Кампанії

Восени 1941 року тривала Друга світова війна: Німеччина наступала на СРСР, і фронт рухався до Кавказу. СРСР забирав чеченців на війну: під час першої масової мобілізації, з 29 серпня по 2 вересня 1941 року, військкомати забрали майже 8 тисяч людей - ухилитися зуміли 269, ще 450 втекли дорогою до місця відправлення^[1]. У жовтні забрали ще 4,4 тисячі людей - 362 на призовні дільниці не з'явилися^[1]. Ще до 13 тисяч чоловіків, непридатних до стройової служби, військкомати відправили в «трудармію» - будівельні батальйони^[2]. Уже у вересні 1941 року ешелони трудармійців опинилися у прифронтовій зоні, де понад 10 тисяч із них загинули^[2]. У «дезертири» колонізатор записував тих, хто втік від смерті з «трудармії», ухилився від мобілізації до неї, і навіть тих, хто не з'явився на призовну дільницю через інвалідність або власну смерть; чеченські історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Нещасні громадяни були змушені або переховуватися від арешту, або платити хабарі працівникам військкоматів і НКВД» - і додають: «Масові хабарі з горців стали повсякденною практикою військкоматів»^[2]. На початку жовтня 1941 року гірські села Чечні піднялися проти колгоспів і мобілізації - за доповіддю командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року, протест охопив Шатоєвський (Шатойський), Ітум-Калінський, Галанчозький, Чеберлоєвський і Шароєвський райони^[1]. Навіть за даними спецслужб це був господарський протест: населення гірських сіл «приступило до стихійного поділу колгоспного майна» - майна, яке колонізатор звів у колгоспи під час колективізації (кампанія C1178); ті самі дані записали за людьми масову несплату податків та ухиляння від мобілізації; «риси соціального протесту» в подіях бачать і Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов^[2]. Відповіддю СРСР стали військова операція гірськими районами, оголошення цього протесту «куркульсько-бандитським повстанням» та оперативні групи і війська НКВД, залишені в горах. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що до придушення, «крім оперативних груп і внутрішніх військ, були залучені три ланки бойової авіації», і «Бомби обрушилися на аули, населення яких і не підозрювало ні про яке «повстання»»^[2]. «У період з 30 жовтня по 15 листопада 1941 р. 141-й с. п. спільно з іншими частинами у важких багатоденних боях розгромив к[онтр]р[еволюційне] повстання», - доповідав Халухаєв начальникові внутрішніх військ НКВД СРСР Шередезі^[1].

У 1858-1917 роках завойована Чечня жила під режимом, який імперія сама назвала «військово-народним управлінням»: адміністративна влада над народом - у руках офіцерів діючої армії. Ім'я системі дав Барятинський, намісник на Кавказі, - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Створювану ним систему управління горцями А. І. Барятинський назвав «військово-народною» і вважав її тимчасовою», і додають про зміст імені: «Сучасники, не соромлячись, називали цю систему управління «військовою»»^[2]. Визначення системі дав пізніший намісник Воронцов-Дашков: вона «заснована на зосередженні адміністративної влади в руках окремих офіцерів, під вищим керівництвом головнокомандувача Кавказької армії та на наданні населенню у внутрішніх справах порядкувати за своїми адатами» (адати - звичаєве право горців)^[3]. Необхідність режиму імперський генерал Чернявський пояснював так: «для цих диких народів подібні пільги ще передчасні... Тут потрібна сила, що повеліває, приборкує і управляє»^[3]. Історик Д. А. Хожаєв пише про запроваджений порядок: «У неспокійній Терській області було встановлено «військово-народний» режим, що був по суті режимом надзвичайного стану»; підсумок війни він формулює окремо: «У краї було встановлено колоніальний «військово-народний» режим»^[4].

Юридична легітимація поділу територій між Московським царством і Річчю Посполитою за спиною Гетьманщини, що остаточно перетворила Україну на безправний об'єкт торгів. Угоду було закріплено фінансово – за текстом договору 1686 року Москва зобов'язалася «для вічного покою справжнє число грошей, себто сто сорок шість тисяч рублів московських, відлічити і Речі Посполитій віддати»^[5]. «Російські історики зазвичай оцінюють Вічний мир як великий дипломатичний успіх Голіцина, польські — як свою велику поразку, а сучасні українські — як національну трагедію України»^[6].

Апогей репресій за В. Щербицького. Масові арешти членів Української Гельсінської групи та дисидентів: показовою є доля поета Василя Стуса, заарештованого 1972 року «разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками» і вдруге 1980-го - вже за участь у Гельсінській групі^[7]. Для нейтралізації інакодумців масово застосовувалася каральна психіатрія - оголошення здорових людей божевільними для їх безстрокової ізоляції та медикаментозних тортур^[8]. Багато правозахисників так і не вийшли на волю: Стус «помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36» у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року^[7].

Після депортації чеченців у 1944 році (кампанія C1180) окупанти зайняли їхні домівки, аули та поля. У 1952 році на землях виселених народів Північного Кавказу їх було понад мільйон^[9]. Президія Верховної Ради СРСР ще указом від 26 листопада 1948 року оголосила заслання вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги^[2]. Саме заслання було влаштоване як в'язниця без стін. Таємна поліція визнавала: «У 1949 р. було проведено низку заходів із розшуку й затримання втікачів, а також встановлення жорсткого режиму в місцях поселень»^[1]. За постановою уряду СРСР від 8 січня 1945 року «будь-яка самовільна відлучка виселенця за межі району розселення, який обслуговує спецкомендатура, розглядається як втеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку», а район цей часом обмежувався кількома вулицями в місті або однією сільрадою^[1]. Тим, кого відомство записувало до тих, «хто злісно ухиляється від роботи в колгоспах», належало 8 років позбавлення волі^[1], а десятьох релігійних наставників та їхніх учнів суд окупантів у липні 1952 року відправив у табори на строки до 25 років із конфіскацією майна^[1]. «Вічний» строк заслання тримався на указах Сталіна. Посилення 1948-1949 років ішло його курсом кінця 1940-х на придушення будь-якої самостійності, і таємній поліції, яка вимагала садити втікачів без розбору, він у нагороду віддав і нагляд за спецпоселенцями, і розпорядження їхньою працею^[1]. Після його смерті строк заслання чеченців став предметом відомчого торгу: влітку 1953 року відділ центрального комітету більшовицької партії пропонував зняти з обліку спецпоселення 560 710 осіб, серед них чеченців та інгушів, а поліційне відомство вимагало «зазначені категорії осіб тимчасово залишити на спецпоселенні»^[1]; міністр внутрішніх справ СРСР Круглов у вересні просив голову Ради Міністрів СРСР Маленкова залишити чеченців та інгушів на поселенні ще на п'ять років, вважаючи звільнення з-під нагляду передчасним. Рішення за його запискою так і не ухвалили^[1]. Імперія не повернула відібраних земель, навіть коли відпустила людей із заслання: Президія Верховної Ради СРСР указом від 16 липня 1956 року зняла з чеченського народу режим спецпоселення (примусового проживання в Казахстані та Киргизії під наглядом комендатур) - і тією ж статтею закріпила: зняття обмежень «не тягне за собою повернення їм майна, конфіскованого під час виселення, і що вони не мають права повертатися в місця, звідки були виселені»^[10]. Відомства пояснювали заборону тим, що землю вже роздано. Начальник поліції окупанта Барсуков доповідав 26 червня 1956 року, що розмістити чеченців та інгушів у їхніх районах «не видається можливим», бо «ці райони заселені переселенцями з центральних областей РРФСР»^[1], а міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров доповідав керівництву більшовицької партії («ЦК КПРС»): «можливість відновлення автономії для чеченців та інгушів у межах колишньої території є справою важкою і навряд чи здійсненною... повернення чеченців та інгушів у колишні місця проживання неминуче викличе цілу низку небажаних наслідків»^[1]. Народ повернувся сам, не чекаючи дозволів: уже 15 червня 1957 року бюро обласного комітету більшовицької партії («Чечено-Інгуський обком КПРС») визнавало, що «в республіку вже прибуло понад 122 тисячі чеченців та інгушів замість 70 тисяч, передбачених планом на 1957 рік»^[1], а відділ переселень колоніальної адміністрації («Оргкомітету по ЧІАРСР») рахував у довідці на 20 січня 1958 року: за планом мали переселитися 23 503 сім'ї - прибуло 52 037 сімей, 201 746 осіб^[11]. «Майже третина дорослих чеченців, інгушів і карачаївців (до 80 тисяч осіб) відмовилися дати» підписку про відмову від майна - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов - «і повернулися додому, незважаючи на заборони»^[2]. Люди приїхали на батьківщину, зайняту переселенцями й урізану перекроюванням кордонів: свої будинки доводилося викуповувати в нових власників^[2], гірські аули залишилися закритими, а інгуські землі Тарської долини, на яких складався інгуський народ, імперія чеченцям та інгушам не повернула: у 1944 році вона віддала їх Північній Осетії, а відновлюючи республіку 1957 року, залишила за нею 1600 квадратних кілометрів чорнозему й додала натомість 5000 квадратних кілометрів пісків Бурунного степу за Тереком; протести чечено-інгуської делегації керівництво більшовицької партії відхилило^[2]. Історики рахують підсумок у частках: «до 1961 р. чеченці та інгуші становили 41% населення республіки, тоді як у 1939 р. їхня частка сягала 58,4%»^[2].

Повстання 1877 року - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають його селянською війною - імперія придушувала винищенням усього, що могло підтримати повстанців. Методи сформулювала історик А. І. Ісмаїлова: «Спалення аулів, виселення населення, знищення посівів - ось основні методи боротьби, які царське командування застосовує з нещадною послідовністю»^[12]. Характер наказів задав Свистунов, начальник Терської області, - у його розпорядженнях генералові Смєкалову, за істориком А. І. Ісмаїловою, незмінно повторювалася вимога: «Заради бога, тільки не відходьте назад, а просувайтеся хоч потроху вперед, нещадно знищуючи перед собою все і всіх... Сили наші все прибуватимуть; тільки без жалю косіть усе, бийте і вішайте нещадно»^[12]. Принцип покарання сформулював намісник доповідною запискою: «щоб покарання поширювалося не на самих лише фанатиків, які шукають подвигу самопожертви, а й на винне середовище довкола них, щоб страхом неминучого загального покарання... спонукати масу протидіяти»^[13]. Відповідь народу записала та сама імперська сторона - жителі Мехкетів відмовили начальникові Терської області у видачі Уми Дуєва, керівника повстання в гірській Чечні, під загрозою виселення аулу: «...від народу слід вимагати тільки можливого. Ти знаєш, як нам важко розлучитися з могилами батьків і батьківщиною, але ми беззаперечно підкоряємося. Видати ж Уму не можемо. Він був наш гість»^[2].

У 1852-1857 роках імперія голодом примушувала Велику Чечню (рівнинну східну частину Чечні) до підпорядкування або відходу з землі. Період відкрила зимова експедиція Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), - імперський історик Волконський, її учасник, видав свою розповідь під заголовком «Погром Чечні»; завдання загону в понад десять тисяч багнетів він записав так: «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[14]. Знищення їжі стало доктриною: Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, службовим листом (отношенієм) військовому міністрові Чернишову від 28 серпня 1852 року доповів, що позбавлені посівів і сіна чеченці «повинні - або переселитися в наші межі, або піти в саму глиб гір»^[15]. Ще в березні Воронцов писав Барятинському: «ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити, якщо вони не виявлять покірності» - лист від 21 березня 1852 року наводить історик М. І. Покровський^[16]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають ту саму політику формулою прокламацій - командування попереджало чеченців, що не дозволить їм «ні орати, ні сіяти», і підсумовують: «Цю обіцянку було дотримано в буквальному сенсі, і в 1856-1857 рр. у Чечні настав голод, якого чеченці майже ніколи не знали»^[2]. Тим самим періодом імперія перекуповувала верхівку опору - Бата Шамурзаєв, наїб Шаміля (намісник імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), що перейшов до імперії восени 1851 року, отримав чин, пенсію і землю «як приклад для інших потенційних перебіжчиків»^[2] - і будувала інститути підпорядкування: у 1852 році у фортеці Грозній засновано «Чеченський народний суд», що виробив «Правила для управління покірними чеченцями»^[2].

У 1847-1851 роках імперія знищувала аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) і витісняла її населення: прорубувала в лісах просіки, ставила фортеці, била по аулах короткими ударами з винищенням жителів. Ім'я політиці дав її учасник, імперський офіцер Полторацький, який записав про зимову експедицію 1847-1848 років: улаштуванням Сунженської лінії «ми дуже стиснули Малу Чечню», а побудовою фортець «остаточно виконували її смертний вирок» - вирок Малій Чечні^[17]. 6 березня 1847 року імперський загін вирізав хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) - Полторацький записав: «старі й малі, жінки, діти й немовлята потонули у своїй крові від гостро наточених багнетів, що нікого не помилували, не пощадили»^[17]; історик М. І. Покровський дає рамку: «російське командування не відмовлялося і від окремих коротких ударів з метою залякування чеченців... Сталася справжня різанина»^[16]. Підсумок підбив генерал Слєпцов рапортом від 4 жовтня 1850 року: «багаті землі між Сунжею і Російською дорогою дісталися в беззвітне володіння уряду, так що вся площина Малої Чечні нині цілком очищена від ворожого населення»^[15]. Імперський історик Волконський ретроспективно записав про Слєпцова: він «винищив усе вороже населення, що гніздилося в ущелинах від Бумута... до Рошні»^[14]. На місці спалених аулів імперія ставила козачі станиці - сім станиць у 1847 і 1851 роках^[2].

У 1840-1846 роках імперія стискала Чечню з усіх боків разом: торговельною блокадою і заручництвом, таємною війною - замовними вбивствами, агентурою і підкупом, - каральними експедиціями і будівництвом Сунженської лінії фортець із виселенням жителів. Програму назвав генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), рапортом військовому міністру Чернишову від 24 лютого 1841 року: «стиснення таким чином з усіх боків Чечні поставить вождів цього багатолюдного племені в найневигідніше для них становище... Вельми правдоподібно, що чеченці, залишившись тривалий час у бездіяльності, стануть смирнішими»^[18]. Розрахунок політики історик Н. І. Покровський формулює за документами: «Голодна Чечня, за розрахунками царизму, мала здатися, щоб відновити торговельні відносини і добути хліб»^[16]. Військову силу імперія доповнила таємною: Чернишов таємним листом Головіну від 19 липня 1842 року назвав зразок - «Англійці вміли утвердити панування своє в Індії політичними засобами. Цим шляхом зберегли вони війська і виграли час у підкоренні краю. Чи не повинні й ми випробувати цю систему?»^[18]. Підсумок шести років підбив імперський офіцер Полторацький, учасник грудневої експедиції 1846 року: «площина Малої Чечні в трикутнику між фортецями Грозною, Воздвиженською і Закан-Юртом очищена цілком від жител і лісів»^[17].

Київський відділ Імператорського російського воєнно-історичного товариства забудовував центр Києва монументами «діячів російської історії» і витіснив з відведеного місця пам'ятник Шевченкові, який місто вже вирішило поставити. Чергу з восьми імперських монументів - від княгині Ольги до літописця Нестора - подав запискою від 7 квітня 1910 року секретар відділу полковник Стелецький^[19]. Програма «історичного шляху» виросла з листа попечителя навчального округу Зілова генерал-губернаторові Трепову: навпроти «російського урядового закладу» ставити Шевченка не слід, «необхідно було б спорудити пам'ятник одному з діячів російської історії»^[19]. Єдиним поставленим монументом черги стала княгиня Ольга (4 вересня 1911 року) - на майданчику, який місто 1909 року відвело під пам'ятник Шевченкові і який дума 1911 року віддала товариству, скасувавши власне рішення^[19].

Виконання секретних інструкцій Катерини II щодо інституційної та культурної асиміляції краю: ліквідація полкового устрою та впровадження імперських намісництв – Київське намісництво засновано іменним указом Сенату від 16 вересня 1781 року (ПСЗРІ, зібр. 1-ше, т. XXI, № 15.228; виконати приписано з листопада)^[20][21], «що остаточно скасував залишки автономії Гетьманщини та її полково-сотенний адм.-політ. і військ. устрій»^[22]; секуляризація монастирських земель 1786 року та юридичне прикріплення селян указом Катерини II від 3 травня 1783 року: «кожному з поселян залишитися на своєму місці й у званні, де він за нинішньою останньою ревізією записаний»^[23].

Використання автономії як безоплатної ресурсної та робочої бази для амбіцій Петра I на півдні. Населення несло найтяжчі логістичні повинності: «Харч охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії». Крім того, Москва встановлювала воєнний контроль, розгорнувши мережу баз біля Запорозької Січі: «Запорожці... як умову для будь-якої присяги висували зруйнування Кам'яного Затона... Мазепа був розлючений»^[24].

З вересня 1836 року по лютий 1840 року Пулло, командувач Сунженської лінії, а потім лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вибудував у захоплених імперією аулах Чечні систему примусу із семи зчеплених інститутів: заручники-аманати з найшанованіших родин, подать по рублю сріблом із саклі (дому), призначені імперією наглядачі-пристави, заборона продавати хліб «немирним» (аулам, що не підкорилися імперії) і пасти їхню худобу на рівнині, вилучення зброї, примусова рубка лісу і просіки на 165 верст, кари «за ступенем провини» - аж до знищення самих поселень. Здаючи командування, Пулло підбив підсумок у доповідній записці 1840 року: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх, привів їх у такий стан, що одні за одними почали підкорятися»^[18]. Система закінчилася повстанням. Гаджі-Алі, супутник і хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), записав: «У міру того, як посилювалися утиски генерала Пулло над чеченцями, збільшувалися й прохання останніх до Шаміля, щоб він прийшов звільнити їх»^[25]. Імперський історик Юров визнав і причину, і винуватця: «ми самі посприяли Шамілю, як тільки могли б це зробити справжні його друзі»; «Чутки про справжні причини повстання Чечні дійшли до відома Государя Імператора», після чого генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, визнав за необхідне «негайно усунути, під пристойним приводом, генерал-майора Пулло від управління лівим флангом»^[26]. У лютому 1840 року площинна Чечня піднялася і закликала Шаміля - система впала разом із кар'єрою її будівничого.

Угода про поділ Гетьманщини по Дніпру між Московським царством і Річчю Посполитою без участі українців: «Російська держава отримала значні територіальні надбання… Однак Правобережна Україна, Полоцьк, Вітебськ та інші білоруські міста, де були російські гарнізони, зберігалися за Річчю Посполитою»^[27]. Юридичне закріплення розколу України та перетворення Запорожжя на буферну зону: «за договором 1667 року було у спільному правлінні Москви і Варшави»^[24]. Грушевський фіксує реакцію на поділ: «були великі нарікання на московське правительство, що воно згодило ся відступити Польщі правобічну Україну, укладаючи перемирє 1667 року: поділило ся Україною з Польщею, не додержало того, що обіцяло приймаючи Україну під царську руку»^[28].

Анексія незалежної української церкви з використанням дипломатичного тиску та корупції. Єрусалимський патріарх Досифей прямо звинувачував московських послів у симонії: «Що [то] за вина — відривати чужу єпархію? чи не сором від людей, чи не гріх від Бога! Та присилаєте гроші й з розуму людей зводите, берете грамоти супротивні церкві й Богу»^[29]. Підпорядкування церкви виправдовувалося геополітикою: «Головним проєктом Голіцина… стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»^[6].

Змова двох тоталітарних режимів (пакт Молотова – Ріббентропа), що призвела до вторгнення СРСР у Польщу й захоплення Західної України. Для легітимізації окупації організовано «Народні збори Західної України 1939», які «27 жовт. у Львові… ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР»^[30]. Далі почалися масові депортації: «Впродовж вересня 1939 — червня 1941 із цих земель та Західної Білорусі… вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»^[31].

Наприкінці грудня 1917 року, коли війська більшовицької Росії наступали на Київ, загін юнкерів - курсантів 1-ї Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького (чотири сотні по 150 курсантів, 20 старшин, 18 кулеметів) - під командуванням сотника Аверкія Гончаренка зайняв оборону станції Бахмач, залізничного вузла на кордоні УНР і РСФРР^[32]. 27 січня 1918 року з Києва підійшло підкріплення - перша сотня студентського добровольчого батальйону під командуванням сотника Омельченка, 115-130 добровольців: студенти Українського національного університету й Київського університету, гімназисти старших класів українських гімназій - підлітки, багатьом з яких було по 17 років^[32][33]. Українські сили зайняли оборону біля станції Крути (нині село Пам'ятне Чернігівської області)^[32]. Вранці 29 січня шеститисячний загін петроградських і московських червоногвардійців на чолі з Єгоровим атакував позиції; бій тривав до вечора, оборонці відбили кілька атак і за наказом сотника Аверкія Гончаренка відійшли до свого ешелону - потяга загону, що чекав за два кілометри; їхні втрати - до 300 вбитих, поранених, полонених^[32]. Чота (взвод) студентської сотні в сутінках втратила орієнтир і вийшла до станції, вже зайнятої червоногвардійцями; 27 полонених було розстріляно - у слідчій справі головнокомандувача радянськими військами Муравйова записано: «було багато гімназистів років по 17»; командувач Першої революційної армії Єгоров дозволив розстріл^[33]. Курсанти-підлітки змогли затримати наступ: пояснюючи значні втрати під Крутами й затримку просування на Київ, Муравйов у звіті стверджував, ніби українськими силами командував «сам С. Петлюра», - це відзначають упорядники збірника Українського інституту національної пам'яті^[34]. У лютому війська Муравйова підійшли до Києва з боку Дарниці, п'ять днів обстрілювали місто з важких гармат і 8 лютого 1918 року захопили його^[35]. Після Берестейського миру УНР з Центральними державами в Україну ввійшли німецькі й австро-угорські війська - в авангарді йшли українські частини; більшовики залишили Київ, і на початку березня туди повернулася Рада народних міністрів, а за кілька днів і Українська Центральна Рада^[36]. 19 березня 1918 року за рішенням Української Центральної Ради тіла загиблих під Крутами перевезли до Києва й урочисто поховали на цвинтарі Аскольдова могила^[32].

Державна кампанія зі знищення української мови та культури: 1862 року влада закрила недільні школи з українською мовою викладання - «за начебто наявність революц[ійної] пропаганди»^[37], заборона національної преси, офіційне заперечення існування мови – Валуєвський циркуляр: «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може»^[38] – та доплати чиновникам «у десяти південно-західних губерніях особам російського походження, за винятком, однак, місцевих уродженців», закріплені указами 1869 і 1886 років^[39].

Після втечі з-під нагляду восени 1830 року лідер чеченського опору Бейбулат Таймієв, зв'язаний клятвою Паскевичу, переломом обох ніг і хворобою, не брав участі в бойових діях, але самим своїм ім'ям надихав повстанців. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але боялося відкрито репресувати його, оскільки це могло викликати небажаний резонанс по всій Чечні. І все ж подальше перебування такої людини, як Бейбулат, у повсталій Чечні ставало для царського командування небезпечним. Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[4]. 14 липня 1831 року неподалік укріплення Ташкічу Бейбулата було вбито із засідки князем Салі, який перебував на імперській службі. Д. А. Хожаєв зафіксував офіційну версію — вбивство подавалося як кровна помста — та її викриття: «князь Салі, який перебував на царській службі, покараний не був, тоді як інші випадки кровної помсти царське командування жорстоко переслідувало. Паскевич про вбитого Бейбулата відписав, що той був до кінця зрадником, а тому й карати вбивцю не слід»^[4].

До 1937 року Чечня пройшла роззброєння (кампанія C1177) і примусове зведення селянських господарств у колгоспи («колективізацію») з каральними експедиціями проти повсталих аулів (кампанія C1178). У 1934 році колонізатор злив область з Інгушетією в об'єднану Чечено-Інгуську автономну область, а в 1936-му перейменував її на Чечено-Інгуську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (ЧІАСРР); сьогодні окупант називає ці землі Чеченською Республікою та Республікою Інгушетія у складі Росії. Цією республікою, як і іншими частинами СРСР, пройшов Великий терор: так історики називають масові арешти й розстріли 1937-1938 років, для яких Москва призначила кожній республіці й області своє число. Репресії почалися з постанови найвищого органу окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року за підписом Сталіна^[40]. 11 липня 1937 року Політбюро окремим рішенням затвердило кількість людей, яких по республіці необхідно розстріляти, - окремо по селянах, яких колонізатор вважав «заможними» («куркулі»), окремо по «кримінальниках»; історик Г. І. Какагасанов наводить це так: «куркулів - 862 чол., кримінальників - 555 чол.»^[40]. 30 липня народний комісар (міністр) внутрішніх справ СРСР Єжов видав оперативний наказ № 00447 «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів»; у ньому по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу), 1500 - ув'язнити в таборах («друга категорія»)^[41]. Уже до середини серпня 1937 року заарештованих було більше, ніж записано в наказі, а 1 березня 1938 року Москва призначила республіці нове число - 10 108 людей, яких приписано було заарештувати й засудити^[42]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за різними оцінками у 30-х - на початку 40-х рр. жертвами сталінського терору стали не менше 30-40 тисяч чеченців та інгушів»^[2]. Справу «буржуазно-націоналістичного центру» - 137 колишніх відповідальних працівників республіки - чекістські слідчі, як пише чеченський історик А. Г. Авторханов, створювали три роки; військовий трибунал судив заарештованих у 1940 році^[9].

Створення першого масштабного ідеологічного обґрунтування захоплення земель московськими царями – «Синопсис, або коротке зібрання від різних літописців про початок славеноросійського народу», виданий друкарнею Києво-Печерської лаври 1674 року^[7]. Розрахунок автора був політичним: «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою за визволення з-під влади католиків решти „єдиного православного народу"»^[43].

Окупаційна адміністрація метрополії та лояльні їй сили використовували підкорених Нохчі (Окочан) у збройних конфліктах і здійснювали воєнні інтервенції на гірські території. Історик І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року для підтримки союзних феодалів воєводи послали «терських узденів і черкасів, і новохрещених, і Окочан 252 особи, а також терських отаманів і козаків з терським кінним стрілецьким головою Фадеєм Волошеніним та із сотниками 500 осіб»^[44][45]. 1628 року, після того як горці вбили п'ятьох козаків, відбулося вторгнення у відповідь: Тхамокова зазначає, що під час збройного походу кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[44]. Паралельно метрополія примушувала гірські товариства Нохчі до юридичного підпорядкування та сплати натуральної данини. У відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»^[46]. У документі сухо констатується вимога адміністрації, щоб горці «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»^[46] та зобов'язалися «ясак давати по кулю меду на рік»^[46].

У серпні 1832 року корпусний командир Розен повів десятитисячний загін у похід Чечнею та Ічкерією — гірською південно-східною частиною чеченської землі, куди імперські війська доти не проникали. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Десятитисячний царський загін Розена вторгся в гірську Інгушетію та Чечню, охоплену вогнем народно-визвольної війни. Попри стійкий опір жителів гірської Чечні, які мужньо відстоювали кожну п'ядь землі, царські війська знищили кілька десятків аулів і хуторів»^[4]. 22 серпня після переправи через річку Аргун винищено села Белгатой і Джан-юрт. 23 серпня штурмом узято Герменчук — найбагатше село Чечні на 600 дворів. Розен доповідав військовому міністрові Чернишову: «у самому селі залишено ним понад 100 тіл», а група «числом близько 60 осіб, здебільшого з людей, присланих Казі-Муллою для підбадьорення герменчуцьких жителів», на чолі з муллою Абдурахманом «була відрізана й оточена нами в одному великому будинку»^[47]. Оточені відмовилися здатися і за наказом генерала Вольховського були спалені живцем. Імперський історик Волконський, який писав за донесеннями Розена, визнає: «генерал-майор Вольховський наказав накидати в димарі палаючих дров і сіна. Це подіяло... більша ж частина з муллою Абдурахманом загинула в полум'ї, продовжуючи співати вірші корану»^[48]. Два дні «війська винищували будинки с. Герменчука», 26 серпня знищено Шалі «за винятком 11-ти дворів, що заплатили штраф і податі»^[48]. Схему походу Розен визнав сам: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення полонених наших, покарані винищенням жител і ріллі, для чого, 27-го і 28-го минулого серпня, відряджено було полк. Шумського... Ним винищено Алхан-юрт, Сала-юрт, Катар-юрт, Лялсін-юрт, Назарі-юрт, Уздень-юрт, Урузбей-юрт і Хизін-Ерзо-юрт»^[47]. Далі винищено Анзелі-юрт і Чингарой-юрт, посіви та житла Автурів, Саїд-юрт, ріллю й будинки Гельдігена, Анто-юрт, Асхор-юрт, Таба-юрт, Кудіш-юрт, спалено Маїртуп, в Ічкерії — Шоні, Центорой, Белгатой, хутір Хамер, Алі-юрт, Бей-Булат-юрт, Бачин-юрт, Хелбойн-юрт; спалено Беной^[48][47][4]. Підсумок Розен підбив у рапорті Чернишову від 27 вересня 1832: «Усього дотепер підкорилося Чеченських та Ічкеринських селищ понад 80, з яких четверта частина ніколи не перебувала в залежності від нас; полонених наших повернуто 30 чоловіків і жінок; податей і штрафу грошима та худобою сплачено... близько 5-ти т. р. с. [п'яти тисяч рублів сріблом]. Винищено непокірних селищ 61, з яких багато після покарання виявили покірність і виконали всі вимоги»^[47].

Наприкінці грудня 1836 полковник Пулло прихованим зимовим рейдом винищив чеченське село Кишкерой-Юрт (Кешкерой) за рікою Гудермес. Санкцію було видано заздалегідь: 10 грудня 1836 Розен повідомив військового міністра Чернишева, що «дозволив полк. Пулло нині ж діяти проти непокірних чеченських сіл»^[47]. Приводом кари оголошено гостинність: жителі села «приймали до себе бунтівника Ташова-Хаджія»^[18]. Оточене на світанку село винищувалося разом із людьми: ті, що тікали, «були спіймані або винищені», а «жителі, замкнувшись у будинках з сім'ями, вибивані були багнетами»^[18]; спроба Ташу-Хаджі прийти селу на допомогу була відбита артилерією. Підсумок підвів сам Розен: «При занятті дер. Кишкерой-Юрта, знайдено в оній 76 тіл убитих, а 40 душ обох статей взято в полон, все майно жителів і зброя з убитих дісталися військам нашим»^[18][49]. Село з 63 дворів «зі значним запасом хліба і сіна» було віддане вогню посеред зими^[18]. Датування: донесення в збірнику озаглавлене «9 січня 1836 р.», але вміщене упорядниками серед документів кінця 1836 - початку 1837; рейд майже напевно відбувся 27-31 грудня 1836, історик Ш. А. Гапуров датує його груднем 1835^[49].

23-29 січня 1837 року командування російського Кавказького корпусу направило з фортеці Грозна до Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) загін генерала Фезе - 3249 осіб при 12 гарматах. Мету походу Розен сформулював у рапорті військовому міністру Чернишову від 11 лютого 1837: «для покарання чеченців західної частини Чечні, що ухилилися від покори»^[47]. Доданий до рапорту журнал експедиції записує хід тижня день за днем: у ніч на 24 січня оточено Шалаж-юрт - село взяте «без пострілу, поклавши на місці 14 душ», 67 жителів уведено в полон, село спалене; 25 січня Фезе відправив колони «для відкриття і знищення народонаселення в густих лісах вгору по обох берегах р. Шалажі»; загалом за похід узято в полон 92 особи, «на зворотному шляху спалено понад тисячу сакель по Мартанському і кілька сот по Тенгінському ущелинах» (сакля - дім горця), знищено запаси хліба і сіна посеред зими^[47]. У загоні імперія вела горців проти горців - 800 вершників осетинської та інгуської міліції (міліція - допоміжні загони з горців на імперській службі): журнал експедиції називає в колоні полковника Широкого «сотню козаків і 800 вершників з осетинів та інгушів»^[47]. З аулу Ачхой, до якого війська увійшли на четвертий день винищення сусідів, за записом того ж журналу взято присягу «в покірності» і шість заручників-аманатів (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування)^[47].

Восени 1830 року генерал Вельямінов, який прийняв командування військами, що діяли проти Чечні, розпочав із колективних майнових стягнень із чеченських сіл, що стояли на річці Терек біля імперського кордону. Імперський історик Потто визнає: за викрадення Чеченцями десяти голів худоби зі станиці Червленної Вельямінов «одразу наказав відібрати у жителів двох сіл Брагуни та Новий-Юрт, повз які пройшов загін, теж десять голів худоби і повернути їх козакам», а після викрадення табуна коней у Ногайському степу «Брагуни знову поплатилися точно такою ж кількістю голів»; власника Нового-Юрта Шах-Гірея було викликано до Грозної й посаджено в каземат — тюремну камеру всередині фортеці^[50]. 18 грудня 1830 року в Грозній зібрався загін із чотирьох піхотних полків — Московського, Бутирського, Тарутинського та Бородінського, — зведеного батальйону 43-го єгерського полку, п'яти сотень лінійних козаків і двадцяти двох гармат, і вночі війська рушили на село Дзулгай-Юрт, де жив карабулацький ватажок Астемір. Потто писав: козаки, увірвавшись у село на світанку, кинулися до будинку Астеміра; самому йому вдалося втекти, «але його родина — малолітній син, донька, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них, було взято в полон тридцять дев'ять осіб та осіб дванадцять порубано»^[50]. Далі послідовно знищувалися села західної, Малої Чечні: Кітер-Юрт «було віддано полум'ю», спалено Пхан-Кічу, біля села Даут-Мартан «жителі встигли втекти, але все їхнє майно лишилося здобиччю загону», спалено Едін-Юрт і Даут-Юрт, знищено «величезні запаси заготовленого сіна», зайнято Мартан-аул і Джарган-Юрт, винищено аул Енгелі^[50]. Між походами війська прорубали просіку в лісі між селищем Алди та фортецею Грозною. У січні 1831 року удар було перенесено на східну, Велику Чечню: спалено Узекен-Юрт, винищено Бесенбер з усіма хуторами. Села Автури, Гельдіген і Маїртуп прислали своїх старійшин із пропозицією підкоритися й дати заручників, але Вельямінов відкинув їх, вимагаючи видати всіх російських полонених і солдатів-утікачів. Умова була подвійною неможливістю, і Потто сам це розшифровує: полонених «не могло бути в них багато» — полонені не осідали в селах, а йшли за обміном і викупом, які практикували обидві сторони; утікачів же Нохчі не видавали — на них Чеченці, за визнанням Потто, «дивилися... як на тих, хто віддався під заступництво їхніх вогнищ, а тому ніколи не видавали їх»^[50]. Гостинність — оспівувана в чеченських іллі (героїчних піснях) цінність нарівні з мужністю та вірністю слову, а видача втікача означала відправити гостя на смерть: історик Д. А. Хожаєв писав про похідні шибениці, «на яких генерал [Єрмолов] вішав горян і російських солдатів-утікачів та козаків, що переховувалися в гірських аулах», і фіксував, що вимога «видачі російських солдатів-утікачів і козаків, які жили в гірських аулах» була постійним інструментом імперських приставів^[4]. Вимагаючи одночасно неіснуюче й неприпустиме, Вельямінов проєктував відмову: «ця пізня і вимушена покора зовсім не входила в плани Вельямінова, який розумів необхідність жорстоко покарати ці аули, і, можливо, саме тому він поставив перед ними такі умови, які, на думку горян, були немислимі»^[50]. З боєм узято та спалено Автури, віддано вогню Гельдіген з усіма запасами, 21 січня винищено Маїртуп «з його розкішними садами та плантаціями» разом із навколишніми аулами^[50]. Підсумок Потто підводить визнанням: «уся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню й мечу»^[50].

Імперія провела загальний перепис 1897 року, вбудований у доктрину «триєдиного руського народу». Лінгвіст Сергій Булич у статті для Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона так класифікував українську мову: «малоруське наріччя російської мови»^[51]. Історики Інституту історії України Національної академії наук зазначають: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»^[52]. Перепис зафіксував і масштаб поширення української мови. За його зведеним томом «малоруське наріччя» - імперська назва української мови - назвали рідним 22 380 551 особа зі 125 640 021 переписаних в імперії, тобто 17,8%: друга мова імперії за кількістю носіїв після великоруської (російської)^[53]. Майже кожен четвертий носій жив за межами дев'яти українських губерній, а в Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою^[53].

Окупаційна адміністрація Московського царства підтримувала режим позбавлення підпорядкованих суспільств Нохчі (Окочан) самостійності в Терському місті, пролонгувавши владу над ними лояльного іноземного правителя для їхньої подальшої мобілізації. У 1661 році цар Олексій Михайлович видав жалувану грамоту кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському, офіційно приписавши йому «над Окочанами і над Черкасами, які нам, великому государю, служать на Терку, бути князем, і їх у ратній справі та в усіх наших ділах відати й судити»^[46]. Отримавши контроль, призначений правитель став інструментом реалізації імперських завдань: у 1676 році центральний апарат Посольського приказу направив припис князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття на Терек «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану і Петру Олексійовичам»^[45]. У той самий період підпорядковані Нохчі були примусово кинуті у воєнні походи метрополії проти Кримського ханства. У відписці князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатується, що для походу в кримські улуси в його розпорядженні перебували різні ратні люди, зокрема «Окочан 190 чоловік»^[45], а історик І. Х. Тхамокова підтверджує, що в 1675 році в Криму воювали загони, у яких були «з узденями, з новохрещеними і «Окочанами»»^[44].

Пряме втручання РФ у президентські вибори суверенної держави для нав'язування лояльного кандидата (В. Януковича): за два тижні до першого туру В. Путін у прямому ефірі трьох українських телеканалів (26 жовтня 2004) агітував за чинного прем'єра, заявляючи, що «уряду В.Януковича вдалося більше: вони змогли наповнити це зростання гарною якістю»^[54]. Проти лідера демократичних сил В. Ющенка було застосовано хімічне отруєння: концентрація діоксину в його крові «більш ніж у 50 000 разів перевищувала показники звичайного населення»^[55]. У відповідь на протести Москва інспірувала загрозу розколу країни - на з'їзді в Сєвєродонецьку (28 листопада 2004) голова фракції «Регіонів» Р. Богатирьова під оплески обіцяла «ми проводитимемо референдум про створення Південно-Східної держави», а почесним гостем у президії сидів мер Москви Ю. Лужков^[56].

Неправдива обіцянка влади повернути корінному населенню втрачені козацькі вольності в обмін на кров. Імперія вичавила з краю максимум: «з обох його боків Україна використовувалася для комплектування, спорядження, переміщення військ… в т. ч. 75-тис. ополчення з Київ., Подільської, Черніг. та Полтав. губ.»^[30], а після війни формування розпустили, обіцянки забули^[37]; коли бузькі козаки 1817 року відмовилися ставати військовими поселенцями, їхнє повстання придушили чотири полки з артилерією^[30].

Захоплення Кримського ханства та його насильницьке включення до складу Російської імперії: «зважилися МИ взяти під державу НАШУ півострів Кримський, острів Тамань і всю Кубанську сторону»^[57]. Щодо України анексія забезпечувалася примусовою мобілізацією козаків як військового ресурсу, колонізацією прилеглих південних степів для створення лояльного тилу та стиранням козацьких топонімів: землі знищеної Січі маніфестом Катерини II від 3 серпня 1775 року було причислено «за придатністю до Новоросійської Губернії»^[58]. Щодо Криму це була ліквідація держави і правлячої династії: «Навесні 1782 хан Шагін-Ґерей змушений був тікати під російську протекцію»^[32], маніфест про прийняття Криму Катерина II підписала 8 квітня 1783 року (ПСЗРІ, зібр. 1-ше, т. XXI, № 15.108)^[21], а хана було заслано до Калуги; корінне населення видавлювали хвилями еміграції - «Якщо до 1787 емігрувало лише 8 тис., то 1792 це вже були десятки тисяч»^[32].

Військове оточення та зруйнування Запорозької Січі одразу після спільної війни. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 року (ПСЗРІ, зібр. 1-ше, т. XX, № 14.354) оголосив: «січ Запорозька вкінець уже зруйнована, з витребленням на майбутній час і самої назви Запорозьких козаків»^[58][59]. Останнього кошового отамана Калнишевського «було заарештовано і відправлено до в'язниці Соловецького монастиря»^[22], де він провів понад 25 років. Грушевський описує механіку віроломства: уряд «повів дїло по малу, потайки, щоб захопити Запорожців зовсім неприготованими», а генерал Текелї «війшов в запорозькі землі як добрий приятель» - і несподівано обложив Січ. У провину запорожцям ставили навіть власне господарство: вони «заводили своє власне хліборобство і тим розривали свою залежність від росийської держави»^[28].

Сепаратні мирні переговори між Москвою та Річчю Посполитою про закінчення війни й поділ сфер впливу, що пройшли в повній ізоляції української сторони: «Повноважні представники Укр. козац. д-ви на чолі з Р.Гапоненком не були допущені за стіл переговорів»^[30]. Гетьман просив дати козацьким послам мандати повноправних учасників з'їзду - «але царський уряд знову пустив се проханнє повз уха», і делегати «сиділи бездільно коло комісарів і не допущені до офіційних нарад»^[60].

Використання державної монополії «Газпром» як політичної зброї проти незалежного курсу Києва. Відключення постачання газу в розпал зими: «о 10:00 за московським часом 1 січня 2006 року „Газпром" припинив постачання газу в Україну»^[61], а через три роки «російський експорт в Україну було припинено 1 січня. Експорт до 16 країн-членів ЄС і Молдови було різко скорочено 6 січня та повністю припинено з 7 січня»^[62]. Постачання йшло через непрозорих посередників (RosUkrEnergo), використання яких «давно критикувалося в європейських урядових колах та органами корпоративного управління»^[62], а співвласник RUE Дмитро Фірташ у розмові з послом США визнав, що «йому було потрібне схвалення Могилевича, щоб узагалі ввійти в бізнес»^[63].

Консервативний партійний апарат під керівництвом В. Щербицького намагався стримати зростання національно-визвольного руху. Через тиск КДБ і загрозу негайної заборони засновники українського руху за незалежність спочатку були змушені маскувати свої цілі, назвавши організацію «Народний рух України за перебудову»: «спочатку вона підтримувала офіц. курс на перебудову, не ставлячи формально вимогу незалежності України», а в програмі «була відсутня вимога про новий союзний договір і містилося формальне положення про визнання „керуючої ролі" компартії»^[37]. Лише 1990 року, проголосивши, що «необхідна не перебудова, а повний демонтаж тоталітарної системи», Рух прибрав із назви слова «за перебудову»^[37].

У 1718 році уряд Московського царства організував масштабне вторгнення на землі Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків та союзних Петру I кабардинських князів на „Чеченський повіт" по Сунжі та Аргуну»^[64]. Внаслідок набігу «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи „пожитків"»^[64]. У 1721 році збройні акції тривали: дослідник вказує, що астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[64].

У 1919 році Добровольча армія генерала Денікіна завойовувала Чечню ультиматумами, штурмами і спаленням сіл - за рік після неї залишилися 21 зруйнований аул і 15 тисяч загиблих. Після падіння імперії (кампанія C1189) народи Північного Кавказу спробували жити своєю державою: у травні 1918 року горські політичні сили проголосили незалежну Гірську Республіку від Чорного моря до Каспійського, перший уряд очолив чеченець Тапа Чермоєв - нафтопромисловець (кампанія C1173), парламент - інгуш Вассан-Гірей Джабагієв^[2]. У лютому 1919 року Терську область зайняла Добровольча армія - війська колишніх імперських офіцерів під командуванням Денікіна, що воювали з більшовиками за повернення Росії в колишніх кордонах; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Головну силу Добровольчої армії становили козаки, а тому дії денікінців у Терській області спрямовані, насамперед, на відновлення привілейованого становища козацтва»^[2]. Гірську Республіку Денікін не визнав: делегацію її уряду відмовився прийняти; генерал Ляхов, призначений правителем Терської області, погодився вважати парламент республіки лише «дорадчим органом при своїй особі», а правителем Чечні Добровольча армія призначила генерала Алієва^[2]. На переговорах з Гірським урядом Ляхов заявив: «...В одному домі двох господарів бути не може. Там, де я плачу, я буду господар. Я вимагаю підпорядкування моїй владі, а хто їй не підпорядковується, то нехай сам винить себе за те, що з цього вийде»^[2]. Денікінське командування записало про опір: «Запеклість чеченців та їхня відвага сягають крайнього прояву»^[2]. Підсумок року підбило радянське обстеження 1920 року, яке наводить історик Є. Ф. Жупікова: «21 зруйнований аул, 15 тис. загиблих чеченців залишила після себе денікінська армія»^[65].

Дипломатичний шантаж з боку В. Путіна навколо саміту НАТО в Бухаресті з метою заблокувати надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ). Через два дні після саміту, на зустрічі з Дж. Бушем у Сочі, російський лідер заперечував українську державність - Україна, за його словами, «не є нацією, що склалася природним чином», а являє собою «штучну країну, створену ще за радянських часів»^[66] - і прямо погрожував її розколом: «країна може просто розпастися», додавши, що, спираючись на антинатовські сили, «Росія постійно створюватиме там проблеми»^[66]. Ще на самому саміті, за переказом джерела «Коммерсанта», Путін заявив Бушу: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна - це навіть не держава!» - фактично погрозивши, «що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України»^[67].

Використання союзним центром міжнародних важелів для утримання України у складі СРСР. Кульмінацією став візит президента США Буша до Києва, який із трибуни Верховної Ради застерігав від незалежності: «американці не підтримають тих, хто домагається незалежності заради того, щоб замінити далеку тиранію місцевим деспотизмом. Вони не допомагатимуть тим, хто насаджує самогубний націоналізм на ґрунті етнічної ненависті»^[68].

Змова Російської імперії з монархіями Гогенцоллернів і Габсбургів щодо розчленування сусідньої держави. За другим поділом «Росія дістала центр. частину Білорусі, Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та сх. половину Волин. воєводства — разом 250 тис. км2 і понад 3 млн жителів», а після третього «Польс. д-ва перестала існувати»^[69].

У період з 1726 по 1731 рік Російська імперія здійснювала рутинний адміністративний та економічний тиск на суспільства Нохчі, уникаючи масштабних воєнних інтервенцій. Окупаційна адміністрація жорстко обкладала податками комерційні поїздки корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні документи, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя окоченина Курмана Богоматова... мит за указом 24 алтини грошима взято»^[64], а також «від 15 лютого 1726 р. повідомляється про те, що з терських окочан Суркая Усманова... було стягнуто мита»^[64]. Економічне удушення викликало збройний опір: Ахмадов вказує, що горці «здійснювали напади на царські укріплення, тримали фортецю Святого Хреста «у великому утісненні»»^[64]. Крім того, імперія проводила збір військово-стратегічної інформації: історик Ш. Б. Ахмадов зазначає, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також мапу цього району»^[70].

Окупаційна адміністрація Московського царства в Терському місті використовувала підкорених Нохчі (Окочан) для виконання державних завдань, штучно утримуючи їх у стані економічної залежності. У своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували про постійний примус до воєнних дій: «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государю, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[46]. При цьому метрополія навмисно не видавала корінному населенню базових ресурсів для життєзабезпечення впродовж п'яти років. У пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу зафіксовано: «государевого хлібного жалування за минулі роки — за 125-й, і за 126-й, і за 127-й, і за 128-й, і за 129-й рік — їм не дано»^[46]. Результатом стало виснаження населення: Бійтеміров доповідав, що вони «стали безхлібні, від голоду та всякої нужди вкрай загинули й заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками й дітьми голодною смертю»^[46]. Для розв'язання кризи очільник Нохчі вирушив до Москви, однак під час повернення на Кавказ загинув. У пам'яті з Посольського приказу констатується, що «Кохостров-мурза зі своєю людиною втонув у річці Оці»^[46], при цьому представники метрополії постановили конфіскувати майно загиблого: «одяг його і всяке майно взяли до нашої казни»^[46]. Смерть делегата була використана для подальшого обмеження прав Нохчі. У поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Чепан Кохостров зазначав, що під час інциденту «государева жалувана грамота пропала разом із ним»^[46], унаслідок чого окупаційна адміністрація штучно понизила статус його родини для обкладення повинностями: у доповідній виписці Посольського приказу зафіксовано, що спадкоємців було «зрівняно в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «жодних податей не бралося»^[46].

У 1818 році, вже після зведення фортеці Грозної на відібраній землі, Російська імперія використовувала розташоване поруч село Сольжа (Сунженська) як ресурсну базу гарнізону, а потім розорила його, коли жителі відмовилися видати односельця і взялися за зброю. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого стало те, що «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[4]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, аби фортеця «могла отримувати з нього всі необхідні потреби». Коли солдати відбирали в жителя вола, «якого він називав своїм», той вистрелив у солдата; жителі відмовилися його видати, заявивши, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть». Коли начальник корпусного штабу «пішов сам із кількома ротами», його «зустріли пострілами». Сім'ї та майно були відіслані заздалегідь, оборону тримали самі чоловіки. Військам було наказано відрізати відхід — «перехопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше. Лише після цього війська увійшли в залишене село і кілька днів вивозили з нього «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс»^[71].

Повне витіснення мови з культурної та літературної сфери. Емський указ приписав: «Не допускати ввозу в межі імперії… будь-яких книг, видаваних за кордоном малоруським наріччям», «Заборонити в імперії друкування, тим самим наріччям, будь-яких оригінальних творів або перекладів» і «Заборонити так само всілякі тим самим наріччям сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання»^[72]. Дозволені словники допускалися лише «за умови друкування їх з дотриманням загальноросійського правопису»^[73].

Через п'ять років правила переглянули в Особливій нараді - до неї увійшли Сольський, Островський, обер-прокурор Синоду Побєдоносцев і Вяземський, - і міністр внутрішніх справ Ігнатьєв доповів результат імператорові 3 жовтня 1881 року; соізволення надійшло 8 жовтня^[74]. Публікувати перегляд не планували, і Ігнатьєв пояснив чому: «правила про вживання малоросійського наріччя, встановлені 1876 р., не були оприлюднені, а тому й проєктовані роз'яснення не передбачається оголошувати до загального відома»^[74]. Циркуляр пішов генерал-губернаторові Дрентельну 16 жовтня з грифом «Конфіденційно»^[74] - тобто людей судили за правилами, яких їм не показували.

Російська імперія продовжує нищити культуру корінного народу напередодні війни: попечитель київського округу Деревицький 1913 року «видав інструкцію, в якій визначив відвідання учнівською молоддю українських театральних вистав так само неприпустимим, як перебування у більярдних чи пивних, а у 1914-му категорично заборонив в усіх навчальних закладах київського округу відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка»^[75]; з початком війни Микола II іменним указом від 20 липня 1914 року запровадив воєнну цензуру з правом командування «призупиняти періодичні видання»^[76] - військова влада Київської військової округи того ж дня закрила єдину українську щоденну газету «Рада»^[77].

Державна кампанія з витіснення мови з публічного простору та літератури: 1892 року Головне управління у справах друку приписало цензурному комітету припиняти переклади українською, «скорочуючи число таких бездарних творів у цілях чисто державних»^[78]; на археологічному конгресі в Києві 1899 року вченим з підавстрійської України заборонили читати доповіді українською - на знак протесту ті відмовилися від участі^[77]; на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 30–31 серпня 1903 року промовляти по-українському дозволили лише гостям з Галичини, а місцевим міський голова заборонив, пославшись на наказ міністерства внутрішніх справ^[77]. Під заборону потрапила навіть дитяча література: циркуляром 1895 року заборонено українські книжки «для дитячого читання»^[73].

Кампанія із запровадження цензури та інституційної мовної асиміляції. Указ Петра I від 5 жовтня 1720 року заборонив друк книжок мовою корінного народу в ключових друкарнях: «У Києво-Печерській і Чернігівській друкарнях знову жодних книг, крім церковних попередніх видань, не друкувати, та й ті церковні старі книги для цілковитої згоди з великоросійськими такими ж церковними книгами виправляти перед друком, аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[79].

Регулярна армія Московського царства звела першу військову базу на землях Нохчі за підтримки регулярних військ. Як пише історик Е. Н. Кушева, «на прохання Темрюка, передане в Москві в грудні 1566 р. його сином Матловим або Мазловим, поставити місто «на Терке реке усть Сююнчи реки» «для брежениа от недругов его», навесні 1567 р. з Москви були послані воєводи для городової справи — князь А. С. Бабичев і П. Протасьєв «со многими людьми, да и наряд, пушки и пищали»»^[80]. Історики А. С. Куликов і В. А. Рунов доповнюють, що воєводи були послані «с огненным боем и многими людьми»^[81]. Історик Е. Н. Кушева констатує факт зведення бази на землях Нохчі: «Російське місто... було поставлене того ж року»^[80].

Окупаційна адміністрація Московського царства заснувала нову військову базу в гирлі річки Терек для контролю над прилеглими територіями, включно із землями Нохчі. Історикиня Е. Н. Кушева пише, що базу «ставили її у 1588–1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні „вогняним боєм", пищалями»^[80]. Інфраструктура бази планомірно розширювалася: історики А. С. Куліков і В. А. Рунов зазначають, що «на початку XVII століття... Терське містечко перетворилося на доволі потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат, а гарнізон — понад тисячу стрільців і Козаків»^[81]. Для утримання позицій адміністрація підселяла додаткові військові кадри: історикиня І. Х. Тхамокова зазначає, що «1589 р., невдовзі після того, як місто було збудовано, туди мали прислати з Астрахані 800 стрільців і Козаків, але астраханський воєвода прислав лише 600 осіб»^[44]. На цій території закріплювався постійний військовий контингент на державному утриманні: історикиня І. Х. Тхамокова цитує царський указ, згідно з яким «1623 р. „за чолобиттям терських і гребінських Козаків" на Терек було надіслано царський указ про видачу платні 30 отаманам і 470 рядовим Козакам»^[44].

Спроба проросійських політичних сил в Україні інституціоналізувати витіснення державної мови з публічної сфери, освіти та діловодства шляхом ухвалення закону «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року № 5029-VI, що розширював права так званих регіональних мов^[82]. Рішенням від 28 лютого 2018 року № 2-р/2018 Конституційний Суд України визнав закон неконституційним^[83].

У 1809-1811 роках Російська імперія закріплювала владу над землями Нохчі підкупом старшин, контролем над продажем хліба та солі і нацьковуванням сусідніх народів на Чеченців. Щоб схилити Чеченців до підпорядкування, головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 р. с. одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 р.»^[84]. Продаж Чеченцям хліба й солі імперія замкнула на підконтрольні мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині»^[84][70]. У прокламації мешканцям Чеченської землі генерал Тормасов поклав провину за розорення 1807 року на самих жителів — «самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас позаторік» — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я»^[84].

Запровадження дискримінаційного законодавства, що обмежило права єврейського населення територіально: указ № 17.006 від 23 грудня 1791 року підтвердив заборону євреям записуватися в купецтво у внутрішніх російських містах і портах, поширивши право громадянства й міщанства лише на Катеринославське намісництво й Таврійську область^[85]. Із сукупності таких актів склалася смуга осілості, що пролягла переважно колонізованими українськими територіями.

Кампанія з перетворення вільного населення на безправних військових поселенців. «Поштовхом до нього став наказ про скасування Бузького козацького війська і перетворення козаків на військ. поселенців»^[30] – повстання бузьких козаків 1817 року було жорстоко придушене. Актів було два, по різні боки повстання: іменний указ від 17 квітня 1817 року передав округ Бузького війська «в безпосереднє військове управління» (ПСЗРІ, т. XXXIV, № 26.802) - він і став поштовхом; указ від 8 жовтня 1817 року (№ 27.081), уже після придушення, оформив ліквідацію: «назва Бузького козачого війська знищується»^[86]. Пізніше кошовий Гладкий із частиною задунайців «30(18) трав. 1828 перейшли Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до рос. армії»^[87] – це стало кінцем останньої вольниці: Задунайська Січ «існувала з останньої чв. 18 ст. по 1828»^[87].

У 1732 році рівнинна частина Чечні стала центром масштабного збройного опору. Виступ був спровокований прямим невдоволенням корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що зібрані, «відкрито висловлюючи своє невдоволення діями царської влади, почали погрожувати нападом на їхні укріплення»^[70]. Дослідник Я. З. Ахмадов доповнює, що «у 1732 р. рівнинна Чечня знову перетворюється на центр великого повстанського руху», і «в Чечен-Аулі зібралося близько 10 тис. горців», які мали намір виступити «для розгрому царських укріплень»^[64]. У відповідь окупаційний апарат застосував військову силу: перший автор вказує, що «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[70], і той, згідно з цитованим рапортом, постановив повстанців, «не допускаючи до розмноження, посланою командою відвернути і зруйнувати»^[64]. Каральна акція координувалася з лояльною місцевою елітою: Ш. Б. Ахмадов зазначає участь князя Казбулата, «який привів загін царських військ на чолі з Дугласом у селище Чечен-аул для придушення виступу горців»^[70]. Однак повстанці уникли прямого зіткнення з головними силами імперії: Я. З. Ахмадов фіксує, що «Генерал Дуглас, який було виступив у похід, отримав звістку, що горці розійшлися»^[64]. Після цього генерал направив для покарання жителів драгунську команду полковника Коха, яка, як констатується в джерелах, «7 липня вступила в село Чечень, повністю спалила його і почала спішно відходити назад»^[70]. Історичний епізод завершився того ж року повним фізичним розгромом карателів: Я. З. Ахмадов резюмує, що під час відходу загін Коха «був оточений у густих лісах, розбитий і знищений», а також у ході бою «загинув і старший чеченський князь Казбулат»^[64].

У період з 1736 по 1740 рік дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії підтримував контроль над кордонами суспільств Нохчі шляхом інфраструктурного будівництва та захоплення заручників. Затверджена доказова база свідчить, що метрополія почала зі зведення нових фортифікацій: історик Я. З. Ахмадов констатує заснування 1736 року укріплених пунктів, серед яких «три нові козацькі станиці: Бороздинська, Каргалинська, Дубовська»^[64]. Історик І. Х. Тхамокова підкреслює їхній інженерно-оборонний статус, фіксуючи, що кожна подібна станиця «була ніби невеликою фортечкою, що служила для захисту від ворожих набігів»^[44]. За будівництвом інфраструктури послідувало фізичне підселення військових контингентів: перший дослідник вказує, що на цих рубежах розмістили гарнізони, «а від Кізляра до моря поселяють ще 430 козацьких сімей»^[64]. Паралельно окупаційна адміністрація продовжувала фізично утримувати родичів місцевої еліти, захоплених у попередні роки: Ахмадов зазначає в переліку архівних документів наявність паперу за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володільця А. Бартиханова підполк. Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[64].

У 1722–1724 роках Російська імперія здійснювала військово-інфраструктурну колонізацію та демографічні маніпуляції на захоплених рубежах. Восени 1722 року розпочалося будівництво нової військової бази: історик Я. З. Ахмадов констатує, що Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»^[64]. Для забезпечення силового контролю над територією метрополія здійснювала заселення лояльними військами: дослідник вказує, що при фортеці «розселяють 1 тис. сімей Козаків з Дону»^[64]. Водночас окупаційна адміністрація ліквідувала колишній адміністративний центр і насильно перемістила підпорядковані суспільства Нохчі: автор фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, заселеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»^[64]. Навколо нового укріплення формувалася контрольована буферна зона: історик Ш. Б. Ахмадов зазначає, що «поруч із фортецею Святого Хреста дуже швидко стали виникати слобідки, населені Черкесами, Чеченцями, Інгушами, Кабардинцями та ін.»^[70].

У 1860-1917 роках імперія перекроїла землю Чечні на користь скарбниці, козачого війська і лояльної знаті. Завоювання супроводжувалося письмовою обіцянкою. У січні 1859 року, наступаючи на Ведено, командування поширило серед чеченців арабською і російською мовами «Прокламацію до чеченського народу»: «оголошую вам від імені Государя-Імператора, 1) що уряд Російський надає вам цілком вільно виконувати назавжди віру ваших батьків; 2) що вас ніколи не вимагатимуть у солдати і не обернуть вас на козаків... 5) що права кожного з вас на належне вам майно будуть недоторканні. Землі ваші, якими ви володієте або якими вас наділило російське начальство, будуть затверджені за вами актами і планами в невід'ємне володіння ваше...»; підписав документ Барятинський, головнокомандувач Кавказької армії і намісник^[4]. Земельна частина обіцянки у викладі істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова звучала так: «Усі землі й ліси на площині, де жив чеченський народ до заворушення 1839 р., будуть віддані вам у вічне користування, за винятком тих, що зайняті під укріплення... але на них не передбачається селити ні козачих станиць, ні чеченських аулів»^[2]. Історик З. Х. Ібрагімова пише: «Цю прокламацію чеченці берегли і зберігали як зіницю ока і до неї завжди апелювали»^[13]. Вийшло навпаки: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підводять баланс по рівнинній і передгірній Чечні - «100% лісів (259 тисяч десятин) і 300 тисяч десятин із 643 тисяч десятин землеробської зони країни були відібрані на користь скарбниці, армії та козачого війська. Усе це не можна не вважати типовим колоніальним пограбуванням» (десятина - трохи більше гектара)^[2]. Підсумок для людей назвав із думської трибуни депутат Маслов: «Ви не можете собі уявити, які мізерні земельні володіння серед чеченців, особливо в горах – одна десята, одна п'ята, чверть, третина десятини…»^[13].

У грудні 1831 року генерал Вельямінов, не розпускаючи загону, що стояв табором біля фортеці Грозної, перейшов до тактики набігів на чеченські селища. Імперський історик Волконський писав: Вельямінов «вирішив непокоїти ворога і відволікати його увагу від наших меж. Так, 23 грудня 1831 року він відправив у набіг командира Моздокського козачого полку підполковника Засса, який розорив по правий бік Сунжі кілька чеченських хуторів, що лежали навпроти с. Чертугай, і доставив у табір трьох полонених жінок та до 250 голів худоби. Під час цього набігу ворог залишив на місці 7 тіл»^[48]. У лютому 1832 року набігова тактика переросла в експедицію селами, що стояли по річці Сунжі вище фортеці Грозної. Імперський огляд воєнних дій визнає: «ген.-л. Вельямінов у лютому 1832 року здійснив експедицію для покарання Чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі»^[47]. Історик Я. З. Ахмадов писав про той самий удар: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[2].

Метрополія тимчасово знизила інтенсивність прямих військових ударів, перейшовши до інфраструктурного зміцнення та вивчення регіону. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що у зв’язку із зовнішньополітичною ситуацією «питання, пов’язані з гірськими народами, перестали бути для них першочерговими»^[64]. Проте окупаційний апарат продовжував підготовку до подальшої експансії. У 1711–1712 роках уряд укрупнив військові рубежі на кордоні із землями Нохчі: дослідник вказує, що «дрібні гребінські козацькі містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць — від Червленної до Курдюковської»^[64]. Паралельно велася концептуальна та економічна розвідка: у 1714 році радник царя О. Бекович-Черкаський подав донесення, в якому вважав «залучення Горців на бік Росії» таким, що «відповідає життєвим інтересам російської держави»^[64]. У 1717 році для інвентаризації потенціалу земель Нохчі уряд направив фахівця: автор фіксує «обстеження мінеральних джерел та інших природних багатств р. Терек (зокрема Брагунських теплих вод) доктором Готлібом Шобером за завданням Петра I»^[64].

Таємна операція (диверсія) московських посланців, переодягнених ченцями, спрямована на фізичне знищення історичних архівів. За свідченнями, збереженими києвознавцем Лебединцевим, «Лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів»; історик Гирич підсумовує: «Вогонь знищив письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври»^[88].

Після карального походу Єрмолова, що розорив рівнинні села Нохчі 1826 року, частина жителів винищених сіл відмовилася переселятися під контроль завойовника й сховалася в лісах. Імперський історик Потто визнає: «жителі деяких аулів, винищених Єрмоловим, сховалися в лісах і, не бажаючи виселятися, покинули навіть свої поля, засіяні хлібом»^[50]. Селище Узені-Юрт на березі Аргуну стало прихистком цих людей та опорою карабулацького ватажка Астемира, соратника Бейбулата Таймієва в повстанні 1825 року. У ніч на 10 січня 1827 року генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, потай вивів на село загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами, змусивши взяти участь і чотириста Чеченців з підкорених товариств. Потто писав: вони «перепливли Аргун і мали йти обхідною дорогою, щоб відрізати жителям відступ до лісу»^[50]. Попереджені вершником жителі втекли за Аргун. Потто фіксував: козаки, наздогнавши втікачів, «схопили... трьох жінок та вбили й поранили осіб п'ятнадцять», після чого «село Узені-Юрт, з усім майном і навіть свійською худобою, було знищене дощенту»^[50]. Тієї ж зими Лаптєв вимагав від селища Гельдиген заручників, відкинувши викуп за схопленого молодого гельдигенця. Потто писав: «Лаптєв відкинув усі пропозиції й вимагав одного - аманатів»^[50]. Улітку 1827 року генерал Енгельгардт, який змінив його, влаштував засідку під час жнив біля аулу Самашки. Потто визнає: жителів вільно пропустили на поля, а потім «усе, що перебувало на полі, виявилося оточеним густим козацьким ланцюгом»; населення відпустили, захопивши в полон ватажка Тара-Адзуєва та сім'ю лідера опору Бакара-Булатова, а хліб Галгаївців, які жили при аулі, «випалили... на пні»^[50].

У період з 1817 по 1818 рік Російська імперія силою переносила укріплену лінію з Терека на Сунжу та закріплювала зайняту територію товариств Нохчі будівництвом фортеці, супроводжуючи це зігнанням населення, захопленням заручників і примусом до підпорядкування. Історик Д. А. Хожаєв фіксує, що перенесення лінії «стискало непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», а фортеця Грозна будувалася «на чеченській землі», де «вісім квітучих чеченських селищ… були знищені, а населення зігнане з земель»^[4]. Імперський генерал Єрмолов, командувач Кавказького корпусу, у своїх «Записках» свідчить про введення військ («24 травня переправився весь загін… перейшов від Терека на річку Сунжу»), про вимогу до старшин «поновити давню присягу на покірність» і про взяття аманатів «від їхніх селищ»^[71]. Імперський історик Потто підтверджує закладення фортеці 10 червня 1818 року «на шість бастіонів, яку Єрмолов назвав Грозною»^[89].

Кампанія з придушення легальної громадянської активності корінного народу: на Полтавщині та Харківщині товариства «Просвіта» забороняли від самого заснування, а в 1908–1910 роках, за Столипіна, закрито практично всі «Просвіти», крім відділів Катеринославської губернії^[77]. Виправдовуючи розгром, Столипін у зверненні до Сенату оголосив пожвавлення українського культурного життя небажаним, бо «три основні гілки східнього слов'янства і походженням і мовою не можуть не складати одного цілого»^[77]. Столипінський циркуляр 1910 року зарахував українців до «інородців» і приписав «неухильно відмовляти в реєстрації» їхніх товариств^[90].

Економічний і політичний тиск В. Путіна на В. Януковича восени 2013 року з метою зірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ціну питання було оформлено публічно 17 грудня 2013 року: «Україна отримає від Росії 15 мільярдів доларів і газ за зниженою ціною» - ціна газу знижувалася «до 268,5 долара за тисячу кубометрів» замість попередніх 410, а гроші йшли «з російського Фонду національного добробуту» в обмін на українські державні цінні папери^[91]. Відмова підписувати угоду стала спусковим гачком протестів: «у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року відбулися масштабні вуличні протести, спровоковані рішенням тодішнього Президента Віктора Януковича не підписувати угоду про асоціацію з Європейським союзом», а їх придушення вилилося в розстріли - на Майдані «у період з січня по лютий 2014 року були вбиті понад 100 осіб, у тому числі снайперами»^[92].

У 1812-1814 роках Росія воювала з Наполеоном і великих походів углиб Чечні не вела. Військами на Тереку командував генерал Ртіщев, який великих походів уникав, але рейди за Терек за нього тривали. Полковник Ерістов двічі переходив Терек і розоряв чеченські села; вдруге він «винищив кілька селищ по Сунжі» та силою змусив Нохчі віддати аманатів^[93]. Ці набіги засуджувала навіть сама імперська верхівка. Генерал Ртіщев вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[93], а імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю», тобто визнав рейд невиправданим^[4]. Набіги від цього не припинилися. Крім рейдів, імперія нацьковувала на Чеченців сусідні народи. У 1816 році Нохчі на чолі з Бейбулатом Таймієвим узяли в полон майора Швецова^[4], і у відповідь командувач на Тереку генерал Дельпоццо листом спонукав кумицьких володарів Ендірея, Аксая і Костека піти війною на Чеченців, вимагаючи «покласти край розбійницькому народові»^[94]. Кумицькі володарі підписали «Зобов'язання», в яких зобов'язалися воювати з Чеченцями, вбивати їх або видавати Росіянам і не пропускати до них жодних товарів^[94]. Своїх військ Дельпоццо при цьому не знімав і в тому ж рапорті пропонував тримати їх на Сунжі, «доки не винищу звірячої їхньої свободи та незалежності»^[94].

У лютому — квітні 1807 року Російська імперія здійснила каральний похід углиб Великої Чечні під проводом командувача Кавказької лінії генерала Булгакова, розорюючи селища Нохчі та примушуючи їх до підданства. Історик Д. А. Хожаєв пише про війська генерала Булгакова як про таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю»^[4]. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав у тому, щоб ударити раптово, поки жителі не сховали сім'ї в горах: «застали б і ви їх усіх зненацька, худоба й сім'ї їхні не могли б ще бути ними приховані в горах, а тому покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші»^[95]. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков штурмом прорвав укріплену Ханкальську ущелину й віддавав селища вогню; генерал Івеліч доносив, що Велика Чеченська Атага «віддана вогню», а її жителі підкорилися, «селища яких знищені вогнем»^[95]. Незадоволений тим, що замість раптової розправи вийшла кровопролитна війна, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти штурм Ханкали «на свій рахунок» і підкреслив каральний, а не воєнний характер дорученого: «вас послано не для того, щоб вести війну з Чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покори»^[95]. За підсумками походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доповідав, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, не скоро наберуться сили»^[95].

Окупаційна адміністрація Терського міста здійснила збройне вторгнення на гірські землі Нохчі. Історик Е. Н. Кушева констатує, що воєнний похід терських загонів 1618 року в гори відбувся «на прохання «уварського Нуцала князя і брата його Сулемана-мурзи та сина Чорного князя Турлова-мурзи»»^[80]. Кушева додає, що «У 1621 р. служилий кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син князь Шолох у чолобитних посилалися на свою участь у поході терських ратних людей у гори, що відбувся 1618 р.»^[80]. Підготовка до операції включала примусову мобілізацію: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрович Вельямінов разом із батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників, на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[46]. Здійснивши перехід «через гори і гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[46], загони обрушилися на поселення. В аналогічному документі кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські численні кабаки спалили і дощенту розорили, і численний полон захопили, а інших багатьох лю[дей] побили»^[46]. Кушева констатує, що після того як загонами «було повойовано «шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські кабаки»», корінне населення було примушене до підкорення: ««шибуцькі, і калканські, і ероханські, і мічкіські люди... провину свою визнали»»^[80], унаслідок чого горці «добили чолом і шерть та аманатів дали в Терське місто»^[46].

Наприкінці XVII століття Московське царство здійснювало безперервний силовий, дипломатичний та економічний тиск на суспільства Нохчі. У відповідь на союз корінного населення з російськими козаками-розкольниками регулярна армія проводила збройні операції: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[64] і фіксує «відповідні каральні рейди царських сил»^[64]. Паралельно дипломатичний апарат розширював юридичний контроль над регіоном, оформивши в 1696 році «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[64]. Силові методи доповнювалися офіційним фіскальним тиском: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які проживали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку платити мито за різні товари та вироби, які вони вивозили на продаж до своїх співвітчизників у Чечню та Інгушетію»^[70]. Економічне удушення посилювалося свавіллям місцевої окупаційної адміністрації: він додає, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»^[70].

У 1905-1913 роках Російська імперія розправлялася з цілими чеченськими селами: штрафувала їх, ставила війська на постій коштом самих жителів, висилала родичів і сотні сімей, зносила хутори. Приводів було два - революція 1905 року і абрек Зелімхан. На початок XX століття минуло сорок років після кінця Кавказької війни, але, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «управління Чечнею здійснювалося заходами, характерними для стану воєнного положення», у краї зберігався «військово-окупаційний режим», і обмежувальні заходи тільки посилювалися^[2]. На це тло лягла перша російська революція 1905-1907 років: 24 жовтня 1905 року воєнне положення введено в усій Чечні, з січня 1906 року запрацювали військово-польові суди^[2]. Другим приводом стало абрецтво - імперським словом «абрек» називали горця, оголошеного поза законом, який пішов у гори зі зброєю. Найвідомішим із них був Зелімхан із села Харачой: у 1901 році, за його власними словами, він був сімейною людиною із заможної родини з млином і пасікою, але після сварки двох фамілій через сватання влада заарештувала його разом зі старим батьком і родичами; Зелімхан утік із грозненської тюрми і до самої загибелі в 1913 році був для адміністрації головним ворогом у краї^[2]. Відповідала влада не йому, а всім - до того ж діяла заборона зброї, яка «стосувалася виключно горців та іногородніх і не поширювалася на козаків»^[2]. Проти окремих селищ і цілих аульних дільниць, фіксують ті самі історики, «широко практикувалися колективні покарання»^[2]. Такі розправи були беззаконними і за мірками самої імперії: стаття 50 Гаазького положення про закони і звичаї сухопутної війни - конвенції, підписаної і ратифікованої Російською імперією, - забороняла накладати «загальне стягнення, грошове або інше... на все населення за ті діяння одиничних осіб, у яких не може бути вбачена солідарна відповідальність населення»^[96]. А військова директива кінця 1907 року приписувала в разі повстання діяти, «розсіюючи банди до повного знищення, а так само стираючи з лиця землі селища, що їх переховували, пам'ятаючи, що такий спосіб не тільки буде дієвішим, а й гуманнішим»^[2]. Підсумок сформулював чеченський революціонер Асланбек Шеріпов: «Влада тероризувала мирне населення, а абреки тероризували цю владу...»^[2].

У 1927 році, після позбавлення чеченського народу зброї (кампанія C1177), СРСР почав примусово зводити селянські господарства Чечні в підконтрольні російській державі колгоспи («колективізація»). Тієї ж весни СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і найперше пішов зачищати чеченський «тил»: улітку 1927 року ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов записав у секретній доповіді: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання»^[97]. Так імперія приписала чеченцям повстання, якого не було; справжні повстання вона через два роки викликала сама - колгоспами, руйнуванням і закриттям мечетей. 30 січня 1930 року найвищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») ухвалив секретну постанову «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації»; «куркулями» колонізатори називали селян, яких вважали «заможними». Політбюро постановило розорити в середньому три-п'ять відсотків селянських господарств по всьому СРСР і поділило їхніх власників на три розряди: перших - до концтабору, аж до розстрілу, других - на заслання у віддалені місця, третіх - на виселення на найгірші ділянки у своєму ж районі; по всій країні воно розпорядилося відправити 60 тисяч людей до таборів і 150 тисяч на виселення зі своєї землі, Північному Кавказу з Дагестаном - 6-8 тисяч і 20 тисяч. Політбюро доручило ОГПУ розправу над першим і другим розрядами, і 2 лютого 1930 року заступник голови ОГПУ Ягода підписав наказ № 44/21 «Про заходи з ліквідації куркульства як класу»^[98]. У тисяч чеченських родин, яких колонізатор визнав заможними, він забирав виборчі права, худобу і землю, а самих виселяв за межі рідного краю. СРСР бив і по релігійному житті чеченців: витісняв шаріатські суди - вони вирішували справи чеченців за ісламським правом, - позбавляв ці суди грошей зі скарбниці та закривав мечеті. Нохчі не скорилися і тричі піднімалися зі зброєю: у грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной, навесні 1930 року - гірські округи, включно з Галанчожем, у березні 1932 року - Ножай-Юртівський район. Усі три рази СРСР посилав проти повсталих війська з артилерією та авіацією; підсумок одного лише 1932 року в істориків Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими...»^[2]. Після повстання 1932 року ОГПУ сфабрикувало «Чеченський націоналістичний центр» - підпільну організацію, якої не існувало: так імперія видала повстання за плід таємної змови^[9]. У справі «центру» ОГПУ заарештувало до 3 тисяч чеченців^[2], розстріляло п'ятьох захоплених керівників повстання і «членів центру», яких чеченський історик А. Г. Авторханов називає поіменно; лік розстріляних рядових невідомий^[9]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу (СКВО), у секретній доповіді командування округу крайовому комітетові партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») про підсумки військової операції весни 1930 року писав: «Причинами виступу є... Найбільші помилки старого партійного керівництва області, яке проводило цілком неправильну лінію на суцільну колективізацію, без урахування особливостей і рівня розвитку національної області», і далі перелічував: «Адміністративне насадження колгоспів, спроби колективізації в гірських районах, неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків... спроба адміністративного закриття мечетей»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов назвали цю політику заголовком свого розділу: «Колективізація сільського господарства. Закріпачення селянства державою»^[2].

Черговий етап наступу на автономію: договір з Москвою, що ліквідовував незалежну дипломатію («гетьмана не обирати... від себе їм ні до кого нічого не писати»), забороняв декларувати власну суб'єктність і вимагав: «народ Малоросійський усілякими мірами та способами з Великоросійським народом з'єднувати... шлюбом»^[24].

Російська імперія у 1845-1917 роках відібрала в чеченців грозненську нафту: дохід з надр вона законом закріпила за козацьким військом, а чеченські громади до промислу не допустила - ні як власників, ні як отримувачів ренти. 16 лютого 1845 року параграф 154 «Положення про Кавказьке лінійне військо» віддав козацькому війську дохід з нафтових джерел біля фортеці Грозної: «на знак особливого благовоління…на користь війська надається всемилостивіше пожалуваний йому дохід від нафтових джерел поблизу фортеці Грозної»^[13]. Колодязі, з яких чеченські власники раніше торгували нафтою, стали статтею військового бюджету, а коли 6 жовтня 1893 року зі свердловини компанії нафтопромисловця Ахвердова вдарив перший промисловий фонтан - «тільки за перші два тижні дав 150 тисяч пудів нафти»^[2], - з'ясувалося, що найбагатший промисел лежить під землею, відібраною в чеченських аулів. Правову рамку сформулював у 1894 році начальник Терської області генерал Каханов (стояв на чолі області з 1889 по 1900 рік^[13]), відмовившись поширити на чеченські землі правила про селянську оренду надр: «...казенні землі, населені горськими жителями, віддані були їм не у володіння на праві власності, а лише в користування...»^[2]. Історик З. Х. Ібрагімова підводить розподіл: «Якщо загальний дохід з нафтової промисловості взяти за 100%, то промисловці отримували 35%, скарбниця 32%, власники землі 24% і посередники 9%» - власником землі вважалося козацьке військо, чеченській громаді частки не було^[13]. Тільки двом селам - Алдам і Новим Алдам - вдалося домовитися з промисловцями напряму, і на цих угодах видно справжню ціну надр: 18 квітня 1915 року схід Нових Алдів - села на 520 дворів - здав нафтопромисловцю Степанові Ліанозову 20 десятин на 24 роки по 5 тисяч рублів за десятину і ще по 2 копійки з кожного пуда видобутої нафти на користь громади^[13], а нафтопромисловець Тапа Чермоєв за ділянки біля Алдів заплатив громаді 30 тисяч рублів одноразово і договором гарантував їй чверть доходів з видобутої нафти^[13]. Усім іншим чеченським громадам закон не залишив нічого - їхню частку збирало козацьке військо.

Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збір військово-стратегічної та економічної інформації про гірські суспільства Нохчі (Шибутян) і робила спроби їх примусового підпорядкування. У 1658 році центральний апарат Посольського приказу приписав терським воєводам направити місію в гори, щоб «про ті землиці... звеліти роздивитися й розвідати достеменно — чи багато їх і які то люди... і який у них бій... і що в їхній землі родить, і які є ремісні люди»^[46]. У документі центральної влади також прямо вказувалося «звеліти взяти в них в аманати родичів — знатних людей»^[46]. Для виконання наказу в 1659 році терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали військового емісара: у виписці в доповідь Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатується, що воєводи «в Шибутську землю послали голову стрілецького і звеліли йому в Шибутській землі додивитися християнської віри, і церковної будови, і городів, і місць, і до віри їх привести, і аманата на Терек узяти»^[46]. Емісар провів розвідку, доповівши, що «церковної будови і го]родів у них і боїв ніяких немає»^[46], однак підкорити населення не зміг: «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»^[46]. Захоплення нових заручників також завершилося безрезультатно, емісар лише констатував, що горці «під государевою високою рукою [бути] хочуть, і на Терку в них [аманат є]»^[46].

Подальше урізання політичної суб'єктності Гетьманщини та втручання у внутрішні справи автономії: «Загалом К[онотопські] с[татті] обмежували гетьман. владу на користь старшинської олігархії, а також звужували автономію Гетьманщини»^[32]. Ослаблення гетьманської влади створювало ґрунт для посилення впливу московського уряду на еліти автономії.

Важка геополітична війна імперії, що супроводжувалася масовою мобілізацією українського селянства. Маніфест Миколи I про державне ополчення та укази про його набір від 29 січня 1855 року (№ 28.991–28.993) породили надії на волю - при тому, що Київської губернії в переліку призваних губерній не було зовсім^[99]: «рух за покозачення в берез.—квіт. охопив понад 500 сіл і містечок у 8 із 12 повітах Київ. губернії… На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію»^[22].

Різке згортання політики «українізації». Старт фізичного знищення та політичного шельмування інтелектуальної еліти - письменників, учених, режисерів, а також старих націонал-комуністів (доведення до самогубства М. Скрипника)^[100]. Паралельно з фізичним терором розгортався розгром Української автокефальної православної церкви, масштабна цензура, переписування історії та штучне зближення української мови з російською; твори, видані в УСРР до 1933 року, за словами упорядника антології «Розстріляне відродження», були «нищені наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України»^[7].

Каральна кампанія проти прихильників Мазепи після переходу гетьмана до шведів. Ставка царя і Меншикова в січні 1709 року була в Лебедині та Сумах, звідки велося слідство над козацькою старшиною^[24]. Взірцем залякування став розгром гетьманської столиці: 2 листопада 1708 року Батурин було взято військами Меншикова, «місто було вщент зруйновано, а жителів знищено», а коли в липні 1709 року цар дозволив заселити його наново, то «за зраду» зобов'язав мешканців платити до скарбниці спеціальний податок^[30]. Покарання поширювалося на всіх: «у кривавій різанині й пожежі загинуло безліч захисників і жителів міста»^[24].

Інституційне захоплення та духовна уніфікація: імперія ліквідує незалежну унійну церкву на Правобережжі, переводячи паству та майно під контроль державної церкви. Механізм зафіксовано в долях монастирів: «у зв'язку з ліквідацією царатом унії в цьому регіоні (1839) монастир було закрито, а його споруди знищені»^[7]; «До серед. XIX ст. усі монастирі ЧСВВ на території Рос. імперії було ліквідовано»^[101].

Воєнна операція московських військ із повного зруйнування Запорозької (Чортомлицької) Січі як автономного військового центру в помсту за підтримку Карла XII: «Програвши заочний бій за Запорожжя, Петро вирішив піти шляхом Батурина — знищити Січ»^[6]. Сучасники зафіксували мету імперії прямо – Орлик писав, що Москва задумала «Військо Запорозьке Низове викоренити й ім'я того вічно згладити»^[24].

Знищення козацького полкового устрою на Правобережжі рішенням польського сейму 1699 року на землях, які Москва й Варшава розділили по Дніпру «Вічним миром» 1686 року. Полковник Палій «Не погодився з рішеннями вального сейму Речі Посполитої 1699 про заборону козацтва на Правобережжі» та «Усупереч умовам „Вічного миру" 1686 проводив політику на об'єднання Правобережжя та Лівобережжя»^[69].

Фінальне скасування політичної автономії. Катерина II змусила гетьмана Розумовського зректися посади й указом від 10 листопада 1764 року заснувала окупаційну адміністрацію: «повеліваємо нашому сенату для належного в Малій Росії управління заснувати там малоросійську колегію, в якій присутнім бути головним: нашому генералові, графу Румянцеву»^[102]. Програму було задано заздалегідь у секретному настановленні: «щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки до лісу»^[103].

Спроба Москви легітимізувати збереження імперії, що розпадалася. Загальносоюзний бюлетень містив питання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності»^[104]. Верховна Рада УРСР додала своє питання – про перебування України в Союзі «на засадах Декларації про державний суверенітет України»^[105], що й зробило підсумок двозначним. Двозначне формулювання затвердила Верховна Рада СРСР постановою за підписом її голови Лук'янова^[104].

У липні 1825 року, у розпал повстання Бейбулата Таймієва, Російська імперія винищила старшин, скликаних під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що після п’ятиденної облоги Герзель-аульського укріплення повстанцями «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців»: до укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі присутніх, кумицькою мовою погрожував, піддавав образам»^[4]. Коли генерал Греков спробував «завдати образи дією» Чеченцю муллі Учару-хаджі з села Майртуп, той убив Грекова кинджалом і смертельно поранив Лисаневича, після чого «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[4]. Імперський історик Потто підтверджує, що обидва генерали «загинули від руки фанатика», після чого «знову спалахнув заколот із подвоєною силою»^[89].

Відкрита воєнна агресія Московського царства у відповідь на спробу гетьмана розірвати васалітет. Супроводжувалася розпалюванням громадянської війни через спонсорування опозиції – повстання Пушкаря і Барабаша проти Виговського^[7] – та прямим вторгненням московського війська, яке зазнало катастрофічних втрат під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54-го і 55-го років, згинув за один день»^[106].

Договір, що став точкою неповернення в політичному, економічному та військовому поглинанні автономії: «Згідно з М[осковськими] с[таттями], до рук царських воєвод переходило безпосереднє управління військово-адм. і фінансово-госп. життям України (за винятком козац. стану)»^[37]. Залоги з воєводами вводилися до нових міст аж до Кодака, податки пішли напряму до царської скарбниці, а київська митрополія підлягала підпорядкуванню московському патріархові^[37].

У 1858-1872 роках імперія виштовхнула чеченців до Османської імперії й тримала дорогу назад закритою. Мухаджирство - від арабського «мухаджир», переселенець, що йде заради віри: так називали тих, хто пішов, і це ж ім'я закріпилося за всією хвилею виселення. Влітку 1865 року з Чечні пішли понад 23 тисячі людей, п'ята частина чеченського народу; йшли хвилями, які імперська канцелярія рахувала «партіями» - їх набралося 28; операцією керував колишній начальник Чеченського округу генерал Кундухов, якому імперська влада доручила виселення^[4][2]. Чеченське виселення було частиною загальної операції: за офіційними даними, за 1858-1865 роки з Північного Кавказу виселено 493 194 особи, з них 443 082 - представники адигських племен і абхази^[107]. На заході Кавказу знаряддям була війна, на сході - економічне задушення і таємна агітація. Мету сформульовано в листуванні командування Кавказької армії про закінчення війни на Західному Кавказі: «...питання про час закінчення війни, за теперішніх обставин, зводиться до того – за скільки часу ми встигнемо відправити до Туреччини вороже нам населення»^[2]. Начальник штабу Кавказького корпусу Мілютін визнав характер політики письмово ще 1857 року: «обов'язки перед людським родом вимагають, щоб ми завчасно вжили заходів для забезпечення існування навіть і ворожих нам племен, яких з державної потреби витісняємо з їхніх земель»^[13]. Чеченська народна пісня зберегла рахунок винуватців: «Мусульманський цар кличе нас до себе, / Цар російський – лишитися просить! / Без вогню і вітру Чечня запалала: / Вогнем був Алхасов Муса, / Вихором подув Османов Садулла... / Ось він, день страшного суду!»^[13]. Обидва названі по-чеченськи, і обидва - організатори виселення: Алхасов Муса - це той самий генерал Кундухов, а Османов Садулла - його помічник, наїб Малої Чечні (наїб - поставлений владою управитель округу). Історик Д. А. Хожаєв ставить виселення в один ряд із депортацією 1944 року: «Геноцид проти чеченського народу було здійснено в XIX столітті, під час Кавказької війни і після неї, під час виселення до Туреччини»^[4].

У XVIII столітті урядовий апарат Російської імперії почав застосовувати ідеї Просвітництва та конструювання історичних міфів для ідеологічного обґрунтування поглинання територій. Історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує, що до середини XVIII століття чиновники стали сприймати своє просування як визначену долею місію, щоб «принести як християнство, так і цивілізацію „диким і нецивілізованим" народам уздовж своїх кордонів»^[108]. Місцеве населення цілеспрямовано наділялося образом відсталості: дослідник вказує, що в документах адміністрації Горців описували як «непостійних і віроломних», а їхні дії пояснювали посиланнями на їхнє «хижацьке ремесло, до якого вони схильні самою своєю природою та вихованням»^[109]. Паралельно конструювалися фіктивні підстави для контролю: автор фіксує, що в 1748 та 1770-х роках Колегія іноземних справ фабрикувала звіти про те, що корінне населення Кавказу в минулому нібито сповідувало християнство, щоб оскаржити претензії інших держав і «узаконити свої зусилля з їхньої „рехристиянізації"»^[109]. Спираючись на цю базу, у 1784 році імперські намісники стверджували, що з відправленням місіонерів вони зможуть поширити вплив і пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»^[109].

Наступ на традиційний уклад українського села, що залишалося головним носієм національної ідентичності та економічної самостійності. Під гаслами соціалістичної модернізації Москва проголосила курс «ліквідації куркульства як класу»: секретна постанова Політбюро від 30 січня 1930 року наказувала «конфіскувати в куркулів цих районів засоби виробництва, худобу, господарські та житлові будівлі, підприємства з переробки, кормові й насіннєві запаси» і направити «у концтабори 60000 і піддати виселенню у віддалені райони — 150000 куркулів», з них по Україні - 15 тисяч до концтаборів і 30–35 тисяч на висилку^[110]. Селян, які чинили опір, масово розкуркулювали й депортували до Сибіру та на Північ^[100].

Тотальна зачистка етнічних меншин (Поляків, Німців, Греків, Болгар) у межах Великого терору через цільові національні накази НКВС. Паралельно, у 1938 році, Москва офіційно ліквідовує всі без винятку національні райони та школи для меншин - постановами Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1938 року^[111][112] - і постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 13 березня 1938 року № 324 запроваджує обов'язкове вивчення російської мови^[113]; Київ виконує постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року^[114], повертаючись до відвертих імперських практик асиміляції^[115][116].

Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства та припинення збройного опору: за покірність старшинам обіцяли допуск до солі, щоб їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за білетами безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», та право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися пустопорожніми пасовищними місцями»^[95]. Підданства прийнято не було; наприкінці року імперія перейшла до підготовки збройного вторгнення, що почалося в лютому наступного року.

У 1836 році командування російського Кавказького корпусу за генерала Розена висунуло проєкт підпорядкування всього суннітського духовенства Кавказу призначеному імперією «духовному вождю»: на цю роль найняли казанського ефенді (мусульманського богослова) Тадж ад-Діна Мустафіна і тримали його на утриманні скарбниці близько шести років. Завдання проповідника було сформульоване відкрито: «навернути горців на шлях істинний, підпорядкувати їх російському уряду і винищити або видати нам живцем Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[16]. У Чечні Мустафіна направили до фортеці Грозна для підриву духовного впливу Ташу-Хаджі (шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору). Після листа Ташу-Хаджі, який під страхом смерті заборонив проповіднику з'являтися на чеченській землі, той діяв лише під охороною військ і в гори не показувався. Проєкт провалився: генерал Головін, який змінив Розена, за доповіддю військового міністра Чернишева від 13 листопада 1841 року погодився відпустити проповідника - «вчення Таджудіна Ефенді протягом 6 років анітрохи не змінило ставлення горців до нас»^[16].

Навесні 1820 року генерал Єрмолов і начальник лівого флангу Греков рушили війська прорубувати дорогу-просіку крізь ліси Нохчі до аулу Герменчук, дорогою вбиваючи мешканців і спалюючи аули, а сусідні села зганяючи рубати цю просіку крізь їхній власний ліс. Імперський історик Потто описує, як у ніч на 6 березня 1820 року загін Грекова потай переправився за Сунжу і раптово напав на сплячий аул Топлі: гребенський козачий полк «без опору увірвався в аул, ще занурений у глибокий сон», козаки «кинулися по саклях із кинджалами», і «частина мешканців була вирізана перш, ніж встигла піднятися з ліжок; інша просила пощади»^[89]. Далі Потто пише, що Греков «зібрав старшин навколишніх сіл і наказав їм негайно вислати робітників із сокирами для вирубки», і «димні руїни села… змусили Чеченців коритися» — зігнані Нохчі під загрозою такої самої розправи рубали просіку крізь свій «дрімучий ліс»^[89]. Через три дні просіка була готова, і війська «просунулися вперед, спалили Герменчуг і потяглися назад у Грозну», хоча аул стояв порожнім і мешканці вже пішли^[89]. Сам Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року підтверджує і санкціонує цей задум удушення: «саме лише утискання Чеченців у необхідних їхніх потребах може витлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для того всіх можливих засобів», зазначаючи, що Греков «відкрив дорогу навіть на рівнину»^[117].

Після карального походу Єрмолова 1826 року та спаду повстання 1825-1826 років імперія, не зумівши підкорити Чечню зброєю, перейшла до обману, розколу та заручництва. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Паскевич, намагаючись виманити з Чечні головного керівника чеченських повстанців, упродовж усього 1828 року через посередників пропонує Бейбулату повернутися на „російську службу". Йому обіцяють капітанський чин, прощення та почесті»^[4]. 6 березня 1829 року Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені прийняти в Тарках номінальне підданство через шамхала Тарковського. Д. А. Хожаєв фіксував мотив: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»^[4]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу поставив умову: «покірність Бей-Булата та інших непокірних Чеченців лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно приймуть присягу і видадуть аманатів»^[118]. Паскевич у приписі Емануелю розкрив розрахунок на розкол народу: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними нашому урядові, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих задумів проти Росіян»^[118]. Викликавши Бейбулата і старшин його партії до Тифліса нібито для переговорів, Паскевич затримав їх при діючій армії на всю турецьку кампанію. Д. А. Хожаєв писав: «Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[4]. Сам Паскевич визнав схему в приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень їхніх старшин і відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відвабивши їх сюди, позбавити це плем'я можливості... вчинити що-небудь вороже»; «Протримавши їх у такий спосіб протягом цілого літа, я забезпечив Лінії спокій з їхнього боку»^[118]. Тим самим приписом затверджено положення про Чечню: аманати від кожного старшинства «в заставу покірності» у фортеці Грозній, син шамхала — комісаром над Чеченцями, виїзд на імперську територію лише за білетами (письмовими перепустками) від комісара^[118]. Присягу підписував народ, який пережив хвилю арештів, страт і заслань з боку імперського командування. Чеченці писали Паскевичу у квітні 1829 року: вони «заарештували, полонили, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, хто, будучи покірними, служили великому Государеві»^[118].

23 лютого 1944 року СРСР депортував увесь чеченський народ з рідної землі до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан). Депортація була поголовною - це видно з чисел: за переписом 1939 року в Чечено-Інгушетії жило 387,5 тисячі чеченців^[1], і до 1 березня 1944 року радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) відзвітував про 387 229 депортованих чеченців - разом з інгушами 478 479 людей^[119]. Колонізатор назвав це виселення операцією «Сочевиця» («Чечевица»): історик П. М. Полян пише, що вже в листопаді 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Чернишев обговорював з начальниками регіональних управлінь НКВД «питання, пов'язані з запланованою операцією «Чечевица» - депортацією близько 0,5 млн вайнахів (чеченців та інгушів)»^[1]. Вищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») обговорював виселення ще за рік до оголошеного приводу - звинувачення народу в пособництві німцям: 11 лютого 1943 року йшлося вже про строки, і Сталін «схилився до другої пропозиції» - виселити після вигнання німців з Кавказу^[119]. Колишній народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Албогачієв визнав 1963 року: «Повторюю ще раз - не було жодних причин для виселення чеченців та інгушів. Це підтвердив і сам Берія під час процесу над ним 1953 року»^[2]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усе зазначене дозволяє впевнено кваліфікувати депортацію, в цьому випадку чеченців та інгушів, як найтяжчий злочин - геноцид»^[2]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «друга спроба знищення чеченців була здійснена 1944 року, коли весь народ був зігнаний з рідної землі й депортований до Середньої Азії та Казахстану»^[4]. 26 квітня 1991 року колонізатор визнав геноцид власним законом - у статті 2 закону РРФСР «Про реабілітацію репресованих народів» сказано: «Репресованими визнаються народи..., щодо яких за ознаками національної чи іншої належності проводилася на державному рівні політика наклепу та геноциду, що супроводжувалася їх насильницьким переселенням...»^[120]. Європейський парламент 2004 року визнав у резолюції: «депортація всього чеченського народу до Середньої Азії 23 лютого 1944 року за наказом Сталіна є актом геноциду у розумінні IV Гаазької конвенції 1907 року та Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року»^[121]. Верховна Рада України в постанові від 18 жовтня 2022 року засудила «міжнародні злочини, вчинені російською федерацією під час першої (1994-1996) і другої (1999-2009) війн проти Чеченської Республіки Ічкерія, політику геноциду Чеченського народу, наслідуючи злочинні дії царського режиму 1817-1864 років та радянської влади 1944 року»^[122].

Російська імперія 1888 року поставила в центрі Києва пам'ятник Богданові Хмельницькому - знак належності міста до імперії та «єднання» з Москвою. Постамент ніс програмні написи: «Волим под царя восточного, православного» і «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия»^[123]. Монумент відкрили 11 липня 1888 року на Софійській площі; комітет із спорудження очолював Михайло Юзефович - чиновник київського навчального округу, автор записки, що лягла в основу Емського указу 1876 року^[123][124].

Російська імперія 1911 року поставила в центрі Києва найбільший в усій імперії пам'ятник Олександрові II. Вдячність на п'єдесталі висловлювала не Україна і не Київ, а «Південно-Західний край» - так імперія офіційно називала українські землі на захід від Дніпра^[125][126]. Пам'ятник відкрили 30 серпня 1911 року на Царській площі; гроші зібрали всеросійською підпискою, 200 тисяч рублів; центральний п'єдестал ніс герб імперії, двоголового орла, і напис «Царю-освободителю благодарный Юго-Западный край. 1911 год»^[127][125].

У відповідь на спробу автономії розірвати васалітет регулярне московське військо знищило гетьманську столицю Батурин. Петро наказав: «а Батурин на знак зрадникам (позаяк боронилися) іншим на приклад спалити весь»^[6]. Розправа супроводжувалася терором проти мирного населення: «Функ перебив понад тисячу людей у маленькому містечку Тереї (Терейській слободі) і спалив це містечко»^[128], а загалом «у батуринській трагедії загинуло близько 15 тисяч українців, у тому числі всі жінки й діти»^[6]. Паралельно з різаниною йшла пропаганда: «Розіслано царські листи між народ, де представлювано, що Мазепа передав ся до Шведів на те, аби Україну віддати під Польшу, завести на Україні унїю, а благочестиву віру викорінити; що був він богоодступник, тайний католик»^[28].

Присяга Богдана Хмельницького та старшини цареві. Встановлення контролю над Гетьманщиною через юридичну пастку: договір від початку задумувався як асиметричний – на вимогу про взаємну присягу посол «В.Бутурлін, покликаючись на самодержавний характер влади рос. монарха, відмовився це зробити»^[69]. Сама мова «возз'єднання» – пізніша імперська надбудова: жалувана грамота царя Олексія Війську Запорозькому (27 березня 1654) говорить лише про підданих, що «учинилися під нашою государською високою рукою»^[129].

Нав'язування нового кабального договору Юрієві Хмельницькому під тиском московських військ. Договір ліквідовував самостійність: «Укр. д-ва втрачала самостійність і набувала статусу політ. автономії в складі Рос. держави»^[69].

У 1914-1917 роках Російська імперія вела світову війну і чеченськими руками, і чеченським коштом: вивезла на фронт «Дикою дивізією» тих, кого вважала небезпечними, утримання Чеченського полку поклала на самі чеченські громади, запровадила в Терській області «надзвичайну охорону» з військовими судами і цензурою, а страйкарів відправляла в армію. До 1914 року Чечня півстоліття жила під «військово-народним управлінням» - колоніальним режимом Терської області (кампанія C1170), без землі, відібраної під козацькі станиці (кампанія C1171), і під колективними покараннями за абрецтво - так імперія називала відхід горців у гори зі зброєю після оголошення їх поза законом; за одного абрека вона штрафувала і виселяла цілі села (кампанія C1175). Військову повинність на чеченців імперія не поширювала: комісія Кавказького військового округу визнала бажаним залучити мусульман Кавказу до служби «...на однакових підставах з корінним населенням Імперії...», але чеченців і сусідніх з ними кумиків тимчасово звільнити, оскільки чеченці ще недостатньо «умиротворені»; командувач Кавказького військового округу заперечував: «Звільнення чеченців від військової повинності, хоча б і тимчасове... буде ніби визнанням за чеченцями пільг за їхні грабежі й розбої і в справі умиротворення Північного Кавказу принесе скоріше шкоду, ніж користь»^[2]. Рішення про поступове запровадження повинності для горців-мусульман імперія ухвалила лише 1913 року, але до початку війни адміністрація Терської області навіть не почала складати посімейні списки - подобу подвірного перепису - і на мобілізацію не наважилася: обмежилася набором добровольців^[2]. Єдину мобілізацію Російська імперія оголосила не для війни, а проти страйку: у травні 1916 року вона мобілізувала грозненських робітників, які мали відстрочку від служби, за участь у страйку^[2].

Імперія масово мобілізує українців у світовій війні: «За роки війни до лав рос. армії було мобілізовано 3,5 млн українців (за ін. даними — 4,5 млн)»^[69]. У ході наступу окуповано Галичину: «В результаті операції зайнято Галичину й Буковину, з яких утворено Галицьке генерал-губернаторство»^[130] – з політикою нищення українських інституцій.

Відповідь КДБ на зародження руху опору серед нової української інтелігенції. Охоплює придушення протестів 1965 року (виступ Стуса, Дзюби та Чорновола на прем'єрі «Тіней забутих предків») і тиск на підписантів «Листа 139» 1968 року, в якому визначні діячі культури виступили проти незаконних політичних судів^[131]. Сюди ж належить розгром підпільного Українського національного фронту: «1967 УНФ був викритий органами держбезпеки», вісім учасників отримали тривалі терміни ув'язнення^[132].

24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабне вторгнення в Україну силами регулярної армії одразу з кількох напрямків - з півночі через Білорусь на Київ, зі сходу та з півдня з Криму, - розв'язавши найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. Мета кампанії - повне знищення української державності та стирання української ідентичності.

Комісія ООН зафіксувала початок так: «того ж дня російські війська перетнули кордон України в різних пунктах, зокрема через Білорусь, і розпочали атаки із суші, повітря та моря»^[133]. Комісія кваліфікує встановлене так: порушення «становлять воєнні злочини і включають умисні вбивства, напади на цивільних осіб, незаконне позбавлення волі, катування, зґвалтування та примусове переміщення й депортацію дітей»^[133]. Про характер ударів комісія пише: вони завдавалися «з явною зневагою до шкоди та страждань цивільного населення»^[133]. Місія ОБСЄ формулює підсумок так: у веденні бойових дій російськими силами видно «явні патерни порушень міжнародного гуманітарного права»; і місія додає: якби вони дотримувалися «зобов'язань щодо розрізнення, пропорційності та запобіжних заходів під час атаки», кількість жертв серед цивільних була б «набагато нижчою»^[134]. Кампанія супроводжується знищенням цілих міст (урбіцидом), екоцидом та системною політикою асиміляції на окупованих територіях^[135]. Станом на травень 2026 року під окупацією залишається близько 20% території України^[136].

Це головна кампанія війни. Окремі облоги, окупаційні режими, епізоди масових убивств і наскрізні політики винесено в самостійні кампанії - від блокади Маріуполя та різанини в Бучі до депортації дітей, системи фільтрації та війни проти енергосистеми.

Повернення до тотального контролю над культурою після відносних послаблень воєнних років: розгром української творчої інтелігенції, звинувачення в «буржуазному націоналізмі» (нападки на Рильського, Яновського, цькування Сосюри за вірш «Любіть Україну»). Паралельно тривала державна антисемітська кампанія: «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України… 12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[87], а в січні 1953 року почалася «Справа лікарів».

Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самостійність спільнот Нохчі (Окочан) у Терському місті, встановивши над ними чужорідне управління та почавши використовувати їхні ресурси. Історикиня Е. Н. Кушева констатує, що 1614 року цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити та у ратній справі й у всіляких справах відати»^[80]. Призначений правитель узявся до фізичної та економічної експлуатації корінного населення. Кушева вказує, що він змушував підлеглих «вироби на нього всілякі робити, ріллю орати та сіно косити»^[80]. Встановлено факти адміністративного здирництва та работоргівлі: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що правитель «вибравши в нас насильством із табуна 8 коней добрих, заслав до Кабарди в кабаки свої»^[45][46], «продав безвинно товаришів наших Окочан 4-х осіб»^[45][46] і «взяв у холопи дружину та заслав її в кабаки свої до Кабарди»^[45][46]. У документі додається, що він застосовував до Нохчі тілесні покарання: «велить нас до в'язниці саджати та кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[45][46]. Сама адміністрація метрополії роками примушувала Нохчі до безоплатної служби: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському фіксується, що вони «служать де вони государю цареві... всілякі государеві терські... служби... а государевою грошовою та хлібною платнею не пожалувані десятий рік»^[45]. Корінне населення також примушували воювати проти власних співвітчизників: укладачка академічного збірника Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута та людей окоцьких і мічкізських кабаків, що приєдналися до нього»^[46]. Паралельно метрополія обкладала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи для государевого ясаку»^[46]. Укладачі академічних збірників сухо констатують фінал протестів Нохчі: «Чолобитну „Окочан" не було задоволено»^[45].

Після зведення фортеці Грозної на Сунжі 1818 року генерал Єрмолов продовжив, як пише історик Д. А. Хожаєв, «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями», і в їхньому ряду 1819 року з'явилася фортеця Внезапна^[4]. Імперський історик Потто прямо називає її призначення: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «відокремила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях до дагестанців через Салатавські гори»^[89]. Потто пише, що Єрмолов «вирішив очистити всю кумицьку рівнину… змусивши Чеченців піти звідси за гірський Качкаликівський хребет», а домогтися, щоб ті самі відвели сім'ї, «можна було лише прикладом жаху»^[89]. Показовою жертвою обрали нохчійський аул Даді-юрт. Історик Д. А. Хожаєв пише, що аул на 200 дворів був «одним із найбагатших у Чечні» і «славився своїми хоробрими та працьовитими жителями, красою і шляхетністю дівчат»^[4]. Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву оточити аул і, «якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[71]. П'ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків, і брали його, штурмуючи кожен двір під артилерією^[89][4]. Єрмолов сам у своїх «Записках» визнає результат: «усі, хто був зі зброєю, винищені, і число їх не менш як чотириста осіб», жінок і дітей «узято в полон до ста сорока… але значно більше число було вирізано або загинуло в домах від дії артилерії та пожежі», а селище «складалося з 200 домів» і було «розорене дощенту»^[71]. Уцілілих жінок і дітей повели полоненими за Терек; історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «хапаючи з собою конвоїрів у бурхливу річку»^[4]. Після знищення аулу качкаликівські селища Єрмолов добивав уже майже без опору; сам він визнає: «приклад Дадан-юрта поширив усюди жах»^[71].

Вирішальна битва Північної війни, у ході якої було остаточно ліквідовано військову опору української автономії. Поразка шведсько-козацького союзу дала змогу Москві перейти від придушення повстань до системного демонтажу суб'єктності Гетьманщини^[24].

Окупаційна адміністрація Московського царства запровадила жорсткий статистичний контроль та обмежила право на вільне пересування товариств Нохчі (Окочан, Мічкізян і Шибутян) на підконтрольній території. 1631 року цар Михайло Федорович видав указ до приказу Казанського палацу про перепис прийшлого населення Терського міста, прямо заборонивши вільне проживання несанкціонованих переселенців. У документі приписувалося виявляти осіб, «вірити яким буде не можна», і таких людей «з Терського міста веліти висилати геть, і веліти їм їхати туди, звідки хто приїхав, щоб від них місту якогось лиха не сталося»^[45]. Для реалізації цього механізму метрополія регулярно проводила тотальний демографічний облік. У державному розписі служилих людей по області приказу Казанського палацу на 1637 рік центральна влада детально зафіксувала чисельність жителів, зокрема 350 служилих «окоцьких людей» та 680 прихожих «Окочан, і Татар, і Мічкізян, і Шибутян»^[46]. 1640 року за розпорядженням терського воєводи терський син боярський П. Лукін та піддячий Ф. Бєлков склали докладний поіменний розпис населення слобід, жорстко паспортизувавши кожен двір підкорених Нохчі (Окочан) для забезпечення постійного нагляду^[45][46].

Військово-дипломатична спроба відновити незалежність України силами еміграції за підтримки союзників. Кампанія провалилася через удар у спину: «татари, не слухаючись Орлика, розсипалися загонами і стали набирати ясир по українських селах»^[137].

Окупаційна адміністрація Московського царства нав'язала васалітет еліті Нохчі під виглядом військового союзу через процедуру складання присяги (шерті). Як зазначає історик Мурат Яшар (Murat Yasar), для Нохчі це виглядало як військовий пакт: «багато місцевих правителів у південних і східних прикордонних зонах Московії, особливо на Північному Кавказі, розглядали шерть радше як військовий союз між ними та одним із потенційних союзників»^[138]. Однак адміністрація в односторонньому порядку трактувала цей акт як беззастережне підпорядкування: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала присягу на вірність нових і відданих підданих царя»^[108]. Історик Мурат Яшар додає, що згода стимулювалася підкупом: «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням і подарунками, які цар давав місцевим правителям»^[138]. Для утримання контролю застосовувалося силове захоплення родичів лідерів Нохчі: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті було залишено його племінника Батая»^[46]. Підпорядковані спільноти Нохчі зобов'язувалися брати участь у військових операціях окупаційної адміністрації: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... у поході російських ратних людей»^[46].

Приховане воєнне вторгнення та окупація Криму, початок збройної агресії РФ проти України: захоплення адміністративних будівель військовими без розпізнавальних знаків, призначення підконтрольного прем'єра та фіктивний референдум, який Генасамблея ООН визнала таким, що не має сили: «референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу»^[139]. Юридичне оформлення захоплення завершилося в Москві законом від 21 березня 2014 року^[140].

Тривалий період прямого управління Лівобережжям без виборів гетьмана. «ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ — орган влади, створений урядом рос. імп. Анни Іванівни 1734 після смерті гетьмана Д.Апостола для управління Лівобережною Україною (Гетьманщиною) та недопущення нових гетьман. виборів»; «по суті його головою був царський резидент»^[69]. Водночас імперія повернула під контроль Запорожжя: «А[нна] І[ванівна] амністувала запорожців і дозволила їм вернутися на старі січові місця (1734) і заснувати Нову Січ»^[30] – напередодні війни з Туреччиною козаків повертали як військовий ресурс корони.

Багаторічна каральна кампанія Російської імперії проти повстання безправних українських селян під проводом Кармалюка. Сам він «не раз був схоплений, чотири рази засуджений до сибірської каторги, звідки тікав, долаючи тисячі верст пішки», і був «Вбитий пострілом із засідки»^[22].

Регулярна армія Російської імперії придушує національно-визвольне повстання: повстанські загони на Волині, Житомирщині, Поділлі та Київщині «були в квітні—травні 1831 розгромлені царськими військами», після чого «Царський уряд вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання»^[69]. Починається епоха закручування гайок на Правобережжі.

Війна військ НКВС/МДБ проти Української повстанської армії (УПА) в Західній Україні: чекістсько-військові операції, масові репресивні акції та примусове вивезення родин повстанців до Сибіру - за 1944–52 роки «із території Західної України вислано на спецпоселення у віддалені райони СРСР 203 662 особи»^[31]. Фіналом стало застосування змови з третьою стороною - узгоджена з прорадянським урядом Польщі акція «Вісла» (1947), «завершальний етап примусової депортації українців» «з прабатьківських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя», проведена, щоб позбавити УПА соціальної бази^[30].

У 1708 році Московське царство застосувало радикальне насильство для придушення збройного виступу корінного населення. Причиною повстання стали методи, раніше закладені метрополією в межах кампанії C1124: Каральні рейди та економічне удушення Нохчі, 1691–1700: системні зловживання воєвод і дискримінаційна економічна політика. Історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що через мита «економічне спілкування Вайнахів з Росією... було практично паралізоване»^[70]. У відповідь на облогу Терського міста загонами під проводом Мурата Кучукова уряд організував масштабні операції: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською „ребелією" та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[64]. Регулярна армія здійснювала зачистки: він підкреслює, що «на Терек були відправлені військові команди, які фізично знищували населення, що виявляло найменшу непокору»^[64]. Військовий тиск доповнювався змовою з третьою стороною: дослідник додає, що 30 вересня 1708 року дипломатичний апарат уклав з калмицьким ханом Аюкою угоду, яка містила пункт «про переслідування Чеченців і Ногайців»^[64]. Для нейтралізації опозиції метрополія полонила лідера повсталих: Ахмадов вказує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[64], внаслідок чого ватажок, «який потрапив пораненим у полон, був повішений»^[64]. Тотальне залякування забезпечувалося показовим терором: автор фіксує, що страту здійснили «за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну („учини жорстоку смертну кару")»^[64].

У 1821-1822 роках Нохчі повстали проти насадження Російською імперією укріпленої лінії на річці Сунжі та зганяння мешканців рівнини в гори. Історик Д. А. Хожаєв пише, що на початку 1822 року Бейбулат Таймієв за допомогою кадіїв Абдул-Кадира з Герменчука та мулли Мустафи, який утік зі спаленого Сунженського аулу, «намагався підняти загальне повстання в Чечні»^[4]. Начальник лівого флангу Кавказької лінії Греков придушував цей опір каральними розореннями сіл і примусовим прорубуванням просік крізь ліси Нохчі руками самих мешканців. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт Грекова, у якому той сам викладав свою мету: зігнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський зазнав усіх лих, у подібних випадках неминучих, і відчув необхідність підкоритися»^[4]. Імперський історик Потто підтверджує перебіг придушення з боку завойовника: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання мешканців, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», вирубавши ліс «в один бік до Істі-Су, в інший — до Мічика»^[89]. У лютому 1822 року, коли кадій Абдул-Кадир зустрів війська на Аргуні зі зброєю, «гарматне ядро відірвало Абдул-Кадиру ногу… на третій день помер», після чого Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[89].

У 1722 році Російська імперія застосувала регулярну армію для фізичного придушення збройного опору корінного населення. Причиною повстання стала економічна політика окупаційної адміністрації: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «гірські народи, як і раніше, мотивували своє невдоволення дискримінаційними заходами адміністрації міста Терки щодо Горців, які торгували»^[70]. Внаслідок цього тиску «чеченські та ендерійські володарі та їхні підвладні відмовилися присягнути в покорі царській владі»^[70]. У відповідь метрополія організувала каральні заходи: в межах Перського походу Петра I уряд направив війська на території, де проживали спільноти Нохчі. Історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[70]. Через опір Горців послідував новий удар: він вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та ендерійців»^[70]. Військовий тиск супроводжувався тотальним знищенням інфраструктури: дослідник констатує, що один із царських загонів «прийшов до Ендері та повністю його розорив і спалив, залишивши після себе лише попіл»^[70], а під час серпневого рейду було «Знищено 3 тис. будинків і спалено хліба на полях»^[64]. Операція здійснювалася у змові з третьою стороною: Ахмадов додає, що до складу сил входив «озброєний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»^[70]. Радикальне насильство призвело до юридичного підпорядкування прикордонних територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що після поразки місцеві князі склали присягу, «„включивши до неї вперше і своїх Чеченців"»^[64].

Двадцять п'ять років чеченці й дагестанці тримали проти імперії власну державу - імамат, створений імамом Шамілем: із шаріатськими судами, податками, армією та намісниками-наїбами в округах. 1859 року імамат упав: у квітні війська взяли його столицю Ведено, у серпні біля дагестанського аулу Гуніб здався сам Шаміль. Його вивезли до Росії під нагляд: місцем проживання імператор Олександр II визначив Калугу, де імамові з родиною дали особняк і двадцять тисяч рублів річного утримання - такий полон джерела називають «почесним». Понад десять років по тому йому дозволили паломництво до Мекки (хадж); 1871 року він помер у Медині (Аравійський півострів, нині Саудівська Аравія) і похований там^[141]. Після цього Чечню утримували силою. У 1860-1861 роках в Ічкерії та Аргунському окрузі піднялися повстання - їх придушили експедиціями зі знищенням аулів і виселенням жителів, а тих, хто їх очолював, стратили або відправили на заслання - у внутрішні губернії Росії, до Сибіру й у фортеці: Байсангура Беноєвського повісили за вироком військово-польового суду, наїба Атабі-муллу Атаєва й Уму Дуєва розвезли по різних губерніях, шейха Кунта-Хаджі - безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата - у Виборзьку фортецю, рядових послідовників - на фортечні роботи з поселенням у Сибіру. У січні 1864 року біля села Шалі війська розстріляли беззбройну ходу послідовників шейха Кунта-Хаджі - мусульманського проповідника, який учив, що Бога треба поминати вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу. Таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи. Що рухало повстанцями, записала сама імперська сторона: полковник Бєлік доносив начальникові Терської області наприкінці травня 1860 року про беноївців, які повернулися на попелище, - вони «переконливо просили дозволу оселитися на старих своїх місцях, - інакше вони всі поклялися померти, але не підкоритися»^[2]. Програму періоду зафіксував начальник Головного штабу Кавказької армії Карцов (в інших джерелах - Карцев) секретним меморандумом 1864 року: «єдино надійний засіб забезпечити тривалу покірність чеченців - організувати їхнє масове переселення частиною до Туреччини, частиною на рівнину, подалі від гір»^[2]. Підсумок розправи біля Шалі історик Д. А. Хожаєв формулює так: «царська влада спровокувала горців на виступ і влаштувала побоїще, розстрілявши з гармат натовпи мюридів-зікристів, які з самими кинджалами й порожніми піхвами рушили на каре солдатів»^[4] - мюриди це учні шейха.

Після смерті Сталіна амністія не торкнулася політичних в'язнів, серед яких величезну частку становили Українці. Це спровокувало масштабні повстання в системі концтаборів (Воркутинське, Норильське, Кенгірське). У Кенгірі повсталі створили систему самоврядування, радіо та майстерні з виготовлення зброї, вимагаючи приїзду комісії ЦК КПРС. Під час придушення Норильського повстання «було вбито близько 100 осіб і поранено понад 200»^[142]. У Кенгір влада ввела армію: «в зону рушили 1600 солдатів, 3 пожежні машини, 5 танків. Це було єдине в радянській історії придушення табірних повстань з танками»^[143].

Збройне придушення визвольного повстання на Правобережжі: «Рос. уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію, а їхнє майно конфісковане»^[69]. Того ж літа 1863 року стався удар по українській просвіті – Валуєвський циркуляр призупинив друк українських книжок для народу^[38], а громади було доведено до саморозпуску^[52].

Силове придушення масового антикріпосницького повстання на Слобожанщині, що спалахнуло в системі військових поселень: «Підневільне становище мешканців В[ійськових] п[оселень] спричинило Бузьких козаків повстання 1817, Чугуївське повстання 1819, Шебелинське повстання 1829 та ін.»^[30]. Масштаб зафіксовано ЕІУ: «У Шебелинку зібралися до 3 тис. селян», а «30 травня 1829 розпочалася кривава розправа над непокірними, під час якої загинули 109 осіб»^[144].

23 серпня 1836 загін полковника Пулло зруйнував аул Зандак на річці Яман-су, захопивши в полон жителів і викравши худобу (кампанія C1156). Підпорядкування села було спроєктоване самим руйнуванням: Пулло розважливо залишив частину будинків неспаленою, щоб розгромленому селу було куди повернутися просити «покірності». У рапорті генералу Петрову від 27 серпня 1836 він визнав: «Будучи ж упевнений, що жителі Зандака за загальними правилами чеченців після покарання проситимуть покірності, і вважаючи таку корисною для уряду, я не наказав палити села»^[18]. Тим же рапортом зафіксовано механізм примусу: руйнування Зандака, що вважався неприступним, «привело як жителів села, так і всіх, хто живе в його околицях, у страх і зневіру»^[18]. Під цим страхом уже 27 серпня 1836 старшини зруйнованого села з'явилися до фортеці Грозної з вимушеним проханням про прийняття в підданство; Розен доносив військовому міністру: «27-го серпня старшини Зандаківські з'явилися до командувача Сунженською лінією з виявленням покірності, яку встановленим порядком і прийнято від них»^[47]. «Покірність» приймалася лише на умовах імперії: вірність, повний розрив із керівником чеченського опору Ташу-Хаджі, заборона зібрань, видача російських полонених в обмін на жителів Зандака, захоплених військами під час руйнування села, і сплата податі за нормою, встановленою імперією для суспільств, які вона вважала «покірними». Пулло перелічував: зандаківці «зобов'язуються на майбутнє залишитися нам вірними, не допускаючи жителів і до найменших зносин із Ташав-Гаджі... не дозволяти в себе бунтівних зборищ, доставити наших полонених на обмін своїх, узятих під час руйнування Зандака, і платити нарівні з ауховцями та іншими покірними племенами встановлену подать»^[18]. Підсумок Пулло оцінив як вигоду завойовника: «Всі вищевикладені наслідки, що виникли від руйнування зандаківців, справили важливі для нас вигоди»^[18].

Окупаційна адміністрація Московського царства масово використовувала підпорядкованих Нохчі (Окочан) як воєнний ресурс у конфліктах з Османською імперією на далеких фронтах. У 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський отримав царську грамоту, в якій історик І. Х. Тхамокова фіксує нагороду «за його «многії служби», за те, що він брав участь у кримському і чигиринському походах»^[44]. У переліках архівних документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[45]. Експлуатація воєнного потенціалу тривала й наступного року: у 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу про надіслання князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському грамоти «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва і Харкова»^[45], а у відписці самого Каспулата Черкаського до Посольського приказу за той самий рік констатується «про прихід його полку під Валуйки»^[45].

Фізичне та економічне виснаження регіону через перетворення козацького війська на безоплатну робочу силу для імперських будов. Головною з них був Ладозький канал: керівництво роботами Петро I передав Мініху, а саме копання «здійснювалося, гол. чин., руками укр. козаків», причому «на буд. роботах від непосильної праці, голоду й важкого клімату гинули десятки тисяч осіб»^[145]. У 1721 році наказний гетьман П. Полуботок «очолював 10-тис. козац. корпус, відправлений за наказом царя Петра I на спорудження Ладозького каналу»^[69]. На тих, хто чинив опір, чекали й невські будови - як каторга: полонені запорожці були «заслані в Санкт-Пітербурх на каторгу вічно»^[24].

У лютому-квітні 1837 року командування російського Кавказького корпусу провело серію експедицій генерала Фезе по Чечні, примушуючи громаду за громадою до присяги імперії. Санкцію Розен сформулював у донесенні військовому міністру Чернишову: похід «за Аргуном» корисний «для зменшення в чеченцях довіри до підбурювачів і відхилення їх від наміру з'єднатися з Шамілем» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[47]. Механізм рапорти Розена Чернишову описують самі: після винищення аулів Ахой-юрт, Люмік-юрт, Сеїд-юрт і Автур «чеченці, охоплені страхом від попередніх дій... прийшли у велике зневір'я» - і війська взяли присяги з аманатами (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування) з Шалі 6 лютого, Герменчука 8-го, Гельдігена 15-го, шести аулів Мічика 21-го, аулів по Яман-су і Аксаю 25-го, а наприкінці березня - зі старшин Гойтинського лісу і Мартанського міжгір'я^[47]. Зведення рапорту від 4 березня 1837 рахує за одинадцять лютневих днів: «захоплено військами нашими в полон 52 душі жителів, що не підкорилися добровільно... і взято аманатів 52 чол.»^[47]. Розрахунок генерал Фезе доповів відкрито - діяв «у намірі користуватися по можливості панічним страхом» (рапорт Вельямінову від 15 березня 1837)^[18]. У березні війська пройшли вгору по Джалці: «залишені ними чотири аули зайняті і винищені без опору», знищено кутани (зимові споруди для худоби) із запасами хліба^[47]. Наприкінці квітня нічний рейд на Гертлінське селище взяв «18 душ, що належать до сімейств хижаків» і 465 голів худоби, і «покладено на селище штраф у 132 штуки худоби»^[47]. Голос нохчі фіксує тур як вторгнення - історик Д. А. Хожаєв пише: «наприкінці лютого-на початку березня ворог знову вторгся в Ічкерію. 1 березня біля селища Алерой відбувся бій між загоном соратника Ташу-хаджі Уді-мулли і військами генерала Фезі» (Ташу-Хаджі - шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору)^[4].

У листопаді 1838 року генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), таємно замовив убивство Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), а у травні 1839 року війська генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вторглися в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню). Після розгрому Ахульго (гірської резиденції Шаміля в Дагестані, серпень 1839 року) імперія вважала опір добитим і дотискала Чечню зимовими експедиціями - збройними походами за грошима, зброєю і людьми по аулах, які з 1836 року вже тримала система аманатів, податей і приставів (кампанія C1163). Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля, назвав причину, з якої чеченці кликали Шаміля: «Причиною ж цьому було те, що ще до приходу Шаміля росіяни взяли з цих нижніх чеченців як податок по одному рублю (куруш) з кожного дому і по одній рушниці з кожних десяти домів»^[141]. У лютому-березні 1840 року Чечня піднялася - історик Д. А. Хожаєв пише: «Вся площинна Чечня захвилювалася. На окупованій царськими колоніальними військами площинній території Чечні, що підпорядковувалася чеченському приставу, почалася підготовка збройного повстання»^[4]. Імперія відповідала каральними походами весь 1840 рік: війська генерала Галафєєва, який прийняв лівий фланг Кавказької лінії, і генерала Граббе спалили десятки аулів Малої і Великої Чечні, знищили посіви і запаси перед зимою, а повсталим продиктували «Умови, приписувані горцям, що підкоряються»^[18] - заручники, присяга, штрафи, здача зброї. Розрахунок кампанії визнав сам генерал Головін - запискою від 26 квітня 1841 року про підсумки торішньої експедиції: «Марно ми очікували, що після знищення в торішній експедиції продовольчих запасів горців, їхніх селищ і різного майна голод, холоднеча і крайні злидні похитнуть люту владу бунтівника» («бунтівник» - імперський ярлик Шаміля)^[16]. Підсумок року підбив імперський історик Юров: «Результати виснажливих експедицій 1840-го року на лівому фланзі кавказької лінії далеко не виправдали очікувань Государя Імператора і вищого начальства; навіть більше - нам ні на волос не вдалося поліпшити зловісної обстановки, і наш престиж упав у цій частині краю»^[26].

Перша спроба Радянської Росії (Російської Радянської Республіки) ліквідувати незалежність України шляхом перехоплення влади на Всеукраїнському з'їзді рад. Більшовицький уряд (РНК) планував впровадити своїх делегатів, штучно створити більшість і легально проголосувати за передання влади підконтрольним радам. Українське керівництво розпізнало загрозу й мобілізувало своїх прихильників, залишивши делегатів агресора в абсолютній меншості та зірвавши захоплення^[100][146].

Розширення російської агресії через захоплення адміністративних будівель на сході України збройними загонами: «групи озброєних людей незаконно здійснили добре організоване і скоординоване захоплення громадських будівель та відділень міліції і служб безпеки в містах і селищах Донецької та Луганської областей»^[92]. Командир загону, що перейшов кордон, І. Гіркін («Стрєлков») згодом сам визнав свою роль: «Спусковий гачок війни все-таки натиснув я. Якби наш загін не перейшов кордон, у підсумку все б скінчилося, як у Харкові, як в Одесі»^[147]. Кампанія супроводжувалася терором проти місцевого населення, знищенням рейсу MH17 та масованою дезінформацією^[148]. Влітку 2014 року РФ ввела регулярні війська, що призвело до боїв під Іловайськом і Дебальцевим. Моніторингова місія ООН від самого початку фіксувала привізну масовку протестів: «людей привозили автобусами і платили їм за участь у протестах та проведення їх за визначеними сценаріями, включно з провокуванням насильницьких інцидентів», причому «деякі протестувальники, імовірно, прибули з Російської Федерації»^[149].

Наприкінці XIX століття Російська імперія перетворює українські землі на сировинну колонію, експлуатуючи ресурси Донбасу та цілеспрямовано завозячи робочу силу: «42 відсотки з 425 413 робітників, перелічених у перепису, народилися поза межами України», а «у 1892 р. 80 відсотків робочої сили на шахтах і заводах Юзівки… прибуло з Московського реґіону»^[150].

У XIX столітті окупаційна адміністрація Російської імперії та апарат пропаганди використовували інверсію ролей і трансляцію логіки вищості для легітимізації воєнної агресії. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа... Усе це викликало жорстокі каральні дії, несумірні з видимою причиною»^[64]. Практичне застосування цього механізму фіксується в рапортах: у 1800 році головнокомандувач військами генерал Б. Ф. Кноррінг обґрунтовував експедиції проти корінного населення захистом від їхніх «хижацьких грабувань, злодійських розбоїв»^[64]. Паралельно офіційна історіографія конструювала образ відсталості: дослідник зазначає, що дореволюційній воєнній науці була притаманна «апологія загарбницької політики царизму», за якої оборонна боротьба місцевого населення маркувалася «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»^[70]. Для трансляції шовінізму в маси використовувалася література. Імперський історик і учасник подій В. О. Потто фіксує, що поет О. С. Пушкін у віршах проголошував: «Скорися, Кавказе, — іде Єрмолов!»^[89], а поет В. А. Жуковський вихваляв руйнування сіл: «Лиш до сіл — палають села»^[93]. Спираючись на цю базу, генерал О. П. Єрмолов обґрунтовував репресії тим, що «проконсул Кавказу жорстокість тутешніх звичаїв не може приборкати милосердям»^[89].

У 1857-1859 роках імперія завершила завоювання Чечні: просіки різали країну на частини, аули й запаси випалювалися, знесилені товариства одне за одним примушувалися до капітуляції, тих, хто здався, зганяли на рівнину під нагляд. Метод сформулював сам генерал Євдокимов, який командував Чеченським загоном, - рапортом військовому міністрові Сухозанету від 25 березня 1857 року він пояснив призначення просіки: вона «відняла в непокірних широкі поля, місця їхніх посівів, і, розрізавши, так би мовити, непокірне населення, що гніздилося в недоступних досі лісах, поставила його перед необхідністю шукати порятунку або втечею в гори, або виходом до нас на галявини»^[151]. Імперський історик Волконський вивів формулу періоду: «куди б не ступила наша нога – прорубуються непрохідні ліси, робляться просіки... закладаються редути, укріплення: природу подолано – Кавказ здається»^[152]. Що несе підпорядкування, чеченцям сказав імам Шаміль (керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) на зібранні в Шалі восени 1858 року - промову записав його супутник і хроніст Гаджі-Алі: «вони відберуть у вас зброю і навіть не дозволять мати ножа, Всіх почесних ваших зашлють до Сибіру, і ви будете після того як мужики»^[25]. Стан країни наїб Великої Чечні Талхіг Шалінський передав імамові листом: «Чечня горить, імаме, йди гасити»^[4].

Окупаційна адміністрація Московського царства розширювала юридичний контроль над суспільствами Нохчі, здійснювала підкуп лояльних еліт і примушувала гірські суспільства до васалітету. Метрополія офіційно заохочувала очільників, які їй служили, роздаючи їм привілеї та владу над залежними людьми: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування йому надбавки до жалування та володіння узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»^[46]. Паралельно адміністрація примушувала гірські суспільства Нохчі (Шибутян і Мічкізян) до юридичного підпорядкування. У 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «стали під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на Корані шерть учинили»^[46], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві стали... і на Корані шертували»^[46]. Для гарантії виконання нав'язаних зобов'язань представники метрополії вимагали заручників: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року сухо констатується факт «дачі аманата в Терське місто»^[46]. У документах зафіксовано, що метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них в аманати родичів — знатних людей... звеліти тримати і корм та питво давати так само, як і іншим таким аманатам»^[46], унаслідок чого горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[46][80].

У 1735 році, після масштабного вторгнення військ Кримського ханства, дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії використав нову розстановку сил для закріплення свого впливу серед еліт Нохчі. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що в цей період «посилюється проросійська політична орієнтація рівнинної частини Чечні»^[64]. Для прив'язування місцевої аристократії окупаційна адміністрація застосувала інституційний підкуп: дослідник фіксує, що старший князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство і йому було призначено постійне царське жалування»^[64], а загалом «Князі та їхні уздені стали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»^[64]. Паралельно імперія закріпила систему утримання родичів знаті: Ахмадов вказує, що князь Айдемір «на запоруку вірності своїх зобов'язань дав в аманати сина Бардихана, а інший впливовий чеченський князь Алісултан Казбулатов віддав аманатом брата свого Бамата»^[64]. Він же доповнює сухим статистичним підтвердженням: «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння»^[64].

Після капітуляції Німеччини в Першій світовій війні німецькі й австро-угорські війська, що займали Україну з весни 1918 року, пішли^[30] - і в січні 1919 року війська РСФРР вторглися в Україну вдруге: Радянсько-Українська війна продовжилася^[30]. Ширму було зібрано заздалегідь: ще 28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України» для політичного прикриття вторгнення^[144]. Метою були ресурси захопленої землі: голова уряду РСФРР Ленін радив петроградським робітникам їхати в Україну по провізію і паливо - «Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»^[153]. Села на вилучення хліба відповіли повстаннями, і війну з ними російське командування вважало фронтовою роботою^[154]. Влітку 1919 року в Україну прийшла друга російська армія - Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна («білі»), що так само заперечували українську державність^[155]. 30 серпня 1919 року українські війська зайняли залишений більшовиками Київ, але вже 31 серпня їх витіснили білі - цей день увійшов в історію як «Київська катастрофа»^[22]. До осені 1919 року білі витіснили війська РСФРР і встановили свою військову диктатуру на більшій частині України^[130]. У грудні 1919 року радянська Росія вторглася втретє (кампанія C0104).

У грудні 1917 року радянська Росія почала перше збройне вторгнення в Україну, замаскувавши його під внутрішню війну. Зазнавши поразки в Києві, прихильники більшовиків переїхали до Харкова, провели там альтернативний з'їзд і створили маріонетковий уряд - Народний секретаріат: «перший радянський уряд України», створений «як альтернатива Українській Центральній Раді і Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради»^[37]. Так почалася Радянсько-Українська війна (1917-1921): вторгнення власних військ радянська Росія видала за внутрішню громадянську війну^[146][30]. У лютому 1918 року війська РСФРР під командуванням Муравйова захопили Київ і влаштували в ньому різанину; історики називають Муравйова «ініціатором масових розстрілів у місті»^[37]. Зупинив вторгнення Брестський мирний договір (9 лютого 1918 року) - перший міжнародний акт, що визнав Українську Народну Республіку (УНР) суб'єктом міжнародного права. На прохання уряду УНР в Україну ввійшли німецькі й австро-угорські війська, і до кінця квітня 1918 року вони витіснили війська РСФРР з усієї української землі^[30]. Після капітуляції Німеччини в листопаді 1918 року ці війська пішли - і радянська Росія вторглася знову (кампанія C0074).

У грудні 1919 року, розбивши білу армію генерала Денікіна, війська радянської Росії (РСФРР) вторглися в Україну втретє за два роки Радянсько-Української війни: 16 грудня вони захопили Київ - до того радянські війська займали його в лютому 1918 року (кампанія C0072) і в лютому 1919 року (кампанія C0074)^[100][156]. Армія Української Народної Республіки (УНР), не маючи більше сил тримати суцільний фронт, пішла в рейд тилами радянських і білих військ - Перший зимовий похід (6 грудня 1919 - 6 травня 1920)^[69], а уряд УНР уклав союз із Польщею. У травні 1920 року польські війська й Армія УНР визволили Київ, але 12 червня радянські війська захопили його знову, а до осені - більшу частину земель на захід від Дніпра^[157]. У листопаді 1920 року Армію та уряд УНР було відтіснено за річку Збруч, і вони відступили на територію під контролем Польщі^[158]. Останньою спробою українців підняти повстання проти російських загарбників став Другий зимовий похід Армії УНР: у листопаді 1921 року її загони повернулися в Україну, були оточені, а 359 полонених розстріляно біля села Базар^[130][159]. Так радянська Росія, а з 1922 року СРСР, закріпилася на захоплених землях України до 1991 року^[100][146].

У 1920-1924 роках Радянська Росія встановлювала контроль над Чечнею: ставила невиборні ревкоми замість обраних Рад, вела військові операції з роззброєння із застосуванням авіації, розстрілювала без суду руками ЧК і брала заручників. За сім років до того Чечня пройшла через першу світову війну, дві революції 1917 року і спробу жити своєю державою - Гірською Республікою, проголошеною у травні 1918 року. У 1919 році Чечню займала Добровольча армія генерала Денікіна - війська колишніх імперських офіцерів, що воювали з більшовиками за повернення Росії в колишніх кордонах; після її терору залишився 21 зруйнований аул і 15 тисяч загиблих (кампанія C1174). До весни 1920 року денікінці з Північного Кавказу відкотилися, а емірат шейха Узун-Хаджі, що воював проти них, розпався сам: емір помер, «У могилу з ним пішов і емірат без будь-яких політичних наслідків для Чечні та Дагестану»^[2]. Владу в краї взяли більшовики, яких чеченські села доти підтримували проти Денікіна. Наказ штабу Північно-Кавказького військового округу приписував: «Роззброєння має початися з площинної Чечні, щоб убезпечити район Грозного. Операція має вестися по-справжньому, аж до знищення непокірних аулів»^[2]. Комісар Кавказької трудової армії Врачев скаржився на власний каральний апарат: особливий відділ армії проводить масові розстріли, про які «... майже нічого не відомо не тільки Ревтрибуналу чи Політичному відділу армії, а й ні мені, ні командувачу армії»^[2].

У період із середини XVI століття до 1721 року дипломатичний апарат Московського царства виправдовував військову експансію на Північний Кавказ теологічною риторикою та вигаданими історичними правами. Історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує, що урядовий апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[108]. Вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн із невірного полону»^[108]. У результаті, як резюмує дослідник, «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної та теологічної риторики експансії»^[108], а Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[109]. Паралельно конструювалися фіктивні підстави для територіальних претензій: автор фіксує, що чиновники створювали неправдиві звіти для закордонних правителів про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім утекли з Рязані й оселилися в горах»^[108], що давало метрополії формальний привід узаконити поглинання їхніх земель і будівництво своїх фортифікацій.

Перша системна кампанія з демонтажу договірної суб'єктності: замість рівноправного міждержавного договору – царські «рішительні» резолюції на просительні статті гетьмана. «Спільний документ, оформлений як указ, підписав держ. канцлер граф Г.Головкін»^[7] - підпис «Державний Канцлер, Граф Головкін. Дано в Києві, 31 липня 1709 року» стоїть під публікацією самого акта^[160]. Статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням, функціонуванням адм. апарату, козац. військом, зовн. політикою»^[7].

Удар таємної поліції по інтелектуальній еліті корінного народу: «В берез. 1847 т-во було розгромлене жандармами. Поліції вдалося виявити 12 чл. законспірованої орг-ції… Царські власті розцінили програмні документи т-ва як серйозну загрозу підвалинам самодержавства»^[22]. Вироки всім фігурантам запропонував шеф жандармів Орлов у доповіді імператорові від 26 травня 1847 року, на якій Микола I накреслив «Виконати»^[161]. Супроводжувалося судами, засланнями та відправленням Шевченка в солдати «зі встановленням над поетом «найсуворішого нагляду із забороною писати й малювати»»^[162].

До 1925 року радянська влада стояла в Чечні п'ятий рік і залишалася багато в чому номінальною: п'ять років радянізації (кампанія C1176) - ревкоми замість виборних Рад, арешти шейхів, два часткові роззброєння - не дали Москві контролю над народом, у горах переховувався імам Нажмуддін Гоцинський - духовний глава збройного опору в Дагестані та Чечні, а характеристика Гірського району, складена штабом майбутньої операції, визнавала: «За Шаро-Аргуном радянської влади не існує»^[163]. Москва ж вела курс на вилучення влади в автономій - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: «Безперервний бандитизм і повстанські рухи на Північному Кавказі сприймалися московською владою як переконливий аргумент на користь її централізаторських зусиль, процесу переходу автономного суверенітету з кавказьких у московські руки»^[164]. Цим курсом і стала операція 1925 року: СРСР відібрав зброю в населення Чечні силами армії та ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) - з 25 серпня війська пройшли 242 селища, 101 з них обстріляли з гармат і кулеметів, 16 розбомбили з літаків, заарештували понад 300 людей і майже всіх розстріляли без суду. Війська під виглядом маневрів входили в область, оточували аул за аулом, скликали схід, висували ультиматум про здачу зброї за готовою рознарядкою і при невиконанні відкривали вогонь по селищу; про цілі Ельбуздукаєва пише: центрами операції штаб заздалегідь визначив гірські товариства, «де ймовірно перебував [глава опору] Н. Гоцинський»^[164]. Інструкція від 4 серпня 1925 року, затверджена командувачем Північно-Кавказького військового округу (СКВО) Уборевичем, приписувала при невиконанні ультиматуму відкривати по селищу артилерійський вогонь на десять хвилин і дозволяла повторювати його кілька разів^[165]. Обман теж був призначений документом: наказом від 31 липня 1925 року штаб Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) схвалив Уборевичу маневри в Чечні і тим самим документом призначив роззброєння: «Разом з тим, - говорилося в наказі, - користуючись зосередженням значної кількості військ, на території Чечні (район майбутніх маневрів) командування СКВО за погодженням з ППОГПУ [повноважним представництвом ОГПУ] на Північному Кавказі планує провести роззброєння і вилучення бандитського елементу, що за низкою політичних ознак є вельми своєчасним»^[65]. Санкцію дав особисто Сталін: у липні 1925 року секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян^[166] зустрівся з ним у Сочі і після розмови телеграфував у Москву Молотову: «Політичне становище в Чечні загострилося. Сталін дав особисту згоду на необхідність операції»^[164]. Через багато років Мікоян підбив у мемуарах підсумок: «Ця операція докорінно очистила повітря Чечні»^[167].

Після показового знищення Даді-Юрта генерал Єрмолов рушив розоряти решту сіл Нохчі качкалицької рівнини та зганяти їхніх мешканців із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, — зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна», і слідом за Даді-Юртом качкалицькі села Істі-Су, Нойберди, Аллерой та інші були «взяті штурмом і знищені»^[4]. Сам Єрмолов у своїх «Записках» описує похід: тридцятого вересня 1819 року він «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до сіл качкалицьких», другого жовтня атакував «село Горячевське, найсильніше з них» (воно ж Істі-Су), а через день розорив Ноєн-Берди та Аллаяр-аул: «з першого Чеченців вигнано сильною канонадою, останнє було ними залишене… Обидва розорені цілковито»^[71]. Водночас генерал-майор Сисоєв із Грозної вдерся в чеченську землю через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкалицької рівнини^[71]. Імперський історик Потто підтверджує: апшеронці «без пострілу пішли в багнети, увірвалися в аул і віддали його полум’ю», а Ноїм-Берди та Аллаяр-Аул «були цілковито розорені»^[89]. Одне село встояло, підкорившись: Єрмолов пише, що «село Хангельди просило пощади… Аксаївські власники ручалися за його мешканців, і їм дано пощаду»^[71], а Потто додає, що «аул Хош-Гельди зустрів Єрмолова хлібом-сіллю і був пощаджений»^[89]. Решту сіл карателі знайшли порожніми, бо даді-юртівський терор заздалегідь зігнав мешканців із рівнини. Єрмолов визнає, що «в жодному з сіл не було жінок і дітей, майно також було вивезене», адже «приклад Дадан-юрта поширив усюди жах»^[71]. Потто пише, що «решта аулів були порожні - їхні мешканці втекли за гори», і «Кумицька рівнина за кілька днів була цілковито очищена від хижих Чеченців»^[89]. П’ятого жовтня війська повернулися до Внєзапної^[71].

У січні-травні 1826 року Російська імперія провела великий каральний похід проти Нохчі, розоряючи рівнинні села за участь у повстанні Бейбулата Таймієва та примушуючи мешканців до покірності. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для мешканців Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім’ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага та спалюючи селища одне за одним^[4]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року визнає перебіг розорення: під час штурму Урус-Мартана «село спалене, а прекрасні сади його вирубані», біля Ставна-куля «в полон узято обох статей 16 душ, убито кількох людей», а селище Шалі він «наказав винищити… і вирубати сади»^[117]. Історик Д. А. Хожаєв підсумовує: до 18 травня 1826 року «були знищені квітучі селища, вирубані прекрасні фруктові сади, спалені поля, викрадена худоба. Убиті люди, взяті в полон жінки та діти… Люди помирали від голоду, холоду та хвороб»^[4].

У 1740-ві роки дипломатичний та адміністративний апарат Російської імперії масштабував застосування інституційних колоніальних механізмів на нові території Нохчі. Історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1741–1748 роках відбулася «активізація російсько-чеченських політичних і торговельних зв'язків»^[64]. Окупаційна адміністрація розширила практику інституційного підкупу: дослідник фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»^[64]. Цей процес супроводжувався юридичним підпорядкуванням нових територій шляхом висування ультимативних вимог. Автор зазначає, що на прохання горців про допуск до рівнини імперія давала згоду виключно «за умови складення горцями присяги російського підданства»^[64], що призвело до оформлення присяг «новими товариствами Чечні, зокрема й гірськими»^[64]. Загалом, як резюмує Ахмадов, «Процес оформлення відносин з Росією на офіційному рівні охоплює основні райони Чечні», при цьому як жорсткі гарантії підпорядкування «в заставу вірності присязі російській владі видаються аманати»^[64].

Використання українських ресурсів у черговій геополітичній війні імперії, що завершилася відторгненням Бессарабії від Османської імперії: «Після включення 16 трав. 1812 Б[ессарабії] до складу Росії (див. Бухарестський мирний договір 1812) укр. козаки волонтерських полків, Усть-Дунайського Буджацького козацького війська та Дунайського козацького війська активно заселяють Буджак»^[30].

Використання українських ресурсів і козацьких полків для перемоги над Османами на Дунаї. Дипломатичне відсічення Криму від Османської імперії через визнання фіктивної «незалежності»: за статтею III договору «Усі татарські народи: кримські, буджацькі, кубанські, єдисанці, жамбуйлуки і єдичкули, без вилучення від обох імперій мають бути визнані вільними і цілком незалежними від будь-якої сторонньої влади»^[168] – ця «незалежність» стала прологом анексії півострова через дев'ять років.

Використання мешканців українських губерній у черговій геополітичній війні на Балканах. Імперська експансія виправдовувалася релігією та ідеологією панславізму – Достоєвський формулював її як місію: слов'яни «Довго… не в змозі будуть визнати безкорисливість Росії і велике, святе, нечуване у світі підняття нею прапора найвеличнішої ідеї»^[169].

Системна кампанія Російської імперії з викорінення мови корінного народу зі сфер освіти та релігії: «1769 р. Св. Синод не тільки не дозволив друкування південноруських букварів, а й приписав відібрати ті, що вже були на руках»^[78]; наказом від 26 жовтня 1784 року київський митрополит Самуїл Миславський звелів ректорові й префектові Києво-Могилянської академії, «щоб вони невсипуще дбали про неодмінне й неухильне дотримання як учителями, так і учнями правил російського правопису», під загрозою виключення студентів з духовного відомства^[170]; 1786 року Києво-Могилянській академії приписано загальноімперський порядок навчання^[73].

Односторонній імперський акт, нав'язаний гетьманові Данилові Апостолу замість традиційного двостороннього договору. Формально пом'якшивши режим Малоросійської колегії, документ закріпив жорсткі імперські обмеження за ключовими пунктами: «Ст. 19 забороняє гетьману зносини з ін. країнами»^[7], митні доходи йшли до царської скарбниці, а кадрові призначення ставилися під контроль метрополії.

Імперська реформа з ліквідації військово-соціальної структури Слобожанщини: «Висновки цього слідства при участі сенатської комісії призвели до вердикту Правительствуючого Сенату щодо ліквідації автономного устрою 16 грудня 1764 та низки експериментальних нововведень, затверджених Катериною II маніфестом 28 липня 1765. На базі слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію, із військ. потуг — 5 однойменних гусарських полків (див. Гусари), осн. частину козац. населення переведено в розряд військових обивателів»^[7].

Скасування традиційної системи місцевого самоврядування в містах: «Остаточна ліквідація М[агдебурзького] п[рава] на західноукр. землях відбулася 1786, а в містах Центр. і Лівобереж. України – у 1831 (у Києві – 1834)»^[145] – фінальний етап вбудовування міст в імперську адміністративно-судову систему, розпочатого ще реформами 1780-х років.

Заснування Петром I Першої Малоросійської колегії для перехоплення управління в гетьманської адміністрації: колегію створено «як вища апеляційна інстанція та адм.-контролюючий орган рос. держ. структури в Україні»^[145]. Супроводжувалося арештом наказного гетьмана Полуботка та старшини за захист автономії: «старшина подала на ім'я імп. Петра I чергову чолобитну про закриття Малорос. колегії. Після цього розпочалися допити П[олуботка] в Таємній канцелярії, а 10 листопада 1723 його заарештували й ув'язнили у Петропавловській фортеці»^[69], де гетьман і помер. Сам наказ про арешт окремим актом не публікувався - справу вела Таємна канцелярія; обставини ретроспективно викладено в маніфесті імператриці Катерини I від 8 лютого 1725 року: «повелено, тій Генеральній Старшині Полуботку, Чернишу і Савичу для відповіді в тому, бути в Санктпетербурзі»^[171].

Збройний заколот консервативного крила радянського керівництва, КДБ та армії з метою зупинити розпад СРСР і силою втримати республіки. ГКЧП оголосив: «ввести надзвичайний стан в окремих місцевостях СРСР на строк 6 місяців з 4 години за московським часом 19 серпня 1991 року… утворити Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР»^[172]. Провал путчу відкрив шлях до незалежності: Акт проголошення ухвалено «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року»^[173].

У вересні 1837 року, напередодні приїзду Миколи I на Кавказ, імперія спробувала купити лідера горського спротиву: Шамілю (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) пропонували «прощення», пошану і владу в обмін на явку до імператора в Тифліс. Волю Миколи I генерал Адлерберг передав генералу Розену листом від 10 серпня 1837: «щоб Шамілю та головним його спільникам Ташав-Гаджі, Кібіт-Магомету і карахському кадію Абдуррахману зроблено було навіювання скористатися прибуттям Його Величності в кавказький край і випросити милості постати перед лице Самого Монарха»^[174] - першим серед «спільників» названо Ташу-Хаджі (шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського спротиву). Генерал Клюгенау домігся особистого побачення з Шамілем 18 вересня 1837 біля джерела поблизу аулу Каранай; хроніст Шаміля Мухаммед-Тахір аль-Карахі записав суть пропозиції: «Клюкі фон Клюгенау заговорив, просячи Шаміля приїхати для зустрічі з російським Миколою. Він запевняв, що імператор звеличить його, Шаміля, виявить йому пошану, зробить управителем справ усіх дагестанських мусульман. Від імператора, мовляв, не буде жодної зради»^[141]. Водночас полковник Пулло листом зажадав від Шаміля вислати «у фортецю Грозну двох депутатів для представлення їх Государю» - і ця конкурентна вимога, за визнанням імперського історика Юрова, «дуже завадила успіхові» вербування^[174]. Шаміль відмовився листом Клюгенау від 28 вересня 1837: «я вирішив не їхати в Тифліс, навіть якщо поріжуть мене на шматки, бо я багато разів бачив від вас зради»^[174] - до імператора не з'явився ні він, ні Ташу-Хаджі.

Придушення національного відродження в СРСР: постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова оголосила, що «українізація проводилася механічно», і приписала «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети й журнали, що видаються, з української мови на російську мову»^[175]; знищення більшості українських письменників 1920–1930-х років увійшло в історію як «розстріляне відродження»^[7]; постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 13 березня 1938 року № 324 приписала «ввести викладання російської мови як предмета вивчення в школах національних республік і областей з 1 вересня 1938 р.»^[113].

Адміністративне поглинання: «МАЛОРОСІЙСЬКЕ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВО — адм.-тер. і політ. одиниця Російської імперії, створена 1802 для інкорпорації та інтеграції Лівобережної України у склад Рос. імперії»^[145]. Підсумок зафіксовано там само: «За час існування М[алоросійського] г[енерал]-г[убернаторства] остаточно ліквідовані залишки автономії Гетьманщини»^[145].

Інституційне заміщення: українські справи передано спеціальному відомству в Москві. Малоросійський приказ було засновано «як один із відділів Посольського приказу для відання укр. справами», і через нього царський уряд «здійснював контроль за політико-адм. діяльністю гетьман. адміністрації та царських воєвод в Україні»^[145] – Гетьманщина потрапила під постійний відомчий нагляд метрополії.

Офіційна кампанія СРСР зі стирання національних особливостей: Старт дав Закон СРСР «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР» від 24 грудня 1958 року: прямої норми про мову він не містив, віддавши питання республікам^[176]; республіканський Закон УРСР від 17 квітня 1959 року статтею 9 зробив вибір мови навчання справою батьків^[177]. Третя програма КПРС, ухвалена XXII з'їздом у жовтні 1961 року, проголосила «новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності» - аж до «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей»^[178].

Придушення протестів та аграрна реформа, що економічно видавлювала українських селян із рідних земель: «Переселенський рух набув великого розмаху і впродовж 1906—12 з України до Азіатської Росії виїхало бл. 1 млн осіб… Більшість мігрантів становили безземельні і малоземельні селяни (67%)»^[7] – майже чверть переселенців, не закріпившись, повернулася назад.

Ставлення радянської влади до України як до колоніального ресурсу під час війни. Під час відступу 1941 року діяла директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року: «При вимушеному відході частин Червоної Армії… не залишати противникові ні кілограма хліба, ні літра пального… Все цінне майно… яке не може бути вивезене, повинно безумовно знищуватися»^[179]. У 1943–1944 роках на звільненій території проводилася мобілізація «чорносвитників»: їх «кидали у бойові дії часто відразу, без проходження військової підготовки… іноді неозброєними, не переодягненими у військову форму»^[180].

У 1835–1836 роках імперія поєднувала в Чечні систематичні каральні експедиції з таємною розвідкою території. Корпусний командир Розен у звіті імператорові визнає практику прихованого вивчення непокірних земель: заходи «полягали або у зборі топографічних відомостей... або в прихованих оглядах земель неприязних нам горців»; «1836 року, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, послано було топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку лінію у кр. Грозну, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся в Кахетію»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»^[47]. Проти руху імама Ташу-Хаджі полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів постійні експедиції; імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали цілковитого розорення жителям»^[47]. 23 серпня 1836 загін Пулло прихованим нічним маршем вийшов до аулу Зандак на річці Яман-су, де перебував Ташу-Хаджі. Розен доповідав військовому міністрові: Пулло, «для похитнення впливу Ташев-Хаджі та приборкання хвилювання між Чеченцями й наведення на них страху, зважився здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»; «раптова поява наших військ навела жах на жителів»; піхота, витіснивши захисників, захопила «в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі. Крім того, у здобич нашим військам дісталося майно жителів і 384 голови рогатої худоби»; перед відступом винищено будинки мюридів та «інших найголовніших прихильників Ташев-Хаджі»^[47]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров у «Хронології історії Чечено-Інгушетії» фіксував: «Каральна експедиція полковника Пулло в аули на р. Яман-Су. Знищення аулу Зандак. Відступ загону Пулло під натиском Ташав-хаджі у фортецю Внезапну»^[181].

Застосування штучного голоду як зброї масового ураження для фізичного та психологічного придушення національного опору. Запуск машини хлібозаготівель: конфіскація всього продовольства, запровадження режиму «чорних дощок» (повна блокада населених пунктів)^[182] та заборона селянам виїжджати з голодуючих районів: директива Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року наказувала «не допускати масовий виїзд селян з України в інші краї», оголосивши втечу голодуючих «за хлібом» змовою, яку «організовано ворогами Радянської влади, есерами й агентами Польщі»^[183]. Фізичне знищення супроводжувалося тотальним психологічним терором і показовими судами^[100].

На тлі масштабних територіальних загарбань імперія концептуалізує свою вищість над колонізованими народами. Ідеолог Катков формулює: «визнати якийсь елемент як особливу націю не означає надати йому свободу, але дати йому владу, надати йому обов'язкової сили. У визнанні нації вирішується питання про владу, про уряд, про державу»^[184] – визнання українців нацією виключалося як питання влади.

Радянський Союз запроваджує систему прямого матеріального стимулювання асиміляції: на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 року № 835 «Про заходи по дальшому удосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» Рада Міністрів УРСР постановою від 2 листопада 1978 року № 518 запровадила вивчення російської мови з перших класів українських шкіл з 1980/81 навчального року^[185]; всесоюзна конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22–24 травня 1979 року) розписала заходи русифікації аж до дитячих садків^[73]; постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року № 473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» і постанова ЦК Компартії України та Ради Міністрів УРСР від 10 червня 1983 року підняли з 1984 року на 15 процентів ставки вчителів російської мови^[73][186].

Регулярна армія Московського царства здійснювала циклічну ліквідацію та відновлення військової присутності на землях Нохчі в гирлі річки Сунжі. Зведена 1567 року перша військова база була невдовзі знищена: історик Е. Н. Кушева зазначає, що «місто 1567 р. було близько 1571 р. знесене»^[80]. Причину ліквідації бази вказує військовий історик В. А. Потто: вона «невдовзі була знищена на догоду турецькому султанові»^[93]. Пізніше військову присутність на землях Нохчі відновили: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577-1578 рр... російське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунчі»^[80]. Проте друга військова база також була ліквідована: історик Е. Н. Кушева вказує, що це «російське місто було також невдовзі розорене на вимогу хана»^[80]. Чергове укріплення багаторазово перебудовувалося: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»^[46], а також зазначає, що в перервах «фортеця з політичних причин була залишена в 1605 р.»^[46]. Спроба закріпитися на землях Нохчі відбулася пізніше: укладачка збірника документів Е. Н. Кушева фіксує, що «в 1651 р. було знову збудовано російський острог на лівому березі Сунжі»^[46]. Однак невдовзі він був остаточно ліквідований: укладачка збірника Е. Н. Кушева вказує, що «в 1653 р. острог було спалено перськими військами й більше не відновлювано»^[46].

Імперська влада спонсорує та покриває радикальні російські націоналістичні організації для придушення революції та терору. «Союз російського народу» – «чорносотенна орг-ція… Орг-ція одержувала фінансову підтримку від д-ви, їй протегував рос. імп. Микола II… Відбулися спровоковані «Союзом» масові погроми єврейські, зокрема в Україні, у «смузі осілості»»^[7]; із 400 тисяч її членів майже половина припадала на українські міста^[7].

Вимушено визнавши незалежність України за Брестським мирним договором, уряд Радянської Росії спробував утримати контроль над східними промисловими регіонами. Для цього на території Донбасу та Криворіжжя було штучно сконструйовано окреме сепаратистське утворення (Донецько-Криворізьку радянську республіку) з метою прямого підпорядкування цих земель центральним російським органам влади в обхід УНР^[146][100].

Формальне закріплення захоплення України шляхом втягування її до так званого Союзу РСР. Декларувалося об'єднання рівноправних республік із правом вільного виходу, але насправді союзний договір (грудень 1922 р.) та Конституція СРСР (1924 р.) стали інструментами жорсткої централізації. УСРР остаточно втратила контроль над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком — усі ці сфери перейшли у відання союзних наркоматів у Москві^[100][146].

Державна пропагандистська операція: щоб замаскувати колоніальний статус України, імперія з помпою відсвяткувала річницю Переяславської ради, конструюючи міф про «єдиний народ». У межах тієї ж кампанії УРСР було передано Крим – указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року мотивував це так: «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю і Українською РСР»^[187]. Реальний контекст рішення: «Після Другої світової війни, депортації кримськотатарського народу та масових переселень з інших регіонів СРСР півострів перебуває в глибокій соціально-економічній кризі», і «У Москві дедалі відвертіше визнають: Кримська область є проблемною територією, яку союзний центр не знає, як утримувати»^[188].

Період інтенсивного ідеологічного накачування російського суспільства та політичної еліти для обґрунтування повного знищення української державності. Голова РФ опублікував програмну статтю, де заявив, що «росіяни й українці – один народ, єдине ціле», а про дії більшовиків написав: «дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються»^[189]. Заступник голови Радбезу оголосив переговори з Києвом безглуздими: «нам з васалами справу мати безглуздо. Справи треба вести з сюзереном»^[190]. Паралельно тривали індоктринація армії та воєнний шантаж скупченням військ біля кордонів під виглядом навчань^[135].

Остаточне знищення українського суверенітету шляхом нав'язування договорів про так званий військово-політичний союз. Формально зберігаючи статус незалежної республіки, керівництво РРФСР де-факто перевело під свій прямий контроль ключові українські відомства — військове, фінансове, економічне та транспортне. 18 березня 1921 року радянська Росія і радянська Україна підписали з Польщею Ризький мирний договір і поділили українські землі. Польща, союзник Української Народної Республіки (УНР) за Варшавським договором, підписала мир з радянською Україною, визнавши її державою^{[7][100][146]}.

Наприкінці лютого 1830 року Кавказ уразив руйнівний землетрус, що тривав понад місяць і викликав паніку серед гірських народів. Імперія обернула лихо на зброю навіювання й доставила цю брехню народові. Історик Я. З. Ахмадов писав: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»^[2]. Механіку навіювання визнають самі колонізатори. Імперський історик Волконський писав: «головнокомандувач і наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом гірським народам за неблагонамірені їхні вчинки проти російського уряду, і сподівався в такий спосіб відірвати від Казі-мулли його послідовників»^[48]. Імперський історик Потто визнає виконання наказу: генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку й Сунжі), «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та неблагонамірені вчинки проти російського уряду»^[50].

Системна експлуатація потенціалу Гетьманщини у важкій війні та одночасний запуск адміністративного поглинання (реформи 1707 року). Козаки, яких відправляли на далекі фронти, були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, знищені». Плани перекроювання автономії Орлик передавав зі слів старшини: імперія готувалася «Козаків у регулярне військо перемінити... права і вольності військові поламати» та «городи малоросійські у своє володіння відбирати»^[24].

Найвищий прояв зневаги колоніальної адміністрації до життя місцевого населення. Після вибуху на ЧАЕС союзний центр приховував масштаби радіаційної загрози: «приховування від громадськості інформації про катастрофу ініційоване керівництвом країни», а «карти радіоактив. забруднення земель залишалися засекреченими до 1990»^[191]. Людей позбавили права на захист - населення «не попереджали про небезпеку і не давали жодних рекомендацій», і, «незважаючи на те, що в Києві у понад сто разів зросла потужність дози опромінення, не відмінили ні Першотравневу демонстрацію, ні Велогонку Миру»^[191][192].