Каральні експедиції

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[1].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[2] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[2].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[2].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення столиці Гетьманщини, яка не скорилася: «Вранці 2 листопада російські війська увірвалися в Батурин. Після двогодинного бою рештки гарнізону були перебиті разом з усім цивільним населенням»^[3][4]. Місто було розграбовано і спалено за прямим розпорядженням Петра - лист Меншикову від 5 листопада 1708 року: «а Батурин - на знак зрадникам (позаяк боронилися), іншим на приклад - спалити ввесь»^[5].

Каральний похід на Січ для фізичного знищення низового козацтва: «Туди було направлено три піхотні полки на чолі з полковником П. Яковлєвим. Першою 16 квітня була взята і спалена Келеберда. Упертий бій ішов за Переволочну»^[3]. Штурм самої Січі тривав чотири дні. Провідником карателів став компанійський полковник Гнат Ґалаґан: він «1709 брав участь у зруйнуванні Запорозької Січі, за що одержав чотири села на Правобережжі»^[6].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання корінного населення, що не підкорилося: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[7].

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[2].

Російська імперія направила війська на землі Нохчі для примусу до покірності. Задум головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича полягав в ударі по незахищених: застати мешканців перш, ніж «худоба і сім'ї їхні… сховані в горах», бо «тоді… покарання їх і цілковитий успіх у справі були б певніші та зручніші». Коли командувач Кавказької лінії генерал Булгаков, затримавшись в експедиції в Дагестані, дав мешканцям час укріпити Ханкальську ущелину і взяв її кровопролитним штурмом, генерал Гудович у приписі від 20 березня 1807 року відмовився прийняти це «на свій рахунок» і підкреслив, що посилав не на війну: «вас послано не для того, щоб вести війну з чеченськими народами, а щоб покарати їх і привести до цілковитої покірності». Підсумком походу командувач Кавказької лінії генерал Булгаков вважав те, що Чеченці силою зброї «доведені до такого стану, що довго відчуватимуть завданий їм удар і, звісно, нескоро прийдуть у силу»^[8].

Використання регулярних військ для жорстокого придушення заворушень обманутого населення: повстання бузьких козаків 1817 року проти перетворення на військових поселенців придушили чотири полки - понад 10 тисяч солдатів з артилерією; повстанців рубали шаблями, топили в Південному Бузі, сікли батогами^[9].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до підпорядкування. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[10]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[10]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[11].

Сольжу (Сунженську) Російська імперія взяла штурмом і розорила на покарання за те, що село не видало односельця, який вистрелив у солдата, що відбирав у нього вола. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської)^[11]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що мешканець вистрелив у солдата, «коли не віддавали йому вола з казенного воза, якого він називав своїм», а спроба схопити стрільця зірвалася — офіцера, у якого «коня схопили за поводи», ледь не вбили, і команда відступила; на вимогу видати стрільця мешканці відповіли, «що того, хто стріляв у солдата, не віддадуть і боронитимуться, якщо війська прийдуть», після чого начальник корпусного штабу «пішов сам з кількома ротами… але був зустрінутий пострілами», причому «дружини й діти та найкраще майно були вже відіслані, залишалися самі люди для захисту домів»; під час штурму військам було велено відрізати відхід — «відхопити відступ у лісі», — але захисники відійшли раніше^[12].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища на покарання за відмову підкоритися. Історик Д. А. Хожаєв пише, що генерал Єрмолов наказав генерал-майорові Сисоєву та полковникові Бековичу-Черкаському «оточити мирне селище Даді-юрт» і «покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[11]. Єрмолов у своїх «Записках» підтверджує свій наказ: оточити аул, запропонувати мешканцям піти, «а якщо чинитимуть опір, покарати зброєю, нікому не даючи пощади»^[12]. П’ятнадцятого вересня 1819 року аул оточили шість кабардинських рот і сім сотень козаків і взяли штурмом^[13].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[11]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[12]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[13].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[13]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[14].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[11]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[13].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[15].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[11]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[14].

Використання регулярної армії для придушення антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині (Шебелинське повстання 1829 року) – одного з низки повстань, спричинених «підневільним становищем» мешканців військових поселень^[9].

Розправи над повстанцями для збереження імперського контролю: «Царський уряд вдався до жорстоких репресій проти учасників повстання, скасував конституцію Королівства Польського і, одночасно, більшість ознак автономії польс. земель… запровадив воєнний стан (який тривав чверть століття)»^[16].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[15]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[15].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[17]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[18]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[19].

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[17]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[11].

У 1835–1836 роках полковник Пулло, начальник Сунженської укріпленої лінії, вів систематичні експедиції проти чеченських селищ, які підтримували імама Ташу-Хаджі. Імперський огляд воєнних дій визнає: спроби Ташу-Хаджі «своєчасно попереджалися експедиціями начальника Сунженської лінії полк. Пулло, що завдавали жителям цілковитого розорення»^[17]. 23 серпня 1836 року Пулло прихованим нічним маршем вивів загін до аулу Зандак на річці Яман-су. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові про мету: «щоб похитнути вплив Ташев-Хаджі та приборкати хвилювання між Чеченцями й навести на них страх, вирішив здійснити рухи для покарання жителів с. Зандак»^[17].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), трималася на каральних виходах військ проти захоплених аулів Чечні. Пулло в доповідній записці 1840 року описав практику: «з'являвся я несподівано перед враженим населенням найвіддаленіших аулів і за ступенем провини селища або винищував його, або задовольнявся накладенням пені, стягненням аманатів і арештом найбільш винних осіб» (пеня - грошовий штраф; аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів; «винищення» селища в імперському лексиконі - знищення будівель і майна, не жителів); аули, запідозрені у зв'язках зі спротивом, «були негайно карані пенями, арештом неблагонамірених людей, а в крайніх випадках навіть винищенням аулів»^[20]. Кара - адміністративна рутина системи: знищення поселення стоїть в одному ряду з пенями й арештами як ступінь покарання.

Наприкінці грудня 1836 полковник Пулло провів каральну експедицію на чеченське село Кишкерой-Юрт (Кешкерой) за рікою Гудермес на покарання жителів за прийом керівника чеченського опору Ташу-Хаджі. У квітні 1836 Микола I вимагав вживати заходів проти Ташу-Хаджі «не інакше, як з цілковитою впевненістю в успіху»^[17], а 10 грудня 1836 Розен повідомив військового міністра Чернишева, що «дозволив полк. Пулло нині ж діяти проти непокірних чеченських сіл»^[17]. За чотири дні рейду село було винищене разом із 76 жителями і захисниками, 40 осіб уведено в полон^[20].

23-29 січня 1837 року загін генерала Фезе - 4 батальйони Куринського і 2 Апшеронського полків, 257 козаків, разом 3249 осіб при 12 гарматах - вийшов з фортеці Грозна до Малої Чечні. Розен у рапорті військовому міністру Чернишову від 11 лютого 1837 назвав мету прямо: «для покарання чеченців західної частини Чечні, що ухилилися від покори»^[17]. Похід продовжив зимові каральні операції після грудневого винищення Кишкерой-Юрта (кампанія C1158): за тиждень, за журналом експедиції при тому ж рапорті, винищено Шалаж-юрт і житла по обох берегах Шалажі, спалено понад тисячу сакель (сакля - дім горця), взято 92 полонених^[17].

У лютому-квітні 1837 року, продовжуючи січневе винищення Малої Чечні (кампанія C1160), командування російського Кавказького корпусу провело серію експедицій генерала Фезе по східній і центральній Чечні: лютневий рух через Шалі, Герменчук і Мічик, березневий марш вгору по Джалці, квітневий нічний рейд на Гертлінське селище. Санкцію Розен виклав у донесенні військовому міністру Чернишову: похід «за Аргуном» - «для зменшення в чеченцях довіри до підбурювачів і відхилення їх від наміру з'єднатися з Шамілем» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[17]. Гертлінський рейд оголошений у рапорті Розена Чернишову від 30 травня 1837 карою: «для руйнування або остаточного винищення цієї хижацької партії... і для покарання його жителів»^[17].

У 1839-1840 роках каральні виходи імперських військ ішли Чечнею хвилями. У травні 1839 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вторгся в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню); мету він назвав сам рапортом військовому міністру Чернишову від 10 травня 1839 року: «покарати як це селище [Беной], так і всі інші непокірні села»^[20]. Підсумок визнав імперський офіцер Мілютін, учасник вторгнення: «Спалення кількох селищ Ауховських та Ічкеринських тільки озлобило ще більше найближчих горців, а самий кінець нашого набігу все-таки мав такий вигляд, ніби вони вигнали непроханих гостей»^[21]. Узимку війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, двічі пройшли підкореними аулами: з 18 по 30 грудня 1839 року - 28 аулів Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні), з 26 січня 1840 року - аули по річці Мічик; історик Ш. А. Гапуров пише про ці походи: «Він поголовно стягував з убогих людей податі, роззброював їх, вимагав видачі полонених, змушував рубати ліс»^[22]. Після повстання кари тривали: наприкінці квітня 1840 року війська вийшли в Аух (чеченську область на північному сході) - імперський історик Юров записав: «Знищивши сади і віддавши саклі вогню...» (сакля - дім горця)^[23]; з 6 по 14 липня загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу після Пулло, пройшов Малою Чечнею - історик Н. І. Покровський: «З 6 по 14 липня генерал Галафєєв пройшов Малою Чечнею з вогнем і мечем»^[24]; імперську мету наводить історик Д. А. Хожаєв: «зразково покарати» чеченців, «що приєдналися до Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[11]. Осінні походи санкціонував генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу, приписом генералу Граббе від 17 серпня 1840 року «вжити війська... для суворого покарання збунтованих чеченців»^[20]; план затвердив Микола I через військового міністра Чернишова 10 вересня 1840 року^[25]. Загін Галафєєва пройшов Великою Чечнею (рівнинною східною частиною Чечні) з 26 вересня по 18 жовтня, загони Граббе - з 27 жовтня по 5 листопада Малою і з 10 по 18 листопада Великою Чечнею^[24]. Розрахунок останньої експедиції історик Н. І. Покровський передає за донесеннями Граббе: «Він сподівався на приголомшливе враження від цієї експедиції»^[24].

У 1841-1846 роках каральні виходи імперських військ проти Чечні йшли щороку. У червні 1841 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), увійшов в Аух (чеченську область на північному сході): історик Н. І. Покровський пише - «6 червня він зайняв Ярикса, 7 - Кишень, який розорявся три дні»^[24]. Наприкінці вересня 1841 року загони Граббе і підполковника Нестерова пройшли верхів'я річки Асси - похід, за Покровським, «супроводжувався винищеннями аулів»^[24]; з 15 по 30 жовтня експедиція Граббе пройшла Великою і Малою Чечнею (рівнинними східною та західною частинами Чечні). Мету цих походів Покровський формулює так: «експедиціями залякати чеченців»^[24]. Навесні 1844 року набіги приписав генерал Нейдгардт, глава імперських військ на Кавказі: зібрати війська у фортеці Грозній «для проведення короткочасних і раптових набігів у найближчі аули Великої Чечні» і діяти «не тільки для погрози, але й для покарання непокірних аулів» (припис начальнику Назрановського загону від 5 квітня 1844 року)^[20]. Зачистку Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) у грудні 1846 року вела спеціально призначена колона. Імперський офіцер Полторацький, учасник експедиції, записав наказ від 14 грудня 1846 року: «на завтрашній день... колона у складі трьох батальйонів [Єгерського князя Воронцова полку], восьми гармат і полку кавалерії під командою полковника Меллер-Закомельського призначалася йти палити ворожі аули»^[26]. Завдання «йти палити» аули поставлене наказом як рутинне призначення на завтра.

Короткі раптові удари були робочим режимом військ у Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні) 1847-1851 років. Загін на хутір наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) виступив «5-го березня, о 10 годині ночі» і вдарив на світанку^[26]; наліт 17 лютого 1850 року зайняв «дві години часу»^[27]; у червні, вересні й листопаді 1851 року по аулах били загони генералів Слєпцова, Барятинського й Козловського^[27][24]. Рамку практики дав історик М. І. Покровський: «окремі короткі удари з метою залякування чеченців»^[24].

Період 1852-1856 років пройшов серіями каральних виходів по Великій Чечні (рівнинній східній частині Чечні) та її околицях. 4 січня 1852 року у фортеці Воздвиженській зібрався загін Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Волконський, учасник походу, рахує «понад десять тисяч багнетів, близько півтори тисячі кавалерії, 24 гармати», а завдання передає так - «розбити ворожі скупчення, знищити всі засоби продовольства жителів і ворога, і потім діяти відповідно до обставин»^[28]. Східніше виходи тривали до 1856 року: генерал Бакланов записав у мемуарах про «сильний бій при винищенні аулів Денгі-Юрт і Алі-Юрт» 25 лютого 1853 року^[29]. Нагородну механіку походів викрив зсередини імперський офіцер Полторацький: солдати Кабардинського полку зайняли залишені чеченцями окопи на Мічику без втрат, і їх «направили того ж дня брати аули Гурдалой і Аса-Юрт, де їм вдалося втратити кількох убитих і поранених, що було необхідно, бо штурм окопів обійшовся їм без жодної подряпини»^[26] - аули атакували заради втрат для нагородного подання.

Збройне придушення антикріпосницького руху селян («Київська козаччина»): «На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська і поліцію. У кількох селах і містечках сталися криваві сутички»^[30].

Історик М. І. Покровський пише: «Увесь січень 1857 р. Чеченський і Кумицький загони рублять просіки», а «З 10 листопада почалася нова експедиція в Аух. Ауховці не витримали і здалися, „принесли покірність"»^[24]. У 1858 році війська генерала Євдокимова увійшли в Аргунську ущелину: «Царські війська ведуть наступ долиною Аргуна. У січні Чеченський загін зайняв вихід з Аргунської ущелини на площину... лише в липні 1858 р. Євдокимов рушив далі... 4 липня він перейшов Мескен-Дук і проник у Шатоєвське товариство»^[24]. Хід літньої експедиції видно за журналом самого генерала Євдокимова, поданим військовому міністрові Сухозанету рапортом від 11 серпня 1858 року, № 237: 4 серпня до Аргуна підійшов імам Шаміль «з усією своєю кавалерією з Назранівської експедиції» і став із двома гарматами за яром Верди-ахк; «переконавшись у намірі нашому залишатися на правому березі Чанти-Аргуна, він наказав знімати табір», після чого імперські «2 легкі гармати і 2 півпудові мортири відкрили, за наказом моїм, вогонь по горцях». Того ж дня Євдокимов «оглянув місце, на якому має бути зведене головне укріплення, і одразу ж наказав приступити до його розбивки»^[31]. У лютому 1859 року війська підійшли до Ведено, столиці імамату й резиденції імама Шаміля (керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), - фортеця впала 1 квітня 1859 року^[24].

На початку червня 1860 року в Беной, куди самовільно повернулися виселені родини на чолі з Байсангуром Беноєвським, головою цього товариства за імама Шаміля (керівника опору горців російському завоюванню), введено війська, козаків і міліцію^[19]. 28 вересня 1860 року війська взяли Беной штурмом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «відчайдушний опір... був швидко придушений вогнем артилерії»; історик З. Х. Ібрагімова датує зайняття аулу 26 вересня і додає: «Репресії у відповідь були спрямовані на все населення повсталих округів»^[19][32]. У грудні 1860 - січні 1861 року Ічкерією пройшла операція генерала Кундухова - десять піхотних батальйонів, чотири сотні козаків і сім сотень чеченської міліції: «для переслідування повсталих широко застосовувалися «летючі» загони, а основна маса військ була задіяна в «прочісуванні» місцевості»^[19]. З весни до глибокої осені 1861 року, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «на території Чечні, від річки Асси до аулу Гехі, оперувала військово-каральна експедиція... що силою зброї виселяла чеченців у передгір'я та на рівнину»^[32]. Восени 1861 року три загони примусили до здачі останніх керівників повстання - імперський рапорт від 22 грудня 1861 року підбиває підсумок: «Наполегливі дії наших військ у сувору зиму минулого року... примусили ічкеринців виявити безумовну покірність»^[31].

Використання регулярної армії для придушення Січневого повстання: призначені імператором Муравйов і Берг «вдалися до жорстоких репресій і терору з метою придушення повстання»; «сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію»^[16].

У травні 1877 року загін полковника Батьянова придушив повстання в прикордонній Салатавії: історик А. І. Ісмаїлова пише - «Придушення повстання, що тривало всю другу половину травня, було проведене з надзвичайною жорстокістю. Аули Алмак, Дилим і Буртунай з їхніми хуторами були знищені»^[33]. 12 липня 1877 року «проти бассовських аулів було рушено значні загони військ. Але жителі з родинами і всім рухомим майном сховалися в лісах. Каральна експедиція знищила аули, а посіви витравила й витоптала»^[33]. 16 липня полковник Накашідзе двома колонами увійшов до Чеберлоя: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «зруйнував 5 селищ, включно з аулами Макажой і Садой, заарештував до тисячі осіб і захопив велику кількість худоби»^[19]. 14 серпня війська взяли аул Дишні-Ведено біля стін Веденської фортеці - повстанці, за істориком А. І. Ісмаїловою, відстоювали кожну саклю (дім горця) «попри вбивчий артилерійський вогонь»^[33].

Наприкінці 1906 року каральний загін Російської імперії з артилерією і козаками відновлював владу у Веденському окрузі: «селища Ніжалой, Нохч-Келой, Хой і Макажой, жителі яких уперто відмовлялися підкорятися, були піддані артилерійському обстрілу»; зазначалося, що в результаті каральної експедиції «...більша частина населення Веденського округу, охоплена панікою, втекла в гори, де терпить голод і холод»; заарештовано кілька сотень людей, більшість засуджено і заслано^[19]. У серпні 1908 року «екзекуції» з масовими обшуками зазнало селище Цацан-Юрт^[19].

Опір сіл захопленої України зв'язав війська на весь 1919 рік. Командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко 18 квітня 1919 року доповідав головнокомандувачу збройних сил РСФРР Вацетісу, що військ для Південного фронту не дасть: «Зараз іде впертий бій біля Шепетівки й Тирасполя і вперта боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно». Вацетіс написав на доповіді: «Наказ виконати і донести»^[34]. Через два тижні, 3 травня 1919 року, Антонов-Овсєєнко повторив відмову і назвав масштаб: «за 30 верст від Києва куркульське повстання, до трьох тисяч добре озброєних із 8-ма гарматами». Вацетіс відповів тим самим: «Повторюю, що наказ має бути виконаний»^[35].

Для командування українські селяни, що піднялися проти вилучення, були не противником, а перешкодою постачанню фронту: українське село воно вважало тилом, який слід тримати в порядку, поки основні сили виконують завдання Москви.

Проти сіл, що піднялися, йшла й корабельна артилерія: 2-5 травня 1919 року озброєні пароплави Дніпровської річкової флотилії обстрілювали зайняті повстанцями Чорнобиль, Плюти і Трипілля - судна «Арнольд», «Вєрний» і «Адмірал» названі в оперативному зведенні поіменно^[36].

25 травня 1919 року, підбиваючи арміям фронту підсумки боїв з українськими частинами командира Григор'єва, що піднялися проти радянської влади, Антонов-Овсєєнко розписав арміям порядок зачистки: тих, хто здався, передавати військовим трибуналам радянської влади, «ватажків і начальників» виділяти окремо, а села в місцях дій армій роззброювати, взявши заручників; підписали наказ разом із ним комісар Савицький і начальник штабу Бабін^[37].

Наприкінці лютого 1919 року чотири полки Добровольчої армії - дивізія генерала Шатилова - з артилерією атакували село Гойти за відмову видати червоноармійців, які там переховувалися; на допомогу селу вийшли загони навколишніх селищ, і денікінці відступили до Грозного^[19]. 23 березня армія вдарила з Грозного на Гудермес^[19]. З 27 по 30 березня йшли бої за Алхан-Юрт: «Обстріл села вели 24 гармати і бронепоїзд, що зайняв позицію біля станиці Єрмоловської... село було захоплено»; захисників загинуло понад 400^[19]. За невиконання вимоги повернути захоплених козаків армія штурмувала Цацан-Юрт - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «9 квітня 1919 р. білі війська атакували і до ночі захопили село Цацан-Юрт. У ході жорстокого бою з чеченського боку загинуло понад 500 осіб, включно з понад 400 власне цацан-юртівцями»^[19]. У жовтні командування кинуло проти Чечні угруповання в 15 тисяч солдатів і офіцерів, зняте з наступу на Москву: «5 жовтня почалися запеклі триденні бої за Чечен-Аул, після чого нового розгрому зазнали селища, розташовані поряд із залізницею»^[19].

Селами, що чинили опір, війська йшли рейдами з поголовними обшуками та арештами. Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), веліла оточувати будинки, затримувати й обшукувати всіх, хто в них перебуває, а про арешти говорить пунктами 7 і 8: «Усі, хто протидіє тією чи іншою мірою успішному проведенню масової операції, притягаються до відповідальності і заарештовуються», «Злісні переховувачі зброї заарештовуються»; про взяте при обшуку той самий документ говорить: «При обшуках і арештах забирається тільки лише все листування, у тому числі й листування арабською мовою, а також уся знайдена при обшуку зброя»^[38]. Інформаційний відділ ОГПУ підсумував операцію в «Огляді політичного стану СРСР за вересень 1925 р.» з грифом «Цілком таємно» словами «З нашого боку втрати 20 осіб»^[39], а про вбитих і поранених в обстріляних і розбомблених аулах не повідомив нічого. Рахунок втрат за всю операцію історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять за журнальною публікацією 1995 року: шестеро вбитих мирних жителів, 30 поранених, ще 12 вбитих віднесено до «бандитів», при втратах самих військ у п'ять осіб убитими і дев'ять пораненими^[19].

Нохчі тричі піднімалися зі зброєю проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»), і всі три рази СРСР посилав проти аулів війська. У грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, називає керівників повстання: у Шалі його очолив Шита Істамулов, у Гойтах - Ахмат-мулла і Курієв, у Беної - Яроч і Ходжас. Шита Істамулов пояснював, чому береться за зброю: «не можемо дивитися, коли в чеченців забирають хліб, розоряють його і відбирають останнє майно. Штрафи, обшуки – якщо все це влада продовжуватиме – то змусить мене виступити зі зброєю в руках... Якщо далі дивитися на це, то заберуть усе, до останніх штанів, і голого вб'ють. Краще хоч померти, то знатимеш, що поховають у штанах»^[40]. Авторханов пише про перші дні повстання: «Повсталі зайняли всі сільські та районні установи, спалили казенні архіви, заарештували районне начальство, зокрема й шефів ГПУ [політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ], у Беної захопили ще й нафтові промисли, і заснували тимчасову народну владу»^[41]. Повсталі надіслали свої вимоги до Москви. Першим пунктом вони зажадали «Зупинити незаконну конфіскацію селянської власності», другим - «Припинити безсудні арешти селян», третім - «Відкликати керівників ГПУ з Чечні, замінивши їх цивільною адміністрацією»; ще двома пунктами - скасувати запроваджені радянською владою «народні» суди з поверненням шаріатського правосуддя і відновити повноваження Чеченського з'їзду. Скласти зброю вони погоджувалися за виконання цих умов^[40]. Перші спроби радянських військ захопити аули провалилися - Шалі й Гойти відбилися; штаб Північно-Кавказького військового округу визнав у довідці по першій операції від 30 березня 1930 року, що «успішний збройний опір місцевій владі в аулах Шалі і Гойтах при вилученні описаного майна став останнім поштовхом» до виклику польових частин^[42]. ОГПУ в огляді політичного стану СРСР за грудень 1929 року записало: 7 грудня «два тейпи [роди] аулу Гойти під проводом сина шейха Хаджиєва замкнулися у своїх кварталах, виставивши озброєну охорону», а «8 грудня в с. Шалі на ґрунті опису майна в куркулів [селян, оголошених заможними] було обеззброєно міліцію»; ОГПУ називає Шиту Істамулова «колишнім військовим міністром уряду Узун-Хаджі» [Північно-Кавказького емірату 1919-1920 років]; лік арештів у тому ж огляді: «заарештовано в Шалях 220 осіб і в Гойтах — 144. Керівники шалінського і гойтинського виступів Істамулов, Хаджиєв і Курієв зникли»^[43]. Російське командування рушило проти селян, обеззброєних чотирма роками раніше, загін, сформований у Грозному. На чолі загону стояв Буриченко, колишній начальник Владикавказької піхотної школи. Після перших невдач командування підсилило загін батальйонами, артилерійським дивізіоном і «загоном літаків». 11 грудня війська захопили Шалі, вранці 12 грудня - Гойти, а з 20 по 27 грудня атакували гірські аули Беной, Центорой і Зандак. У довідці штабу сказано: «в операції в цілому взяли участь усього з частинами ВОГПУ [військ ОГПУ] 1904 бійці при 75 станкових і легких кулеметах»; там же названо артилерійські гармати і сім літаків; підсумок там же: «За операцію вилучено бандитів 450 чол. Убито і поранено до 60 чол.»; втрати військ - 43 людини, з них 21 убитий і померлий від ран^[42]. Про кінець повстання джерела розходяться: у довідці штабу захоплення Шалі і Гойт датовано 11 і 12 грудня 1929 року, в істориків падіння обох центрів віднесено до середини січня 1930-го; про долю керівників одні джерела пишуть, що вони зникли, інші - що штаб повстанців у Гойтах загинув^[41]. Навесні 1930 року гірські округи піднялися знову, і радянські війська знову пішли на аули, вже більшими силами. Окупаційне командування округу визнало масштаб виступу в доповіді крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)»): «У Чечні, як і в Карачаї, ми мали не окремі бандитські контрреволюційні виступи, а пряме повстання цілих районів (Галанчож), у якому майже все населення брало участь у збройному виступі»^[42]. За довідкою штабу округу про другу операцію в Чечні до 14 березня в Чечню було стягнуто стрілецькі батальйони з батареями, кавалерійські дивізіони та авіаланку: «усього було втягнуто в операцію 3920 бійців при 16 [артилерійських] гарматах»^[42]. За підсумковою доповіддю командувача окупаційних військ округу Бєлова крайовому комітетові партії по Чечні вилучено 1500 одиниць зброї, заарештовано 122 особи, вбито 19 повстанців^[42]. Авторханов описує кінець походу на Беной: «Наприкінці березня 1930 року Бєлов, діставши свіжі частини із Закавказзя, розгорнув великий гірський наступ із завданням оволодіти останнім пунктом повстанців - Беноєм. Після двомісячних тяжких боїв і великих жертв, у квітні 1930 року, Бєлов увійшов у Беной, але в аулі не застав жодного жителя: усі вони, включно з жінками і дітьми, евакуювалися далі в гірські нетрі. Переможець Бєлов послав до повстанців парламентерів із пропозицією почесного миру: всім, хто добровільно повертався назад в аул зі здачею зброї, оголошувалася амністія. Повстанці відповіли, що вони повернуться назад у свої аули лише тоді, коли Бєлов піде зі своїми військами»^[41]. У березні 1932 року повстав Ножай-Юртівський район; повстанням керували Муцу Шамілєв (нохчі знають його як Моцу Шуанинського), Ібрагім Нінахаджиєв, Усман Ушхаєв, Хусейн Істамулов і Дада Кебетов; 20 березня 300-400 повстанців атакували дільницю нафтовидобутку на горі Стерч-Кертч, ще 700-800 закріпилися на гірському хребті, прикривши район повстання з боку Хасав-Юрта, міста в сусідньому Дагестані^[19]. Командувач окупаційних військ округу Каширін у доповідній записці від 31 березня 1932 року доносив військовому міністрові СРСР Ворошилову: «Керівництво бандою очолює якийсь «імам» Муцу з аулу Шуані»^[42]. Дев'ять днів район залишався в руках повсталих. Частини 28-ї Гірської стрілецької дивізії і національний кавалерійський полк підійшли до району 26-27 березня, 28 березня в середині дня почалися бої, і до 29 березня радянські війська захопили район. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими і 30 пораненими»^[19].

СРСР у вересні 1941 року створив у складі місцевих органів НКВД (попередника сучасної ФСБ), зокрема в Чечні, особливі відділи боротьби з бандитизмом, а в Шатойському, Галанчозькому та Ітум-Калінському районах - постійні оперативні групи, чиє завдання історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають словами «швидко припиняти будь-які прояви бандитизму»^[19]. Першою стала військова операція 30 жовтня - 15 листопада 1941 року районами оголошеного «повстання»: за доповіддю 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії), убито 36 людей, записаних «бандитами», затримано 251 - «повстанців — 127, бандитів — 7, бандповстанців — 13, дезертирів — 104»^[42]. 5 грудня 1941 року в селі Гіхи Урус-Мартанівського району полк двогодинним боєм знищив групу з десяти людей, яку доповідь називає «кадровою бандою» Кайдова Азака: троє вбиті, семеро затримані^[42]. Того ж грудня для підтримки оперативних груп СРСР сформував у Чечні 178-й мотострілецький батальйон, розгорнутий наступного року у 141-й полк військ НКВД (у доповіді командира полк названо стрілецьким, в істориків - гірськострілецьким)^[19]. Рахунок полку за 1941 рік, з 25 жовтня по 1 січня 1942 року: убито 59 людей, затримано 390^[42].

Регулярні чекістсько-військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл: нарком внутрішніх справ УРСР Т. Строкач особисто «керував та координував оперативно-чекістські операції з ліквідації підпілля Організації українських націоналістів, підрозділів Української повстанської армії, масові депортації населення в Західній Україні»^[44]. Уже «5 квітня 1944 на підставі розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА»^[45].

Застосування регулярних військ і танків для придушення повстань українських політв'язнів у системі концтаборів. У Кенгірі танки чавили беззбройних: «Близько 200 українських жінок взялися за руки і рушили проти танків. Але танки не зупинилися й один за одним переїхали живу фалангу. А емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного…»^[46].