Аманатсько-податна система полковника Пулло у захоплених аулах Чечні (1836-1840)

У 1836-1840 роках Пулло, командувач Сунженської лінії, а потім лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), зробив захоплення заручників несучим інститутом аманатсько-податної системи в захоплених імперією аулах Чечні. Аманат - людина, яку імперія забирала з родини чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підпорядкуванні. У доповідній записці 1840 року Пулло описав метод: «Аманатів брав я не без розбору, як то робилося раніше, а від найбільш шанованих або найменш надійних родин, і цим засобом неодноразово багато аулів, що замишляли повстання, були утримані в покорі» - і масштаб інституту: «на утримання аманатів витрачалося щорічно до 20 тис. руб...»^[1]. Захоплення йшло хвилями в міру просування військ: імперський історик Юров записав про грудень 1839 року, що під тиском загону навіть селища, які замикали вхід до Аргунського міжгір'я, «змирилися, видали аманатів» - війська забирали людей як «знак покірності»^[3]. Умови утримання заручників Юров описав так: «з арештантами і навіть аманатами поводилися нелюдськи, тримаючи їх у сирій ямі, де вони нерідко хворіли»^[3]. У тій самій доповідній записці Пулло вимагав зробити заручництво безстроковим: аманатів за провини поручителів «слід неодмінно відповідно до їхнього віку переводити в кантоністи або арештантські роти, заміняючи місця вибулих іншими аманатами» - дітей-заручників віддавати в кантоністи (військовий стан, куди імперія примусово зараховувала малолітніх), дорослих - в арештантські роти (примусові роботи під військовим конвоєм); у доповідній записці 1840 року це зафіксовано як план^[1].

Імперія поставила над захопленими аулами Чечні призначених наглядачів - приставів. Військовий міністр імперії Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 15 січня 1839 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу - голові імперських військ і адміністрації на Кавказі, волю імператора Миколи I: у товариствах, що підпорядкувалися добровільно, «начальство над ними доручати відданим нам тубільцям, членам тих самих товариств», а товариства, «які будуть підкорювані силою зброї», - «доручати тимчасово в начальство Російським військовим чиновникам»^[4]. Запровадженням приставів у Чечні займався Пулло, командувач лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Юров пише, що Пулло «було приписано - для оселення наших приставів, підтримання на перших порах їхнього престижу... здійснити взимку з 1839-го на 1840-й рік рух у Чечню, на Мічик і до качкаликівців», а самі пристави «були обрані переважно, якщо не виключно, з міліціонерів» - з горської міліції, озброєних загонів горців на службі імперії^[3]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «Призначений 30 листопада командиром Окремого Кавказького корпусу... Головін за вказівкою царя починає вводити на окупованій території російське управління»^[5]. Режим нагляду описав генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру Чернишову від 23 березня 1840 року: «Коли пристави наші вступили в управління ввіреними їм племенами, суворий їхній нагляд припинив постійні зносини мирних аулів з непокірними»^[4]. Насадження маріонеткових релігійних авторитетів йшло тією самою директивою (кампанія C1159).

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), обклала захоплені імперією аули Чечні податтю. Пулло в доповідній записці 1840 року: «У міру підкорення горських товариств кожне видавало аманатів, платило подать по рублю срібл. із саклі, видавало всіх наявних у нього російських полонених» (сакля - дім горця: подать бралася з кожного дому; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)^[1]. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века» разом з доповідною запискою Пулло, прямо називає подать покаранням: качкаликівці, мічиковські чеченці й ауховці (чеченські товариства східної Чечні) «платять подать, якою обкладені в покарання за неодноразові повстання», а чеченці, що живуть за рікою Сунжею, «в покарання за повстання, обкладені податтю»^[1]. Гроші вичавлювалися справно: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року назвав справну сплату податей ознакою «спокою», що настав, - рапорт перелічує «справну сплату податей і повинностей» за лічені тижні до повстання^[4]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), назвав цей побір - по рублю з кожного дому і по рушниці з кожних десяти домів - причиною, з якої чеченці кликали Шаміля.

Частиною аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був режим економічної блокади аулів Чечні, що не підпорядкувалися. Пулло в доповідній записці 1840 року: призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) і війська «припинили зносини покірних з непокірними і забороняли першим продавати хліб немирним і пасти їхню худобу на своїх полях» («немирні» - в імперському лексиконі аули, що не підпорядкувалися імперії)^[1]. Дозволена торгівля була загнана під контроль: «У Кизлярі і на деяких інших пунктах відкрилися торжища» - обмін йшов тільки в пунктах, контрольованих імперією^[1]. Дію блокади визнали її ж автори: генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру імперії Чернишову від 23 березня 1840 року писав, що гірські аули «не могли вже мати хліборобства і пасовищ на рівнині», що «посилило ще бідування жителів нагірної Чечні»; частина жителів думала підпорядкуватися «для відвернення голоду», інші вирішили «позбутися Російського іга»^[4]. У складеному 1840 року плані завоювання горців лівого флангу («Припущення... до підкорення племен») Граббе сформулював механізм дії блокади: нагляд приставів «непокірним... загрожував голодом. Шаміль скористався цим настроєм умів» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[4].

Призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) в аманатсько-податній системі Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), систематично грабували жителів захоплених аулів Чечні під виглядом зборів. Імперський історик Юров описав механізм - пристави жили з поборів, оскільки «не всі пристави отримували жалування»: у чеченців «під приводом стягнення податей і штрафів відбиралася найкраща зброя та інші цілком нешкідливі, але цінні речі повсякденного вжитку; траплялося, що ні в чому не винних людей арештовували за намовою простих і часто неблагонамірених перекладачів... під час же експедицій допускалися примусові збори»^[3]. Імперія знала і не слухала: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть за архівними документами, що двоє чеченських старшин привезли кабардинському князю Бековичу-Черкаському, який служив імперії і був впливовим на річці Терек, «прохання, складене від багатьох чеченців, у якому вони скаржаться на утиски і несправедливості генерал-майора Пулло» - князь відмовився прохання прийняти^[6]; за Юровим, чеченці «приготували було на нього прохання, але не наважилися пустити його в хід з остраху, що генерал цей, як і раніше, залишиться їхнім начальником»^[3]. Імперський огляд «Край у політичному і військовому відношеннях», направлений військовим міністром імперії Чернишовим генералу Нейдгарту, який невдовзі очолив імперські війська на Кавказі, 2 квітня 1842 року, підбив підсумок: «користуючись зловживаннями, поборами і обуренням, що виникло від відібрання зброї, Шаміль мало-помалу збурив усю Чечню» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[7].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), включала примусові роботи: війська змушували жителів захоплених аулів Чечні рубати власний ліс за рознарядкою. Імперський історик Юров записав про грудневу експедицію 1839 року, що жителі аулів під тиском загону «рубали за нарядом ліс у Гехі, на ур. Валерик і між сс. Шалі та М. Атагою» (Гехі, Валерик, Шалі, Мала Атага - чеченські селища й урочища; «за нарядом» - за примусовою розверсткою, накладеною військами поряд з податтю і видачею зброї)^[3]. Ліс, який жителів змушували валити, був середовищем життя і укриттям чеченських товариств.

У рамках аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), війська знищували чеченські ліси - середовище життя і захист чеченських товариств. Пулло в доповідній записці 1840 року відзвітував: «розчистили всі ліси на відстані рушничного пострілу по обидва боки дороги, у напрямку від фортеці Грозної через Мартан, Ачхой і Курчалі до Військово-Грузинської дороги, а в інший бік через Герменчук, Гельдиген і по Мічику в нагірну Чечню, всього на протязі 165 верст» (перелічені чеченські селища і ріки від фортеці Грозної до гірської Чечні; верста - трохи більше кілометра)^[1]. Чеченський письменник Абузар Айдаміров фіксує продовження просіки (вирубаної в лісі смуги для проходу військ) від фортеці Грозної до селища Шалі в 1837 році^[8].

Аманатсько-податну систему Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), закріплювали нові укріплення на чеченській землі. Чеченський письменник Абузар Айдаміров фіксує закладення укріплення Умахан-Юрт на річці Сунжі в 1837 році^[8]. План генерала Головіна, командира Окремого Кавказького корпусу (голови імперських військ на Кавказі), на 1840 рік приписував «звести укріплення біля Черкея і поблизу старого Аксая (при Герзель-аулі)» - Герзель-аул стоїть на межі Чечні і Кумицької рівнини; будівництво йшло всю зиму: імперський історик Юров пише, що в березні 1840 року Пулло особисто перебував «у Герзель-аулі для приведення його в кращий оборонний стан», і укріплення «вдалося закінчити з гріхом пополам»^[3].

Методом аманатсько-податної системи Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), був навмисно наведений страх. Пулло в доповідній записці 1840 року описав це прямо: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх, привів їх у такий стан, що одні за одними почали підкорятися. З 1834 року по 1840 рік аули мічиковців, ауховців і салатавців, що відклалися, Великої і Малої Чечні і ніколи не підкорені селища ічкеринців і гумбетовців визнали владу російського уряду» (перелічені горські товариства Чечні і сусіднього Дагестану)^[1]. Страх був не побічним ефектом, а заявленим інструментом: підпорядкування товариств Пулло ставить собі в заслугу як прямий результат погроз винищення.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), трималася на каральних виходах військ проти захоплених аулів Чечні. Пулло в доповідній записці 1840 року описав практику: «з'являвся я несподівано перед враженим населенням найвіддаленіших аулів і за ступенем провини селища або винищував його, або задовольнявся накладенням пені, стягненням аманатів і арештом найбільш винних осіб» (пеня - грошовий штраф; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів; «винищення» селища в імперському лексиконі - знищення будівель і майна, не жителів); аули, запідозрені у зв'язках зі спротивом, «були негайно карані пенями, арештом неблагонамірених людей, а в крайніх випадках навіть винищенням аулів»^[1]. Кара - адміністративна рутина системи: знищення поселення стоїть в одному ряду з пенями й арештами як ступінь покарання.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), створила всередині чеченського суспільства привілейований шар із владою над співвітчизниками. Посади призначених імперією наглядачів над аулами (приставів) імперія роздавала самим чеченцям: імперський історик Юров пише, що пристави «були обрані переважно, якщо не виключно, з міліціонерів» - з горської міліції, озброєних загонів горців на службі імперії^[3]. Історик Н. І. Покровський показав механіку розколу: посада пристава не оплачувалася, тому обійняти її могли «тільки деякі представники сильних родин», і вони «користувалися слушною нагодою, щоб ужити свою владу для подальшого накопичення»; «створюючи в Чечні місцеву, за національністю чеченську, адміністрацію, царизм сподівався створити водночас і таку необхідну йому чеченську «аристократію»»^[7]. Імперія дала частині суспільства владу і привілеї над рештою і прив'язала цей шар до себе, а не до народу: роздача посад «сильним родинам» задокументована; розрахунок на вирощування лояльної «аристократії» сформульований істориком Н. І. Покровським.

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), включала систематичне вилучення зброї в жителів захоплених аулів Чечні. Пулло в доповідній записці 1840 року назвав це власною програмою: «владу приставів було зміцнено і тоді ж покладено початок системі роззброєння горців, стягненням з усіх аулів по одній рушниці з 10 сакель. Всього було зібрано понад 1900 рушниць, обставина важлива як за кількістю зібраної зброї, так і особливо тому, що горцям вперше було навіяно думку, що уряд має право позбавляти зброї тих, хто вжив її на зло» (сакля - дім горця; пристав - призначений імперією наглядач над аулами; цифра 1900 - самозвіт Пулло; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов налічують за архівами близько півтори тисячі)^[1]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «Експедиції генерала Пулло в грудні 1839 року і січні 1840-го для підтримання російського управління і роззброєння чеченських площинних аулів, що почалося, коли Пулло зажадав видати по одній рушниці з кожних десяти домів, викликали обурення в широких верствах чеченського народу»^[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають роззброєння спусковим гачком повстання: «Страх, що слідом за роззброєнням влада запровадить у Чечні загальноросійські кріпосницькі порядки, ганебні для людей благородного стану, якими вважали себе практично всі чеченці, змусив горців узятися за зброю»^[6].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), оформляла підпорядкування чеченських товариств як «покірність» із зобов'язаннями перед імперією. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века», фіксує підсумок по товариству Ако (акінці - чеченське товариство у верхів'ях річки Гехі): «Виявили покірність у 1839 році, видали аманатів і зобов'язалися платити подать по руб. сріблом з дому» (аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)^[1]. Оформлення йшло під системою страху, яку Пулло описав у доповідній записці 1840 року: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх... що одні за одними почали підкорятися»^[1].