Агресори можуть здійснювати системне фізичне чи політичне усунення лідерів, інтелігенції та представників місцевих еліт, які виступають проти колонізації. Через масові арешти, позасудові страти, заслання та фабрикацію кримінальних справ колонізатор ліквідує політичне керівництво корінного народу, паралізуючи його здатність до координації, організованої боротьби та системного опору.
Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»[1][2].
Знищення політичного керівництва, що підтримало гетьмана: за Мазепою пішла «вся (!) генеральна старшина», а з лівобережних полковників залишилися вірними цареві лише четверо[4]. Слідство над старшиною велося з царської ставки, де «перебуваючи в Лебедині й Сумах, Петро і Меншиков у січні 1709 року» керували розправою[4]. Церковне покарання оформили за прямим розпорядженням царя - листом від 31 жовтня 1708 року (№ 2795) Петро I приписав митрополитові Стефану Яворському: «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»[4][5].
Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за чолобитні на захист автономних прав. Петро готував показову розправу: «Петро I планував провести показовий процес над П.Полуботком і його однодумцями, звинуватити їх у „державній зраді" та ліквідувати українську автономію. Для цієї мети було створено спеціальний Ґенеральний суд»[6]. План зірвала лише смерть в'язня: гетьман «помер 21 грудня 1724 р. (за ст. ст.) від пневмонії»[6].
Арешт і заслання вищого керівництва Січі: «В лип. 1775, після зруйнування Нової Січі, за розпорядженням імп. Катерини II К[алнишевського] було заарештовано і відправлено до в'язниці Соловецького монастиря»[7]. Калнишевський провів в ув'язненні понад 25 років; формально звільнений 1801 року, він помер у монастирі.
Багаторічна силова кампанія проти селянського руху на Поділлі: «1833—39 діяло спец. слідство в справі К. та його спільників — «Галузинецька комісія»… За час її діяльності за обвинуваченням або за підозрою у зв'язках із К. проходило бл. 20 тис. осіб»[7].
Перехід отамана залишив козаків, що зосталися за Дунаєм, під ударом Порти й поклав край останній козацькій вольниці: Задунайська Січ «існувала з останньої чв. 18 ст. по 1828»[8].
Російська імперія усувала керівний прошарок опору, заманивши його під приводом розгляду. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під виглядом «показової екзекуції» до Герзель-аульського укріплення були викликані «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ» — старшини та шановані люди громад, яких генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних», після вбивства генералів скомандував винищити: «після команди Лисаневича „Коли!" почалося масове винищення солдатами всіх беззбройних горців, які були в укріпленні»[9].
Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич знешкодив керівний прошарок чеченського опору, виманивши Бейбулата Таймієва та 60 старшин його партії до Тифліса під приводом переговорів і утримавши їх силою. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Приїхавши до Тифліса, Бейбулат дізнається, що Паскевич перебуває в діючих військах. Зрозумівши, що його обдурили, він намагається негайно повернутися до Чечні, але його силою затримують у Тифлісі»[9]. Паскевич визнав обман власним пером у приписі Емануелю від 2 серпня 1829 року: «я одразу вирішив викликати до себе під виглядом пояснень старшин їхніх та відомого вам старшину Бей-Булата, аби, відволікши їх сюди, позбавити плем'я це можливості у разі невдоволення вчинити що-небудь вороже»[10].
14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»[9]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»[9].
У 1838-1840 роках імперія усувала керівників чеченського опору замовними вбивствами та арештами. Генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), таємним приписом від 17 листопада 1838 року замовив генералу Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вбивство Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «З відданих нам горців, без сумніву, знайдуться відважні люди, які, за добру грошову винагороду, візьмуться доставити голову бунтівника. Доручаю вам випробувати цей захід, таємно запропонувавши вбити Шаміля... обіцяючи в нагороду до 1.000 червінців» (червінець - золота монета імперії)[11]. Восени 1839 року, після розгрому Ахульго (гірської резиденції Шаміля в Дагестані), Уллу-бей Ерпелінський - горець на імперській службі, поставлений приставом (призначеним імперією наглядачем) над громадою Койсубу, - двічі посилав отруйників до Шаміля в чеченське селище Ведено: хроніст Шаміля Мухаммед-Тахір аль-Карахі записав, що «Уллубій послав з отрутою племінника Шаміля-Ібрахіма, сина Бартіхана, з двома товаришами... коли останній перебував у селищі Ведено Чеченського вілаята» (вілаят - адміністративна область Імамату)[12]. У зимові експедиції грудня 1839 - січня 1840 років війська Пулло вилучали з аулів людей, оголошених імперією поза законом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «У грудні 1839 р. генерал-майор Пулло пройшов 28 селищ без жодного пострілу, зібрав з чеченців 4 тисячі рублів сріблом, конфіскував 455 рушниць і захопив 97 абреків» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)[13]; у січневому поході по Мічику війська забрали ще 30 людей[14].
29 січня 1841 року генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), приписав генералу Граббе, командувачу військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), організувати вбивство Ахверди-Магоми, наїба Шаміля в Малій Чечні (намісника імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «можна вважати, що за добру плату знайдуться люди, які зважаться на винищення Ахверди-Магоми. Немає сумніву, що через знищення цього заповзятливого сподвижника Шаміля ми позбулися б одного з найнебезпечніших його знарядь, і заспокоєння Чечні було б тоді справою значно менш складною»[15]. Головін виділив бюджет і виконавця: Граббе надано «право вжити за вашими міркуваннями до двох тисяч рублів ср. з сум екстраординарних», а «виконання справи цієї найближче покласти на ген.-м. Ольшевського», начальника лівого флангу лінії[15]. Смерть Ахверди-Магоми з цим замовленням не пов'язана: улітку 1843 року він загинув у бою біля селища Шатілі на кордоні з Грузією - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На вдоволення російського командування Ахверди-Магома загинув улітку 1843 р. у зіткненні під хевсурським селищем Шатілі»[13]. Учасників опору імперія віддала військовим судам з прискореною розправою. Повеління імператора Миколи I від 29 грудня 1843 року і 14 лютого 1844 року, передані військам 24 травня 1844 року, приписали: «Офіцерів з горців, що брали участь у повстанні, так само кадіїв та інших головних призвідників віддати військовому суду за польовим кримінальним уложенням... Вироки суду, після остаточного затвердження мною, невідкладно приводити у виконання» (кадій - мусульманський суддя)[15]. Під військово-польовий суд за цією нормою йшли не солдати противника, а духовні та громадські лідери - «кадії та інші головні призвідники».
Арешти, допити – жандарми «вдавалися до брутального тиску» і «застосовували витончені методи психологічної обробки»[7] та розправа над лідерами: вироки оформила доповідь шефа жандармів Орлова імператорові від 26 травня 1847 року з резолюцією Миколи I «Виконати»[16]. Шевченка було віддано в солдати «зі встановленням над поетом «найсуворішого нагляду із забороною писати й малювати»»[17][16]. Грушевський: брацтво «було захоплено серед самого ще свого творення» за доносом студента; «Найтяжша кара впала на Шевченка: його віддано в салдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати», а «на українську мисль, на українське слово пішли нагінки і заборони, перед тим не бувалі… самі такі слова як Україна, Малоросія, Гетьманщина вважали ся злочинними»[18]. Співзасновник братства Микола Гулак «був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1847—50), згодом засланий до м. Перм… під суворий нагляд поліції (1850—59)»[19].
Байсангура Беноєвського війська взяли в полон 17 лютого 1861 року: генерал Кемпферт рапортував військовому міністрові 28 лютого - «...Попри відчайдушний опір, узяли в полон Байсунгура і чотирьох його сподвижників... захоплено також родини Байсунгура і Султан-Мурада — усього 14 осіб»[9]. У березні 1861 року військово-польовий суд у Хасав-Юрті засудив його до повішення; історик З. Х. Ібрагімова передає чеченську усну традицію про страту: ніхто з тих, хто стояв біля шибениці, не погодився стати катом, і «лише після того, як офіцери, що розпоряджалися проведенням страти, запропонували грошову винагороду добровільному катові, цю роль узяв на себе один із дагестанців, які стояли в натовпі»[20]; родину і синів Байсангура заслано до Сибіру[9]. Керівників повстання, що здалися, - наїба Малої Чечні Атабі-муллу Атаєва, якого імперські папери звуть Атабаєм (14 листопада 1861 року), і Уму Дуєва (14 грудня 1861 року) - імператор Олександр II звелів заслати у внутрішні губернії - окремо: «Уму... відправити на проживання в далекі від Кавказу губернії... але з умовою, щоб він не перебував в одному місті з Атабаєм»[21]. Шейха Кунта-Хаджі, мусульманського проповідника, який учив поминати Бога вголос, хором, зі співом і кружлянням по колу (таке поминання називається зікр, звідси імперське прізвисько його послідовників - зікристи), за яким із початку 1862 року був установлений постійний поліцейський нагляд, заарештували 3 січня 1864 року в Сержень-Юрті за розпорядженням намісника. Вимога його послідовників була одна: «Головна вимога зікристів, як і раніше, полягала в негайному звільненні заарештованих і припиненні нових арештів. У такому разі кунта-хаджинці обіцяли знову коритися владі»[13]. Начальник Чеченського округу генерал Туманов вимоги відхилив і домагався видачі тих, хто арешту уникнув; 18 січня 1864 року біля Шалі справа скінчилася розстрілом. Вогнепальну зброю ті, що прийшли, залишили свідомо - рішення йти лише з холодною зброєю приписують Мачик-муллі, який оголосив, що Кунта-Хаджі, який йому явився, наповнить гвинтівки солдатів водою[13]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «кунта-хаджинці рушили на щільні каре регулярних військ лише з шашками й кинджалами в руках. Туманов дозволив їм атакувати, після чого віддав наказ відкрити рушничний і гарматний вогонь»; убитих вони рахують «понад 150»[13]. Історик З. Х. Ібрагімова дає лік за місцем побоїща: «На місці зіткнення залишилося 164 убитих. Серед заколотих багнетами виявилося 5 жіночих трупів»; втрати загону - 8 убитих і 33 поранених[20]. У цій справі заслано 18 осіб - самого шейха безстроково в Устюжну Новгородської губернії, його брата Мовсара - у Виборзьку фортецю, векілів, довірених людей шейха, - у Смоленську губернію, дев'ятьох рядових зікристів - на фортечні роботи з подальшим поселенням у Сибіру[13][20]. В архівній відомості піднаглядних Новгородської губернії за 1865 рік шейх записаний рядком: «Чеченець Ших-Кунти. Вік 35 років. Засланий за поширення фантастичного вчення «зікру»... Отримує на місяць 1 руб. 80 коп.»[20]. Проживши на засланні трохи більше двох років, Кунта-Хаджі помер від голодного виснаження[13].
Військово-польовий суд засідав у Грозному 4-6 березня 1878 року: «Із 17 підсудних 11 було засуджено до смертної кари, зокрема Алібек-Хаджі, Ума Дуєв, один із його синів і Дада Залмаєв»[13]; історик З. Х. Ібрагімова рахує 18 підсудних і 13 засуджених, решту - до 20 років каторги[20]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «9 березня 1878 року о 6 годині ранку в місті Грозному на ярмарковій площі їх було повішено й зарито в спільній ямі» - і подає поіменний список одинадцятьох[9]; Ахмадов і Хасмагомадов додають: страта пройшла «при гробовому мовчанні та явному співчутті зібраних городян до страчуваних»[13]. Учасник придушення, присутній на страті, визнав: «Мене вразив спокій, з яким ці люди помирали»[20]. Тіла, зариті владою у спільній ямі, чеченці вночі таємно перепоховали за мусульманським обрядом - історик Д. А. Хожаєв передає переказ про кладовище біля Самашок, історик З. Х. Ібрагімова - про гай Тиртова під Грозним[9][20].
У січні 1908 року начальник Терської області секретним циркуляром приписав «установити секретний нагляд за діяльністю мусульманського духовенства, «...а так само за появою емісарів із Туреччини»»[13]. У 1911 році «російська влада пішла на безпрецедентний крок - у 1911 р. з Терської області вислано в адміністративному порядку одразу вісім шейхів, як кадирійського, так і накшбандійського тарикатів (шейх - духовний наставник, тарикат - релігійне братство учнів навколо такого наставника)... Головний покровитель Зелімхана - Баматгірі-хаджі Мітаєв, а також інгуський шейх Батал-хаджі Белхороєв, померли на засланні»[13].
Зачистка українських інституцій та переслідування лідерів руху. Грушевський був «11 груд. 1914 заарештований жандармерією у Києві й звинувачений в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська»[19], потім переведений до Казані із забороною викладання та позбавлений професорського звання.
Російська імперія з початком світової війни в 1914 році вивезла з Чечні на фронт тих, кого вважала небезпечними. Чеченський письменник Х. Д. Ошаєв, уродженець слободи Воздвиженської і свідок подій, писав: «Як і після 1905 року, намісництво на Кавказі, під час війни, вирішило вивести з Чечні весь ненадійний елемент, що не мав застосування своїм рукам і міг завдати царській адміністрації багато клопоту «у хвилину життя скрутну». Ті, хто переховувався від влади і виявив бажання йти на війну, амністувалися»[22]. Для цього імперія в 1914 році створила Кавказьку кінну дивізію, прозвану «Дикою», - шість національних полків з горців по чотири кінні сотні: Чеченський, Дагестанський, Інгуський, Кабардинський, Татарський і Черкеський[13]. Цю ж мету пізніше назвав генерал Денікін, який у Громадянську війну очолив Добровольчу армію, що зайняла Чечню в 1919 році (кампанія C1174): «Чи не прагнення до вилучення з території Кавказу найбільш неспокійних елементів було винятковою причиною цього формування»[13]. Тих, хто залишився, імперія тримала під посиленими гарнізонами - Х. Д. Ошаєв писав: «Під час війни гарнізони укріплень Ведено, Шатой, Воздвиженської були збільшені, сотні возів продовольства, зброї та бойового спорядження в перші ж дні війни переповнили склади цих укріплень»[22]. У серпні 1916 року солдати Осетинського пішого дивізіону, які проходили підготовку у фортеці Воздвиженській, відмовилися виконувати накази і відтягували відправлення на фронт; військове командування перекинуло з Грозного піхотний батальйон, і 26 серпня той розстріляв виступ - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «загинуло 16 і дістали поранення понад 30 солдатів дивізіону»; частина втікачів сховалася в чеченських аулах і будинках[13][23]. За підбурювання імперська адміністрація заарештувала двох жителів Старих Атагів - Мурду Хамідова і Джабраїла Толгаєва; ті ж історики пишуть: «Обидва були засуджені до смертної кари й уникли її лише завдяки Лютневій революції 1917 р.»[13].
Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами[24].
За шейхом Алі Мітаєвим, членом Чеченського ревкому, ГПУ встановило «ретельне спостереження», а навесні 1924 року «ухвалило рішення «про вилучення» з Чечні А. Мітаєва. Офіційні домовленості з ним були віроломно порушені, він був раптово заарештований, вивезений у Ростов-на-Дону і, після недовгого слідства, розстріляний»[13]; історик Є. Ф. Жупікова датує арешт 19 квітня 1924 року і наводить формулу звинувачення ГПУ - «за його зв'язок з контрреволюційними організаціями»[25]. Характер розправи та її виконавців історики називають своїми іменами: «Убивство чекістами А. Мітаєва», - пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов[13].
За два місяці операції 1925 року СРСР заарештував і розстріляв лідерів опору Чечні та Дагестану. Імама Нажмуддіна Гоцинського, духовного главу опору в Дагестані та Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало 5 вересня 1925 року. Місце його укриття видали під загрозою обстрілу сіл старі-заручники Шароєвського району. Того ж дня командувач Північно-Кавказького військового округу Уборевич, повноважний представник ОГПУ по краю Євдокимов і член Реввійськради округу Володін доповіли в Москву: «Операція в Шароєвському районі закінчилася вдало. Після 5 днів репресій, агентурної роботи сьогодні о 14 годині через літаки отримано донесення, що Гоцинського взято»[26]; заарештувала його оперативна група ГПУ під командуванням М. Ушаєва[13]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: «У терміновому порядку Н. Гоцинського було вивезено в Ростов-на-Дону, де 15 жовтня 1925 р. його було засуджено до розстрілу»[27]. Арешти передбачені й інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року - вона допускає: «проведення арештів впливових осіб аулу, реакційно налаштованих», із застереженням вдаватися до цього заходу «як до крайнього, з дотриманням максимального такту»[28]. Під обстрілом здавалися й невинуваті: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в Урус-Мартані «після артилерійських і авіаційних обстрілів селища, здалися владі шейхи Солса-хаджі Яндаров і Білу-хаджі Гайтаєв, невдовзі, до речі, відпущені внаслідок повної невинуватості»[13].
СРСР заарештовував, засилав, позбавляв прав і цькував авторитетів чеченського народу - шейхів, мулл, шанованих старих. Національна комісія Північно-Кавказького крайового комітету партії постановила 28 червня 1927 року: «Шейхи здебільшого самі куркулі й торговці... не лише економічно закріпачують бідноту і середняків, а й, використовуючи релігійні забобони мас, здійснюють свій політичний вплив як куркульського прошарку на значну частину трудящих мас»[29] - так партія призначила духовних наставників народу «куркулями», класовими ворогами. Улітку 1927 року СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов у секретній доповіді за 1927 рік пов'язав арешти з воєнною тривогою: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання», - а операцію пояснив так: «К/р [контрреволюційна] пропаганда духовенства, що складала панічно-поразницький настрій чеченського селянства, зобов'язала попередити наш орган до масової операції по найактивнішій релігійній верхівці. Рідко підданий репресіям і впевнений у силі своїх впливів на широку громадськість – чеченський мулла виявився заскоченим зненацька. Вилучення 16 осіб реакційних представників чеченського релігійного світу справило на нього тому величезне враження і на перший час паралізувало його діяльність»[30]; «вилученням» імперія називала арешт людини. Євдокимов міряв успіх розпадом духовного прошарку: «ціла низка мулл почала відмовлятися від сану (до 30 випадків), а низка релігійних авторитетів, скомпрометованих а/р [антирадянським] саботажем у минулому, переховуватися від влади»[30]. Чеченці відповідали заступництвом, і доповідь визнає: «кампанія з організації громадських клопотань за заарештованих мала значний успіх»[30]. Під арештом сидів і шейх Гайсумов із Шалі - один з найшанованіших людей Чечні; Євдокимов писав: «Виняток становила секта шейха Гайсумова, актив якої у зв'язку з арештом останнього дуже енергійно діяв у галузі мобілізації громадського співчуття»[30]. Сход села Шалі - 800 людей - поручився за заарештованого: «підтвердити, що громадянин Гопсумов Сунгант [так у документі записано Гайсумова], який має від роду 107 років, був почесним старим у справжньому селі, ніколи ні в чому порочному як кримінальному, так і політичному помічений не був»[31]; обстежувач Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету Нагаєв підшив цей сход до доповіді як доказ - «в особі цих «сходів», керованих куркульством і духовенством, починають викристалізовуватися обриси справжньої організації, що протистоїть нашій партії»[31]. Імперія записала заступництво за старого собі в обвинувальний матеріал. Восени 1927 року празький журнал «Вольные Горцы» надрукував листа з Кавказу про ту саму хвилю: «Більшовики, прибираючи позу рятівників нашої національної свободи, насправді помалу вбивають у країні всі живі сили, вириваючи з наших лав найздібніших — наші інтелігентні сили»; «Такий вибух нового терору мав у нас місце після англо-радянського розриву. Численні арешти інтелігенції, духовенства і навіть цілих родин мали місце майже в усіх місцях на території горців. ГПУ працює щосили»[32]. ОГПУ в тій самій доповіді назвало і наступну мішень: «національно-демократичний рух видається нам тим новим видом горської к/р [контрреволюції], з яким у найближчі роки й місяці доведеться нам вести боротьбу»[30]. Імперія вражала авторитетів і в правах: на виборах 1928/29 року в Чеченській автономній області вона позбавила виборчих прав 11 279 людей, і в розбивці лишенців стоять рядки: «Служителів релігійного культу 1569» і «Члени родин лишенців 5658»[31]. До 1930 року колонізатор перелічив увесь прошарок по головах - у доповіді про обстеження партійної організації області, надісланій у березні 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Сила мулл у чеченському аулі ще величезна. На 1 травня 1930 р. в Чечні було... громадських мулл — 450, кубових мулл — 800, шейхів — 34... нащадків Магомета та ін. релігійних авторитетів — 250, знахарів — 150»; висновок там же: «Для того щоб вести боротьбу з такою величезною армією мулл, шейхів тощо, необхідно мати підготовлені кадри»[31]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - арешти авторитетів стали масовими; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише: вбивство «було початком проведення в Чечні великої операції ГПУ з ліквідації «куркульсько-контрреволюційних елементів і мулльсько-націоналістичних ідеологів»»[33]. Грозненське і Ростовське крайові ГПУ, пише Авторханов, установлювали норми арештів, а уряд СРСР ці норми затверджував[33].
Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції[24].
Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником[24].
Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише: «На початку жовтня 1937 року в супроводі великого чекістського штабу в Чечено-Інгушетію прибув кандидат у члени Політбюро, голова партколегії при КПК при ЦК і заступник Єжова – Шкірятов»[33]. Шкірятов зібрав у грозненському Домі культури імені Леніна розширений пленум обласного комітету партії - за архівними протоколами пленум ішов 8-10 жовтня 1937 року, учасників було 194[34] - і покликав туди ж відповідальних працівників міста й районів. Авторханов продовжує: «Шкірятов дав наказ про арешт усіх чеченців та інгушів, які є членами Чечено-Інгуського обласного комітету»[33]. Чекісти заарештували їх тут же, в залі пленуму. Авторханов пише про продовження: «Потім наказ Шкірятова був поширений і на всіх чечено-інгуських працівників, від голови республіканського уряду до голови сільради»[33]. У жовтні й листопаді 1937 року НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував голову уряду республіки Алі Горчханова, його заступника Абдул-Халіма Саламова, другого секретаря обласного комітету Хасі Вахаєва, завідувача відділу культури і пропаганди обласного комітету Магомеда Мамакаєва, народного комісара (міністра) освіти Хаміда Окуєва, голову Верховного суду Мусу Ханієва, прокурора республіки Хасана Мехтієва і голову Спілки радянських письменників Саїда Бадуєва. Авторханов пише і про нижні поверхи: «Заарештовані були також голови районних виконавчих комітетів (у Чечено-Інгуській республіці було до 28 районів), майже всі голови сільських Рад, колгоспів та їхні партійні організатори»[33]. З 23 начальників районних відділів НКВД чеченцем був лише Гойтієв, і НКВД заарештував його теж. НКВД арештовував, а партійні органи знімали з посад - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усього в жовтні 1937 р. було репресовано 30 із 76 членів і кандидатів у члени Чечено-Інгуського обкому, включно з усіма чеченцями та інгушами; 20 із 28 секретарів районних партійних комітетів; 77 членів райкомів і 192 керівних працівники сільських районів республіки»[13]; у 1938 році колонізатор зняв майже всіх завідувачів земельних відділів районів, 19 голів райвиконкомів і 22 секретарів райкомів[13].
Нейтралізація політично активного шару через масові арешти: одразу після «Народних зборів» відбулися «арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві»[35]; «всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв»[35], а заарештованих чекали розстріл, тюрма або табори ГУЛАГу: «Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув'язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН»[35].
Масові арешти бійців УПА, членів ОУН і запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до таборів ГУЛАГу, на який режим покладав «ізоляція „ненадійних елементів"» як одне з ключових завдань[19]. Під час акції «Вісла» для цивільних, запідозрених у сприянні підпіллю, передбачалося «запровадження військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно»[36]. До 1951 року українці стали другим народом ГУЛАГу: за відомчою статистикою, «Національний склад ув'язнених ГУЛАГу (станом на 1 січня 1951 р.)» налічував 506 221 українця з приблизно 2,5 млн ув'язнених - близько 20%[37].
Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції: у справі Єврейського антифашистського комітету «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітко, П.Маркішу, І.Феферу. 12 серп. 1952 всі вони були страчені»[8].
Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору[38].
Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ: Василь Стус «12 січня 1972 заарештований разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями», а після вступу до Гельсінської групи в жовтні 1979 року був «14 травня 1980 заарештований вдруге» і засуджений на 10 років ув'язнення та 5 років заслання[39]. Він «помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36» і був похований «в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі»[39].
Силова нейтралізація активістів руху руками силових структур і партійного активу: розгони пам'ятних акцій з побиттями («витягнули з машини, побили») за участю КДБ і міліції[40], госпіталізація побитого політв'язня Василя Овсієнка[41], смерть рухівця Євгена Меленівського - «після „бесіди" в обласному управлінні МВС помер по дорозі додому Євген Меленівський»[42], а пізніше - демонстративна незацікавленість правоохоронців у розкритті злочинів проти функціонерів Руху: вони «демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину»[43].
Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії через отруєння діоксином: наприкінці грудня 2004 року «пацієнт надійшов з отруєнням ТХДД; рівні в сироватці його крові (108000 пг/г ліпідної маси) більш ніж у 50 000 разів перевищували показники звичайного населення»[44]. Отруєння призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата.
Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили опір окупації: «понівечене тіло Володимира Рибака, члена партії „Батьківщина" і депутата міської ради Горлівки (Донецька область), було знайдено біля села Райгородок», причому «Рибака викрали 17 квітня проросійські сили після проукраїнського зібрання в Горлівці. Потім його катували та вбили»[45].