Придушення опору УПА та операція «Вісла» (1944–1951)

Регулярні чекістсько-військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл: нарком внутрішніх справ УРСР Т. Строкач особисто «керував та координував оперативно-чекістські операції з ліквідації підпілля Організації українських націоналістів, підрозділів Української повстанської армії, масові депортації населення в Західній Україні»^[3]. Уже «5 квітня 1944 на підставі розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА»^[1].

Позасудові вбивства цивільних у ході придушення повстанського руху: Президія ЦК КПРС у постанові «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року сама визнала: «З 1944 по 1952 рр. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, убито понад 153 тис. осіб, вислано навічно з меж УРСР понад 203 тис. осіб»^[4][5] – убитих влада не поділяла на повстанців і цивільних, а вже 2 липня 1953 року, після арешту Берії, саму постанову скасували як таку, що сприяє «активізації буржуазно-націоналістичних елементів»^[4]. Терор вели й переодягнені «спецгрупи» МДБ, що діяли під виглядом УПА: воєнний прокурор військ МВС Українського округу Кошарський у доповідній Хрущову (15 лютого 1949) наводив «приклади побиття, зґвалтувань, грабунків населення» агентами-бойовиками і констатував: «дії т. зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями»^[6].

Створення атмосфери тотального страху через криваві провокації спецгруп НКВС, що діяли під виглядом УПА: нарком Строкач «ініціював формування спец. груп НКВС УРСР з колиш. партизанів для боротьби з УПА» і «власноруч допитував захоплених керівників проводів ОУН Західної України»^[3]. Терор був і демонстративним: «Однією з форм боротьби була політика залякування членів ОУН і УПА та місцевого населення: відкриті судові процеси та страти, виставлення тіл загиблих на загальний огляд, руйнування повстанських могил»^[7].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі зі знищення українського підпілля: акція «Вісла» «як депортаційна, детально розроблялася і здійснювалася польс. владою», але її виконання «координувалося з парт.рад. владними органами СРСР» - радянське командування перекинуло «з Львів. обл. одну танкову д-зію, спец. підрозділи НКВС і заблокувало прикордонними військами укр.-польс. кордон»^[2].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру та депортація українців Закерзоння: вивезення «бандпосібників» цілими родинами почалося одразу - вже влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[1]; загалом за 1944–52 роки на спецпоселення вивезено 203 662 особи, серед них «представників родин членів Організації українських націоналістів і вояків Української повстанської армії та їх симпатиків — 182 543 особи»^[1]. Акцію «Вісла» було проведено, щоб «позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц. укр. людності», і завершилася вона розсіянням громади: влада позбулася українського населення, «розпорошивши бл. 150 тис. осіб»^[2].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН і запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до таборів ГУЛАГу, на який режим покладав «ізоляція „ненадійних елементів"» як одне з ключових завдань^[5]. Під час акції «Вісла» для цивільних, запідозрених у сприянні підпіллю, передбачалося «запровадження військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно»^[2]. До 1951 року українці стали другим народом ГУЛАГу: за відомчою статистикою, «Національний склад ув'язнених ГУЛАГу (станом на 1 січня 1951 р.)» налічував 506 221 українця з приблизно 2,5 млн ув'язнених - близько 20%^[8].

Використання полонених учасників опору та депортованих як безплатної робочої сили: до завдань ГУЛАГу входило «використання їх як дешевої робочої сили і перекидання, в разі потреби, з місця на місце»^[5]; депортованих із Західної України направляли на спецпоселення та важкі роботи - лише влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[1].