Радянсько-Українська війна: перше вторгнення і маріонетковий уряд (грудень 1917 - квітень 1918)

Проведення альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби: його було створено «як альтернатива Українській Центральній Раді і Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради» і він «діяв у тісному контакті та під безпосереднім кер-вом вищих держ. і парт. інституцій радянської Росії»^[1]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. У резолюції про самовизначення України, ухваленій у Харкові 12(25) грудня 1917 року, з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[4]. Свій мандат з'їзд виводив із рішень Петрограда: за текстом резолюції, «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[4]. Влада секретаріату звелася до чужих декретів: він «оголосив про повалення УЦР та про визнання чинним лише власних постанов. Запровадив в Україні декрети РНК Росії»^[1][2]. Москва тримала свою людину й усередині уряду: народний секретар з міжнаціональних справ Сергій Бакинський був водночас представником РНК Росії^[1]. Прямий нагляд описує історик Станіслав Кульчицький: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара» - ним став Георгій Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[5]. Журнал Істпарту КП(б)У «Летопись революции» писав 1924 року: «Всеукраїнський уряд представляв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[6].

Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві прямо під час наступу червоних військ: це був «збройний виступ, організований Київ. к-том Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) проти Української Центральної Ради», причому «планувалося на час підходу до Києва рад. військ у ході війни рад. Росії проти УНР 1917—18»^[7].

Пряме введення червоних військ, важкі бої за станції та штурм Києва. Похід на Київ очолював Муравйов: він «очолював похід рад. військ на Київ у січні 1918»^[1]. Загальне командування здійснював Антонов-Овсієнко: «У груд. 1917 - берез. 1918 - комісар з боротьби з контрреволюцією на Пд., керував рад. військами в боротьбі проти отамана О.Каледіна і Української Центральної Ради»^[3].

Муравйовська різанина в лютому 1918 року після взяття Києва червоними військами: ЕІУ характеризує Муравйова: «ініціатор масових розстрілів у місті», а пізніше його самого було заарештовано за звинуваченням «у „потуранні масовим розстрілам, пограбуванням, що призвели до падіння радянської влади в Україні"»^[1]. Грушевський про командувача походу: «головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українців і руйною їх добра»^[8].

Проведення фіктивного «всеукраїнського» з'їзду, щоб надати захопленню влади вигляду народного волевиявлення. Справжній Всеукраїнський з'їзд рад у Києві 17-19 грудня 1917 року більшовикам не дався: на момент ухвалення резолюцій він налічував понад 2500 делегатів, «Більшовиків представляли лише 150 делегатів», і з'їзд підтримав Центральну Раду^[3]. Ті, хто програв, не змирилися. Володимир Затонський - один з них, згодом член харківського уряду - згадував: «Зібравшися нелегально в помешканні профспілок, делегати з'їзду, всі більшовики, опріч двох або трьох лівих есерів, постановили оголосити себе повномочним З'їздом Рад Країни, обрати Центральний Виконавчий Комітет та уряд Радянської України і, переїхавши до Харькова, стати до одвертої боротьби з Центральною Радою»^[9]. Новий «з'їзд» зібрався в місті, вже зайнятому російськими військами: «За день до початку з'їзду рад гарнізон Центральної Ради в Харкові був роззброєний військами В. Антонова-Овсієнка, якому Раднарком доручив зайняти Україну силою зброї», пише історик Станіслав Кульчицький^[5]. Злиття з обласним з'їздом рад Донецького і Криворізького басейнів він описує так: приїжджі «проголосили свій з'їзд Всеукраїнським з'їздом рад»^[5]; історик Владислав Верстюк пише, що «нашвидкоруч… був інсценізований альтернативний з'їзд Рад», на якому «200 делегатами були представлені 89 рад і військово-революційних комітетів», тоді як «лише рад на той час в Україні було понад 300»^[10]. Більшість населення України залишилася за дверима зали - делегатів від селян, зазначає історик Лариса Якубова, «майже не було», а застереження «за участі селянських депутатів» з назви з'їзду радянська історіографія згодом вилучила^[2]. Зібрання оголосило себе Всеукраїнським з'їздом і проголосило створення радянської - «мовляв, справді народної» - УНР^[2].