Анексія та радянізація Західної України (1939–1941)

Поділ Східної Європи за спиною її народів: секретний протокол установив, що «У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР проходитиме приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян»^[3]. Пів століття по тому З'їзд народних депутатів СРСР «визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання»^[4]. Вторгнення прикривалося нотою Молотова польському послу Гжибовському (17 вересня 1939): «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати»^[5].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для воєнної окупації західноукраїнських земель; захоплення було закріплене «договором СРСР з Німеччиною (28 вересня 1939)», яким «було підтверджене включення західноукр. земель до складу СРСР»^[6].

Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»^[1].

Офіційне приєднання окупованих земель: західноукраїнські землі включено до СРСР за договором із Німеччиною від 28 вересня 1939 року^[6], а «Після того, як наприкінці черв. 1940 Червона армія зайняла Бессарабію та Буковину Північну, 2 серп. 1940 ВР СРСР приєднала Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський та Iзмаїльський пов. Бессарабії до УРСР»^[1].

Масове примусове виселення за розверсткою: «згідно з постановами Ради народних комісарів від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному переселенню підлягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини»; загалом «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб»^[2]. Хвилі були окремими: осадників виселяли за постановою РНК СРСР від 5 грудня 1939 року № 2010-558сс - її текст залишається в закритому Архіві Президента РФ (фонд 93), а порядок операції відомий з Інструкції НКВС, затвердженої 29 грудня 1939 року^[7]; родини офіцерів, поліцейських і тюремників виселяли за постановою від 2 березня 1940 року № 289-127сс^[8].

Нейтралізація політично активного шару через масові арешти: одразу після «Народних зборів» відбулися «арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві»^[9]; «всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв»^[9], а заарештованих чекали розстріл, тюрма або табори ГУЛАГу: «Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув'язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН»^[9].

Переміщення сотень тисяч людей до спецпоселень і таборів як система примусової праці: за неповні два роки «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»^[2] – вислані скеровувалися на роботи у віддалені регіони без права виїзду.

Знак нового порядку ставлять у перші ж тижні: радянські війська зайняли Львів 22 вересня 1939 року^[10], а вже в жовтні в центрі міста, на острівці посеред нинішнього проспекту Свободи, виріс монумент Сталінської конституції - величезна вертикальна композиція з колон, перевитих червоними знаменами, на дерев'яному каркасі, з п'ятьма скульптурними групами (червоноармієць, робітник, мати з дитиною, студентка і старий гуцул із хлопчиком) та написами українською, польською і єврейською мовами, що символізували «дружбу народів» за статтями сталінської конституції^[11][12]. Знак має названих авторів: скульптора Сергія Литвиненка і київського художника Михайла Дмитренка, який прибув до Львова 1939 року в «десанті» радянських художників, чиїм завданням було насадження соцреалізму; можливо, автори лише пристосували до місця проєкт, виготовлений у Москві, а виконували його скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко^[11]. Монумент простояв до 30 червня 1941 року і зник із приходом німців^[11].