Воєнна інтервенція

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[1], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[2].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[3], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[3].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[2].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[3] для придушення громад, що не підкорилися.

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[4].

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося замало, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярне московське військо спробувало силою підпорядкувати Гетьманщину, що закінчилося для нього катастрофою під Конотопом. Імперський історик Соловйов визнавав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, згинув за один день… Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення»^[5].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[6].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[7].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[8], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[7].

Оточення та силове захоплення Січі імперськими військами одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Маніфест фіксує операцію буденно: «4 червня Нашим Генерал-Поручиком Текелієм з довіреними йому від нас військами зайнято Січ Запорозьку»^[9].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[10]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[11]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[12].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання Чечні, що не підкорилася, «новими фортецями та укріпленнями»^[10]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[13].

Введення військ для силового придушення визвольного руху: створені повстанцями загони «були в квітні—травні 1831 розгромлені царськими військами»^[14].

На повстання Чечні імперія відповіла введенням військ. Генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 9 березня 1840 року доносив про виступ проти повсталих: «я виступив учорашнього числа в Ханкалу з 5-ма ротами» (Ханкала - урочище біля фортеці Грозної)^[15]. Другим введенням став загін на річці Сунжі: імперський припис від 25 березня 1840 року поставив йому завдання «утримання карабулаків у покірності» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією; «покірність» - імперська формула підпорядкування)^[15].

Тричі за 1842-1845 роки імперія кидала на Чечню великі армії. 30 травня 1842 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повів десятитисячний загін з фортеці Герзель в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) - до Дарго, резиденції Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню); історик Н. І. Покровський: «У шестиденному бою в густих ічкеринських лісах Граббе зазнав рішучої поразки»^[16]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують: «Загальні втрати вбитими, пораненими і зниклими безвісти склали 66 офіцерів і понад 1700 нижніх чинів»^[17]. 14 листопада 1843 року імператор Микола I особисто призначив нові сили: «Посилаю тобі на один рік 2 дивізії у складі 24 батальйонів... даю я тобі такі сили, яких Кавказ і уві сні не бачив... Ти повинен проникнути в гори, розгромити Шаміля скрізь, де тобі протистане, все винищувати, що тобі буде противитися, але щадити все, що покорятиметься без бою» - і додав про підкуп: «Сип гроші, намагаючись ними привернути на наш бік людей, які мають вплив на племена»^[15]. Улітку 1845 року Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, за прямим розпорядженням Миколи I повів армію на Дарго: Покровський рахує загін у 9500 осіб, історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов - «армію у 21 тисячу солдатів і офіцерів з 42 артилерійськими гарматами»^[16][17]. Похід скінчився катастрофою: «З 9500 осіб, що складали загін Воронцова, вибуло з ладу 3510 осіб, серед яких було 3 генерали, 28 штаб-офіцерів і 158 обер-офіцерів»^[16]. Долю самого Дарго джерела передають по-різному: за Покровським, війська знайшли аул «очищеним і запаленим самими мюридами»; за записом Гаджі-Алі, супутника і хроніста Шаміля, росіяни «після незначної перестрілки заволоділи» Дарго, а йдучи спалили близько 700 своїх наметів; історик Д. А. Хожаєв пише, що селище спалили самі царські війська^[16][18][10].

Пряме введення червоних військ, важкі бої за станції та штурм Києва. Похід на Київ очолював Муравйов: він «очолював похід рад. військ на Київ у січні 1918»^[19]. Загальне командування здійснював Антонов-Овсієнко: «У груд. 1917 - берез. 1918 - комісар з боротьби з контрреволюцією на Пд., керував рад. військами в боротьбі проти отамана О.Каледіна і Української Центральної Ради»^[20].

У січні 1918 року війська більшовицької Росії наступали на Київ. Біля станції Крути українська оборона заступила їм шлях. З кінця грудня 1917 року юнкери - курсанти 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, чотири сотні по 150 курсантів при 20 старшинах і 18 кулеметах - під командуванням сотника Аверкія Гончаренка утримували Бахмач, залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР^[21]. 27 січня до них з Києва прибула перша сотня студентського добровольчого батальйону під командуванням сотника Омельченка - 115-130 добровольців: студенти й гімназисти старших класів, підлітки, багатьом з яких було по 17 років^[21][22]. Українське командування вислало разом із сотнею і підривну команду; добровольці окопалися по обидва боки залізничної колії між станціями Крути і Пліски^[23]. Бій почався вранці 29 січня 1918 року. Історики Інституту історії України Національної академії наук пишуть: він відбувся «під час наступу на м. Київ військ більшовицької Росії»; на позиції, зазначають вони, наступали сили «6-тис. більшовицького загону петрогр. і моск. червоногвардійців» на чолі з Єгоровим^[21]. Бій тривав до вечора, оборонці відбили кілька атак; історики оцінюють втрати захисників: «до 300 вбитих, поранених, полонених»^[21]. Надвечір сотник Аверкій Гончаренко наказав відійти до свого ешелону - потяга загону, що чекав за два кілометри; відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, а одна чота (взвод) у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію, вже зайняту червоногвардійцями, - 27 полонених підлітків і студентів було розстріляно^[21]. Захисники затримали просування червоногвардійців на Київ: пояснюючи значні втрати й затримку, Муравйов у звіті стверджував, ніби українськими силами командував «сам С. Петлюра», - це відзначають упорядники збірника Українського інституту національної пам'яті^[23].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[24].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним^[25]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»^[24]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри^[26]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини^[26]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»^[26][24]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон^[26]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького^[26].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях^[27]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію^[27]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»^[27]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»^[27]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»^[27]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»^[27]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто^[27].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків^[27]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»^[27].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна^[24].

12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»^[28]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції^[28][24].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»^[14]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом^[14].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса^[28]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки^[14].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»^[29]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії^[30].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва^[30]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін^[29].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама^[30]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів^[31]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги^[30].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором^[30]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»^[32].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей^[33]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків^[33].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі^[33]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон^[20][34]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли^[35]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася^[26].

25 серпня 1925 року СРСР увів війська в Чеченську автономну область, щоб відібрати зброю в жителів; операцію вели армія та ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) під загальним керівництвом командувача Північно-Кавказького військового округу Уборевича і повноважного представника ОГПУ по краю Євдокимова^[36]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про сили, зібрані проти чеченських сіл: «Усього до участі в ній було залучено близько семи тисяч червоноармійців при 240 кулеметах і 24 гарматах. Крім того, у розпорядженні командувача операцією перебувало два авіаційні загони і бронепоїзд. У тактичному відношенні війська, а також оперативні групи ГПУ, були розбиті на сім угруповань»^[17]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва наводить за військовими документами інший рахунок: 6183 червоноармійці при 137 станкових і 102 легких кулеметах, 14 гірських і 10 легких гарматах, і понад те 341 співробітник ОГПУ, зібраний з усього Північного Кавказу^[36]. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, згадував, що «Домовилися направити в Чечню "на навчання" дві дивізії. У ході навчань передбачалися спілкування з населенням, вечори самодіяльності, концерти, зближення з місцевою молоддю, що мало ще більше зміцнити довіру до Радянської влади»^[37]; ту саму легенду розкидали з повітря - у розповіді вцілілого супутника імама Нажмуддіна Гоцинського, надрукованій 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ», сказано: «Для заспокоєння населення з аеропланів розкидалися прокламації, в яких писалося, що відбуваються звичайні маневри і жителів просять не турбуватися і сидіти по домівках»^[38]. Керівника самої Чечні - голову Чеченського ЦВК (найвищого органу влади автономної області) Ельдарханова - про підготовку не сповістили: «Центр і органи ОГПУ не вважали за потрібне поінформувати про підготовлювану акцію навіть голову Чеченського ЦВК Т. Ельдарханова. Скупчення військ у Грозному було пояснено майбутніми маневрами»^[36]. При цьому інструкція про роззброєння від 4 серпня 1925 року вписала Чеченський ЦВК у кожен крок виконання: його представники разом з командуванням входять в оточений аул і скликають схід, засідають у комісіях з приймання зброї, зобов'язані давати характеристики районів, а після «всіх перелічених заходів впливу» отримують повноваження розпускати сільські виконкоми і ставити ревкоми^[39]. Ще до введення військ ОГПУ описало кожне село: історик Є. Ф. Жупікова наводить - «Органи ОГПУ зібрали відомості про найвпливовіших мулл і шейхів, про почесних старих, про провідників, без яких неможливо було проникнути в гори»^[40]; на кожен населений пункт завели анкету з числом жителів і дворів, складом населення за тайпами (родами) і кількістю зброї, яку планували вилучити^[39].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для воєнної окупації західноукраїнських земель; захоплення було закріплене «договором СРСР з Німеччиною (28 вересня 1939)», яким «було підтверджене включення західноукр. земель до складу СРСР»^[41].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків для встановлення контролю над півостровом. Через рік це визнав В. Путін на «прямій лінії» 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці. Вони діяли дуже коректно, але… рішуче і професійно»^[42]. Українські гарнізони на півострові було блоковано й роззброєно, що Путін визнав сам: «і те, як було роззброєно українські частини - це все було зроблено настільки стрімко, що складалося враження, що це неймовірно довго готувалося»^[42].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ улітку-восени 2014 року для порятунку сепаратистів від розгрому: командир «ДНР» визнав, що вирішальну роль відіграли російські військові, які приїжджали «у відпустці» - «в основному на Маріуполь наступали «відпускники». Коли вони пішли, хиткою залишилися і лінія фронту, і можливості»^[43]. Наступ обернувся важкими втратами української армії під Іловайськом і Дебальцевим. Присутність регулярних військ тривала й у 2015 році: узяті в полон під Щастям ГРУшники були «бійці 3-ї окремої гвардійської бригади спеціального призначення Головного управління Генштабу ЗС РФ, які 26 березня прибули на територію України та були розквартировані в Луганську»^[44].

Вторгнення регулярної армії РФ і масовані ракетно-авіаційні удари по українських містах: «24 лютого 2022 року президент Російської Федерації Володимир Путін оголосив про своє рішення провести в Україні „спеціальну воєнну операцію" задля її „демілітаризації та денацифікації". Того ж дня російські війська перетнули кордон України в різних пунктах, зокрема через Білорусь, і розпочали атаки із суші, повітря та моря»^[45]. Комісія ООН розслідувала події лютого-березня 2022 року в Київській, Чернігівській, Харківській та Сумській областях^[45].