Дипломатія

Окупаційна адміністрація нав'язала васалітет під виглядом рівноправного союзу: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) зазначає, що правителі «розглядали шерть радше як військовий союз»^[1], однак історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що «в очах Москви шерть тепер означала клятву вірності нових і відданих підданих царя»^[2].

Для забезпечення політичного підпорядкування еліти Нохчі адміністрація використовувала фінансове стимулювання: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) вказує, що «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням та подарунками, які цар давав місцевим правителям»^[1].

Московське царство скористалося критичним становищем Гетьманщини, щоб нав'язати формат підпорядкування, від початку відмовившись брати на себе симетричні зобов'язання. На вимогу козаків про взаємну присягу царський посол відповів відмовою - за звітом самого посольства, присягати за государя «такого ніколи не бувало ані буде, і гетьманові навіть говорити такого не личить, бо всякий підданий повинен присягати свому государеві»^[3]; Хмельницькому довелося тричі за день 18 (8) січня 1654 скликати раду, але В.Бутурлін, пославшись на самодержавний характер влади рос. монарха, відмовив і вдруге^[4]. Сам «договір» не був двостороннім актом: «Оригінали документів договору не збереглися. Відомі тільки їхні копії та чернетки»; «Укр. сторона подала свої умови у формі прохань-чолобитних до царя. Акти царського уряду мали форму „пожалувань" з боку царя»^[5] - письмові умови оформлено лише в Москві у березні 1654 року.

Москва від самого початку заклала асиметричний фундамент відносин, жорстко обрізавши міжнародну суб'єктність автономії. Жалувана грамота царя Олексія (27 березня 1654) прямо обмежила зовнішні зносини гетьмана: «А з турським султаном і з польським королем без нашого царського величества указу зносин не тримати»^[6].

Щойно політичні інтереси змінилися, Москва пішла на сепаратний мир зі своїм недавнім ворогом – Польщею, домовляючись за спиною українського союзника: «Пріоритетними на переговорах були територіальні й фінансові питання, а також умови елекції (обрання) рос. царя на польс. престол»^[5] – доля козацьких земель стала розмінною монетою в цьому торзі. Переговори велися в Нємєжі під Вільно із серпня 1656 року; перемир'я підписано 24 жовтня^[5].

Московське царство фізично та юридично ізолювало автономію від участі в міжнародній політиці, вирішуючи долю козацьких земель без урахування їхніх національних інтересів: «Повноважні представники Укр. козац. д-ви на чолі з Р.Гапоненком не були допущені за стіл переговорів»^[5]. Прохання гетьмана дати послам мандати повноправних учасників царський уряд «пустив повз уха»: делегати «сиділи бездільно коло комісарів і не допущені до офіційних нарад»^[3].

Скориставшись політичною кризою та оточивши лідерів автономії своїми військами, царство примусило їх підписати новий, абсолютно кабальний договір. Статті перетворювали конфедеративний зв'язок із Москвою на федеративний: «П[ереяславські] с[татті] переводили конфедеративні зв'язки України з Росією у форму федерації. Укр. д-ва втрачала самостійність і набувала статусу політ. автономії в складі Рос. держави»^[4]. Сама основа договору була підробленою: «кн. О.Трубецькой скористався своєю воєнною перевагою над Ю.Хмельницьким, відхилив Жердівські статті і змусив укр. сторону прийняти 14 пунктів т. зв. давніх статей 1654 (що насправді являли собою фальсифікат договору 1654)»^[4]. Самі 14 нав'язаних пунктів опубліковано в «Собрании государственных грамот и договоров»^[7].

Позбавлення автономії контролю над власним адміністративним і господарським життям: «до рук царських воєвод переходило безпосереднє управління військово-адм. і фінансово-госп. життям України»^[8] – суверенні функції гетьманської влади переходили до представників метрополії.

Офіційний поділ українських земель між двома сусідніми державами. Договір підписали виключно представники Москви й Варшави: «Укладено 30.1(9.2) у с. Андрусово, поблизу Смоленська, на 13,5 року. Російську делегацію очолював окольничий А. Л. Ордін-Нащокін, польську – комісар Ю. Глібович»^[9]. Думку самої автономії було повністю проігноровано: «Інтереси гетьманів і України при цьому, зрозуміло, не враховувалися»^[10]. Окремий вузол змови - Київ: стаття 7 Андрусівського договору (30 січня 1667) зобов'язувала, що «саме місто Київ… має бути відданий і очищений… себто у два роки, від нинішнього договору рахуючи… у прийдешньому 1669 році в місяці квітні у 15 день»^[11]; «Москва потім його не віддала»^[12] - а 1686 року легалізувала утримане, «доплативши за Київ ще раз» (див. кампанію «Вічний мир»). Схему «територія за гроші» закладено там само: стаття 34 фіксує згоду царя Олексія видати «казни якої достойної до задоволення шляхти, вигнанців… з частини України, у бік Його Царської Величності уступленої»^[11] - суму відклали на наступні посольства.

Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу чи його лідерів було демонстративно проігноровано. Гетьманщину розглядали виключно як об'єкт: «Інтереси гетьманів та України при цьому, звісно, не враховувалися»^[10].

Втручання у внутрішнє управління: «гетьман позбавлявся права самовільно (без розгляду справи у військовому суді) віддавати накази про страту й звільнення з посад своїх підлеглих»^[13] – кадрові та судові рішення виводилися з-під одноосібної влади гетьмана. Сама норма старша за цей договір: уперше її закріплено Конотопськими статтями 1672 року («судом і доводом військовим карав на смерть і від чину… відставляв»)^[7].

Ставка на станові інтереси старшини: «К[онотопськими] С[таттями] обмежувалась як влада гетьмана, так і відповідно автономія Гетьманщини, натомість було значно розширено права козацької старшини»^[13] – розширюючи права старшинської олігархії коштом гетьмана, Москва отримувала важелі впливу на автономію руками її ж еліти.

Для здобуття контролю над церквою Москва застосувала корупцію на міжнародному рівні: Київську митрополію захопили «шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу»^[14]. Плату зафіксував сам константинопольський патріарх Діонісій у листі до царів: «Прийняли єсмо милостиню святого вашого царствія від посланого вашого господина Микити Олексійовича три сороки соболів і двісті червоних»^[15].

Поділ сфер впливу за спиною українського союзника, що супроводжувався фінансовою угодою за територію: за договором 1686 року Москва зобов'язалася «сто сорок шість тисяч рублів московських відлічити і Речі Посполитій віддати»^[16][10][17]. Українська історіографія зафіксувала цю угоду як звичайну купівлю-продаж - Грушевський: Москва «уложила з Польщею вічну згоду (доплатило при тім за Київ ще раз 146 тис. рублів)»^[12].

Повне усунення автономії від участі в міжнародних переговорах про статус її ж територій. Під час юридичного поділу українських земель думку самого народу було проігноровано – сучасна українська історіографія оцінює Вічний мир «як національну трагедію України»^[10].

Дипломатичне закріплення духовної експансії: Москва домоглася включення до договору статті про становище православних у Речі Посполитій – договір 1686 року приписував польській стороні «ніякого утиску і до віри Римської та до Унії примусу чинити не велить»^[16] – і привласнила собі роль покровителя православ'я на польських землях, спираючись на вже підпорядковану Москві київську митрополію. Договір закріплював і церковний важіль: православні єпархії в Речі Посполитій «за духовним їхнім чином і звичаєм, мали приймати благословення і рукоположення від Київського Митрополита; і то нікому з них у милості Його Королівської Величності шкодити не має»^[18] - а київська митрополія була вже підпорядкована Москві.

Системний демонтаж демократичних інститутів автономії. Москва категорично заборонила козакам самостійно обирати лідерів і вести незалежну зовнішню політику: «а без чолобиття і без указу великих государів... гетьмана не обирати... а від себе їм... ні до кого нічого не писати»^[17]. Скасування історичного права на надання притулку: автономію примусили виконувати функції московського карального апарату й видавати втікачів: «і тих втікачів і всяких чинів людей не приймати, і в себе їх не тримати»^[17].

Запровадження жорсткої політичної цензури. Населенню під страхом покарання заборонялося навіть уголос промовляти, що їхні землі є окремим державним утворенням: «і ніхто б голосів таких не випускав, що малоросійський край гетьманського регіменту»^[17].

Використання демографічної інженерії для прискорення асиміляції. Москва відкрито проголосила курс на стирання етнічних меж шляхом заохочення шлюбів із Великоросами: «народ Малоросійський всякими мірами й способами з Великоросійським народом з'єднувати... подружжям та іншою поведінкою...»^[17].

«У цьому положенні статей уперше явно проголошувалося прагнення царського уряду перетворити Україну на область, що входить до складу Російської держави на звичайних правах»^[10].

Московське царство зафіксувало в державних документах курс на повне поглинання регіону: «князь Василій декларував у статтях початок процесу русифікації»^[10].

Щоб гарантувати прийняття кабальних умов договору, царство підкупило місцеву старшину гарантіями збереження їхніх посад, поставивши особисті амбіції еліти вище за національні: «гетьману старшини генеральної без волі та указу їх царської пресвітлої величності... з уряду нікого не переміняти»^[17].

Дипломатичний апарат Московського царства розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що метрополія оформила 1696 року «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[19].

Роздача найвищих імперських нагород для купівлі лояльності гетьмана на тлі ресурсного виснаження України: Петро I «зволили мене наректи славного чину святого первозваного Христового апостола Андрія кавалером»^[17][10].

Кулуарний поділ України по Дніпру: «Вічним миром» 1686 року Москва офіційно поступилася Правобережжям Варшаві, без участі та згоди самих українців. Долю правобережного козацтва вирішували чужі столиці: заборона 1699 року стала реалізацією цього поділу, проти якого козаки Палія «Усупереч умовам „Вічного миру" 1686» продовжували боротьбу за об'єднання обох берегів^[4].

Дипломатичний апарат Московського царства уклав союзну угоду з калмицькими силами для спільних дій проти корінного населення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 30 вересня 1708 року «на переговорах петровського воєначальника П.М. Апраксіна з калмицьким ханом Аюкою було укладено угоду з восьми статей, включно зі статтею «про переслідування Чеченців і Ногайців»»^[19].

Розвал антимосковської коаліції зсередини: на Правобережжі татарські союзники зрадили козаків і перейшли до захоплення мирного населення – «татари, не слухаючись Орлика, розсипалися загонами і стали набирати ясир по українських селах»^[20]. Сам Орлик писав шведському королю: «Яких нечуваних під місяцем звірств не вчинили тоді дикі татари!»^[20].

Дипломатичний апарат Московського царства використовував лояльні еліти сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року було здійснено експедицію на землі Нохчі силами «союзних Петру I кабардинських князів»^[19].

Дипломатичний апарат Російської імперії залучав лояльні сили сусідніх народів для спільних збройних акцій проти товариств Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що до складу воєнної експедиції 1722 року входив «збройний загін Калмиків, посланий Аюка-ханом на прохання царя, у кількості 3730 осіб»^[21].

Дипломатичний апарат Російської імперії розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі під загрозою воєнного знищення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, зазнавши поразки 1722 року, місцеві князі склали присягу, ««включивши до неї вперше і своїх Чеченців»»^[19].

Повернення Запорозької Січі під владу імперії на умовах корони: «Із тактичних міркувань у ході підготовки до чергової турец. війни А[нна] І[ванівна] амністувала запорожців і дозволила їм вернутися на старі січові місця (1734) і заснувати Нову Січ»^[5] – амністія оформлювала перехід козаків під владу Росії із зобов'язанням військової служби.

Підписання Кючук-Кайнарджійського договору: дипломатичне відсічення Криму від Османської імперії через фіктивну «незалежність» – «ні російський двір, ні Оттоманська Порта не мають втручатися як в обрання і возведення пом'янутого хана, так і в домашні, політичні, цивільні та внутрішні їхні справи під жодним виглядом»^[22] – у підготовку подальшої анексії.

Дипломатична змова великих держав за спинами народів розчленовуваної республіки: «Другий поділ Польщі Росія здійснила спільно з Пруссією»^[4], у третьому брали участь усі три монархії – долю Правобережжя вирішували в Петербурзі, Берліні та Відні.

Відторгнення Бессарабії від Османської імперії та її офіційна анексія за Бухарестським миром: договір «затвердив приєднання Бессарабії до Росії та перенесення кордону з Дністра на Прут до його впадіння в Дунай»^[23].

Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства і припинення збройного опору. За покірність старшинам обіцяли доступ до солі: їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за квитками безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», а також право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися порожніми пасовищними місцями». Оголошення було доведено до чеченського суспільства та його старшин (Кусу Аль-Темір, Масарай, Ідут), однак підданство прийняте не було; на початку наступного року імперія перейшла до збройного вторгнення.^[24]. Ту саму пропозицію незалежно фіксує імперський історик Дубровін: головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович «обіцяв… відпускати сіль у необмеженій кількості, за найнікчемнішу плату; дозволити переганяти худобу на випас у зимовий час на лівий берег річки Терек… і, нарешті, зрівняти їх із російськими підданими»^[25].

Перехід отамана залишив козаків, що зосталися за Дунаєм, під ударом Порти й поклав край останній козацькій вольниці: Задунайська Січ «існувала з останньої чв. 18 ст. по 1828»^[26].

Використання Радою народних комісарів місцевих більшовицьких осередків як легальної політичної сили, що мала виступити від імені українського пролетаріату проти Центральної Ради^[27].

Політична та військова підтримка місцевих радикалів (група Артема) у проголошенні непідконтрольної Києву республіки^[28].

Відмова білогвардійського командування визнавати українську державність. Генерал Денікін як головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії підписав програмне звернення «До населення Малоросії» (серпень 1919), яке оголосило боротьбу за українську державу зрадою. Симон Петлюра (голова Директорії Української Народної Республіки й головний отаман її армії) та його соратники, гласило звернення, «поклавши початок розчленуванню Росії, продовжують і тепер чинити свою злу справу створення самостійної „Української Держави" і боротьби проти відродження Єдиної Росії»^[29]. Денікін писав від першої особи: «оголошуючи державною мовою на всьому просторі Росії мову російську, вважаю цілком неприпустимим і забороняю переслідування малоруської народної мови»^[29]. Обіцяна «заборона переслідування» не визнавала мову, а відводила їй місце говірки. Українській за зверненням залишалися побут, приватні школи, перші роки початкової школи - Денікін пояснював: «для полегшення учням засвоєння перших початків знання»; «зрадницький рух» за державу він вимагав «цілком відрізняти» від дозволеної «любові до рідного краю… та його місцевої народної мови»^[29]. Існування народу Денікін допускав, у політичній суб'єктності відмовляв: прагнення до самостійної української держави оголошене зрадою, мова залишена говіркою. У ніч на 1 вересня 1919 року після чотиригодинних переговорів галицький генерал Кравс і денікінський генерал Бредов (за денником Начальної Команди Української Галицької Армії - командир гвардійського корпусу) домовилися: галицькі частини того ж дня виводяться з міста «найменше за лінію київських залізничих стацій», далі на лінію Ігнатівка - Васильків - Германівка, а галицька армія гарантує: «не зробить ніяких виступів проти армії добровольців [Добровольчої армії Денікіна]»^[30]. Четвертим пунктом галицьке командування відмовлялося від політичної суб'єктності: «Командант київської групи галицької армії заявляє, що галицька армія оперує незалежно від армії Петлюри під осібною галицькою командою, без ніяких політичних цілей, а лише з метою боротьби проти большевиків»^[30]. Днем раніше, 30 серпня, на переговорах з командуванням 2-ї денікінської бригади її представники вимагали вважати «як операційну полосу денікінських військ» територію на південний схід і схід від залізниці Козятин - Фастів - Київ, а полосу між лінією Фастів - Володарка - Сассків - Буки та лінією Біла Церква - Тараща - Лисовка - Звенигородка оголосити «як невтральну полосу»; у деннику записано: «На це жадання ми не згодилися»^[30].

Використання формату «союзного договору» від 1 червня 1919 року та 28 грудня 1920 року не для створення рівноправної федерації, а як інструменту для легалізації прямого жорсткого управління з Москви^[28].

Передання контролю над військовими справами, фінансами, зв'язком і шляхами сполучення української республіки до рук центральних органів РРФСР^[28].

Фактична ліквідація української армії (розформування Українського фронту) та перетворення уряду УСРР на номінальний придаток російської адміністративної машини^[28].

Підписання Ризького мирного договору в березні 1921 року: кулуарний поділ сфер впливу і територій України з Польщею за спиною українського народу, легалізований формальною участю маріонеткової УСРР^[27].

Поділ Східної Європи за спиною її народів: секретний протокол установив, що «У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР проходитиме приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян»^[31]. Пів століття по тому З'їзд народних депутатів СРСР «визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання»^[32]. Вторгнення прикривалося нотою Молотова польському послу Гжибовському (17 вересня 1939): «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати»^[33].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі зі знищення українського підпілля: акція «Вісла» «як депортаційна, детально розроблялася і здійснювалася польс. владою», але її виконання «координувалося з парт.рад. владними органами СРСР» - радянське командування перекинуло «з Львів. обл. одну танкову д-зію, спец. підрозділи НКВС і заблокувало прикордонними військами укр.-польс. кордон»^[5].

Союзний центр задіяв міжнародну трибуну проти українського суверенітету: Буш публічно затаврував прагнення до незалежності як «самогубний націоналізм на ґрунті етнічної ненависті»^[34] – промова увійшла в історію як «Chicken Kiev speech».

Інспірування загрози розколу країни у відповідь на протести: на з'їзді в Сєвєродонецьку 28 листопада 2004 року голова фракції «Регіонів» Р. Богатирьова дала пряму обіцянку сепаратистського референдуму - «ми на нього з вами не підемо, ми проводитимемо референдум про створення Південно-Східної держави (овації, оплески)»^[35]. Присутність офіційних осіб РФ надавала цьому санкцію Москви: мер Москви Ю. Лужков з трибуни нагадав, що «наш Президент Росії Володимир Володимирович Путін першим привітав Віктора Федоровича Януковича з перемогою»^[35].

Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу в розпал зими: 1 січня 2006 року - «о 10:00 за московським часом 1 січня 2006 року „Газпром" припинив постачання газу в Україну»^[36]; 1 січня 2009 року - «російський експорт в Україну було припинено 1 січня», після чого експорт до ЄС було «різко скорочено 6 січня та повністю припинено з 7 січня», а в найбільш постраждалих балканських країнах настала гуманітарна надзвичайна ситуація: «частина населення не могла опалювати свої домівки»^[37].

Спроба домовитися з лідером США в обхід Києва, щоб заблокувати євроатлантичну інтеграцію України під загрозою її розчленування: вступ України до НАТО створить «поле конфлікту для вас і нас, довгострокову конфронтацію», а Москва, спираючись на антинатовські сили, «працюватиме над тим, щоб позбавити НАТО можливості розширюватися. Росія постійно створюватиме там проблеми»^[38]. За переказом джерела «Коммерсанта» із самого саміту: «Ти ж розумієш, Джордже, що Україна - це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій - це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» - із прозорим натяком, «що Росія може почати відторгнення Криму і Східної України»^[39].

Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту вкупі зі знижкою на газ для примусу В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС: 17 грудня 2013 року було оголошено про зниження ціни газу «до 268,5 долара за тисячу кубометрів» (замість 410) і про те, що «Україна, згідно з двосторонніми домовленостями, отримає 15 мільярдів доларів з російського Фонду національного добробуту, продавши Москві на цю суму свої державні цінні папери». При цьому Путін підкреслив: «Ми вважаємо, що це тимчасове рішення, маючи на увазі, що довгострокові, довготривалі домовленості повинні бути й будуть досягнуті»^[40].

Публікація маніфесту «Про історичну єдність росіян та українців» (липень 2021), що конструює псевдоісторичний міф: «росіяни й українці – один народ, єдине ціле», а сучасні кордони оголошуються результатом того, що «дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються»^[41]. У тій самій статті описується, як Ленін особисто «переконував» керівників Донецько-Криворізької республіки «діяти у складі Радянської України», а ЦК РКП(б) постановив «створити на з'їзді „один уряд для всієї України"»^[41]. Напередодні вторгнення тезу доведено до межі: у зверненні 21 лютого 2022 року Путін оголосив, що «сучасна Україна цілком і повністю була створена Росією, точніше, більшовицькою, комуністичною Росією», а країну назвав «Україна імені Володимира Ілліча Леніна» - «Він її автор і архітектор»^[42].

Офіційна відмова українській нації в праві на самостійну державність: стаття голови РФ прямо декларує, що «справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією», а «стіну, що виникла останніми роками між Росією і Україною» оголошено розколом «між частинами, по суті, одного історичного і духовного простору»^[41].

Стаття Д. Медведєва, заступника голови Радбезу РФ, у «Коммерсанті» (11 жовтня 2021), що маргіналізує українське керівництво: «нам з васалами справу мати безглуздо. Справи треба вести з сюзереном», «на чолі України стоять слабкі люди, які прагнуть лише набити свої кишені», а переговори з ними «абсолютно безглузді»^[43]. Українського президента там само порівняли з гіпотетичним євреєм на службі в СС^[43].