Агресори можуть запроваджувати фінансові й торговельні обмеження, блокувати банківські перекази та зупиняти роботу підприємств корінного народу. Ця техніка застосовується для підготовки до захоплення та нейтралізації захисту. Штучне удушення економіки позбавляє колонізоване суспільство ресурсів, необхідних для самозабезпечення й оборони, провокуючи внутрішню кризу та послаблюючи інститути перед початком відкритої інтервенції або в ході активного конфлікту.
Частиною аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був режим економічної блокади аулів Чечні, що не підпорядкувалися. Пулло в доповідній записці 1840 року: призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) і війська «припинили зносини покірних з непокірними і забороняли першим продавати хліб немирним і пасти їхню худобу на своїх полях» («немирні» - в імперському лексиконі аули, що не підпорядкувалися імперії)[1]. Дозволена торгівля була загнана під контроль: «У Кизлярі і на деяких інших пунктах відкрилися торжища» - обмін йшов тільки в пунктах, контрольованих імперією[1]. Дію блокади визнали її ж автори: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року писав, що гірські аули «не могли вже мати хліборобства і пасовищ на рівнині», що «посилило ще бідування жителів нагірної Чечні»; частина жителів думала підпорядкуватися «для відвернення голоду», інші вирішили «позбутися Російського іга»[2]. У складеному 1840 року плані завоювання горців лівого флангу («Припущення... до підкорення племен») Граббе сформулював механізм дії блокади: нагляд приставів «непокірним... загрожував голодом. Шаміль скористався цим настроєм умів» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)[2].
У 1841-1846 роках імперія тримала Чечню, що не підкорилася, в торговельній блокаді. 7 травня 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), розіслав шістьом начальникам дільниць лінії припис «вжити найсуворіших заходів, щоб непокірним горцям не передавалося пороху, сірки, свинцю чи будь-яких інших припасів, а з нашого боку за виконанням цього мати неослабний і постійний нагляд»[1]. Дію блокади визнала імперська записка «Про політичний стан Чечні» при рапорті генерала Нейдгардта, глави імперських військ на Кавказі, від 20 листопада 1843 року: чеченцям бракує тканин, заліза і солі, і «причину цього шукати треба в припиненні торговельних зв'язків з росіянами, а не в нестачі продовольчих засобів»[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чеченські наїбства (області імамату, керовані намісниками імама - наїбами) стали його економічною базою: хліб та інша сільськогосподарська продукція чеченських селян дали «імамату можливість майже два десятиліття жити в умовах повної економічної блокади»[3].
Голодну стратегію доповнювала блокада торгівлі. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, листом Барятинському, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), від 21 березня 1852 року разом із погрозою «ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити» приписував обмежити продаж солі тим, хто не підкорився імперії; лист наводить історик М. І. Покровський[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають за хронікою дагестанського автора Генічутлінського блокаду солі, заліза та бязі (бавовняної тканини)[3]. У роки Кримської війни імперія блокаду не послабила: ті самі історики пишуть - «До 200 тисяч солдатів і офіцерів упевнено блокують райони дій горців на Північному Кавказі - навіть тяжкі поразки в Криму не змусили російське командування послабити цю блокаду»[3].
Генерал Євдокимов записав у журналі воєнних дій по 22 червня 1859 року (рапорт військовому міністрові Сухозанету, № 544): за відмову видати полонених «я оголосив беноєвців та їхніх сусідів непокірними, позбавленими покровительства російських законів, і наказав навколишньому населенню захоплювати їх у полон і відбирати в них худобу»[5]. Історик Д. А. Хожаєв передає ту саму політику: «Тимчасовій адміністрації навколишніх селищ прямо приписувалося припинити всякі контакти з Беноєм, брати в полон і знищувати беноєвців»[6].
Запровадження режиму «чорних дощок» - повної економічної блокади населених пунктів. Постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року, підписана Чубарем і Косіором, приписувала «негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці та вивіз із відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів», а також «повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників»[7].
Прямий енергетичний шантаж і відключення постачання газу в розпал зими: 1 січня 2006 року - «о 10:00 за московським часом 1 січня 2006 року „Газпром" припинив постачання газу в Україну»[8]; 1 січня 2009 року - «російський експорт в Україну було припинено 1 січня», після чого експорт до ЄС було «різко скорочено 6 січня та повністю припинено з 7 січня», а в найбільш постраждалих балканських країнах настала гуманітарна надзвичайна ситуація: «частина населення не могла опалювати свої домівки»[9].