Радянсько-Українська війна: перше вторгнення і маріонетковий уряд (грудень 1917 - квітень 1918)

У грудні 1917 року більшовики зібрали в Харкові свій з'їзд Рад і створили уряд, підпорядкований Петрограду, «Народний секретаріат». Мета: видати війну Росії проти України за внутрішню боротьбу українців. Енциклопедія історії України описує його так: створений «як альтернатива Українській Центральній Раді та Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради», «діяв у тісному контакті та під безпосереднім керівництвом вищих державних і партійних інституцій радянської Росії»^[1]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. 12(25) грудня 1917 року він ухвалив резолюцію про самовизначення України. У ній з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[4]. З'їзд пояснював своє право на владу переворотом у Петрограді й записав у резолюції: «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[4]. Своїх законів у маріонеткового уряду в Харкові не було: він запроваджував в Україні готові декрети Петрограда. Так вирішив сам з'їзд: «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети й розпорядження робітничо-селянського уряду Федерації» та «оголосити недійсними всі розпорядження Ради, які вона видала і видасть»^[5]. Уся нова «всеукраїнська» радянська влада складалася з 40 осіб, обраних з'їздом. Селян серед них не було: 20 місць з'їзд залишив селянському з'їздові, який ще не зібрався^[6]. Першими рішеннями маріонетковий уряд звернувся до Ради народних комісарів (уряд радянської Росії) і скасував відповідь Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді) на ультиматум Петрограда^[6]. Мету звернення він пояснив так: «для уникнення можливості виникнення братовбивчої війни між трудящими народами, що населяють Росію»^[6]. Цей ультиматум Рада народних комісарів телеграфувала до Києва раніше, 4(17) грудня^[7]. Він ставив Раді чотири вимоги. Не руйнувати спільний фронт відкликанням українських частин. Не пропускати без згоди Петрограда козачі частини на Дон, до Каледіна (генерал, отаман Війська Донського, влади Ради народних комісарів не визнав). Допомагати військам радянської Росії проти Каледіна. Припинити роззброєння радянських полків і Червоної гвардії. Рада народних комісарів записала в ультиматумі: «у разі неотримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин, Рада Народних Комісарів вважатиме Раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні»^[8]. Генеральний секретаріат наступного дня відповів відмовою^[7]. Маріонетковий уряд зняв цю відмову. Так Петроград отримав український уряд, який умови ультиматуму приймає. Петроград тримав свою людину і всередині уряду. Народний секретар у міжнаціональних справах Бакинський був водночас представником Ради народних комісарів Росії^[1]. Історик Станіслав Кульчицький описує прямий нагляд: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара»^[9]. Ним став Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[9]. Журнал «Летопись революции» (видання Істпарту, партійної комісії з історії) писав у 1924 році: «Всеукраїнський уряд являв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[10].

У січні 1918 року, поки війська радянської Росії наступали на Київ, більшовики підняли повстання в самому місті. У неділю 15(28) січня робітники й озброєні загони більшовиків захопили завод «Арсенал» на Печерську (район Києва)^[11]. Наступного дня, 16(29) січня, Київський комітет партії більшовиків випустив друковану листівку до робітників і солдатів міста проти Генерального секретаріату (уряд Української Народної Республіки при Центральній Раді). У ній сказано: «Панове з Генерального секретаріату готують тут, у серці України, розгін Рад робітничих і солдатських депутатів і думають, що знайдуться тут солдати, які вчинять цю чорну справу. Ні, цьому не бути!»^[12]. Листівка кликала «на захист революції» й закінчувалася закликом «Геть контрреволюціонерів, що згрупувалися в Центральній раді та Генеральному секретаріаті». 19 січня (1 лютого) надзвичайний комісар радянської Росії в Україні Орджонікідзе телеграфував урядові радянської Росії: «У Києві повстання робітників і солдатів полків Богдана Хмельницького та Шевченка. Арсенал у руках робітників. Сьогодні радянські війська увійдуть до Києва»^[13]. Повстання всередині міста й наступ ззовні стоять в одній телеграмі та в одному розрахунку.

У січні 1918 року війська радянської Росії пішли на Київ. 16(29) січня Антонов-Овсієнко, народний комісар з боротьби з контрреволюцією на Півдні, призначив Муравйова головнокомандувачем усіх радянських військ, що діяли проти Центральної ради^[14]. 17(30) січня з Бахмача (залізничний вузол на шляху з Росії до Києва) Муравйов доповідав урядові радянської Росії й Антонову-Овсієнку: «Після дводенного бою 1 революційна армія Єгорова за підтримки 2 армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська ради, очолювані самим Петлюрою», і закінчував: «Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська»^[14]. 21 січня (3 лютого) він говорив Антонову-Овсієнку прямим дротом: «Революційні армії за 20 верст від Дарниці. Другу добу рухаємося вперед пішки й на підводах, бо мости всі підірвані військами ради, колії зруйновані»^[14]. 25 січня (7 лютого) Муравйов розписав захоплення міста по вулицях: «Першій армії зайняти Фундуклеївську, Володимирську, Хрещатик і Купецький сад. Другій армії зайняти арсенал, фортецю, Печерськ і всі висоти біля фортеці та Лаври. Командармові 2 Берзіну ввести для вуличного бою одну або дві батареї, залежно від обстановки. Командармові Єгорову ввести в місто Брянську батарею»^[15]. 27 січня (9 лютого) він доповів Антонову-Овсієнку: «Нарешті, після 5-денних боїв на вулицях Києва, я оволодів містом»^[15].

22 січня (4 лютого) 1918 року, за п'ять днів до захоплення Києва, Муравйов (командувач радянських військ, що діяли проти Центральної Ради України) на станції Дарниця під Києвом підписав наказ № 9: «Військам обох армій наказую нещадно знищити в Києві всіх офіцерів і юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції. Частини, які тримали нейтралітет, мають бути негайно розформовані, їхнє майно передати до Військово-революційного комітету м. Києва»^[16]. Антонов-Овсієнко (командував усім походом в Україну) надрукував цей наказ у своїх записках разом зі знімком рукопису Муравйова й написав, що наказ «одразу своїм тоном і розпорядженням про безсудну розправу над усіма підозрілими особами схвилював нашу партійну організацію та радянську владу»^[15]. 28 січня (10 лютого) Київська рада робітничих і солдатських депутатів (орган тієї самої радянської влади, яку привели війська) постановила: «Рада висловлює рішучий осуд самосудам над полоненими, що не припиняються і плямують славну перемогу пролетаріату. Ті, хто зганьбив себе вбивством беззбройних, мають бути виключені з лав соціалістичної армії й віддані революційному судові. Досить насильства!»^[17]. 19 березня 1918 року члени комітету 1-ї революційної армії прийшли зі скаргою на Муравйова до Дзержинського, голови ВЧК, таємної поліції більшовиків^[18]. 5 травня Дзержинський свідчив слідчій комісії: «найгірший ворог наш не міг би нам стільки шкоди завдати, скільки він завдав своїми кошмарними розправами, розстрілами, самодурством, наданням солдатам права грабунку міст і сіл. Усе це він робив від імені нашої радянської влади, налаштовуючи проти нас усе населення. Грабунки й насильства — це була його свідома воєнна тактика»^[18]. Сам Муравйов із в'язниці того ж дня, 5 травня, передав обвинувачення так: «мені не пред'явлено обвинувачення, крім усного „за грабунки, пияцтво і вбивства"»^[19]. 9 червня 1918 року президія ВЦВК, вищого органу радянської влади, за доповіддю Криленка від слідчої комісії закрила справу за відсутністю складу злочину^[18]. Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, писав про командувача 1921 року: «головний комендант, колишній жандарм Муравйов, ще в лютому хвалився розстрілами українців і руйнуванням їхнього добра»^[20].

У грудні 1917 року більшовики провели в Харкові фіктивний «всеукраїнський» з'їзд, щоб надати захопленню влади в Україні вигляду народного волевиявлення. Виборні збори робітників і солдатів, через які більшовики намагалися захопити владу, з'їхалися на справжній Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві 4–6 (17–19) грудня 1917 року. На справжньому з'їзді українці більшовиків майже не помітили: із понад 2500 делегатів «більшовиків представляли лише 150», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[3]. Комуністи вирішили не здаватися. Затонський (один із них, згодом член маріонеткового уряду в Харкові) згадував: «зібравшись нелегально в приміщенні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, крім двох чи трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повноважним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет і уряд Радянської України та, переїхавши до Харкова, стати до відкритої боротьби з Центральною Радою»^[21]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже захопленому російськими військами. Історик Станіслав Кульчицький пише: «за день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї»^[9]. 9(22) грудня в Харкові відкрився обласний з'їзд рад Донбасу та Криворіжжя. Під час перевірки повноважень делегатів нарахували 77 осіб із правом голосу та ще 6 без права голосу. У Донбасі та Криворіжжі було 140 виборних зборів робітників і солдатів, а делегатів прислали лише 46 із них. За правилом попереднього обласного з'їзду засідати можна було лише за делегатів від половини цих зборів. Ті, що зібралися в Харкові, скасували це правило голосуванням, 46 проти 18 при 5 утриманих, і визнали себе вправі засідати. Потім до зібраних звернулися делегати, що пішли з Києва. Більшістю 43 проти 11 зібрання постановило «злитися з представниками Крайового з'їзду й назвати з'їзд „з'їздом Рад робітничих і солдатських депутатів України за участю частини селянських депутатів"»^[22]. Так зібрання однієї області заговорило від імені всієї України. Право засідати воно видало собі само, скасувавши власне правило про те, що засідати можна лише за делегатів хоча б від половини зборів області. Нове ім'я дало голосування 43 проти 11 у харківській залі, а не вибори: за межами зали за цей з'їзд ніхто не голосував. Історик Владислав Верстюк називає його «нашвидкуруч інсценованим альтернативним з'їздом Рад»: «на ньому 200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той момент в Україні було понад 300»^[23]. Історик Лариса Якубова зазначає: делегатів від селян «майже не було», а застереження «за участю селянських депутатів» із назви з'їзду радянська історіографія згодом вичистила^[2]. У постанові 9(22) грудня це застереження стоїть^[22]. Більшість населення України залишилася за дверима зали. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом Рад і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - Української Народної Республіки^[2].