Воєнна інтервенція

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель^[1].

Вторгнення військ генерала Денікіна під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії» та збройне витіснення українських частин зі звільненого ними Києва 31 серпня 1919 року («Київська катастрофа»), що призвело до розвалу фронту^[2].

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[3].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[2]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України^[2].

Вторгнення військ генерала Денікіна під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії» та збройне витіснення українських частин зі звільненого ними Києва 31 серпня 1919 року («Київська катастрофа»), що призвело до розвалу фронту^[2].

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[4], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[5].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[5].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[6], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[7].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»^[8]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[9].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[8]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[10]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[11].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[12] для придушення непокірних громад.

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося недостатньо, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярна московська армія спробувала силою привести Гетьманщину до покори, що закінчилося для неї катастрофою під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 року, згинув за один день...»^[13].

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[4], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[12], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[12].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[5].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[12] для придушення непокірних громад.

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[3].

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося недостатньо, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярна московська армія спробувала силою привести Гетьманщину до покори, що закінчилося для неї катастрофою під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 року, згинув за один день...»^[13].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[12] для придушення непокірних громад.

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[3].

Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року^[1].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів^[1].

Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання^[14].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[7].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)^[1][15].

Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)^[1].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[2]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України^[2].

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося недостатньо, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярна московська армія спробувала силою привести Гетьманщину до покори, що закінчилося для неї катастрофою під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 року, згинув за один день...»^[13].

Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання^[14].

Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)^[1].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[2]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України^[2].

Вторгнення військ генерала Денікіна під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії» та збройне витіснення українських частин зі звільненого ними Києва 31 серпня 1919 року («Київська катастрофа»), що призвело до розвалу фронту^[2].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель^[1].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів^[1].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)^[1][15].

Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року^[1].

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[4], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[12], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[12].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[5].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[7].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[6], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[7].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[8]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[10]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[11].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»^[8]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[9].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів^[1].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)^[1][15].

Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року^[1].

Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання^[14].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[7].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[6], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[7].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[8]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[10]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[11].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»^[8]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[9].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель^[1].

Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)^[1].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[12], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[12].