Регулярна армія

Військові сили Московського царства звели укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1567 році «руське місто... було того ж року поставлене»^[1].

Для зведення бази на землях Нохчі адміністрація ввела збройні загони: історик Е. Н. Кушева пише, що навесні 1567 року з Москви були послані воєводи А. С. Бабичев і П. Протасьєв «з багатьма людьми, та й наряд, гармати й пищалі»^[1], а історики А. С. Куликов і В. А. Рунов зазначають, що вони були послані «з вогняним боєм і багатьма людьми»^[2].

Військові сили Московського царства багаторазово відновлювали укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577 - 1578 рр... руське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунжі»^[1], а укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»^[3] і «в 1651 р. був знову збудований руський острог на лівому березі Сунжі»^[3].

Окупаційна адміністрація Московського царства систематично вводила збройні загони на землі Нохчі для утримання плацдарму: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що на місці фортеці «за розпорядженням терських воєвод постійно перебував загін стрільців і козаків»^[3], а під час облоги 1653 року там перебували «руські служилі люди, терські отамани та козаки»^[3].

Військові сили Московського царства звели нову укріплену базу: історик Е. Н. Кушева пише, що вони «ставили її у 1588-1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні «вогненним боєм», пищалями»^[1], а історики А. С. Куліков і В. А. Рунов додають, що на початку XVII століття «Терське містечко перетворилося на досить потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат»^[2].

На території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історик І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «у 1623 р. «за чолобитною терських і гребінських козаків» на Терек було надіслано царський указ про видачу жалування 30 отаманам і 470 рядовим козакам»^[4]. Для утримання позицій також надсилали нові кадри: історик І. Х. Тхамокова зазначає, що «у 1589 р., невдовзі після того, як місто було збудоване, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»^[4].

Окупаційна адміністрація системно вводила регулярні війська для утримання гарнізону: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що на початку XVII століття «гарнізон – понад тисяча стрільців і козаків»^[2].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[3].

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося замало, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярне московське військо спробувало силою підпорядкувати Гетьманщину, що закінчилося для нього катастрофою під Конотопом. Імперський історик Соловйов визнавав: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, згинув за один день… Ніколи після того цар московський не був уже в змозі вивести в поле такого сильного ополчення»^[5].

Після силового примусу до підписання договору Москва перейшла до прямої окупації життєвого простору автономії. Статті закріпили розширення військової присутності: «Крім Києва, царські воєводи вводилися до Переяслава, Чернігова, Ніжина, Брацлава та Умані»^[6] – гарнізони з воєводами забезпечували фізичний контроль над територією зсередини.

Розширення військової окупації автономії: крім посилення залог Києва, Чернігова, Переяслава та Ніжина, «рос. військ. залоги на чолі з воєводами вводилися до Полтави, Кременчука, Новгорода-Сіверського, Остра, Канева та ін. міст, а також до Кодака у Вольностях Війська Запорозького низового»^[7] – утримання військ покладалося на українських платників податків.

Для забезпечення постійного силового нагляду за вищим керівництвом автономії та запобігання повстанням Московське царство розмістило свої регулярні війська прямо в гетьманській столиці: «при гетьмані в Батурині для охорони й цілості його бути полку московському стрілецькому...»^[8].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[9] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[9].

Примусове використання козаків для будівництва імперської інфраструктури у важких умовах: «у зведенні фортифікацій довкола Києво-Печерського монастиря»^[8][10].

Розгортання мережі військових баз (Новобогородицька, Кам'яний Затон) біля Запорозької Січі. Під приводом захисту Москва встановлювала жорсткий військовий контроль: «Запорожці... як умову для будь-якої присяги висували зруйнування Кам'яного Затону»^[8][10].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджений, знужнілий, опішалий, знищілий»^[8][10].

Удушення економіки автономії через систему військового постою регулярної армії: «А коли на зимових квартирах компанія і сердюки стоять... 24 особи посполитих одного компанійця без жодних вимислів годують»^[8][10].

Масове залучення населення до будівництва військових об'єктів в інтересах Москви. Цар офіційно дякував гетьманові та старшині за «усердне радіння (і чималопонесені труди) в робленні печерської фортифікації» й обіцяв за цю «службу і труди в робленні пом'янутої фортифікації» свою «превисоку милість»^[8].

Масова мобілізація козацьких полків на каторжні будівельні роботи: копання Ладозького каналу «здійснювалося, гол. чин., руками укр. козаків», і там «від непосильної праці, голоду й важкого клімату гинули десятки тисяч осіб»^[11]. У 1721 році на канал було відправлено «10-тис. козац. корпус» на чолі з П. Полуботком^[6]; роботи тривали й у 1721–23 роках^[12].

Виведення козацьких полків із козацької ієрархії під пряме командування імперських посадовців: керівництво роботами на Ладозькому каналі Петро I передав Б.-К. Мініху, який «перебрав у кн. О.Меншикова кер-во спорудженням (копанням) Ладозького каналу»^[11]; козацькі корпуси відправлялися на ці роботи «за наказом царя Петра I»^[6].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[9].

Регулярна армія Московського царства фізично винищувала жителів, які відмовлялися підкоритися окупації: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1708 році «на Терек було відправлено військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»^[9].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення столиці Гетьманщини, яка не скорилася: «Вранці 2 листопада російські війська увірвалися в Батурин. Після двогодинного бою рештки гарнізону були перебиті разом з усім цивільним населенням»^[10][8]. Місто було розграбовано і спалено за прямим розпорядженням Петра - лист Меншикову від 5 листопада 1708 року: «а Батурин - на знак зрадникам (позаяк боронилися), іншим на приклад - спалити ввесь»^[13].

Тотальна різанина мирного населення: «Функ перебив понад тисячу людей у маленькому містечку Тереї (Терейській слободі) і спалив це містечко, спалив також Дригалів (Недригайлове)… і звелів перебити всіх, хто трапився, щоб вселити жах іншим»^[14]. «Загалом у батуринській трагедії загинуло близько 15 тисяч українців, у тому числі всі жінки й діти»^[10][8].

Показове знищення міста як акт залякування для решти країни. Петро I особисто віддав наказ: «а Батурин на знак зрадникам (позаяк боронилися) іншим на приклад спалити весь»^[10][8]. Грушевський: московське військо, здобувши Батурин «через зраду одного чоловіка», «страшно росправило ся з людністю: людей порізало, місто зруйновало до решти, начальників віддало на страшні муки»^[15].

Масштабне розграбування державних арсеналів і скарбниці під час карального рейду на столицю автономії: «Меншиков встиг вивезти частину артилерії»^[10][8], решту гармат було підірвано, а місто спалено.

Цілеспрямоване вивезення інтелектуальної та історичної спадщини. Імперські війська не просто мародерствували — вони вилучали унікальні документи: «Меншиков встиг вивезти... гетьманський архів, бібліотеку Мазепи»^[10][8].

Встановлення повністю підконтрольного Москві уряду після знищення столиці: вибори нового гетьмана відбулися в присутності Петра одразу після страти батуринських старшин – «За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[10]. Механіку залежності фіксує Грушевський: «Гетьманську резіденцію перенесено з Батурина до Глухова, під саму московську границю і поставлено два московські полки залогою, щоб ті резіденти могли зараз арештувати гетьмана і старшину», і «кождий на Україні розумів, що сила не в гетьмані, а в тих резідентах»^[15].

Оформлення окупаційного режиму через фіктивні процедури. Залякану різаниною старшину змусили проголосувати за угодного метрополії кандидата: «Після закінчення цього дійства відбулася страта захоплених у Батурині старшин, а потім формальні вибори нового гетьмана. За умов, що склалися, старшина просто затвердила представленого Петром Скоропадського»^[10][8].

Каральний похід на Січ для фізичного знищення низового козацтва: «Туди було направлено три піхотні полки на чолі з полковником П. Яковлєвим. Першою 16 квітня була взята і спалена Келеберда. Упертий бій ішов за Переволочну»^[10]. Штурм самої Січі тривав чотири дні. Провідником карателів став компанійський полковник Гнат Ґалаґан: він «1709 брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі, за що одержав чотири села на Правобережжі»^[16].

Публічні страти полонених для залякування: «Козаків і старшин вішали, їм рубали голови, оскверняли могили старих запорожців»^[10]. Голову наказного отамана демонстративно відправили на Запорожжя^[10].

Тотальне винищення захисників: під час взяття Переволочної «Усі запорожці й жителі були вбиті (в полон живцем узяли лише 12 осіб), палили й вирізали також сусідні курені»^[10].

Зруйнування військово-економічної бази низового козацтва. Січ «була своєрідною військ. базою, де містилися флот, артилерія, арсенал»^[17] – усю цю інфраструктуру було знищено або захоплено під час штурму.

Повне знищення споруд Січі та сусідніх укріплень: «палили й вирізали також сусідні курені»; «Усі будівлі були знищені, як писав Меншиков: „Всі їхні місця розорити, аби оте зрадницьке гніздо цілком викоренити"»^[10].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[8].

Масові страти полонених козаків після капітуляції під Переволочною та Полтавою для остаточного залякування прихильників автономії^[8].

Силове утримання Правобережжя імперією: білоцерківська фортеця з московською залогою встояла, а похід захлинувся після зради татар – «Орлик відступив, не взявши Білої Церкви»^[18], і його військо розклалося.

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[19].

Регулярна армія Російської імперії знищувала поселення та продовольчу базу горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що царський загін «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши по собі лише попіл»^[19], а під час серпневого рейду 1722 року було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»^[19].

Регулярна армія Російської імперії заклала нову військову базу для інфраструктурного закріплення в регіоні: історик Я. З. Ахмадов констатує, що восени 1722 року Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»^[9].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[9], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[19].

Регулярна армія Російської імперії фізично ліквідувала поселення горців: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що загін під командуванням полковника Коха «7 липня вступив у село Чечень, повністю спалив його і почав спішно відходити назад»^[19].

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «Слободські козацькі полкі були скасовані і на їх місце велено і було скласти 5 гусарських полків»^[20].

Використання українських козацьких полків в імперській війні проти Османської імперії. Заслуги запорожців та їхнього кошового Калнишевського в цій війні «були визнані царським урядом й імператрицею, яка нагородила його золотою медаллю з діамантами»^[21] – що не врятувало ні його, ні Січ від розправи одразу після перемоги.

Оточення та силове захоплення Січі імперськими військами одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Маніфест фіксує операцію буденно: «4 червня Нашим Генерал-Поручиком Текелієм з довіреними йому від нас військами зайнято Січ Запорозьку»^[22].

Використання українських козаків як військового ресурсу для штурму турецьких фортець і закріплення імперських прав на Крим: під Очаковом «У штурмі фортеці брали участь „вірні козаки"»^[7], а під час штурму Ізмаїла «Загалом у битві взяло участь понад 6 тис. чорноморців»^[17].

Захоплення та включення до складу імперії Правобережної України, Волині й Поділля: Росія отримала «Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та сх. половину Волин. воєводства», а за третім поділом до Росії відійшли «зх. частина Волин. воєводства, зх. частини Холмської землі й Белзького воєводства»^[6].

Використання українських козацьких формувань в імперській війні: «Рос. війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери… Акерман»^[12].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[23]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[24]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[25].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[24].

Російська імперія спалювала селища Нохчі, позбавляючи мешканців даху та засобів до існування. Генерал Івеліч доносив, що село Велика Чеченська Атага «віддане вогню» загоном командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, а мешканці, що залишилися, «селища яких винищені вогнем», погодилися на підданство^[24].

Російська імперія силою зброї примушувала громади Нохчі до присяги на підданство. Після розорення селищ командувач Кавказької лінії генерал Булгаков пред'явив чеченському народові постанову, за якою старшини «віддаємо себе з усім народом Чеченським… у вічне вірнопідданство… у чому й даємо присягу за нашим звичаєм на святому Корані», а за порушення народ піддавав себе «найсуворішому покаранню і розоренню осель наших без спротиву»; головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доповідав, що Чеченці «цілковито підкорені силою зброї та приведені до присяги на вічну вірність підданства»^[24].

Російська імперія утримувала заручників з-поміж мешканців Нохчі як гарантію підкорення. За постановою, пред'явленою командувачем Кавказької лінії генералом Булгаковим, чеченські старшини зобов'язувалися: «даємо найперших з нас аманатами за вибором російського начальника в тутешньому краї»; селища Великої Атаги, Малої Атаги та Гехі «дали 3-х аманатів з найкращих родин», яких головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович приписав «відправити в Кізляр… мати над ними нагляд і видавати на їхнє утримання кожному по 10 р. на місяць»^[24].

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками привести до підданства селища, що не підкорилися. Головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доручив андріївському старшині Хаджі-Реджебу схиляти села «до покірності й підданства», а чеченському узденю Бік-Булату призначив платню — «умовив чеченського узденя Бік-Булата… якому сказав я… по 300 р. с. платні на рік»; на залучення решти сіл виділялося «для приведення у вірнопідданство грошей сріблом близько 3,000 р.»^[24]. Той самий підкуп з боку Нохчі фіксує історик Д. А. Хожаєв: через посередника Хаджі-Реджеба іменем головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича було умовлено самого очільника чеченського опору Бейбулата Таймієва, який учинив «присягу на вірність підданству Росії», а Хаджі-Реджеб просив у генералів ще 3000 рублів сріблом «для приведення у вірнопідданство решти немирних чеченських сіл»^[23].

Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи один на одного, щоб їхня взаємна ворожнеча ослаблювала опір кожного й не давала їм об'єднатися. Для походу 1807 року на Чеченців головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович примушував Кабардинців виступити проти Нохчі: за неявку «призначених зі звань узденів і бегаулів» було встановлено штраф «по 50 р. с. і 2 биками». Генерал Дельпоццо доносив, що «схилив Кабардинців до виступу в похід і сприяння разом з нашими військами покаранню Чеченців», і хоча «умовити їх було вельми важко», зібрав понад 3,500 осіб, які «через р. Терек переправилися і прибули… на р. Сунжу» проти чеченських і карабулацьких селищ; самі Кабардинці при цьому відмовлялися йти прямо «проти Чеченців» як одновірців, погоджуючись діяти лише «проти самих Карабулаків». Мету такого нацьковування генерал Гудович формулював прямо — «ці два народи посварити між собою і привести до ворожнечі один проти одного, чим самим з часом їх ослабити»^[24].

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до підпорядкування. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»^[26]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»^[19]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ^[23].

Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи на Нохчі, щоб їхньою ворожнечею послаблювати чеченський опір. У липні 1810 року, переслідуючи чеченську партію, що відступала, командувач генерал Івеліч, за свідченням імперського історика Потто, «підмовив найближчі аули Інгушів, з огляду на можливість великої наживи, відрізати їй відступ»; нацьковані Інгуші напали на Чеченців, і ті «зазнали такої втрати, що покинули на місці бою навіть тіло свого ватажка»^[27]. Командувач Кавказької лінії генерал Дельпоццо доносив, що мирним старшинам, які зобов'язалися діяти проти Чеченців, «обіцяно винагородити по заслугах»^[26].

Масовий призов до ополчення та формування козачих полків на основі неправдивих обіцянок повернути козацькі вольності: «Україна використовувалася для комплектування, спорядження, переміщення військ… в т. ч. 75-тис. ополчення з Київ., Подільської, Черніг. та Полтав. губ.»^[28].

Використання регулярних військ для жорстокого придушення заворушень обманутого населення: повстання бузьких козаків 1817 року проти перетворення на військових поселенців придушили чотири полки - понад 10 тисяч солдатів з артилерією; повстанців рубали шаблями, топили в Південному Бузі, сікли батогами^[28].

Багаторічна силова кампанія проти селянського руху на Поділлі: «1833—39 діяло спец. слідство в справі К. та його спільників — «Галузинецька комісія»… За час її діяльності за обвинуваченням або за підозрою у зв'язках із К. проходило бл. 20 тис. осіб»^[21].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до підпорядкування. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[27]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[27]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[23].

Російська імперія зносила й палила селища Нохчі. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов, перейшовши за Терек, після впертого бою спалив і зніс «кілька селищ по Сунжі»^[27].

Російська імперія розоренням селищ силою примушувала Нохчі до видачі заручників. Імперський історик Потто пише, що після того, як полковник Ерістов розорив присунженські селища, Нохчі «дали аманатів, обіцяючи більше не турбувати російських кордонів»^[27].

Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідні народи, щоб їхньою ворожнечею послаблювати Чеченців. 1816 року Нохчі на чолі з Бейбулатом Таймієвим узяли в полон майора Швецова^[23]. У відповідь командувач на Тереку генерал Дельпоццо листом до кумицьких володарів Ендірея, Аксая та Костека спонукав їх піти війною на Чеченців: «прошу вас, раджу, наказую вам скласти з себе одну думу, одну волю, негайно повернути силою зброї полоненого майора Швецова, покласти край розбійницькому народові… ухвалити таку постанову, яка довела б Чеченців до слабкості, покори нам, цілковитого рабства перед вами»^[29]. Кумицькі володарі підписали «Зобов'язання», в яких зобов'язалися «припинити всі взаємні ворожнечі… і скласти братство», «нікого з Чеченців… не приймати… але скрізь, де хто з них трапиться, вбити або представити живим найближчому російському начальству», і не пропускати до них жодних товарів^[29].

Переведення козаків на становище безправних військових поселенців (аракчеєвщина), що спровокувало повстання 1817 року: «Поштовхом до нього став наказ про скасування Бузького козацького війська і перетворення козаків на військ. поселенців… Розправа з повсталими козаками була надзвичайно жорстокою, багатьох із них порубали шаблями, потопили в Пд. Бузі, засікли батогами»^[28]. Актів було два, по різні боки повстання: іменний указ від 17 квітня 1817 року передав округ Бузького війська «в безпосереднє військове управління» (ПСЗРІ, т. XXXIV, № 26.802) - він і став поштовхом; указ від 8 жовтня 1817 року (№ 27.081), уже після придушення, оформив ліквідацію: «назва Бузького козачого війська знищується»^[30].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання Чечні, що не підкорилася, «новими фортецями та укріпленнями»^[23]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[31].

Регулярна армія Російської імперії зводила на зайнятій території фортецю як опорний пункт, щоб тримати під вогнем підступи до чеченських земель і відрізати жителів від їхніх земель. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що фортеця будувалася «на чеченській землі»^[23]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що фортеця, «утискаючи жителів у володінні найкращими землями… недалеко від входу через урочище Хан-Кале, названа Грозною», а земляні роботи були закінчені до половини жовтня 1818 року^[31]. Імперський історик Потто підтверджує закладення 10 червня 1818 року: «під грім гармат було закладено сильну фортецю на шість бастіонів, яку Єрмолов назвав Грозною»^[25]. Ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року Єрмолов прямо називав мету сунженських фортець: «Треба зайняти р. Сунжу і по її течії влаштувати фортеці: тоді Чеченці будуть стиснуті у своїх горах, позбудуться землі, придатної для обробітку, і пасовищних місць, на яких увесь зимовий час вони ховають свої стада від жорстокого в горах клімату»^[32].

Регулярна армія Російської імперії, ввівши війська на Сунжу та зайнявши чеченську землю, вимагала від старшин чеченських селищ поновити присягу імперії під загрозою розправи як з «явними ворогами». Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що в травні 1818 року «старшини майже всіх найголовніших чеченських сіл були скликані до мене», у військовий табір, і він зажадав, «щоб надалі таких [хижацтв] не чинили, і на підтвердження вони мають поновити давню присягу на покору, повернути утримуваних у них полонених»^[31]. Вимога залишилася невиконаною: старшини «нічого не обіцяли»^[31].

Регулярна армія Російської імперії зносила чеченські селища, щоб розчистити місце під фортецю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує знищення восьми селищ: під Грозну «вісім квітучих чеченських селищ (Бугун-юрт, Амірхан-кічу, Кулі-юрт, Сорочан-юрт, Сунжа, Н. Чечен, Топлі, Алханчу) були знищені»^[23].

Регулярна армія Російської імперії зганяла населення знищених селищ з його земель, які переходили в розпорядження завойовника. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що мешканців восьми селищ під Грозною було «зігнано з земель»^[23]. Імперський генерал Єрмолов писав імператорові Олександру I, що в разі відмови підкоритися населенню запропонують «піти й приєднатися до інших розбійників», і тоді «всі землі залишаться в нашому розпорядженні»^[23].

Регулярна армія Російської імперії утримувала представників присунженських селищ як заставу підпорядкування. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить, що при виході військ до Сунжі «в табір були взяті від їхніх селищ аманати»^[31]. Імперський історик Потто підтверджує, що Єрмолов «від усіх аулів, що сиділи над Сунжею, взяв аманатів»^[25].

Регулярна армія Російської імперії примушувала корінне населення нести військову службу на боці завойовника, зокрема проти одноплемінників. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що «замість данини постановлено за нарядом начальників висилати на службу людей», і визнає: «ще не було прикладу, щоб хтось міг змусити Чеченців застосовувати зброю проти своїх земляків, але вже зроблено перший крок до цього, і їм навіяно, що цього завжди від них вимагатимуть»^[31].

Регулярна армія Російської імперії перекладала утримання нав’язаної військової служби на саме корінне населення. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що виставлювані за нарядом люди висилалися «з власним озброєнням і на своєму утриманні»^[31].

Регулярна армія Російської імперії примушувала чеченські селища до постачань і робіт для будівництва фортеці. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить: «наказано було селищам, від яких були в нас аманати, доставляти ліс на будівництво»; найближчі селища «не сміли виявити непослуху»^[31].

Регулярна армія Російської імперії насаджувала підпорядкування страхом показового знищення сімей. Імперський генерал Єрмолов у «Зверненні» до Чеченців оголосив: «Найменший непослух… і ваші аули будуть зруйновані, сім’ї розпродані в гори, аманати повішені, села винищуються вогнем, жінок і дітей вирізають»^[23][25].

Сольжу (Сунженську), одне з найбагатших сіл, Російська імперія тримала як джерело постачання фортеці Грозної, а захопивши село силою, кілька днів вивозила його запаси. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[23]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, щоб фортеця «могла отримувати з нього все необхідне», а коли війська захопили село, «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс вивозили кілька днів»^[31].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[23]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[31].

Російська імперія ставила навколо Чечні кільце фортець, щоб стиснути її та відрізати від сусідів. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Грозною 1819 року з’явилася фортеця Внезапна, поставлена, щоб «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує призначення й дату: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «розділила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях через Салатавські гори», а з Грозною її зв’язали низкою укріплень^[25]. Цю фортецю генерал Єрмолов планував ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року, передбачаючи, що «продовживши Лінію через Аксаївські та Андріївські селища до р. Сулак, буде закрито Кизляр»^[32].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за відмову підкоритися. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[23]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[31]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[25].

Російська імперія знищувала окреме селище показово, щоб жахом примусити решту Нохчі покинути свої землі. Імперський історик Потто пише, що генерал Єрмолов вирішив очистити кумицьку рівнину, «змусивши Чеченців піти… за гірський Качкаликівський хребет», а спонукати їх до цього «можна було тільки прикладом жаху», і «спокутною жертвою було обрано» аул Даді-юрт^[25]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» визнає цей розрахунок: «спонукати їх до віддалення дружин може лише приклад жаху», а після знищення аулу «приклад Дадан-юрта поширив повсюди жах»^[31].

Російська імперія під час штурму нохчійського аулу винищувала його мешканців без різниці статі та віку. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «озвірілі карателі не щадили ні жінок, ні дітей», а вриваючись у доми, «вирізали всіх без пощади»^[23]. Сам організатор, генерал Єрмолов, у своїх «Записках» визнає рахунок: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», а «значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі»^[31]. Імперський історик Потто підтверджує, що аул узяли, лише коли «поголовно були винищені всі його захисники», а вирізаних і загиблих у пожежі було вдвічі більше за сто сорок уцілілих^[25].

Російська імперія забирала вцілілих після знищення аулу Нохчі полоненими у свої межі. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що жінок і дітей «взято в полон до ста сорока»^[31], а імперський історик Потто це підтверджує^[25]. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи полонених через Терек 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «тягнучи за собою конвоїрів у бурхливу річку»^[23].

Російська імперія під час розорення нохчійського аулу віддавала його майно солдатам як здобич. Історик Д. А. Хожаєв пише, що каральні набіги за Єрмолова йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», а російські начальники вторгалися в мирні землі, «щоб відзначитися або забрати здобич»^[23]. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» визнає це: після знищення Даді-юрта «солдатам дісталася доволі багата здобич»^[31].

Російська імперія зганяла Нохчі з рівнинної землі, щоб розчистити її під себе та під лояльних сусідів, і закривала повернення фортецями. Історик Д. А. Хожаєв наводить визнання генерала Орбеліані, що такий згін був повсюдною системою: «в усій Чечні не залишилося жодного аулу, жодного двору, які по кілька разів не переселялися б з одного місця на інше»^[23]. Сам генерал Єрмолов у всепідданішому рапорті визнає це щодо качкаликів Нохчі: заради очищення аксаївського прибережжя він вигнав їх звідти й поставив на їхньому місці фортеці Амір-Аджі-юрт і Внєзапну, заради «звільнення його [Аксая] від Качкаликів, яких я одразу наказав вигнати звідти; заснував фортецю Внєзапну»^[32].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[23]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[31]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[25].

Російська імперія стирала нохчійські селища з землі дощенту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Даді-юртом качкаликські села Істі-су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»^[23]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що Ноєн-берди та Аллаяр-аул були «розорені цілковито»^[31]. Імперський історик Потто підтверджує, що «обидва села були цілком розорені»^[25].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[25]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[32].

Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року гребінський козачий полк «без опору увірвався в аул [Топлі], ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частину жителів було вирізано раніше, ніж вони встигли піднятися з ліжок»^[25].

Імперський історик Потто пише, що після нічного нападу аул Топлі залишився «руїнами, що куряться», а наприкінці походу війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім^[25].

Російська імперія силоміць змушувала Нохчі працювати на завойовника — прорубувати просіки через їхні власні ліси. Імперський історик Потто пише, що начальник лівого флангу Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і під загрозою розправи «змусив Чеченців коритися», після чого зігнані жителі рубали просіку через свій ліс^[25].

Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту та відкрити військам шлях. Імперський історик Потто пише, що «дрімучий ліс», який тягнувся від Аргуна до Джалки і слугував «перепоною для знищення герменчузьких полів і пасовищ», за три дні був прорубаний широкою просікою, «що відкривала велику галявину, на якій стояв Герменчуг і безліч аулів»^[25].

Російська імперія ставила на відібраній у Нохчі землі ланцюг укріплень, щоб закріпити захоплення й тримати населення у підпорядкуванні. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, переносячи Кавказьку лінію на Сунжу, «стискав непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», і на «окупованій території збудовано укріплення… Нєотступний Стан, Злобний Окоп, Внєзапна (1819 рік) та інші»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує, що влітку 1820 року, ледве закінчивши герменчуцьку просіку, Греков «взявся до вирубки лісу по Сунжі та до будівництва на розчищених галявинах двох нових укріплень: Усть-Мартанського редуту і Злобного Окопу», а на місці знесеного качкаликського Істі-су поставив «Нєотступний Стан»^[25].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[25].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що експедиція начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «цілковито зруйнували» селище Ойсунгур, а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[25].

Російська імперія змушувала самих Нохчі прорубувати військові просіки через їхні власні ліси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час насадження лінії завойовники «примушували підкорених Горців до важких робіт із будівництва доріг і мостів», а тих, хто ухилявся, «нещадно штрафували, відбираючи худобу та майно»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує, що просіки від Амір-Аджі-Юрта до Ойсунгура, Істі-Су та Герзель-Аула «через вузьку лісисту смугу… розробляли самі тубільці, під наглядом аксаївських князів»^[25].

Російська імперія зводила ліси Нохчі, щоб позбавити їхні села природного захисту. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова каральні набіги йшли «зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує, що 1 березня 1821 року ліс було вирубано «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика», а в лютому 1822 року «широкі просіки пролягли через Гехінські, Гойтинські, Шалінські та Герменчуцькі ліси аж до самого Маюртупа»^[25].

Російська імперія утримувала заручників із Нохчі та примушувала ними до підпорядкування. Історик Д. А. Хожаєв наводить «Звернення» Єрмолова до Чеченців із прямою погрозою: за найменшого непослуху «аманатів вішають, села винищують вогнем, жінок і дітей вирізають»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує, що начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков примушував саме заручниками: будь-який напад на загін «неминуче потягне за собою смертну кару або заслання аманатів до Сибіру», і тому «Чеченці хоч-не-хоч мирилися з тим, що падали і зникали ліси — їхній віковий захист»^[25].

Російська імперія винищувала людей напоказ, щоб залякати горців. Історик Д. А. Хожаєв пише, що в Герзель-аульському укріпленні «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців», для чого викликали «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних… погрожував, піддавав образам»^[23].

Російська імперія винищувала беззбройних людей, яких сама ж скликала під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після того як генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцеві муллі Учару-хаджі з села Майртуп і був ним убитий, «після команди Лисаневича „Коли! почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[23]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика»^[25]."

Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[23].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[33].

На світанку 10 січня 1827 козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, увірвавшись у селище Узені-Юрт, рубали беззбройних жителів, що тікали за Аргун. Імперський історик Потто фіксував: козаки, «що ледве встигли наздогнати хвіст утікачів, схопили лише трьох жінок та вбили й поранили душ п'ятнадцять»^[33]. Убиті й поранені - наздогнані у втечі неозброєні люди. Збройний опір, як писав той самий Потто, зав'язали пізніше лише ті жителі, що встигли сховатися в лісі.

10 січня 1827 війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, знесли селище Узені-Юрт на березі Аргуна, жителі якого втекли за річку. Імперський історик Потто визнає: «село Узені-Юрт, з усім майном... було знищено дощенту»^[33]. Селище слугувало домом людям, чиї колишні аули були винищені військами в каральному поході Єрмолова 1826 року і які відмовилися переселятися під контроль завойовника.

10 січня 1827 року під час знищення селища Узені-Юрт війська генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, винищили свійську худобу мешканців — основу прожитку селянського двору. Імперський історик Потто фіксував: село «з усім майном і навіть свійською худобою було знищене дощенту»^[33]. Влітку 1827 року козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, після захоплення населення Самашок знищили врожай на пні в Галгаївців, які жили при аулі на млинах та хуторах. Потто писав: «попередньо вони наказали показати собі поля, що належали тим Галгаївцям, які жили на млинах, і випалили їхній хліб на пні»^[33]. Знищення худоби взимку та достиглого хліба у жнива позбавляло людей прожитку на рік уперед.

Під час знищення Узені-Юрта 10 січня 1827 року козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон трьох жінок з-поміж мешканців, що тікали. Імперський історик Потто фіксував: козаки «схопили... трьох жінок»^[33]. Влітку 1827 року, оточивши засідкою населення аулу Самашки під час жнив, козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон родини лідерів опору: провідника Тара-Адзуєва та родину Бакара-Булатова; самому Булатову вдалося прорватися крізь ланцюг. Потто писав: «Тара-Адзуєва та родину Булатова забрали із собою»^[33].

Узимку 1826–1827 років генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, витребував із селища Гельдиген аманатів, використавши схопленого молодого гельдигенця як важіль. Юнак пішов на постановочний «полон», щоб відвести від села удар, який готувався: окупація не залишила селу іншого способу купити безпеку, крім видачі заручників. Імперський історик Потто визнає: Лаптєв, отримавши людину до рук, «відкинув усі пропозиції та зажадав одного — аманатів. Хоч-не-хоч довелося прийняти цю умову, і гельдигенці, які завжди стояли на чолі кривавих рухів, залишили в наших руках заручників свого спокою»^[33].

У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, примусив чотириста Чеченців підкорених громад брати участь у рейді на нохчі-селище Узені-Юрт із бойовим завданням проти співвітчизників. Імперський історик Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати мешканцям відступ до лісу»^[33]. Влітку 1827 року генерал Енгельгардт, начальник лівого флангу Кавказької лінії, змусив брати участь у засідці на мешканців Самашок поряд із сотнею моздоцьких козаків, як фіксував Потто, «стільки ж мирних Чеченців»^[33]. Підкореність цих громад утримувалася системою заручників, що документує та сама практика Лаптєва щодо Гельдигена.

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[23]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[32].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що після 17 лютого 1826 року війська Єрмолова «розорили і знищили аули Малої Чечні - Урус-Мартан, Рошні, Гехі, Белакай, Даут-Мартан і Шельчихи», а до завершення походу «було знищено квітучі селища»^[23]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року підтверджував: під час штурму Урус-Мартана «село спалено», Велику Рошні «віддано вогню», а селище Шалі, чиї жителі «дають аманата, просили строку й обманули», він «наказав винищити»^[32]. Імперський історик Волконський уточнює, що Шалі на прихід військ стояло порожнім: Єрмолов «не застав там жодного жителя: всі розсіялися лісами», після чого «спалив їхні житла»^[34].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі були «вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля»^[23]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнавав, що під Урус-Мартаном «прекрасні сади оного вирубано», а щодо селища Шалі він наказав «вирубати сади»^[32].

Російська імперія відганяла худобу й оббирала розорені села Нохчі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року було «відігнано худобу», а після повернення військ Єрмолов «послав загін із 500 козаків на Даут-Мартан», і «селище було розорене й пограбоване»^[23].

Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі було «взято в полон жінок і дітей»^[23]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року уточнював число: під час раптового нападу на селище Ставна-куль 2 травня «в полон взято обох статей 16 душ», а під час нападу на Малу Атагу 16 травня «захопив обох статей 15 душ у полон»^[32]. Імперський історик Волконський підтверджує захоплення біля Ставноколя: раптовий рух «приніс нам шістнадцять полонених»^[34].

Російська імперія прирікала жителів Нохчі на голод, розоряючи їхні села, посіви та запаси. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після єрмоловського походу, позбавлені даху й їжі, «люди помирали від голоду, холоду і хвороб»^[23].

Російська імперія нацьковувала на Нохчі сусідній народ, щоб послабити їхній опір. Історик Д. А. Хожаєв пише, що Єрмолов, «намагаючись спровокувати зіткнення між Чеченцями та Інгушами… насильно збирав Інгушів у міліцію і направляв їх разом із царськими загонами проти чеченських аулів», хоча Інгуші «відмовлялися йти проти своїх родичів… дезертируючи з міліції»^[23].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич вибудував управління Чечнею через навмисне підтримування розколу народу на дві суперницькі партії — шамхальську та бейбулатівську. У приписі командувачеві військ на Кавказькій лінії Емануелю від 16 травня 1829 року Паскевич писав: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними урядові нашому, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих замислів проти Росіян»^[35]. Для цього він розіслав нарочних (гінців зі спеціальним дорученням) до старшин бейбулатівської партії, приписав начальникові лівого флангу Кавказької лінії Енгельгардтові «сприяти, скільки можна» їхньому виклику, а положенням від 2 серпня 1829 року поставив над Чеченцями комісаром сина шамхала Тарковського^[35].

6 березня 1829 року в Тарках Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені скласти присягу через шамхала Тарковського. Історик Д. А. Хожаєв фіксував вимушеність цього кроку: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»^[23]. Самі Чеченці у проханні до Паскевича у квітні 1829 року документували тло, на якому підписувалася покірність: імперське командування «арештовували, брали в полон, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, які, будучи покірними, служили великому Государеві»^[35]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу від 15 травня 1829 року обумовив визнання покірності: вона «лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно складуть присягу та видадуть аманатів»^[35]. Утримуючи Бейбулата в Тифлісі, Паскевич закріпив підданство «Постановою про покірність чеченців Росії» та положенням від 2 серпня 1829 року^[23][35].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[23]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»^[35].

З весни до кінця літа 1829 року головнокомандувач Паскевич насильно утримував при діючій армії викликаних на переговори чеченських старшин, прямо називаючи їх заручниками. У приписі Емануелю від 16 травня 1829 року він писав: «Сама відсутність цих людей, які будуть у нас на кшталт аманатів, утримає немирних Чеченців від будь-яких ворожих замахів»^[35]. Підсумок він підбив 2 серпня 1829 року: «Чеченські старшини, бувши прийняті мною прихильно, залишилися в загоні й були при мені у воєнних діях проти Турків. Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії з їхнього боку спокій»^[35]. Тим самим документом заручництво закріплено як систему управління Чечнею: «У заставу покірності означених Чеченців залишити у кр. Грозній наданих від кожного старшинства аманатів; якщо ж від котрогось аманата ще не доставлено, то старшина до часу доставлення аманата зобов'язується... залишатися сам заставою у кр. Грозній»^[35].

Положенням від 2 серпня 1829 року головнокомандувач Паскевич замкнув доступ Чеченців до торгівлі на призначеного імперією комісара: виїзд на імперську територію дозволявся лише за білетами (письмовими перепустками) — «Йому ж надається право видавати білети означеним Чеченцям для проїзду в наші володіння в торговельних потребах»^[35]. На практиці перепускна система доповнювалася свавіллям: чеченське суспільство писало Паскевичу 21 листопада 1829 року, що Енгельгардт і Хасай-Муса «наказують своїм підвладним брати під арешт усіх тих Чеченців, які приїжджають до них із білетами від Шахбаза», а покірні Хасай-Мусі діють так, «аби ми втратили через те засоби до прожитку»^[35].

Використання регулярної армії для придушення антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині (Шебелинське повстання 1829 року) – одного з низки повстань, спричинених «підневільним становищем» мешканців військових поселень^[28].

Введення військ для силового придушення визвольного руху: створені повстанцями загони «були в квітні—травні 1831 розгромлені царськими військами»^[6].

Розправи над повстанцями для збереження імперського контролю: «Царський уряд вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства Польського і, одночасно, більшість ознак автономії польс. земель… запровадив воєнний стан (який тривав чверть століття)»^[6].

У 1830 році, під час тривалого землетрусу, генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку та Сунжі), за наказом головнокомандувача Паскевича розіслав по аулах прокламації, що навіювали народові штучну картину світу: природне лихо оголошувалося Божою карою за опір імперії. Історик Я. З. Ахмадов писав про те, як ця брехня звучала серед Нохчі: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»^[36]. Імперський історик Волконський визнає джерело навіювання: головнокомандувач «наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом Гірським народам за їхні зловмисні вчинки проти російського уряду»^[34]. Імперський історик Потто зафіксував акт: Розен «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та зловмисні вчинки проти російського уряду»^[33].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[33]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[33].

На світанку 19 грудня 1830 козаки загону генерала Вельямінова, увірвавшись у сонне село Дзулгай-Юрт, рубали захоплених зненацька жителів. Імперський історик Потто зафіксував: «взято було в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано. Решта, сховавшись у лісі, зав'язали перестрілку»^[33]. Порубані — це жителі, наздогнані під час раптового нічного захоплення села; збройний опір зав'язали пізніше лише ті, хто встиг добігти до лісу.

У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова знесли та спалили села рівнинної Чечні: Кітер-Юрт, Пхан-Кічу, Едін-Юрт, Даут-Юрт, Енгелі, Узекен-Юрт, Бесенбер із хуторами, Автури, Гельдіген, Маїртуп з навколишніми аулами. Імперський історик Потто писав: Кітер-Юрт «одразу ж було віддано полум'ю», «наступних два дні Бутирський і Тарутінський полки палили село Пхан-Кічу», «дорогою спалили ще два непокірні села: Едін-Юрт і Даут-Юрт», війська «встигли винищити ще один аул Енгелі», полки «спалили непокірне село Узекен-Юрт», «винищили в околиці аул Бесенбер з усіма прилеглими до нього хуторами», а 21 січня 1831 «та сама доля спіткала й сам Маіортуп»^[33]. Запропоновану селами Автури, Гельдіген і Маїртуп покірність із видачею заручників Вельямінов відкинув, зажадавши нездійсненного — видачі всіх російських полонених і втікачів, — щоб зберегти привід для винищення сіл: покірність, за визнанням Потто, «зовсім не входила в наміри Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули»^[33].

На світанку 19 грудня 1830 під час захоплення села Дзулгай-Юрт козаки загону генерала Вельямінова захопили в полон сім'ю лідера опору — карабулацького ватажка Астемира, якому самому вдалося піти в ліс. Імперський історик Потто писав: «його сім'я — малолітній син, дочка, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них узято було в полон тридцять дев'ять осіб»^[33].

Восени 1830 генерал Вельямінов запровадив колективні майнові стягнення з чеченських сіл, які не відповідали за чужі дії: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної він «одразу наказав відібрати в жителів двох сіл Брагуни та Нового-Юрта, повз які пройшла партія, теж десять голів худоби та повернути її козакам», за викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів», а власника Нового-Юрта Шах-Гірея за бездіяльність сільської варти було посаджено в каземат — тюремну камеру фортеці Грозної. Це зафіксував імперський історик Потто^[33].

У грудні 1830 – січні 1831 війська генерала Вельямінова цілеспрямовано знищували зимові запаси продовольства та кормів розорюваних сіл. Імперський історик Потто писав: під час спалення Едін-Юрта й Даут-Юрта війська «винищили величезні запаси заготовленого сіна»^[33]; 17 січня 1831 Гельдіген віддано вогню «з усіма його запасами»^[33]. Знищення сіна та хлібних запасів у розпал зими прирікало жителів, що втекли в гори й ліси, на голод.

У січні 1831 війська генерала Вельямінова вирубали просіку та розчистили дорогу через ліс між селищем Алди й фортецею Грозною, позбавляючи жителів лісового укриття заради військового проходу на південь. Імперський історик Потто писав: Вельямінов «узявся рубати просіку й розчищати дорогу між Алдами та Грозною, щоб приготувати собі забезпечені ворота на південь»^[33]. 21 січня 1831 винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» — знищено багаторічні сади, основу укладу села^[33].

У грудні 1830 під час оточення села Даут-Мартан війська генерала Вельямінова привласнили майно жителів, що втекли: імперський історик Потто фіксує, що «жителі встигли втекти, але все майно їхнє залишилося здобиччю загону»^[33].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[23]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[23].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[37]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[34]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[36].

23 грудня 1831 під час розорення хуторів біля села Чертугай козаки загону підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, захопили в полон трьох жінок. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір трьох полонених жінок»^[34].

23 грудня 1831 загін підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, спрямований генералом Вельяміновим, викрав худобу жителів розорених хуторів біля села Чертугай. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір... до 250 голів худоби»^[34]. Викрадення 250 голів худоби посеред зими позбавляло жителів розорених хуторів основи прожитку.

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[37]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[23].

23 серпня 1832 року під час штурму Герменчука війська корпусного командира Розена спалили живцем близько 60 оточених захисників села на чолі з муллою Абдурахманом, які відмовилися здатися. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: група «числом близько 60 чол. ... очолювана... муллою Абдур-Рахманом, була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»^[37]. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає спосіб розправи: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючі дрова та сіно. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум’ї, продовжуючи співати вірші корану»^[34]. Демонстративне спалення людей живцем слугувало залякуванню всієї Чечні; Волконський визнає розрахунок: розгром Герменчука «мав найгнітючішим чином подіяти на Чеченців»^[34].

З 22 серпня до 23 вересня 1832 року війська корпусного командира Розена знесли десятки сіл Чечні та Ічкерії: Белгатой і Джан-юрт, будинки шестисотдвірного Герменчука, Шалі (крім 11 дворів), Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт, Хизін-Ерзо-юрт, Анзелі-юрт, Чингарой-юрт, Саїд-юрт, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, Маїртуп, Шоні, Центорой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт, Беной та інші. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про відрядження полковника Шумського, яким «знищені Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»^[37], а підсумок підбив сам: «Знищено непокірних селищ 61»^[37]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Війська генерала спалили Беной та інші чеченські селища»^[23].

У серпні – вересні 1832 року війська корпусного командира Розена знищували посіви та ріллю розорюваних сіл — харчову базу народу напередодні зими. Розен визнав це в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, що не підкорилися, «покарані знищенням осель і ріллі»^[37]. Імперський історик Волконський писав: 1 вересня жителі Автурів за відмову видати полонених «покарані знищенням посівів та осель»; 3 вересня біля Гельдигена загін «знищив їхні ріллі та будинки»^[34].

За підсумками походу серпня - вересня 1832 року війська корпусного командира Розена стягнули з чеченських сіл податі та штрафи грошима й худобою: Розен доносив військовому міністрові Чернишову, що загалом за похід «податі та штрафу грошима й худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п’яти тисяч рублів сріблом]»^[37].

У вересні 1832 року корпусний командир Розен обклав села Чечні та Ічкерії щорічною податтю з кожного двору як умовою помилування. Імперський історик Волконський писав: «від с. Мецо-ерзо-юрт взято аманатів і подать по рублю з диму»; села Ешта-кале та Ейні-кале зобов’язалися «платити надалі подать по 1 рублю з диму»^[34]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: село Гурдалі «видало аманата й зобов’язалося платити подать»^[37]. Подать стягували з народу, чиї села й посіви в ті самі дні знищували війська.

У серпні – вересні 1832 року корпусний командир Розен примушував села Чечні та Ічкерії до видачі аманатів (заручників) під прямою загрозою знищення. Розен доносив військовому міністрові Чернишову про село Міскіт: «коли їм було оголошено, що в разі найменшого опору все село, хліб і сіно будуть знищені, вони негайно представили аманатів»^[37]. Підсумок Розен підбив там само: заручницьким підкоренням охоплено «Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80»^[37].

9 вересня 1832 року під час захоплення села Центорой в Ічкерії колона генерала Вольховського із загону корпусного командира Розена захопила в полон жінку з-поміж жителів, які не встигли сховатися. Імперський історик Волконський писав: «взято в полон одну жінку»^[34]. 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія майора Борейші захопила в полон жителів, застигнутих під час спроби покинути домівки. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: кавалерія «встигла взяти в полон 4 чол. і 1 жінку»^[37].

У поході серпня - вересня 1832 року війська корпусного командира Розена привласнювали майно та худобу жителів розорюваних сіл. Імперський історик Волконський писав: майно 50 родин, що сховалися в лісі поблизу Маїртупа, «дісталося загонові як здобич», а біля Центороя «відбито 6 коней і 50 голів рогатої худоби»^[34]. Розен доносив військовому міністрові Чернишову, що 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія «відбила 140 баранів і 9 голів рогатої худоби»^[37].

У 1836 році корпусний командир Розен направив через Чечню таємних топографів для прихованого вивчення землі, що не підкорилася. У звіті імператорові Розен визнає: «у 1836 році, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, було послано топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку Лінію у фортеці Грозній, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся до Кахетії»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»^[37]. Розен прямо називав метод: «приховані огляди земель ворожих нам горців»^[37].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[37]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[37].

23 серпня 1836 року загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, розорив аул Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові про знищення в аулі будинків мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»^[37]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак»^[38].

23 серпня 1836 року під час раптового захоплення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, захопив у полон жителів, які не встигли врятуватися втечею через яри та ліс. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові: піхота витіснила захисників, «захопивши в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі»^[37].

23 серпня 1836 року під час розорення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, привласнив майно та худобу мешканців. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові: «у здобич нашим військам дісталося майно мешканців і 384 голови рогатої худоби»^[37].

27 серпня 1836 полковник Пулло прийняв у фортеці Грозній вимушену «покірність» аулу Зандак на річці Яман-су, зруйнованого його загоном 23 серпня 1836 (кампанія C1156). Підпорядкування було спроєктоване самим руйнуванням: у рапорті генералу Петрову від 27 серпня 1836 Пулло визнав: «Будучи ж упевнений, що жителі Зандака за загальними правилами чеченців після покарання проситимуть покірності, і вважаючи таку корисною для уряду, я не наказав палити села»^[39]. Тим же рапортом він зафіксував стан, у якому село йшло до підпорядкування: руйнування «привело як жителів села, так і всіх, хто живе в його околицях, у страх і зневіру»^[39]. Старшини прислали «прохання про прийняття їх у покірність російському урядові», і підданство було оформлено на умовах, продиктованих імперією: вірність, повний розрив із керівником чеченського опору Ташу-Хаджі, заборона зібрань, видача російських полонених в обмін на жителів Зандака, захоплених під час руйнування, і встановлена подать^[39]. Факт і дату оформлення Розен зафіксував у донесенні військовому міністру: «27-го серпня старшини Зандаківські з'явилися до командувача Сунженською лінією з виявленням покірності, яку встановленим порядком і прийнято від них»^[37].

27 серпня 1836 полковник Пулло обклав податтю аул Зандак на річці Яман-су, зруйнований його загоном 23 серпня 1836 (кампанія C1156): сплата податі стала умовою прийняття «покірності» розгромленого села. У рапорті генералу Петрову від 27 серпня 1836 Пулло фіксував зобов'язання, прийняте старшинами у фортеці Грозній: «платити нарівні з ауховцями та іншими покірними племенами встановлену подать»^[39]. Подать була не зустрічною пропозицією села, а чинною імперською нормою обкладення суспільств, які імперія вважала «покірними»; відмова означала б повернення «мстивої зброї росіян» - село щойно пережило руйнування, полон жителів і викрадення худоби^[39].

У 1836 році командування російського Кавказького корпусу за генерала Розена заснувало підконтрольну собі посаду духовного вождя всіх суннітів Кавказу і призначило на неї найнятого казанського ефенді (мусульманського богослова) Тадж ад-Діна Мустафіна з утриманням за рахунок скарбниці - спроба замкнути суннітське духовенство колонізованих народів, включно з нохчі, на фігуру, підпорядковану імперії. Історик М. І. Покровський писав: «спливає широкий проєкт підпорядкування всього гірського суннітського духовенства спеціальній духовній особі»; завданням ставилося «навернути горців на шлях істинний, підпорядкувати їх російському уряду і винищити або видати нам живцем Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[40]. Відбулися лише заснування посади, призначення і багаторічна оплата проповідника; підпорядкувати духовенство не вдалося: «У гори проповідник не наважився показуватися»^[40]. Імперія згорнула проєкт лише через шість років: генерал Головін, який змінив Розена, погодився відпустити Мустафіна за доповіддю військового міністра Чернишева від 13 листопада 1841 - «вчення Таджудіна Ефенді протягом 6 років анітрохи не змінило ставлення горців до нас»^[40].

У 1836 році командування російського Кавказького корпусу направило до фортеці Грозна найнятого й оплачуваного скарбницею проповідника Тадж ад-Діна Мустафіна для підриву впливу Ташу-Хаджі (шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору) - духовний трек паралельно військовим карам проти сіл, які приймали Ташу-Хаджі (кампанія C1158). Мета сформульована в джерелі: «з метою підірвати духовний вплив» Ташу-Хаджі «і знизити дієвість проповіді газавату» (газават - війна горців за незалежність від російського завоювання)^[36]. Агент «встиг було здійснити поїздку в рівнинні громади Дагестану», коли Ташу-Хаджі листом «під страхом смерті заборонив йому з'являтися на чеченській території»^[36]; відповідь наводить історик Покровський: «приписую вам, щоб ви без дозволу нашого не роз'їжджали б у цих краях, і якщо ви не дурні, то повинні віддалитися, перш ніж вам буде завдано шкоди»^[40].

У 1836-1840 роках Пулло, командувач Сунженської лінії, а потім лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), зробив захоплення заручників несучим інститутом аманатсько-податної системи в захоплених імперією аулах Чечні. Аманат - людина, яку імперія забирала з родини чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні. У доповідній записці 1840 року Пулло описав метод: «Аманатів брав я не без розбору, як то робилося раніше, а від найбільш шанованих або найменш надійних родин, і цим засобом неодноразово багато аулів, що замишляли повстання, були утримані в покорі» - і масштаб інституту: «на утримання аманатів витрачалося щорічно до 20 тис. руб...»^[39]. Захоплення йшло хвилями в міру просування військ: імперський історик Юров записав про грудень 1839 року, що під тиском загону навіть селища, які замикали вхід до Аргунського міжгір'я, «змирилися, видали аманатів» - війська забирали людей як «знак покірності»^[41]. Умови утримання заручників Юров описав так: «з арештантами і навіть аманатами поводилися нелюдськи, тримаючи їх у сирій ямі, де вони нерідко хворіли»^[41]. У тій самій доповідній записці Пулло вимагав зробити заручництво безстроковим: аманатів за провини поручителів «слід неодмінно відповідно до їхнього віку переводити в кантоністи або арештантські роти, заміняючи місця вибулих іншими аманатами» - дітей-заручників віддавати в кантоністи (військовий стан, куди імперія примусово зараховувала малолітніх), дорослих - в арештантські роти (примусові роботи під військовим конвоєм); у доповідній записці 1840 року це зафіксовано як план^[39].

Імперія поставила над захопленими аулами Чечні призначених наглядачів - приставів. Військовий міністр імперії Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 15 січня 1839 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу - голові імперських військ і адміністрації на Кавказі, волю імператора Миколи I: у товариствах, що підпорядкувалися добровільно, «начальство над ними доручати відданим нам тубільцям, членам тих самих товариств», а товариства, «які будуть підкорювані силою зброї», - «доручати тимчасово в начальство Російським військовим чиновникам»^[42]. Запровадженням приставів у Чечні займався Пулло, командувач лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Юров пише, що Пулло «було приписано - для оселення наших приставів, підтримання на перших порах їхнього престижу... здійснити взимку з 1839-го на 1840-й рік рух у Чечню, на Мічик і до качкаликівців», а самі пристави «були обрані переважно, якщо не виключно, з міліціонерів» - з горської міліції, озброєних загонів горців на службі імперії^[41]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «Призначений 30 листопада командиром Окремого Кавказького корпусу... Головін за вказівкою царя починає вводити на окупованій території російське управління»^[23]. Режим нагляду описав генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру Чернишову від 23 березня 1840 року: «Коли пристави наші вступили в управління ввіреними їм племенами, суворий їхній нагляд припинив постійні зносини мирних аулів з непокірними»^[42]. Насадження маріонеткових релігійних авторитетів йшло тією самою директивою (кампанія C1159).

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), обклала захоплені імперією аули Чечні податтю. Пулло в доповідній записці 1840 року: «У міру підкорення горських товариств кожне видавало аманатів, платило подать по рублю срібл. із саклі, видавало всіх наявних у нього російських полонених» (сакля - дім горця: подать бралася з кожного дому; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)^[39]. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века» разом з доповідною запискою Пулло, прямо називає подать покаранням: качкаликівці, мічиковські чеченці й ауховці (чеченські товариства східної Чечні) «платять подать, якою обкладені в покарання за неодноразові повстання», а чеченці, що живуть за рікою Сунжею, «в покарання за повстання, обкладені податтю»^[39]. Гроші вичавлювалися справно: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року назвав справну сплату податей ознакою «спокою», що настав, - рапорт перелічує «справну сплату податей і повинностей» за лічені тижні до повстання^[42]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), назвав цей побір - по рублю з кожного дому і по рушниці з кожних десяти домів - причиною, з якої чеченці кликали Шаміля.

Частиною аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був режим економічної блокади аулів Чечні, що не підпорядкувалися. Пулло в доповідній записці 1840 року: призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) і війська «припинили зносини покірних з непокірними і забороняли першим продавати хліб немирним і пасти їхню худобу на своїх полях» («немирні» - в імперському лексиконі аули, що не підпорядкувалися імперії)^[39]. Дозволена торгівля була загнана під контроль: «У Кизлярі і на деяких інших пунктах відкрилися торжища» - обмін йшов тільки в пунктах, контрольованих імперією^[39]. Дію блокади визнали її ж автори: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року писав, що гірські аули «не могли вже мати хліборобства і пасовищ на рівнині», що «посилило ще бідування жителів нагірної Чечні»; частина жителів думала підпорядкуватися «для відвернення голоду», інші вирішили «позбутися Російського іга»^[42]. У складеному 1840 року плані завоювання горців лівого флангу («Припущення... до підкорення племен») Граббе сформулював механізм дії блокади: нагляд приставів «непокірним... загрожував голодом. Шаміль скористався цим настроєм умів» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[42].

Призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) в аманатсько-податній системі Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), систематично грабували жителів захоплених аулів Чечні під виглядом зборів. Імперський історик Юров описав механізм - пристави жили з поборів, оскільки «не всі пристави отримували жалування»: у чеченців «під приводом стягнення податей і штрафів відбиралася найкраща зброя та інші цілком нешкідливі, але цінні речі повсякденного вжитку; траплялося, що ні в чому не винних людей арештовували за намовою простих і часто неблагонамірених перекладачів... під час же експедицій допускалися примусові збори»^[41]. Імперія знала і не слухала: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть за архівними документами, що двоє чеченських старшин привезли кабардинському князю Бековичу-Черкаському, який служив імперії і був впливовим на річці Терек, «прохання, складене від багатьох чеченців, у якому вони скаржаться на утиски і несправедливості генерал-майора Пулло» - князь відмовився прохання прийняти^[36]; за Юровим, чеченці «приготували було на нього прохання, але не наважилися пустити його в хід з остраху, що генерал цей, як і раніше, залишиться їхнім начальником»^[41]. Імперський огляд «Край у політичному і військовому відношеннях», направлений військовим міністром імперії Чернишовим генералу Нейдгарту, який невдовзі очолив імперські війська на Кавказі, 2 квітня 1842 року, підбив підсумок: «користуючись зловживаннями, поборами і обуренням, що виникло від відібрання зброї, Шаміль мало-помалу збурив усю Чечню» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[40].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), включала примусові роботи: війська змушували жителів захоплених аулів Чечні рубати власний ліс за рознарядкою. Імперський історик Юров записав про грудневу експедицію 1839 року, що жителі аулів під тиском загону «рубали за нарядом ліс у Гехі, на ур. Валерик і між сс. Шалі та М. Атагою» (Гехі, Валерик, Шалі, Мала Атага - чеченські селища й урочища; «за нарядом» - за примусовою розверсткою, накладеною військами поряд з податтю і видачею зброї)^[41]. Ліс, який жителів змушували валити, був середовищем життя і укриттям чеченських товариств.

У рамках аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), війська знищували чеченські ліси - середовище життя і захист чеченських товариств. Пулло в доповідній записці 1840 року відзвітував: «розчистили всі ліси на відстані рушничного пострілу по обидва боки дороги, у напрямку від фортеці Грозної через Мартан, Ачхой і Курчалі до Військово-Грузинської дороги, а в інший бік через Герменчук, Гельдиген і по Мічику в нагірну Чечню, всього на протязі 165 верст» (перелічені чеченські селища і ріки від фортеці Грозної до гірської Чечні; верста - трохи більше кілометра)^[39]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров фіксує продовження просіки (вирубаної в лісі смуги для проходу військ) від фортеці Грозної до селища Шалі в 1837 році^[38].

Аманатсько-податну систему Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закріплювали нові укріплення на чеченській землі. Чеченський письменник Абузар Айдаміров фіксує закладення укріплення Умахан-Юрт на річці Сунжі в 1837 році^[38]. План генерала Головіна, командира Окремого Кавказького корпусу (голови імперських військ на Кавказі), на 1840 рік приписував «звести укріплення біля Черкея і поблизу старого Аксая (при Герзель-аулі)» - Герзель-аул стоїть на межі Чечні і Кумицької рівнини; будівництво йшло всю зиму: імперський історик Юров пише, що в березні 1840 року Пулло особисто перебував «у Герзель-аулі для приведення його в кращий оборонний стан», і укріплення «вдалося закінчити з гріхом пополам»^[41].

Методом аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був навмисно наведений страх. Пулло в доповідній записці 1840 року описав це прямо: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх, привів їх у такий стан, що одні за одними почали підкорятися. З 1834 року по 1840 рік аули мічиковців, ауховців і салатавців, що відклалися, Великої і Малої Чечні і ніколи не підкорені селища ічкеринців і гумбетовців визнали владу російського уряду» (перелічені горські товариства Чечні і сусіднього Дагестану)^[39]. Страх був не побічним ефектом, а заявленим інструментом: підпорядкування товариств Пулло ставить собі в заслугу як прямий результат погроз винищення.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), трималася на каральних виходах військ проти захоплених аулів Чечні. Пулло в доповідній записці 1840 року описав практику: «з'являвся я несподівано перед враженим населенням найвіддаленіших аулів і за ступенем провини селища або винищував його, або задовольнявся накладенням пені, стягненням аманатів і арештом найбільш винних осіб» (пеня - грошовий штраф; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів; «винищення» селища в імперському лексиконі - знищення будівель і майна, не жителів); аули, запідозрені у зв'язках зі спротивом, «були негайно карані пенями, арештом неблагонамірених людей, а в крайніх випадках навіть винищенням аулів»^[39]. Кара - адміністративна рутина системи: знищення поселення стоїть в одному ряду з пенями й арештами як ступінь покарання.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), створила всередині чеченського суспільства привілейований шар із владою над співвітчизниками. Посади призначених імперією наглядачів над аулами (приставів) імперія роздавала самим чеченцям: імперський історик Юров пише, що пристави «були обрані переважно, якщо не виключно, з міліціонерів» - з горської міліції, озброєних загонів горців на службі імперії^[41]. Історик Н. І. Покровський показав механіку розколу: посада пристава не оплачувалася, тому обійняти її могли «тільки деякі представники сильних родин», і вони «користувалися слушною нагодою, щоб ужити свою владу для подальшого накопичення»; «створюючи в Чечні місцеву, за національністю чеченську, адміністрацію, царизм сподівався створити водночас і таку необхідну йому чеченську «аристократію»»^[40]. Імперія дала частині суспільства владу і привілеї над рештою і прив'язала цей шар до себе, а не до народу: роздача посад «сильним родинам» задокументована; розрахунок на вирощування лояльної «аристократії» сформульований істориком Н. І. Покровським.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), включала систематичне вилучення зброї в жителів захоплених аулів Чечні. Пулло в доповідній записці 1840 року назвав це власною програмою: «владу приставів було зміцнено і тоді ж покладено початок системі роззброєння горців, стягненням з усіх аулів по одній рушниці з 10 сакель. Всього було зібрано понад 1900 рушниць, обставина важлива як за кількістю зібраної зброї, так і особливо тому, що горцям вперше було навіяно думку, що уряд має право позбавляти зброї тих, хто вжив її на зло» (сакля - дім горця; пристав - призначений імперією наглядач над аулами; цифра 1900 - самозвіт Пулло; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов налічують за архівами близько півтори тисячі)^[39]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «Експедиції генерала Пулло в грудні 1839 року і січні 1840-го для підтримання російського управління і роззброєння чеченських площинних аулів, що почалося, коли Пулло зажадав видати по одній рушниці з кожних десяти домів, викликали обурення в широких верствах чеченського народу»^[23]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають роззброєння спусковим гачком повстання: «Страх, що слідом за роззброєнням влада запровадить у Чечні загальноросійські кріпосницькі порядки, ганебні для людей благородного стану, якими вважали себе практично всі чеченці, змусив горців узятися за зброю»^[36].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), оформляла підпорядкування чеченських товариств як «покірність» із зобов'язаннями перед імперією. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века», фіксує підсумок по товариству Ако (акінці - чеченське товариство у верхів'ях річки Гехі): «Виявили покірність у 1839 році, видали аманатів і зобов'язалися платити подать по руб. сріблом з дому» (аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)^[39]. Оформлення йшло під системою страху, яку Пулло описав у доповідній записці 1840 року: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх... що одні за одними почали підкорятися»^[39].

Наприкінці грудня 1836 полковник Пулло провів каральну експедицію на чеченське село Кишкерой-Юрт (Кешкерой) за рікою Гудермес на покарання жителів за прийом керівника чеченського опору Ташу-Хаджі. У квітні 1836 Микола I вимагав вживати заходів проти Ташу-Хаджі «не інакше, як з цілковитою впевненістю в успіху»^[37], а 10 грудня 1836 Розен повідомив військового міністра Чернишева, що «дозволив полк. Пулло нині ж діяти проти непокірних чеченських сіл»^[37]. За чотири дні рейду село було винищене разом із 76 жителями і захисниками, 40 осіб уведено в полон^[39].

28 грудня 1836 під час раптового оточення Кишкерой-Юрта війська Пулло вбивали жителів, які намагалися врятуватися, і родини в будинках: «ті, що шукали порятунку у втечі, були спіймані або винищені», «жителі, замкнувшись у будинках з сім'ями, вибивані були багнетами», двох викурили димом «від кинутої в труби соломи»^[39]. При занятті села знайдено 76 тіл убитих^[39]. Частина жителів вела збройну оборону, і серед 76 убитих є полеглі зі зброєю; техніка фіксується за вбивством тих, хто тікав, і замкнутих у будинках родин.

29-31 грудня 1836 загін Пулло повністю знищив Кишкерой-Юрт: «дер. Кишкерой, що складається з 63 дворів, зі значним запасом хліба і сіна, віддана вогню», а при відході 31 грудня Пулло «виступив з Кишкерой-Юрта, віддавши вогню будинки, що залишилися не знищеними»^[39].

Під час винищення Кишкерой-Юрта загін Пулло цілеспрямовано знищив зимові запаси: село спалене «зі значним запасом хліба і сіна», а наступного дня частина загону «займалася знищенням заготовленого в околицях сіна»^[39]. Знищення запасів хліба і корму в розпал зими залишало вцілілих жителів без засобів пережити її.

Під час винищення Кишкерой-Юрта 28-31 грудня 1836 загін Пулло вивів у полон 40 жителів: «40 душ обох статей взято в полон»^[39].

Під час винищення Кишкерой-Юрта 28-31 грудня 1836 загін Пулло привласнив майно жителів, включно зі зброєю, знятою з тіл убитих: «все майно жителів і зброя з убитих дісталися військам нашим»^[39].

23-29 січня 1837 року загін генерала Фезе - 4 батальйони Куринського і 2 Апшеронського полків, 257 козаків, разом 3249 осіб при 12 гарматах - вийшов з фортеці Грозна до Малої Чечні. Розен у рапорті військовому міністру Чернишову від 11 лютого 1837 назвав мету прямо: «для покарання чеченців західної частини Чечні, що ухилилися від покори»^[37]. Похід продовжив зимові каральні операції після грудневого винищення Кишкерой-Юрта (кампанія C1158): за тиждень, за журналом експедиції при тому ж рапорті, винищено Шалаж-юрт і житла по обох берегах Шалажі, спалено понад тисячу сакель (сакля - дім горця), взято 92 полонених^[37].

Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе в січні 1837 року війська вбивали жителів, які не чинили збройного опору. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, записує: оточений у ніч на 24 січня Шалаж-юрт узятий «без пострілу, поклавши на місці 14 душ»^[37] - вбивства в селі, яке не давало збройної відсічі. 25 січня Фезе, за тим же журналом, відправив колони «для відкриття і знищення народонаселення в густих лісах вгору по обох берегах р. Шалажі» - розпорядження про знищення населення прямим текстом^[37]. Біля Урус-Мартана після втечі жителів, записує журнал, «убитих тіл ворожих залишилося на місці 23»^[37]. Підсумкове число вбитих за епізодами в журналі не зведене; частина полеглих вела збройну оборону - техніка фіксується за вбивствами в селі, взятому без пострілу, і за наказом про знищення населення.

Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе в січні 1837 року війська брали заручників з аулів, поставлених перед вибором між підкоренням і долею сусідів. За журналом експедиції, представленим Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, 26 січня в Ачхої взято 6 аманатів «із сімейств найповажніших старшин», у Пхан-кічу - 4 (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підкорення; журнал оформлює вилучення людей словом «видали»)^[37]. Заручники з найвпливовіших сімей робили кожну громаду відповідальною перед імперією життями своїх людей.

Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе 23-29 січня 1837 року війська увели в полон 92 жителів. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, рахує за епізодами: при взятті Шалаж-юрта «в полон узято 67 душ», біля Урус-Мартана «захоплено в полон 13 душ», біля Ханхарик-Рошні та Бірзуля загін «узяв у полон 12 душ»^[37].

Експедиція Фезе по Малій Чечні 23-29 січня 1837 року знищувала житло і господарство дощенту. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, фіксує: «Спаливши Шалаж-юрт», війська «винищили зимівники... і житла чеченців по обох берегах Шалажі», а «на зворотному шляху спалено понад тисячу сакель по Мартанському і кілька сот по Тенгінському ущелинах» (сакля - дім горця)^[37].

Завершуючи винищення Малої Чечні, війська Фезе знищили і їжу вцілілих: 29 січня 1837 року, за журналом експедиції при рапорті Розена військовому міністру Чернишову від 11 лютого 1837, «загін до полудня довершив винищення жител і запасів хліба та сіна по Мартанському ущелині»^[37]. Знищення продовольства і корму посеред зими залишало тих, хто вижив, без засобів пережити її.

У винищувальній експедиції Фезе по Малій Чечні в січні 1837 року імперія вела горців проти горців. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, називає склад колони полковника Широкого: «сотня козаків і 800 вершників з осетинів та інгушів» (осетинська та інгуська міліція - допоміжні загони з горців на імперській службі)^[37]. Використання сусідніх народів у каральному поході перекладало частину придушення на самих колонізованих і закріплювало ворожнечу між ними.

26 січня 1837 року, на четвертий день винищення Малої Чечні експедицією Фезе - через два дні після взяття сусіднього Шалаж-юрта з 14 убитими - війська, увійшовши в аул Ачхой, взяли з нього присягу «в покірності» і 6 аманатів (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування)^[37]. Рамку журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, проговорює сам: «війська прямують до них не для покарання їх, а власне для утвердження в покірності»^[37] - закріплення підпорядкування під військовим тиском, оформлене імперією як добровільний акт тих, хто підпорядкувався.

У лютому-квітні 1837 року, продовжуючи січневе винищення Малої Чечні (кампанія C1160), командування російського Кавказького корпусу провело серію експедицій генерала Фезе по східній і центральній Чечні: лютневий рух через Шалі, Герменчук і Мічик, березневий марш вгору по Джалці, квітневий нічний рейд на Гертлінське селище. Санкцію Розен виклав у донесенні військовому міністру Чернишову: похід «за Аргуном» - «для зменшення в чеченцях довіри до підбурювачів і відхилення їх від наміру з'єднатися з Шамілем» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[37]. Гертлінський рейд оголошений у рапорті Розена Чернишову від 30 травня 1837 карою: «для руйнування або остаточного винищення цієї хижацької партії... і для покарання його жителів»^[37].

Весняний тур Фезе по Чечні (лютий-квітень 1837) будувався на демонстративному насильстві, що конвертувалося в покірність. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837 фіксує результат винищення аулів: «чеченці, охоплені страхом від попередніх дій... прийшли у велике зневір'я»^[37] - після чого присяги пішли одна за одною. Сам Фезе доповів розрахунок генералу Вельямінову 15 березня 1837: він діяв «у намірі користуватися по можливості панічним страхом», яким після бою при Автурах «охоплені були тавлінці й андійці»^[39]; тим же словом рапорт Розена від 11 березня описує вимогу покірності з андійців - «бажаючи скористатися страхом»^[37]. Страх гнав людей із землі: після березневих облав по лісах жителі, за рапортом від 12 квітня, «цими пошуками примушені були піти у віддалені гори»^[37].

У лютому-березні 1837 року війська Фезе, винищуючи аули тих, хто ухилявся, брали з чеченських громад присяги імперії одну за одною - рапорти Розена військовому міністру Чернишову рахують їх за датами: 6 лютого Шалі («принесли присягу на покірність нашому уряду і представили в заставу оної аманатів»), 8 лютого Герменчук («поновлена присяга на підданство»), 15 лютого Гельдіген («принесли присягу на вірнопідданство і видали за вибором з кращих сімейств аманатів»), 21 лютого шість аулів Мічика, 25 лютого аули по Яман-су від Балан-су до Білетлі і на Аксаї^[37]. До 24 лютого, за рапортом від 11 березня, Фезе «привів до покірності чеченців, що мешкають по р. Мічику»; наприкінці березня біля табору при Устар-хані війська взяли присягу зі старшин Гойтинського лісу і Мартанського міжгір'я - ті «принесли присягу на вірнопідданство Г. І. (Государю Імператору) і представили аманатів у забезпечення своєї покірності»^[37]. Присяга під військами, що щойно винищили сусідні аули, закріплювала підпорядкування як юридичний факт (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування).

Кожна присяга весняного туру Фезе (лютий-квітень 1837) оплачувалася людьми: війська забирали аманатів (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування) у кожної підпорядкованої громади. Рапорти Розена військовому міністру Чернишову фіксують механізм: Шалі - «представили в заставу оної аманатів», Гельдіген - «видали за вибором з кращих сімейств аманатів», Яман-су і Аксай - «із забезпеченням оної аманатами», Гойтинський ліс і Мартанське міжгір'я - «представили аманатів у забезпечення своєї покірності»; зведення від 4 березня 1837 рахує: за 12-22 лютого «взято аманатів 52 чол.»^[37]. У квітні в Гертлінському селищі, за рапортом від 30 травня, «Фезе наказав узяти під варту сімейство старшини і ще 12 душ»^[37].

За весняний тур Фезе по Чечні (лютий-квітень 1837) війська увели в полон десятки жителів, більшість - беззбройних. Зведення рапорту Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837: за 12-22 лютого «захоплено військами нашими в полон 52 душі жителів, що не підкорилися добровільно, у тому числі 8 чол. озброєних»^[37] - тобто 44 з 52 полонених зброї не мали. Рапорт від 23 лютого про спалення Сеїд-юрта і Автура: взяті «один чеченець і три жінки, що не встигли піти в ліс»^[37]. У ніч на 22 березня біля Гурдалі, за рапортом від 12 квітня, підполковник Пантелєєв «захопив у полон 9 чеченців непокірних»; у квітневому рейді на Гертлінське селище «захоплено ще 18 душ, що належать до сімейств хижаків»^[37].

Весняний тур Фезе (лютий-квітень 1837) знищував житло і зимове господарство чеченських громад. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 23 лютого 1837: 5 лютого «війська наші винищили аули Ахой-юрт і Люмік-юрт, що лежали на шляху, і хутори ворожих чеченців», 9 лютого винищені Сеїд-юрт і Автур^[37]. У березневому марші вгору по Джалці, за рапортом від 12 квітня, «залишені ними чотири аули зайняті і винищені без опору. Потім війська проникли в хащу лісу, знищили кутани (зимові споруди для худоби)»; 26 березня війська знищували кутани біля Шалі, і своїм маршрутом те ж робила колона Бірзуля^[37].

Знищуючи в березні 1837 року кутани (зимові споруди для худоби) по Джалці та біля Шалі, війська Фезе цілеспрямовано палили продовольство. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 12 квітня 1837 фіксує: у кутанах «спалили значну кількість знайденого в них хліба», біля Шалі війська «захопили вартових, що перебували при них, і безліч їстівних припасів», а колона Бірзуля спалила «кілька сот четвертей знайденого в них хліба» (четверть - старовинна міра зерна, близько 210 літрів)^[37]. Спалення сотень четвертей хліба наприкінці зими позбавляло сім'ї, що пішли в ліси і гори, засобів дожити до врожаю.

Протягом усього весняного туру Фезе (лютий-квітень 1837) війська забирали худобу і майно чеченців. За рапортами Розена військовому міністру Чернишову: 5 лютого відбито худобу загону мулли Уді - «148 штук різного роду худоби»; 11 лютого «захоплено 213 штук різного роду худоби, що належала непокірним чеченцям»; проти тих, що переховувалися в лісах, «зроблені були за різними напрямками пошуки... і захоплено в багатьох із них різного роду худобу і майно»^[37]. Квітневий рейд на Гертлінське селище, за рапортом від 30 травня, взяв «465 штук дрібної худоби»^[37].

Весняний тур Фезе (лютий-квітень 1837) прорубував чеченські ліси під військові дороги. За рапортами Розена військовому міністру Чернишову: у лютому прорубано дорогу «в лісах через Качаликівські гори по Мічику і між аулами Казбеком і Аку-юртом»; рапорт від 12 квітня зазначає, що березневий марш ішов «просікою, прорубаною ним у лютому місяці цього року»; сам Фезе наприкінці лютого рухався, «розробляючи в'ючну стежку в придатну дорогу для проїзду всяких вантажів»^[37]. Просіки і дороги в лісах позбавляли чеченські громади природного захисту і відкривали військам постійний доступ углиб країни.

Покірність, взята військами Фезе в лютому 1837 року, одразу оберталася трудовою повинністю. Рапорт Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837 записує: 21 лютого «жителі шести сусідніх аулів виявили покірність і вислали робітників для прорубки, разом з кумиками, дороги в лісах через Качаликівські гори по Мічику»^[37] - щойно підпорядковані громади імперія поставила рубати ліс під військову дорогу проти них же; повинність ішла в пакеті підпорядкування, як пізніше її закріплять типові «Умови, що приписуються горцям, які підкоряються».

Квітневим рейдом 1837 року на Гертлінське селище війська генерала Фезе наклали на все село колективне майнове стягнення: за рапортом Розена військовому міністру Чернишову від 30 травня, понад забрану під час рейду худобу «покладено на селище штраф у 132 штуки худоби»^[37] - платило селище цілком, без розбору особистої причетності жителів.

У вересні 1837 року, готуючи приїзд Миколи I на Кавказ, імперія спробувала завербувати Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), запропонувавши йому владу і пошану в обмін на підпорядкування імперії. Волю імператора генерал Адлерберг передав генералу Розену листом від 10 серпня 1837: зробити «Шамілю та головним його спільникам Ташав-Гаджі, Кібіт-Магомету і карахському кадію Абдуррахману навіювання... випросити милості постати перед лице Самого Монарха» в Тифлісі^[43]; першим у списку названо Ташу-Хаджі (шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського спротиву). Виконуючи це, генерал Клюгенау домігся особистого побачення з Шамілем 18 вересня 1837 біля джерела поблизу аулу Каранай; за записом хроніста Шаміля Мухаммеда-Тахіра аль-Карахі, генерал «заговорив, просячи Шаміля приїхати для зустрічі з російським Миколою. Він запевняв, що імператор звеличить його, Шаміля, виявить йому пошану, зробить управителем справ усіх дагестанських мусульман. Від імператора, мовляв, не буде жодної зради»^[44]. Паралельно генерал Фезе доручив Ахмед-хану Мехтулінському «переконати Шаміля прибути в Тифліс на час Найвищого туди прибуття», про що генерал Розен доносив Чернишову 25 вересня 1837^[37], а полковник Пулло листом зажадав від Шаміля вислати «у фортецю Грозну двох депутатів для представлення їх Государю»^[43]. Підкуп було доведено до адресата і відкинуто: 28 вересня 1837 Шаміль відповів Клюгенау листом - «я вирішив не їхати в Тифліс, навіть якщо поріжуть мене на шматки, бо я багато разів бачив від вас зради»^[43]; у Тифліс не поїхали ні Шаміль, ні Ташу-Хаджі. Пропозиція Шамілю поста «управителя справ усіх дагестанських мусульман» повторювала лінію, якою імперія в ті самі роки створювала лояльні їй релігійні інститути (кампанія C1159).

У 1838-1840 роках імперія усувала керівників чеченського опору замовними вбивствами та арештами. Генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), таємним приписом від 17 листопада 1838 року замовив генералу Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вбивство Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «З відданих нам горців, без сумніву, знайдуться відважні люди, які, за добру грошову винагороду, візьмуться доставити голову бунтівника. Доручаю вам випробувати цей захід, таємно запропонувавши вбити Шаміля... обіцяючи в нагороду до 1.000 червінців» (червінець - золота монета імперії)^[42]. Восени 1839 року, після розгрому Ахульго (гірської резиденції Шаміля в Дагестані), Уллу-бей Ерпелінський - горець на імперській службі, поставлений приставом (призначеним імперією наглядачем) над громадою Койсубу, - двічі посилав отруйників до Шаміля в чеченське селище Ведено: хроніст Шаміля Мухаммед-Тахір аль-Карахі записав, що «Уллубій послав з отрутою племінника Шаміля-Ібрахіма, сина Бартіхана, з двома товаришами... коли останній перебував у селищі Ведено Чеченського вілаята» (вілаят - адміністративна область Імамату)^[44]. У зимові експедиції грудня 1839 - січня 1840 років війська Пулло вилучали з аулів людей, оголошених імперією поза законом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «У грудні 1839 р. генерал-майор Пулло пройшов 28 селищ без жодного пострілу, зібрав з чеченців 4 тисячі рублів сріблом, конфіскував 455 рушниць і захопив 97 абреків» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)^[36]; у січневому поході по Мічику війська забрали ще 30 людей^[41].

Вторгнення імперських військ в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року відкрилося публічною погрозою винищення. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), прокламацією «до Ічкеринського народу» погрожував: «Ті ж аули, які дадуть притулок Ташев-хаджі, будуть усі винищені до основи, і діти ваші ще довго пам'ятатимуть, як караються всі бунтівники» (Ташу-Хаджі - шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору)^[42].

У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперські війська катували захоплених. Імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав, що п'ятьох ауховців (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону), захоплених зі зброєю після бою, 15 травня 1839 року біля селища Яриксу-Аух прогнали крізь стрій (кара-катування: людину проводили між шеренгами солдатів, і кожен бив її прутом-шпіцрутеном): вони «зазнали жорстокого катування прогоном крізь стрій. Солдати зігнали на цих нещасних свою злобу; з п'ятьох залишився живим тільки один»^[45].

У 1839-1840 роках каральні виходи імперських військ ішли Чечнею хвилями. У травні 1839 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вторгся в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню); мету він назвав сам рапортом військовому міністру Чернишову від 10 травня 1839 року: «покарати як це селище [Беной], так і всі інші непокірні села»^[39]. Підсумок визнав імперський офіцер Мілютін, учасник вторгнення: «Спалення кількох селищ Ауховських та Ічкеринських тільки озлобило ще більше найближчих горців, а самий кінець нашого набігу все-таки мав такий вигляд, ніби вони вигнали непроханих гостей»^[45]. Узимку війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, двічі пройшли підкореними аулами: з 18 по 30 грудня 1839 року - 28 аулів Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні), з 26 січня 1840 року - аули по річці Мічик; історик Ш. А. Гапуров пише про ці походи: «Він поголовно стягував з убогих людей податі, роззброював їх, вимагав видачі полонених, змушував рубати ліс»^[46]. Після повстання кари тривали: наприкінці квітня 1840 року війська вийшли в Аух (чеченську область на північному сході) - імперський історик Юров записав: «Знищивши сади і віддавши саклі вогню...» (сакля - дім горця)^[41]; з 6 по 14 липня загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу після Пулло, пройшов Малою Чечнею - історик Н. І. Покровський: «З 6 по 14 липня генерал Галафєєв пройшов Малою Чечнею з вогнем і мечем»^[40]; імперську мету наводить історик Д. А. Хожаєв: «зразково покарати» чеченців, «що приєдналися до Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[23]. Осінні походи санкціонував генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу, приписом генералу Граббе від 17 серпня 1840 року «вжити війська... для суворого покарання збунтованих чеченців»^[39]; план затвердив Микола I через військового міністра Чернишова 10 вересня 1840 року^[47]. Загін Галафєєва пройшов Великою Чечнею (рівнинною східною частиною Чечні) з 26 вересня по 18 жовтня, загони Граббе - з 27 жовтня по 5 листопада Малою і з 10 по 18 листопада Великою Чечнею^[40]. Розрахунок останньої експедиції історик Н. І. Покровський передає за донесеннями Граббе: «Він сподівався на приголомшливе враження від цієї експедиції»^[40].

На повстання Чечні імперія відповіла введенням військ. Генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 9 березня 1840 року доносив про виступ проти повсталих: «я виступив учорашнього числа в Ханкалу з 5-ма ротами» (Ханкала - урочище біля фортеці Грозної)^[39]. Другим введенням став загін на річці Сунжі: імперський припис від 25 березня 1840 року поставив йому завдання «утримання карабулаків у покірності» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією; «покірність» - імперська формула підпорядкування)^[39].

Зимові експедиції генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), у грудні 1839 - лютому 1840 року провели фізичне вилучення зброї у жителів аулів Чечні. Систему задумав сам Пулло: у доповідній записці 1840 року він писав, що тоді «покладено початок системі обеззброєння горців, стягненням з усіх аулів по одній рушниці з 10 саклів»^[39]. Імперський історик Юров записав про грудневий похід 1839 року: жителі «беззаперечно платили податі або, замість грошей, представляли зброю»^[41]. Історик Ш. А. Гапуров наводить рахунок за архівами: 455 рушниць за грудневий похід Малою Чечнею і 545 - за січневий по Мічику^[46]; сам Пулло в доповідній записці 1840 року відзвітував про вилучення «з лишком 1900 рушниць»^[39]. У червні 1840 року вилучення зброї закріпили нормою: пункт 9 «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», виданих генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, приписав «Видавати по одній добрій рушниці з кожних 10 сакель, як заставу їхньої покірності» (сакля - дім горця)^[39].

Зимові експедиції генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), збирали з чеченських аулів гроші під іменем податей. Імперський історик Юров підбив рахунок грудневого походу 1839 року: «Усього, за час цієї безкровної воєнної прогулянки, було зібрано 3779 рублів, 455 рушниць, і видано 97 абреків, 7 полонених і два втікачі» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)^[41], а січневого 1840 року по річці Мічик: аули «слухняно представили 2463 рублі, 545 рушниць, худобу для постачання загону і видали 30-ть абреків»^[41]. Після придушення повстання обкладення закріпили штрафом: пункт 10 «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», виданих генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, приписав «Як покарання за участь у повстанні Шаміля, заплатити штраф з кожної саклі по два барани» (сакля - дім горця; Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[39].

Придушуючи повстання 1840 року, імперські війська продовжували забирати заручників (аманат - людина, яку імперія забирала з сім'ї чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підкоренні). 15 березня 1840 року генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), взяв заручників в аулі Алди біля фортеці Грозної - капітан Пушкін доносив начальнику штабу військ Кавказької лінії Траскіну: «ген. Пулло... увійшов туди сам і взяв нових п'ять аманатів»^[39]. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, відкриваються вимогою заручників: «Негайно видати аманатів від цих аулів. Командувач військ залишає за собою призначити, скільки і з яких фамілій означені аманати мають бути видані» - і замикаються погрозою: «аманати непокірних аулів засилаються до Сибіру»^[39].

У 1839-1840 роках імперські війська спалили десятки чеченських поселень. У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав поденно: «Аул Балансу, що знаходився поблизу, знайдено покинутим жителями і віддано вогню», «Усі аули, що лежали по боках дороги (Наке-Юрт, Цезин-Ірзау, Доба-Юрт), знайдено покинутими жителями і віддано вогню», а про розгром 12 травня Саясана, резиденції шейха Ташу-Хаджі (у 1834-1836 роках імама Чечні, керівника чеченського опору): «Укріплення було розорено, а селище віддано вогню»^[45]. У січневому поході 1840 року війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), стерли два аули: імперський історик Юров - «аули Казбек-Юрт і Баташ-Юрт, населені здебільшого родичами та однофамільцями Шуаїб-Мулли, які зустріли загін зі зброєю в руках. Після незначної перестрілки обидва селища були зрівняні з землею»^[41]; історик Д. А. Хожаєв доповнює: «Росіяни спалили беноївський хутір Гуьржийн-мохк, сусідні з ним аули Зандак-Ара, Гендерген і відступили»^[23]. Улітку 1840 року загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу, палив аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні): історик Д. А. Хожаєв перелічує знищені Большой Чечен, Дуду-юрт, Ахшпатой-Гойта, Чунгурой-юрт, Урус-Мартан, Гурак-Рошні, Хажі-Рошні, Таїб і Ачхой - війська йшли, «залишаючи за собою зруйновані та спалені селища»^[23]; журнал воєнних дій загону підтверджує маршрут і додає Пешхой-Рошні^[47]. Восени той самий загін палив Велику Чечню (рівнинну східну частину Чечні): імперський огляд від 27 жовтня 1840 року записує - «3 і 4 жовтня війська... спалили обидва селища» (Шалі та Герменчук), «7 жовтня загін спалив 5 хуторів, приписаних до аулу Шалі», а 10 жовтня про Саїд-Юрт, хутір Ерсеней і селище Автури: «віддав їх полум'ю і винищив доми і все майно жителів»^[39]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), записав, що жителі Шалі та Герменчука покинули і спалили свої села самі, за наказом Шаміля, задовго до приходу військ: «Шаміль наказав їм спалити ті старовинні, обжиті й красиві селища. Тяжко було нижнім чеченцям, але вони все ж зробили це» - частина імперських спалень ішла вже порожніми селами; про Саїд-Юрт він дає дзеркальну версію бою: мюриди (учні та воїни імама) «зразилися з ними і перебили велике число їх. Мюриди обернули росіян на втечу»^[44]. У листопадових виходах генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії, розорені Гехі та аули по Сунжі - історик Н. І. Покровський: «27 жовтня Граббе виступив у Малу Чечню, розорив Гехі, 4 листопада спустошив аули, розташовані по Сунжі»^[40]; імперський історик Юров записав: «За час ар'єргардної справи генерал Галафєєв встиг зайняти з бою і винищити до основи с. Мірті-Ірзау», потім 13 листопада знищено Герменчук з хуторами, 15 листопада - Лачі-Юрт та Інді-Юрт, 17 листопада війська захопили і спалили Баташ-Юрт, місце проживання Шуаїб-мулли (наїб - намісник імама Шаміля у Великій Чечні)^[41].

Навесні 1840 року імперія запровадила в Чечні хлібну блокаду при вже задокументованому голоді. 14 березня 1840 року генерал Пірятинський, начальник центру Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доносив: «по всій Чечні немає зовсім хліба, народ терпить велику від голоду скруту»^[39]. Через три тижні, 8 квітня 1840 року, генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії, приписом генералу Галафєєву санкціонував запроваджену тим заборону: «Розпорядження ваше щодо заборони продажу зернового хліба я цілком схвалюю і дозволяю вам поширити цю заборону на всі ті частини ввіреного краю, де ви вважатимете за потрібне»^[39]. Улітку війська знищували врожай на корені: журнал воєнних дій загону генерала Галафєєва (6-17 липня 1840 року) називає мету прямо - «покарання збунтованих сіл винищенням їх і знищенням способів до існування, бо тепер можна передбачити певний нестаток у продовольстві жителів»^[47]. Восени запаси винищували перед самою зимою: імперський огляд від 27 жовтня 1840 року фіксує - війська йшли, «винищивши на шляху своєму вельми значну кількість запасів продовольства і сіна»^[39]. Розрахунок визнав генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), запискою від 26 квітня 1841 року: «Марно ми очікували, що після винищення в торішній експедиції продовольчих запасів горців, їхніх селищ і різного майна голод, холоднеча і крайні злидні похитнуть люту владу бунтівника» («бунтівник» - імперський ярлик Шаміля, керівника опору горців)^[40].

Імперія оформлювала підпорядкування чеченських громад як «покірність» (імперська формула підданства). Після вторгнення генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року імперський огляд 1840 року записав: «Ічкеринці внаслідок експедиції до них ген. Граббе в 1839 році виявили покірність, але навряд чи така упрочена» - сумнів у міцності «покірності» належить самому імперському документу^[39]. Після придушення повстання Граббе 14 червня 1840 року видав відозву до повсталих: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю. Інакше війська наші пройдуть скрізь...», а 15 червня - дванадцять пунктів «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», де другим пунктом стоїть присяга: «Принести присягу в покірності російському імператору, і надати через старшин присяжні листи російському начальству» (старшини - глави аульних громад)^[39].

Придушуючи повстання 1840 року, імперія вимагала від чеченців публічної відмови від опору. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), відозвою до повсталих від 14 червня 1840 року зажадав каяття: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю» («покірність» - імперська формула підпорядкування)^[39]. Наступного дня, 15 червня 1840 року, він видав «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», де пункт 8 приписав повсталим аулам «відмовитися від усякої участі в пагубному вченні Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; «пагубне вчення» - імперський ярлик мюридизму, релігійного руху опору)^[39].

Повстання 1840 року знесло владу імперських призначенців над рівнинною Чечнею - до нього аули, що підкорилися, жили під призначеними імперією наглядачами-приставами. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, перевстановили цю владу нормою і добудували її. Пункт 3 приписав: «Виконувати всі вимоги і накази російського пристава, який буде призначений урядом» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами); пункт 6 зобов'язав кожен аул: «Обрати з-поміж себе одного кадія, який зобов'язаний виконувати всі накази пристава» (кадій - мусульманський суддя); пункт 7 - старшину в кожному аулі (старшина - глава аульної громади), «який затверджується російським начальством, наглядає за громадським спокоєм і приводить у виконання всі накази начальства». Аул, що здавався, приймався під владу імперії тільки разом із цією структурою^[39].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, обклали чеченські аули трудовою повинністю. Пункт 4 приписав: «у разі руху загону виділити людей для влаштування доріг і мостів, утримувати при приставі достатнє число людей для перевезення паперів або наказів з одного аулу в інший, давати кінних людей для конвоювання» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами)^[39].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули віддавати імперії в користування робочу худобу і транспорт своїх господарств: на першу вимогу пристава (призначеного імперією наглядача) виставляти арби (двоколісні вози) та ішаків. Пункт 4 приписав: «На вимогу пристава виставляти арби або ішаків для перевезення вантажів»^[39].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, заборонили чеченцям вільно обирати місце життя. Пункт 5 приписав: «Не переходити з одного аулу в інший для постійного проживання без дозволу місцевого начальства»^[39]. Право жити на своїй землі там, де жили поколіннями, імперія перетворила на дозвіл, що видається начальством.

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули відмовляти у притулку учасникам опору і видавати людей, які пішли з-під влади імперії. Пункт 8 приписав: «Не давати притулку у своїх аулах абрекам, мюридам і непокірним горцям» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом; мюриди - учні і воїни імама); пункт 11: «Видати всіх російських полонених і збіглих, що перебувають у горах» - збіглими імперія називала своїх солдатів і кріпаків, які пішли до горців^[39]. Видачі йшли і до нормативу, під тиском зимових експедицій: імперський історик Юров записав про підсумок грудневого походу 1839 року генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні): «видано 97 абреків, 7 полонених і два збіглих», а про січневий похід 1840 року по річці Мічик - аули «видали 30-ть абреків»^[41].

Імперія вилучала майно і землю чеченців розпорядженнями. У квітні 1840 року імперське розпорядження приписало «заарештувати ауховські стада, де тільки такі на пасовищі в кумицькому володінні знаходяться» (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону)^[39]. Землю чеченців імперія роздавала лоялістам: лист сучасника з Тифліса, який наводить історик Н. І. Покровський, називає серед причин повстання 1840 року «наділення князя Бековича Черкаського землями, якими володіли чеченці» (Бекович-Черкаський - кабардинський князь на російській службі)^[40].

При знищенні аулу Мірті-Ірзау 4-5 листопада 1840 року (аул на Сунжі, куди виселилися жителі Закан-Юрта і Самашек) війська під командуванням генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повели в полон чеченські сім'ї. Імперський історик Юров записав: «Нами взято в полон кілька сімейств надтеречних чеченців, у числі 35-ти душ, і відбито 150-т штук рогатої худоби» (надтеречні - чеченці лівого берега Терека)^[41]. Полонення сімей стоїть в імперському звіті одним рядком з викраденою худобою.

У походах 1839-1840 років війська годувалися відібраною в чеченців худобою і забирали добро розорюваних аулів. Про грудневий похід 1839 року загону генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), імперський історик Юров писав: «у поході люди задовольнялися порційною худобою, взятою у тубільців у вигляді штрафу»^[41] - армія постачала себе майном населення, оформлюючи відбирання як штраф. Улітку 1840 року війська генерала Галафєєва грабували розорювані аули Малої Чечні: історик Д. А. Хожаєв - «На галявину загін виїхав з награбованим у розорених аулах добром»^[23]. У листопаді при знищенні аулу Мірті-Ірзау імперський історик Юров записав: «відбито 150-т штук рогатої худоби»^[41].

У 1841-1846 роках імперія тримала Чечню, що не підкорилася, в торговельній блокаді. 7 травня 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), розіслав шістьом начальникам дільниць лінії припис «вжити найсуворіших заходів, щоб непокірним горцям не передавалося пороху, сірки, свинцю чи будь-яких інших припасів, а з нашого боку за виконанням цього мати неослабний і постійний нагляд»^[39]. Дію блокади визнала імперська записка «Про політичний стан Чечні» при рапорті генерала Нейдгардта, глави імперських військ на Кавказі, від 20 листопада 1843 року: чеченцям бракує тканин, заліза і солі, і «причину цього шукати треба в припиненні торговельних зв'язків з росіянами, а не в нестачі продовольчих засобів»^[39]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чеченські наїбства (області імамату, керовані намісниками імама - наїбами) стали його економічною базою: хліб та інша сільськогосподарська продукція чеченських селян дали «імамату можливість майже два десятиліття жити в умовах повної економічної блокади»^[36].

Дозволену торгівлю з Чечнею імперія загнала під власний контроль - у казенні мінові двори (пункти обміну товарами під наглядом чиновників). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Вільна торгівля росіян з горцями на прикордонній лінії, у тому числі і з чеченцями, була заборонена. Усі торговельні операції мали проходити під контролем державних чиновників, які стежили за тим, щоб до горців - «за кордон», не потрапляли товари воєнного характеру. Крім того, запроваджувалася низка обмежень на продаж заліза, солі, золота та інших товарів»^[36]. Мережа контрольованих пунктів розширювалася: у другій половині 1840-х років число мінових дворів доведено до 11 за 1846 рік горці привезли на всі мінові двори товару на 231 тисячу рублів^[36].

Імперія вимагала від чеченських громад видавати солдатів, які втекли до них з імперської армії, і призначила ціною видачі сіль. Військовий міністр Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 6 вересня 1842 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), повеління імператора Миколи I: щоб місцеве начальство «вимагало повернення військових чинів, що переховалися в горців, які виявили нам покірність», а від непідкорених громад «намагалося схиляти непокірних до видачі дезертирів за сіль»^[39]. Викуповувати втікачів грошима імператор заборонив прямо: платою за виданих людей ставав доступ до солі, яку імперія тримала під забороною.

Заручників брали не в покарання за повстання, а за підозрою - до того, як аул щось зробив. 9 січня 1842 року начальник Сунженської лінії рапортом генералу Ольшевському, начальнику лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доповів про розпорядження по Кумицькій площині (рівнині на північний схід від Чечні): «я предписал полк. Фрейтагу... ежели будет подозрение, что которая либо деревня хочет бежать, то тотчас взять из нее большое число аманатов, с тем, чтобы сами жители их кормили» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника; загроза розправи над узятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні)^[39]. Той самий рапорт визнає, чим імперія тримає людей: «Зима и аманаты удерживают их, в настоящее время от побега в Чечню»^[39]. Заручників з вайнахських громад брала і цивільна адміністрація імперії в Грузії - за самою лише звісткою про перехід до опору. 26 травня 1841 року грузино-імеретинський цивільний губернатор доповів Брайку, керуючому цивільною частиною в Закавказькому краї, що за звісткою про перехід кистинців (вайнахської громади на межі з Грузією) на бік Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) губернський секретар Ліммерман приписав повітовим засідателям (чиновникам повітового управління) «задержать здесь под благовидным предлогом всех кистин, зимовавших в Тушетии и на Алванском поле» (Тушетія й Алванське поле - гірська область і рівнина на північному сході Грузії)^[39]. Затримували не учасників переходу, а тих, хто прийшов на зимівлю; привід для затримання сам документ називає «благовидным».

29 січня 1841 року генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), приписав генералу Граббе, командувачу військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), організувати вбивство Ахверди-Магоми, наїба Шаміля в Малій Чечні (намісника імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «можна вважати, що за добру плату знайдуться люди, які зважаться на винищення Ахверди-Магоми. Немає сумніву, що через знищення цього заповзятливого сподвижника Шаміля ми позбулися б одного з найнебезпечніших його знарядь, і заспокоєння Чечні було б тоді справою значно менш складною»^[39]. Головін виділив бюджет і виконавця: Граббе надано «право вжити за вашими міркуваннями до двох тисяч рублів ср. з сум екстраординарних», а «виконання справи цієї найближче покласти на ген.-м. Ольшевського», начальника лівого флангу лінії^[39]. Смерть Ахверди-Магоми з цим замовленням не пов'язана: улітку 1843 року він загинув у бою біля селища Шатілі на кордоні з Грузією - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На вдоволення російського командування Ахверди-Магома загинув улітку 1843 р. у зіткненні під хевсурським селищем Шатілі»^[36]. Учасників опору імперія віддала військовим судам з прискореною розправою. Повеління імператора Миколи I від 29 грудня 1843 року і 14 лютого 1844 року, передані військам 24 травня 1844 року, приписали: «Офіцерів з горців, що брали участь у повстанні, так само кадіїв та інших головних призвідників віддати військовому суду за польовим кримінальним уложенням... Вироки суду, після остаточного затвердження мною, невідкладно приводити у виконання» (кадій - мусульманський суддя)^[39]. Під військово-польовий суд за цією нормою йшли не солдати противника, а духовні та громадські лідери - «кадії та інші головні призвідники».

Імперія тримала таємних агентів усередині адміністрації імамату Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню). Історик Н. І. Покровський пише за імперськими воєнними матеріалами: «Ахверди-Магома змінив начальника караулів між Аргуном і Сунжею, Муллу-Газі, що був таємним агентом царського уряду» (Ахверди-Магома - намісник імама в Малій Чечні; Аргун і Сунжа - річки в Чечні)^[40]. Другий агент - старшина зааргунських громад: генерал Завадовський, який тимчасово командував військами Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Нейдгардту, главі імперських військ на Кавказі, від 24 лютого 1845 року передав донесення з лівого флангу про відомості, отримані «через нарочного, що прибув до нього від за-Аргунського старшини, який має вагу в народі і перебуває з г.-л. Гаксфортом у таємних зносинах»: агент повідомляв про скликання Шамілем наради наїбів (намісників імама) у Дарго, резиденції імама^[40]. Перебіжчиків імперія оформлювала в агентів і провідників на умовах угоди. Генерал Лабинцев, начальник Сунженської лінії, рапортом Воронцову, наміснику на Кавказі, влітку 1846 року описав умови чеченця Топі: «Пообіцявши, якщо це буде виконано, не тільки бути лазутчиком у горах і вожаком для військ наших, але, своїм прикладом і переконанням діючи на нашу користь, схиляти інших до принесення покірності... я дозволив сім'ям Топі... поселитися між переселенцями, що знаходяться біля укріплення»^[39]. Агент оплачувався не грошима, а правом сім'ї жити біля укріплення - під контролем тієї ж імперії.

Підкуп горської верхівки імперія поставила на програмну основу. Військовий міністр Чернишов таємним листом генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), від 19 липня 1842 року запропонував перейняти досвід британської Індії: «Англійці вміли утвердити панування своє в Індії політичними засобами... Чи не повинні й ми випробувати цю систему?»^[39]. Головін листом-відповіддю від 28 серпня 1842 року склав список кандидатів на перекупівлю з оточення Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і запросив фонд: «Схиленням на наш бік деяких із вищезгаданих осіб багато послабив би союз мюридства... я вважаю за необхідне мати в розпорядженні головного тут начальства до 15 тис. червінців готової суми» (червінець - золота монета імперії; мюридство - в імперському лексиконі рух опору горців)^[39]. 1 лютого 1844 року імператор Микола I затвердив фонд з перевищенням запиту: офіційним службовим листом Чернишова генералу Нейдгардту, який змінив Головіна на чолі імперських військ на Кавказі, «про види ваші для таємних зносин з горцями» повелено «замість прошених вами на цей предмет 10 тисяч червінців асигнувати у відання ваше 15 тисяч червінців»^[39]. До Даргінської експедиції 1845 року (походу імперської армії на резиденцію Шаміля аул Дарго) історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують окремий фонд: «для підкупу впливових осіб з горців було виділено 45 тисяч рублів сріблом»^[36]. На Сунженській лінії, що будувалася (ланцюгу імперських козацьких станиць і укріплень на річці Сунжі), імперія купувала лояльність окремих чеченських старшин. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, писав у рапорті літа 1846 року про старшину аулу Натхой-Кежу: «я звернув особливу мою увагу, щоб привернути Алдумова на користь нашу. За понесені ж ним втрати і 4 товаришами його... я вважав би справедливим призначити винагороду»^[39].

На початку 1844 року, після поразок імперської армії в 1843 році, генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, видав відозву до горців, що перевертає картину війни: загарбником у ній виставлено не імперського генерала, який привів війська, а Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню). Відозва малює Шаміля людиною, «яка проповідує рівність і винищення всіх спадкових влад з єдиною метою заволодіти спадщинами ханів і беків» і яка «наповнила ваші аули ненависними муртозігатами... обтяжила вас тяжкими податками...» (муртазігати - кінні воїни постійного війська імамату)^[40]. Результат відозви історик Н. І. Покровський описав коротко: «Но вопли не помогали» - воланням він називає самі ці імперські умовляння^[40].

Проти релігійного авторитету імамату (держави горців Дагестану і Чечні на чолі з імамом Шамілем, керівником опору російському завоюванню) імперія виставляла лояльних їй ісламських кліриків. 13 березня 1845 року Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповідною запискою імператору Миколі I повідомив про відправлення до Чечні кримського мусульманського судді (кадія): «Каді Ескер Сеїд Халіл Ефенді прийшов до мене і оголосив намір і бажання його особисто сприяти праведній нашій справі в горах Кавказьких умовляннями племен іменем самої віри магометанської... я дав йому на витрати... всього 400 руб. ср. і прогони на чотири коні до фортеці Грозної, віднісши витрату цю на екстраординарну суму»^[39]. Службу імперія оплатила і нагородою: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «У 1845 р. до фортеці Грозної направлено кримськотатарського кадія Кадіаскера Сеїд-Халіля Ефенді, чиї зусилля були невдовзі відзначені високою нагородою - орденом Святої Анни III ступеня»^[36].

Тричі за 1842-1845 роки імперія кидала на Чечню великі армії. 30 травня 1842 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повів десятитисячний загін з фортеці Герзель в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) - до Дарго, резиденції Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню); історик Н. І. Покровський: «У шестиденному бою в густих ічкеринських лісах Граббе зазнав рішучої поразки»^[40]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують: «Загальні втрати вбитими, пораненими і зниклими безвісти склали 66 офіцерів і понад 1700 нижніх чинів»^[36]. 14 листопада 1843 року імператор Микола I особисто призначив нові сили: «Посилаю тобі на один рік 2 дивізії у складі 24 батальйонів... даю я тобі такі сили, яких Кавказ і уві сні не бачив... Ти повинен проникнути в гори, розгромити Шаміля скрізь, де тобі протистане, все винищувати, що тобі буде противитися, але щадити все, що покорятиметься без бою» - і додав про підкуп: «Сип гроші, намагаючись ними привернути на наш бік людей, які мають вплив на племена»^[39]. Улітку 1845 року Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, за прямим розпорядженням Миколи I повів армію на Дарго: Покровський рахує загін у 9500 осіб, історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов - «армію у 21 тисячу солдатів і офіцерів з 42 артилерійськими гарматами»^[40][36]. Похід скінчився катастрофою: «З 9500 осіб, що складали загін Воронцова, вибуло з ладу 3510 осіб, серед яких було 3 генерали, 28 штаб-офіцерів і 158 обер-офіцерів»^[40]. Долю самого Дарго джерела передають по-різному: за Покровським, війська знайшли аул «очищеним і запаленим самими мюридами»; за записом Гаджі-Алі, супутника і хроніста Шаміля, росіяни «після незначної перестрілки заволоділи» Дарго, а йдучи спалили близько 700 своїх наметів; історик Д. А. Хожаєв пише, що селище спалили самі царські війська^[40][48][23].

У 1841-1846 роках каральні виходи імперських військ проти Чечні йшли щороку. У червні 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), увійшов в Аух (чеченську область на північному сході): історик Н. І. Покровський пише - «6 червня він зайняв Ярикса, 7 - Кишень, який розорявся три дні»^[40]. Наприкінці вересня 1841 року загони Граббе і підполковника Нестерова пройшли верхів'я річки Асси - похід, за Покровським, «супроводжувався винищеннями аулів»^[40]; з 15 по 30 жовтня експедиція Граббе пройшла Великою і Малою Чечнею (рівнинними східною та західною частинами Чечні). Мету цих походів Покровський формулює так: «експедиціями залякати чеченців»^[40]. Навесні 1844 року набіги приписав генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі: зібрати війська у фортеці Грозній «для проведення короткочасних і раптових набігів у найближчі аули Великої Чечні» і діяти «не тільки для погрози, але й для покарання непокірних аулів» (припис начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року)^[39]. Зачистку Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) у грудні 1846 року вела спеціально призначена колона. Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав наказ від 14 грудня 1846 року: «на завтрашній день... колона у складі трьох батальйонів [Єгерського князя Воронцова полку], восьми гармат і полку кавалерії під командою полковника Меллер-Закомельського призначалася йти палити ворожі аули»^[49]. Завдання «йти палити» аули поставлене наказом як рутинне призначення на завтра.

Генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі, приписом начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року прописав страх метою дій військ: «щоб одночасною появою і діями загонів з різних боків, на всьому протязі театрів повстання, поширити страх на все народонаселення, і, утримуючи чеченців у домах своїх, перешкоджати їм подати допомогу лезгінським племенам» (лезгінські племена - в імперському лексиконі горці Дагестану)^[39]. Страх населення тут - не побічний ефект воєнних дій, а їхня заявлена мета, поставлена військам письмовим наказом.

У жовтневій експедиції 1841 року Чечнею війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закатували полоненого до смерті. Історик Н. І. Покровський наводить епізод за рукописом очевидця - офіцера Чайковського «Кавказ у 1841 році»: обеззброєного полоненого чеченця, який відмовився йти, «волокли перехід на мотузці, прив'язаній до гармати. Понівечений волоком кам'янистою дорогою, він помер наступного дня»; другого полоненого закололи багнетами^[40].

У 1841-1846 роках експедиції стирали чеченські селища десятками. Ауховське селище Кишень війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), знищували три дні: імперський історик Юров записав - «до вечора селище та його сади не існували; з купи обгорілих руїн височіли тільки дві мечеті та дві саклі... пощаджені на прохання Дукай-кадія» (сакля - дім горця; кадій - мусульманський суддя)^[41]. У поході на річку Ассу наприкінці вересня 1841 року загін, за Юровим, «взяв з бою і зруйнував 8 аулів» - серед них Гапургой-Юрт, Адільгері-Юрт, Ша-Юрт, - а «запаси кукурудзи та сіна спалено»^[41]. У жовтневій експедиції 15-30 жовтня 1841 року спалено Пхан-Кічу, Шалажі, Магома-Ірзау, Магома-Юрт, Терга-Юрт, Шуаїб-хутір та аули біля Гойти; 16 жовтня знищено Нурикой-Юрт - Юров називає його «найбагатолюдніший і найбагатший чеченський аул»^[41]. У грудні 1846 року війська випалили Алдинські хутори та аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав 15 грудня 1846 року: «за наказом начальника колони спалахнули всі саклі, що нас оточували» (сакля - дім горця)^[49]. Підсумок зачистки він же підбив так: «Мета експедиції в Малій Чечні була досягнута цілком... площина Малої Чечні в трикутнику між фортецями Грозною, Воздвиженською і Закан-Юртом очищена цілком від жител і лісів»^[49].

Узимку 1845-1846 років імперія перейшла від прокладання окремих просік до знищення чеченських лісів - середовища життя і захисту чеченських громад. Історик Н. І. Покровський наводить імперський огляд капітана Ніколаї: «З кінця 1845 року почалися зимові наші походи в Малій Чечні», - і описує акти: «з 4 по 24 грудня 1845 р. експедиційний загін генерала Р. К. Фрейтага рубав велику просіку через Гойтинський ліс, один з найгустіших у Малій Чечні. Просіка з'єднала річку Гойту з Урус-Мартаном»; «У січні 1846 р., з 18 по 29, рубали вже з'єднані загони Р. К. Фрейтага і П. П. Нестерова. Цього разу об'єктом винищення був Гехінський ліс, а просіка встановила сполучення між річками Гехінкою і Валериком»^[40]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують ескалацію: «з початку 1846 р. війська перейшли від прокладання окремих просік до буквального винищення дрімучих чеченських лісів»^[36]. Мету сформулював Воронцов, намісник на Кавказі: зруйнувати вплив Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і «відірвати від нього чеченців», без яких він нічого не значитиме^[40].

У 1841-1846 роках імперія забудувала чеченські рівнини ланцюгом укріплень. Історик Н. І. Покровський пише про 1841 рік: «улітку та восени російське командування гарячково укріплює Сунженську лінію: у липні - серпні будують укріплення Закан Юрт, а в серпні - жовтні - укріплення Казах Кічу»^[40]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують функцію: «Будівництво двох нових укріплень - Казахкічу і Закан-Юртівського, дозволило повністю виключити пересування великих чеченських загонів за Сунжу і ще більше ізолювало Притереччя від решти Чечні»^[36]. У 1844 році - «будівництво Воздвиженського укріплення восени 1844 р. на місці зруйнованого аулу Чахкері (Чахкар-Атаги), біля початку Аргунської ущелини»^[36]; Покровський називає призначення: «Воздвиженське мало тепер стати базою для частих набігів на чеченські аули, для зимових рубок лісу в площинній Чечні»^[40]. У 1846 році на річці Фортанзі збудовано форт Ачхой. Функцію Ачхоя імперський рапорт назвав так: «Влаштування укріплення на Фортанзі, майже в серці Малої Чечні, серед рівнин-житниць, не може не мати впливу на підкорення її»^[39]. Вторгнення в Аух (чеченську область на північному сході) у червні 1841 року війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закріпили укріпленням на захопленій землі: 16-17 червня збудовано тимчасове укріплення в Акташ-Аусі. Укріплення простояло одне літо: історик Н. І. Покровський пише - «21 вересня укріплення було зрито, загін відійшов»^[40]. Біля цього укріплення імперія збирала «вірні» їй ауховські сім'ї перед переселенням під владу кумицьких володарів.

Після втечі жителів дванадцяти надтеречних сіл (чеченських селищ лівого берега Терека) до повсталих у червні 1840 року імперія віддала їхнє майно козакам. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями», складена не раніше липня 1841 року, перелічує села - Старий Наур, Новий Наур, Емінгуловська, Мурдарова, Боян-Юрт, Качерман-Юрт, Нагай Мірза-Юрт, Міжі-Юрт, Кожахи, Калаузова, Мамакай-Юрт і Гунешки - і фіксує режим: «хліб, що залишився у них на корені, дозволено було лінійним козакам... зібрати на свою користь, доми, що залишилися в місцях, розібрати і перевезти в станиці» (лінійні козаки - козацькі війська імперської прикордонної лінії)^[39]. Та ж доповідь фіксує розподіл здобичі: 800 баранів, відбитих підполковником Бековичем-Черкаським (з кабардинського володарського роду, на російській службі) при переслідуванні жителів-утікачів Міжі-Юрта і Кожахів, «наказано було роздати як винагороду тим жителям означених двох сіл, які залишилися нам відданими»^[39]. Відібрану у вигнаних землю імперія передала козачому війську. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «козакам було віддано в Малій Чечні «корінні» землі жителів Карабулака і Галашек» (Мала Чечня - рівнинно-передгірна західна частина Чечні; Галашки - вайнахська громада в долині Асси)^[36]. Слово «корінні» - з самих імперських паперів: віддавалася не пустка, а земля, на якій люди жили поколіннями.

Після розорення Ауху (чеченської області на північному сході) влітку 1841 року імперія переселила лояльні їй ауховські сім'ї з їхньої землі. Імперський історик Юров записав: «До 21-го червня в сс. Акташ і Юрт-Аух зібралося 180 сімейств; у заставу покірності вони доставили аманатами найпочесніших осіб і відправили свої стада на пасовище в Салатау» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[41]. При відході військ у вересні сім'ї повели з рідної землі: історик Н. І. Покровський - «вірні царизму ауховці поселені в кумицьких аулах, де вони швидко потрапили під тяжку руку кумицьких князів»^[40]. Тиск на сім'ї був двостороннім: за Юровим, ауховцям, що перейшли до імперії, загрожувала розправа імамату, «їм залишалося одне - міцно триматися за росіян»^[41] - вибір між двома загрозами скінчився втратою дому і підпорядкуванням чужим володарям. Створення Сунженської лінії йшло через вигнання людей, що на ній жили. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: після рішення про створення лінії козачих станиць «почалося планомірне вигнання чеченців. У кінцевому підсумку найбільша громада Малої Чечні - Карабулак - повністю позбулася своїх земель» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією)^[36]. Зачистка грудня 1846 року видавлювала жителів з рівнини фізично: імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав - «місцевість довкола Алдинських хуторів усе пустіла: аули спалювалися, і їхні мешканці відтіснялися далі в ліси»^[49].

Надтеречних чеченців (жителів лівого берега Терека), що втекли до повсталих, імперія назавжди позбавила права повернутися додому. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями» (не раніше липня 1841 року) фіксує розпорядження: «чеченцям-утікачам оголосити, що вони назавжди позбулися права селитися на місцях, які займали до втечі»^[39]; підполковнику Бековичу-Черкаському (з кабардинського володарського роду, на російській службі, приставленому до надтеречних аулів) «приписано було чеченців, що повертаються з утечі, без дозволу не приймати»^[39]. Доми дванадцяти сіл на той час були розібрані та вивезені в козачі станиці - повертатися не було куди і заборонено. Програма завоювання Чечні, затверджена імператором Миколою I у 1843 році, прописала, де і як чеченцям дозволено жити. Військовий міністр Чернишов доповіддю імператору від 16 листопада 1843 року зафіксував волю Миколи I: дозволити чеченцям зворотне поселення на правому березі Сунжі біля імперських укріплень «не інакше як великими аулами, для пристосування їх до оборони дещо самостійно і зручнішого утримання жителів у покорі, маючи при тому на увазі згодом обернути їх у козаче сословіє. Лівий же берег Сунжі і простір до Терека призначені для поселення козачих станиць і постачання їх землею»^[39]. Норма закріпила подвійне відчуження: жити біля своїх річок чеченцям дозволялося тільки великими аулами під гарматами укріплень, а лівобережжя Сунжі до Терека відписувалося козакам. Уцілілих жителів Малої Чечні імперія зселяла на рівнину під гармати споруджуваних укріплень. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, рапортом літа 1846 року фіксував хід і заминку політики: «Переселення жителів Малої Чечні на рівнину біля споруджуваного укріплення ще не має належного успіху»^[39]. Біля форту Ачхой до серпня 1846 року вже жили переселенці - саме між ними дозволено було поселитися сім'ям чеченця Топі, який обіцяв служити імперії таємним розвідником у горах і провідником для військ^[39]. Вибір місця життя замінено призначенням: жити - біля укріплення, на виду гарнізону.

На місце вигнаних чеченців і карабулаків (вайнахської громади між Чечнею та Інгушетією) імперія селила козаків - станицями на місці аулів. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов перелічують: «у 1845 р. на місці чеченського (карабулацького) аулу Обарг-Юрт було засновано станицю Троїцьку, того ж року на місці чеченського аулу Дібір-Юрт з'являється станиця Сунженська (Слєпцовська)»; «На місці аулу Енахішка (громада Карабулак)... заснована станиця Михайлівська (сучасна Серноводська)»^[36]. Вони ж фіксують: «У 1845-46 рр. було утворено Сунженську воєнну лінію, а в збудованих на землях карабулаків станицях поселено козаків 1-го Сунженського полку»^[36]. Механіку заміщення ретроспективно сформулював полковник Де-Саже (1854), якого цитують ті ж історики: «Кожен наступальний крок відрізав горцям безповоротно шматок їхньої рідної землі. Так підкорені Мала Чечня і Галашки. На всіх цих місцях поселені козаки, влаштовані укріплення зі штаб-квартирами полків...»^[36].

У чеченські селища імперія ставила війська на постій. «Журнал военных происшествий на левом фланге Кавказской линии» за 23 травня - 6 червня 1846 року фіксує: після втечі більшості жителів аулу Акбулат-Юрт на Тереку «для охранения оставшихся жителей Акбулат-Юрта и чтобы пользоваться прямым сообщением с Кумыкской плоскостью через этот аул, ген.-м. Козловский расположил там одну роту пехоты при одном орудии и устроил там пост из 25 конных кумык» (кумики - сусідній тюркський народ, з якого імперія набирала кінну варту)^[39]. Гарнізон в аулі - це нагляд зсередини: життя селища йшло під щоденним наглядом роти з гарматою.

З прорубаних просік і нових укріплень імперські загони налітали на чеченські аули, грабуючи та палячи їх. Історик Н. І. Покровський описує практику 1846 року: «російські війська систематично вирубують ліси для проведення широких стратегічних доріг... і царські загони час від часу налітають на аули, грабують і палять їх»^[40]. Грабіж тут - не ексцес, а регулярний режим дій військ з лінії.

Проти Чечні імперія мобілізувала інші завойовані нею народи Кавказу. У складі армії Воронцова, намісника на Кавказі, в Даргінському поході 1845 року історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «1 тисячу осіб грузинської міліції, 16 сотень козаків і горської міліції (кабардинської та осетинської)» (міліція - озброєні загони горців і грузинів на службі імперії)^[36]. Колонізовані народи імперія ставила в стрій проти сусідів - щоб кавказці воювали з кавказцями за імперське завоювання.

Удари по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років супроводжувалися винищенням беззбройних жителів, задокументованим самими виконавцями. 6 березня 1847 року загін, ведений підкупленим провідником, на світанку увірвався в сплячий хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню); імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав: «більшість, захоплена зненацька напівголими, старі й малі, жінки, діти й немовлята, потонули у своїй крові від гостро наточених багнетів, що нікого не помилували, не пощадили»^[49]. 15 червня 1851 року в ущелині річки Гехі, за істориком М. І. Покровським, загін генерала Слєпцова «винищив низку хуторів і аулів. Жителі, що не встигли піти, були вирізані»^[40]; власний рапорт Слєпцова від 20 червня 1851 року формулює м'якше - «ті, що зважилися захищатися, були вбиті, або дуже небагатьох пощадили і взяли в полон»^[50]. 15 вересня 1851 року біля переправи через річку Сунжу різанину тих, хто здавався, визнав сам командир. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом генералу Завадовському від 18 вересня 1851 року описав, як чеченці, що визнали владу імперії («мирні»), і козаки рубали втікачів: «Мирні чеченці й козаки наші, переслідуючи їх вузькими стежками, рубали безпощадно. Ніхто не думав захищатися... Я сам і офіцери мої намагалися стримувати вбивства, але це було майже неможливо»; убитих він рахує «понад 200 тіл»^[50]. 16 листопада 1851 року генерал Козловський рапортом від 21 листопада 1851 року відзвітував про винищення аулу Дахін-Ірзау: «я зважився винищити цей аул, що й виконано мною, на світанку 16-го листопада, з повним успіхом» - убитих понад 40, поранених понад 100^[50].

Різанина як засіб залякування була усвідомленою практикою періоду - й імперія нагороджувала за неї. Історик М. І. Покровський пише про удар по хутору наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): «російське командування не відмовлялося і від окремих коротких ударів з метою залякування чеченців. Об'єктом одного з таких ударів обрано було хутір наїба Дуби... Сталася справжня різанина»^[40]. За цю різанину імперія роздала нагороди: імперський офіцер Полторацький, учасник різанини, наводить наказ - «за відмінну мужність і хоробрість, виявлені в ділі при винищенні аулу Дуби, провадяться такі-то, і з прапорщиків у підпоручики - Полторацький», а Воронцов, намісник на Кавказі, надіслав загону «128 знаків відзнаки військового ордена» для солдатів^[49]. Нагородження за «діло при винищенні аулу» - офіційне визнання різанини зразковою службою.

Імперія прорубувала й розширювала просіки в лісах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні). Історик М. І. Покровський пише про 1848 рік: «У січні - лютому Р. К. Фрейтаг очищав і розширював Гойтинську та Гехінську просіки»^[40]. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів призначення просік військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «Ці просіки, у зв'язку з прорубаними взимку з 1845 року на 1846 рік, дають можливість з кількох боків проникати в Чечню і карати ворожі аули; стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»^[39]. Імператор Микола I наклав на донесення резолюцію «Згоден» (6 листопада 1847 року; з одним організаційним застереженням - про неможливість формування нових лінійних батальйонів)^[39].

Узимку 1847-1848 років імперія поставила фортеці, що замикали Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні). Імперський офіцер Полторацький, учасник зимової експедиції 1847-1848 років, записав: «Улаштуванням передової Сунженської лінії, від Грозної до Владикавказа, ми дуже стиснули Малу Чечню, але побудовою тепер фортець на Мартані, Валерику й Ассі ми остаточно виконували її смертний вирок»^[49]. Історик М. І. Покровський фіксує продовження в 1848 році: «на початку серпня закладено було укріплення Урус-Мартан»^[40]. Станиці селили козаків на місцях спалених аулів, фортеці тримали на тій самій землі війська.

Імперія знищувала аули й хутори Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) удар за ударом. У листопаді-грудні 1847 року знищені Голен-Гойта й аул наїба Саїб-дули (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню): імперський офіцер Полторацький, учасник зимової експедиції 1847-1848 років, записав про спалені будинки горців (саклі) - «обгорілі кістяки сакель і на землі почорнілі густі калюжі крові та всюди розкидані людські трупи нагадували про так недавно існуючий багатий аул Голен-Гойту», а про аул Саїб-дули: колона «приступом узяла аул, все в ньому винищила і спалила дощенту»^[49]. У ніч на 17 лютого 1850 року за приписом головнокомандувача на Кавказі, переданим журналом воєнних подій генерала Іллінського, - «винищити там житла шкідливого й упертого в непокірності населення» - загін полковника Слєпцова спалив хутори Музуроєва, Нехлоєва й аул Ясан-юрт: «Небагато з жителів встигли врятуватися... Закінчивши винищення хуторів і аулу за дві години часу, полк. Слєпцов почав відступ»^[50]. 15 червня 1851 року винищено «низку хуторів і аулів» Гехінської ущелини^[40], а 16 листопада 1851 року - аул Дахін-Ірзау: рапорт генерала Козловського відзначає «обернення в попіл аулу Дахін-ірзау з величезними запасами хліба та сіна»^[50].

Короткі раптові удари були робочим режимом військ у Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років. Загін на хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) виступив «5-го березня, о 10 годині ночі» і вдарив на світанку^[49]; наліт 17 лютого 1850 року зайняв «дві години часу»^[50]; у червні, вересні й листопаді 1851 року по аулах били загони генералів Слєпцова, Барятинського й Козловського^[50][40]. Рамку практики дав історик М. І. Покровський: «окремі короткі удари з метою залякування чеченців»^[40].

Населення гірських ущелин Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) імперія зселяла до своїх укріплень. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року відзвітував: «За два дні, з 30-го вересня по 2-е жовтня, аули Галгаєвський, Ейшкалойський, Начхойський і Терлоєва, розсіяні хуторами, спорожніли. Понад 150 родин заселили простір біля Закан-юрта і Казах-кічу» - біля імперських укріплень^[50]. Рапорт оформлює переселення як прохання старшин; механізм примусу той самий рапорт називає прямо - стиснення майбутніми імперськими поселеннями в долині та приклад уже переселених співвітчизників.

Видавлювання чеченців з гір будувалося на позбавленні засобів життя - й імперія писала про це відкрито. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, доповів військовому міністрові Чернишову службовим листом (отношенієм) від 25 жовтня 1847 року: «стиснуті в засобах життя, бачачи постійні свої невдачі, чеченці вагаються і у великому числі родин уже переселяються в наші межі»^[39]. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року будував на цьому розрахунок на майбутнє: гірські товариства, «стиснуті майбутніми нашими поселеннями на долині, ... неминуче підуть за прикладом своїх співвітчизників» - тобто теж зійдуть до укріплень^[50].

Земля виселених товариств Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) відходила імперії. Генерал Слєпцов рапортом генералу Іллінському від 4 жовтня 1850 року підбив підсумок зселення гірських аулів: «багаті землі між Сунжею і Російською дорогою дісталися в беззвітне володіння уряду, так що вся площина Малої Чечні нині цілком очищена від ворожого населення»^[50]. «Беззвітне володіння» - формула самого рапорту: землю взято без жодного оформлення прав колишніх власників.

Колонізація Сунженської лінії (ланцюга козачих станиць по річці Сунжі) залишила чеченському народові малу частину його власної землі. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «після створення Сунженської козачої лінії та інших численних військових укріплень більша частина населення країни виявилася зігнаною на просторі протяжністю приблизно 70 верст із заходу на схід і 40 верст із півдня на північ» (верста - трохи більше кілометра); на душу припадало менше 2 десятин землі (десятина - трохи більше гектара) за норми виживання в 5^[36]. Ще раніше імперія взялася за сам порядок розселення: «ще в 40-ві рр. XIX ст. російська влада прагнула ліквідувати численні хутори на території площинної Чечні, змушуючи їхніх жителів переселятися у великі селища з метою полегшити збір податків і податей та забезпечити належний поліцейський контроль над населенням»^[36].

У 1847-1851 роках козачі станиці вставали поіменно на місцях аулів чеченців і карабулаків (вайнахського товариства між Чечнею та Інгушетією). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають ряд: «У 1847 р. на місці аулу Гажарійн-Юрт споруджено станицю Нестеровську. У 1847 р. на місці аулу Еха-Борзе - зведено станицю Ассиновську... селище Мохьмад-Юрт - станиця Магомед-Юртовська (1847 р.), сучасна Вознесеновська; селище Елдархан-Юрт - станиця Карабулакська (1851 р.); селище Семашки - станиця Самашкинська (1851 р.); селище Закі-Юрт - станиця Закан-Юртовська, пізніше Романовська (1851 р.); селище Алхан-Кала - станиця Алхан-Юртовська, пізніше Єрмоловська (1851 р.)»^[36]; про спалений Ах-Борзе вони пишуть прямо: «спалене селище карабулаків Ах-Борзе в 1847 р. змінюється станицею Ассиновською»^[36]. Продовження колонізації імперія планувала письмово: Воронцов, намісник на Кавказі, офіційним службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 25 жовтня 1847 року розраховував, що після вирубки лісів і «видалення звідти ворожих чеченських аулів» «у 1849 році можна буде покласти початок поселенню 2-го Сунженського полку»^[39]. Ким заміщали, видно з переселенських справ імперії. У 1847 році на Сунжу рушили родини з Війська Донського - за списками переселенської справи, перший ешелон виступив 23 травня 1847 року і заселяв щойно збудовані станиці Магомет-Юртовську й Ассинську; підсумок списків - 219 душ чоловічої і 221 жіночої статі^[51]. У 1850 році в станиці полку, включно з Ассинською і Магомет-Юртовською, імперія оселила родини одружених солдатів регулярних полків, зокрема «належних поміщицькому володінню» - колишніх кріпаків^[51]. Перші родини переселенців жили, за імперським нарисом, «у балаганах, критих соломою, або в землянках»^[52].

Переселених до укріплень тримали заручниками. Генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року доповів, що утримує в козачій станиці Сунженській, поставленій на місці чеченського аулу Дібір-Юрт, заручників (аманатів) - людей, яких імперія забирала з родин переселених, щоб тримати громади в підпорядкуванні під загрозою розправи над узятими: «Аманатів же, взятих мною на засвідчення безумовної покірності переселених, я утримую в ст. Сунженській»^[50]. Заручник забезпечував і різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року: імперський офіцер Полторацький записав про двох підкуплених племінників наїба - «у той час, як один із двох був, як аманат (заручник), заарештований на гауптвахті у Воздвиженському, інший... вів ворожий загін у рідне гніздо своє»^[49].

Різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року підготував точковий підкуп усередині родини наїба. Імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав про провідника загону: «Це був рідний племінник наїба Дуби, підкуплений разом із братом своїм за добрий куш із кишені Меллера» - Меллер-Закомельського, що командував загоном^[49]. Куплені були обидва брати: один вів війська на рідний хутір, другий сидів заручником у Воздвиженському - гарантією, що провідник не передумає.

Кожен удар по аулах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) закінчувався виведенням людей. З різанини хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року загін, за записом імперського офіцера Полторацького, «приволік за собою 9 людей полонених: трьох беззубих стариків і шість жінок»^[49]. У нальоті 17 лютого 1850 року взято «полоненими 54 душі обох статей»^[50]; біля переправи через річку Сунжу 15 вересня 1851 року - 38 полонених^[50]; при винищенні Дахін-Ірзау 16 листопада 1851 року «захоплено в полон 24 душі»^[50]. Рахунок «душами обох статей» у рапортах - рахунок виведених цивільних, не бійців.

Торгівлю з чеченцями імперія вела через контрольовані канали. Число казенних мінових дворів (пунктів обміну товарами під наглядом чиновників) у другій половині 1840-х років «було збільшено до 11»^[36]. У 1850 році імперія розширила торгівлю - під тим самим контролем: історик М. І. Покровський пише - «У 1850 р. головнокомандувач, бажаючи зблизити непокірних горців з росіянами, дозволив відкрити біля фортеці Грозної ярмарок... Після розміну аманатів 15 травня укладено було перемир'я на три дні... З нашого боку не дозволено було продаж зброї та заліза» (аманат - заручник, якого імперія забирала з громади як гарантію її підкорення)^[40]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про «перший Грозненський торговий ярмарок», на який горці привезли «різних товарів на 500-х арбах» (арба - двоколісний віз)^[36]. Ярмарок відкривався обміном заручниками; продаж зброї та заліза імперія не дозволяла.

Період 1852-1856 років пройшов серіями каральних виходів по Великій Чечні (рівнинній східній частині Чечні) та її околицях. 4 січня 1852 року у фортеці Воздвиженській зібрався загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, рахує «понад десять тисяч багнетів, близько півтори тисячі кавалерії, 24 гармати», а завдання передає так - «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[53]. Східніше виходи тривали до 1856 року: генерал Бакланов записав у мемуарах про «сильний бій при винищенні аулів Денгі-Юрт і Алі-Юрт» 25 лютого 1853 року^[54]. Нагородну механіку походів викрив зсередини імперський офіцер Полторацький: солдати Кабардинського полку зайняли залишені чеченцями окопи на Мічику без втрат, і їх «направили того ж дня брати аули Гурдалой і Аса-Юрт, де їм вдалося втратити кількох убитих і поранених, що було необхідно, бо штурм окопів обійшовся їм без жодної подряпини»^[49] - аули атакували заради втрат для нагородного подання.

У погромі Чечні 1852 року жертви серед жителів ішли на сотні. 18 січня 1852 року на річці Гойті діяв загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, підбив підсумок дня - «ми в цей день... знищили до двох тисяч дворів»; рахунок по людях він записав так: «Полонених захоплено всього лише десять людей - і тих ледве встигли вирвати силою з-під кинджалів козаків. Незалежно від горців, що полягли власне в битві, число жертв, які загинули в аулах на Гойті, сягає двохсот людей»^[53]. Про набіг на аул Гурдалі 11 серпня 1852 року джерела розходяться: історик М. І. Покровський передає рапорт Барятинського від 21 серпня 1852 року - «вирізав усе його населення, крім 52 людей, узятих у полон»^[40]; Волконський же, що описав той самий день, стверджує, що аул не впав, загін відступив із тяжкими втратами, і шкодує: «Якби ми справді розорили, спалили Гурдалі, перебили б усе його населення... діло вийшло б і суттєвіше, і корисніше»^[53] - рапорт Барятинського і розповідь Волконського описують один і той самий день взаємовиключним чином. Винищення людей було і заявленим планом: Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом імператору від 1-20 березня 1854 року сформулював завдання минулої зими - «остаточне підкорення і винищення немирних, що залишаються, по околицях на площині»^[50] («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії).

Аули Великої Чечні (рівнинної східної частини Чечні) випалювалися весь період. 6 січня 1852 року спалено Автури - імперський історик Волконський, учасник погрому, записав: «Аул Автури мав на той час до дев'ятисот дворів і належав до числа найбагатших аулів», а про відступ загону: «всі аули й хутори, що були на шляху нашого відступу, запалали подібно до своєї метрополії»^[53]. 27 березня 1852 року при штурмі аулу наїба Талгіка (наїб - намісник імама Шаміля) «сам аул було обернено на купу попелу й руїн»^[53]. У грудні 1852 року головнокомандувач на Кавказі наказав знищити Хан-Калу Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), - Волконський передає наказ: «головнокомандувач наполегливо наказав князю Барятинському взяти цей аул і знести його з лиця землі», а виконання: «Аул, у числі дев'яноста п'яти будинків, було віддано полум'ю, і до вечора того ж дня від нього не залишилося жодного здорового каменя»^[53]. Підсумок 1853 року підбив Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі: листом імператору від 1-20 березня 1854 року він доповів, що Барятинський «заволодів Мічиком, зробив величезної ширини просіку через Качкаликівський хребет до рівнин Великої Чечні і винищив більшу частину сіл, які залишалися ще непокірними по Мічику та інших річках у напрямку до Умахан-юрта»^[50]. У січні 1854 року розорені аули по річках Джалці та Хабі-Шовдану - хроніка імперських «видатних подій» рахує переселення «418 сімей чеченців»^[55].

Голод був спланованою метою політики 1852-1857 років - імперія писала про це в наказах і звітах. 29 липня 1852 року біля аулу Белгатой колона, за записом імперського історика Волконського, «знайшовши там такі самі запаси сіна, як і напередодні, винищила їх до останнього стебельця»^[53]. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 16 серпня 1852 року рахував ефект для дагестанської кінноти імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «у майбутню зимову експедицію Шаміль майже не може мати в Чечні тавлінської кавалерії, бо нічим буде її продовольствувати»^[40]. Доктрину закріпив Воронцов службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 28 серпня 1852 року: позбавлені посівів і сіна чеченці «повинні - або переселитися в наші межі, або піти в саму глиб гір»^[50]. Генерал Ольшевський підбив підсумок практиці в записках: «Знищення хлібних посівів... змушувало чеченців швидше за інші заходи підкорятися нам, переселяючись у наші межі»^[40]. Результат зафіксували історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов: «у 1856-1857 рр. у Чечні настав голод, якого чеченці майже ніколи не знали»^[36].

Голодну стратегію доповнювала блокада торгівлі. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), від 21 березня 1852 року разом із погрозою «ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити» приписував обмежити продаж солі тим, хто не підкорився імперії; лист наводить історик М. І. Покровський^[40]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають за хронікою дагестанського автора Генічутлінського блокаду солі, заліза та бязі (бавовняної тканини)^[36]. У роки Кримської війни імперія блокаду не послабила: ті самі історики пишуть - «До 200 тисяч солдатів і офіцерів упевнено блокують райони дій горців на Північному Кавказі - навіть тяжкі поразки в Криму не змусили російське командування послабити цю блокаду»^[36].

Імперія звела Качкаликівський ліс, захист східної Чечні, за півтора місяця. Генерал Бакланов, виконавець, записав у мемуарах: «5-го січня 1852 р. я зосередив... три батальйони піхоти... взявся до рубки лісу; протягом місяця дійшов до Мічука... очистивши до 16-го лютого 1852 р. ліс від берега на 100, а по річці на 300 сажнів» (сажень - трохи більше двох метрів)^[54]. Підсумок записав імперський історик Волконський: «віковий, дрімучий ліс, що служив горцям головним захистом і обороною, впав назавжди, і качкаликівський хребет оголився»^[53]. Розрахунок виклав письмово Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, - листом імператору від 1-20 березня 1854 року, здаючи справи перед відпусткою. Рубку він описав як багаторічну систему: «Це важливе діло, добре почате ген. Фрейтагом і потім сильно посунуте щорічними експедиціями для рубки лісів ген.-ми Нестеровим, Козловським і кн. Барятинським»^[50], а підсумок рахував так: витіснені з рівнини в Чорні гори чеченці не зможуть там прогодуватися і «незабаром повинні до нас перейти, або оголосити покірність на місцях; тоді слабке населення ічкеринців саме не буде в змозі триматися»^[50].

Спалення і голод гнали чеченські родини з їхньої землі під владу імперії - й імперія вела рахунок виведеним. 23 березня 1852 року колона генерала Бакланова вивела жителів двох аулів: імперський історик Волконський рахує - «Їх було двісті п'ятдесят вісім душ обох статей і всякого віку: п'ятдесят одна родина з Мазлагаша і шістнадцять родин із Гурдалі»^[53]; механіку вибору він же передав словами сучасників про наїбів - намісників імама Шаміля: «скубуть їх наїби, скубемо і будемо скубти... зважилися з двох лих вибирати краще, тобто переселитися до нас»^[53]. Після знищення Хан-Кали в грудні 1852 року Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 10 лютого 1853 року рахував: із приблизно 500 жителів 350 приведені у фортецю Грозну, «загальну втрату жителів слід покладати в числі близько 100 людей» - доля цієї сотні, за визнанням самого рапорту, «достеменно невідома»^[50]. У січні 1854 року після розорення аулів по Джалці виселені «418 сімей чеченців»^[55], а наказ генерала Муравйова, головнокомандувача на Кавказі, від 19 липня 1855 року рахує підсумок: «понад 1 тис. чеченських родин переселилися в наші покірні аули»^[55]. План на 1856 рік ставив вибір прямо: чеченцям «обрати одне з двох - підкоритися, або виселитися далі вглиб Чорних гір»^[55].

Імперія вижила жителів Ханкальської ущелини голодом за відкрито сформульованим планом. Імперський історик Волконський записав задум літа 1852 року: Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), «зважився... викурити жителів з ущелини, саме - викурити, бо треба було вогнем винищити все, що давало їм продовольство»; розрахунок Волконський записав так - «Шукати ж у нас прожитку - значить змиритися, підкоритися і волею-неволею переселитися»^[53]. Той самий розрахунок стояв за знесенням Хан-Кали - жителів розраховували відірвати від імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню: «жителі, позбавлені даху і прожитку, замість перебігу до Шаміля, стали б шукати в нас притулку»^[53]. Під час облоги Хан-Кали загін відрізав аул і від води: «у ворога було відібрано можливість мати прикритий доступ до річки, і він позбавлявся води»^[53].

Просіки відбирали в чеченців землю, що їх годувала, і імперія записувала це відбирання собі в актив: наказ Воронцова, намісника на Кавказі, по Окремому Кавказькому корпусу від 5 січня 1853 року рахував підсумок качкаликівської просіки: «Улаштування цієї просіки відібрало в непокірних чеченців значну кількість землі, яка могла прогодувати до 1,500 душ»^[50].

Імперія демонстративно винагороджувала перебіжчиків з верхівки опору чинами, грошима і землею. Бата Шамурзаєв, наїб Шаміля (намісник імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), перейшов до імперії восени 1851 року й отримав нагороди. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 24 лютого 1852 року просив - «яку велику нагороду заслуговує Бата, і я прошу у вас для нього прощення, потім за Автур повернути йому чин і пенсію в 400 рублів на рік; також прошу у вас для його сина... який часто служив нам провідником, офіцерського чину»^[40]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Бата Шамурзаєв активно брав участь у війні проти імама, був зроблений капітаном і нагороджений 500 десятинами землі... як приклад для інших потенційних перебіжчиків»^[36]. Через Бату Воронцов, намісник на Кавказі, передавав чеченцям ультиматуми - листом Барятинському від 21 березня 1852 року: «Я просив Бату наполегливо товкти жителям північної частини Великої Чечні, що ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити, якщо вони не виявлять покірності»^[40]. Імперський історик Волконський визнав систему підкупу прямо: імперія діяла «через їхніх же одновірців і осіб, подібних до Батія Шамурзова», причому «не самими лише словами, а й чимось більш звабливим і суттєвим - особливо за часів Воронцова і Барятинського»^[53].

Перекуплені наїби вели для імперії розвідку і брали участь у плануванні походів. Імперський історик Волконський пише про Бату Шамурзаєва, наїба Шаміля (намісника імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), що перейшов до імперії: Бата «мав повсюди своїх агентів, які повідомляли йому про всі рухи Шаміля», а зимова експедиція 1852 року «була розпочата і ведена князем Барятинським» за вказівками Бати; «Начальник загону не приховував, що успішним узяттям аулів він багато завдячує і Баті»^[53]. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 4 червня 1852 року підтверджував: «Бата мені передав багато цікавого щодо секретних інтриг Шаміля в осетинів»^[40]. У липні 1856 року до імперії перебіг Юсуф-Хаджі Сафаров, колишній радник імамату, і письмово запропонував свої знання Барятинському: «Знаю багато про Шаміля та його війська... сподіваюся бути корисним російському урядові і ручаюся знищити все зроблене мною у Шаміля, бо господар дому краще знає, що в ньому робиться»^[36].

Навіть приймаючи перебіжчиків з верхівки імамату, імперія страхувалася заручниками. Коли на початку лютого 1854 року на імперський бік переходив Умаєв, наїб Малої Чечні (намісник імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), пристав (призначений імперією наглядач) зажадав гарантію - підполковник Предеміров рапортом генералу Вревському від 6 лютого 1854 року: «побоюючись з його боку зради і не бажаючи через те зазнати через нього втрати в людях, я зажадав, щоб він попередньо дав аманата. 3-го лютого був доставлений в аманати до пристава син Ендірея» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[39]. Дитина наїба стала платою за право батька здатися.

Над захопленою частиною Чечні імперія вибудувала власні управлінські інститути. Історик М. І. Покровський пише про проєкт Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): «розроблене Барятинським положення про управління чеченцями, що частково відроджувало суд за адатами: царизм боявся шаріатського суду... Це "Положення" було затверджено Миколою I і введено в дію» (адати - звичаєве право горців; шаріат - ісламське право, на якому будувався суд імамату)^[40]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують виконання: «Ще в 1852 р. у фортеці Грозна було засновано так званий "Чеченський народний суд" на чолі з російським штаб-офіцером... на противагу шаріату, насаджуваному в Чечні імамом Шамілем, російська влада прагнула посилити вплив звичаєвого права - адатів»; першим головою «чеченського» суду був російський полковник Бартоломей, перекладачами - Бата Шамурзаєв і Касім Курумов, а виконання вироків контролювало «Управління чеченського народу» з правом примусу^[36]. Суд виробив і писаний кодекс підпорядкування - «Правила для управління покірними чеченцями»: статті «що передбачали покарання за непокору владі, переховування абреків, зв'язок з "немирними" співвітчизниками, умови "виходу з покірністю" з території імамату» («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії; абрек - імперське тавро горця поза законом); у 1854 році «Правила» доповнені^[36]. Підсумок зафіксував зсередини генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі, - у лютому 1855 року він писав із фортеці Грозної генералу Єрмолову, що командував на Кавказі в минулому: «Уже тут засновано п'ять наїбств, є пристав і суд, установлений в наслідування вашого Кабардинського суду» (наїбство - імперська адміністративна одиниця, скопійована з інституту намісників імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; пристав - призначений імперією наглядач)^[55].

Козачі станиці продовжували вставати на місцях чеченських аулів: у 1856-1857 роках на місці селища Чурт-Тогі поставлено станицю Петропавловську - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов дають пару в загальному ряду: «селище Чурт-Тогі - станиця Петропавловська (1856 р.)»^[36]. Метод того ж року підтвердив письмово генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі: «зміцнювати панування наше переселюваними вперед станицями - є спосіб, уже з користю випробуваний, і його не слід змінювати»^[36].

При знищенні аулу Хан-Кала, він же Сюрін-Корт, війська походу Барятинського, який командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записали жителів та їхню худобу собі у здобич. Імперський історик Волконський підбив рахунок: «триста п’ятдесят людей сюрін-кортців і понад три тисячі голів рогатої худоби стали нашим надбанням, нашою, так би мовити, власністю»^[53].

Масовий набір селян до ополчення: «Приводом до них стало опублікування під час Кримської війни 1853—1856 маніфесту імп. Миколи I, що передбачав створення рухомого держ. ополчення»^[21] - маніфест та укази про набір від 29 січня 1855 року (№ 28.991–28.993); Київської губернії в переліку призваних губерній не було, селяни сприйняли загальноімперський заклик як звернений до себе^[56].

Збройне придушення антикріпосницького руху селян («Київська козаччина»): «На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички»^[21].

Просіка - широка смуга, вирубана в лісі, щоб позбавити оборонців укриття і пустити нею війська, - була несучим інструментом завоювання 1857-1859 років: ліс, що захищав чеченські товариства, вирубувався планомірно. «Журнал воєнних дій Чеченського загону» з 15 січня 1857 року фіксує будні: «21-го числа всі війська... зайняті були винищенням аулів, садів і лісу»; «22-го числа ті самі заняття. Аули остаточно знищені, сади вирубані, і Гельдигенська просіка прокладена завширшки 750 саж.» - це близько півтора кілометра (сажень - трохи більше двох метрів)^[57]. Призначення просік генерал Євдокимов, який командував Чеченським загоном, доповів військовому міністрові Сухозанету рапортом від 25 березня 1857 року: просіка «відняла в непокірних широкі поля, місця їхніх посівів», а населення поставила перед вибором - «шукати порятунку або втечею в гори, або виходом до нас на галявини»^[57]. 19 березня 1857 року генерал Ніколаї зайняв Гойтемирівські ворота - прохід в Аух та Ічкерію (чеченські області на північному сході і південному сході): рапорт пояснює завдання - «Щоб знищити це гніздо розбійників і відкрити доступи в Аух та Ічкерію, необхідно було оволодіти урочищем Гойтемір-Капу і влаштувати там просіку»^[57]; історик Д. А. Хожаєв підтверджує за полковою історією: «19 березня 1857 року ці укріплення були захоплені царськими військами і знищені»^[23]. У лютому 1859 року ліс рубали вже під стінами Ведено - столиці імамату, держави Шаміля: «8 лютого 1859 року, попри опір чеченців і дагестанців, численні царські війська, розчистивши від лісів увесь простір між селищами Тевзан і Елістанжі, вийшли до укріплення Ведено»^[23].

Генерал Євдокимов, який командував військами лівого крила Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), записав у журналі воєнних дій зими 1857 року: він направив генерала Міщенка вниз по Хізи-Шавдону, «доручивши йому... винищувати аули, щоб відняти в чеченців саму думку про можливість залишатися на місці колишнього проживання»^[57]. Виконання записано там само: «Ген.-м. Міщенко спалив усі аули й хутори на призначеному йому просторі; до нього вийшло безліч покірних... до 400 двор., під прикриттям частини військ... відправлена в Умахан-юрт»^[57]. На рапорт про цю кампанію імператор Олександр II відповів схваленням «за цілком успішне закінчення 1-го періоду зимової кампанії»^[57]. У листопаді 1857 року той самий журнал підбив підсумок походу на прикордонну з Чечнею Салатавію: «Салатавія зруйнована і спалена, так що жителі її муситимуть уже селитися на місцях колишніх салатавських аулів по Сулаку»^[57]. Взявши Ведено, столицю імамату - держави Шаміля, - імперія знищила фортецю: «Зайнята 1 квітня 1859 року царськими військами, фортеця Ведено була повністю знищена протягом п'яти днів»^[23].

Історик М. І. Покровський пише про Малу Чечню (рівнинно-передгірну західну частину Чечні): її жителі «ще на початку п'ятдесятих років були загнані російськими військами в гірські нетрі й приречені на голод» (кампанія C1166)^[40]. Просіки продовжували ту саму роботу: «Розчищення гехінської просіки дає Євдокимову можливість спустошити поля тих із малочеченців, які ще не принесли покірності, ховаючись у горах»^[40]. Вибір, який залишала політика, сформульовано в рапорті генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, від 25 березня 1857 року: втеча в гори - або вихід «до нас на галявини»^[57]; голод у горах робив перший шлях смертельним.

Історик М. І. Покровський пише: «Увесь січень 1857 р. Чеченський і Кумицький загони рублять просіки», а «З 10 листопада почалася нова експедиція в Аух. Ауховці не витримали і здалися, „принесли покірність"»^[40]. У 1858 році війська генерала Євдокимова увійшли в Аргунську ущелину: «Царські війська ведуть наступ долиною Аргуна. У січні Чеченський загін зайняв вихід з Аргунської ущелини на площину... лише в липні 1858 р. Євдокимов рушив далі... 4 липня він перейшов Мескен-Дук і проник у Шатоєвське товариство»^[40]. Хід літньої експедиції видно за журналом самого генерала Євдокимова, поданим військовому міністрові Сухозанету рапортом від 11 серпня 1858 року, № 237: 4 серпня до Аргуна підійшов імам Шаміль «з усією своєю кавалерією з Назранівської експедиції» і став із двома гарматами за яром Верди-ахк; «переконавшись у намірі нашому залишатися на правому березі Чанти-Аргуна, він наказав знімати табір», після чого імперські «2 легкі гармати і 2 півпудові мортири відкрили, за наказом моїм, вогонь по горцях». Того ж дня Євдокимов «оглянув місце, на якому має бути зведене головне укріплення, і одразу ж наказав приступити до його розбивки»^[57]. У лютому 1859 року війська підійшли до Ведено, столиці імамату й резиденції імама Шаміля (керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), - фортеця впала 1 квітня 1859 року^[40].

7 грудня 1857 року, за журналом генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, «з'явилися депутати від усього народонаселення долини Хулхулау з пропозицією принести покірність і переселитися в наші межі» - запис наводить історик М. І. Покровський^[40]. «У квітні 1858 р. здаються гойтинці, а слідом за ними гехінці. До середини квітня російське командування може остаточно заявити, що завоювання Малої Чечні ним закінчено»^[40]. «У серпні 1858 року шатоєвці склали зброю»^[23] - той самий журнал Євдокимова датує це 7 серпня і пояснює причину: «Щойно шатоєвці побачили, що тавлінці залишають їх і що ми маємо намір твердо утвердитися в зайнятому нами краї, то одразу прислали до мене депутатів із пропозицією покірності і з проханням про дозвіл поселитися на місцях колишніх своїх аулів»^[57]; «5 квітня чеберлоєвці вигнали наїба і покорилися», а «12 квітня своє безсилля перед російською армією визнали ауховські чеченці»^[23]. Капітуляцію оформлював і папір з обіцянками: у січні 1859 року, під час наступу на Ведено, поширено прокламацію головнокомандувача Барятинського до чеченського народу - повний текст наводить історик Д. А. Хожаєв: «уряд Російський надає вам цілком вільно виконувати назавжди віру ваших батьків», «вас ніколи не вимагатимуть у солдати і не обернуть вас на козаків», «дарується вам пільга на три роки... після закінчення цього строку ви повинні будете для утримання ваших народних управлінь вносити по три рублі з дому», «поставлені над вами правителі будуть управляти за шаріатом і адатом» (шаріат - ісламське право; адат - звичаєве право горців)^[23].

Історик Д. А. Хожаєв пише про весни 1859 року: «Усіх покорених горців тут же, під конвоєм царських військ, переселяли на площину для нагляду»^[23]. На площину, тобто на рівнину під нагляд, гнали одразу: у грудні 1857 року до 400 дворів, що вийшли з винищуваних аулів, направлено під прикриттям військ в Умахан-юрт^[57]. Після взяття Ведено генерал Євдокимов наказав своєму підлеглому Ностіцу «приступити до переселення чеченців, які живуть між Хулхулау і Гудермесом»: 8 квітня 1859 року «до 300 сімей, що жили в найближчих хуторах на правому березі Хулхулау, одразу ж з'явилися в табір зі своїми пожитками і худобою»^[57]. Опір переселенню фіксують самі імперські документи: наїб (управитель округу при імамі) Осман «кілька разів намагався пройти повз загін на площину і старався перешкодити переселенню чеченців»^[57]; окремо, за журналом воєнних дій не пізніше 9 квітня 1859 року, «ічкеринці, ауховці й салатавці, зібравшись у великому числі, хотіли перешкодити переселенню» жителів з Аксаю^[39]. Аулам верхів'їв Фортанги й Асси, примушеним до капітуляції в листопаді 1858 року, виселення призначили з відстрочкою: «залишатися в займаних ними місцях ще протягом трьох місяців, з ранньою ж весною вони виселяться на площину Малої Чечні в Галашівське товариство»^[57]. Останнім тримався Беной: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що Євдокимов «восени 1859 р. і на початку 1860 р. взявся за жителів гірського товариства Беной», частину яких «розселили по навколишніх аулах і хуторах»^[36].

Генерал Євдокимов записав у журналі воєнних дій по 22 червня 1859 року (рапорт військовому міністрові Сухозанету, № 544): за відмову видати полонених «я оголосив беноєвців та їхніх сусідів непокірними, позбавленими покровительства російських законів, і наказав навколишньому населенню захоплювати їх у полон і відбирати в них худобу»^[57]. Історик Д. А. Хожаєв передає ту саму політику: «Тимчасовій адміністрації навколишніх селищ прямо приписувалося припинити всякі контакти з Беноєм, брати в полон і знищувати беноєвців»^[23].

У листопаді 1858 року генерал Євдокимов, за власним журналом, «знайшов вигіднішим ужити в діло мирне тубільне населення»: наїб (управитель округу при імамі) Саїб-Дулла з понад двома тисячами озброєних чеченців примусив до здачі аули верхів'їв Фортанги й Асси, які «видали Саїб-Дуллі 27 чол. російських полонених і аманатів із найкращих фамілій» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[57]. Колишніх наїбів імамату влада берегла для майбутньої служби: полковник Бєлік, за рапортом Євдокимова від 8 вересня 1858 року, який цитує історик М. І. Покровський, «наводив порядок і встановлював перші начала управління в товариствах, що знову покоряються; жертви, переслідувані народом, шукали в нього притулку»^[40]. 4 липня 1859 року, за істориком Д. А. Хожаєвим, чеченські старшини прийшли до головнокомандувача Кавказької армії Барятинського: «чеченська депутація почесних осіб, серед яких були колишні наїби Талхіг, Ескі, Еділ, Дуба, Умалат, з'явилася у фортецю Грозну до князя Барятинського» - це Талхіг Шалінський, наїб Великої Чечні й начальник артилерії імамату, і Дуба Вашендароєвський, наїб Малої Чечні; наїби, що перейшли, «отримали царські чини, нагороди і були призначені наїбами тих самих дільниць, де колись вони служили Шамілю»^[23]. 19 серпня 1859 року головнокомандувач Барятинський дав «попередню згоду на відведення земель у Чечні і на Кумицькій площині» підпоручикові Асханову, підполковникові Чермоєву і Пензулаєву^[39]. Підсумок підбив історик М. І. Покровський: «головами царської адміністрації в Чечні і Дагестані після 1859 р. виступають особи, добре знайомі нам як наїби Шаміля»^[40].

На початку XX століття терська влада почала залучати військові команди та козачі підрозділи до масових обшуків у горських аулах - формально для вилучення зброї та «затримання втікачів»^[36]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, на що це перетворювалося: повальні обшуки в горських селищах «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством, яке постійно шукало привід для застосування жорсткіших заходів щодо горців»^[36]. Наскільки буквально працювало це заохочення, видно з листопада 1902 року: під час обшуку, влаштованого козаками на базарі селища Шаамі-Юрт, почалися масові заворушення, отаман станиці Самашкінської Гріднєв заборонив своїм застосовувати вогнепальну зброю, і зіткнення обійшлося без кровопролиття - після чого начальник Терської області усунув Гріднєва з посади, а козакам, що брали участь у заворушеннях, висловив невдоволення за їхню «пасивність»^[36]. Санкція на це йшла з самого верху: коли начальник Терської області доповів, що зіткнення між чеченцями та козаками приносять матеріальні збитки і людські жертви і що ці групи населення слід розвести, Микола II відповів, що «саме це сусідство і підтримує в козаках їхнє старе дідівське молодецтво, а тому вживати заходів до пом'якшення обстановки немає жодної потреби»^[58]. Кровопролиття в чеченських селищах було для влади не витратою, а робочим станом краю.

Військові команди та козацькі підрозділи, залучені на початку XX століття до повальних обшуків у гірських аулах, грабували жителів при заохоченні влади: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що обшуки «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством»^[36].

На початку червня 1860 року в Беной, куди самовільно повернулися виселені родини на чолі з Байсангуром Беноєвським, головою цього товариства за імама Шаміля (керівника опору горців російському завоюванню), введено війська, козаків і міліцію^[36]. 28 вересня 1860 року війська взяли Беной штурмом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «відчайдушний опір... був швидко придушений вогнем артилерії»; історик З. Х. Ібрагімова датує зайняття аулу 26 вересня і додає: «Репресії у відповідь були спрямовані на все населення повсталих округів»^[36][58]. У грудні 1860 - січні 1861 року Ічкерією пройшла операція генерала Кундухова - десять піхотних батальйонів, чотири сотні козаків і сім сотень чеченської міліції: «для переслідування повсталих широко застосовувалися «летючі» загони, а основна маса військ була задіяна в «прочісуванні» місцевості»^[36]. З весни до глибокої осені 1861 року, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «на території Чечні, від річки Асси до аулу Гехі, оперувала військово-каральна експедиція... що силою зброї виселяла чеченців у передгір'я та на рівнину»^[58]. Восени 1861 року три загони примусили до здачі останніх керівників повстання - імперський рапорт від 22 грудня 1861 року підбиває підсумок: «Наполегливі дії наших військ у сувору зиму минулого року... примусили ічкеринців виявити безумовну покірність»^[57].

У червні 1860 року війська розорили покинутий жителями аул Джумсой: за рапортом командувача військ Терської області намісникові від липня 1860 року, він «зруйнований дощенту, і винищено частину посівів»^[57]. Підсумок операції Кундухова взимку 1860-1861 років підбито його власною доповіддю, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова: «Усі будівлі, як в аулах, так і на хуторах, спалені дощенту... сіно не лише в аулах, а навіть на самих вершинах гір винищено вогнем, чому жителі самі дивувалися, побачивши, що в неприступних хащах і на висотах сіно горіло»; генерал Баженов доповів 29 листопада 1860 року: «Нині з термоєвцями закінчив. Усі аули знищені. В Езі й місця не впізнати, як добре розібрали»^[58]. Загалом, за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим, «зруйнованими виявилися 15 селищ і безліч гірських хуторів»^[36]; історик Д. А. Хожаєв пише: «близько 15 аулів, причетних до нього [повстання], знищено... Беной знову був спалений»^[23].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов вважають: «понад 1200 жителів Беноя, Енгеноя, Даттиха, Гендаргена та інших селищ Ічкерії насильницьки переселені»^[36]; історик Д. А. Хожаєв уточнює механізм розсіяння: жителі Беноя «29 січня 1861 року в числі 1218 осіб були вислані й розселені по 5—10 дворів у вказані їм рівнинні селища Чечні»^[23]. Виселяли й узимку: історик З. Х. Ібрагімова пише - «Особливо тяжким для чеченців було переселення, здійснене в грудні 1860 року, під час сильних морозів. 120 родин горців, які не мали змоги сховатися в лісі взимку, були переселені протягом 2-х днів на рівнину, їхні житла розорені військами. Протягом зими 1861 року на Чеченську рівнину було виселено 1500 гірських чеченців»^[58]. Аккінське гірське товариство в липні 1860 року виселено цілком: за імперським рапортом, «Бунтівні аккінці були розселені між галашівцями та іншими сусідніми племенами; житла їхні були знищені»^[57].

Рапорт командувача Кавказької армії військовому міністрові від 6 серпня 1860 року фіксує щодо виселених аккінців: «земля, яку вони займали, оголошена казенною, і таким чином справу з аккінцями вирішено остаточно»^[57]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: жителі Аккінського товариства «протягом липня були розселені в Галашівському та інших сусідніх товариствах. При цьому землі Аккінського товариства були оголошені «казенними»»^[36].

Байсангура Беноєвського війська взяли в полон 17 лютого 1861 року: генерал Кемпферт рапортував військовому міністрові 28 лютого - «...Попри відчайдушний опір, узяли в полон Байсунгура і чотирьох його сподвижників... захоплено також родини Байсунгура і Султан-Мурада — усього 14 осіб»^[23]. У березні 1861 року військово-польовий суд у Хасав-Юрті засудив його до повішення; історик З. Х. Ібрагімова передає чеченську усну традицію про страту: ніхто з тих, хто стояв біля шибениці, не погодився стати катом, і «лише після того, як офіцери, що розпоряджалися проведенням страти, запропонували грошову винагороду добровільному катові, цю роль узяв на себе один із дагестанців, які стояли в натовпі»^[58]; родину і синів Байсангура заслано до Сибіру^[23]. Керівників повстання, що здалися, - наїба Малої Чечні Атабі-муллу Атаєва, якого імперські папери звуть Атабаєм (14 листопада 1861 року), і Уму Дуєва (14 грудня 1861 року) - імператор Олександр II звелів заслати у внутрішні губернії - окремо: «Уму... відправити на проживання в далекі від Кавказу губернії... але з умовою, щоб він не перебував в одному місті з Атабаєм»^[57]. Шейха Кунта-Хаджі, мусульманського проповідника, який учив поминати Бога вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу (таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи), за яким із початку 1862 року був установлений постійний поліцейський нагляд, заарештували 3 січня 1864 року в Сержень-Юрті за розпорядженням намісника. Вимога його послідовників була одна: «Головна вимога зікристів, як і раніше, полягала в негайному звільненні заарештованих і припиненні нових арештів. У такому разі кунта-хаджинці обіцяли знову коритися владі»^[36]. Начальник Чеченського округу генерал Туманов вимоги відхилив і домагався видачі тих, хто арешту уникнув; 18 січня 1864 року біля Шалі справа скінчилася розстрілом. Вогнепальну зброю ті, що прийшли, залишили свідомо - рішення йти лише з холодною зброєю приписують Мачик-муллі, який оголосив, що Кунта-Хаджі, який йому явився, наповнить гвинтівки солдатів водою^[36]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «кунта-хаджинці рушили на щільні каре регулярних військ лише з шашками й кинджалами в руках. Туманов дозволив їм атакувати, після чого віддав наказ відкрити рушничний і гарматний вогонь»; убитих вони рахують «понад 150»^[36]. Історик З. Х. Ібрагімова дає лік за місцем побоїща: «На місці зіткнення залишилося 164 убитих. Серед заколотих багнетами виявилося 5 жіночих трупів»; втрати загону - 8 убитих і 33 поранених^[58]. У цій справі заслано 18 осіб - самого шейха безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата Мовсара - у Виборзьку фортецю, векілів, довірених людей шейха, - у Смоленську губернію, дев'ятьох рядових зікристів - на фортечні роботи з подальшим поселенням у Сибіру^[36][58]. В архівній відомості піднаглядних Новгородської губернії за 1865 рік шейх записаний рядком: «Чеченець Ших-Кунти. Вік 35 років. Засланий за поширення фантастичного вчення «зікру»... Отримує на місяць 1 руб. 80 коп.»^[58]. Проживши на засланні трохи більше двох років, Кунта-Хаджі помер від голодного виснаження^[36].

У розореному Джумсої в червні 1860 року війська пощадили тих, хто видав заручників: «залишено недоторканими ті будинки й ріллі, господарі яких з'явилися на свої місця і видали аманатів» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника, щоб тримати її у послуху загрозою розправи над узятим)^[57]. Після шалінського розстрілу, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «Родини не спійманих зікристів узяли під варту й вислали в Катериноград. У зв'язку з цим один зікрист сам здався, щоб звільнили його родину» - Катериноград тут не кубанський Катеринодар, а станиця Катериноградська на Тереку, нині в Кабардино-Балкарії; аули Чечні «були пов'язані круговою порукою», зі списками відповідачів перед урядом^[58].

Використання регулярної армії для придушення Січневого повстання: призначені імператором Муравйов і Берг «вдалися до жорстоких репресій і терору з метою придушення повстання»; «сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію»^[6].

Використання українців у складі імперської армії в масштабних загарбницьких війнах на Кавказі та в Центральній Азії – рекрутська повинність поширювалася на українські губернії з часів ліквідації автономії^[12].

Мобілізація мешканців колонізованих українських губерній до імперської армії для війни на Балканах – у рамках загальної військової повинності, що діяла в українських землях з часів ліквідації автономії^[12].

У травні 1877 року загін полковника Батьянова придушив повстання в прикордонній Салатавії: історик А. І. Ісмаїлова пише - «Придушення повстання, що тривало всю другу половину травня, було проведене з надзвичайною жорстокістю. Аули Алмак, Дилим і Буртунай з їхніми хуторами були знищені»^[59]. 12 липня 1877 року «проти бассовських аулів було рушено значні загони військ. Але жителі з родинами і всім рухомим майном сховалися в лісах. Каральна експедиція знищила аули, а посіви витравила й витоптала»^[59]. 16 липня полковник Накашідзе двома колонами увійшов до Чеберлоя: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «зруйнував 5 селищ, включно з аулами Макажой і Садой, заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[36]. 14 серпня війська взяли аул Дишні-Ведено біля стін Веденської фортеці - повстанці, за істориком А. І. Ісмаїловою, відстоювали кожну саклю (дім горця) «попри вбивчий артилерійський вогонь»^[59].

У розпорядженнях Свистунова, начальника Терської області, генералові Смєкалову незмінно повторювалася вимога: «просувайтеся хоч потроху вперед, нещадно знищуючи перед собою все і всіх... Сили наші все прибуватимуть; тільки без жалю косіть усе, бийте і вішайте нещадно» - розпорядження наводить історик А. І. Ісмаїлова за імперським виданням «Матеріали для опису російсько-турецької війни 1877-78 рр.»^[59]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: на завершальному етапі карателі «діяли в повній відповідності» з цим наказом^[36].

Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці приписав: «розорити дощенту селища Нижелой, Ригахой і Нуй-Хой»^[59]; історик А. І. Ісмаїлова підбиває підсумок: «Аули й посіви Чаберлоївської дільниці були суцільно знищені; така сама доля спіткала багато аулів Шатоївської та Євдокимівської дільниць. Жителі сховалися в лісах»^[59]. У жовтні 1877 року, на зворотному шляху від сімсірських хуторів, історик Д. А. Хожаєв фіксує: «росіяни спалили і зруйнували Зандак і, вдруге, селище Беной - усе до останнього будинку, включно з мечетями, зрівняли із землею»^[23].

Свистунов, начальник Терської області, писав Смєкалову 18 серпня 1877 року: «Беной же і Зандак треба поголовно виселити до Сибіру, або, якщо ці негідники не забажають, виморити всіх узимку як тарганів і знищити голодом»^[59]; цю саму директиву Свистунова наводить історик Д. А. Хожаєв^[23]. В імперській публікації листування (лист Смєкалову від 18 серпня 1877 року, №226) формула читається: «виморозити всіх узимку, як тарганів, і знищити голодом»^[60]. Продовольчу базу знищували з перших днів: 13 квітня 1877 року за один лише пропуск загону Алібека-Хаджі, керівника повстання, через село «покоси й кукурудзяні поля жителів [Беноя] були повністю спалені царськими військами»^[58]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «широко застосовував знищення запасів хліба та сіна», вважаючи, що це змушує «одуматися» багатьох^[58]. У Чеберлої війська простояли близько 20 днів - «Увесь цей час вони псували поля чеберлоївських селищ. Жителі ж їхні перебували тоді в такому стані, наче б уразила їх найбільша повінь»^[36].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про команди «охотників»: «міліціонери мали наказ убивати не тільки абреків, що переховувалися, а й будь-якого жителя, який прямував зі свого селища до лісу. Як винагороду за кожну вбиту або спійману в лісі людину влада виплачувала 25 рублів» (абрек - імперське тавро горця поза законом)^[36]; за керівників призначено окремі суми - «за Алібека-Хаджі - кілька тисяч рублів»^[36]. Полонених належало вбивати при спробі їх відбити - і це виконувалося: «під час нападу повстанців на загін, що супроводжував до Веденської фортеці 135 заарештованих жителів селища Мехкети, солдатами було вбито до 20 мехкетинців»^[36].

Свистунов, начальник Терської області, приписав начальникові Аргунського округу 20 серпня 1877 року: «У разі не тільки прийняття заколотників яким-небудь аулом, а й найменшого в ньому безладу чи непослуху владі, ви надсилатимете до Грозного аманатів такого аулу, а я їх розстрілюватиму» (аманат - людина, яку імперія забирала з громади як заручника)^[59]. Полковник Батьянов, за істориком З. Х. Ібрагімовою, заявляв, що вважає «корисним заходом розстріляти з числа аманатів по п'ять осіб кожного аулу, що відпав»^[58].

Історик Д. А. Хожаєв пише про здачу Алібека-Хаджі та його наїбів (наїб - поставлений владою управитель округу) в листопаді 1877 року: «Начальник Терської області генерал князь Лоріс-Меліков обманув їх, давши чесне слово про помилування всіх, хто з'явився з повинною»^[23]. Секретар Алібека-Хаджі Гойтукін Расу, очевидець, записав механізм обману: Алібекові переказали, «що якщо він прийде до влади з миром, то йому залишать свободу. Повіривши їхнім словам... він з'явився до начальника Веденської фортеці. Начальник негайно наказав схопити його і, закувавши ноги й руки в кайдани, відправив до міської в'язниці»^[23]. Тих, хто здався, судили військово-польовим судом і стратили.

Військово-польовий суд засідав у Грозному 4-6 березня 1878 року: «Із 17 підсудних 11 було засуджено до смертної кари, зокрема Алібек-Хаджі, Ума Дуєв, один із його синів і Дада Залмаєв»^[36]; історик З. Х. Ібрагімова рахує 18 підсудних і 13 засуджених, решту - до 20 років каторги^[58]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «9 березня 1878 року о 6 годині ранку в місті Грозному на ярмарковій площі їх було повішено й зарито в спільній ямі» - і подає поіменний список одинадцятьох^[23]; Ахмадов і Хасмагомадов додають: страта пройшла «при гробовому мовчанні та явному співчутті зібраних городян до страчуваних»^[36]. Учасник придушення, присутній на страті, визнав: «Мене вразив спокій, з яким ці люди помирали»^[58]. Тіла, зариті владою у спільній ямі, чеченці вночі таємно перепоховали за мусульманським обрядом - історик Д. А. Хожаєв передає переказ про кладовище біля Самашок, історик З. Х. Ібрагімова - про гай Тиртова під Грозним^[23][58].

«Уже в серпні 1877 р. було вислано перших 150 жителів селищ Зандак і Даттих, невеликі партії засланців відправлялися всю осінь»^[36]. «Навесні наступного, 1878 р., з Терської області вислано ще 110 сімей, а з Дагестану - 660 родин. Більша частина висланих померла вже в перші місяці заслання. Відомо також, що понад 500 чеченців було засуджено до довічних каторжних робіт»^[36]. Історик З. Х. Ібрагімова подає рахунок по одній губернії: «з 1625 горців, виселених 1878 року до Новгородської губернії, у перші місяці померли 429 (з них 118 чоловіків, решта - жінки) і 74 було визнано безнадійно хворими»^[58]. Умови описав журналіст Ю. Полуянський, який відвідав засланців: «У Череповці горців розміщено в напівзруйнованій, давно нежилій халупі... Із п'ятдесяти осіб уже померло до тридцяти, переважно діти, від сухот і черевного тифу... На прожиток дорослим відпускають щодня по 6 копійок, дітям по 3 копійки»^[58]. Усередині Чечні гірські села зганяли на рівнину: «Із зазначеної місцевості майже поголовно виселено селища Мехкети, Хатуні й Таузень»^[36]; план поголовного виселення салатавців «до 3000 душ» у північні губернії урізано до 200 осіб лише через нестачу конвою^[59].

Наказ полковника Лохвицького від 17 липня 1877 року по Чеберлоївській дільниці зобов'язав покараних самих прорубати військам дорогу у свої гори: «усю дільницю зобов'язати тепер же в найкоротший строк зробити широку просіку від Босоєвської гори до р. Шаро-Аргун на просторі понад 6-ть верст» (верста - трохи більше кілометра)^[59].

За підсумками придушення повстання 1877 року імперія відбирала землю гірських громад: історик З. Х. Ібрагімова фіксує - «Тисячі жителів гірських селищ було переселено на рівнину, землі їхні конфісковувалися»^[58].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «3 жовтня до генерала Смєкалова... прийшов якийсь житель Беноя на ім'я Бій-Султан. В обмін на повне прощення і дозвіл зібрати залишки свого майна Бій-Султан зголосився стати провідником до останнього укріпленого пункту Алібек-Хаджі. Завдяки цій несподіваній допомозі сімсірські хутори було швидко захоплено»^[36].

Намісник на Кавказі Михайло Романов висловив побажання залучити до воєнних дій у Чечні дагестанську міліцію (міліція - озброєні загони горців на службі імперії), а з боку Дагестану, поблизу селища Ботліх, було зосереджено загін із регулярної піхоти і 12 сотень кінної та пішої дагестанської міліції^[36]. На початку травня в сусідньому Дагестані було зібрано загін полковника Накашідзе - два батальйони Апшеронського і Самурського полків, 6 дружин і 3 сотні міліції при гарматах^[36]. Розгром завершився тим самим способом: селище Согратль у Дагестані, де сховалися керівники повстання, було оточене російськими військами і дагестанською міліцією^[23]. Частину придушення імперія перекладала на самих колонізованих, залишаючи за собою роль арбітра і закріплюючи ворожнечу між сусідами.

Війська, що зайняли чеченські території при придушенні повстання 1877 року, грабували населення. Під час руйнування п’яти селищ Чеберлоя загін Накашідзе «заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[36], а історик З. Х. Ібрагімова фіксує практику понад накази: «солдати безкарно мародерствували на зайнятих територіях, а також травили посіви, відбирали в населення коней, різали худобу навіть без будь-якої на те потреби»^[58].

10 жовтня 1905 року на грозненському ринку війська Російської імперії стріляли не по погромниках, а по чеченцях, яких громили озброєні запасні: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що солдати Ширванського полку на чолі з полковником Поповим застосували зброю, «...розстрілюючи чеченців, які ховалися, розшукуючи їх по горищах і підвалах, у той час як запасні та хулігани громили і грабували на очах у начальства магазини»; за підрахунком істориків, у ході погрому постраждало 27 чеченців, з яких 17 було вбито^[36].

Військова директива Російської імперії кінця 1907 року приписувала командувачу бригади, що стояла в Грозненському і Веденському округах, у разі повстання «...діяти з повною енергією, розсіюючи банди до повного знищення, а так само стираючи з лиця землі селища, що їх переховували, пам'ятаючи, що такий спосіб не тільки буде дієвішим, а й гуманнішим»^[36]. Приписане виконували. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт, з жителів якого стягнули «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів^[36]. У 1911 році у Веденському і Грозненському округах знесли всі хутори, побудовані «самовільно», а з чеченського населення обох округів стягнули 100 тисяч рублів на користь постраждалих «...під час нападу зграї Зелімхана»^[36]. Людей з оточення абрека вбивали і вішали: повішено Саламбека Гороводжиєва, у березні 1911 року в Старих Атагах убито Аюба Томаєва^[36]. Переслідували і за слово: «Найсуворішим чином була заборонена будь-яка пропаганда, що підриває авторитет уряду і місцевої влади», порушнику загрожувало до трьох років тюрми або штраф до 3 тисяч рублів^[36].

Наприкінці 1906 року каральний загін Російської імперії з артилерією і козаками відновлював владу у Веденському окрузі: «селища Ніжалой, Нохч-Келой, Хой і Макажой, жителі яких уперто відмовлялися підкорятися, були піддані артилерійському обстрілу»; зазначалося, що в результаті каральної експедиції «...більша частина населення Веденського округу, охоплена панікою, втекла в гори, де терпить голод і холод»; заарештовано кілька сотень людей, більшість засуджено і заслано^[36]. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт^[36].

Примусовий призов мільйонів до імперської армії: «За роки війни до лав рос. армії було мобілізовано 3,5 млн українців (за ін. даними — 4,5 млн із заг. чисельності 15,5 млн)»^[6].

Російська імперія з початком світової війни в 1914 році вивезла з Чечні на фронт тих, кого вважала небезпечними. Чеченський письменник Х. Д. Ошаєв, уродженець слободи Воздвиженської і свідок подій, писав: «Як і після 1905 року, намісництво на Кавказі, під час війни, вирішило вивести з Чечні весь ненадійний елемент, що не мав застосування своїм рукам і міг завдати царській адміністрації багато клопоту «у хвилину життя скрутну». Ті, хто переховувався від влади і виявив бажання йти на війну, амністувалися»^[61]. Для цього імперія в 1914 році створила Кавказьку кінну дивізію, прозвану «Дикою», - шість національних полків з горців по чотири кінні сотні: Чеченський, Дагестанський, Інгуський, Кабардинський, Татарський і Черкеський^[36]. Цю ж мету пізніше назвав генерал Денікін, який у Громадянську війну очолив Добровольчу армію, що зайняла Чечню в 1919 році (кампанія C1174): «Чи не прагнення до вилучення з території Кавказу найбільш неспокійних елементів було винятковою причиною цього формування»^[36]. Тих, хто залишився, імперія тримала під посиленими гарнізонами - Х. Д. Ошаєв писав: «Під час війни гарнізони укріплень Ведено, Шатой, Воздвиженської були збільшені, сотні возів продовольства, зброї та бойового спорядження в перші ж дні війни переповнили склади цих укріплень»^[61]. У серпні 1916 року солдати Осетинського пішого дивізіону, які проходили підготовку у фортеці Воздвиженській, відмовилися виконувати накази і відтягували відправлення на фронт; військове командування перекинуло з Грозного піхотний батальйон, і 26 серпня той розстріляв виступ - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «загинуло 16 і дістали поранення понад 30 солдатів дивізіону»; частина втікачів сховалася в чеченських аулах і будинках^[36][38]. За підбурювання імперська адміністрація заарештувала двох жителів Старих Атагів - Мурду Хамідова і Джабраїла Толгаєва; ті ж історики пишуть: «Обидва були засуджені до смертної кари й уникли її лише завдяки Лютневій революції 1917 р.»^[36].

Пряме введення червоних військ, важкі бої за станції та штурм Києва. Похід на Київ очолював Муравйов: він «очолював похід рад. військ на Київ у січні 1918»^[7]. Загальне командування здійснював Антонов-Овсієнко: «У груд. 1917 - берез. 1918 - комісар з боротьби з контрреволюцією на Пд., керував рад. військами в боротьбі проти отамана О.Каледіна і Української Центральної Ради»^[28].

Муравйовська різанина в лютому 1918 року після взяття Києва червоними військами: ЕІУ характеризує Муравйова: «ініціатор масових розстрілів у місті», а пізніше його самого було заарештовано за звинуваченням «у „потуранні масовим розстрілам, пограбуванням, що призвели до падіння радянської влади в Україні"»^[7]. Грушевський про командувача походу: «головний комендант, бувший жандарм Муравйов, що в лютім хваливсь розстрілами Українців і руйною їх добра»^[15].

У січні 1918 року війська більшовицької Росії наступали на Київ. Біля станції Крути українська оборона заступила їм шлях. З кінця грудня 1917 року юнкери - курсанти 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького, чотири сотні по 150 курсантів при 20 старшинах і 18 кулеметах - під командуванням сотника Аверкія Гончаренка утримували Бахмач, залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР^[62]. 27 січня до них з Києва прибула перша сотня студентського добровольчого батальйону під командуванням сотника Омельченка - 115-130 добровольців: студенти й гімназисти старших класів, підлітки, багатьом з яких було по 17 років^[62][63]. Українське командування вислало разом із сотнею і підривну команду; добровольці окопалися по обидва боки залізничної колії між станціями Крути і Пліски^[64]. Бій почався вранці 29 січня 1918 року. Історики Інституту історії України Національної академії наук пишуть: він відбувся «під час наступу на м. Київ військ більшовицької Росії»; на позиції, зазначають вони, наступали сили «6-тис. більшовицького загону петрогр. і моск. червоногвардійців» на чолі з Єгоровим^[62]. Бій тривав до вечора, оборонці відбили кілька атак; історики оцінюють втрати захисників: «до 300 вбитих, поранених, полонених»^[62]. Надвечір сотник Аверкій Гончаренко наказав відійти до свого ешелону - потяга загону, що чекав за два кілометри; відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення, а одна чота (взвод) у сутінках втратила орієнтир і вийшла на станцію, вже зайняту червоногвардійцями, - 27 полонених підлітків і студентів було розстріляно^[62]. Захисники затримали просування червоногвардійців на Київ: пояснюючи значні втрати й затримку, Муравйов у звіті стверджував, ніби українськими силами командував «сам С. Петлюра», - це відзначають упорядники збірника Українського інституту національної пам'яті^[64].

Червоногвардійці розстріляли полонених під Крутами (станція на Чернігівщині) з дозволу командувача Першої революційної армії Єгорова. Комісар 1-го Московського червоногвардійського загону Лапідус, який був при полонених на станції і напередодні разом з начальником панцирного потяга Зомбартом відмовив червоногвардійців від негайної розправи, у своїх свідченнях слідству у справі головнокомандувача Муравйова розповів: «Наступного дня, коли ми від'їжджали від ст. Крути, потяг дорогою зупинився за наказом Єгорова, з вагона вивели всіх затриманих і за 300 кроків від потяга їх розстріляли розривними кулями. Я підійшов до вбитих, потім підійшов до Єгорова і спитав, чому їх розстріляли. Єгоров, покурюючи цигарку й усміхаючись, відповів, що дозволив він червоногвардійцям тому, що вони на цьому наполягали»^[63]. Член комітету Першої революційної армії Мойсеєв описав у свідченнях, кого розстріляли: «На ст. Крути було захоплено в полон близько 20 гайдамаків, серед яких було багато гімназистів років по 17. Їх вивезли за станцію і стали розстрілювати найбезпардоннішим чином. Був обурливий випадок, коли один юнак утік з того місця, але його наздогнали, привели на попереднє місце в самій білизні й розстріляли», - і уточнив: «це було зроблено в потязі, яким командував Єгоров»^[63]. Начальник Московського загону Бабенко захопив полонених, а Муравйов призначив Єгорова командувачем Першої армії - обидві прив'язки стоять у матеріалах слідства^[63]. Слідство уточнило число розстріляних: секретарка армійського комітету Цвангер виправила своє свідчення, назвавши 24 особи замість попередніх 150, і член слідчої комісії засвідчив виправлення^[64]. Джерела розходяться в описі способу страти: сотник Аверкій Гончаренко, який командував українським загоном під Крутами, у спогадах писав, що полонених не розстрілювали, а кололи багнетами, тоді як у документах радянського слідства значиться розстріл розривними кулями^[64].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[65].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним^[66]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»^[65]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри^[67]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини^[67]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»^[67][65]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон^[67]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького^[67].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях^[68]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію^[68]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»^[68]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»^[68]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»^[68]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»^[68]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто^[68].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків^[68]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»^[68].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна^[65].

Заступник військового міністра радянської колоніальної адміністрації України (УСРР) Межлаук 5 квітня 1919 року телеграфував Леніну: не можна дивитися на Україну «як на обітовану землю» з невичерпними запасами - її ресурси треба якнайшвидше зарахувати до загальноросійських і використовувати за єдиним планом^[69]. Ленін у другій половині квітня 1919 року пропонував петроградським організаціям вивезти робітників в Україну для поповнення запасів продовольства й палива: «Мобілізацію робітників у Пітері продовжити і на Україну, і на Дон… Раджу рушити цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на 3 місяці. Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»^[70]. Указом від 12 квітня 1919 року ця адміністрація зобов'язала кожне село віддавати державі призначений йому обсяг хліба^[12]. Хліб в українців відбирало продовольче відомство цієї адміністрації: воно посилало в села озброєні загони робітників, а разом із ними хліб відбирали загони таємної поліції більшовиків - надзвичайних комісій (ЧК) - і частини російської армії^[12]. Ці загони конфісковували в селян майно та реманент, брали заручників, а за одного мешканця змушували відповідати все село. Загони того ж відомства і ЧК перехоплювали на дорогах та залізничних станціях українців, які везли хліб на обмін чи продаж в обхід державної монополії: продовольство відбирали, а перевезення хліба карали аж до розстрілу^[12]. Відмова віддати майно коштувала життя: у червні 1919 року агенти херсонської повітової надзвичайної комісії затримали селянина села Роксандрівки Херсонського повіту Никифора Потаченка, 24 років, «за небажання надати коней»; за постановою комісії його розстріляли в ніч на 15 червня (краєзнавча публікація дає 15 липня) у підвалі будинку Тюльпанова - двічі він вибирався із засипаної могили живим, і вбили його лише третім розстрілом^[71].

14 червня 1919 року Ленін телеграфував до Києва на три адреси одразу - голові колоніальної адміністрації Раковському, її міністрові продовольства Шліхтеру та військовому міністрові Подвойському - і переклав постачання російських фронтів на український хліб: «З огляду на цілковиту неможливість забезпечити продовольством Західний і Північний фронти за рахунок виснажених запасів Центру, увесь тягар цього загальнодержавного завдання природно переходить на делегацію Цекомпродарму, керовану Орловим і працюючу згідно з наказом Троцького для всієї російської армії в цілому»; тією ж телеграмою він вимагав від військового відомства адміністрації допомоги цій делегації, «щоб вона могла негайно рушити продвантажі арміям Заходу і Півночі»^[72]. Через тиждень, 21 червня, Ленін надіслав Раковському телеграму з позначками «поза всякою чергою» і «з перевіркою, коли саме доставлено», і призначив строк: «Західній армії абсолютно необхідні найближчими днями три ешелони хліба. Наполегливо прошу вжити найенергійніших заходів для задоволення потреби. Крайність остання»^[73].

Частини Добровольчої армії («білі») захопили місто Фастів Київської губернії 25 серпня 1919 року (7 вересня за сучасним календарем) - і того ж дня почали грабувати мешканців єврейських кварталів міста. Тимчасовий комендант білих Пахомов, отримавши від єврейської делегації 25 тисяч рублів, обіцяв ужити заходів, але одразу зупинити насильство відмовився і пояснив чому: «бо військо дуже озлоблене проти євреїв». Гарнізоном білих командував Бєлогорцев. Білі вбивали за розпорядком: «Надвечір зазвичай збирали всіх козаків, регулярних і партизанів окремо, на перевірку. Після перевірки й молитви вони групами розсипалися по місту „на роботу"». Утікачів ловили на залізниці: «Багатьох дорогою знімали з поїздів і вели до лісу на розстріл»^[74].

Коли до коменданта прийшла російська делегація з проханням припинити погром, бо від нього почало страждати й російське населення, той спитав: «А хто грабує?» - і, почувши, що бере участь і російське населення, відповів: «А потім скажуть, що грабували козаки»^[74]. 23 вересня 1919 року комендант білих у Фастові Кундо видав наказ № 2, де оголосив, що все залагоджено: «Додаю, що заходів до охорони порядку в містечку давно вжито, усякі побоювання цілком безпідставні. Про всі випадки грабежу, насильств і реквізицій прошу негайно повідомляти в комендантське управління»^[75].

Уповноважений Російського Червоного Хреста Рабинович описав підсумок трьох днів так: «Погром, як смерч, зруйнував, спалив і розметав більшу половину містечка… З тліючих руїн пожарищ усе ще діставали трупи спалених у будинках»^[76]. До 30 вересня 1919 року у Фастові налічили 600 убитих, 100 спалених і 315 поранених - при восьми тисячах єврейських мешканців міста, і це була неповна цифра: «убитих значно більше, бо ще й досі знаходять трупи в лісах»^[74].

Опір сіл захопленої України зв'язав війська на весь 1919 рік. Командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко 18 квітня 1919 року доповідав головнокомандувачу збройних сил РСФРР Вацетісу, що військ для Південного фронту не дасть: «Зараз іде впертий бій біля Шепетівки й Тирасполя і вперта боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно». Вацетіс написав на доповіді: «Наказ виконати і донести»^[77]. Через два тижні, 3 травня 1919 року, Антонов-Овсєєнко повторив відмову і назвав масштаб: «за 30 верст від Києва куркульське повстання, до трьох тисяч добре озброєних із 8-ма гарматами». Вацетіс відповів тим самим: «Повторюю, що наказ має бути виконаний»^[78].

Для командування українські селяни, що піднялися проти вилучення, були не противником, а перешкодою постачанню фронту: українське село воно вважало тилом, який слід тримати в порядку, поки основні сили виконують завдання Москви.

Проти сіл, що піднялися, йшла й корабельна артилерія: 2-5 травня 1919 року озброєні пароплави Дніпровської річкової флотилії обстрілювали зайняті повстанцями Чорнобиль, Плюти і Трипілля - судна «Арнольд», «Вєрний» і «Адмірал» названі в оперативному зведенні поіменно^[79].

25 травня 1919 року, підбиваючи арміям фронту підсумки боїв з українськими частинами командира Григор'єва, що піднялися проти радянської влади, Антонов-Овсєєнко розписав арміям порядок зачистки: тих, хто здався, передавати військовим трибуналам радянської влади, «ватажків і начальників» виділяти окремо, а села в місцях дій армій роззброювати, взявши заручників; підписали наказ разом із ним комісар Савицький і начальник штабу Бабін^[80].

Донські козаки білої армії генерала Денікіна вбивали українських галицьких стрільців, узятих у полон, - командування Галицької армії заявляло командуванню білих формальний протест, а військовий суд самої Галицької армії підтвердив, що вбивства полонених були фактом. 25 жовтня 1919 року Начальна команда - штаб Галицької армії (УГА) - вислала, як записано в її деннику, до командування білих місію - отаман Лисняк, сотники Левицький і Куриця, - «які мали заложити формальний протест проти убійств наших полонених донськими козаками»^[68]. У писемній повновласті делегації завдання записано так: «перше запротестувати проти убивання наших полонених військами Денікіна, як це мало місце в Гайсині, по друге, щоби обговорити справу виміни полонених». Отаман Лисняк показав на суді: «В Винниці дістав я припоручення їхати до Штабу Добровольчеської Армії [Денікіна, «білих»], передати згаданий протест і переговорювати що до виміни полонених»; делегацію прийняв генерал Слащов, який пообіцяв, «що зателефонує до Денікіна»^[68]. У листопаді 1919 року на військовому суді над командувачем УГА генералом Тарнавським сотник Курдіяк спитав: «Чи убійства донських козаків були фактом чи фікцією»; Тарнавський відповів: «Це факт. Свідок отаман Букшований, впрочім і 5-та Бригада»^[68].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив: «Ужити найенергійніших заходів до придушення куркульських повстань і виступів банд, застосовуючи обкладення контрибуцією бунтівних місцевостей і взяття заручників»; підписали постанову за голову цього органу Полозов і його секретар Лапчинський^[81]. Відповідати за цією постановою - грішми й заручниками - мав не той, хто повстав, а вся місцевість разом.

Під кінець року Москва закріпила практику вже для всієї армії: 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький і головнокомандувач збройних сил РСФРР Каменєв підписали таємний наказ № 579 - кожна армія «зобов'язується в районі своїх дій обеззброїти населення за допомогою всіх засобів, які є в її розпорядженні (агітація, агентурна розвідка, оплата зданої зброї грішми й натурою, повальні обшуки, штрафи грішми й натурою, кругова порука, система заручників, розстріл винуватців і т. ін., і т. ін.)», і наказ цей, сказано в ньому ж, стосується «в першу голову армій, що вступають в Україну»^[82].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував із району повстання Зеленого - тими самими словами, що й накази: «Повстання ж селян Трипільського району придушено... тепер лишається... стягнення з нього всіх видатків, понесених робітничо-селянською державою на придушення», - і уточнював: «Необхідно провести стягнення продуктами, стягнення з селян видатків, спричинених повстанням»^[83]. У Могилеві-Подільському, який радянські війська захопили 5 квітня 1919 року без бою, місто одразу обклали примусовою виплатою - телеграма в Бюро української преси за підписом Іваницького повідомляла: «у місті зразковий порядок, яким навіть буржуазія задоволена, попри накладену контрибуцію в півтора мільйона»^[84]. У донесеннях Особливої слідчої комісії при командуванні білих (ЗСПР) записано про Одесу: «400 осіб за несплату контрибуцій відправлено на примусові роботи», і про Ізюм Харківської губернії - «очевидці переказували про поголовне пограбування родин, у яких родичі пішли до „кадетів"»^[71].

У Фастові Київської губернії примусову виплату, накладену на місто за радянської влади, внесла єврейська громада - співробітник Редакційної колегії, органу, що збирав свідчення про погроми, Х. Гофман записав: «Уся накладена контрибуція була майже цілком сплачена євреями, попри те, що вони бідніші і їх значно менше, ніж християн. Багато євреїв було взято заручниками, довго сиділи у в'язниці, багатьом довелося зовсім залишити Фастів»^[74].

26 травня 1919 року, в розпал повстання українських селян під проводом Григор'єва проти радянської влади, голова уряду РСФРР Ленін телеграфував до Києва голові колоніальної адміністрації України (УСРР) Раковському і до Харкова її заступникові військового міністра Межлауку: «Декретуйте і проведіть у життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку. Увесь цвях моменту: швидка перемога в Донбасі, збір усіх гвинтівок із сіл, створення міцної армії»; телеграму він звелів прочитати «всім видним більшовикам»^[85]. Днем раніше командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко наказав арміям «роззброювати місцеве населення» в місцях дій^[80].

У таємному наказі № 579 від 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький назвав мету одним пунктом - «основною умовою успіху» оголошувалося «безумовне і поголовне роззброєння сільського населення» України^[82].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував про хід роззброєння з Трипільського району: «Обеззброєння населення провадиться обшуками, усі винні в приховуванні зброї та військових матеріалів передаються польовому ревтрибуналу [військовому суду більшовиків]»^[83].

У селі Тютьковичі Рівненського повіту 6 липня 1919 року сход представників сіл при радянському військовому комісарі Сенічкіні постановив здати «гвинтівки, кулемети, набої» і просив «залишити на населення по 15 гвинтівок і набоїв для оборони населення від бандитів»; тим же протоколом сход скаржився, що радянські солдати забирають майно самовільно, без ордера^[86].

Наприкінці лютого 1919 року чотири полки Добровольчої армії - дивізія генерала Шатилова - з артилерією атакували село Гойти за відмову видати червоноармійців, які там переховувалися; на допомогу селу вийшли загони навколишніх селищ, і денікінці відступили до Грозного^[36]. 23 березня армія вдарила з Грозного на Гудермес^[36]. З 27 по 30 березня йшли бої за Алхан-Юрт: «Обстріл села вели 24 гармати і бронепоїзд, що зайняв позицію біля станиці Єрмоловської... село було захоплено»; захисників загинуло понад 400^[36]. За невиконання вимоги повернути захоплених козаків армія штурмувала Цацан-Юрт - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «9 квітня 1919 р. білі війська атакували і до ночі захопили село Цацан-Юрт. У ході жорстокого бою з чеченського боку загинуло понад 500 осіб, включно з понад 400 власне цацан-юртівцями»^[36]. У жовтні командування кинуло проти Чечні угруповання в 15 тисяч солдатів і офіцерів, зняте з наступу на Москву: «5 жовтня почалися запеклі триденні бої за Чечен-Аул, після чого нового розгрому зазнали селища, розташовані поряд із залізницею»^[36].

Добровольча армія в березневому наступі вздовж залізниці зруйнувала села вщент: «протягом кількох днів йшли запеклі бої, в ході яких виявилися повністю зруйнованими селища Бердикель і Устар-Гордой, захоплено низку інших селищ»^[36]. Рахунок за рік веде радянське обстеження, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: 21 зруйнований аул (в іншій публікації того ж джерела - 27) при 15 тисячах загиблих^[87]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, дає і мотив, і поіменний список: бажання горців «влаштовувати своє державне життя на власний розсуд» Денікін витлумачив як «національний більшовизм», «звідси політика спалення аулів і винищення непокірних горців», і «щоб зламати опір чеченців та інгушів, Денікін дотла спалив десятки найбільших центрів Чечено-Інгушетії - Екажево, Долаково, Алхан-Юрт, Чечен-аул, Устар-Гардой, Гудермес, Герзель-аул, Старий-Юрт та ін.» (Екажево і Долаково - інгуські села)^[88].

Добровольча армія після взяття Алхан-Юрта наприкінці березня 1919 року місяць не давала жителям поховати загиблих - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У вигляді покарання за впертий опір, біле командування протягом місяця не дозволяло віддати землі тіла загиблих захисників села»^[36].

Добровольча армія відповіла масовими стратами на повстання в Грозному в грудні 1919 року: після придушення виступу в ніч на 23 грудня керівник повстанців Гікало доповів: «Зараз у Грозному кошмарні репресії: 79 осіб повішено і масу розстріляно»^[36].

19 лютого 1919 року генерал Ляхов на з'їзді представників Чечні в Алдах оголосив вимоги Добровольчої армії, включно з мобілізацією: «Ці вимоги висувалися в ультимативній формі і не підлягали обговоренню», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, - і з'їзд залишив ультиматум без відповіді^[36]. У квітні 1919 року командування висунуло новий ультиматум: «повну покірність чеченців призначеному правителю Чечні, видачу всіх червоноармійців, більшовиків і абреків, а також усіх цінностей, вивезених у Чечню Червоною Армією... повернення розкрадених матеріалів із залізниці та організацію постачання продовольства і фуражу для армії»; за невиконання окремої вимоги - негайно повернути групу козаків, захоплених в околицях села, - армія штурмом узяла Цацан-Юрт^[36].

У лютому 1919 року Добровольча армія зажадала через Гірський уряд видати всіх червоноармійців, які переховувалися в Чечні: «Близько 700 осіб дійсно були підготовлені до видачі, однак ця акція зустріла рішучий опір Гойтинської Ради і відкрите невдоволення народу», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов (Гойтинська Рада - рада села Гойти); генерал Шатилов доносив: «...серед чеченців відбуваються заворушення, оскільки частина їх не бажає видачі більшовиків»^[36]. Вимога видачі «всіх червоноармійців, більшовиків і абреків» увійшла і до квітневого ультиматуму^[36].

У лютому 1919 року Добровольча армія оголосила на з'їзді в Алдах мобілізацію горців - коштом самих сіл: «селища зобов'язані були споряджати й утримувати мобілізованих за свій рахунок»^[36]. Призначений правителем Чечні генерал Алієв провів мобілізацію: «Зібрані в такий спосіб 200-300 вершників (разом з кабардинцями та інгушами) брали участь у придушенні селянських заворушень на Ставропіллі»^[36]. Історик Є. Ф. Жупікова передає висновок дослідника П. Аптекаря про причини повстання чеченців проти Денікіна: «насильницькі мобілізації та реквізиції продовольства для армії Денікіна»^[87].

У 1919 році генерал Денікін не визнав і розпустив Гірський уряд^[87]; призначений правителем Терської області генерал Ляхов погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі»^[36]. Правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала з чеченців - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Правителем же Чечні від Добровольчої армії було призначено відомого військового - генерала Ерісхана (Ірісхана) Алієва, чеченця за походженням»^[36]. 29 березня 1919 року Денікін скликав у Грозному нараду - як пишуть ті ж історики, «покликану покласти край кровопролиттю і затвердити Е. Алієва як правителя Чечні», - були присутні представники 42 селищ, здебільшого прихильники Атагинської Ради (Чеченської Національної Ради, що засідала в Старих Атагах), підприємці та частина духовенства^[36].

12 грудня 1919 року командування радянського Південного фронту віддало таємну директиву № 188. Документ підписали командувач фронту Єгоров, майбутній очільник СРСР Сталін і начальник штабу Пєтін. Директива ставила армії загарбників завдання: «у найкоротший строк оволодіти м. Києвом»^[89]. 16 грудня 1919 року армія радянської Росії (РСФРР) зайняла Київ утретє від початку комуністичної революції^[89][65].
Українська Народна Республіка (УНР) - українська держава, проголошена 1917 року. До грудня 1919 року її армію, вісім-десять тисяч воїнів, багато з яких хворіли на тиф, затисли біля Старокостянтинова на Волині: з півдня і сходу Добровольча армія Денікіна, із заходу польська армія, з півночі війська радянської Росії. Сучасники називали це становище «трикутником смерті»^[6]. На нараді в Новій Чорториї 4-6 грудня 1919 року голова Директорії УНР Симон Петлюра та командування армії вирішили ліквідувати регулярний фронт. Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка пішла в рейд тилами радянських і білих військ: за 180 днів, з 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, близько десяти тисяч воїнів пройшли Україною дві з половиною тисячі кілометрів. Цей рейд називають Першим зимовим походом^[6].
Тієї ж зими радянські війська окупували більшу частину України. Дати захоплення міст за донесеннями фронтів: 11 грудня 1919 року Полтава і Харків, 16 грудня Куп'янськ, 24 грудня Луганськ, 5 січня 1920 року Маріуполь, 7 лютого Одеса^[89]. На Правобережжі російський окупант дійшов до польського фронту: Кам'янець-Подільський, Проскурів і Старокостянтинів тримали поляки^[6].
Керівництво УНР підписало союз із Польщею і заручилося підтримкою її армії в боротьбі проти російських окупантів. Навесні 1920 року армії Польщі та УНР рушили визволяти Київ. 6 травня 1920 року командувач Південно-Західного фронту радянської армії Єгоров телеграфував у таємному наказі № 304: «Київ повинен дістатися противникові лише ціною найбільших з його боку втрат»^[90]. Армії УНР і Польщі Київ відбили: 7 травня польські розвідувальні підрозділи доїхали до центру міста міським трамваєм, а 8 травня до столиці ввійшли десять полків 3-ї польської армії^[91].
Окупант зібрав сили і 6 червня прорвав польський фронт південніше Києва, біля Самгородка. 10 червня польські війська, підірвавши Ланцюговий і Русанівський мости, відступили з Києва^[91]. 12 червня 1920 року Єгоров доповідав: «Частини 58-ї дивізії зайняли Печерськ і входять до Києва». Накази про перехоплення залізниці Київ - Коростень, віддані напередодні, підписали Єгоров і Сталін^[90].
18 жовтня 1920 року на польсько-радянському фронті настало перемир'я, і Армія УНР залишилася проти загарбника сама^[91]. На 10 листопада вона тримала фронт силами 8968 багнетів і 3250 шабель при 95 гарматах і 687 кулеметах. Проти неї радянське командування рушило 12-ту і 14-ту армії, Башкирську кінну бригаду та кінну бригаду Котовського: 24 000 багнетів, 4000 шабель, 120 гармат і п'ять бронепотягів^[92]. Окупаційні війська атакували першими і зірвали підготовлюваний наступ на Поділлі, в сьогоднішніх Вінницькій і Хмельницькій областях. За одинадцять діб боїв Армія УНР втратила близько 13 тисяч воїнів, майже всю артилерію і чотири бронепотяги^[91].
21 листопада 1920 року близько 12 тисяч воїнів УНР зі штабом Симона Петлюри й міністерствами перейшли річку Збруч, якою йшов кордон із землями, переданими Польщі за Варшавським договором^[91]. Учасник відступу Михайло Андрусяк згадував: «Сумно, з похиленими головами складали козаки зброю після переходу через міст та машерували далі на Захід»^[93].
Восени 1921 року воїни армії УНР зробили останню спробу підняти всезагальне повстання проти радянських окупантів. Цей рейд називають Другим зимовим походом, а його хід відомий за доповіддю начальника Польового повстанчого штабу полковника Юрія Отмарштейна, поданою Симонові Петлюрі. О 2-й годині ночі 4 листопада 1921 року загін перейшов польсько-український кордон біля села Борове: 155 старшин і урядовців, 645 козаків, 32 коні, рушницями озброєно близько 56 відсотків людей^[94]. 7 листопада загін під загальним командуванням Юрія Тютюнника з боєм визволив вузлову станцію Коростень і випустив із в'язниці 600 політичних в'язнів, але того ж ранку відійшов: до міста підходив бронепотяг радянських окупантів із гарматами, проти яких загонові не було чого виставити, а набої доводилося берегти. У бою загинули семеро старшин і дванадцять козаків^[94].
Далі йти загін не зміг. Половина піхоти йшла без чобіт і з відмороженими ногами, обоз віз до 80 поранених, а набої поповнювали лише тим, що брали в убитих і полонених росіян. Штаб вирішив повертати назад, у бік Польщі^[94]. Війська російського загарбника блокували район рейду УНР і 17 листопада оточили загін біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області. Понад 400 воїнів загинули в бою, 537 потрапили в полон, а більше сотні пробилися з оточення і 20 листопада відійшли за польський кордон^[28][16]. Полонених відвезли до села Базар, де 359 із них розстріляли^[95]. Збройна боротьба регулярної Армії УНР на цьому завершилася^[67].

Восени 1921 року воїни Армії Української Народної Республіки (УНР), які відступили за річку Збруч у листопаді 1920 року, зібрали загони й повернулися в Україну, щоб підняти повстання проти радянської влади. Цей рейд називають Другим зимовим походом^[16]. 17 листопада 1921 року окупаційні війська під командуванням Котовського оточили загін УНР біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області^[16].
Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар і замкнули в церкві. Судити їх приїхала з Києва виїзна комісія ЧК - таємної поліції радянської Росії, попередниці сучасної ФСБ; комуністи називали її «надзвичайною п'ятіркою». Її постанова, підписана в Базарі 22 листопада 1921 року, увійшла до збірника наказів військам Київського військового округу під номером 2578 від 26 листопада 1921 року^[95].
Перебіг бою російська комісія описала так: «Зарубано в бою понад 400 чол. і захоплено 537 чол., у тому числі й поранених… Усього перед надзвичайною комісією (п'ятіркою) постало 443 чол., решта померли від ран до прибуття комісії або перебували у тяжкому стані й залишені до одужання»^[95].
Мотив страти комісія записала в тому ж документі: «Керуючись велінням революційної совісті… і щоб запобігти подібним злочинам… і показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю, Надзвичайна П'ятірка постановляє: 1. Осіб, перелічених у доданому до цього списку, в числі 359 осіб, як злісних, активних бандитів - РОЗСТРІЛЯТИ»^[95].
Долю решти українських полонених комісія описала в тому ж документі: сорок одну особу вищого командного складу і цивільного управління вона розпорядилася направити на додатковий допит слідчим органам, а сорок два колишні червоноармійці, які потрапили в полон роком раніше, - до особливого відділу Київського військового округу на перевірку^[95].
Постанову підписали голова комісії Гарькавий, члени Лівшиць, Іванов, Котовський і Фріновський, секретар Литвинов. Котовський, який поставив підпис під вироком, командував тими самими військами, що оточили загін під Малими Миньками. Наказ по округу підписали командувач військ округу Якір, член Революційної військової ради округу Затонський і начальник штабу округу Паука^[95].
Радянське командування запропонувало полоненим перейти на службу до Червоної армії; не погодився ніхто^[67][28]. Розстріл колонізатори провели на очах у зігнаних людей: напередодні вони змусили місцевих селян викопати довгий рів у балці під Базаром, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[95]. Перед ровом один із комісарів ще раз спитав, хто бажає вступити до Червоної армії. З лав відповіли: «До вас служити не підемо!.. Стріляйте!.. Народ вам того не простить!»^[95]. Засуджені обнялися й заспівали «Ще не вмерла Україна» - пісню, яка через сімдесят років, після проголошення незалежності України 1991 року, стала державним гімном України і залишається ним донині^[96]. Під спів гімну радянські війська розстріляли всіх 359 українських полонених біля села Базар^[95][67]. Свідчення зібрала зв'язкова українського підпілля, яка побувала в Малих Миньках і Базарі одразу після страти^[95].
Точний день страти в джерелах розходиться між 21 і 23 листопада^[95][28][16].
Поіменний список усіх 359 розстріляних надрукував сотник О. Шпілінський у Каліші 1932 року; пізніше список передрукували разом із текстом постанови^[95].
Історик Лариса Якубова пише: «Ця страта стала трагічним символом Української революції 1917—1921 рр. Збройна боротьба регулярної Армії УНР завершилася»^[67].

У листопаді 1921 року російські окупаційні війська під командуванням Котовського оточили біля села Малі Миньки на півночі Житомирської області загін воїнів армії Української Народної Республіки (УНР), які повернулися з-за Збруча піднімати повстання проти радянської влади, - цей рейд називають Другим зимовим походом^[16]. Полонених Українців відвезли до сусіднього села Базар, і російська виїзна комісія («надзвичайна п'ятірка») засудила 359 осіб до розстрілу^[95].
Колонізатори влаштували публічну страту для залякування. Напередодні розстрілу вони змусили селян із села Базар викопати довгий рів у балці, а до місця страти звезли мешканців навколишніх сіл^[95]. Мету записано у свідченнях, які зібрала зв'язкова українського підпілля, що побувала на місці одразу після страти: людей зігнали «для відстрашення населення від спроб спротиву совєтській владі»^[95]. Загін армії загарбника оточив 359 полонених Українців щільним кільцем і розстріляв їх на очах у зігнаних співвітчизників^[95].
Розрахунок на залякування записано і в самому вироку: комісія постановила розстріляти полонених, щоб «показати всьому капіталістичному світові та його наймитам, що влада Рад безпощадно карає кожного, хто зазіхне порушити її мирну працю»^[95].