Каральні експедиції

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[1]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[2].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[3]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[3].

Використання регулярних імперських військ для жорсткого придушення бунтів обманутого населення, яке після закінчення війни відмовилося повертатися до статусу звичайних рекрутів^[4].

Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збройні рейди на території товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[6].

Використання військових частин і продзагонів для силових рейдів в українські села з метою конфіскації хліба^[7].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[2]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[8].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[6].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[1]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[9]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[10].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[3].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[11]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[11]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[2].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[12].

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[13].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[6] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[6].

Використання армії для жорстокого збройного придушення антикріпосницького селянського руху, що увійшов в історію як Київська козаччина^[14].

Похід військ полковника Яковлєва та Ґалаґана для фізичного знищення низового козацтва і бази Січі^[15][16].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення непокірної столиці Гетьманщини. «Найсильнішим і найефективнішим кроком... став напад Меншикова... Після цього всі будинки, церкви та монастирі були розграбовані та згідно з царським указом спалені»^[17][16][18].

Похід військ полковника Яковлєва та Ґалаґана для фізичного знищення низового козацтва і бази Січі^[15][16].

Висування регулярних московських військ під командуванням Голіцина для придушення визвольного руху: «московське військо наступало... Орлик змушений був відступити»^[19].

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[13].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[6] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[6].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[6].

Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збройні рейди на території товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[6].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[20]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[21].

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[13].

Окупаційна адміністрація Московського царства здійснювала збройні рейди на території товариств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[6].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення непокірної столиці Гетьманщини. «Найсильнішим і найефективнішим кроком... став напад Меншикова... Після цього всі будинки, церкви та монастирі були розграбовані та згідно з царським указом спалені»^[17][16][18].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за непокору. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[2]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[8]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[20].

Висування регулярних московських військ під командуванням Голіцина для придушення визвольного руху: «московське військо наступало... Орлик змушений був відступити»^[19].

Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі^[22].

Розправи над повстанцями задля збереження імперського контролю над Правобережною Україною^[23].

Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА^[24].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[6].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[2]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[20].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[25].

Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)^[26].

Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»^[24][27].

Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання^[28].

Використання військових частин і продзагонів для силових рейдів в українські села з метою конфіскації хліба^[7].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення непокірної столиці Гетьманщини. «Найсильнішим і найефективнішим кроком... став напад Меншикова... Після цього всі будинки, церкви та монастирі були розграбовані та згідно з царським указом спалені»^[17][16][18].

Похід військ полковника Яковлєва та Ґалаґана для фізичного знищення низового козацтва і бази Січі^[15][16].

Висування регулярних московських військ під командуванням Голіцина для придушення визвольного руху: «московське військо наступало... Орлик змушений був відступити»^[19].

Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі^[5].

Використання регулярних імперських військ для жорсткого придушення бунтів обманутого населення, яке після закінчення війни відмовилося повертатися до статусу звичайних рекрутів^[4].

Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання^[28].

Розправи над повстанцями задля збереження імперського контролю над Правобережною Україною^[23].

Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі^[22].

Використання армії для жорстокого збройного придушення антикріпосницького селянського руху, що увійшов в історію як Київська козаччина^[14].

Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»^[24][27].

Використання військових частин і продзагонів для силових рейдів в українські села з метою конфіскації хліба^[7].

Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)^[26].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[6] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[6].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[6].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[12].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[11]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[11]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[2].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[2]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[8].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за непокору. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[2]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[8]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[20].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[2]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[8]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[20].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[20]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[21].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[2]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[20].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[2]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[21].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[3].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[3]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[3].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[1]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[9]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[10].

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[1]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[2].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[1]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[1].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[2]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[8]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[20].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[2]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[21].

Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі^[5].

Використання регулярних імперських військ для жорсткого придушення бунтів обманутого населення, яке після закінчення війни відмовилося повертатися до статусу звичайних рекрутів^[4].

Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання^[28].

Розправи над повстанцями задля збереження імперського контролю над Правобережною Україною^[23].

Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі^[22].

Використання армії для жорстокого збройного придушення антикріпосницького селянського руху, що увійшов в історію як Київська козаччина^[14].

Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»^[24][27].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[25].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[6].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[12].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[11]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[11]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[2].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[2]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[8].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за непокору. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[2]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[8]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[20].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[2]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[8]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[20].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[20]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[21].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[2]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[20].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[2]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[21].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[3].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[3]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[3].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[1]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[9]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[10].

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[1]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[2].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[1]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[1].

Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА^[24].

Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)^[26].

Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА^[24].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[1]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир барон Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[1].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання непокірного корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[25].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[6].