Білий рух (ЗСПР)

Частини Добровольчої армії («білі») захопили місто Фастів Київської губернії 25 серпня 1919 року (7 вересня за сучасним календарем) - і того ж дня почали грабувати мешканців єврейських кварталів міста. Тимчасовий комендант білих Пахомов, отримавши від єврейської делегації 25 тисяч рублів, обіцяв ужити заходів, але одразу зупинити насильство відмовився і пояснив чому: «бо військо дуже озлоблене проти євреїв». Гарнізоном білих командував Бєлогорцев. Білі вбивали за розпорядком: «Надвечір зазвичай збирали всіх козаків, регулярних і партизанів окремо, на перевірку. Після перевірки й молитви вони групами розсипалися по місту „на роботу"». Утікачів ловили на залізниці: «Багатьох дорогою знімали з поїздів і вели до лісу на розстріл»^[1].

Коли до коменданта прийшла російська делегація з проханням припинити погром, бо від нього почало страждати й російське населення, той спитав: «А хто грабує?» - і, почувши, що бере участь і російське населення, відповів: «А потім скажуть, що грабували козаки»^[1]. 23 вересня 1919 року комендант білих у Фастові Кундо видав наказ № 2, де оголосив, що все залагоджено: «Додаю, що заходів до охорони порядку в містечку давно вжито, усякі побоювання цілком безпідставні. Про всі випадки грабежу, насильств і реквізицій прошу негайно повідомляти в комендантське управління»^[2].

Уповноважений Російського Червоного Хреста Рабинович описав підсумок трьох днів так: «Погром, як смерч, зруйнував, спалив і розметав більшу половину містечка… З тліючих руїн пожарищ усе ще діставали трупи спалених у будинках»^[3]. До 30 вересня 1919 року у Фастові налічили 600 убитих, 100 спалених і 315 поранених - при восьми тисячах єврейських мешканців міста, і це була неповна цифра: «убитих значно більше, бо ще й досі знаходять трупи в лісах»^[1].

Відмова білогвардійського командування визнавати українську державність. Генерал Денікін як головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії підписав програмне звернення «До населення Малоросії» (серпень 1919), яке оголосило боротьбу за українську державу зрадою. Симон Петлюра (голова Директорії Української Народної Республіки й головний отаман її армії) та його соратники, гласило звернення, «поклавши початок розчленуванню Росії, продовжують і тепер чинити свою злу справу створення самостійної „Української Держави" і боротьби проти відродження Єдиної Росії»^[4]. Денікін писав від першої особи: «оголошуючи державною мовою на всьому просторі Росії мову російську, вважаю цілком неприпустимим і забороняю переслідування малоруської народної мови»^[4]. Обіцяна «заборона переслідування» не визнавала мову, а відводила їй місце говірки. Українській за зверненням залишалися побут, приватні школи, перші роки початкової школи - Денікін пояснював: «для полегшення учням засвоєння перших початків знання»; «зрадницький рух» за державу він вимагав «цілком відрізняти» від дозволеної «любові до рідного краю… та його місцевої народної мови»^[4]. Існування народу Денікін допускав, у політичній суб'єктності відмовляв: прагнення до самостійної української держави оголошене зрадою, мова залишена говіркою. У ніч на 1 вересня 1919 року після чотиригодинних переговорів галицький генерал Кравс і денікінський генерал Бредов (за денником Начальної Команди Української Галицької Армії - командир гвардійського корпусу) домовилися: галицькі частини того ж дня виводяться з міста «найменше за лінію київських залізничих стацій», далі на лінію Ігнатівка - Васильків - Германівка, а галицька армія гарантує: «не зробить ніяких виступів проти армії добровольців [Добровольчої армії Денікіна]»^[5]. Четвертим пунктом галицьке командування відмовлялося від політичної суб'єктності: «Командант київської групи галицької армії заявляє, що галицька армія оперує незалежно від армії Петлюри під осібною галицькою командою, без ніяких політичних цілей, а лише з метою боротьби проти большевиків»^[5]. Днем раніше, 30 серпня, на переговорах з командуванням 2-ї денікінської бригади її представники вимагали вважати «як операційну полосу денікінських військ» територію на південний схід і схід від залізниці Козятин - Фастів - Київ, а полосу між лінією Фастів - Володарка - Сассків - Буки та лінією Біла Церква - Тараща - Лисовка - Звенигородка оголосити «як невтральну полосу»; у деннику записано: «На це жадання ми не згодилися»^[5].

3 серпня 1919 року генерал Май-Маєвський, начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях, видав у Харкові наказ № 22 і почав його так: «Оголошую основні положення, ухвалені Особливою нарадою в питанні про „українські школи"». Першим пунктом ішло повернення: «Усі школи, в яких до появи „українських" властей викладання велося російською мовою, а потім, за розпорядженням української влади, мовою викладання було зроблено малоруську мову, мають повернутися знову до викладання російською мовою»^[6].

Історію і географію України наказ викреслив із програм: «Викладання „українознавства" (історія і географія України) скасовується»^[6].

Через дев'ять днів ту саму норму підтвердив головнокомандувач: у зверненні «До населення Малоросії» Денікін оголосив російську мову державною «на всьому просторі Росії», залишивши українській приватні школи та перші роки початкової - «для полегшення учням засвоєння перших зачатків знання»^[4]. У Києві наказ № 22 застосовували й восени: у зведенні радянської сторони про становище в місті записано, що «в усіх школах запроваджується російська мова як державна»^[7].

Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»^[4]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми^[8][7].

Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»^[9]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць^[10]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.

10 вересня 1919 року полковник Матвєєв, що тимчасово очолював адміністрацію білих у місті Миколаєві, видав розпорядження: всі спілки й товариства, які не подали свої статути або не затверджені окружним судом, вважаються закритими^[11]. Українські просвітницькі товариства, що виросли за роки революції без затвердження за дореволюційним порядком, підпадали під цю умову цілком: щоб закрити їх, окремого наказу не було потрібно - саме так, формально нейтральною умовою, білі й закривали українські товариства. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: українські установи за білих було ліквідовано, а на їхньому місці заводилися російські^[10].

Донські козаки білої армії генерала Денікіна вбивали українських галицьких стрільців, узятих у полон, - командування Галицької армії заявляло командуванню білих формальний протест, а військовий суд самої Галицької армії підтвердив, що вбивства полонених були фактом. 25 жовтня 1919 року Начальна команда - штаб Галицької армії (УГА) - вислала, як записано в її деннику, до командування білих місію - отаман Лисняк, сотники Левицький і Куриця, - «які мали заложити формальний протест проти убійств наших полонених донськими козаками»^[5]. У писемній повновласті делегації завдання записано так: «перше запротестувати проти убивання наших полонених військами Денікіна, як це мало місце в Гайсині, по друге, щоби обговорити справу виміни полонених». Отаман Лисняк показав на суді: «В Винниці дістав я припоручення їхати до Штабу Добровольчеської Армії [Денікіна, «білих»], передати згаданий протест і переговорювати що до виміни полонених»; делегацію прийняв генерал Слащов, який пообіцяв, «що зателефонує до Денікіна»^[5]. У листопаді 1919 року на військовому суді над командувачем УГА генералом Тарнавським сотник Курдіяк спитав: «Чи убійства донських козаків були фактом чи фікцією»; Тарнавський відповів: «Це факт. Свідок отаман Букшований, впрочім і 5-та Бригада»^[5].

18 листопада 1919 року міська адміністрація білих у Миколаєві розпорядилася про попередню цензуру друкованих видань^[12]. Так само було в Києві: наказ начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського підпорядкував усі видання військовій цензурі - виходити лише з дозволу губернатора, кожне число подавати прокуророві^[8].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року повернув школи України до обов'язкового викладання російською, а рідній мові залишив місце факультативу: «Викладання малоруської мови і літератури допускається як необов'язкових предметів на загальних підставах» - обов'язковою мовою навчання стала російська, українську вивчали лише за бажанням^[6].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року відрізав українську школу від державних грошей: «Відпуск кредитів із казни на утримання навчальних закладів із викладанням малоруською мовою не допускається»; земствам - органам місцевого самоврядування - і містам він заборонив відкривати й підтримувати такі школи, а вже відкритим дозволив існувати лише «за умови прийняття їх на утримання приватними особами й товариствами». Учителям наказ закрив і казенний статус: «право державної служби» отримували лише викладачі шкіл, визнаних «такими, що зміцнюють ідею єдиної російської державності»^[6]. У Києві тієї ж осені, за зведенням радянської сторони, «відпуск кредиту школам на викладання української мови припиняється»^[7].

Наприкінці лютого 1919 року чотири полки Добровольчої армії - дивізія генерала Шатилова - з артилерією атакували село Гойти за відмову видати червоноармійців, які там переховувалися; на допомогу селу вийшли загони навколишніх селищ, і денікінці відступили до Грозного^[13]. 23 березня армія вдарила з Грозного на Гудермес^[13]. З 27 по 30 березня йшли бої за Алхан-Юрт: «Обстріл села вели 24 гармати і бронепоїзд, що зайняв позицію біля станиці Єрмоловської... село було захоплено»; захисників загинуло понад 400^[13]. За невиконання вимоги повернути захоплених козаків армія штурмувала Цацан-Юрт - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «9 квітня 1919 р. білі війська атакували і до ночі захопили село Цацан-Юрт. У ході жорстокого бою з чеченського боку загинуло понад 500 осіб, включно з понад 400 власне цацан-юртівцями»^[13]. У жовтні командування кинуло проти Чечні угруповання в 15 тисяч солдатів і офіцерів, зняте з наступу на Москву: «5 жовтня почалися запеклі триденні бої за Чечен-Аул, після чого нового розгрому зазнали селища, розташовані поряд із залізницею»^[13].

Добровольча армія в березневому наступі вздовж залізниці зруйнувала села вщент: «протягом кількох днів йшли запеклі бої, в ході яких виявилися повністю зруйнованими селища Бердикель і Устар-Гордой, захоплено низку інших селищ»^[13]. Рахунок за рік веде радянське обстеження, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: 21 зруйнований аул (в іншій публікації того ж джерела - 27) при 15 тисячах загиблих^[14]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, дає і мотив, і поіменний список: бажання горців «влаштовувати своє державне життя на власний розсуд» Денікін витлумачив як «національний більшовизм», «звідси політика спалення аулів і винищення непокірних горців», і «щоб зламати опір чеченців та інгушів, Денікін дотла спалив десятки найбільших центрів Чечено-Інгушетії - Екажево, Долаково, Алхан-Юрт, Чечен-аул, Устар-Гардой, Гудермес, Герзель-аул, Старий-Юрт та ін.» (Екажево і Долаково - інгуські села)^[15].

Добровольча армія після взяття Алхан-Юрта наприкінці березня 1919 року місяць не давала жителям поховати загиблих - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У вигляді покарання за впертий опір, біле командування протягом місяця не дозволяло віддати землі тіла загиблих захисників села»^[13].

Добровольча армія відповіла масовими стратами на повстання в Грозному в грудні 1919 року: після придушення виступу в ніч на 23 грудня керівник повстанців Гікало доповів: «Зараз у Грозному кошмарні репресії: 79 осіб повішено і масу розстріляно»^[13].

19 лютого 1919 року генерал Ляхов на з'їзді представників Чечні в Алдах оголосив вимоги Добровольчої армії, включно з мобілізацією: «Ці вимоги висувалися в ультимативній формі і не підлягали обговоренню», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, - і з'їзд залишив ультиматум без відповіді^[13]. У квітні 1919 року командування висунуло новий ультиматум: «повну покірність чеченців призначеному правителю Чечні, видачу всіх червоноармійців, більшовиків і абреків, а також усіх цінностей, вивезених у Чечню Червоною Армією... повернення розкрадених матеріалів із залізниці та організацію постачання продовольства і фуражу для армії»; за невиконання окремої вимоги - негайно повернути групу козаків, захоплених в околицях села, - армія штурмом узяла Цацан-Юрт^[13].

У лютому 1919 року Добровольча армія зажадала через Гірський уряд видати всіх червоноармійців, які переховувалися в Чечні: «Близько 700 осіб дійсно були підготовлені до видачі, однак ця акція зустріла рішучий опір Гойтинської Ради і відкрите невдоволення народу», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов (Гойтинська Рада - рада села Гойти); генерал Шатилов доносив: «...серед чеченців відбуваються заворушення, оскільки частина їх не бажає видачі більшовиків»^[13]. Вимога видачі «всіх червоноармійців, більшовиків і абреків» увійшла і до квітневого ультиматуму^[13].

У лютому 1919 року Добровольча армія оголосила на з'їзді в Алдах мобілізацію горців - коштом самих сіл: «селища зобов'язані були споряджати й утримувати мобілізованих за свій рахунок»^[13]. Призначений правителем Чечні генерал Алієв провів мобілізацію: «Зібрані в такий спосіб 200-300 вершників (разом з кабардинцями та інгушами) брали участь у придушенні селянських заворушень на Ставропіллі»^[13]. Історик Є. Ф. Жупікова передає висновок дослідника П. Аптекаря про причини повстання чеченців проти Денікіна: «насильницькі мобілізації та реквізиції продовольства для армії Денікіна»^[14].

У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд^[14]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»^[13]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»^[13]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства^[13].