Кампанії

Юридична легітимація поділу територій між Московським царством і Річчю Посполитою за спиною Гетьманщини, що остаточно перетворила Україну на безправний об'єкт торгів. «1686 року Росія і Польща підписують черговий так званий „вічний мир", за яким уже офіційно ділять Україну між собою. Для Мазепи та всіх Українців це колосальне приниження». Угоду було закріплено фінансово: «Щоб Польща визнала Київ російським назавжди, 1686 року Москва виплатила їй 146 тисяч рублів сріблом»^[1].

Апогей репресій за В. Щербицького. Масові арешти членів Української Гельсінської групи та дисидентів. Для нейтралізації інакодумців масово застосовувалася каральна психіатрія — оголошення здорових людей божевільними задля їхньої безстрокової ізоляції та медикаментозних тортур. Багато правозахисників, зокрема В. Стус, так і не вийшли на волю, загинувши в таборах особливого режиму^[1][2].

Виконання таємних інструкцій Катерини II щодо інституційної та культурної асиміляції краю. Ліквідація полкового устрою, запровадження імперських намісництв, конфіскація монастирських земель та остаточне закріпачення вільних українських селян^[3][4].

Використання автономії як безоплатної ресурсної та робочої бази для амбіцій Петра I на півдні. Населення несло найтяжчі логістичні повинності: «Харч охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії». Крім того, Москва встановлювала воєнний контроль, розгорнувши мережу баз біля Запорозької Січі: «Запорожці... як умову для будь-якої присяги висували зруйнування Кам'яного Затона... Мазепа був розлючений»^[5].

Угода про поділ Гетьманщини по Дніпру між Московським царством і Річчю Посполитою без участі Українців ^[6]. Юридичне закріплення розколу України та перетворення Запорожжя на буферну зону: «за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави»^[5].

Анексія незалежної української церкви з використанням дипломатичного тиску та корупції. Єрусалимський патріарх Досифей прямо звинувачував московських послів у симонії: «Що [за] вина відхоплювати чужу єпархію? Чи не є сором від людей, чи не є гріх від Бога! Так надсилаєте гроші й з розуму людей виводите...»^[7]. Підпорядкування церкви виправдовувалося геополітикою: «Головним проєктом Голіцина... стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»^[8].

Змова двох тоталітарних режимів (пакт Молотова — Ріббентропа), що призвела до вторгнення СРСР у Польщу та захоплення Західної України. Для легітимізації окупації було організовано фейкові «Народні збори», які проголосували за входження до СРСР. Одразу після цього почалися масові арешти місцевої еліти та примусові депортації сотень тисяч Українців і Поляків до віддалених спецпоселень Сибіру й Казахстану^[1][9].

Фізичне та економічне виснаження регіону через перетворення козацького війська на безоплатну робочу силу для імперських мегапроєктів у болотах Інгерманландії, де фіксувалася колосальна смертність серед Українців^[5].

Державна кампанія зі знищення української мови та культури. Включала закриття недільних шкіл, заборону національної преси, офіційне заперечення існування мови (Валуєвський циркуляр), вивезення історичних архівів до Москви та прямі грошові доплати чиновникам за русифікацію місцевого населення^[10].

Після втечі з-під нагляду восени 1830 року лідер чеченського опору Бейбулат Таймієв, зв'язаний клятвою Паскевичу, переломом обох ніг і хворобою, не брав участі в бойових діях, але самим своїм ім'ям надихав повстанців. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але боялося відкрито репресувати його, оскільки це могло викликати небажаний резонанс по всій Чечні. І все ж подальше перебування такої людини, як Бейбулат, у повсталій Чечні ставало для царського командування небезпечним. Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[11]. 14 липня 1831 року неподалік укріплення Ташкічу Бейбулата було вбито із засідки князем Салі, який перебував на імперській службі. Д. А. Хожаєв зафіксував офіційну версію — вбивство подавалося як кровна помста — та її викриття: «князь Салі, який перебував на царській службі, покараний не був, тоді як інші випадки кровної помсти царське командування жорстоко переслідувало. Паскевич про вбитого Бейбулата відписав, що той був до кінця зрадником, а тому й карати вбивцю не слід»^[11].

Створення першого масштабного ідеологічного обґрунтування загарбання земель московськими царями — «Синопсис, або Коротке зібрання від різних літописців про початок слов'яно-російського народу...»^[12]. Автор конструює міф про єдність: «підганяє історію під потрібний йому сценарій, щоб обґрунтувати, що Київ має прямий стосунок до Москви»^[1].

Окупаційна адміністрація метрополії та лояльні їй сили використовували підкорених Нохчі (Окочан) у збройних конфліктах і здійснювали воєнні інтервенції на гірські території. Історик І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року для підтримки союзних феодалів воєводи послали «терських узденів і черкасів, і новохрещених, і Окочан 252 особи, а також терських отаманів і козаків з терським кінним стрілецьким головою Фадеєм Волошеніним та із сотниками 500 осіб»^[13][14]. 1628 року, після того як горці вбили п'ятьох козаків, відбулося вторгнення у відповідь: Тхамокова зазначає, що під час збройного походу кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[13]. Паралельно метрополія примушувала гірські товариства Нохчі до юридичного підпорядкування та сплати натуральної данини. У відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»^[15]. У документі сухо констатується вимога адміністрації, щоб горці «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»^[15] та зобов'язалися «ясак давати по кулю меду на рік»^[15].

У серпні 1832 року корпусний командир Розен повів десятитисячний загін у похід Чечнею та Ічкерією — гірською південно-східною частиною чеченської землі, куди імперські війська доти не проникали. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Десятитисячний царський загін Розена вторгся в гірську Інгушетію та Чечню, охоплену вогнем народно-визвольної війни. Попри стійкий опір жителів гірської Чечні, які мужньо відстоювали кожну п'ядь землі, царські війська знищили кілька десятків аулів і хуторів»^[11]. 22 серпня після переправи через річку Аргун винищено села Белгатой і Джан-юрт. 23 серпня штурмом узято Герменчук — найбагатше село Чечні на 600 дворів. Розен доповідав військовому міністрові Чернишову: «у самому селі залишено ним понад 100 тіл», а група «числом близько 60 осіб, здебільшого з людей, присланих Казі-Муллою для підбадьорення герменчуцьких жителів», на чолі з муллою Абдурахманом «була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»^[16]. Оточені відмовилися здатися і за наказом генерала Вольховського були спалені живцем. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючих дров і сіна. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум'ї, продовжуючи співати вірші корану»^[17]. Два дні «війська винищували будинки с. Герменчука», 26 серпня знищено Шалі «за винятком 11-ти дворів, що заплатили штраф і податі»^[17]. Схему походу Розен визнав сам: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення полонених наших, покарані винищенням жител і ріллі, для чого, 27-го і 28-го минулого серпня, відряджено було полк. Шумського... Ним винищено Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»^[16]. Далі винищено Анзелі-юрт і Чингарой-юрт, посіви та житла Автурів, Саїд-юрт, ріллю й будинки Гельдігена, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, спалено Маїртуп, в Ічкерії — Шоні, Центорой, Белгатой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт; спалено Беной^[17][16][11]. Підсумок Розен підбив у рапорті Чернишову від 27 вересня 1832: «Усього дотепер підкорилося Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80, з яких четверта частина ніколи не перебувала в залежності від нас; полонених наших повернуто 30 чоловіків і жінок; податей і штрафу грошима та худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п'яти тисяч рублів сріблом]. Винищено непокірних селищ 61, з яких багато після покарання виявили покірність і виконали всі вимоги»^[16].

Восени 1830 року генерал Вельямінов, який прийняв командування військами, що діяли проти Чечні, розпочав із колективних майнових стягнень із чеченських сіл, що стояли на річці Терек біля імперського кордону. Імперський історик Потто визнає: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної Вельямінов «одразу наказав відібрати у жителів двох сіл Брагуни та Новий-Юрт, повз які пройшов загін, теж десять голів худоби і повернути їх козакам», а після викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів»; власника Нового-Юрта Шах-Гірея було викликано до Грозної й посаджено в каземат — тюремну камеру всередині фортеці^[18]. 18 грудня 1830 року в Грозній зібрався загін із чотирьох піхотних полків — Московського, Бутирського, Тарутинського та Бородінського, — зведеного батальйону 43-го єгерського полку, п'яти сотень лінійних козаків і двадцяти двох гармат, і вночі війська рушили на село Дзулгай-Юрт, де жив карабулацький ватажок Астемір. Потто писав: козаки, увірвавшись у село на світанку, кинулися до будинку Астеміра; самому йому вдалося втекти, «але його родина — малолітній син, донька, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них, було взято в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано»^[18]. Далі послідовно знищувалися села західної, Малої Чечні: Кітер-Юрт «було віддано полум'ю», спалено Пхан-Кічу, біля села Даут-Мартан «жителі встигли втекти, але все їхнє майно лишилося здобиччю загону», спалено Едін-Юрт і Даут-Юрт, знищено «величезні запаси заготовленого сіна», зайнято Мартан-аул і Джарган-Юрт, винищено аул Енгелі^[18]. Між походами війська прорубали просіку в лісі між селищем Алди та фортецею Грозною. У січні 1831 року удар було перенесено на східну, Велику Чечню: спалено Узекен-Юрт, винищено Бесенбер з усіма хуторами. Села Автури, Гельдіген і Маїртуп прислали своїх старійшин із пропозицією покори та заручників, але Вельямінов відкинув їх, вимагаючи видати всіх російських полонених і солдатів-утікачів. Умова була подвійною неможливістю, і Потто сам це розшифровує: полонених «не могло бути в них багато» — полонені не осідали в селах, а йшли за обміном і викупом, які практикували обидві сторони; утікачів же Нохчі не видавали — на них Чеченці, за визнанням Потто, «дивилися... як на тих, хто віддався під заступництво їхніх вогнищ, а тому ніколи не видавали їх»^[18]. Гостинність — оспівувана в чеченських іллі (героїчних піснях) цінність нарівні з мужністю та вірністю слову, а видача втікача означала відправити гостя на смерть: історик Д. А. Хожаєв писав про похідні шибениці, «на яких генерал [Єрмолов] вішав горян і російських солдатів-утікачів та козаків, що переховувалися в гірських аулах», і фіксував, що вимога «видачі російських солдатів-утікачів і козаків, які жили в гірських аулах» була постійним інструментом імперських приставів^[11]. Вимагаючи одночасно неіснуюче й неприпустиме, Вельямінов проєктував відмову: «ця пізня і вимушена покора зовсім не входила в плани Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули, і, можливо, саме тому він поставив перед ними такі умови, які, на думку горян, були немислимі»^[18]. З боєм узято та спалено Автури, віддано вогню Гельдіген з усіма запасами, 21 січня винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» разом із навколишніми аулами^[18]. Підсумок Потто підводить визнанням: «уся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню й мечу»^[18].

Імперія проводить загальний перепис населення, який використовується як інституційний інструмент колонізації для бюрократичного стирання української ідентичності та закріплення ідеології великодержавного шовінізму^[19][10].

Окупаційна адміністрація Московського царства підтримувала режим позбавлення підпорядкованих суспільств Нохчі (Окочан) самостійності в Терському місті, пролонгувавши владу над ними лояльного іноземного правителя для їхньої подальшої мобілізації. У 1661 році цар Олексій Михайлович видав жалувану грамоту кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському, офіційно приписавши йому «над Окочанами і над Черкасами, які нам, великому государю, служать на Терку, бути князем, і їх у ратній справі та в усіх наших ділах відати й судити»^[15]. Отримавши контроль, призначений правитель став інструментом реалізації імперських завдань: у 1676 році центральний апарат Посольського приказу направив припис князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття на Терек «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану і Петру Олексійовичам»^[14]. У той самий період підпорядковані Нохчі були примусово кинуті у воєнні походи метрополії проти Кримського ханства. У відписці князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатується, що для походу в кримські улуси в його розпорядженні перебували різні ратні люди, зокрема «Окочан 190 чоловік»^[14], а історик І. Х. Тхамокова підтверджує, що в 1675 році в Криму воювали загони, у яких були «з узденями, з новохрещеними і «Окочанами»»^[13].

Безпрецедентне втручання РФ у президентські вибори суверенної держави для нав'язування лояльного кандидата (В. Януковича). Кампанія включала висадку десанту російських політтехнологів («Русский клуб»), пряму участь В. Путіна в агітації та інформаційну демонізацію опозиції. Проти лідера демократичних сил В. Ющенка було застосовано хімічне отруєння. У відповідь на протести Москва інспірувала загрозу розколу країни (з'їзд сепаратистів у Сєвєродонецьку)^[1].

Неправдива обіцянка влади повернути корінному населенню втрачені козацькі вольності в обмін на кров. Це дозволило імперії сформувати козацькі полки та зібрати ополчення, після чого селян, які спробували протестувати, було придушено^[20].

Захоплення Кримського ханства та його насильницьке включення до складу Російської імперії. Щодо Криму кампанія означала скасування незалежності, військову окупацію, усунення хана та початок витіснення корінного населення ^[21]. Щодо України анексія забезпечувалася примусовою мобілізацією козаків як військового ресурсу, колонізацією прилеглих південних степів для створення лояльного тилу та стиранням козацьких топонімів на користь імперського конструкту «Новоросія»^[1][9].

Віроломне військове оточення та зруйнування Запорозької Січі одразу після спільної війни. Видання маніфесту про знищення самої назви козацької твердині та довічний арешт останнього кошового отамана Калнишевського^[1][22].

Сепаратні мирні переговори між Москвою та Річчю Посполитою про закінчення війни й розподіл сфер впливу, що відбулися в повній ізоляції української сторони: «Це справжня драма для Українців: на наполягання польської сторони Українців до переговорів не допускають»^[1].

Використання державної монополії «Газпром» як політичної зброї проти незалежного курсу Києва. Відключення постачання газу в розпал зими (1 січня 2006 р. та 1 січня 2009 р.) для дестабілізації української економіки, шантажу європейських споживачів і примусу українського уряду до невигідних контрактів через корупційних посередників (RosUkrEnergo), тісно пов'язаних з російською владою та криміналітетом^[1].

Консервативний партійний апарат під керівництвом В. Щербицького намагався стримати зростання національно-визвольного руху. Через тиск КДБ і загрозу негайної заборони засновники українського руху за незалежність спочатку були змушені маскувати свої цілі, назвавши організацію «Народний Рух за перебудову» (нібито на підтримку курсу М. Горбачова)^[1][9].

У 1718 році уряд Московського царства організував масштабне вторгнення на землі Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків та союзних Петру I кабардинських князів на „Чеченський повіт" по Сунжі та Аргуну»^[23]. Внаслідок набігу «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи „пожитків"»^[23]. У 1721 році збройні акції тривали: дослідник вказує, що астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[23].

Публічний дипломатичний шантаж з боку В. Путіна на саміті НАТО в Бухаресті з метою заблокувати надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ). Російський лідер прямо погрожував Дж. Бушу розчленуванням України в разі її вступу до Альянсу, заявляючи, що за такого сценарію Україна «піде без Криму і сходу»^[1].

Використання союзним центром М. Горбачова міжнародних важелів для утримання України у складі СРСР. Кульмінацією став візит президента США Дж. Буша до Києва, який з трибуни Верховної Ради застерігав Українців від незалежності, закликаючи підтримати Горбачова і називаючи прагнення до свободи «самогубним націоналізмом, заснованим на етнічній ненависті» (знаменита промова Chicken Kiev Speech)^[1].

Після відходу австро-німецьких військ Червона армія РРФСР повторно окупувала більшу частину України. Агресор розпочав масштабне вилучення ресурсів: спеціальні продзагони силою конфісковували в селян хліб і сировину для вивезення до РРФСР. Опір місцевого населення, що вилився в потужні бунти повстанського фронту (зокрема повстання отамана Григор'єва), жорстоко придушувався каральними експедиціями та масовим терором з боку ЧК й армії. Кампанію ускладнило втручання білогвардійських військ генерала Денікіна, що призвело до «Київської катастрофи» (серпень 1919), коли українські війська вимушено здали визволену столицю^[24][25].

Змова Російської імперії з монархіями Габсбургів і Гогенцоллернів щодо розчленування сусідньої держави. Внаслідок цього імперія анексувала Правобережну Україну, Волинь і Поділля, ліквідувавши польську республіку^[26].

У період з 1726 по 1731 рік Російська імперія здійснювала рутинний адміністративний та економічний тиск на суспільства Нохчі, уникаючи масштабних воєнних інтервенцій. Окупаційна адміністрація жорстко обкладала податками комерційні поїздки корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні документи, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя окоченина Курмана Богоматова... мит за указом 24 алтини грошима взято»^[23], а також «від 15 лютого 1726 р. повідомляється про те, що з терських окочан Суркая Усманова... було стягнуто мита»^[23]. Економічне удушення викликало збройний опір: Ахмадов вказує, що горці «здійснювали напади на царські укріплення, тримали фортецю Святого Хреста «у великому утісненні»»^[23]. Крім того, імперія проводила збір військово-стратегічної інформації: історик Ш. Б. Ахмадов зазначає, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також мапу цього району»^[27].

Окупаційна адміністрація Московського царства в Терському місті використовувала підкорених Нохчі (Окочан) для виконання державних завдань, штучно утримуючи їх у стані економічної залежності. У своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували про постійний примус до воєнних дій: «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государю, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[15]. При цьому метрополія навмисно не видавала корінному населенню базових ресурсів для життєзабезпечення впродовж п'яти років. У пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу зафіксовано: «государевого хлібного жалування за минулі роки — за 125-й, і за 126-й, і за 127-й, і за 128-й, і за 129-й рік — їм не дано»^[15]. Результатом стало виснаження населення: Бійтеміров доповідав, що вони «стали безхлібні, від голоду та всякої нужди вкрай загинули й заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками й дітьми голодною смертю»^[15]. Для розв'язання кризи очільник Нохчі вирушив до Москви, однак під час повернення на Кавказ загинув. У пам'яті з Посольського приказу констатується, що «Кохостров-мурза зі своєю людиною втонув у річці Оці»^[15], при цьому представники метрополії постановили конфіскувати майно загиблого: «одяг його і всяке майно взяли до нашої казни»^[15]. Смерть делегата була використана для подальшого обмеження прав Нохчі. У поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Чепан Кохостров зазначав, що під час інциденту «государева жалувана грамота пропала разом із ним»^[15], унаслідок чого окупаційна адміністрація штучно понизила статус його родини для обкладення повинностями: у доповідній виписці Посольського приказу зафіксовано, що спадкоємців було «зрівняно в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «жодних податей не бралося»^[15].

У 1818 році, вже після зведення фортеці Грозної на відібраній землі, Російська імперія використовувала розташоване поруч село Сольжа (Сунженська) як ресурсну базу гарнізону, а потім розорила його, коли жителі відмовилися видати односельця і взялися за зброю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого стало те, що «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[11]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, аби фортеця «могла отримувати з нього всі необхідні потреби». Коли солдати відбирали в жителя вола, «якого він називав своїм», той вистрелив у солдата; жителі відмовилися його видати, заявивши, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть». Коли начальник корпусного штабу «пішов сам із кількома ротами», його «зустріли пострілами». Сім'ї та майно були відіслані заздалегідь, оборону тримали самі чоловіки. Військам було наказано відрізати відхід — «перехопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше. Лише після цього війська увійшли в залишене село і кілька днів вивозили з нього «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс»^[28].

Повне витіснення мови з культурної та літературної сфери. Кампанія включала заборону ввезення книжок, театральних постановок і текстів під нотами, а також нав'язування російського правопису для дозволених словників та відмову цензорів читати українські рукописи^[10].

Російська імперія продовжує знищувати культуру корінного народу напередодні війни. Школярам і студентам забороняють відвідувати національні вистави, повністю ліквідується місцева преса, а також запроваджується заборона на святкування ювілеїв національних героїв^[10].

Державна кампанія з витіснення мови з публічного простору та літератури. Включала заборону виступати рідною мовою на наукових з'їздах і святах, тотальну цензуру перекладів, заборону ввезення книжок з-за кордону та знищення дитячої літератури рідною мовою^[10].

Кампанія із запровадження цензури та інституційної мовної асиміляції. Видання указу, що забороняв друк книжок мовою корінного народу в ключових друкарнях, з метою придушення локальної культури й тотальної уніфікації друкованого слова: «Указ Петра І про заборону друкування книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях»^[10].

Окупаційна адміністрація Московського царства заснувала нову військову базу в гирлі річки Терек для контролю над прилеглими територіями, включно із землями Нохчі. Історикиня Е. Н. Кушева пише, що базу «ставили її у 1588–1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні „вогняним боєм", пищалями»^[29]. Інфраструктура бази планомірно розширювалася: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що «на початку XVII століття... Терське містечко перетворилося на доволі потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат, а гарнізон — понад тисячу стрільців і Козаків»^[30]. Для утримання позицій адміністрація підселяла додаткові військові кадри: історикиня І. Х. Тхамокова зазначає, що «1589 р., невдовзі після того, як місто було збудовано, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і Козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»^[13]. На цій території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історикиня І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «1623 р. „за чолобиттям терських і гребінських Козаків" на Терек було надіслано царський указ про видачу платні 30 отаманам і 470 рядовим Козакам»^[13].

Спроба проросійських політичних сил в Україні інституціоналізувати витіснення державної мови з публічної сфери, освіти та діловодства шляхом ухвалення закону, що розширював права так званих регіональних мов в інтересах Російської Федерації^[10].

У 1809-1811 роках Російська імперія закріплювала владу над землями Нохчі підкупом старшин, контролем над продажем хліба та солі і нацьковуванням сусідніх народів на Чеченців. Щоб схилити Чеченців до покори, головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 р. с. одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 р.»^[31]. Продаж Чеченцям хліба й солі імперія замкнула на підконтрольні мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині»^[31][27]. У прокламації мешканцям Чеченської землі генерал Тормасов поклав провину за розорення 1807 року на самих жителів — «самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас позаторік» — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я»^[31].

Запровадження жорсткого дискримінаційного законодавства (Указ № 17006), яке обмежило права Єврейського населення. Створення зони фізичної сегрегації, що пролягла переважно колонізованими українськими територіями^[32].

Кампанія з перетворення вільного населення на безправних військових рабів, що спровокувала придушене повстання бузьких козаків 1817 року. Пізніше, 1828 року, завершилася переманюванням отамана Гладкого та ліквідацією останньої Задунайської Січі Турками^[33][34].

У 1732 році рівнинна частина Чечні стала центром масштабного збройного опору. Виступ був спровокований прямим невдоволенням корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що зібрані, «відкрито висловлюючи своє невдоволення діями царської влади, почали погрожувати нападом на їхні укріплення»^[27]. Дослідник Я. З. Ахмадов доповнює, що «у 1732 р. рівнинна Чечня знову перетворюється на центр великого повстанського руху», і «в Чечен-Аулі зібралося близько 10 тис. горців», які мали намір виступити «для розгрому царських укріплень»^[23]. У відповідь окупаційний апарат застосував військову силу: перший автор вказує, що «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[27], і той, згідно з цитованим рапортом, постановив повстанців, «не допускаючи до розмноження, посланою командою відвернути і зруйнувати»^[23]. Каральна акція координувалася з лояльною місцевою елітою: Ш. Б. Ахмадов зазначає участь князя Казбулата, «який привів загін царських військ на чолі з Дугласом у селище Чечен-аул для придушення виступу горців»^[27]. Однак повстанці уникли прямого зіткнення з головними силами імперії: Я. З. Ахмадов фіксує, що «Генерал Дуглас, який було виступив у похід, отримав звістку, що горці розійшлися»^[23]. Після цього генерал направив для покарання жителів драгунську команду полковника Коха, яка, як констатується в джерелах, «7 липня вступила в село Чечень, повністю спалила його і почала спішно відходити назад»^[27]. Історичний епізод завершився того ж року повним фізичним розгромом карателів: Я. З. Ахмадов резюмує, що під час відходу загін Коха «був оточений у густих лісах, розбитий і знищений», а також у ході бою «загинув і старший чеченський князь Казбулат»^[23].

У період з 1736 по 1740 рік дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії підтримував контроль над кордонами суспільств Нохчі шляхом інфраструктурного будівництва та захоплення заручників. Затверджена доказова база свідчить, що метрополія почала зі зведення нових фортифікацій: історик Я. З. Ахмадов констатує заснування 1736 року укріплених пунктів, серед яких «три нові козацькі станиці: Бороздинська, Каргалинська, Дубовська»^[23]. Історик І. Х. Тхамокова підкреслює їхній інженерно-оборонний статус, фіксуючи, що кожна подібна станиця «була ніби невеликою фортечкою, що служила для захисту від ворожих набігів»^[13]. За будівництвом інфраструктури послідувало фізичне підселення військових контингентів: перший дослідник вказує, що на цих рубежах розмістили гарнізони, «а від Кізляра до моря поселяють ще 430 козацьких сімей»^[23]. Паралельно окупаційна адміністрація продовжувала фізично утримувати родичів місцевої еліти, захоплених у попередні роки: Ахмадов зазначає в переліку архівних документів наявність паперу за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володільця А. Бартиханова підполк. Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[23].

У 1722–1724 роках Російська імперія здійснювала військово-інфраструктурну колонізацію та демографічні маніпуляції на захоплених рубежах. Восени 1722 року розпочалося будівництво нової військової бази: історик Я. З. Ахмадов констатує, що Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»^[23]. Для забезпечення силового контролю над територією метрополія здійснювала заселення лояльними військами: дослідник вказує, що при фортеці «розселяють 1 тис. сімей Козаків з Дону»^[23]. Водночас окупаційна адміністрація ліквідувала колишній адміністративний центр і насильно перемістила підпорядковані суспільства Нохчі: автор фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, заселеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»^[23]. Навколо нового укріплення формувалася контрольована буферна зона: історик Ш. Б. Ахмадов зазначає, що «поруч із фортецею Святого Хреста дуже швидко стали виникати слобідки, населені Черкесами, Чеченцями, Інгушами, Кабардинцями та ін.»^[27].

У грудні 1831 року генерал Вельямінов, не розпускаючи загону, що стояв табором біля фортеці Грозної, перейшов до тактики набігів на чеченські селища. Імперський історик Волконський писав: Вельямінов «вирішив непокоїти ворога і відволікати його увагу від наших меж. Так, 23 грудня 1831 року він відправив у набіг командира Моздокського козачого полку підполковника Засса, який розорив по правий бік Сунжі кілька чеченських хуторів, що лежали навпроти с. Чертугай, і доставив у табір трьох полонених жінок та до 250 голів худоби. Під час цього набігу ворог залишив на місці 7 тіл»^[17]. У лютому 1832 року набігова тактика переросла в експедицію селами, що стояли по річці Сунжі вище фортеці Грозної. Імперський огляд воєнних дій визнає: «ген.-л. Вельямінов у лютому 1832 року здійснив експедицію для покарання Чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі»^[16]. Історик Я. З. Ахмадов писав про той самий удар: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[35].

Метрополія тимчасово знизила інтенсивність прямих військових ударів, перейшовши до інфраструктурного зміцнення та вивчення регіону. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що у зв’язку із зовнішньополітичною ситуацією «питання, пов’язані з гірськими народами, перестали бути для них першочерговими»^[23]. Проте окупаційний апарат продовжував підготовку до подальшої експансії. У 1711–1712 роках уряд укрупнив військові рубежі на кордоні із землями Нохчі: дослідник вказує, що «дрібні гребінські козацькі містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць — від Червленної до Курдюковської»^[23]. Паралельно велася концептуальна та економічна розвідка: у 1714 році радник царя О. Бекович-Черкаський подав донесення, в якому вважав «залучення Горців на бік Росії» таким, що «відповідає життєвим інтересам російської держави»^[23]. У 1717 році для інвентаризації потенціалу земель Нохчі уряд направив фахівця: автор фіксує «обстеження мінеральних джерел та інших природних багатств р. Терек (зокрема Брагунських теплих вод) доктором Готлібом Шобером за завданням Петра I»^[23].

Таємна операція (диверсія) московських посланців, переодягнених ченцями, спрямована на фізичне знищення історичних архівів. Підпал бібліотеки Києво-Печерської лаври мав на меті знищити давні документи (грамоти литовських князів, польських королів та українських гетьманів) і стерти письмову пам'ять про незалежне політичне та духовне минуле колонізованих територій: «Пожежа знищила 'письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя лаври'»^[10].

Після карального походу Єрмолова, що розорив рівнинні села Нохчі 1826 року, частина жителів винищених сіл відмовилася переселятися під контроль завойовника й сховалася в лісах. Імперський історик Потто визнає: «жителі деяких аулів, винищених Єрмоловим, сховалися в лісах і, не бажаючи виселятися, покинули навіть свої поля, засіяні хлібом»^[18]. Селище Узені-Юрт на березі Аргуну стало прихистком цих людей та опорою карабулацького ватажка Астемира, соратника Бейбулата Таймієва в повстанні 1825 року. У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, потай вивів на село загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами, змусивши взяти участь і чотириста Чеченців з підкорених товариств. Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати жителям відступ до лісу»^[18]. Попереджені вершником жителі втекли за Аргун. Потто фіксував: козаки, наздогнавши втікачів, «схопили... трьох жінок та вбили й поранили осіб п'ятнадцять», після чого «село Узені-Юрт, з усім майном і навіть свійською худобою, було знищене дощенту»^[18]. Тієї ж зими Лаптєв вимагав від селища Гельдиген заручників, відкинувши викуп за схопленого молодого гельдигенця. Потто писав: «Лаптєв відкинув усі пропозиції й вимагав одного - аманатів»^[18]. Улітку 1827 року генерал Енгельгардт, який змінив його, влаштував засідку під час жнив біля аулу Самашки. Потто визнає: жителів вільно пропустили на поля, а потім «усе, що перебувало на полі, виявилося оточеним густим козацьким ланцюгом»; населення відпустили, захопивши в полон ватажка Тара-Адзуєва та сім'ю лідера опору Бакара-Булатова, а хліб Галгаївців, які жили при аулі, «випалили... на пні»^[18].

У період з 1817 по 1818 рік Російська імперія силою переносила укріплену лінію з Терека на Сунжу та закріплювала зайняту територію товариств Нохчі будівництвом фортеці, супроводжуючи це зігнанням населення, захопленням заручників і примусом до покори. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що перенесення лінії «стискало непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», а фортеця Грозна будувалася «на чеченській землі», де «вісім квітучих чеченських селищ… були знищені, а населення зігнане з земель»^[11]. Імперський генерал Єрмолов, командувач Кавказького корпусу, у своїх «Записках» свідчить про введення військ («24 травня переправився весь загін… перейшов від Терека на річку Сунжу»), про вимогу до старшин «поновити давню присягу на покірність» і про взяття аманатів «від їхніх селищ»^[28]. Імперський історик Потто підтверджує закладення фортеці 10 червня 1818 року «на шість бастіонів, яку Єрмолов назвав Грозною»^[36].

Кампанія з придушення легальної громадянської активності корінного народу. Імперія почала масово закривати просвітницькі товариства, офіційно визнала освітню роботу місцевого населення загрозою для держави, а згодом законодавчо зарахувала Українців до категорії чужинців («інородців») з повною забороною будь-яких національних об'єднань^[10].

Економічний і політичний тиск В. Путіна на В. Януковича восени 2013 року з метою зірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС в обмін на кредит у 15 млрд доларів і знижку на газ. Після початку Євромайдану Кремль категорично заборонив Януковичу йти на поступки протестувальникам, прямо вимагаючи застосувати силу і розстріляти людей за сценарієм придушення андижанського повстання^[1].

У 1812-1814 роках Росія воювала з Наполеоном і великих походів углиб Чечні не вела. Військами на Тереку командував генерал Ртіщев, який великих походів уникав, але рейди за Терек за нього тривали. Полковник Ерістов двічі переходив Терек і розоряв чеченські села; вдруге він «винищив кілька селищ по Сунжі» та силою змусив Нохчі віддати аманатів^[37]. Ці набіги засуджувала навіть сама імперська верхівка. Генерал Ртіщев вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[37], а імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю», тобто визнав рейд невиправданим^[11]. Набіги від цього не припинилися. Крім рейдів, імперія нацьковувала на Чеченців сусідні народи. У 1816 році Нохчі на чолі з Бейбулатом Таймієвим узяли в полон майора Швецова^[11], і у відповідь командувач на Тереку генерал Дельпоццо листом спонукав кумицьких володарів Ендірея, Аксая і Костека піти війною на Чеченців, вимагаючи «покласти край розбійницькому народові»^[38]. Кумицькі володарі підписали «Зобов'язання», в яких зобов'язалися воювати з Чеченцями, вбивати їх або видавати Росіянам і не пропускати до них жодних товарів^[38]. Своїх військ Дельпоццо при цьому не знімав і в тому ж рапорті пропонував тримати їх на Сунжі, «доки не винищу звірячої їхньої свободи та незалежності»^[38].

У лютому — квітні 1807 року Російська імперія здійснила каральний похід углиб Великої Чечні під проводом командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, розорюючи селища Нохчі та примушуючи їх до підданства. Історик Д. А. Хожаєв пише про війська генерала Булгакова як про таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю»^[11]. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав у тому, щоб ударити раптово, поки жителі не сховали сім'ї в горах: «застали б і ви їх усіх зненацька, худоба й сім'ї їхні не могли б ще бути ними приховані в горах, а тому покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші»^[39]. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков штурмом прорвав укріплену Ханкальську ущелину й віддавав селища вогню; генерал Івеліч доносив, що Велика Чеченська Атага «віддана вогню», а її жителі підкорилися, «селища яких знищені вогнем»^[39]. Незадоволений тим, що замість раптової розправи вийшла кровопролитна війна, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти штурм Ханкали «на свій рахунок» і підкреслив каральний, а не воєнний характер дорученого: «вас послано не для того, щоб вести війну з Чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покори»^[39]. За підсумками походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доповідав, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, не скоро наберуться сили»^[39].

Окупаційна адміністрація Терського міста здійснила збройне вторгнення на гірські землі Нохчі. Історик Е. Н. Кушева констатує, що воєнний похід терських загонів 1618 року в гори відбувся «на прохання «уварського Нуцала князя і брата його Сулемана-мурзи та сина Чорного князя Турлова-мурзи»»^[29]. Кушева додає, що «У 1621 р. служилий кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син князь Шолох у чолобитних посилалися на свою участь у поході терських ратних людей у гори, що відбувся 1618 р.»^[29]. Підготовка до операції включала примусову мобілізацію: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрович Вельямінов разом із батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників, на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[15]. Здійснивши перехід «через гори і гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[15], загони обрушилися на поселення. В аналогічному документі кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські численні кабаки спалили і дощенту розорили, і численний полон захопили, а інших багатьох лю[дей] побили»^[15]. Кушева констатує, що після того як загонами «було повойовано «шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські кабаки»», корінне населення було примушене до підкорення: ««шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські люди... провину свою визнали»»^[29], унаслідок чого горці «добили чолом і шерть та аманатів дали в Терське місто»^[15].

Наприкінці XVII століття Московське царство здійснювало безперервний силовий, дипломатичний та економічний тиск на суспільства Нохчі. У відповідь на союз корінного населення з російськими козаками-розкольниками регулярна армія проводила збройні операції: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[23] і фіксує «відповідні каральні рейди царських сил»^[23]. Паралельно дипломатичний апарат розширював юридичний контроль над регіоном, оформивши в 1696 році «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[23]. Силові методи доповнювалися офіційним фіскальним тиском: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які проживали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку платити мито за різні товари та вироби, які вони вивозили на продаж до своїх співвітчизників у Чечню та Інгушетію»^[27]. Економічне удушення посилювалося свавіллям місцевої окупаційної адміністрації: він додає, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»^[27].

Черговий етап наступу на автономію: договір з Москвою, що ліквідовував незалежну дипломатію («гетьмана не обирати... від себе їм ні до кого нічого не писати»), забороняв декларувати власну суб'єктність і вимагав: «народ Малоросійський усілякими мірами та способами з Великоросійським народом з'єднувати... шлюбом»^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збір військово-стратегічної та економічної інформації про гірські суспільства Нохчі (Шибутян) і робила спроби їх примусового підпорядкування. У 1658 році центральний апарат Посольського приказу приписав терським воєводам направити місію в гори, щоб «про ті землиці... звеліти роздивитися й розвідати достеменно — чи багато їх і які то люди... і який у них бій... і що в їхній землі родить, і які є ремісні люди»^[15]. У документі центральної влади також прямо вказувалося «звеліти взяти в них в аманати родичів — знатних людей»^[15]. Для виконання наказу в 1659 році терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали військового емісара: у виписці в доповідь Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатується, що воєводи «в Шибутську землю послали голову стрілецького і звеліли йому в Шибутській землі додивитися християнської віри, і церковної будови, і городів, і місць, і до віри їх привести, і аманата на Терек узяти»^[15]. Емісар провів розвідку, доповівши, що «церковної будови і го]родів у них і боїв ніяких немає»^[15], однак підкорити населення не зміг: «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»^[15]. Захоплення нових заручників також завершилося безрезультатно, емісар лише констатував, що горці «під государевою високою рукою [бути] хочуть, і на Терку в них [аманат є]»^[15].

Подальше урізання політичної суб'єктності Гетьманщини та втручання у внутрішні справи автономії. Гетьманові заборонили позбавляти посад чи карати козацьку старшину без згоди царя. Це створило надійні механізми ручного управління елітами з боку імперії^[40].

Важка геополітична війна імперії, що супроводжувалася масовою мобілізацією українського селянства. Відмова селян Київщини виконувати повинності переросла в масштабне антикріпосницьке повстання, яке було жорстко придушене регулярними військами^[41][42].

Різке згортання політики «українізації». Початок фізичного знищення та політичного шельмування інтелектуальної еліти — письменників, науковців, режисерів, а також старих націонал-комуністів (доведення до самогубства М. Скрипника). Паралельно з фізичним терором розгортався розгром Української автокефальної православної церкви, масштабна цензура, переписування історії та штучне зближення української мови з російською^[24][1].

Масове слідство, катування та публічні страти прихильників Мазепи серед козацької старшини й населення для придушення опозиції та залякування регіону^[5].

Інституційне захоплення та духовна уніфікація. Імперія офіційно ліквідує незалежну унійну церкву на Правобережній Україні, насильно переводячи паству та майно під контроль лояльного Московського патріархату^[9].

Воєнна операція московських військ із повного зруйнування Запорозької (Чортомлицької) Січі як автономного військового центру в помсту за підтримку Карла XII. Мета імперії була зафіксована прямо: «Войско Запорожское Низовое искоренити и имя того вечне згладити»^[5][43].

Знищення козацького полкового устрою на Правобережжі рішенням польського сейму. Ця подія стала прямим і неминучим наслідком «Вічного миру» (1686), за яким Москва та Варшава кулуарно поділили Україну по Дніпру, позбавивши Правобережжя московської протекції та віддавши його на остаточну асиміляцію Польщі^[44].

Остаточне скасування політичної автономії. Катерина II змусила гетьмана К. Розумовського зректися посади та створила окупаційну адміністрацію (Другу Малоросійську колегію) на чолі з П. Рум'янцевим для повної уніфікації краю^[3][4].

Спроба Москви легітимізувати збереження імперії, що розпадалася. Голова парламенту СРСР А. Лук'янов розробив лукаве і двозначне формулювання питання («Чи вважаєте ви за необхідне збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік...»), на яке радянські громадяни психологічно не могли відповісти заперечно, щоб використати результати для примусу республік до підписання нового союзного договору^[1][9].

У липні 1825 року, у розпал повстання Бейбулата Таймієва, Російська імперія винищила старшин, скликаних під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після п’ятиденної облоги Герзель-аульського укріплення повстанцями «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців»: до укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі присутніх, кумицькою мовою погрожував, піддавав образам»^[11]. Коли генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцю муллі Учару-хаджі з села Майртуп, той убив Грекова кинджалом і смертельно поранив Лисаневича, після чого «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика», після чого «знову спалахнув заколот із подвоєною силою»^[36].

Насадження колоніальних символів у публічному просторі підкорених територій. Встановлення пам'ятника Богданові Хмельницькому в Києві конструювалося як символ покори та єднання Малоросії з Москвою під владою царя^[1].

Відкрита воєнна агресія Московського царства у відповідь на спробу гетьмана розірвати васалітет. Супроводжувалася розпалюванням громадянської війни через спонсорування опозиції («Повстання Пушкаря та Барабаша»^[45]) та прямим вторгненням московського війська, яке зазнало катастрофічних втрат під Конотопом: «Цвіт московської кінноти... згинув за один день»^[46].

Договір, що став точкою неповернення в політичному, економічному та військовому поглинанні автономії. За цими статтями московські воєводи з гарнізонами зайшли до всіх великих українських міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин та ін.), податки з місцевого населення почали збирати безпосередньо до царської казни, а гетьманові остаточно заборонялося вести незалежну дипломатію^[47].

У XVIII столітті урядовий апарат Російської імперії почав застосовувати ідеї Просвітництва та конструювання історичних міфів для ідеологічного обґрунтування поглинання територій. Історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує, що до середини XVIII століття чиновники стали сприймати своє просування як визначену долею місію, щоб «принести як християнство, так і цивілізацію „диким і нецивілізованим" народам уздовж своїх кордонів»^[48]. Місцеве населення цілеспрямовано наділялося образом відсталості: дослідник вказує, що в документах адміністрації Горців описували як «непостійних і віроломних», а їхні дії пояснювали посиланнями на їхнє «хижацьке ремесло, до якого вони схильні самою своєю природою та вихованням»^[49]. Паралельно конструювалися фіктивні підстави для контролю: автор фіксує, що в 1748 та 1770-х роках Колегія іноземних справ фабрикувала звіти про те, що корінне населення Кавказу в минулому нібито сповідувало християнство, щоб оскаржити претензії інших держав і «узаконити свої зусилля з їхньої „рехристиянізації"»^[49]. Спираючись на цю базу, у 1784 році імперські намісники стверджували, що з відправленням місіонерів вони зможуть поширити вплив і пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»^[49].

Атака на традиційний уклад українського села, яке залишалося головним носієм національної ідентичності та економічної незалежності. Під гаслами соціалістичної модернізації Москва провела насильницьке вилучення землі, худоби та реманенту. Селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), масово позбавляли майна й депортували до Сибіру та на Північ^[24][1].

Тотальна зачистка етнічних меншин (Поляків, Німців, Греків, Болгар) у межах Великого терору через цільові національні накази НКВС. Паралельно, у 1938 році, Москва офіційно ліквідовує всі без винятку національні райони та школи для меншин, а також запроваджує постанову про обов'язкове вивчення російської мови в усіх школах України, повертаючись до відвертих імперських практик асиміляції^[50][51].

Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства та припинення збройного опору: за покірність старшинам обіцяли допуск до солі, щоб їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за білетами безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», та право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися пустопорожніми пасовищними місцями»^[39]. Підданства прийнято не було; наприкінці року імперія перейшла до підготовки збройного вторгнення, що почалося в лютому наступного року.

Навесні 1820 року генерал Єрмолов і начальник лівого флангу Греков рушили війська прорубувати дорогу-просіку крізь ліси Нохчі до аулу Герменчук, дорогою вбиваючи мешканців і спалюючи аули, а сусідні села зганяючи рубати цю просіку крізь їхній власний ліс. Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року загін Грекова потай переправився за Сунжу і раптово напав на сплячий аул Топлі: гребенський козачий полк «без опору увірвався в аул, ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частина мешканців була вирізана перш, ніж встигла піднятися з ліжок; інша просила пощади»^[36]. Далі Потто пише, що Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і «димні руїни села… змусили Чеченців коритися» — зігнані Нохчі під загрозою такої самої розправи рубали просіку крізь свій «дрімучий ліс»^[36]. Через три дні просіка була готова, і війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім і мешканці вже пішли^[36]. Сам Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року підтверджує і санкціонує цей задум удушення: «саме лише утискання Чеченців у необхідних їхніх потребах може витлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для того всіх можливих засобів», зазначаючи, що Греков «відкрив дорогу навіть на рівнину»^[52].

Після карального походу Єрмолова 1826 року та спаду повстання 1825-1826 років імперія, не зумівши підкорити Чечню зброєю, перейшла до обману, розколу та заручництва. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Паскевич, намагаючись виманити з Чечні головного керівника чеченських повстанців, упродовж усього 1828 року через посередників пропонує Бейбулату повернутися на „російську службу". Йому обіцяють капітанський чин, прощення та почесті»^[11]. 6 березня 1829 року Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені прийняти в Тарках номінальне підданство через шамхала Тарковського. Д. А. Хожаєв фіксував мотив: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»^[11]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу поставив умову: «покірність Бей-Булата та інших непокірних Чеченців лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно приймуть присягу і видадуть аманатів»^[53]. Паскевич у приписі Емануелю розкрив розрахунок на розкол народу: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними нашому урядові, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих задумів проти Росіян»^[53]. Викликавши Бейбулата і старшин його партії до Тифліса нібито для переговорів, Паскевич затримав їх при діючій армії на всю турецьку кампанію. Д. А. Хожаєв писав: «Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[11]. Сам Паскевич визнав схему в приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень їхніх старшин і відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відвабивши їх сюди, позбавити це плем'я можливості... вчинити що-небудь вороже»; «Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії спокій з їхнього боку»^[53]. Тим самим приписом затверджено положення про Чечню: аманати від кожного старшинства «в заставу покірності» у фортеці Грозній, син шамхала — комісаром над Чеченцями, виїзд на імперську територію лише за білетами (письмовими перепустками) від комісара^[53]. Присягу підписував народ, який пережив хвилю арештів, страт і заслань з боку імперського командування. Чеченці писали Паскевичу у квітні 1829 року: вони «заарештували, полонили, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, хто, будучи покірними, служили великому Государеві»^[53].

У відповідь на спробу автономії розірвати васалітет регулярна московська армія знищила гетьманську столицю Батурин. Петро наказав: «а Батурин в знак изменникам (понеже боронились) другим на приклад сжечь весь» ^[1]. Розправа супроводжувалася терором проти мирного населення: «Функ перебив понад тисячу людей у маленькому містечку... і спалив це містечко»^[54], а загалом «у батуринській трагедії загинуло близько 15 тисяч Українців, зокрема всі жінки та діти»^[8].

Присяга Богдана Хмельницького та старшини цареві. Встановлення контролю над Гетьманщиною через юридичну пастку: договір від початку задумувався як асиметричний. «Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим»^[55]. Ідеологічно захоплення подавалося як порятунок єдиновірців: «Повернення цих земель до Росії всі тоді усвідомлювали як Возз'єднання»^[1].

Нав'язування нового кабального договору Юрієві Хмельницькому під тиском московських військ. Договір скасовував незалежність: «Статті означали розрив Гадяцької угоди 1658 року... й суттєво звужували автономію козацької України в складі Московської держави»^[56].

Імперія масово мобілізує Українців як гарматне м'ясо у світовій війні, а під час наступу окуповує Галичину й розпочинає там політику тотального знищення українських інституцій^[57][9].

Відповідь КДБ на зародження руху опору серед нової української інтелігенції. Охоплює придушення протестів 1965 року (виступ Стуса, Дзюби та Чорновола на прем'єрі «Тіней забутих предків») і тиск на підписантів «Листа 139» 1968 року, в якому визначні діячі культури виступили проти незаконних політичних судів. Сюди ж належить переслідування підпільного Українського національного фронту^[58][59].

Відкрита агресія та масштабне військове вторгнення Російської Федерації на територію України з кількох напрямків. Метою кампанії є повне знищення української державності та стирання української ідентичності. Супроводжується килимовими бомбардуваннями, знищенням цілих міст (урбіцидом), масовими стратами мирного населення, екоцидом та системною політикою асиміляції на окупованих територіях^[1][60].

24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, розв'язавши найбільшу та найкривавішу війну в Європі з часів Другої світової війни та різко ескалувавши конфлікт, що почався ще 2014 року з анексії Криму та війни на Донбасі. Володимир Путін, президент Російської Федерації, оголосив «спеціальну воєнну операцію», ставлячи за мету «демілітаризацію та денацифікацію» України та фактично заперечуючи її державність, після чого російські війська атакували з півночі (з Білорусі на Київ), зі сходу та з півдня (з Криму). Після провалу спроб швидко захопити Київ і відступу російських військ до квітня 2022 року було виявлено масові воєнні злочини, зокрема різанину в Бучі. Восени 2022 року Україна провела успішні контрнаступи в Харківській та Херсонській областях, звільнивши Херсон, а Росія у відповідь незаконно анексувала чотири частково окуповані області. У 2023 році український контрнаступ не досяг значних результатів, а 2024 року Росія захопила Авдіївку та почала повільне просування на сході, тоді як Україна здійснила зухвале вторгнення в Курську область; Росія відбила території в Курській області за допомогою північнокорейських військ, що воювали на її боці. Станом на травень 2026 року Росія окуповує близько 20% території України, близько 8 мільйонів Українців стали внутрішньо переміщеними особами, а 6-7 мільйонів біженців перебувають у країнах ЄС. Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та п'ятьох інших російських посадовців за воєнні злочини, включно з депортацією українських дітей, а ООН задокументувала систематичні порушення прав людини, катування, сексуальне насильство та удари по цивільних об'єктах. Росія також завдавала масованих ракетних і дронових ударів по українській енергетичній інфраструктурі, а Україна у відповідь атакувала російські НПЗ і провела операцію «Павутина», що уразила стратегічні бомбардувальники в глибині території Росії. За експертними оцінками, до кінця 2025 року кількість загиблих і поранених з обох сторін перевищила мільйон осіб, причому 2025 рік став найсмертоноснішим для українських мирних жителів від початку вторгнення. Мирні переговори неодноразово зривалися; після приходу Дональда Трампа до влади 2025 року США різко змістили позицію в бік Росії.

Повернення до тотального контролю над культурою після відносних послаблень воєнних років. Розгром української творчої інтелігенції, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» (нападки на М. Рильського, Ю. Яновського, цькування В. Сосюри за вірш «Любіть Україну»). Паралельно розгорталася державна антисемітська кампанія «боротьби з космополітами», що завершилася розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «Справою лікарів»^[1][9].

Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самостійність спільнот Нохчі (Окочан) у Терському місті, встановивши над ними чужорідне управління та почавши використовувати їхні ресурси. Історикиня Е. Н. Кушева констатує, що 1614 року цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити та у ратній справі й у всіляких справах відати»^[29]. Призначений правитель узявся до фізичної та економічної експлуатації корінного населення. Кушева вказує, що він змушував підлеглих «вироби на нього всілякі робити, ріллю орати та сіно косити»^[29]. Встановлено факти адміністративного здирництва та работоргівлі: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що правитель «вибравши в нас насильством із табуна 8 коней добрих, заслав до Кабарди в кабаки свої»^[14][15], «продав безвинно товаришів наших Окочан 4-х осіб»^[14][15] і «взяв у холопи дружину та заслав її в кабаки свої до Кабарди»^[14][15]. У документі додається, що він застосовував до Нохчі тілесні покарання: «велить нас до в'язниці саджати та кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[14][15]. Сама адміністрація метрополії роками примушувала Нохчі до безоплатної служби: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському фіксується, що вони «служать де вони государю цареві... всілякі государеві терські... служби... а государевою грошовою та хлібною платнею не пожалувані десятий рік»^[14]. Корінне населення також примушували воювати проти власних співвітчизників: укладачка академічного збірника Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута та людей окоцьких і мічкізських кабаків, що приєдналися до нього»^[15]. Паралельно метрополія обкладала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи для государевого ясаку»^[15]. Укладачі академічних збірників сухо констатують фінал протестів Нохчі: «Чолобитну „Окочан" не було задоволено»^[14].

Після зведення фортеці Грозної на Сунжі 1818 року генерал Єрмолов продовжив, як пише історик Д. А. Хожаєв, «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», і в їхньому ряду 1819 року з'явилася фортеця Внезапна^[11]. Імперський історик Потто прямо називає її призначення: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «відокремила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях через Салатавські гори»^[36]. Потто пише, що Єрмолов «вирішив очистити всю кумицьку рівнину… змусивши Чеченців піти звідси за гірський Качкаликівський хребет», а домогтися, щоб ті самі відвели сім'ї, «можна було лише прикладом жаху»^[36]. Показовою жертвою обрали нохчійський аул Даді-юрт. Історик Д. А. Хожаєв пише, що аул на 200 дворів був «одним із найбагатших у Чечні» і «славився своїми хоробрими та працьовитими жителями, красою і шляхетністю дівчат»^[11]. Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву оточити аул і, «якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[28]. П'ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків, і брали його, штурмуючи кожен двір під артилерією^[36][11]. Єрмолов сам у своїх «Записках» визнає результат: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», жінок і дітей «узято в полон до ста сорока… але значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі», а селище «складалося з 200 домів» і було «розорене дощенту»^[28]. Уцілілих жінок і дітей повели полоненими за Терек; історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «хапаючи з собою конвоїрів у бурхливу річку»^[11]. Після знищення аулу качкаликівські селища Єрмолов добивав уже майже без опору; сам він визнає: «приклад Дадан-юрта поширив усюди жах»^[28].

Вирішальна битва Північної війни, у ході якої було остаточно ліквідовано військову опору української автономії. Поразка шведсько-козацького союзу дала змогу Москві перейти від придушення повстань до системного демонтажу суб'єктності Гетьманщини^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства запровадила жорсткий статистичний контроль та обмежила право на вільне пересування товариств Нохчі (Окочан, Мічкізян і Шибутян) на підконтрольній території. 1631 року цар Михайло Федорович видав указ до приказу Казанського палацу про перепис прийшлого населення Терського міста, прямо заборонивши вільне проживання несанкціонованих переселенців. У документі приписувалося виявляти осіб, «вірити яким буде не можна», і таких людей «з Терського міста веліти висилати геть, і веліти їм їхати туди, звідки хто приїхав, щоб від них місту якогось лиха не сталося»^[14]. Для реалізації цього механізму метрополія регулярно проводила тотальний демографічний облік. У державному розписі служилих людей по області приказу Казанського палацу на 1637 рік центральна влада детально зафіксувала чисельність жителів, зокрема 350 служилих «окоцьких людей» та 680 прихожих «Окочан, і Татар, і Мічкізян, і Шибутян»^[15]. 1640 року за розпорядженням терського воєводи терський син боярський П. Лукін та піддячий Ф. Бєлков склали докладний поіменний розпис населення слобід, жорстко паспортизувавши кожен двір підкорених Нохчі (Окочан) для забезпечення постійного нагляду^[14][15].

Військово-дипломатична спроба відновити незалежність України силами еміграції за підтримки союзників. Кампанія провалилася через просування московських військ та удар у спину: «Зрада татар... татарські загони розійшлися по Україні, беручи ясир і руйнуючи поселення»^[61].

Окупаційна адміністрація Московського царства нав'язала васалітет еліті Нохчі під виглядом військового союзу через процедуру складання присяги (шерті). Як зазначає історик Мурат Яшар (Murat Yasar), для Нохчі це виглядало як військовий пакт: «багато місцевих правителів у південних і східних прикордонних зонах Московії, особливо на Північному Кавказі, розглядали шерть радше як військовий союз між ними та одним із потенційних союзників»^[62]. Однак адміністрація в односторонньому порядку трактувала цей акт як беззастережне підпорядкування: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала присягу на вірність нових і відданих підданих царя»^[48]. Історик Мурат Яшар додає, що згода стимулювалася підкупом: «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням і подарунками, які цар давав місцевим правителям»^[62]. Для утримання контролю застосовувалося силове захоплення родичів лідерів Нохчі: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті було залишено його племінника Батая»^[15]. Підпорядковані спільноти Нохчі зобов'язувалися брати участь у військових операціях окупаційної адміністрації: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... у поході російських ратних людей»^[15].

Приховане військове вторгнення та окупація Кримського півострова, що ознаменували початок гібридної збройної агресії РФ проти України. Операція включала захоплення адміністративних будівель військовими без розпізнавальних знаків («зеленими чоловічками»), насильницьке призначення підконтрольного прем'єра та проведення фіктивного референдуму. Завершилася офіційним юридичним поглинанням території Державною думою РФ^[1][63].

Тривалий період прямого управління Лівобережжям без виборів гетьмана через змішану колегію під головуванням російського резидента^[64]. Водночас імперія формально повернула під свій контроль Запорожжя, нав'язавши козакам договір, що зобов'язував їх служити інтересам російської корони^[65].

Багаторічна каральна кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян (гайдамаків), які боролися з кріпосним правом та імперським гнітом. Рух було придушено силою^[9].

Регулярна армія Російської імперії придушує національно-визвольне повстання Поляків та Українців. Починається епоха закручування гайок на Правобережжі^[66].

Безжальна війна військ НКВС/МДБ проти Української повстанської армії (УПА) на заході України. Супроводжувалася каральними експедиціями, жорстоким терором, масовими вбивствами цивільних і примусовим вивезенням родин повстанців до Сибіру. Фіналом стало застосування змови з третьою стороною — домовленості з прорадянським урядом Польщі про насильницьке переселення понад 140 тисяч Українців Закерзоння (операція «Вісла» 1947 року) для позбавлення УПА соціальної бази^[1][9].

У 1708 році Московське царство застосувало радикальне насильство для придушення збройного виступу корінного населення. Причиною повстання стали методи, раніше закладені метрополією в межах кампанії C1124: Каральні рейди та економічне удушення Нохчі, 1691–1700: системні зловживання воєвод і дискримінаційна економічна політика. Історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що через мита «економічне спілкування Вайнахів з Росією... було практично паралізоване»^[27]. У відповідь на облогу Терського міста загонами під проводом Мурата Кучукова уряд організував масштабні операції: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською „ребелією" та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[23]. Регулярна армія здійснювала зачистки: він підкреслює, що «на Терек були відправлені військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»^[23]. Військовий тиск доповнювався змовою з третьою стороною: дослідник додає, що 30 вересня 1708 року дипломатичний апарат уклав з калмицьким ханом Аюкою угоду, яка містила пункт «про переслідування Чеченців і Ногайців»^[23]. Для нейтралізації опозиції метрополія полонила лідера повсталих: Ахмадов вказує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[23], внаслідок чого ватажок, «який потрапив пораненим у полон, був повішений»^[23]. Тотальне залякування забезпечувалося показовим терором: автор фіксує, що страту здійснили «за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну („учини жорстоку смертну кару")»^[23].

У 1821-1822 роках Нохчі повстали проти насадження Російською імперією укріпленої лінії на річці Сунжі та зганяння мешканців рівнини в гори. Історик Д. А. Хожаєв пише, що на початку 1822 року Бейбулат Таймієв за допомогою кадіїв Абдул-Кадира з Герменчука та мулли Мустафи, який утік зі спаленого Сунженського аулу, «намагався підняти загальне повстання в Чечні»^[11]. Начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков придушував цей опір каральними розореннями сіл і примусовим прорубуванням просік крізь ліси Нохчі руками самих мешканців. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт Грекова, у якому той сам викладав свою мету: зігнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський зазнав усіх лих, у подібних випадках неминучих, і відчув необхідність підкоритися»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує перебіг придушення з боку завойовника: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання мешканців, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», вирубавши ліс «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика»^[36]. У лютому 1822 року, коли кадій Абдул-Кадир зустрів війська на Аргуні зі зброєю, «гарматне ядро відірвало Абдул-Кадиру ногу… на третій день помер», після чого Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[36].

У 1722 році Російська імперія застосувала регулярну армію для фізичного придушення збройного опору корінного населення. Причиною повстання стала економічна політика окупаційної адміністрації: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «гірські народи, як і раніше, мотивували своє невдоволення дискримінаційними заходами адміністрації міста Терки щодо Горців, які торгували»^[27]. Внаслідок цього тиску «чеченські та ендерійські володарі та їхні підвладні відмовилися присягнути в покорі царській владі»^[27]. У відповідь метрополія організувала каральні заходи: в межах Перського походу Петра I уряд направив війська на території, де проживали спільноти Нохчі. Історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[27]. Через опір Горців послідував новий удар: він вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та ендерійців»^[27]. Військовий тиск супроводжувався тотальним знищенням інфраструктури: дослідник констатує, що один із царських загонів «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши після себе лише попіл»^[27], а під час серпневого рейду було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»^[27]. Операція здійснювалася у змові з третьою стороною: Ахмадов додає, що до складу сил входив «озброєний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»^[27]. Радикальне насильство призвело до юридичного підпорядкування прикордонних територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що після поразки місцеві князі склали присягу, «„включивши до неї вперше і своїх Чеченців"»^[23].

Після смерті Сталіна амністія не торкнулася політичних в'язнів, серед яких величезну частку становили Українці. Це спровокувало масштабні повстання в системі концтаборів (Воркутинське, Норильське, Кенгірське). У Кенгірі повсталі створили систему самоврядування, радіо та майстерні з виготовлення зброї, вимагаючи приїзду комісії ЦК КПРС. Повстання придушували регулярними військами із застосуванням танків, що призвело до масових убивств^[67][68].

Збройне придушення визвольного повстання Поляків та Українців на Правобережжі. Російська армія використала силу для викорінення передумов самостійності, після чого настала заборона українських просвітницьких громад^[1][69].

Силове придушення владою Російської імперії масового антикріпосницького повстання на Слобожанщині, в якому взяли участь понад 3000 селян^[70].

Окупаційна адміністрація Московського царства масово використовувала підпорядкованих Нохчі (Окочан) як воєнний ресурс у конфліктах з Османською імперією на далеких фронтах. У 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський отримав царську грамоту, в якій історик І. Х. Тхамокова фіксує нагороду «за його «многії служби», за те, що він брав участь у кримському і чигиринському походах»^[13]. У переліках архівних документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[14]. Експлуатація воєнного потенціалу тривала й наступного року: у 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу про надіслання князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському грамоти «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва і Харкова»^[14], а у відписці самого Каспулата Черкаського до Посольського приказу за той самий рік констатується «про прихід його полку під Валуйки»^[14].

Перша спроба Радянської Росії (Російської Радянської Республіки) ліквідувати незалежність України шляхом перехоплення влади на Всеукраїнському з'їзді рад. Більшовицький уряд (РНК) планував впровадити своїх делегатів, штучно створити більшість і легально проголосувати за передання влади підконтрольним радам. Українське керівництво розпізнало загрозу й мобілізувало своїх прихильників, залишивши делегатів агресора в абсолютній меншості та зірвавши захоплення^[24][25].

Розширення російської агресії через захоплення адміністративних будівель на сході України озброєними загонами російських бойовиків (група І. Стрєлкова) для створення маріонеткових ДНР і ЛНР. Кампанія супроводжувалася терором проти місцевого населення, збиттям рейсу MH17 та масованою дезінформацією. Влітку 2014 року РФ ввела регулярні війська, що призвело до боїв під Іловайськом і Дебальцевим^[1][63].

Наприкінці XIX століття Російська імперія перетворює українські землі на свою сировинну колонію, експлуатуючи ресурси Донбасу та цілеспрямовано завозячи робочу силу з російських губерній^[71].

У XIX столітті окупаційна адміністрація Російської імперії та апарат пропаганди використовували інверсію ролей і трансляцію логіки вищості для легітимізації воєнної агресії. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа... Усе це викликало жорстокі каральні дії, несумірні з видимою причиною»^[23]. Практичне застосування цього механізму фіксується в рапортах: у 1800 році головнокомандувач військами генерал Б. Ф. Кноррінг обґрунтовував експедиції проти корінного населення захистом від їхніх «хижацьких грабувань, злодійських розбоїв»^[23]. Паралельно офіційна історіографія конструювала образ відсталості: дослідник зазначає, що дореволюційній воєнній науці була притаманна «апологія загарбницької політики царизму», за якої оборонна боротьба місцевого населення маркувалася «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»^[27]. Для трансляції шовінізму в маси використовувалася література. Імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував: «Скорися, Кавказе, — іде Єрмолов!»^[36], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування сіл: «Лиш до сіл — палають села»^[37]. Спираючись на цю базу, генерал О. П. Єрмолов обґрунтовував репресії тим, що «проконсул Кавказу жорстокість тутешніх звичаїв не може приборкати милосердям»^[36].

Окупаційна адміністрація Московського царства розширювала юридичний контроль над суспільствами Нохчі, здійснювала підкуп лояльних еліт і примушувала гірські суспільства до васалітету. Метрополія офіційно заохочувала очільників, які їй служили, роздаючи їм привілеї та владу над залежними людьми: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування йому надбавки до жалування та володіння узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»^[15]. Паралельно адміністрація примушувала гірські суспільства Нохчі (Шибутян і Мічкізян) до юридичного підпорядкування. У 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «стали під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на Корані шерть учинили»^[15], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві стали... і на Корані шертували»^[15]. Для гарантії виконання нав'язаних зобов'язань представники метрополії вимагали заручників: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року сухо констатується факт «дачі аманата в Терське місто»^[15]. У документах зафіксовано, що метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них в аманати родичів — знатних людей... звеліти тримати і корм та питво давати так само, як і іншим таким аманатам»^[15], унаслідок чого горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[15][29].

У 1735 році, після масштабного вторгнення військ Кримського ханства, дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії використав нову розстановку сил для закріплення свого впливу серед еліт Нохчі. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що в цей період «посилюється проросійська політична орієнтація рівнинної частини Чечні»^[23]. Для прив'язування місцевої аристократії окупаційна адміністрація застосувала інституційний підкуп: дослідник фіксує, що старший князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство і йому було призначено постійне царське жалування»^[23], а загалом «Князі та їхні уздені стали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»^[23]. Паралельно імперія закріпила систему утримання родичів знаті: Ахмадов вказує, що князь Айдемір «на запоруку вірності своїх зобов'язань дав в аманати сина Бардихана, а інший впливовий чеченський князь Алісултан Казбулатов віддав аманатом брата свого Бамата»^[23]. Він же доповнює сухим статистичним підтвердженням: «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння»^[23].

У період із середини XVI століття до 1721 року дипломатичний апарат Московського царства виправдовував військову експансію на Північний Кавказ теологічною риторикою та вигаданими історичними правами. Історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує, що урядовий апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[48]. Вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн із невірного полону»^[48]. У результаті, як резюмує дослідник, «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної та теологічної риторики експансії»^[48], а Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[49]. Паралельно конструювалися фіктивні підстави для територіальних претензій: автор фіксує, що чиновники створювали неправдиві звіти для закордонних правителів про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім утекли з Рязані й оселилися в горах»^[48], що давало метрополії формальний привід узаконити поглинання їхніх земель і будівництво своїх фортифікацій.

Перша системна кампанія з демонтажу договірної суб'єктності. Петро I в односторонньому порядку замінив процедуру підписання рівноправних міждержавних договорів виданням власних царських «резолюцій», зафіксувавши адміністративний диктат^[72][5].

Удар таємної поліції по інтелектуальній еліті корінного народу. Виявлення та ліквідація першої політичної організації Українців, яка виступала за скасування кріпосного права. Супроводжувалося судами, засланнями до Сибіру та відправленням лідера в солдати^[73].

Після показового знищення Даді-Юрта генерал Єрмолов рушив розоряти решту сіл Нохчі качкалицької рівнини та зганяти їхніх мешканців із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, — зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», і слідом за Даді-Юртом качкалицькі села Істі-Су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»^[11]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» описує похід: тридцятого вересня 1819 року він «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до сіл качкалицьких», другого жовтня атакував «село Горячевське, найсильніше з них» (воно ж Істі-Су), а через день розорив Ноєн-Берди та Аллаяр-аул: «з першого Чеченців вигнано сильною канонадою, останнє було ними залишене… Обидва розорені цілковито»^[28]. Водночас генерал-майор Сисоєв із Грозної вдерся в чеченську землю через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкалицької рівнини^[28]. Імперський історик Потто підтверджує: апшеронці «без пострілу пішли в багнети, увірвалися в аул і віддали його полум’ю», а Ноїм-Берди та Аллаяр-Аул «були цілковито розорені»^[36]. Одне село встояло, підкорившись: Єрмолов пише, що «село Хангельди просило пощади… Аксаївські власники ручалися за його мешканців, і їм дано пощаду»^[28], а Потто додає, що «аул Хош-Гельди зустрів Єрмолова хлібом-сіллю і був пощаджений»^[36]. Решту сіл карателі знайшли порожніми, бо даді-юртівський терор заздалегідь зігнав мешканців із рівнини. Єрмолов визнає, що «в жодному з сіл не було жінок і дітей, майно також було вивезене», адже «приклад Дадан-юрта поширив усюди жах»^[28]. Потто пише, що «решта аулів були порожні, їхні мешканці втекли за гори», і «Кумицька рівнина за кілька днів була цілковито очищена від хижих Чеченців»^[36]. П’ятого жовтня війська повернулися до Внєзапної^[28].

У січні-травні 1826 року Російська імперія провела великий каральний похід проти Нохчі, розоряючи рівнинні села за участь у повстанні Бейбулата Таймієва та примушуючи мешканців до покірності. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для мешканців Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім’ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага та спалюючи селища одне за одним^[11]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнає перебіг розорення: під час штурму Урус-Мартана «село спалене, а прекрасні сади його вирубані», біля Ставна-куля «в полон узято обох статей 16 душ, убито кількох людей», а селище Шалі він «наказав винищити… і вирубати сади»^[52]. Історик Д. А. Хожаєв підсумовує: до 18 травня 1826 року «були знищені квітучі селища, вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля, викрадена худоба. Убиті люди, взяті в полон жінки та діти… Люди помирали від голоду, холоду та хвороб»^[11].

У 1740-ві роки дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії масштабував застосування інституційних колоніальних механізмів на нові території Нохчі. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1741–1748 роках відбулася «активізація російсько-чеченських політичних і торговельних зв'язків»^[23]. Окупаційна адміністрація розширила практику інституційного підкупу: дослідник фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»^[23]. Цей процес супроводжувався юридичним підпорядкуванням нових територій шляхом висування ультимативних вимог. Автор зазначає, що на прохання горців про допуск до рівнини імперія давала згоду виключно «за умови складення горцями присяги російського підданства»^[23], що призвело до оформлення присяг «новими товариствами Чечні, зокрема й гірськими»^[23]. Загалом, як резюмує Ахмадов, «Процес оформлення відносин з Росією на офіційному рівні охоплює основні райони Чечні», при цьому як жорсткі гарантії покори «в заставу вірності присязі російській владі видаються аманати»^[23].

Використання українських ресурсів у черговій геополітичній війні імперії, що завершилася відторгненням Бессарабії від Османської імперії та її включенням до складу Росії за Бухарестським миром^[74].

Використання українських ресурсів і козацьких полків для перемоги над Османами на Дунаї. Дипломатичне відокремлення Криму від Османської імперії через визнання фіктивної «незалежності» для підготовки майбутньої анексії півострова^[75][1].

Чергове використання мешканців українських губерній як гарматного м'яса в геополітичній війні на Балканах. Імперська експансія цинічно виправдовувалася релігією та ідеологією панславізму, що постулювала історичну місію Росії завоювати слов'янські землі^[1][76].

Системна кампанія Російської імперії з викорінення мови корінного народу зі сфер освіти та релігії. Включала конфіскацію навчальної літератури, повну заборону початкової освіти рідною мовою, а також заборону її використання в церковних відправах і вищих навчальних закладах^[10].

Односторонній імперський акт, нав'язаний гетьману Данилові Апостолу замість традиційного двостороннього договору. Документ перетворив автономію на керовану провінцію, жорстко обмеживши гетьманську владу, заборонивши зовнішню політику та передавши фінанси під контроль метрополії^[77].

Імперська реформа з ліквідації військово-соціальної структури Слобожанщини. Козацькі полки було скасовано, козаків позбавлено привілеїв і переведено у статус державних селян («військових обивателів»), а територію перетворено на звичайну російську губернію^[78].

Скасування традиційної системи місцевого самоврядування в містах. Це рішення перевело суди на російську мову й позбавило корінне населення можливості використовувати рідну мову в офіційній сфері^[10].

Заснування Петром I Першої Малоросійської колегії для перехоплення управління в гетьманської адміністрації. Супроводжувалося арештом наказного гетьмана Павла Полуботка та козацької старшини за подання чолобитних на захист автономії, що завершилося загибеллю гетьмана в Петропавлівській фортеці^[9].

Збройний заколот консервативного крила радянського керівництва, КДБ та армії в Москві з метою зірвати демократизацію, зупинити розпад Радянського Союзу і силою утримати республіки, включно з Україною, у складі централізованої імперії. Провал путчу деморалізував компартію, позбавив союзний центр легітимності та відкрив шлях до негайного проголошення незалежності України^[1][9].

Придушення національного відродження в СРСР. Кампанія включала закриття просвітницьких товариств у місцях компактного проживання Українців поза УРСР, фізичне знищення національної інтелігенції та письменників, а також примусове нав'язування російської мови в усіх школах республіки^[10].

Адміністративне поглинання. Стирання історичних кордонів Гетьманщини та впровадження імперської системи контролю над Лівобережжям через призначення генерал-губернаторів із величезними повноваженнями^[79].

Інституційне заміщення: переведення управління українськими землями з Посольського приказу, який відав міжнародними справами, до спеціально створеного внутрішнього приказу в Москві. Це означало юридичне та адміністративне пониження статусу Гетьманщини із суб'єкта міжнародних відносин до внутрішньої колоніальної провінції^[80].

Зазнавши поразки в Києві, пробільшовицькі делегати переїхали до Харкова, де провели альтернативний з'їзд і створили маріонетковий уряд — Народний секретаріат. Це стало політичним прикриттям для початку Першої радянсько-української війни (1917–1918) і дозволило Радянській Росії замаскувати пряме вторгнення своїх військ під внутрішню громадянську війну. Під час наступу агресор спровокував повстання на заводі «Арсенал» у Києві, а саме вторгнення регулярних військ супроводжувалося важкими боями за вузлові станції та трагічним Боєм під Крутами (січень 1918), де захист держави взяла на себе молодь. У лютому червоні війська влаштували Муравйовську різанину в захопленому Києві. Кампанію зупинив Брестський мирний договір (лютий 1918), який приніс УНР міжнародне визнання і змусив війська РРФСР відступити^[25][1].

Офіційна кампанія СРСР зі стирання національних особливостей. Комуністична партія проголошує курс на злиття всіх націй, національні школи масово переводять на мову метрополії, а науковцям на законодавчому рівні забороняють писати й захищати дисертації рідною мовою^[10].

Придушення будь-яких протестів і проведення аграрної реформи, яка економічно витискала та змушувала мільйони українських селян масово переселятися до Сибіру й на Далекий Схід^[81].

Ставлення радянської влади до України як до колоніального ресурсу під час війни. Під час відступу 1941 року застосовувалася тактика «випаленої землі» — підрив Дніпрогесу, знищення заводів і продовольства (тотальне знищення інфраструктури та вилучення ресурсів), що прирікало населення, яке залишилося, на загибель. Після повернення у 1943–1944 рр. проводилася злочинна мобілізація («чорносвитники»): сотні тисяч непідготовлених, неозброєних українських селян кидали на німецькі кулемети як гарматне м'ясо для виснаження боєзапасу противника^[1][9].

У 1835–1836 роках імперія поєднувала в Чечні систематичні каральні експедиції з таємною розвідкою території. Корпусний командир Розен у звіті імператорові визнає практику прихованого вивчення непокірних земель: заходи «полягали або у зборі топографічних відомостей... або в прихованих оглядах земель неприязних нам горців»; «1836 року, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, послано було топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку лінію у кр. Грозну, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся в Кахетію»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»^[16]. Проти руху імама Ташу-Хаджі полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів постійні експедиції; імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали цілковитого розорення жителям»^[16]. 23 серпня 1836 загін Пулло прихованим нічним маршем вийшов до аулу Зандак на річці Яман-су, де перебував Ташу-Хаджі. Розен доповідав військовому міністрові: Пулло, «для похитнення впливу Ташев-Хаджі та приборкання хвилювання між Чеченцями й наведення на них страху, зважився здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»; «раптова поява наших військ навела жах на жителів»; піхота, витіснивши захисників, захопила «в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі. Крім того, у здобич нашим військам дісталося майно жителів і 384 голови рогатої худоби»; перед відступом винищено будинки мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»^[16]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак. Відступ загону Пулло під натиском Ташав-хаджі у фортецю Внезапну»^[82].

Застосування штучного голоду як зброї масового ураження для фізичного та психологічного придушення національного опору. Запуск безжального механізму хлібозаготівель, конфіскація геть усього продовольства, запровадження режиму «чорних дощок» (повна блокада населених пунктів) і заборона селянам виїжджати з голодуючих районів. Фізичне знищення супроводжувалося тотальним психологічним терором і показовими судами^[24][1].

Указ імператора, що забороняв використання української мови в офіційних установах і запроваджував заборону хрестити дітей традиційними національними іменами^[10].

На тлі масштабних територіальних загарбань імперія концептуалізує свою вищість над колонізованими народами. Формується державна ідеологема про те, що народам, нездатним створити державу, доведеться підкорятися російській нації^[1].

Радянський Союз запроваджує систему прямого матеріального стимулювання асиміляції. Учителям російської мови штучно створюють фінансові привілеї (доплата 15%), класи ділять на групи для кращого засвоєння мови метрополії, яку офіційно проголошують мовою «дружби народів»^[10].

Регулярна армія Московського царства здійснювала циклічну ліквідацію та відновлення військової присутності на землях Нохчі в гирлі річки Сунжі. Зведена 1567 року перша військова база була невдовзі знищена: історик Е. Н. Кушева зазначає, що «місто 1567 р. було близько 1571 р. знесене»^[29]. Причину ліквідації бази вказує військовий історик В. А. Потто: вона «невдовзі була знищена на догоду турецькому султанові»^[37]. Пізніше військову присутність на землях Нохчі відновили: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577-1578 рр... російське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунчі»^[29]. Проте друга військова база також була ліквідована: історик Е. Н. Кушева вказує, що це «російське місто було також невдовзі розорене на вимогу хана»^[29]. Чергове укріплення багаторазово перебудовувалося: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»^[15], а також зазначає, що в перервах «фортеця з політичних причин була залишена в 1605 р.»^[15]. Спроба закріпитися на землях Нохчі відбулася пізніше: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева фіксує, що «в 1651 р. було знову збудовано російський острог на лівому березі Сунжі»^[15]. Однак невдовзі він був остаточно ліквідований: укладачка збірника Е. Н. Кушева вказує, що «в 1653 р. острог було спалено перськими військами й більше не відновлювано»^[15].

Імперська влада негласно озброює та спонсорує радикальні російські націоналістичні організації для придушення революції, організації погромів і терору проти інакодумців^[83].

Вимушено визнавши незалежність України за Брестським мирним договором, уряд Радянської Росії спробував утримати контроль над східними промисловими регіонами. Для цього на території Донбасу та Криворіжжя було штучно сконструйовано окреме сепаратистське утворення (Донецько-Криворізьку радянську республіку) з метою прямого підпорядкування цих земель центральним російським органам влади в обхід УНР^[25][24].

Формальне закріплення захоплення України шляхом втягування її до так званого Союзу РСР. Декларувалося об'єднання рівноправних республік із правом вільного виходу, але насправді союзний договір (грудень 1922 р.) та Конституція СРСР (1924 р.) стали інструментами жорсткої централізації. УСРР остаточно втратила контроль над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком — усі ці сфери перейшли у відання союзних наркоматів у Москві^[24][25].

Наймасштабніша державна пропагандистська операція, ініційована М. Хрущовим. Щоб замаскувати колоніальний статус України, імперія з величезною помпою відсвяткувала річницю Переяславської ради, конструюючи міф про «єдиний народ». У межах цієї ж кампанії УРСР було передано Крим для зняття з РРФСР економічного тягаря відбудови півострова^[1][9].

Період інтенсивного ідеологічного накачування російського суспільства та політичної еліти для обґрунтування повного знищення української державності. Включав публікацію псевдоісторичних статей В. Путіним і Д. Медведєвим з відмовою Україні у праві на суб'єктність, індоктринацію армії, а також військовий шантаж скупченням військ біля кордонів під виглядом навчань^[60][1].

Остаточне знищення українського суверенітету шляхом нав'язування договорів про так званий військово-політичний союз. Формально зберігаючи статус незалежної республіки, керівництво РРФСР де-факто перевело під свій прямий контроль ключові українські відомства — військове, фінансове, економічне та транспортне. Фінальним акордом придушення організованого збройного опору та символом його трагічного кінця став розстріл більшовиками 359 полонених вояків Армії УНР під Базаром у листопаді 1921 року^[24][25].

Наприкінці лютого 1830 року Кавказ уразив руйнівний землетрус, що тривав понад місяць і викликав паніку серед гірських народів. Імперія обернула лихо на зброю навіювання й доставила цю брехню народові. Історик Я. З. Ахмадов писав: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»^[35]. Механіку навіювання визнають самі колонізатори. Імперський історик Волконський писав: «головнокомандувач і наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом гірським народам за неблагонамірені їхні вчинки проти російського уряду, і сподівався в такий спосіб відірвати від Казі-мулли його послідовників»^[17]. Імперський історик Потто визнає виконання наказу: генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку й Сунжі), «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та неблагонамірені вчинки проти російського уряду»^[18].

Системна експлуатація потенціалу Гетьманщини у важкій війні та одночасний запуск адміністративного поглинання (реформи 1707 року). Козаки, яких відправляли на далекі фронти, були «целорочною военною службою утружденный, знужнелыи, опешалыи, изнищалыи». Імперія почала переводити українські справи до Розрядного приказу, щоб «Козаков в регулярное войско переменити... права и вольности войсковые поломати» та «городи Малороссийские в свою область отбирати»^[5].

Найвищий прояв зневаги колоніальної адміністрації до життя місцевого населення. Після вибуху на ЧАЕС союзний центр приховував масштаби радіаційної загрози. Людей позбавили права на евакуацію та захист, а натомість вигнали на першотравневі демонстрації під радіоактивні опади для імітації благополуччя в СРСР^[84][9].