Релігійний фронтир і фабрикація історичного права (1550–1721)

У період із середини XVI століття до 1721 року дипломатичний апарат Московського царства виправдовував військову експансію на Північний Кавказ теологічною риторикою та вигаданими історичними правами. Історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує, що урядовий апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[1]. Вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн із невірного полону»^[1]. У результаті, як резюмує дослідник, «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної та теологічної риторики експансії»^[1], а Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[2]. Паралельно конструювалися фіктивні підстави для територіальних претензій: автор фіксує, що чиновники створювали неправдиві звіти для закордонних правителів про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім утекли з Рязані й оселилися в горах»^[1], що давало метрополії формальний привід узаконити поглинання їхніх земель і будівництво своїх фортифікацій.