Агресори можуть використовувати неозброєних, непідготовлених або навмисно погано екіпірованих представників колонізованого народу (цивільних осіб чи насильно мобілізованих) для лобових атак. Ця техніка застосовується для прямого фізичного виснаження боєзапасу противника, виявлення його прихованих вогневих точок і розмінування мінних полів тілами людей. На відміну від використання «живого щита» (T0111), де люди слугують пасивним прикриттям для захисту військ агресора, тут колонізоване населення активно використовується як безоплатний, одноразовий витратний матеріал («гарматне м'ясо») для збереження кадрового резерву військ метрополії.
Використання ненавчених мобілізованих як витратного матеріалу: їх «кидали у бойові дії часто відразу, без проходження військової підготовки у запасних частинах, іноді неозброєними, не переодягненими у військову форму (звідси назва)»[1]. Масштаб видно з одного епізоду: «після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 р. до неї було мобілізовано близько 15 тис. осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт», причому «1 гвинтівка припадала на 5-10 осіб»[1].
СРСР поставив чечено-інгуських добровольців у стрій, але відмовив їм у зброї, постачанні та армійському номері - і 3-4 серпня 1942 року кинув їх, із шашками та випадковими гвинтівками, проти німецьких танків під Котельниковим. Воювати чеченці та інгуші йшли й без імперського примусу: вже в перший рік війни на фронті були понад 18 тисяч людей, до третього року - 32 тисячі, за іншими відомостями до 50 тисяч[2]. Після того як СРСР скасував призов чеченців та інгушів, чечено-інгуські офіцери радянської армії домоглися дозволу набрати добровольців; їхні прохання озброїти набраних по-армійському залишилися без відповіді. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, називає їх поіменно: «З ініціативи чеченця радянського генерала Суп'яна Моллаєва, інгуша полковника Абадієва, майора Візантова, капітана Ахтаєва та інших Радянський уряд дозволив Чечено-Інгуській республіці набрати добровольців»[3]. Зібралися дві дивізії, діюча й запасна; діюча після евакуації Керчі пішла на Південний фронт. У Краснодарі командувач Південного фронту маршал Будьонний виставив її навпроти дивізії, що відступила з Керчі, і звернувся до тих, хто відступив, як передає Авторханов, такими словами: «Ось, дивіться на них, горців: їхні батьки й діди під проводом великого Шаміля 25 років хоробро билися й відстоювали свою незалежність проти цілої царської Росії. Беріть із них приклад, як треба захищати Батьківщину!»[3]. Жодну з двох дивізій не було прийнято на постачання радянської армії, і жодна не отримала армійського номера. Авторханов пише: «Обмундировані вони були самою Чечено-Інгуською республікою, звідти ж отримували й провіант»[3]. Про озброєння та взуття бійців він пише так: «усе озброєння цих дивізій складалося з самих шашок і з випадкових гвинтівок найрізноманітніших систем»[3]; «Багато бійців були босими, бо домашні горські чув'яки давно зносилися»[3]. Офіцери попросили Будьонного прийняти дивізії до армії та озброїти їх по-армійському. Далі в Авторханова сказано: «Будьонний пообіцяв подумати. Поки Будьонний думав, німці переправилися через Дон, і чечено-інгуська дивізія в тому ж вигляді, без жодної підтримки, була кинута буквально під ураганний вогонь німецьких танків, що стрімко рвалися до Сталінграда. Під Котельниковим, 4 серпня 1942 року, німецькі танки пройшли по трупах багатьох бійців цієї дивізії. Маленька ж частина потрапила в полон, інша, на чолі зі штабом, зуміла вирватися з оточення й відступила. Але розгром цієї дивізії разом із розгромом цілих корпусів та армій Південного фронту став поганою атестацією для всього чечено-інгуського народу»[3]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують події інакше: набиралася одна 114-та Чечено-Інгуська кавалерійська дивізія - добровольців прийшло на тисячу людей понад комплект у 4,5 тисячі, - Москва її розформувала, а створений на її базі 255-й Чечено-Інгуський кавалерійський полк майора Мовліда Вісаїтова СРСР кинув під Сталінград[2].