Нейтралізація опозиції

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму^[1].

Індивідуальні арешти та відправлення до в'язниць і виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) понад 120 тисяч представників місцевої еліти та політично активного населення для їхньої ізоляції та фізичного знищення^[1].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[2]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[2].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата^[1].

Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря^[3].

Фізичне усунення лідерів опору руками міліції та правоохоронних органів: убивство голови Волинської організації Руху, загибель активіста Меленковського після «бесіди» в МВС та позасудові розправи^[4].

Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі^[5].

Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі^[5].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[6].

Системне знищення козацької старшини, яка підтримала Мазепу, через катування і страти для ліквідації політичного керівництва^[7].

Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[2].

Системне знищення козацької старшини, яка підтримала Мазепу, через катування і страти для ліквідації політичного керівництва^[7].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[7].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[8][9].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[10], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[10].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[6].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[2]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»^[11].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили відкритий політичний опір окупації (зокрема, жорстоке вбивство депутата горлівської міськради В. Рибака за спробу повернути український прапор)^[1].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[8][9].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[12].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»^[1].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[8][9].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[7].

Фізичне усунення лідерів опору руками міліції та правоохоронних органів: убивство голови Волинської організації Руху, загибель активіста Меленковського після «бесіди» в МВС та позасудові розправи^[4].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН та запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до виправно-трудових таборів ГУЛАГу для ізоляції (до 1951 року Українці становили понад 20% усіх в'язнів ГУЛАГу)^[1].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[10], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[10].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили відкритий політичний опір окупації (зокрема, жорстоке вбивство депутата горлівської міськради В. Рибака за спробу повернути український прапор)^[1].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[6].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[7].

Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[2].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[2]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»^[11].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[2]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[2].

Арешт, допити та суд над лідерами інтелігенції, зокрема Миколою Гулаком, якого помістили в одиночну камеру Олексіївського равеліну^[13]. Нейтралізація Тараса Шевченка через примусове заслання в солдати з особистою забороною писати й малювати^[1].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата^[1].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили відкритий політичний опір окупації (зокрема, жорстоке вбивство депутата горлівської міськради В. Рибака за спробу повернути український прапор)^[1].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт^[14].

Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря^[3].

Зрада та перехід отамана Гладкого спровокували турецького султана на репресії проти решти козаків, що призвело до остаточної ліквідації останньої вольниці — Задунайської Січі^[5].

Арешт, допити та суд над лідерами інтелігенції, зокрема Миколою Гулаком, якого помістили в одиночну камеру Олексіївського равеліну^[13]. Нейтралізація Тараса Шевченка через примусове заслання в солдати з особистою забороною писати й малювати^[1].

Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних^[15].

Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»^[2].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»^[2]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»^[11].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[2]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[2].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт^[14].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[6].

Арешти голодуючих селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл: на початку 1933 року з 219 тисяч затриманих десятки тисяч було засуджено й відправлено до таборів^[6].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[6].

Індивідуальні арешти та відправлення до в'язниць і виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) понад 120 тисяч представників місцевої еліти та політично активного населення для їхньої ізоляції та фізичного знищення^[1].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН та запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до виправно-трудових таборів ГУЛАГу для ізоляції (до 1951 року Українці становили понад 20% усіх в'язнів ГУЛАГу)^[1].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»^[1].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[12].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму^[1].

Фізичне усунення лідерів опору руками міліції та правоохоронних органів: убивство голови Волинської організації Руху, загибель активіста Меленковського після «бесіди» в МВС та позасудові розправи^[4].

Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних^[15].

Системне знищення козацької старшини, яка підтримала Мазепу, через катування і страти для ліквідації політичного керівництва^[7].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за спробу захистити автономні права через чолобитні. Фізичне усунення лідера через його смерть у Петропавлівській фортеці стало інструментом остаточного придушення опору еліт^[14].

Арешт і довічне заслання вищого керівництва Січі. Відправлення останнього кошового отамана Петра Калнишевського до одиночної камери Соловецького монастиря^[3].

Арешт, допити та суд над лідерами інтелігенції, зокрема Миколою Гулаком, якого помістили в одиночну камеру Олексіївського равеліну^[13]. Нейтралізація Тараса Шевченка через примусове заслання в солдати з особистою забороною писати й малювати^[1].

Жорстке силове придушення будь-яких протестів і селянських заворушень, масові страти неугодних^[15].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[6].

Арешти голодуючих селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл: на початку 1933 року з 219 тисяч затриманих десятки тисяч було засуджено й відправлено до таборів^[6].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[6].

Індивідуальні арешти та відправлення до в'язниць і виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) понад 120 тисяч представників місцевої еліти та політично активного населення для їхньої ізоляції та фізичного знищення^[1].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН та запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до виправно-трудових таборів ГУЛАГу для ізоляції (до 1951 року Українці становили понад 20% усіх в'язнів ГУЛАГу)^[1].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»^[1].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[12].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму^[1].

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії шляхом отруєння діоксином, що призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата^[1].

Арешти голодуючих селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл: на початку 1933 року з 219 тисяч затриманих десятки тисяч було засуджено й відправлено до таборів^[6].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[6].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[10], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[10].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[6].