім Дагестаном у складі Росії), інгушські землі передано Північній Осетії^[83]. Юридично скасування закріплено законом від 25 червня 1946 року^[88].

23 лютого 1944 року колонізатор мобілізував у Грозному студентів і домогосподарок, не зайнятих на фабриках, і з шостої ранку розвіз їх по чеченських аулах, з яких через півгодини після їхнього прибуття війська забрали заарештованих чеченців. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення одного з мобілізованих - російського студента Грозненського нафтового інституту: «У такий спосіб ми були за ретельно розробленим планом розподілені по аулах, 20 - 30 людей на аул»^[84]. Студент пише про роботу, яку їм дали в аулах: «Завдання студентів полягало в тому, щоб до прибуття переселенців з Курської та Орловської областей тримати господарство в порядку. Ми мали збирати худобу, годувати її, прийняти зерно, інвентар тощо»^[84]. До середини травня 1944 року до Грозненської області прибуло переселенців числом у 40% від виселених чеченців, зокрема 6800 сімей зі Ставропольського краю^[83]. У передані Дагестану райони колонізатор переселив 65 тисяч людей з 224 гірських дагестанських селищ^[83]. Гинули й переселенці: в Аухівському районі за 1944-1947 роки від хвороб померло близько 2 тисяч - майже третина - переселених лакців, одного з гірських народів Дагестану^[83].

На спустілій після виселення чеченців землі колонізатор знищував міські знаки їхньої історії: розорив республіканський краєзнавчий музей і підірвав пам'ятник чеченському командирові Асланбеку Шеріпову^[83].

Колонізатор плюндрував святині та могили виселених чеченців. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...за розпорядженням партійно-радянських органів були розграбовані навіть мечеті та кладовища... Могильні чурти (камені) лягли в основи фундаментів заводів, тваринницьких ферм, ними мостили вулиці міст, викладали бордюри тротуарів»^[83]. Колонізатор знищив міську мечеть Грозного^[83].

Депортувавши чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор спалював його книги й рукописи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На майданах і вулицях Грозного запалали вогнища з книг. Спалювалася вся література та підручники арабською, чеченською та інгушською мовами»^[83]. Історик Д. А. Хожаєв пише про родові хроніки - тяптари: «Три дні і три ночі горіло вогнище в центрі Грозного, в полум'ї якого були знищені майже всі чеченські тяптари, а також уся рукописна й друкована література, присвячена історії та культурі чеченців»^[92]. З аулів, пише Д. А. Хожаєв, у відкритих вантажівках везли «давні рукописи, релігійно-філософські трактати, арабомовні книги з математики, астрономії, медицини, історичні хадиси, давні перекази чеченців та інгушів арабською і чеченською (арабської графіки) мовами, світську художню літературу. Усі ці книги й рукописи були звалені в Грозному просто на сніг біля туалету в сквері, що прилягає до Палацу піонерів»^[90].

Колонізатор стирав чеченські та інгушські імена з мапи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Поспіхом перейменовувалися вулиці, селища, аули й райони»^[83]. Історик П. М. Полян пише про інгушські землі, передані Північній Осетії: «були репресовані й усі інгушські топоніми, їх замінили осетинськими або російськими» - указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29 квітня 1944 року Пседахський район став Аланським, Назранівський - Коста-Хетагурівським, Ачалуцький - Нартівським, а указом від 30 серпня 1944 року колонізатор перейменував «усі райони та їхні центри» Грозненської області^[85]. Чеченські землі, що відійшли Грузії, колонізатор назвав Ахалхевським районом^[83].

Виселяючи чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор грабував його спустілі домівки. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише: «У дні переселення паралельно людському до Грозного суцільним потоком рухалися колони військових автомобілів з матеріальними цінностями, награбованими в спустілих домівках чеченців та інгушів. Найцінніші на думку охорони речі - килими, бурки, кавказькі наборні ремені, оздоблена золотом і сріблом зброя (кинджали, шашки, кремневі рушниці роботи чеченських майстрів минулого століття), коштовності везли в критих брезентом автофургонах»^[90]. Керівник бригади Народного комісаріату (міністерства) державного контролю РРФСР Дроздов, який за дорученням уряду РРФСР перевіряв у серпні 1944 року передані Дагестану райони, доповідав про «нестримне розкрадання та розбазарювання майна спецпереселенців», що почалося «невдовзі після виселення»: виконувач обов'язків голови районної ради Юсупов «повністю екіпірувався за рахунок майна спецпереселенців» - за ним недостача чотирьох ручних і чотирьох ножних швейних машин, 26 паласів, 30 килимів і 6 велосипедів; прокурор Дагестану Хашаєв отримав будинок, сад, город і «безхазяйну» корову; народний суддя Сулейманов оформив здобич розпискою: «Речі отримав, гроші не сплатив, у чому й розписуюся»^[90]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У нестримних розкраданнях чужого добра виявилася замішаною вся партійно-господарська та міліцейська верхівка Грозненської області, Дагестану, Ставрополля, Північної Осетії та Грузії»; спійманих знімали з посад і судили, але «врешті-решт довелося відмовитися від арештів, бо на волі не залишалося, кому керувати»^[83].

СРСР на початку листопада 1941 року, ведучи військову операцію проти оголошеного ним «повстання», бомбив бойовою авіацією гірські аули Чечні, в яких не було ні цього вигаданого «повстання», ні справжнього протесту. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: до придушення протесту, «крім оперативних груп і внутрішніх військ, були залучені три ланки бойової авіації», і «операція виявилася погано підготовленою у військовому відношенні й супроводжувалася великими втратами серед мирного населення. Бомби обрушилися на аули, населення яких і не підозрювало ні про яке «повстання»»^[83]. Історик С. П. Аренін, який писав за документами Відділу боротьби з бандитизмом НКВД (попередника сучасної ФСБ), пише про операції 28 жовтня - 3 листопада 1941 року: їх провели «чекістсько-військові групи, яким були додані три ланки авіації»^[93]. Навесні 1942 року, за мемуарами, радянська авіація повторила удари в більшому масштабі - чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, свідчить: «1942 року навесні радянська авіація двічі піддала бомбардуванню всю гірську Чечено-Інгушетію», і «в аулах Шатоя, Ітум-Кале й Галанчожа мешканців, убитих повітряним бомбардуванням та артилерійськими обстрілами більшовиків, налічувалося більше, ніж тих, хто залишився живим»^[84]. Авторханов додає: «У ті дні, коли Сталін влаштовував це пекло над власним народом, на Кавказі не було ще ноги жодного німця»^[84]. У доповіді 141-го полку про військову операцію 30 жовтня - 15 листопада 1941 року пораховані лише свої та «бандити» - «убито: бандитів — 36... Втрати полку: убито — 6, поранено — 7»^[85], про вбитих і поранених мешканців у ній немає жодного рядка. Щодо Галанчозького району свідчення й документи розходяться: історики наводять зібрані від тих, хто перебував у горах, дані, що там «спостерігався абсолютний спокій, і бомбардування мирних аулів радянською авіацією були шоком і для районного керівництва»^[83], а доповідь Халухаєва називає Галанчозький район серед охоплених повстанням^[85].

СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»^[83]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»^[85]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей^[83]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»^[85], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»^[83]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»^[83]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»^[83]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»^[85] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»^[85] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»^[84]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»^[83]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року^[94], Європейським парламентом 2004-го^[95] та Україною 2022-го^[96].

СРСР у вересні 1941 року створив у складі місцевих органів НКВД (попередника сучасної ФСБ), зокрема в Чечні, особливі відділи боротьби з бандитизмом, а в Шатойському, Галанчозькому та Ітум-Калінському районах - постійні оперативні групи, чиє завдання історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають словами «швидко припиняти будь-які прояви бандитизму»^[83]. Першою стала військова операція 30 жовтня - 15 листопада 1941 року районами оголошеного «повстання»: за доповіддю 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії), убито 36 людей, записаних «бандитами», затримано 251 - «повстанців — 127, бандитів — 7, бандповстанців — 13, дезертирів — 104»^[85]. 5 грудня 1941 року в селі Гіхи Урус-Мартанівського району полк двогодинним боєм знищив групу з десяти людей, яку доповідь називає «кадровою бандою» Кайдова Азака: троє вбиті, семеро затримані^[85]. Того ж грудня для підтримки оперативних груп СРСР сформував у Чечні 178-й мотострілецький батальйон, розгорнутий наступного року у 141-й полк військ НКВД (у доповіді командира полк названо стрілецьким, в істориків - гірськострілецьким)^[83]. Рахунок полку за 1941 рік, з 25 жовтня по 1 січня 1942 року: убито 59 людей, затримано 390^[85].

СРСР 1941 року силоміць зігнав до 13 тисяч чеченців, визнаних непридатними до військової служби, у «трудармію» - будівельні батальйони, послані зводити оборонні рубежі: людей повезли до фронту без зброї та без статусу солдатів. Мобілізацію, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, місцеві військкомати провели «практично силовими методами»^[83]; історик М. К. Осмаєв пише: «Людей забирали просто на вулицях без вручення повісток і попереднього роз'яснення мети мобілізації», а серед мобілізованих «було чимало старих і хворих»^[97]. Історики пишуть про становище мобілізованих: вони «перебували на становищі військовослужбовців, але не рахувалися червоноармійцями»^[83]. Історики описують підсумок: «Мобілізовані маси були завантажені в ешелони й у вересні 1941 р. опинилися у прифронтовій зоні, де їхніх трудових зусиль ніхто не потребував. Армія поспіхом відступала. Понад 10 тисяч нещасних громадян Чечено-Інгушетії загинули від холоду, голоду, бомбардувань, унаслідок злочинної недбалості військового чиновництва»^[83]. М. К. Осмаєв наводить й іншу версію долі мобілізованих: ще не дійшовши до місця призначення, «вони були розсіяні німецькою авіацією», а до Ростова-на-Дону дісталися, за різними джерелами, від 1200 до 2 тисяч людей, яких вивезла до Грозного спеціальна комісія колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії^[97]. Тих, хто вижив, колонізатор оголосив «дезертирами трудового фронту»; історики пишуть: «Їх ледве врятувала від розстрілу урядова комісія з Чечено-Інгушетії, що виїхала за скаргами до Ростова-на-Дону»^[83].

СРСР поставив чечено-інгуських добровольців у стрій, але відмовив їм у зброї, постачанні та армійському номері - і 3-4 серпня 1942 року кинув їх, із шашками та випадковими гвинтівками, проти німецьких танків під Котельниковим. Воювати чеченці та інгуші йшли й без імперського примусу: вже в перший рік війни на фронті були понад 18 тисяч людей, до третього року - 32 тисячі, за іншими відомостями до 50 тисяч^[83]. Після того як СРСР скасував призов чеченців та інгушів, чечено-інгуські офіцери радянської армії домоглися дозволу набрати добровольців; їхні прохання озброїти набраних по-армійському залишилися без відповіді. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, називає їх поіменно: «З ініціативи чеченця радянського генерала Суп'яна Моллаєва, інгуша полковника Абадієва, майора Візантова, капітана Ахтаєва та інших Радянський уряд дозволив Чечено-Інгуській республіці набрати добровольців»^[84]. Зібралися дві дивізії, діюча й запасна; діюча після евакуації Керчі пішла на Південний фронт. У Краснодарі командувач Південного фронту маршал Будьонний виставив її навпроти дивізії, що відступила з Керчі, і звернувся до тих, хто відступив, як передає Авторханов, такими словами: «Ось, дивіться на них, горців: їхні батьки й діди під проводом великого Шаміля 25 років хоробро билися й відстоювали свою незалежність проти цілої царської Росії. Беріть із них приклад, як треба захищати Батьківщину!»^[84]. Жодну з двох дивізій не було прийнято на постачання радянської армії, і жодна не отримала армійського номера. Авторханов пише: «Обмундировані вони були самою Чечено-Інгуською республікою, звідти ж отримували й провіант»^[84]. Про озброєння та взуття бійців він пише так: «усе озброєння цих дивізій складалося з самих шашок і з випадкових гвинтівок найрізноманітніших систем»^[84]; «Багато бійців були босими, бо домашні горські чув'яки давно зносилися»^[84]. Офіцери попросили Будьонного прийняти дивізії до армії та озброїти їх по-армійському. Далі в Авторханова сказано: «Будьонний пообіцяв подумати. Поки Будьонний думав, німці переправилися через Дон, і чечено-інгуська дивізія в тому ж вигляді, без жодної підтримки, була кинута буквально під ураганний вогонь німецьких танків, що стрімко рвалися до Сталінграда. Під Котельниковим, 4 серпня 1942 року, німецькі танки пройшли по трупах багатьох бійців цієї дивізії. Маленька ж частина потрапила в полон, інша, на чолі зі штабом, зуміла вирватися з оточення й відступила. Але розгром цієї дивізії разом із розгромом цілих корпусів та армій Південного фронту став поганою атестацією для всього чечено-інгуського народу»^[84]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують події інакше: набиралася одна 114-та Чечено-Інгуська кавалерійська дивізія - добровольців прийшло на тисячу людей понад комплект у 4,5 тисячі, - Москва її розформувала, а створений на її базі 255-й Чечено-Інгуський кавалерійський полк майора Мовліда Вісаїтова СРСР кинув під Сталінград^[83].

Тактика «випаленої землі» 1941 року за директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року: «При вимушеному відході частин Червоної Армії відганяти рухомий залізничний склад, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона»^[98]; ДніпроГЕС був «зруйнований на початку Великої вітчизняної війни… (див. Директива РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941)»^[78].

Тотальне вивезення промислового обладнання та продовольства в глиб СРСР: «углиб СРСР було переміщено 550 індустріальних об'єктів (190 — союзного та 360 — респ. підпорядкування)»; «З Правобережжя на лівий берег Дніпра було переправлено 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин»^[75].

Масовий призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій: «„Чорносвитники" або „чорна піхота" – таку неофіційну назву отримали чоловіки і юнаки, мобілізовані польовими військовими комісаріатами, а фактично командирами об'єднань, з'єднань і частин у 1943–1944 рр. після звільнення Червоною армією окупованих ворогом територій»^[99].

Використання ненавчених мобілізованих як витратного матеріалу: їх «кидали у бойові дії часто відразу, без проходження військової підготовки у запасних частинах, іноді неозброєними, не переодягненими у військову форму (звідси назва)»^[99]. Масштаб видно з одного епізоду: «після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 р. до неї було мобілізовано близько 15 тис. осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт», причому «1 гвинтівка припадала на 5-10 осіб»^[99].

Поділ Східної Європи за спиною її народів: секретний протокол установив, що «У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР проходитиме приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян»^[100]. Пів століття по тому З'їзд народних депутатів СРСР «визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання»^[101]. Вторгнення прикривалося нотою Молотова польському послу Гжибовському (17 вересня 1939): «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати»^[102].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для воєнної окупації західноукраїнських земель; захоплення було закріплене «договором СРСР з Німеччиною (28 вересня 1939)», яким «було підтверджене включення західноукр. земель до складу СРСР»^[103].

Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»^[81].

Офіційне приєднання окупованих земель: західноукраїнські землі включено до СРСР за договором із Німеччиною від 28 вересня 1939 року^[103], а «Після того, як наприкінці черв. 1940 Червона армія зайняла Бессарабію та Буковину Північну, 2 серп. 1940 ВР СРСР приєднала Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський та Iзмаїльський пов. Бессарабії до УРСР»^[81].

Масове примусове виселення за розверсткою: «згідно з постановами Ради народних комісарів від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному переселенню підлягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини»; загалом «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб»^[76]. Хвилі були окремими: осадників виселяли за постановою РНК СРСР від 5 грудня 1939 року № 2010-558сс - її текст залишається в закритому Архіві Президента РФ (фонд 93), а порядок операції відомий з Інструкції НКВС, затвердженої 29 грудня 1939 року^[104]; родини офіцерів, поліцейських і тюремників виселяли за постановою від 2 березня 1940 року № 289-127сс^[105].

Нейтралізація політично активного шару через масові арешти: одразу після «Народних зборів» відбулися «арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві»^[106]; «всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв»^[106], а заарештованих чекали розстріл, тюрма або табори ГУЛАГу: «Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув'язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН»^[106].

Переміщення сотень тисяч людей до спецпоселень і таборів як система примусової праці: за неповні два роки «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»^[76] – вислані скеровувалися на роботи у віддалені регіони без права виїзду.

Знак нового порядку ставлять у перші ж тижні: радянські війська зайняли Львів 22 вересня 1939 року^[107], а вже в жовтні в центрі міста, на острівці посеред нинішнього проспекту Свободи, виріс монумент Сталінської конституції - величезна вертикальна композиція з колон, перевитих червоними знаменами, на дерев'яному каркасі, з п'ятьма скульптурними групами (червоноармієць, робітник, мати з дитиною, студентка і старий гуцул із хлопчиком) та написами українською, польською і єврейською мовами, що символізували «дружбу народів» за статтями сталінської конституції^[108][109]. Знак має названих авторів: скульптора Сергія Литвиненка і київського художника Михайла Дмитренка, який прибув до Львова 1939 року в «десанті» радянських художників, чиїм завданням було насадження соцреалізму; можливо, автори лише пристосували до місця проєкт, виготовлений у Москві, а виконували його скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко^[108]. Монумент простояв до 30 червня 1941 року і зник із приходом німців^[108].

Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС для фізичного знищення представників етнічних меншин^[110]. Механізм задали оперативні накази наркома Єжова: № 00485 від 11 серпня 1937 року відкрив польську операцію - «з 20 серпня 1937 року розпочати широку операцію, спрямовану на повну ліквідацію місцевих організацій „ПОВ"», з терміном завершення «у 3-місячний строк»^[111], - а № 00439 від 25 липня 1937 року — німецьку^[112]; за їхніми лекалами пройшли грецька, болгарська та інші операції^[110]. Масштаб записано у звітності самого карателя: за цифровими зведеннями 1-го спецвідділу НКВС УРСР від 30 серпня 1938 року, в порядку наказів №№ 00485, 00593 та інших по республіці заарештовано 94 659 осіб (54 011 - по польській лінії, 23 036 - по німецькій, 5 642 - по грецькій), з них до 1 липня 1938 року засуджено 61 683; загалом же зі 197 945 засуджених НКВС УРСР за звітний період до розстрілу присуджено 122 274 особи - майже двоє з кожних трьох^[113]. За всіма «національними лініями» СРСР засуджено 335 513 осіб, з них розстріляно 73,66%^[114].

Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР^[115]: національні райони та сільради ліквідовано постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1938 року^[116], а постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року реорганізувала національні школи й технікуми та перетворила Одеський німецький педагогічний інститут на інститут іноземних мов^[117].

24 січня 1938 року Оргбюро ЦК ВКП(б) постановою «Про ліквідацію національних шкіл і національних відділень у школах» закрило неросійські школи по всьому Союзу, тим самим числом ліквідувавши національні райони та сільради^[118][116]; 13 березня постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» зробила мову метрополії обов'язковим предметом у всіх школах республік^[119]. Київ виконав 10 квітня 1938 року: Політбюро ЦК КП(б)У, «виходячи з рішення ЦК ВКП(б)», визнало «недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл» і постановило реорганізувати німецькі, польські, чеські, шведські та інші школи й технікуми «в радянські школи звичайного типу», ліквідувати національні відділи та класи при звичайних школах, технікумах і вишах, а там, де учнів нікуди перевести, перевести на програми звичайних шкіл самі заклади - з викладанням українською або російською мовою; Одеський німецький педагогічний інститут перетворено на інститут іноземних мов, усю роботу наказано закінчити до 1 серпня 1938 року^[117]. Обґрунтування Політбюро записало в самій постанові: «вороги народу - троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особі національні німецькі, польські, чеські, шведські, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей»^[117]. Державним актом рішення оформив Раднарком УРСР постановою від 29 червня 1938 року про реорганізацію особих національних шкіл, технікумів та Одеського німецького педінституту: вже до 1 серпня 1938 року реорганізації у звичайні школи з російською (переважно) та українською мовою викладання підлягали 766 національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл, ще 122 об'єднувалися з російськими та українськими за територіальним принципом - підрахунок історикині Людмили Якубової^[120].

Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише: «На початку жовтня 1937 року в супроводі великого чекістського штабу в Чечено-Інгушетію прибув кандидат у члени Політбюро, голова партколегії при КПК при ЦК і заступник Єжова – Шкірятов»^[84]. Шкірятов зібрав у грозненському Домі культури імені Леніна розширений пленум обласного комітету партії - за архівними протоколами пленум ішов 8-10 жовтня 1937 року, учасників було 194^[121] - і покликав туди ж відповідальних працівників міста й районів. Авторханов продовжує: «Шкірятов дав наказ про арешт усіх чеченців та інгушів, які є членами Чечено-Інгуського обласного комітету»^[84]. Чекісти заарештували їх тут же, в залі пленуму. Авторханов пише про продовження: «Потім наказ Шкірятова був поширений і на всіх чечено-інгуських працівників, від голови республіканського уряду до голови сільради»^[84]. У жовтні й листопаді 1937 року НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував голову уряду республіки Алі Горчханова, його заступника Абдул-Халіма Саламова, другого секретаря обласного комітету Хасі Вахаєва, завідувача відділу культури і пропаганди обласного комітету Магомеда Мамакаєва, народного комісара (міністра) освіти Хаміда Окуєва, голову Верховного суду Мусу Ханієва, прокурора республіки Хасана Мехтієва і голову Спілки радянських письменників Саїда Бадуєва. Авторханов пише і про нижні поверхи: «Заарештовані були також голови районних виконавчих комітетів (у Чечено-Інгуській республіці було до 28 районів), майже всі голови сільських Рад, колгоспів та їхні партійні організатори»^[84]. З 23 начальників районних відділів НКВД чеченцем був лише Гойтієв, і НКВД заарештував його теж. НКВД арештовував, а партійні органи знімали з посад - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усього в жовтні 1937 р. було репресовано 30 із 76 членів і кандидатів у члени Чечено-Інгуського обкому, включно з усіма чеченцями та інгушами; 20 із 28 секретарів районних партійних комітетів; 77 членів райкомів і 192 керівних працівники сільських районів республіки»^[83]; у 1938 році колонізатор зняв майже всіх завідувачів земельних відділів районів, 19 голів райвиконкомів і 22 секретарів райкомів^[83].

З літа 1937 до листопада 1938 року НКВД (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) арештовував у республіці людей за категоріями й числами, призначеними в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, описав початок операції: «У ніч з 31 липня на 1 серпня 1937 року за заздалегідь складеними НКВД списками була проведена по всіх аулах і районах так звана «генеральна операція з вилучення антирадянських елементів»»; чекісти звозили заарештованих до Грозного - в центральний гараж «Грознафти», у клуб імені Сталіна, у дім попереднього ув'язнення республіканської міліції^[84]. Авторханов називає «до 14 тисяч людей» заарештованих за першу хвилю; в опублікованому оперативному зведенні про хід операції на середину серпня - близько 2,4 тисячі заарештованих по всій республіці, і розділені вони в ньому за призначеними складами: 888 «куркулів» (селян, яких колонізатор вважав «заможними»), 831 «кримінальник», 682 «контрреволюційного елементу»^[121]. Начальник Гудермеського районного відділу НКВД Грідасов відповів співробітникові, який спитав, як заарештувати людину, якщо матеріалу на неї немає: «Матеріал завжди знайдеться, аби на ньому була кавказька шапка!»^[84]. Арешти тривали до листопада 1938 року: восени 1937 року Москва підняла призначене по республіці число до 3200 людей, а 1 березня 1938 року призначила нове - 10 108 людей, з яких трійка засудила 6767^[121]. 8 вересня 1937 року газета «Правда» надрукувала статтю спеціального кореспондента Кузовкіна під заголовком: «Буржуазно-націоналістичний клубок у Чечено-Інгушетії»^[121]. Авторханов викладає її зміст: автор статті «доводив, що в Чечено-Інгушетії в партійному керівництві та на чолі уряду сидять «буржуазні націоналісти», які ведуть чечено-інгуський народ антирадянським шляхом», а газета й автор закликали не названого на ім'я суддю: «до кінця розплутати буржуазно-націоналістичний клубок»^[84]. Авторханов пише про те, що слідчі виготовили із заарештованих: «Протягом трьох років чекістські слідчі створювали справу «буржуазно-націоналістичної, контрреволюційно-повстанської, бухарінсько-троцькістської, терористично-шпигунської, антирадянської, шкідницької організації» – буквально так звучала багатоповерхова формула звинувачення для верхівки заарештованих»^[84]. У цю «верхівку», яку чекісти назвали «буржуазно-націоналістичним центром Чечні та Інгушетії», слідство вписало 137 колишніх відповідальних працівників республіки. Слідство записало в ці 137 і Абдурахмана Авторханова, який перебував тоді на навчанні в Москві: воно вписувало людей у справу незалежно від того, де вони були і що робили^[83]. Кожному з них слідство поставило статтю 58 - зраду Батьківщини, підготовку збройного повстання, шкідництво, терористичні акти, диверсію, антирадянську агітацію, членство в антирадянській організації і саботаж. За звинуваченням «центр» діяв у союзі з такими самими «центрами» Дагестану, Осетії, Кабардино-Балкарії, Карачаю, Адигеї та Черкесії і готував, як пише Авторханов, «проголошення «Північнокавказької федеративної республіки» під протекторатом Туреччини та Англії», а зв'язок між усіма ними тримав «Московський міжнаціональний центр»^[84].

Колонізатор репресував майже всю Спілку письменників Чечено-Інгушетії. 20 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») розпустило правління письменників республіки - формулювання постанови: «як таке, що виявилося засміченим ворожими буржуазно-націоналістичними елементами /Арсанов, Мамакаєв, Айсханов та інші/»^[121]. Один із засуджених, Халід Ошаєв, писав у 1961 році осетинському письменникові Хаджі-Мурату Мугуєву: «з 12 членів спілки письменників Чечено-Інгушетії було заарештовано 9 людей, засуджено 7 людей, розстріляно 4. Сам я, член Спілки письменників з 1934 року, просидів в ув'язненні 13 років, 2 роки сидів в одиночному ув'язненні»^[122].

13 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») затвердило два списки, що не підлягали розголошенню: № 25/97 - про вилучення літератури, виданої в республіці, - і № 31/107 - про вилучення книжок в обов'язковому порядку з бібліотек і книготорговельної мережі; під заборону потрапили твори 29 авторів, серед яких історик К. Г. Дендієв називає Д. Мадаєва, Х. Яндарова, Н. Музаєва, Д. Мальсагова і Х. Ошаєва^[121]. Перші чеченські літературні твори з'явилися на початку 1920-х років^[83] - колонізатор вилучав і забороняв літературу, якій не було й двадцяти років.

Тортури заарештованих були офіційно дозволені Центральним комітетом більшовицької партії (ЦК ВКП(б)). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...проти всіх заарештованих за політичними статтями широко застосовувалися тортури, офіційно дозволені як заходи «фізичного впливу»»; у листі Сталіна, розісланому в партійні органи в січні 1939 року, говорилося: «ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)»^[83]. Один із виконавців у республіці - Порубай, у записці обласного комітету партії 1938 року названий заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки. Після зміни курсу його судили - звинувачення: «застосовував спотворені методи ведення слідства і примушував заарештованих до давання завідомо неправдивих показань», а за сфальсифікованими ним справами трійка виносила розстрільні вироки^[121]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише, що слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло три роки, і описує його методи: «Слідство велося із застосуванням звичайних для всього СРСР методів фізичних тортур з деякою добавкою для специфічного «національного характеру»»^[84]. Авторханов називає тих, кого чекісти замучили на смерть: «Під час цього слідства до смерті були замучені: колишній голова обласного виконавчого комітету Д.Мачукаєв, колишній завкультпропом обкому М.Гісаєв, колишній секретар Інгуського обкому ВКП(б) Ідріс Зязіков та інші»^[84]. Він пише і про тих, кого тортури довели до самогубства: «Не витримавши режиму тортур, покінчили самогубством: голова планової комісії республіки М.Ісламов, секретар райкому партії М.Бектеміров»^[84]. Авторханов пише про результат: «Шляхом цієї нечуваної інквізиції, названої «попереднім слідством», чекісти змусили до 90 відсотків членів «буржуазно-націоналістичного центру» підписувати і навіть складати «щирі зізнання» у злочинах, яких вони, зрозуміло, не скоювали»^[84]. Заступник голови уряду республіки Абдул-Халім Саламов під тортурами підписав «щирі власноручні показання» про доставку в республіку з Англії через Туреччину 50 гірських гармат, 1000 кулеметів, 200 тисяч гвинтівок, 5 мільйонів патронів, 10 тисяч снарядів і гранат для збройного повстання; там само він написав, що Англія обіцяла підтримати це повстання з повітря. Він назвав і точне місце, де ця зброя закопана в горах; Авторханов пише: «чекісти перерили всі вказані ущелини гір. При цьому, звісно, нічого не знайшли, але побиття тривали з вимогами вказати справжнє місце, де закопана ця зброя»^[84]. Підсудні показали трибуналові сліди тортур; Авторханов пише: «Підсудні, вказуючи на шрами від завданих ран, на вибиті зуби, понівечені частини організму (одного навіть було кастровано під час допиту), заявили, що свої неправдиві показання вони підписали під впливом цих фізичних тортур і в надії, що таким чином буде прискорений день суду, або смерті»^[84].

Позасудовий орган - «трійка» - виносив у Чечено-Інгушетії вироки за оперативним наказом народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року, і склад трійки Єжов затвердив текстом наказу: «Затверджую такий персональний склад республіканських, крайових і обласних трійок: ... Чечено-Інгуська АРСР: голова - Дементьєв; члени Єгоров, Вахаєв»^[123] - народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Дементьєв, перший секретар обласного комітету партії Єгоров і другий секретар Вахаєв. Історик Г. І. Какагасанов описує інститут: «Позасудовий орган, створений для проведення каральної політики... До її складу входили: начальник ОГПУ, секретар парторганізації, прокурор республіки, краю, області»^[124]. Порядок роботи трійки і режим таємниці прописані в тексті наказу: трійки розглядають «матеріали на кожного заарештованого або групу заарештованих», а вироки першої категорії виконуються, як приписує наказ, «з обов'язковим повним збереженням у таємниці часу і місця приведення вироку у виконання»^[123]. Про розстріл рідним засуджених НКВД (Народний комісаріат (міністерство) внутрішніх справ - наступник ОГПУ і попередник сучасної ФСБ) не повідомляв; Какагасанов пише: «Частіше це відбувалося під формулюванням «засуджений без права листування», що означало «розстріл»»^[124]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують і «засудження за альбомами» - вироки заочно, за короткою довідкою, «без ознайомлення із самою кримінальною справою»^[83]: такий порядок заданий наказами за «національними лініями» терору, починаючи з наказу НКВД № 00485. Слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло, за рахунком чеченського історика А. Г. Авторханова - сучасника подій, який писав в еміграції, - рівно три роки^[84]. Судити 137 людей одним процесом чекісти не стали і розбили «центр» на три групи: у першу зібрали радянсько-партійне керівництво республіки - Алі Горчханова, Абдул-Халіма Саламова, Хасі Вахаєва, Хаміда Окуєва і Тучаєва; у другу - безпартійних, яких слідство називало культурно-ідеологічним керівництвом, - Халіда Яндарова, Ахмата Мацієва, Абдурахмана Авторханова, Д. Мальсагова, Магомеда Мамакаєва; у третю - «терористичну групу», куди «чекісти набрали за логікою речей саму молодь»^[84]. Групи постали перед військовим трибуналом Північнокавказького військового округу; Авторханов пише: «з тих, хто дійшов живими до суду, близько 120 людей, винним себе визнав лише один колишній мулла Ахмат Тучаєв. Усі решта в один голос заявили, що всі інкриміновані їм злочини – вигадка, а їхні «щирі зізнання» є неправдивими й вигаданими від початку до кінця», «Усе звинувачення і докази у справі будувалися виключно на цих вимушених тортурами особистих показаннях», «Інших речових доказів або показань свідків для обґрунтування звинувачення не було» - і обвинувальний вирок першій групі трибунал виніс «єдино на підставі показань одного підсудного – А.Тучаєва»^[84]. Трибунал засудив Абдул-Халіма Саламова, Алі Горчханова і Тучаєва до розстрілу, решту - до тюремного ув'язнення від 7 до 25 років^[84]. Зі смертної камери Тучаєв подав клопотання про помилування на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна і написав у ньому: він зізнавався у нескоєних злочинах, бо лише так НКВД обіцяв звільнити його сім'ю і зберегти йому життя^[84]. Москва замінила розстріл усім трьом і знизила строки решті; «терористичну групу» той самий трибунал звільнив цілком, справу «культурників-ідеологів» «взагалі не прийняв до провадження», а тих, хто сидів без «справ», чекісти пропустили через Особливу нараду - відомчий «суд» самого НКВД, який виносив вироки без процесу і без підсудного^[84].

Наступного ранку після нічних арештів 31 липня 1937 року бюро обласного комітету партії постановило: провести в усіх колгоспах збори «з роз'ясненням політичної обстановки на селі», а до 5 серпня - районні та комсомольські збори «про підсумки операції»^[121]. 3 серпня 1937 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК ВКП(б)) телеграмою № 1178 зобов'язав обласні комітети партії: організувати «в кожній області по районах 2-3 відкриті показові процеси» над призначеними «шкідниками сільського господарства» - «широко висвітливши хід судових процесів у місцевій пресі»^[121]. Газета «Грозненский рабочий» висвітлювала відкриті суди з серпня 1937 року - 20 серпня під заголовком: «Суд над колишніми керівниками Чечінгторгу»^[121]. З 11 вересня 1937 року та сама газета друкувала викриття хвилями, день за днем: 11 вересня: «Розплутати буржуазно-націоналістичний клубок» - зі звітом про збори, де «з 587 членів і 132 кандидатів партії, присутніх на зборах... виступило 520 людей»; 15 вересня: «Вороги чечено-інгуського народу: викорчувати і до кінця розгромити банду буржуазних націоналістів»; 16 вересня: «Вороги народу хазяйнують у Чечінгвидаві: вовчу зграю очолює махровий націоналіст Арсанукаєв»; 17 вересня: «Викрити і розгромити підлу банду буржуазних націоналістів! - такий спільний голос парторганізацій Чечено-Інгушетії»; людей газета викривала поіменно - Горчханова, Саламова, Мехтієва, Вахаєва, Окуєва, Ханієва, Мацієва, Яндарова^[121]. 27 вересня газета надрукувала анонс: «Шкідники зерна: до майбутніх процесів» - за три дні до репортажу про сам суд; 12 жовтня під заголовком: «Суд над шкідниками з Артемівського елеватора» - газета відзвітувала: «робітники і домогосподарки, що переповнили залу, зустріли вирок бурхливими оплесками»; 3 листопада під заголовком: «Суд над шкідниками 2-го нафтопереробного заводу»^[121]. У березні 1938 року учасники мітингу в Жовтневому районі Грозного вимагали від Військової колегії Верховного суду СРСР розстрілу «скажених фашистських собак»^[121], «Грозненский рабочий» 11 березня надрукував відкритий лист піонерів грозненської школи № 3 з вимогою «фізичного знищення озвірілих ворогів народу»^[125], а про суд 16-26 березня історик К. Г. Дендієв пише: розгляд справи «Буржуазно-націоналістичної троцькістсько-бухарінської контрреволюційної групи Абастова, Кебієва, Зармаєва та ін.» «слухався у відкритому засіданні, за участю державного обвинувача й органу захисту», а обвинувальний висновок надрукував «Грозненский рабочий»^[121].

11 липня 1937 року окупаційна влада затвердила число «що підлягають розстрілу» людей у Чечні: 862 «куркулі» (селяни, яких колонізатор вважав «заможними») і 555 «кримінальників» - разом 1417 людей^[121]; в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу)^[123]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про розстріляних письменників: «з 12 членів Чечено-Інгуської Спілки письменників були заарештовані 9, засуджені 7, зокрема четверо - С. Бадуєв, А. Дудаєв, Ш. Айсханов, С. Озієв - засуджені до розстрілу»^[83]. НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував одного з цих чотирьох - письменника Абді Дудаєва - 24 листопада 1937 року «без санкції прокурора», зі стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації», а 2 грудня за рішенням «трійки при НКВД ЧІАСРР» чекісти його розстріляли - вісім днів від арешту до вбивства; у висновку в справі від 13 травня 1958 року сказано: «Слідство у справі Дудаєва проводилося з порушенням закону, очні ставки зі свідками не проводилися»^[121]. Москва особисто затверджувала списки затриманих на розстріл: Сталін, Молотов і Жданов підписали список від 7 грудня 1937 року, і 28 грудня Військова колегія Верховного суду СРСР винесла за ним 32 смертні вироки^[121]; 12 вересня 1938 року Політбюро затвердило новий список тих, хто підлягав її суду: з 61 підслідного 50 ішли у справі «буржуазно-націоналістичного центру», і 55 з них значилися «в розстрільній статті»^[121]. 29 червня 1938 року Військова колегія засудила на різні строки велику групу технічної інтелігенції республіки, а 30 людей засудила до розстрілу - чекісти розстріляли їх того ж дня^[121]. У звинуваченні у справі Порубая - заступника народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки, якого судили після зміни курсу, - сказано: «Сфальсифікував слідчі справи на Хамзатханова, Алієва, Хасієва, Каділова, Ухуєва, Мутушева, всі ці особи рішенням трійки засуджені до ВМН» - «ВМН» означало розстріл^[121]. Чекісти скидали тіла вбитих у дві ями-траншеї на центральному цвинтарі Грозного - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: туди «в жовтні, листопаді і грудні 1937 р.» скидали «тіла розстріляних»^[121]. А. Божедомов розкрив поховання влітку 1990 року - розкопками за участю членів Чечено-Інгуського «Меморіалу» і працівників краєзнавчого музею^[121].

Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів^[126].

Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом^[126].

Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою^[126].

Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)^[126].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[126].

Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу^[126].

Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого: «від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза», проголошена в працях Б. Грекова, К. Гуслистого та Ф. Ястребова, «про Київ. Русь як про „спільну колиску" історії укр., рос. і білорус. народів», а «1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність „руського народу" в добу Київ. Русі»^[78]. Ця схема витісняла концепцію М. Грушевського та заперечувала самостійність історії України.

Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду^[126].

Запровадження режиму «чорних дощок» - повної економічної блокади населених пунктів. Постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року, підписана Чубарем і Косіором, приписувала «негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці та вивіз із відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів», а також «повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників»^[127].

Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви^[126].

Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)^[126].

Замикання голодуючого регіону: селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл, перехоплювали на дорогах і залізничних вузлах. Директива замикала саме Україну і Кубань: «всі селяни, які встигли виїхати з України і Північного Кавказу, підлягали поверненню в місця їх проживання», при цьому заборонялася видача дозволів на виїзд навіть «в національні райони краю, де голоду взагалі не було»^[126]. За 50 днів «було затримано 219,5 тис. селян, у тому числі в УСРР — 38 тис., на Північному Кавказі — 47 тис., в ЦЧО — 44 тис., в Західній обл. — 5 тис., на залізницях — 65 тис.»; із них «186,5 тис. були відправлені додому під конвоєм, майже 3 тис. — засуджені, а всі інші чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах»^[126]. Сенс операції був не у вироках, а в конвоюванні людей назад у голодуючі села: шифровка «документально засвідчує його намір організувати в сільській місцевості України абсолютний голод»^[126].

Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору^[126].

Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації^[126].

Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі^[126].

Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР^[126].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[126].

Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах^[126].

«Куркулем» колонізатори називали селянина, якого вважали «заможним». У Чечні чиновники записували людину в «куркулі» без суду, а слідом колонізатор відбирав у неї права. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Для обмеження політичного впливу куркульства застосовувався такий захід, як позбавлення (тимчасове чи постійне) виборчих прав. У 1926 р. від участі у виборах у такий спосіб було відсторонено 1,3% виборців, а в 1927 р. — уже 4,5%»^[83]. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Лишенців [позбавлених виборчого права] у перевиборну кампанію 1928/29 р. було 11 279 осіб, у середньому 6,8% по області, по деяких селищах округів відсоток сягав 30, а в Галанчозькому окрузі до 40%»^[85]. Керівництво крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») у січні 1930 року готувало постанову про виселення селянських родин і записало в проєкті: «виселенню підлягають виключно позбавлені виборчих прав, а також і куркулі, випадково не позбавлені виборчих прав»^[128]. Чиновники складали списки «куркулів» навмання, і партійний нагляд це визнавав. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року: в Автурах і Шалі «з 18 господарств, що значилися за списком індивідуального оподаткування [підвищеного податку], 4 господарства виявилися зовсім не куркульськими: одне бідняцьке і три середняцькі»; у Курчалої до «куркульського списку» внесли 12 бідняцьких і 7 середняцьких господарств, а 89 господарств, які колонізатор сам же числив заможними у своїх податкових списках, до «куркульського списку» не потрапили^[129]. Ларін назвав і мету «хлібних завдань» - норм зерна, які колонізатор наказував аулам здати йому: «Мета була блага: внести цими завданнями розшарування в гірські аули, а вийшло якраз навпаки»^[129]. Селян, записаних у «куркулі» й середняки, колонізатор судив за нездачу зерна і несплату податків - і навіть імперські суди в цих справах вини не знаходили: за підрахунком Ларіна, 40% закінчилися по суті виправданням. До листопада 1929 року, доповідав він, «розглянуто було справ на куркулів 265, а на середняків 132»; з 265 справ на «куркулів» «виправдано було 30 і умовно засуджено 26», ще 58 людей дістали примусові роботи, і такі вироки Ларін теж зарахував до виправдань: «було виправдано 40%»^[129]. Імперія перевіряла навіть свої сільради - органи, які вона насадила в аулах замість чеченського самоврядування, - і виключала з них чеченців із «неправильним» минулим. Ларін доповідав: «У 5-ти гірських округах установлено у складі сільрад 215 осіб явно чужого елементу. Там і куркулі, і торговці, і колишні старшини, і колишні поліцейські, і колишні бандити, і духовенство»; резолюцію обласної конференції партії, що оголосила «повне очищення від чужих і куркульських елементів складу сільрад», він поправляв: «М'яко кажучи, це було сказано необережно»^[129]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо в 1928 р. по всій Чечні було репресовано 62 куркулі, то через рік число репресованих сягнуло 356 осіб... Унаслідок цих репресій на кінець 1931 р. в Чечні кількість куркульських господарств скоротилася порівняно з 1929 р. утричі»^[83]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, який воював проти повсталих чеченців, у доповіді крайовому комітетові партії називав серед причин повстання «неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків», що в Ітум-Калінському окрузі стало масовим^[85].

Колонізатор законодавчо заборонив чеченські суди і встановив свою судову систему. До 1927 року шаріатські суди - суди за ісламським правом - були судовою системою чеченського народу і розбирали всі його справи: кримінальні, земельні, трудові й сімейні. Окупаційна влада спершу визнала чеченський суд: у квітні 1921 року з'їзд Рад Гірської республіки - радянської автономії, до якої імперія тоді включила Чечню, - постановив визнати шаріатський судоустрій. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству»^[83]. Уже за місяць, у травні 1921 року, керівництво тієї ж республіки позбавило шаріатські суди бюджетних грошей і підтримки своїх органів^[83]. Але суди працювати продовжували. У грудні 1925 року керівництво партії в Чечні взялося їх дискредитувати, і, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, ця спроба «повністю провалилася»^[83]. А в 1927 році «шаріатські суди були вольовим зусиллям обмежені у своїх правах на пряму вимогу прокурора Верховного Суду СРСР... З їхньої компетенції були вилучені кримінальні, земельні справи і трудові спори, припинено державне фінансування, а радянським органам прямо заборонялося звертатися до шаріатських судів»^[83]. На їхнє місце колонізатор ставив свої органи: історик К. Г. Дендієв пише, що в Чеченській автономній області «запроваджується загальносоюзна судова система з подальшим скасуванням шаріатського судочинства»^[121]. Попри це, чеченці воліли вирішувати спірні справи у своїх судах. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року, що в Урус-Мартанівському окрузі «земельні спори вирішуються не в судово-земельних комісіях», а в аульських старих, про вплив яких він казав: «більшою чи меншою мірою ще не підірвано»^[129]. У грудні 1929 року повсталі в Беної заснували свій орган влади і надіслали вимоги до Москви. Четвертим пунктом там стояло: «Скасувати «народні» суди, запроваджені за наказом згори, і відновити шаріатські органи правосуддя», п'ятим - «Припинити втручання регіональних керівників і діячів центральних органів влади у внутрішні справи «Чеченської Автономної області» і відновити повноваження політичних рішень Чеченського з'їзду»^[121].

Колонізатор відбирав у чеченських священнослужителів пожертви парафіян і закривав їхні храми. Восени 1929 року в Гойтах колонізатори відбирали мечеть за невиконане «хлібне завдання» - норму здачі зерна імперії; про це говорив предводитель повстання в Шалі Шита Істамулов: «Дивіться, яке неподобство коять у Гойтах; оголосили: поки хліб не виконаєте, на цей час відберемо мечеть. Куди ж це годиться, коли в чеченського народу відбирають його останню віру…»^[121]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в 1929 році в Надтеречному районі «починається експеримент з відсторонення мулл від розподілу добровільних пожертв мусульман на користь бідних і духовенства — закяту» - імперія передала роздачу своїм комітетам селянської взаємодопомоги^[83]. Колонізатор знищив більшу частину мечетей Чечні - лік до і після в історика К. Г. Дендієва: до російської революції в Чечні було «2675 мечетей, 60 тис. мюридів [учнів шейхів], членів різних релігійних організацій, 38 шейхів, 850 мулл і 140 духовних шкіл», - а лік середини 1937 року: «401 мечеть, не рахуючи кубових [малих квартальних]», при яких «працювали 406 мулл»^[121]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, у доповіді командування округу крайовому комітетові партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») про підсумки військової операції весни 1930 року назвав закриття мечетей за наказами колонізаторів серед причин, з яких чеченські аули піднялися зі зброєю^[85].

Заборонними актами 1925-1929 років російський колонізатор знищував дитячі школи чеченського народу. Хьуьжар - початкова школа при мечеті: мулла (священнослужитель) або каді (суддя за ісламським правом) навчав дітей читати Коран, писати арабською і рахувати; дозволу на відкриття не вимагалося, школа жила на гроші батьків і пожертви вірян^[130]. Така школа стояла майже в кожному селищі, й іншої в народу не було. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Буквально при кожній мечеті діяли школи, що навчали арабської мови та письма, а також основ арифметики»^[83]; про перші радянські роки: «якщо духовні школи при мечетях існували в переважній більшості селищ, то світську школу ще належало створити заново, оскільки нечисленні «горські» школи, що існували в Терській області до революції, закрилися»^[83]. Міністерства внутрішніх справ і освіти РРФСР секретною інструкцією про викладання мусульманського віровчення від 21 серпня 1925 року дозволили викладати мусульманське віровчення «лише в мечетях» і «виключно особам, які досягли 14-літнього віку», з окремим дозволом місцевого імперського органу на кожен випадок і з відомостями про кожного вчителя - аж до стану до революції; за викладанням загальноосвітніх предметів під виглядом віровчення міністерства веліли стежити і не допускати його^[131]. Для школи, яка брала дітей і вчила їх письма й лічби, це була заборона працювати. Чеченці не скорилися і будували школи далі. Голова крайової комісії, що обстежувала Чеченську область, Нагаєв у секретній доповідній записці до президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 4 серпня 1928 року навів облік: на 1 січня 1927 року в Чечні було 138 арабських шкіл з 2068 учнями, на 1 січня 1928 року - 180 шкіл з трьома тисячами учнів, при 105 радянських школах; зростання арабських шкіл Нагаєв назвав «найсерйознішим політичним питанням»^[85]. Чеченці зривали і силові закриття - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «спроби силою закривати школи при мечетях викликали протести населення, що часто супроводжувалися відмовою будувати радянські школи, як це мало місце в аулах Гудермес і Ачхой-Мартан»^[83]. Найвищий орган окупаційної влади та уряд РРФСР постановою «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року заборонили релігійним об'єднанням дитячі збори, групи і гуртки «з навчання релігії» і постановили: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, громадських і приватних навчальних та виховних закладах»^[132]. Витіснити хьуьжар одразу не вдалося: до травня 1930 року в Чечні та Інгушетії ще діяли 168 релігійних шкіл^[83]. На місце хьуьжар СРСР ставив свою школу і переводив її на російську мову - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо у 1928/29 навчальному році рідною мовою в Чечні навчалося 79,8% усіх дітей-учнів, то в 1930/31-му вже тільки половина»^[83]. Історик К. Г. Дендієв ставить закриття духовних шкіл в один ряд з обкладенням мулл прибутковим податком, скасуванням шаріатських судів і передачею мечетей «під господарські потреби»^[121]; колонізатор передав і закят - пожертви мусульман, на які школа жила, - від мулл своїм комітетам у 1929 році.

СРСР відбирав у чеченських селян худобу і землю. За один рік примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») Чечня втратила 184 тисячі голів худоби. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, наведено таблицю обласної статистики: всієї худоби в області в 1929 році - 993 200 голів, у 1930-му - 809 063. У доповіді визнано: «Приріст поголів'я худоби за всіма видами, що намітився в 1929 р., у 1930 р. не знайшов свого продовження, а навпаки, сталося значне зниження поголів'я, що не торкнулося лише коней»^[85] - і там же названо причину: зниження сталося «головним чином навесні 1930 р., коли куркульство, чинячи скажений опір зростанню колгоспного будівництва, хижацьки знищувало худобу»^[85]. Так колонізатори описали дії селян: люди різали власну худобу, аби не віддавати її в колгоспи. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов оцінюють втрату ще вище: «Змушені вступати в колгосп, селяни прагнули укрити від усуспільнення хоча б частину свого господарства, а якщо це не вдавалося, просто позбувалися його. Так, колективізація супроводжувалася різким скороченням поголів'я худоби — за один лише 1930 р. воно скоротилося в Чечні майже на 300 тисяч голів»^[83]. Центральний комітет партії («ЦК ВКП(б)») теж визнав, що худобу забирали силою: у постанові «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року він записав, що «в низці районів спостерігається практика усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників фактично примусовими способами», і зажадав такі спроби «припинити»^[133]. Колонізатор забирав у нохчі й землю. Під час переділу, який росіяни називали «землевпорядкуванням», пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «у Веденському, Ітум-Калінському і Шатойському округах у куркулів і мечетей було вилучено приблизно 1,5 тисячі гектарів землі»^[83]. Настанова «утискати» при вилученні землі чеченських селян, оголошених заможними, стоїть у тій самій доповіді ВЦВК^[85].

СРСР розоряв чеченських селян податками і примусовими здачами зерна та м'яса. Чиновники обкладали тих, кого записали в «куркулі», підвищеним податком за особливим списком («індивідуальне оподаткування»), і голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін у лютому 1930 року вважав, що до списків потрапляло замало господарств: у Веденському окрузі «на 8.513 господарств в індивідуальному порядку було обкладено лише 80 господарств», у Центорої «з 464 господарств 406 звільнені від єдиного сільгоспподатку», у Белгатої з 335 - 295, у Дарго з 501 - 439. Податок бив навмання, аж до абсурду - про село Дай Ларін казав: «куркуль у Даї був обкладений на 4 коп., а комсомолець там же - на 4 крб. 39 коп.»^[129]. Колонізатор клав на гірські аули «хлібні завдання» - норми здачі зерна, - хоча зерна там майже не було. Ларін доповідав: обласний комітет партії дав Ножай-Юртівському округу завдання в 15 000 пудів - близько 240 тонн зерна; далі в Ларіна: «а на місці його збільшують до 25.000, і на один аул Беной, де взагалі-то навряд чи є 5 тисяч пудів, падає 5 тисяч пудів»; за нездачу колонізатори переписували майно під вилучення і штрафували - у Шалі, доповідав Ларін, «було винесено рішення про оштрафування 60 господарств»^[129]. У 1932 році, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, поверх відібраної худоби «було ще спущено план із заготівель м'яса, що означало, по суті, конфіскацію значної частини поголів'я худоби»^[83]. Колонізатор обкладав і духовенство: історик К. Г. Дендієв ставить обкладення мулл прибутковим податком першим кроком їхнього витіснення з життя Чечні^[121].

З 1930 по 1936 рік СРСР висилав селянські родини з Чечні за наказами і списками крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)»), ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) і НКВД, що прийшов йому на зміну. У січні 1930 року керівництво крайового комітету партії, розподіляючи по округах виселення 20 тисяч господарств селян, оголошених заможними, призначило Чечні 500 господарств; виселяли господарство цілком - родину з усіма домочадцями^[128]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про ті самі висилки ліком людей, а не господарств: «На початку 1930 р. з Чечні висилається 1500 селян, оголошених куркулями»^[83]. Історик Г. І. Какагасанов наводить за опублікованими документами лік першої половини 1935 року - з національних районів Північно-Кавказького краю вислано 1553 родини, і він уточнює: «З них було вислано 473 родини (2112 осіб) з Чечні» - чотири-п'ять людей на родину^[124]; за 1935 рік у Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова лік коротший: «у 1935 р. з Чечено-Інгушетії виселено 450 куркульських родин, ще тисячу родин було виселено з Чечні і Дагестану в 1936 р.»^[83]. 22 травня 1936 року глава НКВД СРСР Ягода телеграмою № 56379 приписав начальникові крайового управління НКВД Дагіну: «провести переселення за межі краю» п'ятисот селянських господарств з Чечено-Інгуської автономної області і п'ятисот з Дагестану, закінчивши «не пізніше жовтня міс. 1936 року». У телеграмі цю тисячу родин поділено між Узбецькою Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Узбекистан) і Киргизькою Автономною Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Киргизстан). Ягода прописав у телеграмі й норми: речей родині - «загальною вагою до тридцяти пудів на кожну родину» [близько 490 кілограмів], у вагон вантажити «від 32-х до 35-ти осіб»; працездатних чоловіків він дозволив заарештувати «за 10 днів до їх відправлення» - «з метою запобігання їхній втечі»^[134].

Нохчі тричі піднімалися зі зброєю проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»), і всі три рази СРСР посилав проти аулів війська. У грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, називає керівників повстання: у Шалі його очолив Шита Істамулов, у Гойтах - Ахмат-мулла і Курієв, у Беної - Яроч і Ходжас. Шита Істамулов пояснював, чому береться за зброю: «не можемо дивитися, коли в чеченців забирають хліб, розоряють його і відбирають останнє майно. Штрафи, обшуки – якщо все це влада продовжуватиме – то змусить мене виступити зі зброєю в руках... Якщо далі дивитися на це, то заберуть усе, до останніх штанів, і голого вб'ють. Краще хоч померти, то знатимеш, що поховають у штанах»^[121]. Авторханов пише про перші дні повстання: «Повсталі зайняли всі сільські та районні установи, спалили казенні архіви, заарештували районне начальство, зокрема й шефів ГПУ [політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ], у Беної захопили ще й нафтові промисли, і заснували тимчасову народну владу»^[84]. Повсталі надіслали свої вимоги до Москви. Першим пунктом вони зажадали «Зупинити незаконну конфіскацію селянської власності», другим - «Припинити безсудні арешти селян», третім - «Відкликати керівників ГПУ з Чечні, замінивши їх цивільною адміністрацією»; ще двома пунктами - скасувати запроваджені радянською владою «народні» суди з поверненням шаріатського правосуддя і відновити повноваження Чеченського з'їзду. Скласти зброю вони погоджувалися за виконання цих умов^[121]. Перші спроби радянських військ захопити аули провалилися - Шалі й Гойти відбилися; штаб Північно-Кавказького військового округу визнав у довідці по першій операції від 30 березня 1930 року, що «успішний збройний опір місцевій владі в аулах Шалі і Гойтах при вилученні описаного майна став останнім поштовхом» до виклику польових частин^[85]. ОГПУ в огляді політичного стану СРСР за грудень 1929 року записало: 7 грудня «два тейпи [роди] аулу Гойти під проводом сина шейха Хаджиєва замкнулися у своїх кварталах, виставивши озброєну охорону», а «8 грудня в с. Шалі на ґрунті опису майна в куркулів [селян, оголошених заможними] було обеззброєно міліцію»; ОГПУ називає Шиту Істамулова «колишнім військовим міністром уряду Узун-Хаджі» [Північно-Кавказького емірату 1919-1920 років]; лік арештів у тому ж огляді: «заарештовано в Шалях 220 осіб і в Гойтах — 144. Керівники шалінського і гойтинського виступів Істамулов, Хаджиєв і Курієв зникли»^[135]. Російське командування рушило проти селян, обеззброєних чотирма роками раніше, загін, сформований у Грозному. На чолі загону стояв Буриченко, колишній начальник Владикавказької піхотної школи. Після перших невдач командування підсилило загін батальйонами, артилерійським дивізіоном і «загоном літаків». 11 грудня війська захопили Шалі, вранці 12 грудня - Гойти, а з 20 по 27 грудня атакували гірські аули Беной, Центорой і Зандак. У довідці штабу сказано: «в операції в цілому взяли участь усього з частинами ВОГПУ [військ ОГПУ] 1904 бійці при 75 станкових і легких кулеметах»; там же названо артилерійські гармати і сім літаків; підсумок там же: «За операцію вилучено бандитів 450 чол. Убито і поранено до 60 чол.»; втрати військ - 43 людини, з них 21 убитий і померлий від ран^[85]. Про кінець повстання джерела розходяться: у довідці штабу захоплення Шалі і Гойт датовано 11 і 12 грудня 1929 року, в істориків падіння обох центрів віднесено до середини січня 1930-го; про долю керівників одні джерела пишуть, що вони зникли, інші - що штаб повстанців у Гойтах загинув^[84]. Навесні 1930 року гірські округи піднялися знову, і радянські війська знову пішли на аули, вже більшими силами. Окупаційне командування округу визнало масштаб виступу в доповіді крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)»): «У Чечні, як і в Карачаї, ми мали не окремі бандитські контрреволюційні виступи, а пряме повстання цілих районів (Галанчож), у якому майже все населення брало участь у збройному виступі»^[85]. За довідкою штабу округу про другу операцію в Чечні до 14 березня в Чечню було стягнуто стрілецькі батальйони з батареями, кавалерійські дивізіони та авіаланку: «усього було втягнуто в операцію 3920 бійців при 16 [артилерійських] гарматах»^[85]. За підсумковою доповіддю командувача окупаційних військ округу Бєлова крайовому комітетові партії по Чечні вилучено 1500 одиниць зброї, заарештовано 122 особи, вбито 19 повстанців^[85]. Авторханов описує кінець походу на Беной: «Наприкінці березня 1930 року Бєлов, діставши свіжі частини із Закавказзя, розгорнув великий гірський наступ із завданням оволодіти останнім пунктом повстанців - Беноєм. Після двомісячних тяжких боїв і великих жертв, у квітні 1930 року, Бєлов увійшов у Беной, але в аулі не застав жодного жителя: усі вони, включно з жінками і дітьми, евакуювалися далі в гірські нетрі. Переможець Бєлов послав до повстанців парламентерів із пропозицією почесного миру: всім, хто добровільно повертався назад в аул зі здачею зброї, оголошувалася амністія. Повстанці відповіли, що вони повернуться назад у свої аули лише тоді, коли Бєлов піде зі своїми військами»^[84]. У березні 1932 року повстав Ножай-Юртівський район; повстанням керували Муцу Шамілєв (нохчі знають його як Моцу Шуанинського), Ібрагім Нінахаджиєв, Усман Ушхаєв, Хусейн Істамулов і Дада Кебетов; 20 березня 300-400 повстанців атакували дільницю нафтовидобутку на горі Стерч-Кертч, ще 700-800 закріпилися на гірському хребті, прикривши район повстання з боку Хасав-Юрта, міста в сусідньому Дагестані^[83]. Командувач окупаційних військ округу Каширін у доповідній записці від 31 березня 1932 року доносив військовому міністрові СРСР Ворошилову: «Керівництво бандою очолює якийсь «імам» Муцу з аулу Шуані»^[85]. Дев'ять днів район залишався в руках повсталих. Частини 28-ї Гірської стрілецької дивізії і національний кавалерійський полк підійшли до району 26-27 березня, 28 березня в середині дня почалися бої, і до 29 березня радянські війська захопили район. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими і 30 пораненими»^[83].

Заручники значилися окремою обліковою графою в підсумковій доповіді про каральну операцію 1930 року: командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу Бєлов доповів крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)») дослівно: «Вилучено по Чечні: активного контрреволюційного і бандитського елементу 122 чол., з них ватажків — керівників руху — 9, добровільно з'явилося ватажків — 7, заручників — 35. Добровільно з'явлені рядові учасники не обліковані, їх сотні»^[85]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов цитують цей рядок доповіді: серед заарештованих у ході операції - «керівників повстанського руху — 9, заручників — 35»^[83]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав, навіщо чекісти брали заручників і що на них чекало: «До старої царської системи брати «аманатів» (заручників) для примушення «бандитів» до здачі чекісти вдавалися постійно, і в ширшому масштабі», але «в історії радянської Чечено-Інгушетії не було жодного випадку, щоб при явці «бандита» було б звільнено «аманатів»»; про долю тих і других Авторханов пише: той, хто добровільно з'явився, «всупереч урочистій обіцянці зберегти йому життя, – розстрілювався, а «аманати» засилалися до Сибіру, зокрема жінки і діти»^[84].

СРСР заарештовував, засилав, позбавляв прав і цькував авторитетів чеченського народу - шейхів, мулл, шанованих старих. Національна комісія Північно-Кавказького крайового комітету партії постановила 28 червня 1927 року: «Шейхи здебільшого самі куркулі й торговці... не лише економічно закріпачують бідноту і середняків, а й, використовуючи релігійні забобони мас, здійснюють свій політичний вплив як куркульського прошарку на значну частину трудящих мас»^[136] - так партія призначила духовних наставників народу «куркулями», класовими ворогами. Улітку 1927 року СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов у секретній доповіді за 1927 рік пов'язав арешти з воєнною тривогою: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання», - а операцію пояснив так: «К/р [контрреволюційна] пропаганда духовенства, що складала панічно-поразницький настрій чеченського селянства, зобов'язала попередити наш орган до масової операції по найактивнішій релігійній верхівці. Рідко підданий репресіям і впевнений у силі своїх впливів на широку громадськість – чеченський мулла виявився заскоченим зненацька. Вилучення 16 осіб реакційних представників чеченського релігійного світу справило на нього тому величезне враження і на перший час паралізувало його діяльність»^[137]; «вилученням» імперія називала арешт людини. Євдокимов міряв успіх розпадом духовного прошарку: «ціла низка мулл почала відмовлятися від сану (до 30 випадків), а низка релігійних авторитетів, скомпрометованих а/р [антирадянським] саботажем у минулому, переховуватися від влади»^[137]. Чеченці відповідали заступництвом, і доповідь визнає: «кампанія з організації громадських клопотань за заарештованих мала значний успіх»^[137]. Під арештом сидів і шейх Гайсумов із Шалі - один з найшанованіших людей Чечні; Євдокимов писав: «Виняток становила секта шейха Гайсумова, актив якої у зв'язку з арештом останнього дуже енергійно діяв у галузі мобілізації громадського співчуття»^[137]. Сход села Шалі - 800 людей - поручився за заарештованого: «підтвердити, що громадянин Гопсумов Сунгант [так у документі записано Гайсумова], який має від роду 107 років, був почесним старим у справжньому селі, ніколи ні в чому порочному як кримінальному, так і політичному помічений не був»^[85]; обстежувач Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету Нагаєв підшив цей сход до доповіді як доказ - «в особі цих «сходів», керованих куркульством і духовенством, починають викристалізовуватися обриси справжньої організації, що протистоїть нашій партії»^[85]. Імперія записала заступництво за старого собі в обвинувальний матеріал. Восени 1927 року празький журнал «Вольные Горцы» надрукував листа з Кавказу про ту саму хвилю: «Більшовики, прибираючи позу рятівників нашої національної свободи, насправді помалу вбивають у країні всі живі сили, вириваючи з наших лав найздібніших — наші інтелігентні сили»; «Такий вибух нового терору мав у нас місце після англо-радянського розриву. Численні арешти інтелігенції, духовенства і навіть цілих родин мали місце майже в усіх місцях на території горців. ГПУ працює щосили»^[138]. ОГПУ в тій самій доповіді назвало і наступну мішень: «національно-демократичний рух видається нам тим новим видом горської к/р [контрреволюції], з яким у найближчі роки й місяці доведеться нам вести боротьбу»^[137]. Імперія вражала авторитетів і в правах: на виборах 1928/29 року в Чеченській автономній області вона позбавила виборчих прав 11 279 людей, і в розбивці лишенців стоять рядки: «Служителів релігійного культу 1569» і «Члени родин лишенців 5658»^[85]. До 1930 року колонізатор перелічив увесь прошарок по головах - у доповіді про обстеження партійної організації області, надісланій у березні 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Сила мулл у чеченському аулі ще величезна. На 1 травня 1930 р. в Чечні було... громадських мулл — 450, кубових мулл — 800, шейхів — 34... нащадків Магомета та ін. релігійних авторитетів — 250, знахарів — 150»; висновок там же: «Для того щоб вести боротьбу з такою величезною армією мулл, шейхів тощо, необхідно мати підготовлені кадри»^[85]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - арешти авторитетів стали масовими; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише: вбивство «було початком проведення в Чечні великої операції ГПУ з ліквідації «куркульсько-контрреволюційних елементів і мулльсько-націоналістичних ідеологів»»^[84]. Грозненське і Ростовське крайові ГПУ, пише Авторханов, установлювали норми арештів, а уряд СРСР ці норми затверджував^[84].

СРСР боровся з аулами, що повстали в грудні 1929 року, не лише військами, а й брехливими обіцянками; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав в еміграції, описав цю механіку. Для «мирної ліквідації» повстання з Москви прибула урядова делегація - до неї входили член Центрального комітету союзної партії («ЦК ВКП(б)») Ніколаєва і заступник глави уряду РРФСР Рискулов, - і створена нею «мирна комісія» з духовних авторитетів заявила повстанцям у Шалі: «у подіях, що сталися, відповідальність несуть виключно місцеві працівники, які діяли всупереч настановам партії та уряду», а від імені урядової комісії було оголошено звернення до чеченського народу: «внутрішні чеченські справи вирішуватиме і надалі сам чеченський народ»^[84]. Повстанці, пише Авторханов, «визнали ці пояснення задовільними і погодилися повернутися по домівках»; загін ГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), що прибув слідом, три дні заарештовував місцевих радянських працівників - як і було обіцяно; Авторханов продовжує: «а близько першої години ночі четвертого дня оточили дім колишнього вождя повстанців Шити Істамулова»^[84]. Захоплення зірвалося - чеченці відбили Шиту Істамулова з боєм; Авторханов пише: «На ультиматум здатися без бою, однак, Шита і його брат Хасан відповіли вогнем. Частина дому Шити була охоплена полум'ям, а Хасан тяжко поранений, коли до світанку наспіла допомога: близько сотні озброєних вершників-чеченців оточили саму ту частину військ ГПУ, що обложила дім Шити. Після якоїсь години рукопашного бою загін ГПУ, числом до 150 осіб, був майже цілком знищений»^[84]. Авторханов продовжує: «Звільнений своїми друзями Шита Істамулов закликав усіх чеченців до «священної війни» за відновлення «Імамату Шаміля» і вигнання «невірних» з Кавказу. Слідуючи цьому заклику, знову повстали Шалі, Гойти, Беной»^[84]. Другим обманом стала амністія; Авторханов пише: «Усім учасникам повстання, зокрема й вождям повстання, було оголошено амністію від імені центрального уряду» - Шита Істамулов повернувся до Шалі і «за вказівкою згори» навіть був призначений головою Шалінського сільського споживчого товариства (кооперації з промтоварів)^[84]. Авторханов описує розв'язку так: восени 1931 року Шита Істамулов «був викликаний до начальника районного ГПУ Бакланова для вручення йому офіційного акта амністії з Москви. Вручаючи йому однією рукою акт, Бакланов з-під стійки другою рукою випустив у нього всю обойму з маузера. Тяжко поранений Істамулов устиг насмерть заколоти кинджалом віроломного Бакланова. Зовнішня охорона добила Істамулова»^[84].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) сфабрикувало «Чеченський націоналістичний центр» - підпільну організацію, якої не існувало, - і засудило в цій справі тисячі чеченців. Так імперія «пояснила» повстання проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»): не голод і руйнування підняли людей, а таємна змова. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав механіку фабрикації: «Логіка чекістів підказувала, що винуватців і організаторів усіх антирадянських повстань треба шукати в якомусь єдиному «націоналістичному центрі», куди, безсумнівно, мають входити, за тією ж логікою, представники внутрішньої і закордонної чеченської еміграції»^[84]. До справи, за його словами, взялися крайовий орган ОГПУ під керівництвом Курського і Федотова та Чеченський обласний відділ ОГПУ під керівництвом Крафта: «Вони так майстерно і правдоподібно створили цей «контрреволюційний націоналістичний центр», що в його існування повірили навіть багато хто з чеченців»^[84]. «Доказами» стали листи від імені чеченського емігранта, нафтопромисловця Тапи Чермоєва - із закликами готувати повстання; вони приходили чеченським діячам до Грозного зі Стамбула, Парижа і Лондона через підставних осіб, яких ОГПУ зобов'язало здавати листи йому. Авторханов підсумовує: «версія про листи Чермоєва була брехнею, а самі листи – фальшивками ОГПУ. Але саме ці листи і слугували «речовими доказами» проти «націоналістичного центру»»^[84]. Восени 1932 року ОГПУ заарештувало всю «групу» адресатів, слідом пройшли масові арешти по Гудермеському і Ножай-Юртівському районах - тому самому, що в березні 1932 року повстав проти колгоспів; Авторханов пише: «Загалом у справі «Чеченського націоналістичного центру» було заарештовано до 3 тисяч осіб. Заарештованим було пред'явлено обвинувачення у створенні «контрреволюційного націоналістичного центру Чечні для підготовки і проведення збройного повстання»»^[84]. Суду не було - Авторханов пише: «Майже всі заарештовані були засуджені через колегію ГПУ. З членів «центру» Абдулкадиров, Шамілєв, Курбанов, Моца-Хаджі Сотаєв, Беймурзаєв були розстріляні. Інші дістали по 10 років. Скільки розстріляно рядових, установити неможливо»^[84]. Сфабрикованою справою імперія виправдовувалася й публічно: секретар крайового комітету партії Євдокимов на крайовій конференції партії 1934 року цитував «листи мільйонера Чермоєва» як доказ підготовки повстання на гроші та зброю західних держав^[84]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують масштаб: репресій «у зв'язку зі справою так званого «Чеченського націоналістичного центру»» зазнало, «за деякими даними, до 3 тисяч осіб»^[83].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) виносило вироки заарештованим чеченцям «трійками» - комісіями з трьох осіб: без суду, без захисника, аж до розстрілу. У Чечні позасудовий порядок діяв ще з 1920-х років: Крафт служив заступником начальника Чеченського обласного відділу ГПУ - обласної ланки політичної поліції - і працював з трійками ще в 1924 році: 20 серпня керівництво Чеченського обласного виконавчого комітету за його доповіддю постановило «вважати необхідним продовження строку функціонування трійки з позасудового слухання на два місяці»^[121]. 2 лютого 1930 року заступник голови ОГПУ Ягода підписав наказ № 44/21 «Про заходи з ліквідації куркульства як класу» - «куркулями» колонізатори називали селян, яких самі оголошували заможними^[128]. За цим наказом ОГПУ створювало трійки: справи в них розбирали без суду, у складі сиділи представники крайового комітету партії, прокуратури і чекісти^[121]. Трійки дістали справи «першої категорії» - селян, яких найвищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») секретною постановою від 30 січня 1930 року призначив до концтаборів, аж до розстрілу^[128]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - ГПУ провело по Чечні хвилю масових арештів. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише про суд над заарештованими: «Заарештовані були засуджені спеціально створеною для цієї мети надзвичайною «трійкою» ГПУ під головуванням його шефа Г. Крафта», а «на волю з них рідко хто повернувся»^[84]. Лік заарештованих у джерелах розходиться: в істориків - до 35 тисяч, а за довідкою ОГПУ від 31 липня 1931 року через позасудові трійки всього Північно-Кавказького краю за 1930 рік пройшло 20 230 осіб^[128]. Трійка працювала і після повстання березня 1932 року в Ножай-Юртівському районі Чечні: глава ОГПУ по Північно-Кавказькому краю Євдокимов доповів на секретній нараді секретарів національних обласних комітетів партії в Ростові 15 грудня 1932 року лік чекістської «роботи» за підсумками повстання: «…745, з них відсіяно 386, представлено на трійку 359, засуджено від 10 до 3-х років 100 чол., умовно 188, звільнено 166»^[121].

СРСР розстрілював заарештованих чеченців - зокрема захоплених керівників повстань. У березні 1932 року проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») повстав Ножай-Юртівський район Чечні; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «П'ятеро захоплених керівників повстання були невдовзі розстріляні»^[83]. Слідом чекісти прийшли за духовенством - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов продовжують: «Арештів зазнали деякі відомі чеченські шейхи, а Кана-шейх Хантієв був розстріляний у квітні 1933 р.»^[83]. Кана-шейх Хантієв - духовний наставник мусульман (шейх) із села Лаха-Невре, нинішнього Надтеречного; дослідник А. Духаєв, якого цитує історик К. Г. Дендієв, пише про нього: «Востаннє був заарештований 17 березня 1933 року, у віці 85 років... і 9 квітня того ж року засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 10 травня 1933 р. У 1990 році Кана-Шейх Хантієв був реабілітований»^[121]. Джерела розходяться в даті розстрілу: квітень або 10 травня 1933 року. Лік розстріляних не обмежується верхівкою: чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише, що у справі «Чеченського націоналістичного центру», сфабрикованій ОГПУ (політичною поліцією, попередницею сучасної ФСБ), розстрілювали і рядових - скільки, встановити неможливо^[84].

31 липня 1925 року Реввійськрада СРСР пояснила підготовлювану операцію властивостями цілого народу - в наказі сказано: «Чеченська область є осередком кримінального бандитизму, що поширюється на сусідні з Чечнею райони... У масі своїй чеченці схильні до бандитизму як до головного джерела легкої наживи, чому сприяє наявність великої кількості зброї. Нагірна Чечня є притулком для найзапекліших ворогів Радянської влади»^[139]. Ярлик з наказу перейшов у робочу номенклатуру операції: інструкція від 4 серпня 1925 року, затверджена командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем, членом Реввійськради округу Володіним і повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, ставить людей в один ряд з гвинтівками і «вилучає» їх одним дієсловом - пункт 8 інструкції гласить: «У разі виконання умов здачі зброї поголовний обшук не проводиться, а лише вилучається бандитський і порочний елемент»^[140]. Так злочинність оголошено властивістю народу, а його людей - «елементом», що підлягає вилученню.

31 липня 1925 року Реввійськрада СРСР наказом, що обґрунтовував операцію з роззброєння Чечні, оголосила чеченців нездатними до правильного господарювання: «Надані після революції на рівнині багаті земельні угіддя чеченці повністю не використовують, ведуть відсталими формами своє сільське господарство, не працелюбні»^[139]. Звинувачення стоїть у військовому наказі як одна з підстав для введення військ: земельні угіддя народу «надала» сама влада, його спосіб господарювати вона ж оголосила відсталим, а висновок з цієї оцінки - військова операція. Історик Т. У. Ельбуздукаєва, що публікує наказ, наводить і його продовження: назріли «політичні ознаки» - втома населення від війни і вимога боротьби з «бандитизмом»^[139] - тобто навіть за логікою документа воювати належало не з господарською відсталістю, але саме її поставлено в обґрунтування.

Військову операцію з артобстрілами документи її штабу описали як принесення миру: «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ при операції в Чеченській Автономній області», затверджені повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, відкриваються словами про те, що масова операція «у кінцевому своєму результаті має принести загальне умиротворення Чечні і створити відповідну обстановку для мирного радянсько-господарського будівництва області»^[140]. Ту саму рамку належало промовляти вголос у кожному аулі: за інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року представники влади, увійшовши в оточене військами село, оголошували сходу мету приходу - «вилучення зброї з метою забезпечення чеченською владою нормального трудового життя трудящого населення», а артобстрілу в цій рамці дано ім'я: «попереджувальний вогонь, як захід впливу»^[140]. Організатор операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, довів цю картину до підсумкової формули в мемуарах: «Це була блискуча операція без жодного кровопролиття»^[141] - у тій самій главі він сам описує чеченських старих, узятих чекістами в заручники, і обстріл чеченського села військами СРСР.

25 серпня 1925 року СРСР увів війська в Чеченську автономну область, щоб відібрати зброю в жителів; операцію вели армія та ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) під загальним керівництвом командувача Північно-Кавказького військового округу Уборевича і повноважного представника ОГПУ по краю Євдокимова^[139]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про сили, зібрані проти чеченських сіл: «Усього до участі в ній було залучено близько семи тисяч червоноармійців при 240 кулеметах і 24 гарматах. Крім того, у розпорядженні командувача операцією перебувало два авіаційні загони і бронепоїзд. У тактичному відношенні війська, а також оперативні групи ГПУ, були розбиті на сім угруповань»^[83]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва наводить за військовими документами інший рахунок: 6183 червоноармійці при 137 станкових і 102 легких кулеметах, 14 гірських і 10 легких гарматах, і понад те 341 співробітник ОГПУ, зібраний з усього Північного Кавказу^[139]. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, згадував, що «Домовилися направити в Чечню "на навчання" дві дивізії. У ході навчань передбачалися спілкування з населенням, вечори самодіяльності, концерти, зближення з місцевою молоддю, що мало ще більше зміцнити довіру до Радянської влади»^[141]; ту саму легенду розкидали з повітря - у розповіді вцілілого супутника імама Нажмуддіна Гоцинського, надрукованій 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ», сказано: «Для заспокоєння населення з аеропланів розкидалися прокламації, в яких писалося, що відбуваються звичайні маневри і жителів просять не турбуватися і сидіти по домівках»^[142]. Керівника самої Чечні - голову Чеченського ЦВК (найвищого органу влади автономної області) Ельдарханова - про підготовку не сповістили: «Центр і органи ОГПУ не вважали за потрібне поінформувати про підготовлювану акцію навіть голову Чеченського ЦВК Т. Ельдарханова. Скупчення військ у Грозному було пояснено майбутніми маневрами»^[139]. При цьому інструкція про роззброєння від 4 серпня 1925 року вписала Чеченський ЦВК у кожен крок виконання: його представники разом з командуванням входять в оточений аул і скликають схід, засідають у комісіях з приймання зброї, зобов'язані давати характеристики районів, а після «всіх перелічених заходів впливу» отримують повноваження розпускати сільські виконкоми і ставити ревкоми^[140]. Ще до введення військ ОГПУ описало кожне село: історик Є. Ф. Жупікова наводить - «Органи ОГПУ зібрали відомості про найвпливовіших мулл і шейхів, про почесних старих, про провідників, без яких неможливо було проникнути в гори»^[143]; на кожен населений пункт завели анкету з числом жителів і дворів, складом населення за тайпами (родами) і кількістю зброї, яку планували вилучити^[140].

За три тижні операції, з 25 серпня по 12 вересня 1925 року, війська СРСР забрали в жителів Чечні 25299 гвинтівок, 4319 револьверів і пістолетів, кулемет і близько 80 тисяч набоїв^[83]; ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) доповіло Сталіну округлено: «У Чечні під час операції вилучено 24000 гвинтівок, 4000 револьверів, близько 70000 набоїв, 2 кулемети»^[144], а секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, один з організаторів операції, у мемуарах нарахував «понад 30 тис. гвинтівок, понад 10 кулеметів»^[141]. За оцінкою історика Є. Ф. Жупікової, вилучене становило «приблизно 75% наявного в населення до початку операції і приблизно половину зброї, вилученої в усіх горських областях»^[143]. За інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року жителям оголошували «точну цифру вогнепальної зброї і припасів до неї, що підлягають вилученню», взяту з анкет ОГПУ, і давали на здачу не більше двох годин^[140]; Мікоян описує ту саму рознарядку словами «висунуть кожному селу вимогу здати всю зброю в тій кількості, яка була відома за агентурними даними»^[141]. Відбирати зброю почали ще до введення військ, розділивши жителів списками: у занесених до списків «порочного елементу» та їхніх родичів «зброю місцеві ревкоми відбирали, а в решти жителів реєстрували»^[143]. Віддати зброю без обстрілу просили самі жителі: на початку вересня 1925 року делегати Гойтинського товариства Ескі Карлагов, Хату Добрієв і Джабі Отгаєв звернулися до Реввійськради округу з проханням: «Тепер при роззброєнні, яке ми вважаємо правильним, ми просимо взяти це до уваги і клопочемо зробити виняток, допустивши добровільну здачу зброї без вжиття репресивних заходів»; відповідь прийшла телеграмою «вельми терміновою» за підписами командувача Північно-Кавказького військового округу Уборевича, члена Реввійськради округу Володіна і повноважного представника ОГПУ по краю Євдокимова: «Революційні заслуги селища Гойти Червона Армія добре знає. Здача зброї має бути проведена добровільно 9 вересня з доставкою зброї в Грозний. Необхідну зброю для самооборони аулу Гойти буде залишено»^[145].

Ціллю артилерії та авіації часто ставали не військові об'єкти, а житлові населені пункти цілком: інструкція від 4 серпня 1925 року, затверджена командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем, членом Реввійськради округу Володіним і повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, приписувала - «Якщо населення аулу у встановлений строк цілком не виконає вимоги про здачу зброї або виконає частково, то командування загоном, як загрозу, відкриває артилерійський вогонь (а за відсутності артилерії - кулеметний) протягом 10 хвилин на високі розриви і напів-ураження», і додавала: «залежно від обстановки попереджувальний вогонь, як захід впливу, може відкриватися і кілька разів»^[140]; ні військового об'єкта, ні цілі всередині села документ не називає зовсім. З 242 роззброєних селищ 101 потрапило під рушнично-кулеметний і артилерійський обстріл, 16 - під удари з повітря^[83]; за підрахунком історика Є. Ф. Жупікової, «На 16 аулів, де переховувалися керівники повстанців, було скинуто 104 пудові бомби [близько 1,7 тонни]»^[143]. Пудова авіабомба - це близько 16 кілограмів, вага міни сучасного 120-мм міномета; у середньому на аул припало по шість-сім таких бомб. Авіацією розпоряджався начальник ВПС округу Петрожицький, а історик Т. У. Ельбуздукаєва перелічує цілі поіменно: «У ході проведення операції літаки 3-го, а з 6 вересня - і 5-го авіаційних загонів завдавали авіаударів по аулах Зумсой, Дай, Тагір Хой, Аккі Боугі, Ошні, Хімой, Ніжелой, Рагехой, Урус-Мартан і Ножай-Юрт»^[139]. Як виглядав «попереджувальний вогонь» в одному аулі, видно з донесення по Ачхой-Мартану 25 серпня 1925 року: «по аулу було випущено 15 шрапнелей спершу на високий розрив чотири потім на ураження. Після того, як було поранено двох чеченок, жителі почали віддавати зброю»^[146]. Історик А. Ю. Лашков пише про удар по аулу Дай: «Спочатку через сильний туман авіаудару помилково зазнало сусіднє селище Чубахкімерой»^[147].

Селами, що чинили опір, війська йшли рейдами з поголовними обшуками та арештами. Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), веліла оточувати будинки, затримувати й обшукувати всіх, хто в них перебуває, а про арешти говорить пунктами 7 і 8: «Усі, хто протидіє тією чи іншою мірою успішному проведенню масової операції, притягаються до відповідальності і заарештовуються», «Злісні переховувачі зброї заарештовуються»; про взяте при обшуку той самий документ говорить: «При обшуках і арештах забирається тільки лише все листування, у тому числі й листування арабською мовою, а також уся знайдена при обшуку зброя»^[140]. Інформаційний відділ ОГПУ підсумував операцію в «Огляді політичного стану СРСР за вересень 1925 р.» з грифом «Цілком таємно» словами «З нашого боку втрати 20 осіб»^[144], а про вбитих і поранених в обстріляних і розбомблених аулах не повідомив нічого. Рахунок втрат за всю операцію історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять за журнальною публікацією 1995 року: шестеро вбитих мирних жителів, 30 поранених, ще 12 вбитих віднесено до «бандитів», при втратах самих військ у п'ять осіб убитими і дев'ять пораненими^[83].

Роззброюючи Чечню, війська СРСР руйнували села, що не виконали ультиматуму, аж до повного знесення: аул Хакмеди - понад 300 дворів - знищено цілком, в аулі Дай зруйновано 20 будинків, Урус-Мартан три доби стояв під артилерійським вогнем і авіаударами. Вцілілий супутник імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного глави опору в Дагестані та Чечні, за яким війська йшли в гори, - розповідав 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ»: «Потім вогонь було перенесено на найближчі аули, з яких аул Хакмеди (понад 300 дворів) було цілковито зруйновано»^[142]. Аул Дай, центр опору п'ятої бойової дільниці, історик А. Ю. Лашков описує за документами військового архіву: «Від обстрілу і бомбометань аул Дай істотно постраждав: 20 будинків виявилися зруйнованими, були нечисленні людські жертви»^[147]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...аул Урус-Мартан зазнавав артобстрілу й авіаударів три доби, аул Дай бомбили тричі, два дні артилерія обстрілювала аули товариства Зумсой»^[83].

Ще до операції сільські сходи разом з ревкомами (невиборними комітетами, поставленими замість обраних Рад, - кампанія C1176) складали списки «порочного елементу» - жителів, помічених у грабежах; історик Є. Ф. Жупікова пише: «Вони та їхні родичі несли матеріальну відповідальність за всі випадки розкрадань на території Чечні»^[143] - родичі платили за чужі крадіжки за фактом споріднення і запису в списку. Вийти зі списку можна було тільки присягою із зобов'язанням доносити: «Якщо "порочний елемент" приносив присягу в тому, що протягом року не грабуватиме і доноситиме на злодіїв, його зі списку виключали»^[143]. Коли війська дійшли до гір, тією ж категорією рахували зруйноване: за підсумком бомбардувань 16 аулів «підірвали 119 будинків "порочного елементу"»^[143]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують число - «підірвано 119 будинків»^[83]: будинок підривали за те, що його господар значився в списку.

Щоб отримати імама Нажмуддіна Гоцинського, який переховувався в горах Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) забрало із сіл старих і тримало їх заручниками під загрозою знищення сіл артилерією. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, описав це сам: «щоб зловити його, чекісти запросили до себе із сіл, де він міг переховуватися, старих і, оголосивши їх заручниками, попередили, що якщо вони не скажуть, де перебуває Гоцинський, то зруйнують села артилерією, а їх заарештують і віддадуть під суд. Цілу добу вмовляли старих, але все було безрезультатно. Тоді в цей район прислали літак. Вони страшенно боялися літака. Тільки після того, як по селу випустили кілька снарядів з тим, щоб без руйнування будинків жителі відчули його силу, старі сказали, в якій ущелині переховується Гоцинський»^[141]. Слово «заручники» є і в документах самої операції: 4 вересня 1925 року начальник Чеченського обласного відділу ОГПУ Міронов доносив: «Доношу, населення видає Нажмудіна. Зараз веду переговори з представниками. Справа ведеться через відпущених мною заручників... Нехай о 15 годині з'являться аероплани, але не б'ють. Для ефекту нехай прибудуть штук 6-7»^[145]. Для Шароєвського району рахунок заручників відомий за документами військового архіву: історик А. Ю. Лашков пише, що «командування військового угруповання зажадало від населення Шароєвського району видати відомого бандита Гоцинського. При цьому 40 осіб з числа поважних старих було взято в заручники. Однак вимогу про видачу Гоцинського в призначений строк не було задоволено, тому війська вдалися до посилених репресій. За два дні на район скинули 22 пуди бомб [близько 360 кілограмів - як 22 міни сучасного 120-мм міномета]»^[147]. Вцілілий супутник Гоцинського називає інше число і додає те, чого немає в радянських паперах: із зруйнованого аулу Хакмеди «було взято 105 заручників», а заручникам загрожував розстріл - у його розповіді сказано: «про розстріл заручників у разі опору писали у своїх прокламаціях більшовики»^[142]. В інструкції про роззброєння від 4 серпня 1925 року, затвердженій керівниками операції, слова «заручники» немає - вона дозволяє тільки арешти «впливових осіб аулу» як крайній захід: заручництво робилося понад написане, і його сліди залишилися в донесеннях виконавців і мемуарах організатора.

8 вересня 1925 року радянська авіація скинула на Ножай-Юрт вісім пудових - по 16 кілограмів, як міна сучасного 120-мм міномета - бомб, щоб примусити село видати колишнього начальника окружної міліції Гібертієва^[148]. Так само примушували Урус-Мартан: історик А. Ю. Лашков пише, що після артилерійського вогню і бомбових ударів «керівництво Урус-Мартана пішло на поступки і видало бандитів 9 вересня»^[147]. Про представників місцевої влади інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), говорить: їх залучають до вилучення як «зобов'язаних вказати житла осіб, що підлягають вилученню, а також тих осіб (родичів та ін.), у яких особа, що підлягає вилученню, може переховуватися»^[140] - виконавцем вилучення робили саму громаду. Ціну цієї вимоги називає історик Є. Ф. Жупікова: «Через горський звичай гостинності населення Чечні, навіть якщо воно вороже ставилося до керівників повстанців і ватажків бандитів, не могло видати їх владі. Порушення звичаю зганьбило б горця на багато поколінь і загрожувало б кровною помстою його роду з боку виданої ним людини»^[143].

За два місяці операції 1925 року СРСР заарештував і розстріляв лідерів опору Чечні та Дагестану. Імама Нажмуддіна Гоцинського, духовного главу опору в Дагестані та Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало 5 вересня 1925 року. Місце його укриття видали під загрозою обстрілу сіл старі-заручники Шароєвського району. Того ж дня командувач Північно-Кавказького військового округу Уборевич, повноважний представник ОГПУ по краю Євдокимов і член Реввійськради округу Володін доповіли в Москву: «Операція в Шароєвському районі закінчилася вдало. Після 5 днів репресій, агентурної роботи сьогодні о 14 годині через літаки отримано донесення, що Гоцинського взято»^[147]; заарештувала його оперативна група ГПУ під командуванням М. Ушаєва^[83]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: «У терміновому порядку Н. Гоцинського було вивезено в Ростов-на-Дону, де 15 жовтня 1925 р. його було засуджено до розстрілу»^[139]. Арешти передбачені й інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року - вона допускає: «проведення арештів впливових осіб аулу, реакційно налаштованих», із застереженням вдаватися до цього заходу «як до крайнього, з дотриманням максимального такту»^[140]. Під обстрілом здавалися й невинуваті: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в Урус-Мартані «після артилерійських і авіаційних обстрілів селища, здалися владі шейхи Солса-хаджі Яндаров і Білу-хаджі Гайтаєв, невдовзі, до речі, відпущені внаслідок повної невинуватості»^[83].

Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), встановлює, що заарештовані до закінчення слідства зосереджуються при штабах районних груп ОГПУ, а про подальше пункт 19 говорить: «Порядок ведення слідства і подальшого направлення заарештованого передбачається в положенні про трійки з позасудового розгляду справ»^[140]. «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ», затверджені повноважним представником ОГПУ по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, включають той самий порядок прямо в перелік завдань: «Вилучення контрреволюційного, бандитського та іншого злочинного антирадянського елементу... облік такого, ведення слідства і позасудового розгляду справ по них і транспортування їх за місцем призначення»^[140]. Через цей порядок пройшли 183 заарештовані з понад трьохсот узятих у ході операції - слідство по них закінчилося позасудовим розстрілом^[83]. Право позасудової розправи ОГПУ отримало роком раніше - секретною постановою Президії ЦВК від 9 травня 1924 року (кампанія C1176); інструкція операції застосувала його до заарештованих.

СРСР розстріляв майже всіх заарештованих у ході операції 1925 року - людей, що вже перебували в руках військ і ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загальне число заарештованих перевищило 300 осіб. Із загального числа заарештованих 105 осіб було розстріляно на місці, щодо 183 осіб було відкрито слідство, що також закінчилося позасудовим розстрілом, 21 особу вислано»^[83]. «Активних» серед них навіть власний рахунок ОГПУ знаходив небагато: в огляді, поданому Сталіну, названо 50 «активних бандитів і видних контрреволюційних діячів», при тому що «Усього заарештовано 400 бандитів і елементів, що їм сприяли»^[144] - розстрілювали здебільшого не лідерів, а рядових затриманих, чию провину не встановлював жоден суд. Так убили і головного полоненого операції: імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного главу опору в Дагестані та Чечні, затриманого 5 вересня 1925 року і засудженого в Ростові-на-Дону, - розстріляли, за словом горця-емігранта, що писав у паризькому журналі «Прометей» 1930 року, «Il fut fusillé sans jugement dans les souterrains du Guépéou de Rostov» - без суду, в підвалах ГПУ в Ростові^[149].

Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві^[150].

Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів^[126].

Цілеспрямоване фізичне знищення національної культурної еліти. Офіційний розворот закріпила постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова: українізацію оголошено проведеною «механічно», що, за текстом постанови, «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій»^[151]. Термін «розстріляне відродження» й означає «репресивн[у] політик[у] комуніст. Москви, спрямован[у] на фізичне знищення укр. інтелектуальної еліти 1920—30х рр. (ширше — усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її творчих здобутків»^[54].

Примусове запровадження мови метрополії до шкіл: постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 13 березня 1938 року № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» приписала «ввести викладання російської мови як предмета вивчення в школах національних республік і областей з 1 вересня 1938 р.» - з II класу в усіх неросійських початкових школах і з III класу в неповних середніх та середніх^[119].

Радянська Росія поставила над Чечнею невиборний надзвичайний орган: 3 квітня 1920 року з'їзд у Грозному «проголосив передачу всієї влади Чеченському революційному комітету з п'яти осіб»^[83]. Коли на виборах до Рад у липні 1920 року «переважну більшість місць у Радах отримали... представники так званих «куркульсько-мульських і націоналістичних елементів»», обрані Ради розпускалися - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «селянські Ради за короткий строк розпускалися двічі (у серпні 1921 і в липні 1922 р.) і знову відновлювалася влада ревкому»^[83]. Восени 1920 року «Алдинський з'їзд було розігнано, а кількох грозненських партійних працівників... заарештовано» за розпорядженням глави Кавказького бюро ЦК компартії Орджонікідзе^[83]. Гірська АСРР, що оформила автономію горців, «проіснувала недовго і в 1924 р., виконавши, за задумом партійного керівництва, свої завдання, припинила своє існування»^[83].

Радянська Росія роззброювала чеченські села військовими операціями всі п'ять років кампанії. Історик Є. Ф. Жупікова пише: операції з роззброєння Кавказька трудова армія «проводила... у 1920 р.; у березні-серпні 1921 р. було роззброєно чеченські аули Гордалі, Центорой, Белгатой, Дарго, Беной, Ведено, Грозненський, Шалі, що брали участь у заколоті Н. Гоцинського»^[152]. У травні 1922 року війська, направлені в Чечню, очолив Гікало - секретар Гірського обкому партії^[153], який у війну з Денікіним командував повстанськими загонами в горах Чечні^[152]: «Роззброєння зазнали селища Махкети, Гойти і Катир-Юрт, причому проти останніх було використано бойову авіацію. Крім вилучення значної кількості зброї, було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[83]. 1924 рік «завершився в Чеченській АО великою військовою операцією з вилучення зброї, у ході якої вдалося зібрати майже 3 тисячі гвинтівок і близько 400 револьверів і пістолетів»^[83].

Радянська Росія страчувала напоказ: «Під час проведення чеченського з'їзду в Грозному за вироком місцевої ЧК було демонстративно розстріляно 7 чеченців. Ця страта справила настільки «...убивче враження на маси чеченців, які не встигли роз'їхатися після з'їзду», що командування Кавказької Трудової Армії вимагало надалі виконувати смертні вироки над чеченцями якомога далі від Чечні»^[83].

За шейхом Алі Мітаєвим, членом Чеченського ревкому, ГПУ встановило «ретельне спостереження», а навесні 1924 року «ухвалило рішення «про вилучення» з Чечні А. Мітаєва. Офіційні домовленості з ним були віроломно порушені, він був раптово заарештований, вивезений у Ростов-на-Дону і, після недовгого слідства, розстріляний»^[83]; історик Є. Ф. Жупікова датує арешт 19 квітня 1924 року і наводить формулу звинувачення ГПУ - «за його зв'язок з контрреволюційними організаціями»^[152]. Характер розправи та її виконавців історики називають своїми іменами: «Убивство чекістами А. Мітаєва», - пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов^[83].

У 1923-1924 роках Чеченський ревком зробив заручництво офіційною практикою боротьби з «бандитизмом»: «Було вжито заходів щодо взяття на облік усіх наявних у Чечні злочинців і запроваджено практику взяття заручників з числа близьких родичів бандитів, які переховуються»^[83].

Радянська Росія дала шаріатським судам офіційний статус і відібрала його через місяць: установчий з'їзд Рад Гірської республіки у квітні 1921 року постановив запровадити шаріатський судоустрій (шаріат - ісламське право) - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству Чечні та Інгушетії»: «Уже у травні 1921 р. ЦВК ГАСРР своєю постановою позбавив шаріатські суди фінансування з державного бюджету і підтримки державних органів»^[83].

Червона армія в 1920 році грабувала чеченські села, в яких стояла: розквартировані в Чечні частини, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «майже не отримували майнового і продовольчого забезпечення», що змушувало їх займатися «самопостачанням» - «...Червона Армія не тільки бешкетувала, а й відбирала хліб, худобу та інше, тероризуючи населення безцільними вбивствами»^[83]. Влітку 1920 року в Центорої чеченці розгромили підрозділ Кавказької трудової армії, «що займався прямими грабежами»^[83]. Забирали й майно вбитих: під час роззброєння у травні 1922 року «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[83].

Радянський Союз 9 травня 1924 року таємною постановою Президії ЦВК дав ОГПУ «право позасудової розправи щодо бандитів та їхніх посібників, а саме: висилка з даної місцевості, ув'язнення в концентраційний табір на строк до 3-х років і застосування вищої міри покарання - розстріл», а республікам приписав оголошувати місцевості «неблагополучними щодо бандитизму», де органи ГПУ «мають право вирішувати на свій розсуд будь-яку справу про бандитизм»^[154]. Чеченська влада вже в тому ж травні телеграфувала в центр: «Санкціонуйте створення трибуналу або політичної трійки»^[139]. Трійки, що запрацювали, «у складі працівника прокуратури, ГПУ і першого партійного керівника, — як правило, виносили вироки заочно — за поданими документами, часто навіть не допитуючи звинуваченого. Про участь у процесі захисту не могло бути й мови»^[83].

Особливий відділ Кавказької трудової армії вів масові розстріли безконтрольно навіть для власного командування: комісар армії Врачев скаржився, що про них «...майже нічого не відомо не тільки Ревтрибуналу чи Політичному відділу армії, а й ні мені, ні командувачу армії»^[83]. Під час роззброєння у травні 1922 року людей спочатку брали, потім розстрілювали: «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[83].

12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»^[155]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції^[155][126].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»^[79]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом^[79].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса^[155]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки^[79].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»^[156]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії^[157].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва^[157]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін^[156].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама^[157]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів^[158]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги^[157].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором^[157]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»^[159].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей^[160]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків^[160].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі^[160]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон^[81][78]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли^[161]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася^[150].

Восени 1921 року воїни Армії Української Народної Республіки (УНР), які відступили за річку Збруч у листопаді 1920 року, зібрали загони й повернулися в Україну, щоб підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд називають Другим зимовим походом^[78]. 17 листопада 1921 року окупаційні війська під командуванням Котовського оточили загін УНР біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області^[78].
Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар і замкнули в церкві. Судити їх приїхала з Києва виїзна комісія ЧК - таємної поліції радянської Росії, попередниці сучасної ФСБ; комуністи називали її «надзвичайною п'ятіркою». Її постанова, підписана в Базарі 22 листопада 1921 року, увійшла до збірника наказів військам Київського військового округу під номером 2578 від 26 листопада 1921 року^[161].
Перебіг бою російська комісія описала так: «Зарубано в бою понад 400 чол. і захоплено 537 чол., у тому числі й поранених… Усього перед надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 443 чол., решта померли від ран до прибуття комісії або перебували у тяжкому стані й залишені до одужання»^[161].
Мотив страти комісія записала в тому ж документі: «Керуючись велінням революційної совісті… і щоб запобігти подібним злочинам… і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю, Надзвичайна П'ятірка постановляє: 1. Осіб, перелічених у доданому до цього списку, в числі 359 осіб, як злісних, активних бандитів - РОЗСТРІЛЯТИ»^[161].
Долю решти українських полонених комісія описала в тому ж документі: сорок одну особу вищого командного складу і цивільного управління вона розпорядилася направити на додатковий допит слідчим органам, а сорок два колишні червоноармійці, які потрапили в полон роком раніше, - до особливого відділу Київського військового округу на перевірку^[161].
Постанову підписали голова комісії Гарькавий, члени Лівшиць, Іванов, Котовський і Фріновський, секретар Литвинов. Котовський, який поставив підпис під вироком, командував тими самими військами, що оточили загін під Малими Миньками. Наказ по округу підписали командувач військ округу Якір, член Революційної військової ради округу Затонський і начальник штабу округу Паука^[161].
Радянське командування запропонувало полоненим перейти на службу до Червоної армії; не погодився ніхто^[150][81]. Розстріл колонізатори провели на очах у зігнаних людей: напередодні вони змусили місцевих селян викопати довгий рів у балці під Базаром, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[161]. Перед ровом один із комісарів ще раз спитав, хто бажає вступити до Червоної армії. З лав відповіли: «До вас служити не підемо!.. Стріляйте!.. Народ вам того не простить!»^[161]. Засуджені обнялися й заспівали «Ще не вмерла Україна» - пісню, яка через сімдесят років, після проголошення незалежності України 1991 року, стала державним гімном України і залишається ним донині^[162]. Під спів гімну радянські війська розстріляли всіх 359 українських полонених біля села Базар^[161][150]. Свідчення зібрала зв'язкова українського підпілля, яка побувала в Малих Миньках і Базарі одразу після страти^[161].
Точний день страти в джерелах розходиться між 21 і 23 листопада^{[161][81][78]}.
Поіменний список усіх 359 розстріляних надрукував сотник О. Шпілінський у Каліші 1932 року; пізніше список передрукували разом із текстом постанови^[161].
Історик Лариса Якубова пише: «Ця страта стала трагічним символом Української революції 1917—1921 рр. Збройна боротьба регулярної Армії УНР завершилася»^[150].

У листопаді 1921 року російські окупаційні війська під командуванням Котовського оточили біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області загін воїнів армії Української Народної Республіки (УНР), які повернулися з-за Збруча піднімати повстання проти радянської влади, - цей рейд називають Другим зимовим походом^[78]. Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар, і російська виїзна комісія («надзвичайна п'ятірка») засудила 359 осіб до розстрілу^[161].
Колонізатори влаштували публічну страту для залякування. Напередодні розстрілу вони змусили селян із села Базар викопати довгий рів у балці, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[161]. Мету записано у свідченнях, які зібрала зв'язкова українського підпілля, що побувала на місці одразу після страти: людей зігнали «для відстрашення населення від спроб спротиву совєтській владі»^[161]. Загін армії загарбника оточив 359 полонених Українців щільним кільцем і розстріляв їх на очах у зігнаних співвітчизників^[161].
Розрахунок на залякування записано і в самому вироку: комісія постановила розстріляти полонених, щоб «показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю»^[161].

Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви^[126].

Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР^[126].

Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини^[126].

Підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року: кулуарний поділ сфер впливу і територій України з Польщею за спиною українського народу, легалізований формальною участю маріонеткової УСРР^[150].

Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса^[126].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[126].

Наприкінці лютого 1919 року чотири полки Добровольчої армії - дивізія генерала Шатилова - з артилерією атакували село Гойти за відмову видати червоноармійців, які там переховувалися; на допомогу селу вийшли загони навколишніх селищ, і денікінці відступили до Грозного^[83]. 23 березня армія вдарила з Грозного на Гудермес^[83]. З 27 по 30 березня йшли бої за Алхан-Юрт: «Обстріл села вели 24 гармати і бронепоїзд, що зайняв позицію біля станиці Єрмоловської... село було захоплено»; захисників загинуло понад 400^[83]. За невиконання вимоги повернути захоплених козаків армія штурмувала Цацан-Юрт - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «9 квітня 1919 р. білі війська атакували і до ночі захопили село Цацан-Юрт. У ході жорстокого бою з чеченського боку загинуло понад 500 осіб, включно з понад 400 власне цацан-юртівцями»^[83]. У жовтні командування кинуло проти Чечні угруповання в 15 тисяч солдатів і офіцерів, зняте з наступу на Москву: «5 жовтня почалися запеклі триденні бої за Чечен-Аул, після чого нового розгрому зазнали селища, розташовані поряд із залізницею»^[83].

Добровольча армія в березневому наступі вздовж залізниці зруйнувала села вщент: «протягом кількох днів йшли запеклі бої, в ході яких виявилися повністю зруйнованими селища Бердикель і Устар-Гордой, захоплено низку інших селищ»^[83]. Рахунок за рік веде радянське обстеження, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: 21 зруйнований аул (в іншій публікації того ж джерела - 27) при 15 тисячах загиблих^[152]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, дає і мотив, і поіменний список: бажання горців «влаштовувати своє державне життя на власний розсуд» Денікін витлумачив як «національний більшовизм», «звідси політика спалення аулів і винищення непокірних горців», і «щоб зламати опір чеченців та інгушів, Денікін дотла спалив десятки найбільших центрів Чечено-Інгушетії - Екажево, Долаково, Алхан-Юрт, Чечен-аул, Устар-Гардой, Гудермес, Герзель-аул, Старий-Юрт та ін.» (Екажево і Долаково - інгуські села)^[84].

Добровольча армія після взяття Алхан-Юрта наприкінці березня 1919 року місяць не давала жителям поховати загиблих - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У вигляді покарання за впертий опір, біле командування протягом місяця не дозволяло віддати землі тіла загиблих захисників села»^[83].

Добровольча армія відповіла масовими стратами на повстання в Грозному в грудні 1919 року: після придушення виступу в ніч на 23 грудня керівник повстанців Гікало доповів: «Зараз у Грозному кошмарні репресії: 79 осіб повішено і масу розстріляно»^[83].

19 лютого 1919 року генерал Ляхов на з'їзді представників Чечні в Алдах оголосив вимоги Добровольчої армії, включно з мобілізацією: «Ці вимоги висувалися в ультимативній формі і не підлягали обговоренню», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, - і з'їзд залишив ультиматум без відповіді^[83]. У квітні 1919 року командування висунуло новий ультиматум: «повну покірність чеченців призначеному правителю Чечні, видачу всіх червоноармійців, більшовиків і абреків, а також усіх цінностей, вивезених у Чечню Червоною Армією... повернення розкрадених матеріалів із залізниці та організацію постачання продовольства і фуражу для армії»; за невиконання окремої вимоги - негайно повернути групу козаків, захоплених в околицях села, - армія штурмом узяла Цацан-Юрт^[83].

У лютому 1919 року Добровольча армія зажадала через Гірський уряд видати всіх червоноармійців, які переховувалися в Чечні: «Близько 700 осіб дійсно були підготовлені до видачі, однак ця акція зустріла рішучий опір Гойтинської Ради і відкрите невдоволення народу», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов (Гойтинська Рада - рада села Гойти); генерал Шатилов доносив: «...серед чеченців відбуваються заворушення, оскільки частина їх не бажає видачі більшовиків»^[83]. Вимога видачі «всіх червоноармійців, більшовиків і абреків» увійшла і до квітневого ультиматуму^[83].

У лютому 1919 року Добровольча армія оголосила на з'їзді в Алдах мобілізацію горців - коштом самих сіл: «селища зобов'язані були споряджати й утримувати мобілізованих за свій рахунок»^[83]. Призначений правителем Чечні генерал Алієв провів мобілізацію: «Зібрані в такий спосіб 200-300 вершників (разом з кабардинцями та інгушами) брали участь у придушенні селянських заворушень на Ставропіллі»^[83]. Історик Є. Ф. Жупікова передає висновок дослідника П. Аптекаря про причини повстання чеченців проти Денікіна: «насильницькі мобілізації та реквізиції продовольства для армії Денікіна»^[152].

У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд^[152]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»^[83]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»^[83]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства^[83].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[126].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним^[163]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»^[126]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри^[150]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини^[150]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»^[150][126]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон^[150]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького^[150].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях^[164]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію^[164]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»^[164]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»^[164]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»^[164]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»^[164]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто^[164].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків^[164]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»^[164].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна^[126].

Заступник військового міністра радянської колоніальної адміністрації України (УСРР) Межлаук 5 квітня 1919 року телеграфував Леніну: не можна дивитися на Україну «як на обітовану землю» з невичерпними запасами - її ресурси треба якнайшвидше зарахувати до загальноросійських і використовувати за єдиним планом^[165]. Ленін у другій половині квітня 1919 року пропонував петроградським організаціям вивезти робітників в Україну для поповнення запасів продовольства й палива: «Мобілізацію робітників у Пітері продовжити і на Україну, і на Дон… Раджу рушити цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на 3 місяці. Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»^[166]. Указом від 12 квітня 1919 року ця адміністрація зобов'язала кожне село віддавати державі призначений йому обсяг хліба^[54]. Хліб в українців відбирало продовольче відомство цієї адміністрації: воно посилало в села озброєні загони робітників, а разом із ними хліб відбирали загони таємної поліції більшовиків - надзвичайних комісій (ЧК) - і частини російської армії^[54]. Ці загони конфісковували в селян майно та реманент, брали заручників, а за одного мешканця змушували відповідати все село. Загони того ж відомства і ЧК перехоплювали на дорогах та залізничних станціях українців, які везли хліб на обмін чи продаж в обхід державної монополії: продовольство відбирали, а перевезення хліба карали аж до розстрілу^[54]. Відмова віддати майно коштувала життя: у червні 1919 року агенти херсонської повітової надзвичайної комісії затримали селянина села Роксандрівки Херсонського повіту Никифора Потаченка, 24 років, «за небажання надати коней»; за постановою комісії його розстріляли в ніч на 15 червня (краєзнавча публікація дає 15 липня) у підвалі будинку Тюльпанова - двічі він вибирався із засипаної могили живим, і вбили його лише третім розстрілом^[167].

14 червня 1919 року Ленін телеграфував до Києва на три адреси одразу - голові колоніальної адміністрації Раковському, її міністрові продовольства Шліхтеру та військовому міністрові Подвойському - і переклав постачання російських фронтів на український хліб: «З огляду на цілковиту неможливість забезпечити продовольством Західний і Північний фронти за рахунок виснажених запасів Центру, увесь тягар цього загальнодержавного завдання природно переходить на делегацію Цекомпродарму, керовану Орловим і працюючу згідно з наказом Троцького для всієї російської армії в цілому»; тією ж телеграмою він вимагав від військового відомства адміністрації допомоги цій делегації, «щоб вона могла негайно рушити продвантажі арміям Заходу і Півночі»^[168]. Через тиждень, 21 червня, Ленін надіслав Раковському телеграму з позначками «поза всякою чергою» і «з перевіркою, коли саме доставлено», і призначив строк: «Західній армії абсолютно необхідні найближчими днями три ешелони хліба. Наполегливо прошу вжити найенергійніших заходів для задоволення потреби. Крайність остання»^[169].

Центральна радянська влада Росії (ВЦВК) 1 червня 1919 року постановила провести «тісне об'єднання 1) військової організації та військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці» Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму - «з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Постанову підписали голова ВЦВК Калінін і секретар Серебряков, а формулу незалежності вона зберігала дослівно: об'єднання проводилося, «стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму»^[170]. Господарство, залізниці, фінанси і праця України відходили під управління Москви; незалежність лишалася словом на папері.

Продовольче відомство до цього списку не потрапило: голова уряду РСФРР Ленін підпорядкував його окремо і потай. 12 червня 1919 року він надіслав до Києва записку: продовольче відомство колоніальної адміністрації України (УСРР) переходить під всеросійське і грошима, і управлінням - без оголошення про це; внизу записки стояла помітка зашифрувати підкреслене і передати негайно, а 14 червня питання поставили на пленумі Центрального комітету більшовицької партії^[171].

У захопленому Києві окупанти за 1919 рік розстріляли сотні людей: убивали ночами, імена вбитих щодня друкували в газеті, а в останній тиждень серпня оголосили «тиждень червоного терору». Очевидиця - киянка Катерина Коваль-Медзвєдська, що прожила в місті під московською окупацією сім місяців, з лютого по серпень 1919 року. Вона записала: 24 серпня 1919 року «офіціяльно оголошено „тиждень червоного терору" - кров полилася річками. Всесильні на той день Петерс, Ворошилов та Лаціс не числяться з членами правительства Раковським, Мануїльським та іншими, що підписували ордери про звільнення з Чека тих чи інших осіб, а наказують їх розстрілювати „в парядкє краснаво тєрора"». Розстрілювали ночами: «Від 3 до 4 години лиховісну нічну тишу в нещасному, вимученому місті порушували поодинокі стріли та пронизливі звуки самоходової сирени. Люди, що жили поблизу однієї з 17 розкиданих по місту черезвичайок, розуміли, що це розстрілюють наших братів, крики та стогін яких заглушували червоні кати гостро-пронизливими звуками сирен»^[172].

З 24 по 30 серпня включно газета „Извєстія" - видання київської окупаційної влади - щодня оголошувала списки десятків розстріляних «в парядкє краснаво тєрора»; 26 серпня «в газеті „Извєстія" оголошено було список 167 осіб, розстріляних „в парядкє краснаво тєрора"» - серед них люди, про чиє звільнення очевидиця за два дні до того читала наказ у канцелярії центрального органу колоніальної адміністрації (ВУЦВК). «А скільки ж то людей загибало без оголошення, просто зникали без сліду!»^[172]. Один із таких газетних списків уцілів у передруку: в. о. начальника Інформаційної частини білих Шумахер навів у «Зведенні відомостей про злодіяння і беззаконня більшовиків» № 25 надрукований у київських „Извєстіях" перелік розстріляних окупантами: професор, викладач гімназії, купці, домовласники, присяжні повірені, колишній київський губернатор Суковкін, колишній віцегубернатор Неклюдов, 80-річний Слинько^[167]. Сама форма оголошень ішла з Москви: постанова уряду РСФРР «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року за підписами міністра юстиції Курського та міністра внутрішніх справ Петровського вимагала «публікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу» - київські списки з формулою «в порядку червоного терору» давали імена й підставу - те, чого вимагала постанова^[173].

Голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський 9 серпня 1919 року писав Леніну, що київська таємна поліція захопилася розстрілами за нашвидку складеними списками і що всього в Києві розстріляно понад 300 осіб^[174], а голова української таємної поліції Лаціс у звітній книзі 1920 року навів власну статистику: «Київською Надзвичайною Комісією спільно з В.У.Ч.К. розстріляно 825» осіб за 1919 рік до жовтня^[175].

Частини Добровольчої армії («білі») захопили місто Фастів Київської губернії 25 серпня 1919 року (7 вересня за сучасним календарем) - і того ж дня почали грабувати мешканців єврейських кварталів міста. Тимчасовий комендант білих Пахомов, отримавши від єврейської делегації 25 тисяч рублів, обіцяв ужити заходів, але одразу зупинити насильство відмовився і пояснив чому: «бо військо дуже озлоблене проти євреїв». Гарнізоном білих командував Бєлогорцев. Білі вбивали за розпорядком: «Надвечір зазвичай збирали всіх козаків, регулярних і партизанів окремо, на перевірку. Після перевірки й молитви вони групами розсипалися по місту „на роботу"». Утікачів ловили на залізниці: «Багатьох дорогою знімали з поїздів і вели до лісу на розстріл»^[176].

Коли до коменданта прийшла російська делегація з проханням припинити погром, бо від нього почало страждати й російське населення, той спитав: «А хто грабує?» - і, почувши, що бере участь і російське населення, відповів: «А потім скажуть, що грабували козаки»^[176]. 23 вересня 1919 року комендант білих у Фастові Кундо видав наказ № 2, де оголосив, що все залагоджено: «Додаю, що заходів до охорони порядку в містечку давно вжито, усякі побоювання цілком безпідставні. Про всі випадки грабежу, насильств і реквізицій прошу негайно повідомляти в комендантське управління»^[177].

Уповноважений Російського Червоного Хреста Рабинович описав підсумок трьох днів так: «Погром, як смерч, зруйнував, спалив і розметав більшу половину містечка… З тліючих руїн пожарищ усе ще діставали трупи спалених у будинках»^[178]. До 30 вересня 1919 року у Фастові налічили 600 убитих, 100 спалених і 315 поранених - при восьми тисячах єврейських мешканців міста, і це була неповна цифра: «убитих значно більше, бо ще й досі знаходять трупи в лісах»^[176].

Опір сіл захопленої України зв'язав війська на весь 1919 рік. Командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко 18 квітня 1919 року доповідав головнокомандувачу збройних сил РСФРР Вацетісу, що військ для Південного фронту не дасть: «Зараз іде впертий бій біля Шепетівки й Тирасполя і вперта боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно». Вацетіс написав на доповіді: «Наказ виконати і донести»^[179]. Через два тижні, 3 травня 1919 року, Антонов-Овсєєнко повторив відмову і назвав масштаб: «за 30 верст від Києва куркульське повстання, до трьох тисяч добре озброєних із 8-ма гарматами». Вацетіс відповів тим самим: «Повторюю, що наказ має бути виконаний»^[180].

Для командування українські селяни, що піднялися проти вилучення, були не противником, а перешкодою постачанню фронту: українське село воно вважало тилом, який слід тримати в порядку, поки основні сили виконують завдання Москви.

Проти сіл, що піднялися, йшла й корабельна артилерія: 2-5 травня 1919 року озброєні пароплави Дніпровської річкової флотилії обстрілювали зайняті повстанцями Чорнобиль, Плюти і Трипілля - судна «Арнольд», «Вєрний» і «Адмірал» названі в оперативному зведенні поіменно^[181].

25 травня 1919 року, підбиваючи арміям фронту підсумки боїв з українськими частинами командира Григор'єва, що піднялися проти радянської влади, Антонов-Овсєєнко розписав арміям порядок зачистки: тих, хто здався, передавати військовим трибуналам радянської влади, «ватажків і начальників» виділяти окремо, а села в місцях дій армій роззброювати, взявши заручників; підписали наказ разом із ним комісар Савицький і начальник штабу Бабін^[182].

Відмова білогвардійського командування визнавати українську державність. Генерал Денікін як головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії підписав програмне звернення «До населення Малоросії» (серпень 1919), яке оголосило боротьбу за українську державу зрадою. Симон Петлюра (голова Директорії Української Народної Республіки й головний отаман її армії) та його соратники, гласило звернення, «поклавши початок розчленуванню Росії, продовжують і тепер чинити свою злу справу створення самостійної „Української Держави" і боротьби проти відродження Єдиної Росії»^[163]. Денікін писав від першої особи: «оголошуючи державною мовою на всьому просторі Росії мову російську, вважаю цілком неприпустимим і забороняю переслідування малоруської народної мови»^[163]. Обіцяна «заборона переслідування» не визнавала мову, а відводила їй місце говірки. Українській за зверненням залишалися побут, приватні школи, перші роки початкової школи - Денікін пояснював: «для полегшення учням засвоєння перших початків знання»; «зрадницький рух» за державу він вимагав «цілком відрізняти» від дозволеної «любові до рідного краю… та його місцевої народної мови»^[163]. Існування народу Денікін допускав, у політичній суб'єктності відмовляв: прагнення до самостійної української держави оголошене зрадою, мова залишена говіркою. У ніч на 1 вересня 1919 року після чотиригодинних переговорів галицький генерал Кравс і денікінський генерал Бредов (за денником Начальної Команди Української Галицької Армії - командир гвардійського корпусу) домовилися: галицькі частини того ж дня виводяться з міста «найменше за лінію київських залізничих стацій», далі на лінію Ігнатівка - Васильків - Германівка, а галицька армія гарантує: «не зробить ніяких виступів проти армії добровольців [Добровольчої армії Денікіна]»^[164]. Четвертим пунктом галицьке командування відмовлялося від політичної суб'єктності: «Командант київської групи галицької армії заявляє, що галицька армія оперує незалежно від армії Петлюри під осібною галицькою командою, без ніяких політичних цілей, а лише з метою боротьби проти большевиків»^[164]. Днем раніше, 30 серпня, на переговорах з командуванням 2-ї денікінської бригади її представники вимагали вважати «як операційну полосу денікінських військ» територію на південний схід і схід від залізниці Козятин - Фастів - Київ, а полосу між лінією Фастів - Володарка - Сассків - Буки та лінією Біла Церква - Тараща - Лисовка - Звенигородка оголосити «як невтральну полосу»; у деннику записано: «На це жадання ми не згодилися»^[164].

3 серпня 1919 року генерал Май-Маєвський, начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях, видав у Харкові наказ № 22 і почав його так: «Оголошую основні положення, ухвалені Особливою нарадою в питанні про „українські школи"». Першим пунктом ішло повернення: «Усі школи, в яких до появи „українських" властей викладання велося російською мовою, а потім, за розпорядженням української влади, мовою викладання було зроблено малоруську мову, мають повернутися знову до викладання російською мовою»^[183].

Історію і географію України наказ викреслив із програм: «Викладання „українознавства" (історія і географія України) скасовується»^[183].

Через дев'ять днів ту саму норму підтвердив головнокомандувач: у зверненні «До населення Малоросії» Денікін оголосив російську мову державною «на всьому просторі Росії», залишивши українській приватні школи та перші роки початкової - «для полегшення учням засвоєння перших зачатків знання»^[163]. У Києві наказ № 22 застосовували й восени: у зведенні радянської сторони про становище в місті записано, що «в усіх школах запроваджується російська мова як державна»^[184].

Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»^[163]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми^[185][184].

Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»^[186]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць^[78]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.

10 вересня 1919 року полковник Матвєєв, що тимчасово очолював адміністрацію білих у місті Миколаєві, видав розпорядження: всі спілки й товариства, які не подали свої статути або не затверджені окружним судом, вважаються закритими^[187]. Українські просвітницькі товариства, що виросли за роки революції без затвердження за дореволюційним порядком, підпадали під цю умову цілком: щоб закрити їх, окремого наказу не було потрібно - саме так, формально нейтральною умовою, білі й закривали українські товариства. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: українські установи за білих було ліквідовано, а на їхньому місці заводилися російські^[78].

28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком^[162]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію^[188].

Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській^[189]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»^[190]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)^[191].

Донські козаки білої армії генерала Денікіна вбивали українських галицьких стрільців, узятих у полон, - командування Галицької армії заявляло командуванню білих формальний протест, а військовий суд самої Галицької армії підтвердив, що вбивства полонених були фактом. 25 жовтня 1919 року Начальна команда - штаб Галицької армії (УГА) - вислала, як записано в її деннику, до командування білих місію - отаман Лисняк, сотники Левицький і Куриця, - «які мали заложити формальний протест проти убійств наших полонених донськими козаками»^[164]. У писемній повновласті делегації завдання записано так: «перше запротестувати проти убивання наших полонених військами Денікіна, як це мало місце в Гайсині, по друге, щоби обговорити справу виміни полонених». Отаман Лисняк показав на суді: «В Винниці дістав я припоручення їхати до Штабу Добровольчеської Армії [Денікіна, «білих»], передати згаданий протест і переговорювати що до виміни полонених»; делегацію прийняв генерал Слащов, який пообіцяв, «що зателефонує до Денікіна»^[164]. У листопаді 1919 року на військовому суді над командувачем УГА генералом Тарнавським сотник Курдіяк спитав: «Чи убійства донських козаків були фактом чи фікцією»; Тарнавський відповів: «Це факт. Свідок отаман Букшований, впрочім і 5-та Бригада»^[164].

Відступаючи з Харкова в червні 1919 року, таємна поліція більшовиків убивала своїх в'язнів і заручників - українців, що сиділи по її тюрмах без суду. За підрахунком, наведеним у зведенні Інформаційної частини білих, за місяці більшовицької окупації Харкова розстріляно понад 1000 осіб: убивали щодня по 40-50, «причому останніми днями ця цифра сильно зросла»; серед убитих названі колишній губернатор Бантиш із сином, генерали Нечаєв і Кусков, князь Путятін^[167]. Розкопки після відходу більшовиків дали 239 трупів; судово-медичне дослідження встановило факти поховання живих, знущань і катувань. У влаштованому таємною поліцією концентраційному таборі на Чайковській вулиці вирито 33 трупи розстріляних заручників^[167]. Свідок із табору, ворожого білим, - лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі, - підтвердив і розпорядок, і останній день: комендант харківської таємної поліції Саєнко «звичайно всіх засуджених... розстрілював власноруч», а «в останній день нашого перебування в Харківській тюрмі... було розстріляно 120 осіб на задньому дворику нашої тюрми»^[192]. Вироків не було: слідчі харківської таємної поліції Португейс і Фельдман, за документами, вивченими істориком Мельгуновим, «розстрілювали в 1919 р. вже без усяких протоколів» - резолюцією олівцем «Баєву, як невиправну злочинницю, розстріляти»^[192]. Перед відходом із сусіднього Вовчанська більшовики розстріляли 64 заручники, серед них - начальниця жіночої гімназії^[167]. У слободі Великий Бурлук того ж Вовчанського повіту більшовики стратили всю родину князя Вадбольського - дев'ять осіб, серед них дві 80-річні старі жінки і бонна-англійка; укладачі зведення записали: «їх роздягли догола, привели за домову церкву, запалили свічки, наказали стати на коліна й молитися, а потім під свист і крики почали відрізати їм вуха, рубати шаблями і, коли жертви втрачали свідомість, їх пристрілювали»^[167].

Таємна поліція більшовиків катувала в захоплених містах затриманих українців: допити з побоями й тортурами без різниці статі та віку, карцери-шафи й залиті водою погреби, інсценовані розстріли, штатні кати з платою за розстріляного. У Києві це зафіксував Червоний Хрест: доповідь Центрального комітету Російського товариства Червоного Хреста про діяльність київської таємної поліції, складена за спостереженнями сестер милосердя за лютий - серпень 1919 року й підписана виконувачем обов'язків голови комітету лікарем Лодиженським, описує допити: «Щойно людина потрапляла у владу ЧК [таємної поліції], вона втрачала всі людські права... З першого ж допиту починався крик... починалися жорстокі, супроводжувані знущаннями, побої. Ні вік, ні стать не захищали від них» - «чотирнадцятирічну доньку артистки Є. К. Чалєєвої жорстоко побили на очах матері, щоб добитися відвертіших свідчень і від доньки, і від матері», слідчий побив 60-річну Воровську в присутності її заарештованої доньки^[193]. Заарештованих українців тримали в залитому водою погребі без вікон і в стінній шафі - у ній, за доповіддю, «можна було тільки сидіти скорчившись». Дізнання вели інсценованими стратами: Устинського «відводили на місце страти в підвал, роздягали, клали на підлогу... Постріл справді лунав, але з таким розрахунком, щоб куля пролетіла близько, але повз. Так близько, що... вся шкіра на руках Устинського була обпалена. Така стрільба повторювалася багато разів. Зрештою Устинського застрелили»; Солнцева змушували бути присутнім на стратах і замикали в підвалі «останнім живим серед іще теплих трупів» - уночі на допиті він збожеволів, що на вимогу слідчих констатував лікар-психіатр Кирічевський, сам ув'язнений. Підсумок семи місяців спостережень одна з сестер сформулювала так: «не було ні вирваних нігтів, ні погонів, прибитих до плечей, ні здертої шкіри, ні людей, ошпарених окропом. Але все їхнє життя було однією суцільною тортурою»^[193].

В Одесі очевидець, що сидів під арештом в одеській таємній поліції і видав спогади там же 1919 року під псевдонімом К. Алінін, записав зі слів штатного ката Абаша, як один із керівників цієї таємної поліції вів допит: він «„розмінював людину частинами". Він звичайно сідав перед своєю жертвою і починав її розпитувати. - Офіцер? - примружувався... і, прицілившись із револьвера, пробивав кисть руки мученика. - Може, полковник? - І куля роздроблювала лікоть»; за кожного розстріляного, за словами того ж Абаша, таємна поліція платила катові^[194].

У Харкові комендант харківської таємної поліції Саєнко катував допитуваних сам: його «улюблений спосіб», за свідченнями, зібраними слідчою комісією білих, виглядав так: «він устромляв кинджал на сантиметр у тіло допитуваного, а потім повертав його в рані», катування йшли «в кабінеті слідчого „особливого відділу", на очах Якимовича, його помічників і слідчого Любарського». Те саме незалежно підтвердив лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі: «Звичайно всіх засуджених Саєнко розстрілював власноруч... При нас у Харківській тюрмі він застрелив хворого на ношах»^[192].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив «провести загальну мобілізацію робітників і селян призовного віку, починаючи з 19 років, а в прифронтовій смузі - з 18», увесь «нетрудовий елемент» з 18 до 45 років залучити до тилового ополчення - захоплена Україна мала воювати за загарбника, - і тією ж постановою оголосив: «Усіх, хто противиться проведенню мобілізації, визнати ворогами народу»; підписали її за голову органу Полозов і секретар Лапчинський^[195]. 26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник, звітуючи по Трипільському району, де армія щойно розбила селян, які піднялися, писав: «тепер лишається мобілізація всього населення цього району» - чоловіків сіл, які щойно піднялися, забирали в ту саму армію, що їх розбила^[196].

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[182]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[195], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[197].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[198]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[176]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[174].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[172].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив: «Ужити найенергійніших заходів до придушення куркульських повстань і виступів банд, застосовуючи обкладення контрибуцією бунтівних місцевостей і взяття заручників»; підписали постанову за голову цього органу Полозов і його секретар Лапчинський^[195]. Відповідати за цією постановою - грішми й заручниками - мав не той, хто повстав, а вся місцевість разом.

Під кінець року Москва закріпила практику вже для всієї армії: 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький і головнокомандувач збройних сил РСФРР Каменєв підписали таємний наказ № 579 - кожна армія «зобов'язується в районі своїх дій обеззброїти населення за допомогою всіх засобів, які є в її розпорядженні (агітація, агентурна розвідка, оплата зданої зброї грішми й натурою, повальні обшуки, штрафи грішми й натурою, кругова порука, система заручників, розстріл винуватців і т. ін., і т. ін.)», і наказ цей, сказано в ньому ж, стосується «в першу голову армій, що вступають в Україну»^[197].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував із району повстання Зеленого - тими самими словами, що й накази: «Повстання ж селян Трипільського району придушено... тепер лишається... стягнення з нього всіх видатків, понесених робітничо-селянською державою на придушення», - і уточнював: «Необхідно провести стягнення продуктами, стягнення з селян видатків, спричинених повстанням»^[196]. У Могилеві-Подільському, який радянські війська захопили 5 квітня 1919 року без бою, місто одразу обклали примусовою виплатою - телеграма в Бюро української преси за підписом Іваницького повідомляла: «у місті зразковий порядок, яким навіть буржуазія задоволена, попри накладену контрибуцію в півтора мільйона»^[199]. У донесеннях Особливої слідчої комісії при командуванні білих (ЗСПР) записано про Одесу: «400 осіб за несплату контрибуцій відправлено на примусові роботи», і про Ізюм Харківської губернії - «очевидці переказували про поголовне пограбування родин, у яких родичі пішли до „кадетів"»^[167].

У Фастові Київської губернії примусову виплату, накладену на місто за радянської влади, внесла єврейська громада - співробітник Редакційної колегії, органу, що збирав свідчення про погроми, Х. Гофман записав: «Уся накладена контрибуція була майже цілком сплачена євреями, попри те, що вони бідніші і їх значно менше, ніж християн. Багато євреїв було взято заручниками, довго сиділи у в'язниці, багатьом довелося зовсім залишити Фастів»^[176].

26 травня 1919 року, в розпал повстання українських селян під проводом Григор'єва проти радянської влади, голова уряду РСФРР Ленін телеграфував до Києва голові колоніальної адміністрації України (УСРР) Раковському і до Харкова її заступникові військового міністра Межлауку: «Декретуйте і проведіть у життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку. Увесь цвях моменту: швидка перемога в Донбасі, збір усіх гвинтівок із сіл, створення міцної армії»; телеграму він звелів прочитати «всім видним більшовикам»^[200]. Днем раніше командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко наказав арміям «роззброювати місцеве населення» в місцях дій^[182].

У таємному наказі № 579 від 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький назвав мету одним пунктом - «основною умовою успіху» оголошувалося «безумовне і поголовне роззброєння сільського населення» України^[197].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував про хід роззброєння з Трипільського району: «Обеззброєння населення провадиться обшуками, усі винні в приховуванні зброї та військових матеріалів передаються польовому ревтрибуналу [військовому суду більшовиків]»^[196].

У селі Тютьковичі Рівненського повіту 6 липня 1919 року сход представників сіл при радянському військовому комісарі Сенічкіні постановив здати «гвинтівки, кулемети, набої» і просив «залишити на населення по 15 гвинтівок і набоїв для оборони населення від бандитів»; тим же протоколом сход скаржився, що радянські солдати забирають майно самовільно, без ордера^[201].

18 листопада 1919 року міська адміністрація білих у Миколаєві розпорядилася про попередню цензуру друкованих видань^[202]. Так само було в Києві: наказ начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського підпорядкував усі видання військовій цензурі - виходити лише з дозволу губернатора, кожне число подавати прокуророві^[185].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року повернув школи України до обов'язкового викладання російською, а рідній мові залишив місце факультативу: «Викладання малоруської мови і літератури допускається як необов'язкових предметів на загальних підставах» - обов'язковою мовою навчання стала російська, українську вивчали лише за бажанням^[183].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року відрізав українську школу від державних грошей: «Відпуск кредитів із казни на утримання навчальних закладів із викладанням малоруською мовою не допускається»; земствам - органам місцевого самоврядування - і містам він заборонив відкривати й підтримувати такі школи, а вже відкритим дозволив існувати лише «за умови прийняття їх на утримання приватними особами й товариствами». Учителям наказ закрив і казенний статус: «право державної служби» отримували лише викладачі шкіл, визнаних «такими, що зміцнюють ідею єдиної російської державності»^[183]. У Києві тієї ж осені, за зведенням радянської сторони, «відпуск кредиту школам на викладання української мови припиняється»^[184].

Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки^[126].

Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади^[150].

У січні 1918 року війська більшовицької Росії наступали на Київ. Біля станції Крути українська оборона заступила їм шлях. З кінця грудня 1917 року юнкери - курсанти 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, чотири сотні по 150 курсантів при 20 старшинах і 18 кулеметах - під командуванням сотника Аверкія Гончаренка утримували Бахмач, залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР^[203]. 27 січня до них з Києва прибула перша сотня студентського добровольчого батальйону під командуванням сотника Омельченка - 115-130 добровольців: студенти й гімназисти старших класів, підлітки, багатьом з яких було по 17 років^[203][204]. Українське командування вислало разом із сотнею і підривну команду; добровольці окопалися по обидва боки залізничної колії між станціями Крути і Пліски^[205]. Бій почався вранці 29 січня 1918 року. Історики Інституту історії України Національної академії наук пишуть: він відбувся «під час наступу на м. Київ військ більшовицької Росії»; на позиції, зазначають вони, наступали сили «6-тис. більшовицького загону петрогр. і моск. червоногвардійців» на чолі з Єгоровим^[203]. Бій тривав до вечора, оборонці відбили кілька атак; історики оцінюють втрати захисників: «до 300 вбитих, поранених, полонених»^[203]. Надвечір сотник Аверкій Гончаренко наказав відійти до свого ешелону - потяга загону, що чекав за два кілометри; відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, а одна чота (взвод) у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію, вже зайняту червоногвардійцями, - 27 полонених підлітків і студентів було розстріляно^[203]. Захисники затримали просування червоногвардійців на Київ: пояснюючи значні втрати й затримку, Муравйов у звіті стверджував, ніби українськими силами командував «сам С. Петлюра», - це відзначають упорядники збірника Українського інституту національної пам'яті^[205].

Червоногвардійці розстріляли полонених під Крутами (станція на Чернігівщині) з дозволу командувача Першої революційної армії Єгорова. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Лапідус, який був при полонених на станції і напередодні разом з начальником панцирного потяга Зомбартом відмовив червоногвардійців від негайної розправи, у своїх свідченнях слідству у справі головнокомандувача Муравйова розповів: «Наступного дня, коли ми від'їжджали від ст. Крути, потяг дорогою зупинився за наказом Єгорова, з вагона вивели всіх затриманих і за 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями. Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і спитав, чому їх розстріляли. Єгоров, покурюючи цигарку й усміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони на цьому наполягали»^[204]. Член комітету Першої революційної армії Мойсеєв описав у свідченнях, кого розстріляли: «На ст. Крути було захоплено в полон близько 20 гайдамаків, серед яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати найбезпардоннішим чином. Був обурливий випадок, коли один юнак утік з того місця, але його наздогнали, привели на попереднє місце в самій білизні й розстріляли», - і уточнив: «це було зроблено в потязі, яким командував Єгоров»^[204]. Начальник Московського загону Бабенко захопив полонених, а Муравйов призначив Єгорова командувачем Першої армії - обидві прив'язки стоять у матеріалах слідства^[204]. Слідство уточнило число розстріляних: секретарка армійського комітету Цвангер виправила своє свідчення, назвавши 24 особи замість попередніх 150, і член слідчої комісії засвідчив виправлення^[205]. Джерела розходяться в описі способу страти: сотник Аверкій Гончаренко, який командував українським загоном під Крутами, у спогадах писав, що полонених не розстрілювали, а кололи багнетами, тоді як у документах радянського слідства значиться розстріл розривними кулями^[205].

Проведення альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби: його було створено «як альтернатива Українській Центральній Раді і Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради» і він «діяв у тісному контакті та під безпосереднім кер-вом вищих держ. і парт. інституцій радянської Росії»^[206]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. У резолюції про самовизначення України, ухваленій у Харкові 12(25) грудня 1917 року, з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[207]. Свій мандат з'їзд виводив із рішень Петрограда: за текстом резолюції, «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[207]. Влада секретаріату звелася до чужих декретів: він «оголосив про повалення УЦР та про визнання чинним лише власних постанов. Запровадив в Україні декрети РНК Росії»^[206][150]. Москва тримала свою людину й усередині уряду: народний секретар з міжнаціональних справ Сергій Бакинський був водночас представником РНК Росії^[206]. Прямий нагляд описує історик Станіслав Кульчицький: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара» - ним став Георгій Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[208]. Журнал Істпарту КП(б)У «Летопись революции» писав 1924 року: «Всеукраїнський уряд представляв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[126].

Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві прямо під час наступу червоних військ: це був «збройний виступ, організований Київ. к-том Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) проти Української Центральної Ради», причому «планувалося на час підходу до Києва рад. військ у ході війни рад. Росії проти УНР 1917—18»^[209].

Пряме введення червоних військ, важкі бої за станції та штурм Києва. Похід на Київ очолював Муравйов: він «очолював похід рад. військ на Київ у січні 1918»^[206]. Загальне командування здійснював Антонов-Овсієнко: «У груд. 1917 - берез. 1918 - комісар з боротьби з контрреволюцією на Пд., керував рад. військами в боротьбі проти отамана О.Каледіна і Української Центральної Ради»^[81].

Муравйовська різанина в лютому 1918 року після взяття Києва червоними військами: ЕІУ характеризує Муравйова: «ініціатор масових розстрілів у місті», а пізніше його самого було заарештовано за звинуваченням «у „потуранні масовим розстрілам, пограбуванням, що призвели до падіння радянської влади в Україні"»^[206]. Грушевський про командувача походу: «головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українців і руйною їх добра»^[210].

Проведення фіктивного «всеукраїнського» з'їзду, щоб надати захопленню влади вигляду народного волевиявлення. Справжній Всеукраїнський з'їзд рад у Києві 17-19 грудня 1917 року більшовикам не дався: на момент ухвалення резолюцій він налічував понад 2500 делегатів, «Більшовиків представляли лише 150 делегатів», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[81]. Ті, хто програв, не змирилися. Володимир Затонський - один з них, згодом член харківського уряду - згадував: «Зібравшися нелегально в помешканні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, опріч двох або трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повномочним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет та уряд Радянської України і, переїхавши до Харькова, стати до одвертої боротьби з Центральною Радою»^[211]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже зайнятому російськими військами: «За день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї», пише історик Станіслав Кульчицький^[208]. Злиття з обласним з'їздом рад Донецького і Криворізького басейнів він описує так: приїжджі «проголосили свій з'їзд Всеукраїнським з'їздом рад»^[208]; історик Владислав Верстюк пише, що «нашвидкоруч… був інсценізований альтернативний з'їзд Рад», на якому «200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той час в Україні було понад 300»^[212]. Більшість населення України залишилася за дверима зали - делегатів від селян, зазначає історик Лариса Якубова, «майже не було», а застереження «за участі селянських депутатів» з назви з'їзду радянська історіографія згодом вилучила^[150]. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - УНР^[150].

Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради^[150].

Цілеспрямоване перекидання лояльних делегатів і політичних агітаторів на Всеукраїнський з'їзд рад у Києві для перехоплення порядку денного зсередини^[126].

Спроба перетворити електоральну меншість на процедурну більшість на з'їзді. Реальна підтримка була мізерною: на виборах до Установчих зборів «в цілому по країні більшовики зібрали менше 24% голосів, а в українських губерніях — тільки 10%»^[126]. Звідси ставка на перехоплення представницьких органів: ЦК РСДРП(б) прямо декларував, що «перехід уряду з рук однієї радянської партії в руки іншої партії забезпечений без всякої революції, простим рішенням Рад, простим перевибором депутатів в Ради», а декрет ВЦВК від 4 грудня 1917 року «Про право відкликання делегатів» давав механізм для такої заміни^[126][213].

Російська імперія з початком світової війни в 1914 році вивезла з Чечні на фронт тих, кого вважала небезпечними. Чеченський письменник Х. Д. Ошаєв, уродженець слободи Воздвиженської і свідок подій, писав: «Як і після 1905 року, намісництво на Кавказі, під час війни, вирішило вивести з Чечні весь ненадійний елемент, що не мав застосування своїм рукам і міг завдати царській адміністрації багато клопоту «у хвилину життя скрутну». Ті, хто переховувався від влади і виявив бажання йти на війну, амністувалися»^[214]. Для цього імперія в 1914 році створила Кавказьку кінну дивізію, прозвану «Дикою», - шість національних полків з горців по чотири кінні сотні: Чеченський, Дагестанський, Інгуський, Кабардинський, Татарський і Черкеський^[83]. Цю ж мету пізніше назвав генерал Денікін, який у Громадянську війну очолив Добровольчу армію, що зайняла Чечню в 1919 році (кампанія C1174): «Чи не прагнення до вилучення з території Кавказу найбільш неспокійних елементів було винятковою причиною цього формування»^[83]. Тих, хто залишився, імперія тримала під посиленими гарнізонами - Х. Д. Ошаєв писав: «Під час війни гарнізони укріплень Ведено, Шатой, Воздвиженської були збільшені, сотні возів продовольства, зброї та бойового спорядження в перші ж дні війни переповнили склади цих укріплень»^[214]. У серпні 1916 року солдати Осетинського пішого дивізіону, які проходили підготовку у фортеці Воздвиженській, відмовилися виконувати накази і відтягували відправлення на фронт; військове командування перекинуло з Грозного піхотний батальйон, і 26 серпня той розстріляв виступ - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «загинуло 16 і дістали поранення понад 30 солдатів дивізіону»; частина втікачів сховалася в чеченських аулах і будинках^[83][215]. За підбурювання імперська адміністрація заарештувала двох жителів Старих Атагів - Мурду Хамідова і Джабраїла Толгаєва; ті ж історики пишуть: «Обидва були засуджені до смертної кари й уникли її лише завдяки Лютневій революції 1917 р.»^[83].

У травні 1916 року Російська імперія мобілізувала в армію страйкуючих робітників грозненських нафтопромислів - тих, хто мав відстрочку від військової служби і брав участь у страйку. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «було видано розпорядження про негайну мобілізацію всіх грозненських робітників, які мають відстрочку від військової служби і беруть участь у страйку»^[83]. Страйк почався зі спору про заробітну плату: 12 травня робітники вручили Раді з'їзду Терських нафтопромисловців письмові вимоги про її підвищення в середньому на 50%, 21 травня о другій годині дня по тривожних заводських гудках промисли стали, а 31 травня, пишуть ті ж історики, «робітники повсюдно почали повертатися на роботу»^[83]. Не хотіли воювати й ті, кого вже набрали: з півтори тисячі осіб четвертого набору «Дикої дивізії», які проходили підготовку в запасному полку, до бойових частин прибули лише 553 - решту військове командування повернуло на Кавказ «з огляду на їхню «ненадійність»»^[83].

Російська імперія з формування Чеченського полку в 1914 році поклала його утримання на самі чеченські громади: повне спорядження кожного вершника обходилося в 300 рублів, і платили їх не скарбниця, а сільські громади, що рекомендували людину в полк. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «утримання національних полків тяжким тягарем лягало на селян-горців»^[83]. Казенних коштів не вистачало і на решту: новий кінський склад, зібраний для поповнення дивізії восени 1916 року, був, як пишуть ті ж історики, «вельми поганий», і командування дивізії домагалося виділення коштів на закупівлю коней^[83].

Російська імперія 13 серпня 1914 року перевела Терську область на положення «надзвичайної охорони» - імперський режим, що віддавав жителів під позасудові повноваження адміністрації, - а потім адміністрація області видала наказ «про охорону спокою на підприємствах», за яким долю «порушників спокою» вирішували військові суди^[83]. Як це працювало, видно по страйку травня 1916 року на грозненських промислах: адміністрація ввела на промисли озброєних козаків, ті заарештували 13 робітників, і, як зауважують історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «усі заарештовані виявилися мусульманами»^[83]. Ще дев'ятьох робітників поліція заарештувала в перший день страйку - за те, що вони подали тривожні заводські гудки^[83].

Російська імперія 16 серпня 1914 року, через три дні після переведення Терської області на положення «надзвичайної охорони», запровадила в області тимчасове положення про військову цензуру^[83][215].

Примусовий призов мільйонів до імперської армії: «За роки війни до лав рос. армії було мобілізовано 3,5 млн українців (за ін. даними — 4,5 млн із заг. чисельності 15,5 млн)»^[79].

Зачистка українських інституцій та переслідування лідерів руху. Грушевський був «11 груд. 1914 заарештований жандармерією у Києві й звинувачений в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська»^[78], потім переведений до Казані із забороною викладання та позбавлений професорського звання.

Масові депортації цивільного населення окупованої Галичини: «Особливих переслідувань зазнало греко-катол. духовенство. 18 вересня 1914 був заарештований і вивезений у Росію митрополит А.Шептицький. Загалом тисячі галичан вивезено як заручників (лише через Київ пройшло бл. 12 тис.)»^[79].

Заборона відвідувати культурні заходи: попечитель округу «видав інструкцію, в якій визначив відвідання учнівською молоддю українських театральних вистав так само неприпустимим, як перебування у більярдних чи пивних»^[216].

Стирання пам'яті про національних героїв: «У січні 1914 року міністр внутрішніх справ Микола Маклаков підписав циркуляр, яким по всіх губерніях імперії заборонив „публічні вшанування малоросійського письменника Тараса Шевченка"»^[217].

Зачистка інформаційного поля: іменний указ Миколи II від 20 липня 1914 року про воєнну цензуру надав командуванню право «забороняти на визначений строк власною владою в підпорядкованій їм місцевості будь-які збори і призупиняти періодичні видання, а також передачу поштових відправлень і телеграм»^[218]. На цій підставі військова адміністрація Київської військової округи того ж дня закрила єдину українську щоденну газету «Рада» і конфіскувала в друкарні наклади «Світла» й «Літературно-наукового вістника», а 9 січня 1915 року припинено всі українські періодичні видання^[219].

Російська імперія поставила в Києві найбільший в усій імперії пам'ятник Олександрові II. Вдячність на п'єдесталі висловлювала не Україна і не Київ, а «Південно-Західний край» - так імперія офіційно називала українські землі на захід від Дніпра^[220]. Пам'ятник роботи італійського скульптора Ксименеса відкрили 30 серпня 1911 року на Царській площі, між входом до Купецького саду і будинком Купецького зібрання; відкриття приурочили до п'ятдесятиріччя скасування кріпацтва і провели в присутності імператора Миколи II, болгарського царя Фердинанда і прем'єр-міністра Столипіна, якого через два дні, увечері 1 вересня, смертельно поранили в київському театрі^[221]. Гроші на пам'ятник збирали всеросійською підпискою, 200 тисяч рублів^[222]. Центральний п'єдестал ніс герб імперії, двоголового орла, і напис «Царю-освободителю благодарный Юго-Западный край. 1911 год», на нижньому п'єдесталі стояв барельєф із селянами, що дякують за скасування кріпацтва^[222]. Край складали Київська, Волинська і Подільська губернії^[220], які після придушення польського повстання 1830-1831 років звели в Київське генерал-губернаторство (1832-1914), і завдання його, за Енциклопедією історії України, «полягало в ліквідації політ[ичних], соціоетнічних та культ[урних] відмінностей краю та посиленні русифікації його еліти — шляхти»^[103]. Пам'ятник став у ряд: київський Микола I (1896), Олександр III (1909), Олександр II (1911), Столипін (1912) - історик Ігор Гирич називає це передреволюційним пам'ятниковим бумом і додає, що спорудженням пам'ятника княгині Ользі й планованими наступними монументами опікувався київський відділ Імператорського російського воєнно-історичного товариства, що на дев'ять десятих складався з офіцерів Київського військового округу, а його секретар полковник Стелецький запискою генерал-губернаторові від 7 квітня 1910 року розписував чергу майбутніх скульптур - від Ольги та Олега до Нестора-літописця^[223]. Підсумок тих само років Гирич підводить так: українці заявили за цей час один пам'ятник, Шевченків, і поставити його їм не дали, а їхні супротивники встигли звести «принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею»^[223].

Російська імперія 1911 року поставила в Києві пам'ятник княгині Ользі - на місці, яке місто двома роками раніше відвело під пам'ятник Шевченкові. У травні 1909 року київська дума відвела під пам'ятник Тарасові Шевченку сквер на Михайлівській площі^[224]. Попечитель київського навчального округу Зілов конфіденційно написав генерал-губернаторові Трепову, що навпроти «російського урядового закладу» ставити Шевченка не слід і «необхідно було б спорудити пам'ятник одному з діячів російської історії»^[224]. З цього листа виросла програма «історичного шляху»: 7 квітня 1910 року секретар київського відділу Імператорського російського воєнно-історичного товариства полковник Стелецький подав записку з чергою з восьми монументів - княгиня Ольга, Олег, Ярослав, Володимир, Володимир Мономах, Святослав, «доісторичний Київ» і літописець Нестор^[224]. 15 березня 1911 року дума, за присутності 68 гласних із 72, віддала товариству майданчик між Софійським собором і Михайлівським монастирем - 46 голосів проти 22 - і тим само засіданням скасувала власне рішення 1909 року, перенісши місце майбутнього Шевченка на перехрестя Караваївської: 41 проти 24^[224]. Спершу дума відхилила бетонний проєкт як недостатньо «художньо-монументальний», а через місяць дозволила поставити лише тимчасову модель^[224] - тобто на відібране місце погодилися поставити тимчасовку, аби воно було зайняте. Пам'ятник відкрили 4 вересня 1911 року: княгиня Ольга в центрі, ліворуч апостол Андрій, що вказує на київські гори, праворуч сидячі Кирило та Мефодій^[225][226]. Ліпили модель скульптори Іван Кавалерідзе і Петро Сніткін, архітектором був Валеріан Риков, керував проєктом скульптор Федір Балавенський^[227]; історик Ігор Гирич відзначає парадокс: автором імперського монумента виявився «один з „украиноманов" – майбутній видатний скульптор і кінорежисер, а тоді мистець-початківець Іван Кавалерідзе»^[223]. На постаменті було відлито: «Дар Государя Императора городу Киеву. Лето от Р. Х. 1911» - десять тисяч рублів на пам'ятник справді дав царський кабінет, ще тисячу вніс київський купець Могилевський^[225][224]. Нижче, на постаменті самої княгині, стояло: «Сия первая вниде в Царство Небесное от Руси, сию бо хвалят рустие сынове яко начальницу»^[225] - хрещення Русі записувалося в імперський родовід просто на камені. 1919 року статую скинули з постаменту й закопали розколотою надвоє під самим пам'ятником, у березні 1923 року зняли решту фігур, а в березні 1926 року комунальний відділ Києва розпорядився прибрати бетон остаточно^[225][224]. 1996 року статую відкопали з-під клумби і пам'ятник відтворили за старими ескізами, цього разу в мармурі^[227].

Пряме закриття легальних просвітницьких товариств: із близько сорока «Просвіт» підросійської України на Полтавщині та Харківщині їх забороняли від самого заснування, а в 1908–1910 роках, за Столипіна, ліквідовано практично всі інші, крім відділів Катеринославської губернії^[219]. Розгром дістав доктринальне обґрунтування: Столипін у зверненні до Сенату заявив, що пожвавлення українського культурного життя небажане, бо «три основні гілки східнього слов'янства і походженням і мовою не можуть не складати одного цілого»^[219].
Циркуляр Столипіна губернаторам (20 січня 1910) — повна заборона самоорганізації: «при обговоренні клопотань про реєстрацію будь-яких інородницьких товариств… належить… неухильно відмовляти в реєстрації їхніх статутів»^[228].

Офіційне зарахування корінного населення до чужинців: Столипін приписав губернаторам відмовляти в реєстрації «будь-яких інородницьких товариств, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони переслідують»^[228].

Економічне видавлювання селян на імперський фронтир під виглядом вільного вибору: «впродовж 1906—12 з України до Азіатської Росії виїхало бл. 1 млн осіб. Найбільше переселенців прибуло з Лівобережної України, селянство якої страждало від малоземелля»^[54]; землі й кредиту вдома було не отримати, тоді як «Низькі ціни на землю за Уралом, заохочувальні урядові кредити… приваблювали бідне селянство та спонукали його до міграції»^[54] – державний примус маскувався під добровільне переселення.

Силове придушення протестів і репресивні заходи проти національної самоорганізації того ж періоду: столипінське «розпорядження губернаторам… з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», у т. ч. і українських, нац. культурно-просвітницьких т-в»^[54].

10 жовтня 1905 року на грозненському ринку війська Російської імперії стріляли не по погромниках, а по чеченцях, яких громили озброєні запасні: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що солдати Ширванського полку на чолі з полковником Поповим застосували зброю, «...розстрілюючи чеченців, які ховалися, розшукуючи їх по горищах і підвалах, у той час як запасні та хулігани громили і грабували на очах у начальства магазини»; за підрахунком істориків, у ході погрому постраждало 27 чеченців, з яких 17 було вбито^[83].

Військова директива Російської імперії кінця 1907 року приписувала командувачу бригади, що стояла в Грозненському і Веденському округах, у разі повстання «...діяти з повною енергією, розсіюючи банди до повного знищення, а так само стираючи з лиця землі селища, що їх переховували, пам'ятаючи, що такий спосіб не тільки буде дієвішим, а й гуманнішим»^[83]. Приписане виконували. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт, з жителів якого стягнули «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів^[83]. У 1911 році у Веденському і Грозненському округах знесли всі хутори, побудовані «самовільно», а з чеченського населення обох округів стягнули 100 тисяч рублів на користь постраждалих «...під час нападу зграї Зелімхана»^[83]. Людей з оточення абрека вбивали і вішали: повішено Саламбека Гороводжиєва, у березні 1911 року в Старих Атагах убито Аюба Томаєва^[83]. Переслідували і за слово: «Найсуворішим чином була заборонена будь-яка пропаганда, що підриває авторитет уряду і місцевої влади», порушнику загрожувало до трьох років тюрми або штраф до 3 тисяч рублів^[83].

Наприкінці 1906 року каральний загін Російської імперії з артилерією і козаками відновлював владу у Веденському окрузі: «селища Ніжалой, Нохч-Келой, Хой і Макажой, жителі яких уперто відмовлялися підкорятися, були піддані артилерійському обстрілу»; зазначалося, що в результаті каральної експедиції «...більша частина населення Веденського округу, охоплена панікою, втекла в гори, де терпить голод і холод»; заарештовано кілька сотень людей, більшість засуджено і заслано^[83]. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт^[83].

За підсумками «червленських нарад» 1905-1906 років Російська імперія встановила механізм кругової грошової відповідальності: штрафи з винних, «а в разі їхньої матеріальної неспроможності - штрафні санкції переходили на сільську громаду, до якої належав винний»^[83]. Старі Атаги за переховування земляка-абрека оштрафовано двічі - на 3, потім на 6 тисяч рублів; їм же приписано у триденний строк здати «100 гвинтівок, дві тисячі патронів і 500 кинджалів», видати абреків Томаєва і Хорсієва, які переховувалися в селі, і «зібрати кошти на обладнання сільської поліцейської дільниці телефонним зв'язком»^[83]. Цацан-Юрт у 1908 році виплатив «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів^[83]. У 1911 році наказом намісника з усього чеченського населення Грозненського і Веденського округів «стягнуто 100 тисяч рублів» у відшкодування постраждалим «...під час нападу зграї Зелімхана»^[83].

Російська імперія в 1911 році призначила в зоні дій Зелімхана «урядових старшин» і поставила війська на утримання самих жителів: «У селища Харачой, Дишне-Ведено, Мехкети, Завірхі, Хаттуні, Ешелхотой, Елістанджі, Таузень, Істі-Су, Майртуп, Хой, Іхарой, Рігахой, Макажой, Автури і Варандинські хутори направлено на постій військові команди»^[83]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про цю практику: «широко практикувалося направлення в чеченські селища військових підрозділів, утримання яких тяжким тягарем лягало на місцевих жителів»^[83].

Російська імперія в 1911 році знесла чеченські хутори двох округів: «Було розпочато насильницьке знесення всіх «самовільно» побудованих (а інших тут не було) хуторів у Веденському і Грозненському округах»^[83]; чеченські хутори «неодноразово зносилися, зокрема й під приводом «покарання» за переховування абреків»^[83].

У 1906 році начальник Веденського округу підполковник Добровольський, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «не знайшов нічого розумнішого, ніж дати команду в Харачої хапати жінок-родичок абрека Зелімхана»^[83]. «Восени 1910 р. схоплено і вислано сім'ю Зелімхана», а в листопаді 1911 року «вислано 24 родичів Зелімхана разом із сім'ями, після того як вони не виконали вимогу видати або вбити Зелімхана» - за донесенням влади, ці люди ще й «...агітували серед іншого населення Хорочоя, що робити цього не слід»^[83].

Російська імперія до 1913 року заарештувала і вислала з Терської області тисячі людей «за звинуваченням у переховуванні абрека»^[83]. «У ході придушення виступів у гірській частині Чечні були вислані сотні селян з одного лише Веденського округу. У результаті велика кількість сімей позбулися головних годувальників і опинилися на межі злиднів» - частину здобичі Зелімхан витрачав на підтримку сімей висланих^[83].

Російська імперія 24 жовтня 1905 року ввела воєнне положення «у Грозненському, Веденському і Хасав-Юртівському округах Терської області, тобто в усій Чечні», а 23 грудня поширила його на всю область^[83]. Заборона зброї «стосувалася виключно горців та іногородніх і не поширювалася на козаків. Ба більше... намісник Кавказу розпорядився безплатно роздати козакам Терської області 10 тисяч однозарядних гвинтівок-берданок і мільйон патронів»^[83]. 22 червня 1909 року воєнне положення скасовано - але «в Терській області одночасно вводився «стан посиленої охорони»», розпорядження якого «фактично звели на «ніщо» демократичні права і свободи, «даровані» імператорським указом від 17 жовтня 1905 р.»^[83].

У січні 1908 року начальник Терської області секретним циркуляром приписав «установити секретний нагляд за діяльністю мусульманського духовенства, «...а так само за появою емісарів із Туреччини»»^[83]. У 1911 році «російська влада пішла на безпрецедентний крок - у 1911 р. з Терської області вислано в адміністративному порядку одразу вісім шейхів, як кадирійського, так і накшбандійського тарикатів (шейх - духовний наставник, тарикат - релігійне братство учнів навколо такого наставника)... Головний покровитель Зелімхана - Баматгірі-хаджі Мітаєв, а також інгуський шейх Батал-хаджі Белхороєв, померли на засланні»^[83].

Російська імперія з 10 січня 1906 року ввела в Терській області військово-польові суди - їм передавалися «...особи, які вчинили вбивство, розбій, грабіж і напад на вартового або військовий караул, а також збройний опір владі і напад на чинів військ і поліції і на всіх взагалі посадових осіб...»; за час роботи цих судів, до 19 квітня 1907 року, на Кавказі до смертної кари засуджено 195 осіб, ще 47 - до каторги^[83].

Державна підтримка реакційних організацій: «Орг-ція одержувала фінансову підтримку від д-ви, їй протегував рос. імп. Микола II. 1907 існувало бл. 800 місц. філіалів «Союзу»»^[54].

Масові єврейські погроми за потурання та співучасті поліції: у жовтні 1905 року «зареєстровано понад 600 погромів і понад 800 убитих»^[79]. В Одесі «поліцейські нижніх чинів і солдати не заважали погромникам, а в багатьох випадках самі брали участь у грабунках і вбивствах»^[229], а командувач військ округу заявив поліцейським: «усі ми в душі співчуваємо погрому»^[229].

Залякування населення та придушення визвольного руху радикальними монархічними організаціями, чия програма будувалася на засадах «єдність і неподільність Рос. імперії, збереження самодержавства… великодерж. шовінізм, антисемітизм, войовниче православ'я»^[54]. Підсумком стали «спровоковані «Союзом» масові погроми єврейські, зокрема в Україні, у «смузі осілості»»^[54].

Відмова українцям у статусі окремого народу на рівні офіційної доктрини. Лінгвіст Сергій Булич у статті «Малоруське наріччя» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1896) формулював: «Відношення м[ало]руського наріччя до російської мови може бути прирівняне до відношення між словацьким наріччям і чеською мовою… але не до відношення між мовами польською, чеською, сербською тощо, з одного боку, і російською, з другого»^[230] - за цією класифікацією українська була наріччям усередині російської мови. Цю доктрину Центральний статистичний комітет, який проводив перепис 1897 року, застосував до всієї імперії: у таблицях зведеного тому «малоруське наріччя» йшло підграфою єдиної «російської мови», а його носії входили до загального підсумку «росіян»^[231]. Так у «росіяни» записали 22 380 551 особу - носіїв другої мови імперії після великоруської (55 667 469)^[231]. Майже кожен четвертий з них - 5 374 863 особи - жив за межами дев'яти українських губерній: у Воронезькій губернії українську назвали рідною 915 883 особи, в Області Війська Донського (нині переважно Ростовська область Росії) - 719 655, у Курській губернії - 527 778, у Бессарабській (нині Молдова та південь Одеської області) - 379 698, у Гродненській (нині захід Білорусі) - 362 526, у Ставропольській - 319 817, у Люблінській і Седлецькій (Холмщина й Підляшшя, нині схід Польщі) - 304 261, у Сибіру - 223 274, з них 54 422 - в Амурській і Приморській областях, в Акмолинській області (нині північ Казахстану) - 51 103^[231]. У Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою: «малоруську» (українську) рідну мову вказали 908 818 осіб проти 816 734 з «великоруською» (російською) за населення області 1 918 881^[231]. Методика перепису занижувала й чисельність українців, зазначає колективна монографія Інституту історії України Національної академії наук: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»^[114].

Заборона мови в публічних виступах: на археологічному конгресі в Києві 1899 року влада заборонила вченим з підавстрійської України читати доповіді українською мовою - ті демонстративно відмовилися від будь-якої участі в нарадах^[219]. На відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 30–31 серпня 1903 року галичанам дозволили промовляти по-українському, та коли місцеві українці почали читати вітальну адресу, міський голова перервав читання, пославшись на наказ міністерства внутрішніх справ; лише 1906 року Сенат скасував заборону і «поставив на вид» міністрові «неправильність його дій»^[219]. У 1904–1905 роках опитані Комітетом міністрів комісії Київського і Харківського університетів та Академія наук висловилися за скасування заборон українського слова, однак укази 1876 і 1881 років формально так і не було скасовано^[219].

Тотальна цензура перекладів і ввезення літератури: 1892 року Головне управління у справах друку приписало цензурному комітету припиняти переклади українською, «скорочуючи число таких бездарних творів у цілях чисто державних»^[232]; «Заборону ввозити українські книжки з-за кордону у найрізкішій формі підтверджено 1894 року»^[52].

Знищення бази для навчання дітей рідною мовою: «Спеціальним циркуляром Головного Управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, „хоч би по суті змісту вони й видавалися благонаміреними"». Резолюція цензора на дитячій збірці: «Написано вочевидь для дітей, але вони мусять учитися по-російськи. — Заборонити»^[52].

Українські регіони стали головним сировинним донором імперії: «1910 вуглевидобуток складав 1 млрд пудів, а 1913 — 1,5 млрд пудів. За цей час питома вага Донбасу в кам'яновугільній промисловості імперії зросла з 67% до 74%… Перед I світ. війною укр. металургія давала 2/3 чавуну, що виплавлявся в імперії»^[75].

Масове завезення робочої сили з російських губерній, що змінювало демографічний баланс: «у 1892 р. 80 відсотків робочої сили на шахтах і заводах Юзівки, одного з промислових міст України, прибуло з Московського реґіону»^[233]. «Серед робітників і шахтарів Д[онбасу] переважали етнічні росіяни із Центр. Росії… Сільс. населення Д[онбасу] було здебільшого етнічно українським»^[42].

Використання дешевої робочої сили на шахтах і заводах в умовах найтяжчої експлуатації: «Первинно більшість шахтарів становили сезонні робітники»^[42] – без прав, без осілості, на знос.

На постаменті пам'ятника Хмельницькому (1888) імперія відлила програмне твердження про минуле: на лицьовому боці стояла фраза «Волим под царя восточного, православного», приписувана Переяславській раді, а на правому - імперська формула «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия»^[234]. Зведені разом, вони подавали події 1654 року як добровільний і остаточний вибір на користь єдиної російської держави, а всю історію Гетьманщини - як шлях до цього вибору.

Російська імперія 11 липня 1888 року відкрила на Софійській площі Києва пам'ятник Богданові Хмельницькому - знак «єднання» з Москвою: на лівому боці постамента стояли дати «1654-1888», що відлічували історію міста від Переяславської ради^[234]. Комітет із спорудження очолював Михайло Юзефович^[234] - чиновник київського навчального округу, автор записки, що лягла в основу Емського указу 1876 року^[235]. Нарада, скликана за цією запискою і проведена за участю Юзефовича, постановила «не допускати ввозу в межі імперії, без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку, будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном малоруським наріччям», а «друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим самим наріччям заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток та б) творів красного письменства» - причому останні допускалися лише в російському правописі та за рукописом, переглянутим цензурою^[236]. За декретом Раднаркому УСРР від 7 травня 1919 року про знесення з площ і вулиць пам'ятників, поставлених царям і царським посіпакам, з постамента збили два написи з трьох; той, що лишився, розпорядився зняти голова Київського губвиконкому Гринько - про це 6 лютого 1925 року записав у щоденнику академік Єфремов, - і зрештою бічні плити замінили на порожні, а на лицьовому камені вибили «Богдан Хмельницький 1888»^[234].

У травні 1877 року загін полковника Батьянова придушив повстання в прикордонній Салатавії: історик А. І. Ісмаїлова пише - «Придушення повстання, що тривало всю другу половину травня, було проведене з надзвичайною жорстокістю. Аули Алмак, Дилим і Буртунай з їхніми хуторами були знищені»^[237]. 12 липня 1877 року «проти бассовських аулів було рушено значні загони військ. Але жителі з родинами і всім рухомим майном сховалися в лісах. Каральна експедиція знищила аули, а посіви витравила й витоптала»^[237]. 16 липня полковник Накашідзе двома колонами увійшов до Чеберлоя: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «зруйнував 5 селищ, включно з аулами Макажой і Садой, заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[83]. 14 серпня війська взяли аул Дишні-Ведено біля стін Веденської фортеці - повстанці, за істориком А. І. Ісмаїловою, відстоювали кожну саклю (дім горця) «попри вбивчий артилерійський вогонь»^[237].

У розпорядженнях Свистунова, начальника Терської області, генералові Смєкалову незмінно повторювалася вимога: «просувайтеся хоч потроху вперед, нещадно знищуючи перед собою все і всіх... Сили наші все прибуватимуть; тільки без жалю косіть усе, бийте і вішайте нещадно» - розпорядження наводить історик А. І. Ісмаїлова за імперським виданням «Матеріали для опису російсько-турецької війни 1877-78 рр.»^[237]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: на завершальному етапі карателі «діяли в повній відповідності» з цим наказом^[83].

Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці приписав: «розорити дощенту селища Нижелой, Ригахой і Нуй-Хой»^[237]; історик А. І. Ісмаїлова підбиває підсумок: «Аули й посіви Чаберлоївської дільниці були суцільно знищені; така сама доля спіткала багато аулів Шатоївської та Євдокимівської дільниць. Жителі сховалися в лісах»^[237]. У жовтні 1877 року, на зворотному шляху від сімсірських хуторів, історик Д. А. Хожаєв фіксує: «росіяни спалили і зруйнували Зандак і, вдруге, селище Беной - усе до останнього будинку, включно з мечетями, зрівняли із землею»^[92].

Свистунов, начальник Терської області, писав Смєкалову 18 серпня 1877 року: «Беной же і Зандак треба поголовно виселити до Сибіру, або, якщо ці негідники не забажають, виморити всіх узимку як тарганів і знищити голодом»^[237]; цю саму директиву Свистунова наводить історик Д. А. Хожаєв^[92]. В імперській публікації листування (лист Смєкалову від 18 серпня 1877 року, №226) формула читається: «виморозити всіх узимку, як тарганів, і знищити голодом»^[238]. Продовольчу базу знищували з перших днів: 13 квітня 1877 року за один лише пропуск загону Алібека-Хаджі, керівника повстання, через село «покоси й кукурудзяні поля жителів [Беноя] були повністю спалені царськими військами»^[239]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «широко застосовував знищення запасів хліба та сіна», вважаючи, що це змушує «одуматися» багатьох^[239]. У Чеберлої війська простояли близько 20 днів - «Увесь цей час вони псували поля чеберлоївських селищ. Жителі ж їхні перебували тоді в такому стані, наче б уразила їх найбільша повінь»^[83].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про команди «охотників»: «міліціонери мали наказ убивати не тільки абреків, що переховувалися, а й будь-якого жителя, який прямував зі свого селища до лісу. Як винагороду за кожну вбиту або спійману в лісі людину влада виплачувала 25 рублів» (абрек - імперське тавро горця поза законом)^[83]; за керівників призначено окремі суми - «за Алібека-Хаджі - кілька тисяч рублів»^[83]. Полонених належало вбивати при спробі їх відбити - і це виконувалося: «під час нападу повстанців на загін, що супроводжував до Веденської фортеці 135 заарештованих жителів селища Мехкети, солдатами було вбито до 20 мехкетинців»^[83].

Свистунов, начальник Терської області, приписав начальникові Аргунського округу 20 серпня 1877 року: «У разі не тільки прийняття заколотників яким-небудь аулом, а й найменшого в ньому безладу чи непослуху владі, ви надсилатимете до Грозного аманатів такого аулу, а я їх розстрілюватиму» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[237]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, заявляв, що вважає «корисним заходом розстріляти з числа аманатів по п'ять осіб кожного аулу, що відпав»^[239].

Історик Д. А. Хожаєв пише про здачу Алібека-Хаджі та його наїбів (наїб - поставлений владою управитель округу) в листопаді 1877 року: «Начальник Терської області генерал князь Лоріс-Меліков обманув їх, давши чесне слово про помилування всіх, хто з'явився з повинною»^[92]. Секретар Алібека-Хаджі Гойтукін Расу, очевидець, записав механізм обману: Алібекові переказали, «що якщо він прийде до влади з миром, то йому залишать свободу. Повіривши їхнім словам... він з'явився до начальника Веденської фортеці. Начальник негайно наказав схопити його і, закувавши ноги й руки в кайдани, відправив до міської в'язниці»^[92]. Тих, хто здався, судили військово-польовим судом і стратили.

Військово-польовий суд засідав у Грозному 4-6 березня 1878 року: «Із 17 підсудних 11 було засуджено до смертної кари, зокрема Алібек-Хаджі, Ума Дуєв, один із його синів і Дада Залмаєв»^[83]; історик З. Х. Ібрагімова рахує 18 підсудних і 13 засуджених, решту - до 20 років каторги^[239]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «9 березня 1878 року о 6 годині ранку в місті Грозному на ярмарковій площі їх було повішено й зарито в спільній ямі» - і подає поіменний список одинадцятьох^[92]; Ахмадов і Хасмагомадов додають: страта пройшла «при гробовому мовчанні та явному співчутті зібраних городян до страчуваних»^[83]. Учасник придушення, присутній на страті, визнав: «Мене вразив спокій, з яким ці люди помирали»^[239]. Тіла, зариті владою у спільній ямі, чеченці вночі таємно перепоховали за мусульманським обрядом - історик Д. А. Хожаєв передає переказ про кладовище біля Самашок, історик З. Х. Ібрагімова - про гай Тиртова під Грозним^[92][239].

«Уже в серпні 1877 р. було вислано перших 150 жителів селищ Зандак і Даттих, невеликі партії засланців відправлялися всю осінь»^[83]. «Навесні наступного, 1878 р., з Терської області вислано ще 110 сімей, а з Дагестану - 660 родин. Більша частина висланих померла вже в перші місяці заслання. Відомо також, що понад 500 чеченців було засуджено до довічних каторжних робіт»^[83]. Історик З. Х. Ібрагімова подає рахунок по одній губернії: «з 1625 горців, виселених 1878 року до Новгородської губернії, у перші місяці померли 429 (з них 118 чоловіків, решта - жінки) і 74 було визнано безнадійно хворими»^[239]. Умови описав журналіст Ю. Полуянський, який відвідав засланців: «У Череповці горців розміщено в напівзруйнованій, давно нежилій халупі... Із п'ятдесяти осіб уже померло до тридцяти, переважно діти, від сухот і черевного тифу... На прожиток дорослим відпускають щодня по 6 копійок, дітям по 3 копійки»^[239]. Усередині Чечні гірські села зганяли на рівнину: «Із зазначеної місцевості майже поголовно виселено селища Мехкети, Хатуні й Таузень»^[83]; план поголовного виселення салатавців «до 3000 душ» у північні губернії урізано до 200 осіб лише через нестачу конвою^[237].

Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці зобов'язав покараних самих прорубати військам дорогу у свої гори: «усю дільницю зобов'язати тепер же в найкоротший строк зробити широку просіку від Босоєвської гори до р. Шаро-Аргун на просторі понад 6-ть верст» (верста - трохи більше кілометра)^[237].

За підсумками придушення повстання 1877 року імперія відбирала землю гірських громад: історик З. Х. Ібрагімова фіксує - «Тисячі жителів гірських селищ було переселено на рівнину, землі їхні конфісковувалися»^[239].

Старшина Шалі Борщик Хамбулатов, який організував відсіч повстанцям у квітні 1877 року, «був пожалуваний чином прапорщика міліції та річним окладом у 600 рублів і отримав довічну пенсію - 100 рублів на рік»^[83]; історик А. І. Ісмаїлова називає пенсію «близько 400 р. на рік»^[237].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «3 жовтня до генерала Смєкалова... прийшов якийсь житель Беноя на ім'я Бій-Султан. В обмін на повне прощення і дозвіл зібрати залишки свого майна Бій-Султан зголосився стати провідником до останнього укріпленого пункту Алібек-Хаджі. Завдяки цій несподіваній допомозі сімсірські хутори було швидко захоплено»^[83].

Намісник на Кавказі Михайло Романов висловив побажання залучити до воєнних дій у Чечні дагестанську міліцію (міліція - озброєні загони горців на службі імперії), а з боку Дагестану, поблизу селища Ботліх, було зосереджено загін із регулярної піхоти і 12 сотень кінної та пішої дагестанської міліції^[83]. На початку травня в сусідньому Дагестані було зібрано загін полковника Накашідзе - два батальйони Апшеронського і Самурського полків, 6 дружин і 3 сотні міліції при гарматах^[83]. Розгром завершився тим самим способом: селище Согратль у Дагестані, де сховалися керівники повстання, було оточене російськими військами і дагестанською міліцією^[92]. Частину придушення імперія перекладала на самих колонізованих, залишаючи за собою роль арбітра і закріплюючи ворожнечу між сусідами.

Війська, що зайняли чеченські території при придушенні повстання 1877 року, грабували населення. Під час руйнування п’яти селищ Чеберлоя загін Накашідзе «заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[83], а історик З. Х. Ібрагімова фіксує практику понад накази: «солдати безкарно мародерствували на зайнятих територіях, а також травили посіви, відбирали в населення коней, різали худобу навіть без будь-якої на те потреби»^[239].

Ідеологічне виправдання загарбницької війни релігією та панславізмом: за Достоєвським, «наполяганнями і кров'ю Росії слов'яни вже звільнені… турецької імперії вже не існує і… Балканський півострів вільний і живе новим життям»^[240] – війні надавався статус священної місії визволення єдиновірців.

Мобілізація мешканців колонізованих українських губерній до імперської армії для війни на Балканах – у рамках загальної військової повинності, що діяла в українських землях з часів ліквідації автономії^[54].

Тотальна законодавча заборона мови: «Не допускати ввозу в межі імперії… будь-яких книг, видаваних за кордоном малоруським наріччям»; «Заборонити так само всілякі тим самим наріччям сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання»^[241].

Послаблення, що насправді було вибором між двома чужими орфографіями: перегляд 1881 року дозволив друкувати словники, але «за умови друкування їх з дотриманням загальноросійського правопису або правопису, що вживався в Малоросії не пізніше XVIII ст.»^[236]. Тобто допускалися або орфографія метрополії, або архаїчна - сучасна українська не допускалася в жодному вигляді. Тим самим документом сценічні тексти до нот дозволили друкувати лише «за умови загальноприйнятого російського правопису», а вистави українською поставили в залежність від дозволу адміністрації: «драматичні п'єси, сцени і куплети малоруським наріччям... можуть виконуватися на сцені, щоразу, однак, з особливого дозволу генерал-губернаторів, а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернаторам, - з дозволу губернаторів»^[236].

Відмова цензури розглядати національні рукописи: «На українській граматиці, підготовленій російською мовою, цензор написав резолюцію: „Наївно було б сподіватися на дозвіл друкувати граматику тієї мови, яка не повинна існувати"»^[52].

Ідеологічне обґрунтування цензурної відмови – мову оголошено неіснуючою за визначенням: резолюція цензора про «граматику тієї мови, яка не повинна існувати»^[52].

Театр заборонено не як репертуар, а як інституцію: третім пунктом перегляду 1881 року приписано «цілковито заборонити влаштування спеціально малоруського театру і формування труп для виконання п'єс і сцен виключно малоруським наріччям»^[236]. Окремі п'єси при цьому дозволялися - з дозволу адміністрації на кожну постановку. Заборона била не по тексту, а по можливості існування постійного колективу: грати іноді можна, бути українським театром не можна. Доповідь із цим пунктом подав міністр внутрішніх справ Ігнатьєв, соізволення імператора надійшло 8 жовтня 1881 року^[236].

Системне нав'язування логіки вищості метрополії. Логіку Каткова дослідники реконструюють так: «нація повинна бути племенем, здатним створювати державу; тільки державна нація може встановлювати порядок на якійсь території; племенам, нездатним створювати державу, доводиться підкорятися державній нації»^[242]. Сам Катков писав: «У визнанні нації вирішується питання про владу, про уряд, про державу»^[242]. Грушевський фіксує і тезу, і її тираж: Валуєв посилався на вигадане «большинство Малороссів», які нібито «не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик», а рупори цієї ідеології доводили її до формули «нема ніяких Русинів — є тільки оден „русскій народъ", від Карпатів до Камчатки»^[210].

Використання українців у складі імперської армії в масштабних загарбницьких війнах на Кавказі та в Центральній Азії – рекрутська повинність поширювалася на українські губернії з часів ліквідації автономії^[54].

Використання регулярної армії для придушення Січневого повстання: призначені імператором Муравйов і Берг «вдалися до жорстоких репресій і терору з метою придушення повстання»; «сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію»^[79].

Зачистка громадянських спільнот на хвилі придушення повстання: «придушення польського повстання 1863–1864 рр., яке справило відповідний вплив на українофільський рух, що інтерпретувався царською адміністрацією як австрійська інтрига, привели до саморозпуску громад і згасання суспільної активності»^[114].

Ліквідація освіти рідною мовою: «упродовж 1859–62 в Україні засновано 111 Н[едільних] ш[кіл]» - їх створювали інтелігенція та студентство для навчання грамоти дорослих, «викладання в Н[едільних] ш[колах] велося укр[аїнською] мовою»; «1862 за начебто наявність революц[ійної] пропаганди Н[едільні] ш[коли] були закриті владою»^[206].

Закриття національної преси: український суспільно-політичний і літературно-мистецький часопис «Основа» (Санкт-Петербург, січень 1861 - жовтень 1862) припинився: плани реорганізації видання зірвав міністр внутрішніх справ Валуєв - «міністр внутр[ішніх] справ Рос[ійської] імперії П.Валуєв не санкціонував видання «О[снови]» за оновленою програмою»^[206].

Таємний циркуляр Валуєва цензурним комітетам (18 липня 1863), що зупинив друк рідною мовою: «пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити»^[243].

Офіційна відмова у визнанні мови та ідентичності – формула валуєвського циркуляра (1863): «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»^[243].

Запровадження доплат за політику денаціоналізації: указами царської адміністрації 1869 і 1886 років чиновникам «у десяти південно-західних губерніях особам російського походження, за винятком, однак, місцевих уродженців», призначалися доплати за успіхи в русифікації України^[244] - частина системних планів влади з посилення «російського асиміляторського потенціалу» Західного краю після польського повстання 1863 року, що включали матеріальні пільги російським чиновникам та вчителям^[245].

На початку червня 1860 року в Беной, куди самовільно повернулися виселені родини на чолі з Байсангуром Беноєвським, головою цього товариства за імама Шаміля (керівника опору горців російському завоюванню), введено війська, козаків і міліцію^[83]. 28 вересня 1860 року війська взяли Беной штурмом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «відчайдушний опір... був швидко придушений вогнем артилерії»; історик З. Х. Ібрагімова датує зайняття аулу 26 вересня і додає: «Репресії у відповідь були спрямовані на все населення повсталих округів»^[83][239]. У грудні 1860 - січні 1861 року Ічкерією пройшла операція генерала Кундухова - десять піхотних батальйонів, чотири сотні козаків і сім сотень чеченської міліції: «для переслідування повсталих широко застосовувалися «летючі» загони, а основна маса військ була задіяна в «прочісуванні» місцевості»^[83]. З весни до глибокої осені 1861 року, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «на території Чечні, від річки Асси до аулу Гехі, оперувала військово-каральна експедиція... що силою зброї виселяла чеченців у передгір'я та на рівнину»^[239]. Восени 1861 року три загони примусили до здачі останніх керівників повстання - імперський рапорт від 22 грудня 1861 року підбиває підсумок: «Наполегливі дії наших військ у сувору зиму минулого року... примусили ічкеринців виявити безумовну покірність»^[246].

У червні 1860 року війська розорили покинутий жителями аул Джумсой: за рапортом командувача військ Терської області намісникові від липня 1860 року, він «зруйнований дощенту, і винищено частину посівів»^[246]. Підсумок операції Кундухова взимку 1860-1861 років підбито його власною доповіддю, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова: «Усі будівлі, як в аулах, так і на хуторах, спалені дощенту... сіно не лише в аулах, а навіть на самих вершинах гір винищено вогнем, чому жителі самі дивувалися, побачивши, що в неприступних хащах і на висотах сіно горіло»; генерал Баженов доповів 29 листопада 1860 року: «Нині з термоєвцями закінчив. Усі аули знищені. В Езі й місця не впізнати, як добре розібрали»^[239]. Загалом, за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим, «зруйнованими виявилися 15 селищ і безліч гірських хуторів»^[83]; історик Д. А. Хожаєв пише: «близько 15 аулів, причетних до нього [повстання], знищено... Беной знову був спалений»^[92].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов вважають: «понад 1200 жителів Беноя, Енгеноя, Даттиха, Гендаргена та інших селищ Ічкерії насильницьки переселені»^[83]; історик Д. А. Хожаєв уточнює механізм розсіяння: жителі Беноя «29 січня 1861 року в числі 1218 осіб були вислані й розселені по 5—10 дворів у вказані їм рівнинні селища Чечні»^[92]. Виселяли й узимку: історик З. Х. Ібрагімова пише - «Особливо тяжким для чеченців було переселення, здійснене в грудні 1860 року, під час сильних морозів. 120 родин горців, які не мали змоги сховатися в лісі взимку, були переселені протягом 2-х днів на рівнину, їхні житла розорені військами. Протягом зими 1861 року на Чеченську рівнину було виселено 1500 гірських чеченців»^[239]. Аккінське гірське товариство в липні 1860 року виселено цілком: за імперським рапортом, «Бунтівні аккінці були розселені між галашівцями та іншими сусідніми племенами; житла їхні були знищені»^[246].

Рапорт командувача Кавказької армії військовому міністрові від 6 серпня 1860 року фіксує щодо виселених аккінців: «земля, яку вони займали, оголошена казенною, і таким чином справу з аккінцями вирішено остаточно»^[246]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: жителі Аккінського товариства «протягом липня були розселені в Галашівському та інших сусідніх товариствах. При цьому землі Аккінського товариства були оголошені «казенними»»^[83].

Байсангура Беноєвського війська взяли в полон 17 лютого 1861 року: генерал Кемпферт рапортував військовому міністрові 28 лютого - «...Попри відчайдушний опір, узяли в полон Байсунгура і чотирьох його сподвижників... захоплено також родини Байсунгура і Султан-Мурада — усього 14 осіб»^[92]. У березні 1861 року військово-польовий суд у Хасав-Юрті засудив його до повішення; історик З. Х. Ібрагімова передає чеченську усну традицію про страту: ніхто з тих, хто стояв біля шибениці, не погодився стати катом, і «лише після того, як офіцери, що розпоряджалися проведенням страти, запропонували грошову винагороду добровільному катові, цю роль узяв на себе один із дагестанців, які стояли в натовпі»^[239]; родину і синів Байсангура заслано до Сибіру^[92]. Керівників повстання, що здалися, - наїба Малої Чечні Атабі-муллу Атаєва, якого імперські папери звуть Атабаєм (14 листопада 1861 року), і Уму Дуєва (14 грудня 1861 року) - імператор Олександр II звелів заслати у внутрішні губернії - окремо: «Уму... відправити на проживання в далекі від Кавказу губернії... але з умовою, щоб він не перебував в одному місті з Атабаєм»^[246]. Шейха Кунта-Хаджі, мусульманського проповідника, який учив поминати Бога вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу (таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи), за яким із початку 1862 року був установлений постійний поліцейський нагляд, заарештували 3 січня 1864 року в Сержень-Юрті за розпорядженням намісника. Вимога його послідовників була одна: «Головна вимога зікристів, як і раніше, полягала в негайному звільненні заарештованих і припиненні нових арештів. У такому разі кунта-хаджинці обіцяли знову коритися владі»^[83]. Начальник Чеченського округу генерал Туманов вимоги відхилив і домагався видачі тих, хто арешту уникнув; 18 січня 1864 року біля Шалі справа скінчилася розстрілом. Вогнепальну зброю ті, що прийшли, залишили свідомо - рішення йти лише з холодною зброєю приписують Мачик-муллі, який оголосив, що Кунта-Хаджі, який йому явився, наповнить гвинтівки солдатів водою^[83]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «кунта-хаджинці рушили на щільні каре регулярних військ лише з шашками й кинджалами в руках. Туманов дозволив їм атакувати, після чого віддав наказ відкрити рушничний і гарматний вогонь»; убитих вони рахують «понад 150»^[83]. Історик З. Х. Ібрагімова дає лік за місцем побоїща: «На місці зіткнення залишилося 164 убитих. Серед заколотих багнетами виявилося 5 жіночих трупів»; втрати загону - 8 убитих і 33 поранених^[239]. У цій справі заслано 18 осіб - самого шейха безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата Мовсара - у Виборзьку фортецю, векілів, довірених людей шейха, - у Смоленську губернію, дев'ятьох рядових зікристів - на фортечні роботи з подальшим поселенням у Сибіру^[83][239]. В архівній відомості піднаглядних Новгородської губернії за 1865 рік шейх записаний рядком: «Чеченець Ших-Кунти. Вік 35 років. Засланий за поширення фантастичного вчення «зікру»... Отримує на місяць 1 руб. 80 коп.»^[239]. Проживши на засланні трохи більше двох років, Кунта-Хаджі помер від голодного виснаження^[83].

Після розстрілу біля Шалі імперія зажадала від чеченських товариств видати вцілілих. 26 січня 1864 року Лоріс-Меліков, начальник Терської області, зібрав у фортеці Грозній наїбів і «почесних» жителів: історик З. Х. Ібрагімова пише - він «оголосив чеченцям, що зібралися, що вони зобов'язані видати всіх зікристів [послідовників шейха Кунта-Хаджі]. Було призначено останній строк - 1 лютого, після чого начальник області пригрозив розпочати воєнні дії. Він також заборонив виконання зікристських обрядів»^[239]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять вимогу дослівно: «...сприяти відновленню порядку, порушеного зікристами...», і фіксують заборону «гучного» зікру, за дотриманням якої мали стежити духовенство і сільські старшини^[83].

У розореному Джумсої в червні 1860 року війська пощадили тих, хто видав заручників: «залишено недоторканими ті будинки й ріллі, господарі яких з'явилися на свої місця і видали аманатів» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника, щоб тримати її у послуху загрозою розправи над узятим)^[246]. Після шалінського розстрілу, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «Родини не спійманих зікристів узяли під варту й вислали в Катериноград. У зв'язку з цим один зікрист сам здався, щоб звільнили його родину» - Катериноград тут не кубанський Катеринодар, а станиця Катериноградська на Тереку, нині в Кабардино-Балкарії; аули Чечні «були пов'язані круговою порукою», зі списками відповідачів перед урядом^[239].

В операції Кундухова взимку 1860-1861 років ішли «7 сотень чеченської міліції» полковника Чермоєва^[83]; Атабі-мулла Атаєв, наїб Малої Чечні (в імперських документах - Атабай), у листопаді 1861 року здався, за документом, «командирові Чеченського кінно-іррегулярного дивізіону Вагапу Адуєву» - Адуєву, який служив імперії в її чині^[83]. Проти шейха Кунта-Хаджі влада мобілізувала лояльне духовенство: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «було вжито заходів, щоб схилити найпомітніших представників чеченського мусульманського духовенства відкрито виступити проти Кунта-Хаджі та вчення, яке він проповідував»^[83].

За зведенням істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова, із 643 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) рівнинної і передгірної Чечні чеченським селищам залишено 347 тисяч, козачим станицям передано 222 тисячі - третину, офіцерам-приватним власникам - 28 тисяч, укріпленням - 17 тисяч, скарбниці - близько 30 тисяч «запасних»^[83]. Той самий розподіл відомство описало саме: Терське межове управління, рахуючи лише площинну частину Великої і Малої Чечні (охоплення вужче, ніж рівнинна і передгірна Чечня у зведенні істориків), підсумувало: «Уся площинна частина Великої і Малої Чечні, з прилеглим малочеченським лісом, становить площу 271086 десятин. З неї в різний час відійшло 6 козачим станицям 650 десятин, Терському козачому війську 1560 десятин лісу, надано у приватну власність за заслуги окремих осіб 8645 десятин, віддано містам і слободам 8266 десятин, 43 чеченським аулам наділено 234970 десятин, у віданні лісового відомства перебувало 16965 десятин. Таким чином, вільних земель немає…»^[239]. Ліси конфісковано повністю: «в Чечні та Інгушетії царизм привласнив ліси загальною площею 225,5 тисяч десятин (вони стали «казенними») і ще 33,5 тисячі десятин по Сунжі та її притоках передав козачому війську. Ліси бралися під озброєну охорону, і нещасних селян, що попалися на порубці лісу, переслідували тяжкими карами»^[83]. У гірських аулів, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «було конфісковано в скарбницю 50989 десятин пасовищ», а потім ці самі пасовища передано громадам «на умовах оброчного користування»^[239]. Відбирали і розчищене власними руками: у 1874 році у Веденському окрузі власникам 250 десятин розчищених з-під лісу ділянок запропонували присягнути на Корані, що розчищення йшло з дозволу громад, - «у всьому окрузі тільки Ш. Долатмурзієв, житель селища Белгатой, зміг присягнути... всі інші ділянки, власники яких на честь свою не ризикнули дати неправдиву клятву, були визнані громадськими»^[83]; після повстання 1877 року в жителів Дишні-Ведено відібрано 74 свідоцтва на розчищені ділянки «як покарання, за підтримку повсталих»^[239]. У 1888 році чеченські громади звернулися з проханням до імператора: будівельні матеріали і дрова вони «змушені купувати у приватних власників або у скарбниці, а раніше користувалися ними безплатно»^[239]. У 1891 році товариство Владикавказької залізниці отримало концесію на гілку від станції Беслан через Грозний на Петровськ^[247]. 15 червня 1891 року Олександр III іменним указом міністру шляхів сполучення приписав вилучення земель під трасу: «Дозволивши спорудження Петровської залізниці, замість раніше вказаного напрямку її від Владикавказа до Петровська, за напрямком від станції Беслан... до Петровська, повеліваємо: 1) зробити належні розпорядження щодо відчуження... необхідних для цієї мети земель»^[248]. Полотно, станція і все колійне господарство лягли на землі, які на той час значилися за Терським козачим військом і станицею Грозненською, - на ту саму площинну землю, що була відібрана в чеченських аулів і передана війську: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «залізничне полотно (і, відповідно, станція і все колійне господарство) пройшло по землях, що належали Терському козачому війську», а «грозненський міський вокзал був побудований на землі станиці Грозненської»^[83]. Торг про ціну йшов між залізницею, містом і козаками: міська влада зажадала «по 60 рублів за кожен квадратний сажень міських земель, відчужуваних для зведення вокзалу, локомотивного депо з майстернями, товарної станції та під'їзних колій», а козаки станиці Грозненської запропонували будівельникам свою ділянку безплатно - з розрахунку, що слідом за станцією в них піднімуться нафтопереробні та інші підприємства^[83]. Гроші за відчуження отримували держателі захопленого, чеченські громади в цьому розрахунку участі не брали.

Станиця Кахановська «була заснована в 1860 р. на місці села Умахан-Юрт у закруті нижньої Сунжі» й опинилася майже в оточенні 14 чеченських сіл, які прийняли до себе виселених умаханюртівців^[239]. Шість станиць Кізлярського відділу «розташовувалися на землях вигнаного чеченського населення», а станиця Барятинська, поставлена впритул до великого села Старий Юрт, відібрала у староюртівців частину їхніх земель^[239]. Загалом на Сунженській лінії, за підрахунком історика З. Х. Ібрагімової, «горці втратили 262946 десятин площинної землі»^[239].

Норма наділу була розписана за станом і походженням: «козакам відводиться по 30 десятин (десятина - трохи більше гектара) на душу, а тубільцям не більше 2-5 десятин»^[239]; розрив закріплювали і загальні правила наділення: за рахунком газети «Казачий вестник» за 1884 рік, на який спирається історик З. Х. Ібрагімова, російські жителі Кавказького краю отримували «по 24–30 десятин на душу земельного наділу, тоді як тубільці по 12–18 десятин на дим, що в середньому налічував 5 чоловіків» (дим - двір, домогосподарство)^[239]. У 1886 році в Грозненському окрузі «на багатодітну чеченську сім'ю... в середньому припадало 11 десятин землі, тоді як середньостатистична козача сім'я володіла понад 92 десятинами»^[83]. Наказом намісника №418 від 1863 року «право купувати в місцевого населення земельні ділянки отримали російські офіцери і чиновники обласної адміністрації»^[239] - рядовий чеченець покупцем тієї самої категорії землі бути не міг; правила 1 березня 1902 року запровадили скуповування приватновласницьких земель «для потреб Кавказьких козачих військ, коштом їхніх капіталів»^[239].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять зведення за матеріалами Кавказького військового округу (РГВІА, ф. 1300, оп. 7, спр. 3) і працею А. І. Хасбулатова: «За даними 1877 р., у середньому на душу населення в Нагірній Чечні, включно з Ічкерією з населенням майже 100 тисяч осіб, припадало по 0,3 десятини (десятина - трохи більше гектара) орної землі... такого фантастичного безземелля, як у Нагірній Чечні, не знала жодна область Російської імперії»^[83]. У 1901 році на Чеченській рівнині «на сім'ю (зазвичай доволі численну) припадало від 7 до 14 десятин»^[239]. Рахунок за бюджетом сім'ї вела сама обласна статистика: «Козача сім'я мала від свого земельного наділу валовий дохід 918 рублів... і залишався надлишок 140 рублів. Найбагатша чеченська сім'я на площині, за відомостями Терського обласного статистичного комітету (1903 р.), від земельного наділу отримувала дохід 262 рублі, витрачаючи на своє утримання 414 рублів, дефіцит становив 152 рублі»^[239].

У 1895 році козаки здали в оренду 420 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) «юртових» земель, офіційна орендна плата за які склала понад 140 тисяч рублів на рік; окрім того, в оренду йшли «запасні» землі - до 65 тисяч десятин щорічно^[83]. До 1913 року станиці здавали 424 тисячі десятин військових земель і отримували 806,5 тисячі рублів орендної плати, а основними орендарями були чеченці - до 77 відсотків селянських господарств^[83]. Оренда стала такою масовою, що адміністрація Терської області занепокоїлася: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що влада «всерйоз побоювалася, що, орендуючи ті самі ділянки протягом багатьох років, горці можуть, зрештою, пред'явити на них претензії», і, крім того, прагнула закріпити в області якомога більше «іногородніх» селян, «а тому наприкінці XIX ст. вийшло розпорядження, що забороняло козакам здавати свою землю в оренду безпосередньо горцям»^[83]. Користування землею, відібраною в чеченців, було поставлене в залежність від дозволу влади, а сам цей дозвіл відкликався, щойно користування загрожувало перетворитися на право.

Заборона прямої здачі землі горцям, запроваджена наприкінці XIX століття, дала посередників: «Результатом цього рішення стала поява великої кількості посередників, через яких земля все ж потрапляла до горців, але вже за вищою ціною»^[83]. Хто на цьому заробляв, називає історик З. Х. Ібрагімова: «Спекулятивна оренда набула широкого поширення, нею займалися і чини уряду та адміністрації, і офіцери, що брали в оренду великі площі по 10-15 копійок за десятину і здавали їх у суборенду гірському населенню за ціною, що в кілька разів перевищувала первісну»^[239]. Різницю в ціні клали до кишені чиновники й офіцери тієї самої адміністрації, яка землю і відібрала.

«Тільки в 1867 р. за різного роду «заслуги» було передано по Чечні у приватне володіння 8674 десятини (десятина - трохи більше гектара)» - за істориком З. Х. Ібрагімовою, отримали її 57 чеченців, а ініціатором роздач вона називає намісника на Кавказі Барятинського^[239]; найбільші наділи отримали чеченські владні родини - Таймазови (6550 десятин), Бековичі-Черкаські (понад 6350), Турлови, Ельдарови; роздавали землю і російським офіцерам - «полковник Іполітов отримав понад 1 тисячу десятин землі в Аргунському окрузі»^[83]. Ієрархія роздач була становою: найбільшим гірським власникам - «від 1 до 5 тис. десятин, зважаючи «на ступінь значення і наданих кожним послуг урядові»», особам другої категорії (гірська знать при першій - російських дворянах) - до 1 тисячі^[239]. Землею оплачувалася і низова адміністрація: «сільські старшини отримували по п'ять паїв орних і сіножатних земель»^[83], аульні секретарі - до 75 десятин^[249].

1 квітня 1858 року «Положення про управління Кавказькою Армією» створило при Головному штабі особливе відділення у справах горських народів - історик З. Х. Ібрагімова називає це «першим законодавчим затвердженням системи «військово-народного управління», що фактично склалася в міру завоювання краю»^[249]. У 1859 році, «у зв'язку з реформою місцевої адміністрації та введенням у дію Положення про Головне управління намісника Кавказького», Держконтроль був «позбавлений можливості стежити за діяльністю місцевої влади»: у складі Головного управління намісника заснували особливий контрольний департамент, підзвітний не центральному відомству, а самому начальникові Головного управління^[249]. 16 січня 1860 року імператор Олександр II затвердив положення, яким Ліве крило Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі) перейменовано на Терську область^[249]. 24 травня 1860 року Барятинський, намісник на Кавказі, наказав створити при Головному штабі Кавказької армії «Канцелярію з управління кавказькими горцями» - пізніше вона називалася «Кавказьке горське управління», потім «Кавказьке військово-народне управління»^[249]. 25 грудня 1860 року затверджено «тимчасові штати військово-народного управління Терської області»: область поділено на шість округів - Кабардинський, Владикавказький, Чеченський, Кумицький, Ічкеринський і Аргунський^[249].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «у 1867 р. начальником Середнього військового відділу було призначено генерал-майора князя Туманова, а з восьми начальників горських округів шестеро були полковниками і двоє - майорами»^[83]. Начальник Терської області з'єднував в одних руках цивільну, військову та козачу владу і щодо горців міг, за тими ж істориками, «за своєю волею застосувати... зброю і підняти проти них підпорядковані йому війська та козаків, віддавати горців військовому суду і в адміністративному порядку висилати з області «небажані елементи»»^[83]. З вересня 1866 року намісник отримав право заміщувати горців на посадах приставів (призначених імперією наглядачів) прийшлими офіцерами - історик З. Х. Ібрагімова фіксує підсумок: горці в системі управління Терської області довгий час не могли піднятися вище посади сільських старшин^[249]. Самих старшин влада добирала і приводила до присяги на «беззаперечне виконання... всіх доручень і вимог адміністрації»; вибору населенню не залишали - «Місцеве начальство не вважало за можливе надати навіть право вибору аульних старшин, оскільки «не знаходило достатніх ручательств, щоб це не потягло за собою важливих незручностей у справі управління горцями»»^[249]. Судову систему вінчали ті самі офіцери: у 1862 році створено обласний Головний народний суд, усі члени якого призначалися начальником області, а в 1870 році - окружні «Горські словесні суди» під головуванням офіцерів адміністрації; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов роблять висновок: «Таким чином, створена для горців Терської області судова система не тільки не виводилася з-під контролю військової влади, але, навпаки, прямо їй підпорядковувалася»^[83]. Положенням 1895 року про сільські громади право сходу передано обмеженому числу «виборних», причому окружний начальник міг позбавити «виборного» посади і розпустити весь сільський збір^[83].

Область ділили заново в 1862, 1869, 1888 і 1899 роках^[249]. З 1 травня 1888 року Веденський і Аргунський округи влито до Грозненського - за формулою, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова, «щоб убезпечити козацтво від «розкладницького» впливу горців»^[249]. Чеченські селища на правому березі Терека, які передбачалося передати Кізлярському і П'ятигорському відділам, виділили в окрему дільницю і тимчасово залишили у віданні начальника Грозненського округу; горські округи ділилися на дільниці, а козачі відділи - за ознаками комплектування військових частин, на сотні й полки^[249]. З 1 січня 1899 року область перекроїли ще раз: чотири відділи - П'ятигорський, Моздокський, Кізлярський, Сунженський - і чотири округи: Владикавказький, Хасав-Юртовський, Нальчицький, Грозненський^[249].

Фортеця Грозна, закладена генералом Єрмоловим на Сунжі 10 червня 1818 року^[239], у 1870 році стала містом Грозним^[83]. 21 березня 1888 року указом імператора Олександра III з назв округів Терської області стерто імена народів: Чеченський округ перейменовано на Грозненський, Інгуський - на Назрановський, Кабардинський - на Нальчицький, Кумицький - на Хасав-Юртовський, Військово-Осетинський - на Владикавказький^[249]. Округи, названі за народами, що в них живуть, отримали імена імперських фортець і слобід - карта управління перестала називати народи на ім'я.

З 1882 року «особливо важливі» справи, де обвинуваченими були горці, передавалися військово-польовому суду; у 1893 році з дозволу імператора значну частину кримінальних справ горців вилучено із загальноцивільних судів - у чиє відання перейшли ці справи, джерело не уточнює^[249]. Карати можна було й без суду: начальник області арештовував горців до одного місяця на власний розсуд, на аульні громади накладав стягнення за переховування^[249]; 19 листопада 1893 року на Терську область поширено правила адміністративного вислання до Східного Сибіру за обвинуваченням або підозрою в крадіжці коней і худоби^[249], а за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим рішення про адміністративне заслання строком до п'яти років ухвалював командувач Кавказької армії, і місцем заслання слугував острів Чечень на Каспії^[83]. «Тимчасове положення про заходи з утримання тубільного населення Терської області від хижацтва» 1894 року - проєкт його подав на затвердження начальник Терської області генерал Каханов - за істориком З. Х. Ібрагімовою, узаконило кругову поруку сільської громади за скоєні злочини^[249]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують механіку: горські селища платили за викрадену худобу, «якщо сліди викраденої худоби виявлялися загубленими поблизу даного селища», причому «цілком ігнорувалася можливість того, що викрадачі могли бути й не горцями»^[83]. Корінним жителям заборонялося обіймати посади пристава і начальника округу та бути мировими суддями^[249]; положення 1888 року про управління Терською і Кубанською областями встановило, словами історика З. Х. Ібрагімової, «вузько-кастове військово-козаче управління, без участі в ньому не тільки представників горських народів, а й некозачого елементу... горці ставилися поза дією загальних законів»^[249]. У 1890-х роках адміністрація окремим розпорядженням заборонила козакам кунацтво з горцями (кунацтво - побратимство, інститут дружби домами)^[249]. Розділяли й за службою: «політична неблагонадійність» кавказьких мусульман змусила владу відмовитися від формування з них стройових частин, і з 1886 року за розпорядженням військового міністра новобранці з Терської області розподілялися лише у війська, що стояли на Кавказі^[249]. Земства в області не запроваджувалися зовсім; внесена 1914 року до Державної думи пропозиція про земські установи в Терській області до революції ухвалена не була^[249].

«Положення про види на проживання» 1894 року закріпило станову нерівність: дворяни, чиновники та купці отримували безстрокові паспортні книжки, приписані до сільських громад горці - книжки на п'ять років або короткострокові паспорти й білети на відлучку^[249]. Дію режиму історик З. Х. Ібрагімова формулює за матеріалами області: «Терські горці, у разі появи своєї за Кубанню або в інших частинах Російської імперії без паспортів, вважалися бродягами і зловмисниками і як такі каралися»; вона ж пише: «Паспортна система слугувала для адміністрації Терської області улюбленим засобом утиску навіть добре їй відомих осіб»^[249]. Усередині області діяв режим відлучок: дозвіл відлучитися до місяця давав сільський старшина, на більший строк - начальник округу; самовільна відлучка каралася штрафом, арештом або громадськими роботами, а переселитися з однієї громади до іншої горець не міг без згоди двох сільських громад - тієї, яку залишав, і тієї, куди переходив^[83].

Ще 1880 року указом намісника зі слободи Шатой вислано всіх горців - «внаслідок зменшення росіян у слободі» - із забороною надалі селитися^[249]. 14 травня 1893 року почалося виселення горців з міст і слобідок області; заборони знімалися поетапно десятиліттями: для Грозного - 18 березня 1901 року, для слободи Воздвиженської - 27 лютого 1906 року, для Ведена і Шатоя - лише 10 травня 1916 року^[249]. Скасування начальник області обґрунтовував не правами виселених - він клопотав про скасування закону 14 травня 1893 року як «такого, що слугує гальмом обрусінню племен»^[249]. Наказом від 26 серпня 1898 року начальник гарнізону укріплення Шатой заборонив вхід до укріплення без білета - населення трьох дільниць залишилося без доступу до поштово-телеграфної контори, ощадної каси та аптеки^[249].

17 серпня 1884 року затверджено «Обов'язкову постанову про продаж, зберігання і носіння бойової вогнепальної зброї в Кавказькому краї»: бойові рушниці - лише за дозвільними свідоцтвами поліції, продаж і купівлю зброї армійського зразка заборонено^[249]. 1 липня 1899 року постанову посилено: колишні свідоцтва анульовано, вимагалося щорічне переоформлення, зброю без свідоцтва вилучали і продавали в дохід казни^[249]. У 1892 році за розпорядженням начальника Терської області конфісковували всю зброю, з якою горці з'являлися в російських населених пунктах, включно з привезеною на продаж; з 1893 року владі дозволено обшуки зброї в домах^[249]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують контраст: міліціонери-горці на імперській службі носили зброю постійно, «на відміну від простих горців, які не могли озброєними з'являтися за межами своїх селищ»^[83].

Історик З. Х. Ібрагімова пише: адміністративний апарат у Чечні та Інгушетії з 1860-х років «утримувався в основному на кошти, що збиралися з народу»^[249]. У військову повинність горців імперія не вірила - і обклала їх натомість грошима: законами 2 і 9 червня 1887 року для мусульман Терської області запроваджено грошовий збір замість військової служби, розміром «не перевищував 22 копійок з «диму»»^[249] («дим» - окремий двір, домогосподарство)^[249]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: «у 1887 р. російський уряд запровадив для них спеціальний грошовий збір»^[83]. Далі збори тільки зростали: «З 1887 по 1905 рр. сума податків зросла з 228,1 до 678,8 тис. рублів, тобто збільшилася за ці роки майже втричі», а подимна подать - податок з кожного двору - «в Терській області сягнула в 90-х рр. до 70 коп. за десятину, а в цей час у внутрішніх губерніях країни вона була не більше 17 коп., або вчетверо менша»^[249]. Понад збір сільські громади несли повинності: утримання старшини і правління, доріг, канав і караулів^[83].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: штрафні суми витрачалися на утримання засланців і секретної агентури, а часом покривали розтрати чиновників - у 1893 році начальник Надтеречної дільниці поручик Томашевський розтратив понад 300 рублів, зібраних із чеченських селищ^[83]. Характер влади визнав зсередини полковник Бєлік, призначений 1860 року першим начальником Чеченського округу; пізніше він писав: у Чечні «панує здебільшого не закон, а свавілля, часто засноване на недобросовісності начальника, і тим самим ми лише сіємо в народі недовіру до себе, навіть ненависть»^[83].

15 березня 1873 року затверджено герб Терської області: «У чорному щиті, срібна хвиляста перев'язь управо. Імператорський штандарт на золотому древку. Щит увінчаний давньою Царською Короною і оточений золотим дубовим листям, з'єднаним Александрівською стрічкою»^[249]. Сенс знака історик З. Х. Ібрагімова читає так: срібна перев'язь - це Терек, який довго був кордоном, а тепер «обидва його береги були об'єднані Імператорським штандартом, і Терек став повністю російським - такий основний сенс цього герба»^[249]. Проєкт герба міста Грозного виконав Б. В. Кене, чиновник герольдії: на лазуровому щиті срібна гора між двома золотими морськими ліліями, а в правій вільній частині - герб Терської області^[249], тож міський знак ніс на собі імперський символ області. Землю мітили й фігурою завойовника. Першим пам'ятником Єрмолову в Грозному слугувала «дбайливо збережена землянка, в якій він жив під час заснування фортеці Грозної»^[249], а пізніше біля землянки став бронзовий бюст генерала. Що означав цей знак, Ібрагімова формулює так: бюст нагадував про найтрагічніші роки завоювання Кавказу і був символом драматичної долі горських народів, а пам'ятник генералові, що «з варварською жорстокістю винищував цілі народи в ім'я завоювання Кавказу», став для чеченців «свого роду «більмом на оці»»^[249]. Знак пережив імперію: за радянської влади пам'ятник «із завидною періодичністю підривали ночами і так само ночами відновлювали»^[249].

На початку XX століття терська влада почала залучати військові команди та козачі підрозділи до масових обшуків у горських аулах - формально для вилучення зброї та «затримання втікачів»^[83]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, на що це перетворювалося: повальні обшуки в горських селищах «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством, яке постійно шукало привід для застосування жорсткіших заходів щодо горців»^[83]. Наскільки буквально працювало це заохочення, видно з листопада 1902 року: під час обшуку, влаштованого козаками на базарі селища Шаамі-Юрт, почалися масові заворушення, отаман станиці Самашкінської Гріднєв заборонив своїм застосовувати вогнепальну зброю, і зіткнення обійшлося без кровопролиття - після чого начальник Терської області усунув Гріднєва з посади, а козакам, що брали участь у заворушеннях, висловив невдоволення за їхню «пасивність»^[83]. Санкція на це йшла з самого верху: коли начальник Терської області доповів, що зіткнення між чеченцями та козаками приносять матеріальні збитки і людські жертви і що ці групи населення слід розвести, Микола II відповів, що «саме це сусідство і підтримує в козаках їхнє старе дідівське молодецтво, а тому вживати заходів до пом'якшення обстановки немає жодної потреби»^[239]. Кровопролиття в чеченських селищах було для влади не витратою, а робочим станом краю.

Військові команди та козацькі підрозділи, залучені на початку XX століття до повальних обшуків у гірських аулах, грабували жителів при заохоченні влади: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що обшуки «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством»^[83].

Влітку 1865 року Чечню покинула п'ята частина чеченського народу - і майже половина тих, хто пішов, загинула. Перші родини вийшли з Владикавказа 28 травня 1865 року, останні перетнули кордон 10 вересня^[239]; історик Д. А. Хожаєв підбиває рахунок: «до Туреччини йдуть з рідної землі 23057 осіб (5 тисяч родин) чеченців, карабулаків та інгушів»^[92]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «до 23 тисяч чеченців», з них понад 4,5 тисячі родин - жителі Малої Чечні та Ічкеринського округу, а загалом у 1860-ті роки виселено «до 20% від загального числа чеченців»^[83]. Загибель почалася одразу: історик З. Х. Ібрагімова пише - «У ході переселення загинуло близько 40000 горців Терської області, що становило трохи менше половини всього складу тих, хто виселився»; за донесеннями російського консула, в Трапезунді 1864 року помирало 180-250 осіб на день, у Самсуні - 200^[239]. Землі для поселення «були непридатні для землеробства – кам'янисті та безплідні»^[239]; колонія Рас-ель-Айн, де поселили переважно чеченців, скоротилася до 1878 року з 4-5 тисяч родин до 500^[239]. Самі мухаджири - так називали тих, хто пішов, від арабського «мухаджир», переселенець - писали начальникові Терської області: «Ми дізналися, що Мусса нас обманув... З нас і так загинула вже одна третина» (Мусса - це генерал Кундухов, вони звали його на ім'я)^[239].

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков виклав план: «...чеченське населення необхідно було збити в одне місце... Населення це, з одного боку відрізане від гір новими станицями... не насмілилося б більше загрожувати нам повстанням і не уникало найпильнішого нагляду»^[83]. Землю тих, хто пішов, забирала скарбниця: «багато аулів зовсім спорожніли, недоглянуті землі заросли бур'яном. Ці землі конфісковувалися на користь скарбниці»^[239], і відводилися вони «російським офіцерам, місцевій знаті і, головним чином, козачим військам»^[239]. Заміщення йшло станицями: лише за 1861-1865 роки на спорожнілих землях Північного Кавказу утворено 81 козачу станицю^[250]. У Чечні це видно покроково: 1868 року розселення чеченців прямо підпорядкували розміщенню Сунженських козачих полків - був варіант залишити жителів на правому березі Сунжі, «але на ці землі претендувало козаче військо, тому чеченців переселили на лівий берег Тереку і Сунжі, а їхні землі зайняли 1-й і 2-й Сунженські полки»^[239]. З 1863 по 1885 рік у Терській області засновано 112 селищ, переважно за рахунок російських поселенців, а Терське козацьке військо займало третину площі області, становлячи п'яту частину її жителів^[239]. Різницю видно по наділах: козача родина отримувала в середньому від 57 до 90 десятин (десятина - трохи більше гектара)^[249], тоді як у чеченських аулах на родину припадало «0,5 – 10 десятин... тобто не більше 2 десятин на душу»^[250].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Головним же засобом для вигнання горців стало позбавлення їх основного джерела існування – землі. Передача великих земель на рівнинах під козачі станиці залишала без засобів до існування тисячі горців»^[83]. Імперська статистика фіксувала підсумок: «на кожну родину в аулах припадає 0,5 – 10 десятин... За такої тісноти не тільки розвиток господарств, а навіть існування народу не може вважатися забезпеченим» (десятина - трохи більше гектара)^[250]. При цьому власні виконавці операції доносили протилежне. Начальник Аргунського округу майор А. Іпполітов писав начальникові Терської області генералові Лорис-Мелікову: «Я можу позитивно сказати Вашій Світлості, що про добровільне переселення до Туреччини народ навіть не думає; на загальному зборі вони оголосили мені, що підуть лише тоді, коли вся Чечня поголовно піде, або ж тоді, коли їм накажуть іти»^[239]. Полковник Беллік 25 березня 1865 року доносив тому ж Лорис-Мелікову слова чеченця: «не підемо ми до Туреччини і не пустимо тих, хто збирається туди; в Туреччині чекає нас смерть, чекає вона нас і тут, але тут вона приємніша, бо тут наша батьківщина і тут лежать батьки наші, побиті росіянами»^[239].

Намісник на Кавказі й головнокомандувач Кавказької армії Барятинський - про чеченців, що бажали піти: «...це, мабуть, і непогано, що піде вся ця сволота, яка нам лише тягарем. Не зупиняйте, нехай ідуть до Мекки чи куди хочуть. А вже я постараюся подати Государеві цю справу в належному вигляді...» - імператорові справу подали як «добровільний рух самих чеченців»^[83]. Начальник Кубанської області генерал Євдокимов, що проводив виселення горців Західного Кавказу, сформулював принцип: «Перша філантропія – своїм; горцям же я вважаю себе вправі надати лише те, що залишиться на їхню долю після задоволення останнього з російських інтересів»^[83]. Оптику, в якій ухвалювалися такі рішення, формулювала й імперська наука: Берже, який 22 роки очолював Кавказьку археографічну комісію і уклав перші десять томів «Актів»^[251], обґрунтовував недовіру до горців їхньою природою: «Восьмисоттисячне горське населення Терської і Дагестанської областей становить тут майже суцільну масу... Пройнята мусульманським фанатизмом, розпаленим тривалою війною, вона продовжує ненавидіти нас, як іще недавніх заклятих ворогів, як невірних, і зберігатиме це почуття доти, доки ми залишатимемося в її очах гяурами»^[250]. Це не наказ, а голос епохи - та мова, якою виселення виглядало природним.

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков у спеціальній депеші до Головного штабу Кавказької армії підкреслював: «Для успіху справи необхідно, щоб горці не тільки не знали про наше бажання сприяти переселенню, а й місцева влада мусить, навпаки, ніби відхиляти їх від цього наміру»^[83]; виконувати її доручили начальникові Середнього військового відділу Туманову, і він звітував про неї самому Лорис-Мелікову: «Першою і неодмінною умовою для збудження в чеченцях бажання переселитися до Туреччини вважаю невиявлення того, що бажання це походить від уряду... отже, все це має залишатися в найглибшій таємниці; від нашого вміння залежатиме без кровопролиття чи особливих негараздів довершити велике…»^[239]. У Чечні «поширювалися підроблені прокламації, нібито від турецького уряду, в яких переселенцям обіцяли гостинний прийом і добре матеріальне забезпечення»^[83] - сам Лорис-Меліков письмово просив надіслати йому зразки турецьких прокламацій «для поширення серед населення»^[239]. Агенти лякали народ майбутнім: «розпускали провокаційні чутки про те, що жоден чеченець не отримає ані клаптя землі, що всю молодь віддадуть у солдати, що мусульманську релігію скоріше заборонять і всі стануть християнами»^[239].

Генерал Кундухов, до того сам начальник Чеченського округу, отримав від намісника «вельми делікатне завдання – провести неофіційні переговори з турецьким урядом про здійснення масового переселення чеченців» і письмовий припис «розпочати збудження серед чеченського населення прагнення до відходу в Туреччину»^[83]. На агітацію він отримав зі скарбниці 5 тисяч рублів^[83]; історик З. Х. Ібрагімова пише про 10 тисяч «для «негласної винагороди» трьох чи чотирьох осіб, найпопулярніших серед населення, тобто для підкупу впливових осіб»^[239]; особисто Кундухову виплачено 45 тисяч рублів «нібито за залишене в Росії майно» за загальних витрат скарбниці понад 130 тисяч^[83]. Сам Кундухов описав у мемуарах вербування чеченської верхівки в лютому 1865 року: запросивши наїба (поставленого владою управителя округу) Малої Чечні Садуллу Османова (в інших джерелах - Саадула Осмаєв) і старшину карабулацького товариства Цугова, він домігся того, що «Вони всі без найменшого заперечення погодилися переселитися... і поклялися готуватися до переселення»^[92]. Османов не був призначенцем зі сторони: у зведеному списку наїбів імамату він стоїть як «Саадулла Османов з Ніхалоя (наїб Малої Чечні)»^[83] - людина, що воювала разом із Шамілем, а за імперську платню і землю погнала свій народ до Туреччини. Ціну купівлі видно на ньому ж: наїбством він управляв вісім років, за службу отримав 550 десятин землі, дав клятву на Корані сприяти переселенню «до кінця» і зобов'язався вести другу хвилю тих, хто йде, - іти попереду перших було умовою виплати винагороди^[239]. Працював він так, що навіть начальник Терської області генерал Лорис-Меліков визнавав: наїб «перегинає палицю», розпускаючи перекручені чутки, і хотів якнайшвидше позбутися занадто запального агітатора^[239].

Відповідь імперії на прохання тих, хто повернувся, зафіксована формулою «на найвищому рівні»: «Про зворотне переселення горців і мови бути не може»^[83]. За правилами, затвердженими в червні 1861 року начальником Головного штабу Кавказької армії генералом Карцовим, горцям, які вступили в турецьке підданство або прострочили паспорти, повертатися «рішуче заборонялося»^[239]. До листопада 1865 року на кордоні скупчилося 2600 осіб, готових заради повернення прийняти православ'я, - «Однак російське керівництво навіть на таких умовах не поспішало пропускати їх через кордон... повертатися їм було вже нікуди, родові землі були або конфісковані, або продані»^[239]. Тих, хто намагався повернутися таємно, ловили роками: 1867 року затримано 162 особи, 1868 - 663, 1869 - 369, 1870 - 1263; «За десять років, з 1862 по 1872 рр., до Терської області зуміли повернутися 5964 горці (переважно чеченці), з яких 2315 осіб влада в примусовому порядку знову вислала до Туреччини»^[83]. Навіть дозволених не пускали додому: карабулаків (вайнахське товариство, споріднене з чеченцями), що повернулися, «не було допущено на рідні землі, а поселено одним аулом Сагопші на землях чеченського селища Пседах»^[83].

Просіка - широка смуга, вирубана в лісі, щоб позбавити оборонців укриття і пустити нею війська, - була несучим інструментом завоювання 1857-1859 років: ліс, що захищав чеченські товариства, вирубувався планомірно. «Журнал воєнних дій Чеченського загону» з 15 січня 1857 року фіксує будні: «21-го числа всі війська... зайняті були винищенням аулів, садів і лісу»; «22-го числа ті самі заняття. Аули остаточно знищені, сади вирубані, і Гельдигенська просіка прокладена завширшки 750 саж.» - це близько півтора кілометра (сажень - трохи більше двох метрів)^[246]. Призначення просік генерал Євдокимов, який командував Чеченським загоном, доповів військовому міністрові Сухозанету рапортом від 25 березня 1857 року: просіка «відняла в непокірних широкі поля, місця їхніх посівів», а населення поставила перед вибором - «шукати порятунку або втечею в гори, або виходом до нас на галявини»^[246]. 19 березня 1857 року генерал Ніколаї зайняв Гойтемирівські ворота - прохід в Аух та Ічкерію (чеченські області на північному сході і південному сході): рапорт пояснює завдання - «Щоб знищити це гніздо розбійників і відкрити доступи в Аух та Ічкерію, необхідно було оволодіти урочищем Гойтемір-Капу і влаштувати там просіку»^[246]; історик Д. А. Хожаєв підтверджує за полковою історією: «19 березня 1857 року ці укріплення були захоплені царськими військами і знищені»^[92]. У лютому 1859 року ліс рубали вже під стінами Ведено - столиці імамату, держави Шаміля: «8 лютого 1859 року, попри опір чеченців і дагестанців, численні царські війська, розчистивши від лісів увесь простір між селищами Тевзан і Елістанжі, вийшли до укріплення Ведено»^[92].

Генерал Євдокимов, який командував військами лівого крила Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записав у журналі воєнних дій зими 1857 року: він направив генерала Міщенка вниз по Хізи-Шавдону, «доручивши йому... винищувати аули, щоб відняти в чеченців саму думку про можливість залишатися на місці колишнього проживання»^[246]. Виконання записано там само: «Ген.-м. Міщенко спалив усі аули й хутори на призначеному йому просторі; до нього вийшло безліч покірних... до 400 двор., під прикриттям частини військ... відправлена в Умахан-юрт»^[246]. На рапорт про цю кампанію імператор Олександр II відповів схваленням «за цілком успішне закінчення 1-го періоду зимової кампанії»^[246]. У листопаді 1857 року той самий журнал підбив підсумок походу на прикордонну з Чечнею Салатавію: «Салатавія зруйнована і спалена, так що жителі її муситимуть уже селитися на місцях колишніх салатавських аулів по Сулаку»^[246]. Взявши Ведено, столицю імамату - держави Шаміля, - імперія знищила фортецю: «Зайнята 1 квітня 1859 року царськими військами, фортеця Ведено була повністю знищена протягом п'яти днів»^[92].

Історик М. І. Покровський пише про Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні): її жителі «ще на початку п'ятдесятих років були загнані російськими військами в гірські нетрі й приречені на голод» (кампанія C1166)^[252]. Просіки продовжували ту саму роботу: «Розчищення гехінської просіки дає Євдокимову можливість спустошити поля тих із малочеченців, які ще не принесли покірності, ховаючись у горах»^[252]. Вибір, який залишала політика, сформульовано в рапорті генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, від 25 березня 1857 року: втеча в гори - або вихід «до нас на галявини»^[246]; голод у горах робив перший шлях смертельним.

Історик М. І. Покровський пише: «Увесь січень 1857 р. Чеченський і Кумицький загони рублять просіки», а «З 10 листопада почалася нова експедиція в Аух. Ауховці не витримали і здалися, „принесли покірність"»^[252]. У 1858 році війська генерала Євдокимова увійшли в Аргунську ущелину: «Царські війська ведуть наступ долиною Аргуна. У січні Чеченський загін зайняв вихід з Аргунської ущелини на площину... лише в липні 1858 р. Євдокимов рушив далі... 4 липня він перейшов Мескен-Дук і проник у Шатоєвське товариство»^[252]. Хід літньої експедиції видно за журналом самого генерала Євдокимова, поданим військовому міністрові Сухозанету рапортом від 11 серпня 1858 року, № 237: 4 серпня до Аргуна підійшов імам Шаміль «з усією своєю кавалерією з Назранівської експедиції» і став із двома гарматами за яром Верди-ахк; «переконавшись у намірі нашому залишатися на правому березі Чанти-Аргуна, він наказав знімати табір», після чого імперські «2 легкі гармати і 2 півпудові мортири відкрили, за наказом моїм, вогонь по горцях». Того ж дня Євдокимов «оглянув місце, на якому має бути зведене головне укріплення, і одразу ж наказав приступити до його розбивки»^[246]. У лютому 1859 року війська підійшли до Ведено, столиці імамату й резиденції імама Шаміля (керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), - фортеця впала 1 квітня 1859 року^[252].

7 грудня 1857 року, за журналом генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, «з'явилися депутати від усього народонаселення долини Хулхулау з пропозицією принести покірність і переселитися в наші межі» - запис наводить історик М. І. Покровський^[252]. «У квітні 1858 р. здаються гойтинці, а слідом за ними гехінці. До середини квітня російське командування може остаточно заявити, що завоювання Малої Чечні ним закінчено»^[252]. «У серпні 1858 року шатоєвці склали зброю»^[92] - той самий журнал Євдокимова датує це 7 серпня і пояснює причину: «Щойно шатоєвці побачили, що тавлінці залишають їх і що ми маємо намір твердо утвердитися в зайнятому нами краї, то одразу прислали до мене депутатів із пропозицією покірності і з проханням про дозвіл поселитися на місцях колишніх своїх аулів»^[246]; «5 квітня чеберлоєвці вигнали наїба і покорилися», а «12 квітня своє безсилля перед російською армією визнали ауховські чеченці»^[92]. Капітуляцію оформлював і папір з обіцянками: у січні 1859 року, під час наступу на Ведено, поширено прокламацію головнокомандувача Барятинського до чеченського народу - повний текст наводить історик Д. А. Хожаєв: «уряд Російський надає вам цілком вільно виконувати назавжди віру ваших батьків», «вас ніколи не вимагатимуть у солдати і не обернуть вас на козаків», «дарується вам пільга на три роки... після закінчення цього строку ви повинні будете для утримання ваших народних управлінь вносити по три рублі з дому», «поставлені над вами правителі будуть управляти за шаріатом і адатом» (шаріат - ісламське право; адат - звичаєве право горців)^[92].

Історик Д. А. Хожаєв пише про весни 1859 року: «Усіх покорених горців тут же, під конвоєм царських військ, переселяли на площину для нагляду»^[92]. На площину, тобто на рівнину під нагляд, гнали одразу: у грудні 1857 року до 400 дворів, що вийшли з винищуваних аулів, направлено під прикриттям військ в Умахан-юрт^[246]. Після взяття Ведено генерал Євдокимов наказав своєму підлеглому Ностіцу «приступити до переселення чеченців, які живуть між Хулхулау і Гудермесом»: 8 квітня 1859 року «до 300 сімей, що жили в найближчих хуторах на правому березі Хулхулау, одразу ж з'явилися в табір зі своїми пожитками і худобою»^[246]. Опір переселенню фіксують самі імперські документи: наїб (управитель округу при імамі) Осман «кілька разів намагався пройти повз загін на площину і старався перешкодити переселенню чеченців»^[246]; окремо, за журналом воєнних дій не пізніше 9 квітня 1859 року, «ічкеринці, ауховці й салатавці, зібравшись у великому числі, хотіли перешкодити переселенню» жителів з Аксаю^[253]. Аулам верхів'їв Фортанги й Асси, примушеним до капітуляції в листопаді 1858 року, виселення призначили з відстрочкою: «залишатися в займаних ними місцях ще протягом трьох місяців, з ранньою ж весною вони виселяться на площину Малої Чечні в Галашівське товариство»^[246]. Останнім тримався Беной: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що Євдокимов «восени 1859 р. і на початку 1860 р. взявся за жителів гірського товариства Беной», частину яких «розселили по навколишніх аулах і хуторах»^[83].

Генерал Євдокимов записав у журналі воєнних дій по 22 червня 1859 року (рапорт військовому міністрові Сухозанету, № 544): за відмову видати полонених «я оголосив беноєвців та їхніх сусідів непокірними, позбавленими покровительства російських законів, і наказав навколишньому населенню захоплювати їх у полон і відбирати в них худобу»^[246]. Історик Д. А. Хожаєв передає ту саму політику: «Тимчасовій адміністрації навколишніх селищ прямо приписувалося припинити всякі контакти з Беноєм, брати в полон і знищувати беноєвців»^[92].

У листопаді 1858 року генерал Євдокимов, за власним журналом, «знайшов вигіднішим ужити в діло мирне тубільне населення»: наїб (управитель округу при імамі) Саїб-Дулла з понад двома тисячами озброєних чеченців примусив до здачі аули верхів'їв Фортанги й Асси, які «видали Саїб-Дуллі 27 чол. російських полонених і аманатів із найкращих фамілій» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[246]. Колишніх наїбів імамату влада берегла для майбутньої служби: полковник Бєлік, за рапортом Євдокимова від 8 вересня 1858 року, який цитує історик М. І. Покровський, «наводив порядок і встановлював перші начала управління в товариствах, що знову покоряються; жертви, переслідувані народом, шукали в нього притулку»^[252]. 4 липня 1859 року, за істориком Д. А. Хожаєвим, чеченські старшини прийшли до головнокомандувача Кавказької армії Барятинського: «чеченська депутація почесних осіб, серед яких були колишні наїби Талхіг, Ескі, Еділ, Дуба, Умалат, з'явилася у фортецю Грозну до князя Барятинського» - це Талхіг Шалінський, наїб Великої Чечні й начальник артилерії імамату, і Дуба Вашендароєвський, наїб Малої Чечні; наїби, що перейшли, «отримали царські чини, нагороди і були призначені наїбами тих самих дільниць, де колись вони служили Шамілю»^[92]. 19 серпня 1859 року головнокомандувач Барятинський дав «попередню згоду на відведення земель у Чечні і на Кумицькій площині» підпоручикові Асханову, підполковникові Чермоєву і Пензулаєву^[253]. Підсумок підбив історик М. І. Покровський: «головами царської адміністрації в Чечні і Дагестані після 1859 р. виступають особи, добре знайомі нам як наїби Шаміля»^[252].

Масовий набір селян до ополчення: «Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення»^[209] - маніфест та укази про набір від 29 січня 1855 року (№ 28.991–28.993); Київської губернії в переліку призваних губерній не було, селяни сприйняли загальноімперський заклик як звернений до себе^[254].

Збройне придушення антикріпосницького руху селян («Київська козаччина»): «На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички»^[209].

Період 1852-1856 років пройшов серіями каральних виходів по Великій Чечні (рівнинній східній частині Чечні) та її околицях. 4 січня 1852 року у фортеці Воздвиженській зібрався загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, рахує «понад десять тисяч багнетів, близько півтори тисячі кавалерії, 24 гармати», а завдання передає так - «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[255]. Східніше виходи тривали до 1856 року: генерал Бакланов записав у мемуарах про «сильний бій при винищенні аулів Денгі-Юрт і Алі-Юрт» 25 лютого 1853 року^[256]. Нагородну механіку походів викрив зсередини імперський офіцер Полторацький: солдати Кабардинського полку зайняли залишені чеченцями окопи на Мічику без втрат, і їх «направили того ж дня брати аули Гурдалой і Аса-Юрт, де їм вдалося втратити кількох убитих і поранених, що було необхідно, бо штурм окопів обійшовся їм без жодної подряпини»^[257] - аули атакували заради втрат для нагородного подання.