Агресори можуть використовувати релігійну риторику та інституції для ідеологічного обґрунтування експансії. Захоплення територій подається не як акт збройної агресії, а як священна місія із захисту одновірців, відновлення канонічної справедливості чи виконання божественного призначення. Використання подібних наративів дозволяє колонізатору морально виправдати вторгнення в очах власного суспільства, мобілізувати його на підтримку конфлікту, а також замаскувати політичне поглинання під духовне об'єднання.
Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»[1], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»[1]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»[1], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»[2].
Захоплення територій сусідньої держави подавалося населенню Московського царства не як акт політичної чи воєнної експансії, а як священна місія захисту братів по вірі. Цей міф пережив століття: ще 1990 року Солженіцин відтворював його дослівно – «Повернення цих земель у Росію було всіма тоді усвідомлюване як ВОЗЗ'ЄДНАННЯ»[3].
Імперський історичний міф прямо базувався на релігійній маніпуляції: експансія виправдовувалася концептом релігійної єдності. Автор конструював ідеологему, щоб «дати московському цареві мотивацію для продовження боротьби з Річчю Посполитою за визволення з-під влади католиків решти „єдиного православного народу"»[4].
Анексія митрополії маскувалася під захист єдиновірців: реформа проводилася «з опорою на православний рух проти турецьких завойовників»[5], а «Головним проєктом Голіцина щодо України… стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»[5][6].
Дипломатичне закріплення духовної експансії: Москва домоглася включення до договору статті про становище православних у Речі Посполитій – договір 1686 року приписував польській стороні «ніякого утиску і до віри Римської та до Унії примусу чинити не велить»[7] – і привласнила собі роль покровителя православ'я на польських землях, спираючись на вже підпорядковану Москві київську митрополію. Договір закріплював і церковний важіль: православні єпархії в Речі Посполитій «за духовним їхнім чином і звичаєм, мали приймати благословення і рукоположення від Київського Митрополита; і то нікому з них у милості Його Королівської Величності шкодити не має»[8] - а київська митрополія була вже підпорядкована Москві.
Анафему Мазепі було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»[6]. Частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»[6]. Вселенський патріархат ніколи її не визнавав: «анафема була накладена на Івана Мазепу з політичних причин і не мала богословського чи канонічного обґрунтування»[9].
Використання церкви як інструмента покарання: анафему було оголошено за прямим розпорядженням царя - «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»[6]. Богословського обґрунтування під це не підводили, і частина українського духовенства обряд не прийняла: колишній лохвицький протопоп під час оголошення анафеми сказав «Наш Мазепа святий і буде на небі, а ваш государ ні»[6].
Окупаційна адміністрація Російської імперії використовувала релігійні приводи для експансії: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) наводить меморандум генерал-губернатора П. С. Потьомкіна, який 1784 року заявляв, що під приводом повернення до віри та відправлення до горців священників імперія зможе пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»[2].
Ідеологічне виправдання загарбницької війни релігією та панславізмом: за Достоєвським, «наполяганнями і кров'ю Росії слов'яни вже звільнені… турецької імперії вже не існує і… Балканський півострів вільний і живе новим життям»[10] – війні надавався статус священної місії визволення єдиновірців.