Агресори можуть цілеспрямовано відмовляти корінному народові в праві на самостійне політичне, правове та історичне існування. На ідеологічному рівні це проявляється в трансляції наративів про несамостійність колонізованого суспільства, що слугує легітимізації домінування. На дипломатичному й адміністративному рівні техніка реалізується через одностороннє скасування суверенітету, анулювання або переписування раніше укладених міжнародних договорів і переведення відносин із рівноправних у формат прямого диктату, що забезпечує інституційне захоплення управління та юридичне закріплення окупації.
Метрополія цілеспрямовано ігнорувала офіційні скарги корінного населення на свавілля призначених правителів, позбавляючи його права на захист: упорядники академічних збірників констатують, що подана цареві Михайлу Федоровичу «Чолобитна «Окочан» не була задоволена»[1].
Московське царство фізично та юридично ізолювало автономію від участі в міжнародній політиці, вирішуючи долю козацьких земель без урахування їхніх національних інтересів: «Повноважні представники Укр. козац. д-ви на чолі з Р.Гапоненком не були допущені за стіл переговорів»[2]. Прохання гетьмана дати послам мандати повноправних учасників царський уряд «пустив повз уха»: делегати «сиділи бездільно коло комісарів і не допущені до офіційних нарад»[3].
Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу чи його лідерів було демонстративно проігноровано. Гетьманщину розглядали виключно як об'єкт: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися»[4].
Повне усунення автономії від участі в міжнародних переговорах про статус її ж територій. Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу було проігноровано – сучасна українська історіографія оцінює Вічний мир «як національну трагедію України»[4].
«У цьому положенні статей уперше явно проголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область, що входить до складу Російської держави на звичайних правах»[4].
Курс на повне поглинання та знищення самого імені козацької держави. Орлик у Бендерській конституції 1710 року фіксував намір Москви «Військо Запорозьке Низове викоренити й ім'я того вічно згладити»[5]. Грушевський підтверджує системність курсу: союз Мазепи зі шведським королем лише «дав притоку правительству московському… взяти ся сильнїйше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку»[6]. Йшлося про поневолення всього народу: Московська держава, за преамбулою конституції Орлика, змогла права та вольності «порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо»[7].
Ліквідація державності та міжнародної суб'єктності автономії внаслідок поразки шведсько-українських сил. Розгром під Полтавою запустив незворотний процес демонтажу: «За сто років після знаменної Переяславської ради Україна пройшла шлях від „Статей Богдана Хмельницького"… до фактичної ліквідації автономії і гетьманства, до перетворення країни на звичайну губернію Російської імперії»[5].
Відмова від договірного формату: замість двосторонньої угоди – царські «рішительні» резолюції на прохання гетьмана, видані у формі указу. Автономія перестала бути стороною договору й отримувала правила існування згори.
Остаточне знищення посади лідера автономії: після вимушеного зречення Розумовського указ Катерини II від 10 листопада 1764 року передав владу Малоросійській колегії, а її президентові приписувалося діяти «з владою губернаторською, себто як особливий повірений наш»[10]. Настановлення Катерини II генерал-прокуророві Вяземському (1764) формулювало мету відкрито: «коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то належить старатися, щоб вік та ім'я гетьманів зникло»[11].
Відмова білогвардійського командування визнавати українську державність. Генерал Денікін як головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії підписав програмне звернення «До населення Малоросії» (серпень 1919), яке оголосило боротьбу за українську державу зрадою. Симон Петлюра (голова Директорії Української Народної Республіки й головний отаман її армії) та його соратники, гласило звернення, «поклавши початок розчленуванню Росії, продовжують і тепер чинити свою злу справу створення самостійної „Української Держави" і боротьби проти відродження Єдиної Росії»[12]. Денікін писав від першої особи: «оголошуючи державною мовою на всьому просторі Росії мову російську, вважаю цілком неприпустимим і забороняю переслідування малоруської народної мови»[12]. Обіцяна «заборона переслідування» не визнавала мову, а відводила їй місце говірки. Українській за зверненням залишалися побут, приватні школи, перші роки початкової школи - Денікін пояснював: «для полегшення учням засвоєння перших початків знання»; «зрадницький рух» за державу він вимагав «цілком відрізняти» від дозволеної «любові до рідного краю… та його місцевої народної мови»[12]. Існування народу Денікін допускав, у політичній суб'єктності відмовляв: прагнення до самостійної української держави оголошене зрадою, мова залишена говіркою. У ніч на 1 вересня 1919 року після чотиригодинних переговорів галицький генерал Кравс і денікінський генерал Бредов (за денником Начальної Команди Української Галицької Армії - командир гвардійського корпусу) домовилися: галицькі частини того ж дня виводяться з міста «найменше за лінію київських залізничих стацій», далі на лінію Ігнатівка - Васильків - Германівка, а галицька армія гарантує: «не зробить ніяких виступів проти армії добровольців [Добровольчої армії Денікіна]»[13]. Четвертим пунктом галицьке командування відмовлялося від політичної суб'єктності: «Командант київської групи галицької армії заявляє, що галицька армія оперує незалежно від армії Петлюри під осібною галицькою командою, без ніяких політичних цілей, а лише з метою боротьби проти большевиків»[13]. Днем раніше, 30 серпня, на переговорах з командуванням 2-ї денікінської бригади її представники вимагали вважати «як операційну полосу денікінських військ» територію на південний схід і схід від залізниці Козятин - Фастів - Київ, а полосу між лінією Фастів - Володарка - Сассків - Буки та лінією Біла Церква - Тараща - Лисовка - Звенигородка оголосити «як невтральну полосу»; у деннику записано: «На це жадання ми не згодилися»[13].
Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини[14].
Союзний центр задіяв міжнародну трибуну проти українського суверенітету: Буш публічно затаврував прагнення до незалежності як «самогубний націоналізм на ґрунті етнічної ненависті»[15] – промова увійшла в історію як «Chicken Kiev speech».
Офіційна відмова українській нації в праві на самостійну державність: стаття голови РФ прямо декларує, що «справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією», а «стіну, що виникла останніми роками між Росією і Україною» оголошено розколом «між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору»[16].