Московське царство

Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[1], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»^[1]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»^[1], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[2].

Уряд Московського царства фабрикував історичні наративи для юридичного обґрунтування вторгнення на нові території: історик Майкл Ходарковський вказує, що в дипломатичному листуванні чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім втекли з Рязані й оселилися в горах»^[1].

Військові сили Московського царства звели укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1567 році «руське місто... було того ж року поставлене»^[3].

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[3], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[4].

Військові сили Московського царства багаторазово відновлювали укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577 - 1578 рр... руське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунжі»^[3], а укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»^[5] і «в 1651 р. був знову збудований руський острог на лівому березі Сунжі»^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[5], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[5].

Військові сили Московського царства звели нову укріплену базу: історик Е. Н. Кушева пише, що вони «ставили її у 1588-1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні «вогненним боєм», пищалями»^[3], а історики А. С. Куліков і В. А. Рунов додають, що на початку XVII століття «Терське містечко перетворилося на досить потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат»^[4].

На території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історик І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «у 1623 р. «за чолобитною терських і гребінських козаків» на Терек було надіслано царський указ про видачу жалування 30 отаманам і 470 рядовим козакам»^[6]. Для утримання позицій також надсилали нові кадри: історик І. Х. Тхамокова зазначає, що «у 1589 р., невдовзі після того, як місто було збудоване, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»^[6].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[4].

Окупаційна адміністрація нав'язала васалітет під виглядом рівноправного союзу: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) зазначає, що правителі «розглядали шерть радше як військовий союз»^[7], однак історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала клятву вірності нових і відданих підданих царя»^[1].

Для забезпечення політичного підпорядкування еліти Нохчі адміністрація використовувала фінансове стимулювання: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) вказує, що «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням та подарунками, які цар давав місцевим правителям»^[7].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[5].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[5].

Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самоврядування Нохчі, силою підпорядкувавши їх прийшлій еліті: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1614 році цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити і в ратній справі та в усяких справах відати»^[3].

Призначена адміністрація примушувала корінне населення до безоплатної праці: історик Е. Н. Кушева вказує, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський змушував підлеглих служилих Окочан Терського міста «вироби на нього всякі робити, ріллю орати і сіно косити»^[3]. Сама метрополія роками не оплачувала військову службу корінного населення: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському зафіксовано, що вони «служать государеві цареві... всякі государеві терські... служби... а государевим грошовим і хлібним жалуванням не пожалувані десятий рік»^[8].

Представники влади метрополії відкрито відбирали власність у населення Нохчі, використовуючи своє службове становище: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «вибрав у нас насильством із табуна 8 коней добрих, і заслав у Кабарду в кабаки свої»^[8][5].

Призначена окупаційна адміністрація обертала корінне населення в рабство: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «продав безвинно товаришів наших Окочан 4-х осіб»^[8][5] і «взяв у холопи жінку і заслав її в кабаки свої в Кабарду»^[8][5].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала тілесні покарання та незаконні арешти: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[8][5].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[8][5].

Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»^[5].

Окупаційна адміністрація обклала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи по государів ясак»^[5].

Метрополія цілеспрямовано ігнорувала офіційні скарги корінного населення на свавілля призначених правителів, позбавляючи його права на захист: упорядники академічних збірників констатують, що подана цареві Михайлу Федоровичу «Чолобитна «Окочан» не була задоволена»^[8].

Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[5].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[5] для придушення громад, що не підкорилися.

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[5].

Під час карального походу військові загони повністю спалили аули: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»^[5].

Каральні загони грабували та обертали населення в рабство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що аули вони «зовсім розорили і багато полону взяли»^[5].

Окупаційна адміністрація Терського міста застосовувала масове залякувальне насильство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що військові загони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»^[5] та «багатьох лю[дей] побили»^[5].

Каральні загони фізично винищували місцеве населення: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що в поселеннях вони «інших багатьох лю[дей] побили»^[5].

Під прямою воєнною загрозою гірські громади вимушено капітулювали: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що горці «вину свою принесли... добили чолом і шерть... дали»^[5].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[5].

Адміністрація метрополії не оплачувала примусову працю та утримувала продовольство протягом п'яти років: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу зафіксовано скаргу про те, що підпорядкованим Окочанам Терського міста «государевого хлібного жалування за минулі роки — за 125-й, і за 126-й, і за 127-й, і за 128-й, і за 129-й рік — не дано»^[5].

Окупаційна адміністрація цілеспрямовано виснажувала корінне населення матеріально, змушуючи нести примусову службу власним коштом: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста доповідали, що через невиплату жалування вони «стали безхлібні, від голоду і від усякої нужди вкрай загинули і заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками і з дітьми голодною смертю»^[5].

Представники метрополії конфіскували особисте майно загиблого делегата Нохчі до державної скарбниці: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу приписувалося розслідувати загибель окоцького мурзи Кохострова Бійтемірова, який утонув, а зі знайденого «плаття його і всяку рухлядь взяли в нашу казну»^[5].

Окупаційна адміністрація використовувала фізичну втрату документів для штучного пониження соціального статусу місцевих жителів заради їх економічного оподаткування: у виписці Посольського приказу за чолобитною цареві Михайлу Федоровичу констатується, що після того як «государева жалувана грамота пропала», спадкоємці загиблого делегата Нохчі були позбавлені привілеїв і «зверстані в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «ніяких податей не бралося»^[5].

Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[5].

Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»^[6][8], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»^[6].

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[6].

Окупаційна адміністрація вимагала від гірських громад Нохчі (Шибутян) юридичного закріплення підпорядкованого статусу: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»^[5], з прямим приписом, щоб вони «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»^[5].

Окупаційна адміністрація обклала гірські громади Нохчі (Шибутян) щорічною натуральною даниною: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу констатується, що під час оформлення підданства 1627 року від горців вимагали «ясак давати по кулю меду на рік»^[5].

Окупаційна адміністрація метрополії юридично заборонила вільне проживання корінного населення в Терському місті, організувавши примусове виселення незатверджених осіб і тотальний демографічний контроль: 1631 року цар Михайло Федорович видав указ до приказу Казанського палацу, що приписував переписати прийшлих Нохчі (Мічкізян та Окочан) і постановляв, що тих із них, кому «вірити буде не можна», необхідно «з Терського міста веліти висилати геть, і веліти їм їхати туди, звідки хто приїхав»^[8]; для забезпечення нагляду в державному розписі служилим людям по області приказу Казанського палацу на 1637 рік центральна влада детально зафіксувала кількість підпорядкованих жителів Терського міста, включно з 350 «окоцькими людьми» та 680 прийшлими «Окочанами, і Татарами, і Мічкізянами, і Шибутянами»^[5]; а 1640 року за розпорядженням терського воєводи терський син боярський П. Лукін і под'ячий Ф. Бєлков склали поіменний розпис населення Терських слобід, жорстко зафіксувавши кожен двір підпорядкованих Нохчі (Окочан)^[8][5].

Окупаційна адміністрація роздавала привілеї та передавала лояльним предводителям Нохчі владу над залежними людьми, щоб переманити їх на свій бік: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування його прибавкою до жалування та володінням узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»^[5].

Окупаційна адміністрація примусила гірські суспільства Нохчі до юридичного підпорядкування: у 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «вчинилися під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на курані шерть учинили»^[5], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві вчинилися... і на курані шертували»^[5].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[5]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[5], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[5][3].

Московське царство скористалося критичним становищем Гетьманщини, щоб нав'язати формат підпорядкування, від початку відмовившись брати на себе симетричні зобов'язання. На вимогу козаків про взаємну присягу царський посол відповів відмовою - за звітом самого посольства, присягати за государя «такого ніколи не бувало ані буде, і гетьманові навіть говорити такого не личить, бо всякий підданий повинен присягати свому государеві»^[9]; Хмельницькому довелося тричі за день 18 (8) січня 1654 скликати раду, але В.Бутурлін, пославшись на самодержавний характер влади рос. монарха, відмовив і вдруге^[10]. Сам «договір» не був двостороннім актом: «Оригінали документів договору не збереглися. Відомі тільки їхні копії та чернетки»; «Укр. сторона подала свої умови у формі прохань-чолобитних до царя. Акти царського уряду мали форму „пожалувань" з боку царя»^[11] - письмові умови оформлено лише в Москві у березні 1654 року.

Захоплення територій сусідньої держави подавалося населенню Московського царства не як акт політичної чи воєнної експансії, а як священна місія захисту братів по вірі. Цей міф пережив століття: ще 1990 року Солженіцин відтворював його дослівно – «Повернення цих земель у Росію було всіма тоді усвідомлюване як ВОЗЗ'ЄДНАННЯ»^[12].

Москва від самого початку заклала асиметричний фундамент відносин, жорстко обрізавши міжнародну суб'єктність автономії. Жалувана грамота царя Олексія (27 березня 1654) прямо обмежила зовнішні зносини гетьмана: «А з турським султаном і з польським королем без нашого царського величества указу зносин не тримати»^[13].

Щойно політичні інтереси змінилися, Москва пішла на сепаратний мир зі своїм недавнім ворогом – Польщею, домовляючись за спиною українського союзника: «Пріоритетними на переговорах були територіальні й фінансові питання, а також умови елекції (обрання) рос. царя на польс. престол»^[11] – доля козацьких земель стала розмінною монетою в цьому торзі. Переговори велися в Нємєжі під Вільно із серпня 1656 року; перемир'я підписано 24 жовтня^[11].

Московське царство фізично та юридично ізолювало автономію від участі в міжнародній політиці, вирішуючи долю козацьких земель без урахування їхніх національних інтересів: «Повноважні представники Укр. козац. д-ви на чолі з Р.Гапоненком не були допущені за стіл переговорів»^[11]. Прохання гетьмана дати послам мандати повноправних учасників царський уряд «пустив повз уха»: делегати «сиділи бездільно коло комісарів і не допущені до офіційних нарад»^[9].

Окупаційна адміністрація направляла емісарів для збору стратегічних, демографічних та економічних даних про гірські суспільства Нохчі: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу приписав терським воєводам з'ясувати «чи багато їх і які то люди... і який у них бій... і що в їхній землі родить, і які є ремісничі люди»^[5], на виконання чого в 1659 році терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами «в Шибутську землю послали стрілецького голову і звеліли йому в Шибутській землі оглянути... міста і місця»^[5], який у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року доповів, що «[мі]ст у них і боїв ніяких немає»^[5].

Окупаційна адміністрація робила спроби примусити незалежні суспільства Нохчі (Шибутян) до юридичного підпорядкування: у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатовано, що терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали до Горців військового емісара і звеліли йому «до віри їх привести»^[5], однак спроба виявилася безуспішною, і він «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»^[5].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[5], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[5], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[5].

Прагнучи ослабити Гетьманщину зсередини й не дати їй розірвати васалітет, Москва штучно розпалювала громадянську війну, підтримуючи та озброюючи внутрішню опозицію проти законного гетьмана: «Проголошення гетьманом І.Виговського було негативно сприйнято представниками опозиційних йому сил», на чолі яких стояли полтавський полковник Пушкар і кошовий отаман Барабаш^[14]. Їхній виступ відкрив період Руїни.

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося замало, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярне московське військо спробувало силою підпорядкувати Гетьманщину, що закінчилося для нього катастрофою під Конотопом. Імперський історик Соловйов визнавав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, згинув за один день… Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення»^[15].

Скориставшись політичною кризою та оточивши лідерів автономії своїми військами, царство примусило їх підписати новий, абсолютно кабальний договір. Статті перетворювали конфедеративний зв'язок із Москвою на федеративний: «П[ереяславські] с[татті] переводили конфедеративні зв'язки України з Росією у форму федерації. Укр. д-ва втрачала самостійність і набувала статусу політ. автономії в складі Рос. держави»^[10]. Сама основа договору була підробленою: «кн. О.Трубецькой скористався своєю воєнною перевагою над Ю.Хмельницьким, відхилив Жердівські статті і змусив укр. сторону прийняти 14 пунктів т. зв. давніх статей 1654 (що насправді являли собою фальсифікат договору 1654)»^[10]. Самі 14 нав'язаних пунктів опубліковано в «Собрании государственных грамот и договоров»^[16].

Після силового примусу до підписання договору Москва перейшла до прямої окупації життєвого простору автономії. Статті закріпили розширення військової присутності: «Крім Києва, царські воєводи вводилися до Переяслава, Чернігова, Ніжина, Брацлава та Умані»^[10] – гарнізони з воєводами забезпечували фізичний контроль над територією зсередини.

Окупаційна адміністрація Московського царства підтримувала режим позбавлення підпорядкованих суспільств Нохчі (Окочан) самостійності, офіційно закріпивши передачу влади над ними новому лояльному до метрополії феодалові: у 1661 році цар Олексій Михайлович видав жалувану грамоту кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському, приписавши йому «над Окочанами і над Черкасами, які нам, великому государеві, служать на Тереку, бути князем, і їх у ратному строї та в усіх наших справах відати й судити»^[5].

Центральна влада Московського царства використовувала призначеного правителя для юридичного підпорядкування регіону: у 1676 році Посольський приказ надіслав припис кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття в Терське місто «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану та Петру Олексійовичам»^[8].

Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»^[8]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»^[6].

Створення спеціалізованого відомства для управління автономією: через Малоросійський приказ царський уряд «здійснював контроль за політико-адм. діяльністю гетьман. адміністрації та царських воєвод в Україні»^[17] – управління Гетьманщиною було вбудовано в московську приказну вертикаль.

Розширення військової окупації автономії: крім посилення залог Києва, Чернігова, Переяслава та Ніжина, «рос. військ. залоги на чолі з воєводами вводилися до Полтави, Кременчука, Новгорода-Сіверського, Остра, Канева та ін. міст, а також до Кодака у Вольностях Війська Запорозького низового»^[18] – утримання військ покладалося на українських платників податків.

Пряме вилучення економічних ресурсів автономії: «Збирання податків з укр. населення (за винятком козац. стану) покладалося на царську адміністрацію. Зібрані кошти залучалися до царської скарбниці»^[18].

Позбавлення автономії контролю над власним адміністративним і господарським життям: «до рук царських воєвод переходило безпосереднє управління військово-адм. і фінансово-госп. життям України»^[18] – суверенні функції гетьманської влади переходили до представників метрополії.

Офіційний поділ українських земель між двома сусідніми державами. Договір підписали виключно представники Москви й Варшави: «Укладено 30.1(9.2) у с. Андрусово, поблизу Смоленська, на 13,5 року. Російську делегацію очолював окольничий А. Л. Ордін-Нащокін, польську – комісар Ю. Глібович»^[19]. Думку самої автономії було повністю проігноровано: «Інтереси гетьманів і України при цьому, зрозуміло, не враховувалися»^[20]. Окремий вузол змови - Київ: стаття 7 Андрусівського договору (30 січня 1667) зобов'язувала, що «саме місто Київ… має бути відданий і очищений… себто у два роки, від нинішнього договору рахуючи… у прийдешньому 1669 році в місяці квітні у 15 день»^[21]; «Москва потім його не віддала»^[22] - а 1686 року легалізувала утримане, «доплативши за Київ ще раз» (див. кампанію «Вічний мир»). Схему «територія за гроші» закладено там само: стаття 34 фіксує згоду царя Олексія видати «казни якої достойної до задоволення шляхти, вигнанців… з частини України, у бік Його Царської Величності уступленої»^[21] - суму відклали на наступні посольства.

Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу чи його лідерів було демонстративно проігноровано. Гетьманщину розглядали виключно як об'єкт: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися»^[20].

Юридична фіксація розколу території. Москва цілеспрямовано роздробила колись єдину країну, перетворивши такі важливі регіони, як Запорожжя, на безправні буферні зони під спільним управлінням: «...Запорожжя (яке за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави)»^[23].

Відчувши політичну владу над Лівобережжям, Москва негайно спробувала перехопити право на збирання податків, щоб напряму викачувати ресурси: «спроби російських воєвод... запровадити в Україні свою систему оподаткування призводили лише до бунтів (наприклад... спроба перепису 1666 року...)»^[23].

Втручання у внутрішнє управління: «гетьман позбавлявся права самовільно (без розгляду справи у військовому суді) віддавати накази про страту й звільнення з посад своїх підлеглих»^[24] – кадрові та судові рішення виводилися з-під одноосібної влади гетьмана. Сама норма старша за цей договір: уперше її закріплено Конотопськими статтями 1672 року («судом і доводом військовим карав на смерть і від чину… відставляв»)^[16].

Ставка на станові інтереси старшини: «К[онотопськими] С[таттями] обмежувалась як влада гетьмана, так і відповідно автономія Гетьманщини, натомість було значно розширено права козацької старшини»^[24] – розширюючи права старшинської олігархії коштом гетьмана, Москва отримувала важелі впливу на автономію руками її ж еліти.

Для ідеологічного обґрунтування захоплення московська влада отримала готовий історичний канон: «„СИНОПСИС", «Синопсис, або коротке зібрання від різних літописців про початок славеноросійського народу» — істор. твір, вперше виданий друкарнею Києво-Печерської лаври (1674)»^[14] – книга конструювала спільне «славеноросійське» минуле, легітимізуючи владу Москви над Києвом заднім числом.

Впровадження наративу про нерозривний зв'язок Києва й Москви, що служив політичним цілям метрополії: автор прагнув «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою» і «полегшити еліті Гетьманату інкорпорацію в російський правлячий стан»^[25].

Цілеспрямоване розчинення окремої української ідентичності в конструкції «єдиного православного народу»: «Синопсис» підпорядковував історію Києва ідеї спільного «славеноросійського народу»^[14], а його політична програма передбачала боротьбу за «визволення… решти „єдиного православного народу"»^[25]. Грушевський вказує, що саме було стерто: «Синопсис» - «коротенька історія Руси, зложена в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цілком)»^[22].

Імперський історичний міф прямо базувався на релігійній маніпуляції: експансія виправдовувалася концептом релігійної єдності. Автор конструював ідеологему, щоб «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою за визволення з-під влади католиків решти „єдиного православного народу"»^[25].

Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»^[6]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[8]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»^[8].

Для здобуття контролю над церквою Москва застосувала корупцію на міжнародному рівні: Київську митрополію захопили «шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу»^[26]. Плату зафіксував сам константинопольський патріарх Діонісій у листі до царів: «Прийняли єсмо милостиню святого вашого царствія від посланого вашого господина Микити Олексійовича три сороки соболів і двісті червоних»^[27].

Ліквідація незалежної юрисдикції для перетворення церкви на інструмент асиміляції – приєднання української церкви до московської 1686 року^[28]. Вселенський патріархат згодом офіційно констатував, що ці дії «були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[29].

Запровадження цензурного контролю над українським книгодрукуванням. Патріарх Йоаким заборонив видання без своєї санкції та надіслав догану за видання книг без попереднього дозволу^[20][23], а 1690 року «Собор Російської православної церкви засудив київські нові книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича та інших, наклавши на них проклятство й анафему»^[30].

Знищення київської богословської школи та оголошення її праць єрессю: «Усі українські твори, починаючи з катехізису Петра Могили, оголошувалися єретичними... собор засудив практично всі основні твори київської богословської вченості»^[23][20].

Анексія митрополії маскувалася під захист єдиновірців: реформа проводилася «з опорою на православний рух проти турецьких завойовників»^[20], а «Головним проєктом Голіцина щодо України… стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»^[20][23].

Одразу після підпорядкування почалося нав'язування московських церковних стандартів та обрядів, що маргіналізувало локальну традицію. Канонічну незаконність самого акту Вселенський патріархат зафіксував прямо: «відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[29].

Услід за встановленням контролю над митрополією відбувалася поступова уніфікація богослужбового друку та вимови за московськими зразками, що завершилася прямим указом Петра I 1720 року: церковні книги дозволялося друкувати лише звіреними з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[31].

Поділ сфер впливу за спиною українського союзника, що супроводжувався фінансовою угодою за територію: за договором 1686 року Москва зобов'язалася «сто сорок шість тисяч рублів московських відлічити і Речі Посполитій віддати»^[32][20][23]. Українська історіографія зафіксувала цю угоду як звичайну купівлю-продаж - Грушевський: Москва «уложила з Польщею вічну згоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів)»^[22].

Юридична фіксація розколу країни на дві частини з перетворенням Правобережжя на буферну зону: «За умовами Вічного миру Правобережжя залишилося за Польщею... домовилися й постановили, що ті місця мають залишатися пустими, як нині є»^[23][20].

Повне усунення автономії від участі в міжнародних переговорах про статус її ж територій. Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу було проігноровано – сучасна українська історіографія оцінює Вічний мир «як національну трагедію України»^[20].

Дипломатичне закріплення духовної експансії: Москва домоглася включення до договору статті про становище православних у Речі Посполитій – договір 1686 року приписував польській стороні «ніякого утиску і до віри Римської та до Унії примусу чинити не велить»^[32] – і привласнила собі роль покровителя православ'я на польських землях, спираючись на вже підпорядковану Москві київську митрополію. Договір закріплював і церковний важіль: православні єпархії в Речі Посполитій «за духовним їхнім чином і звичаєм, мали приймати благословення і рукоположення від Київського Митрополита; і то нікому з них у милості Його Королівської Величності шкодити не має»^[33] - а київська митрополія була вже підпорядкована Москві.

Системний демонтаж демократичних інститутів автономії. Москва категорично заборонила козакам самостійно обирати лідерів і вести незалежну зовнішню політику: «а без чолобиття і без указу великих государів... гетьмана не обирати... а від себе їм... ні до кого нічого не писати»^[23]. Скасування історичного права на надання притулку: автономію примусили виконувати функції московського карального апарату й видавати втікачів: «і тих втікачів і всяких чинів людей не приймати, і в себе їх не тримати»^[23].

Для забезпечення постійного силового нагляду за вищим керівництвом автономії та запобігання повстанням Московське царство розмістило свої регулярні війська прямо в гетьманській столиці: «при гетьмані в Батурині для охорони й цілості його бути полку московському стрілецькому...»^[23].

Запровадження жорсткої політичної цензури. Населенню під страхом покарання заборонялося навіть уголос промовляти, що їхні землі є окремим державним утворенням: «і ніхто б голосів таких не випускав, що малоросійський край гетьманського регіменту»^[23].

Використання демографічної інженерії для прискорення асиміляції. Москва відкрито проголосила курс на стирання етнічних меж шляхом заохочення шлюбів із Великоросами: «народ Малоросійський всякими мірами й способами з Великоросійським народом з'єднувати... подружжям та іншою поведінкою...»^[23].

«У цьому положенні статей уперше явно проголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область, що входить до складу Російської держави на звичайних правах»^[20].

Московське царство зафіксувало в державних документах курс на повне поглинання регіону: «князь Василій декларував у статтях початок процесу русифікації»^[20].

Щоб гарантувати прийняття кабальних умов договору, царство підкупило місцеву старшину гарантіями збереження їхніх посад, поставивши особисті амбіції еліти вище за національні: «гетьману старшини генеральної без волі та указу їх царської пресвітлої величності... з уряду нікого не переміняти»^[23].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[34] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[34].

Дипломатичний апарат Московського царства розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що метрополія оформила 1696 року «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[34].

Окупаційна адміністрація Московського царства обклала суспільства Нохчі дискримінаційними зборами за внутрішнє переміщення товарів: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які мешкали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку сплачувати мито за різні товари та вироби, що їх вони вивозили на продаж своїм співвітчизникам у Чечню та Інгушетію»^[35].

Окупаційна адміністрація Московського царства чинила системне протиправне свавілля щодо корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»^[35].

Перекладання фінансового та логістичного тягаря імперських воєн на плечі автономії: «Корм охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії»^[23][20].

Примусове використання козаків для будівництва імперської інфраструктури у важких умовах: «у зведенні фортифікацій довкола Києво-Печерського монастиря»^[23][20].

Роздача найвищих імперських нагород для купівлі лояльності гетьмана на тлі ресурсного виснаження України: Петро I «зволили мене наректи славного чину святого первозваного Христового апостола Андрія кавалером»^[23][20].

Розгортання мережі військових баз (Новобогородицька, Кам'яний Затон) біля Запорозької Січі. Під приводом захисту Москва встановлювала жорсткий військовий контроль: «Запорожці... як умову для будь-якої присяги висували зруйнування Кам'яного Затону»^[23][20].

Кулуарний поділ України по Дніпру: «Вічним миром» 1686 року Москва офіційно поступилася Правобережжям Варшаві, без участі та згоди самих українців. Долю правобережного козацтва вирішували чужі столиці: заборона 1699 року стала реалізацією цього поділу, проти якого козаки Палія «Усупереч умовам „Вічного миру" 1686» продовжували боротьбу за об'єднання обох берегів^[10].

Скасування полково-сотенного адміністративного устрою на догоду імперському поділу земель: сейм 1699 року ухвалив рішення «про заборону козацтва на Правобережжі»^[10].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджений, знужнілий, опішалий, знищілий»^[23][20].

Удушення економіки автономії через систему військового постою регулярної армії: «А коли на зимових квартирах компанія і сердюки стоять... 24 особи посполитих одного компанійця без жодних вимислів годують»^[23][20].

Масове залучення населення до будівництва військових об'єктів в інтересах Москви. Цар офіційно дякував гетьманові та старшині за «усердне радіння (і чималопонесені труди) в робленні печерської фортифікації» й обіцяв за цю «службу і труди в робленні пом'янутої фортифікації» свою «превисоку милість»^[23].

Підготовка демонтажу автономії під час реформ 1707 року: за свідченням Орлика, козацька старшина очікувала, що імперія готується «Козаків у регулярне військо перемінити… права і вольності військові поламати»^[23][20].

Підготовка до ліквідації Гетьманщини через губернську реформу, до якої штучно вписувалися козацькі міста. Москва планувала «городи Малоросійські у свою область відбирати»^[23][20].

Курс на повне поглинання та знищення самого імені козацької держави. Орлик у Бендерській конституції 1710 року фіксував намір Москви «Військо Запорозьке Низове викоренити й ім'я того вічно згладити»^[23]. Грушевський підтверджує системність курсу: союз Мазепи зі шведським королем лише «дав притоку правительству московському… взяти ся сильнїйше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку»^[22]. Йшлося про поневолення всього народу: Московська держава, за преамбулою конституції Орлика, змогла права та вольності «порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо»^[36].

Масова мобілізація козацьких полків на каторжні будівельні роботи: копання Ладозького каналу «здійснювалося, гол. чин., руками укр. козаків», і там «від непосильної праці, голоду й важкого клімату гинули десятки тисяч осіб»^[17]. У 1721 році на канал було відправлено «10-тис. козац. корпус» на чолі з П. Полуботком^[10]; роботи тривали й у 1721–23 роках^[14].

Перекладання утримання мобілізованих на самих підданих: відправлені на імперські будови козаки залишалися без постачання і «великої зазнають нужди від голоду, не маючи ні для себе харчів, ні стацій зимових, ні для коней корму»^[23]. Робітників для казенних будов цар приписував просто «взяти з України, тих міст, які у вас відомі»^[23], а на самих роботах люди гинули «від непосильної праці, голоду й важкого клімату»^[17].

Виведення козацьких полків із козацької ієрархії під пряме командування імперських посадовців: керівництво роботами на Ладозькому каналі Петро I передав Б.-К. Мініху, який «перебрав у кн. О.Меншикова кер-во спорудженням (копанням) Ладозького каналу»^[17]; козацькі корпуси відправлялися на ці роботи «за наказом царя Петра I»^[10].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[34].

Регулярна армія Московського царства фізично винищувала жителів, які відмовлялися підкоритися окупації: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1708 році «на Терек було відправлено військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»^[34].

Дипломатичний апарат Московського царства уклав союзну угоду з калмицькими силами для спільних дій проти корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 30 вересня 1708 року «на переговорах петровського воєначальника П.М. Апраксіна з калмицьким ханом Аюкою було укладено угоду з восьми статей, включно зі статтею «про переслідування Чеченців і Ногайців»»^[34].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[34], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[34].

Уряд Московського царства застосовував показові жорстокі страти для психологічного зламу корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що полонений лідер повстання був «повішений за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну («вчини жорстоку смертну кару»)»^[34].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення столиці Гетьманщини, яка не скорилася: «Вранці 2 листопада російські війська увірвалися в Батурин. Після двогодинного бою рештки гарнізону були перебиті разом з усім цивільним населенням»^[20][23]. Місто було розграбовано і спалено за прямим розпорядженням Петра - лист Меншикову від 5 листопада 1708 року: «а Батурин - на знак зрадникам (позаяк боронилися), іншим на приклад - спалити ввесь»^[37].

Тотальна різанина мирного населення: «Функ перебив понад тисячу людей у маленькому містечку Тереї (Терейській слободі) і спалив це містечко, спалив також Дригалів (Недригайлове)… і звелів перебити всіх, хто трапився, щоб вселити жах іншим»^[38]. «Загалом у батуринській трагедії загинуло близько 15 тисяч українців, у тому числі всі жінки й діти»^[20][23].

Показове знищення міста як акт залякування для решти країни. Петро I особисто віддав наказ: «а Батурин на знак зрадникам (позаяк боронилися) іншим на приклад спалити весь»^[20][23]. Грушевський: московське військо, здобувши Батурин «через зраду одного чоловіка», «страшно росправило ся з людністю: людей порізало, місто зруйновало до решти, начальників віддало на страшні муки»^[22].

Кампанія зі стирання імені лідера опору (damnatio memoriae): «Два століття ім'я і діла Мазепи вимазувалися… Збивали його герби на збудованих ним храмах, замазували його ім'я на книгах»^[20][23].

Анафему Мазепі було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[23]. Частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»^[23]. Вселенський патріархат ніколи її не визнавав: «анафема була накладена на Івана Мазепу з політичних причин і не мала богословського чи канонічного обґрунтування»^[39].

Масштабне розграбування державних арсеналів і скарбниці під час карального рейду на столицю автономії: «Меншиков встиг вивезти частину артилерії»^[20][23], решту гармат було підірвано, а місто спалено.

Цілеспрямоване вивезення інтелектуальної та історичної спадщини. Імперські війська не просто мародерствували — вони вилучали унікальні документи: «Меншиков встиг вивезти... гетьманський архів, бібліотеку Мазепи»^[20][23].

Встановлення повністю підконтрольного Москві уряду після знищення столиці: вибори нового гетьмана відбулися в присутності Петра одразу після страти батуринських старшин – «За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[20]. Механіку залежності фіксує Грушевський: «Гетьманську резіденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину», і «кождий на Україні розумів, що сила не в гетьмані, а в тих резідентах»^[22].

Оформлення окупаційного режиму через фіктивні процедури. Залякану різаниною старшину змусили проголосувати за угодного метрополії кандидата: «Після закінчення цього дійства відбулася страта захоплених у Батурині старшин, а потім формальні вибори нового гетьмана. За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[20][23].

Знищення політичного керівництва, що підтримало гетьмана: за Мазепою пішла «вся (!) генеральна старшина», а з лівобережних полковників залишилися вірними цареві лише четверо^[23]. Слідство над старшиною велося з царської ставки, де «перебуваючи в Лебедині й Сумах, Петро і Меншиков у січні 1709 року» керували розправою^[23]. Церковне покарання оформили за прямим розпорядженням царя - листом від 31 жовтня 1708 року (№ 2795) Петро I приписав митрополитові Стефану Яворському: «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[23][37].

Залякування населення показовою розправою над цілим містом: при взятті Батурина «у кривавій різанині й пожежі загинуло безліч захисників і жителів міста»^[23], «місто було вщент зруйновано, а жителів знищено», а мешканцям, які повернулися, ставили спеціальний податок «за зраду»^[11]. Руйнування гетьманської столиці знищило й державний архів Гетьманщини - він постраждав «при штурмі О.Меншиковим Батуринського замку 1708»^[11].

Каральний похід на Січ для фізичного знищення низового козацтва: «Туди було направлено три піхотні полки на чолі з полковником П. Яковлєвим. Першою 16 квітня була взята і спалена Келеберда. Упертий бій ішов за Переволочну»^[20]. Штурм самої Січі тривав чотири дні. Провідником карателів став компанійський полковник Гнат Ґалаґан: він «1709 брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі, за що одержав чотири села на Правобережжі»^[40].

Публічні страти полонених для залякування: «Козаків і старшин вішали, їм рубали голови, оскверняли могили старих запорожців»^[20]. Голову наказного отамана демонстративно відправили на Запорожжя^[20].

Тотальне винищення захисників: під час взяття Переволочної «Усі запорожці й жителі були вбиті (в полон живцем узяли лише 12 осіб), палили й вирізали також сусідні курені»^[20].

Зруйнування військово-економічної бази низового козацтва. Січ «була своєрідною військ. базою, де містилися флот, артилерія, арсенал»^[41] – усю цю інфраструктуру було знищено або захоплено під час штурму.

Повне знищення споруд Січі та сусідніх укріплень: «палили й вирізали також сусідні курені»; «Усі будівлі були знищені, як писав Меншиков: „Всі їхні місця розорити, аби оте зрадницьке гніздо цілком викоренити"»^[20].

Видання офіційного маніфесту про заборону використовувати саму назву Січі в будь-яких документах^[23]. Фізичне нищення пам'яті: «оскверняли могили старих запорожців»^[20].

Використання церкви як інструмента покарання: анафему було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[23]. Богословського обґрунтування під це не підводили, і частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»^[23].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[23].

Масові страти полонених козаків після капітуляції під Переволочною та Полтавою для остаточного залякування прихильників автономії^[23].

Ліквідація державності та міжнародної суб'єктності автономії внаслідок поразки шведсько-українських сил. Розгром під Полтавою запустив незворотний процес демонтажу: «За сто років після знаменної Переяславської ради Україна пройшла шлях від „Статей Богдана Хмельницького"… до фактичної ліквідації автономії і гетьманства, до перетворення країни на звичайну губернію Російської імперії»^[23].

Відмова від підписання договору: заміна рівноправної угоди односторонніми «резолюціями» царя. «Спільний документ, оформлений як указ, підписав держ. канцлер граф Г.Головкін»^[14][42] – автономія перестала бути договірною стороною.

Закріплення контролю царської влади над зовнішньою політикою автономії: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над… зовн. політикою»^[14].

Збереження нагляду царських представників над управлінським апаратом гетьманату: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням, функціонуванням адм. апарату»^[14]. При гетьмані було запроваджено інститут царського резидента: «Першим Р[езидентом] ц[арським] став стольник А.Ізмайлов, який у своїй роботі керувався офіційними і таємними царськими статтями»; резидентам «надано право контролювати обрання та службові призначення представників старшини»^[14].

Збереження контролю центру над фінансами регіону: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням»^[14].

Розвал антимосковської коаліції зсередини: на Правобережжі татарські союзники зрадили козаків і перейшли до захоплення мирного населення – «татари, не слухаючись Орлика, розсипалися загонами і стали набирати ясир по українських селах»^[43]. Сам Орлик писав шведському королю: «Яких нечуваних під місяцем звірств не вчинили тоді дикі татари!»^[43].

Силове утримання Правобережжя імперією: білоцерківська фортеця з московською залогою встояла, а похід захлинувся після зради татар – «Орлик відступив, не взявши Білої Церкви»^[43], і його військо розклалося.

Уряд Московського царства укрупнював воєнізовані поселення на кордоні із землями Нохчі для посилення контролю: історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1711–1712 роках «дрібні козацькі гребінські містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць - від Червленої до Курдюковської»^[34].

Уряд Московського царства організовував експедиції для вивчення та інвентаризації природних ресурсів на територіях корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує проведене 1717 року «обстеження мінеральних джерел та інших природних багатств р. Терек (зокрема Брагунських теплих вод) доктором Готлібом Шобером за завданням Петра I»^[34].

Таємна операція московських посланців, переодягнених ченцями, зі знищення давніх документів XI–XVII століть: «Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів»; «Вогонь знищив письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври»^[44].

Уряд Московського царства організовував напади на території Нохчі для масового захоплення полонених і здобичі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків і союзних Петру I кабардинських князів на «Чеченський повіт» по Сунжі та Аргуну»^[34], внаслідок чого «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи «пожитків»»^[34], а 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[34].

Дипломатичний апарат Московського царства використовував лояльні еліти сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року було здійснено експедицію на землі Нохчі силами «союзних Петру I кабардинських князів»^[34].

Запровадження цензури на книгодрукування указом Петра I від 5 жовтня 1720 року: «знову жодних книг, крім церковних попередніх видань, не друкувати, та й ті церковні старі книги… виправляти перед друком»^[31].

Прямий указ правителя проти самої мови місцевого населення у друці: тим самим указом Петра I книги приписано звіряти з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[31].