у кампанії «Релігійний фронтир і фабрикація історичного права (1550–1721)»
Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»[1], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»[1]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»[1], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»[2].