Таємна поліція та Спецслужби

Прагнучи ослабити Гетьманщину зсередини й не дати їй розірвати васалітет, Москва штучно розпалювала громадянську війну, підтримуючи та озброюючи внутрішню опозицію проти законного гетьмана: «Проголошення гетьманом І.Виговського було негативно сприйнято представниками опозиційних йому сил», на чолі яких стояли полтавський полковник Пушкар і кошовий отаман Барабаш^[1]. Їхній виступ відкрив період Руїни.

Знищення політичного керівництва, що підтримало гетьмана: за Мазепою пішла «вся (!) генеральна старшина», а з лівобережних полковників залишилися вірними цареві лише четверо^[2]. Слідство над старшиною велося з царської ставки, де «перебуваючи в Лебедині й Сумах, Петро і Меншиков у січні 1709 року» керували розправою^[2]. Церковне покарання оформили за прямим розпорядженням царя - листом від 31 жовтня 1708 року (№ 2795) Петро I приписав митрополитові Стефану Яворському: «звольте оного за таке його діло публічно в соборній церкві прокляттю віддати...»^[2][3].

Залякування населення показовою розправою над цілим містом: при взятті Батурина «у кривавій різанині й пожежі загинуло безліч захисників і жителів міста»^[2], «місто було вщент зруйновано, а жителів знищено», а мешканцям, які повернулися, ставили спеціальний податок «за зраду»^[4]. Руйнування гетьманської столиці знищило й державний архів Гетьманщини - він постраждав «при штурмі О.Меншиковим Батуринського замку 1708»^[4].

Таємна операція московських посланців, переодягнених ченцями, зі знищення давніх документів XI–XVII століть: «Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів»; «Вогонь знищив письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври»^[5].

Арешт наказного гетьмана та старшини в Петербурзі за чолобитні на захист автономних прав. Петро готував показову розправу: «Петро I планував провести показовий процес над П.Полуботком і його однодумцями, звинуватити їх у „державній зраді" та ліквідувати українську автономію. Для цієї мети було створено спеціальний Ґенеральний суд»^[6]. План зірвала лише смерть в'язня: гетьман «помер 21 грудня 1724 р. (за ст. ст.) від пневмонії»^[6].

Арешт і заслання вищого керівництва Січі: «В лип. 1775, після зруйнування Нової Січі, за розпорядженням імп. Катерини II К[алнишевського] було заарештовано і відправлено до в'язниці Соловецького монастиря»^[7]. Калнишевський провів в ув'язненні понад 25 років; формально звільнений 1801 року, він помер у монастирі.

Переманювання на бік імперії кошового отамана Гладкого 1828 року: частина задунайців «на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким 30(18) трав. 1828 перейшли Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до рос. армії»^[8].

Знищення першої політичної організації української інтелігенції за доносом студента Петрова до таємної поліції: «В берез. 1847 т-во було розгромлене жандармами. Поліції вдалося виявити 12 чл. законспірованої орг-ції»^[7].

Арешти, допити – жандарми «вдавалися до брутального тиску» і «застосовували витончені методи психологічної обробки»^[7] та розправа над лідерами: вироки оформила доповідь шефа жандармів Орлова імператорові від 26 травня 1847 року з резолюцією Миколи I «Виконати»^[9]. Шевченка було віддано в солдати «зі встановленням над поетом «найсуворішого нагляду із забороною писати й малювати»»^[10][9]. Грушевський: брацтво «було захоплено серед самого ще свого творення» за доносом студента; «Найтяжша кара впала на Шевченка: його віддано в салдати і вислано в закаспійську пустиню, заборонивши писати й малювати», а «на українську мисль, на українське слово пішли нагінки і заборони, перед тим не бувалі… самі такі слова як Україна, Малоросія, Гетьманщина вважали ся злочинними»^[11]. Співзасновник братства Микола Гулак «був ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1847—50), згодом засланий до м. Перм… під суворий нагляд поліції (1850—59)»^[12].

Зачистка громадянських спільнот на хвилі придушення повстання: «придушення польського повстання 1863–1864 рр., яке справило відповідний вплив на українофільський рух, що інтерпретувався царською адміністрацією як австрійська інтрига, привели до саморозпуску громад і згасання суспільної активності»^[13].

Державна підтримка реакційних організацій: «Орг-ція одержувала фінансову підтримку від д-ви, їй протегував рос. імп. Микола II. 1907 існувало бл. 800 місц. філіалів «Союзу»»^[1].

Залякування населення та придушення визвольного руху радикальними монархічними організаціями, чия програма будувалася на засадах «єдність і неподільність Рос. імперії, збереження самодержавства… великодерж. шовінізм, антисемітизм, войовниче православ'я»^[1]. Підсумком стали «спровоковані «Союзом» масові погроми єврейські, зокрема в Україні, у «смузі осілості»»^[1].

У січні 1908 року начальник Терської області секретним циркуляром приписав «установити секретний нагляд за діяльністю мусульманського духовенства, «...а так само за появою емісарів із Туреччини»»^[14]. У 1911 році «російська влада пішла на безпрецедентний крок - у 1911 р. з Терської області вислано в адміністративному порядку одразу вісім шейхів, як кадирійського, так і накшбандійського тарикатів (шейх - духовний наставник, тарикат - релігійне братство учнів навколо такого наставника)... Головний покровитель Зелімхана - Баматгірі-хаджі Мітаєв, а також інгуський шейх Батал-хаджі Белхороєв, померли на засланні»^[14].

Силове придушення протестів і репресивні заходи проти національної самоорганізації того ж періоду: столипінське «розпорядження губернаторам… з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», у т. ч. і українських, нац. культурно-просвітницьких т-в»^[1].

Масові депортації цивільного населення окупованої Галичини: «Особливих переслідувань зазнало греко-катол. духовенство. 18 вересня 1914 був заарештований і вивезений у Росію митрополит А.Шептицький. Загалом тисячі галичан вивезено як заручників (лише через Київ пройшло бл. 12 тис.)»^[15].

Провокування більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал» у самому Києві прямо під час наступу червоних військ: це був «збройний виступ, організований Київ. к-том Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) проти Української Центральної Ради», причому «планувалося на час підходу до Києва рад. військ у ході війни рад. Росії проти УНР 1917—18»^[7].

У захопленому Києві окупанти за 1919 рік розстріляли сотні людей: убивали ночами, імена вбитих щодня друкували в газеті, а в останній тиждень серпня оголосили «тиждень червоного терору». Очевидиця - киянка Катерина Коваль-Медзвєдська, що прожила в місті під московською окупацією сім місяців, з лютого по серпень 1919 року. Вона записала: 24 серпня 1919 року «офіціяльно оголошено „тиждень червоного терору" - кров полилася річками. Всесильні на той день Петерс, Ворошилов та Лаціс не числяться з членами правительства Раковським, Мануїльським та іншими, що підписували ордери про звільнення з Чека тих чи інших осіб, а наказують їх розстрілювати „в парядкє краснаво тєрора"». Розстрілювали ночами: «Від 3 до 4 години лиховісну нічну тишу в нещасному, вимученому місті порушували поодинокі стріли та пронизливі звуки самоходової сирени. Люди, що жили поблизу однієї з 17 розкиданих по місту черезвичайок, розуміли, що це розстрілюють наших братів, крики та стогін яких заглушували червоні кати гостро-пронизливими звуками сирен»^[16].

З 24 по 30 серпня включно газета „Извєстія" - видання київської окупаційної влади - щодня оголошувала списки десятків розстріляних «в парядкє краснаво тєрора»; 26 серпня «в газеті „Извєстія" оголошено було список 167 осіб, розстріляних „в парядкє краснаво тєрора"» - серед них люди, про чиє звільнення очевидиця за два дні до того читала наказ у канцелярії центрального органу колоніальної адміністрації (ВУЦВК). «А скільки ж то людей загибало без оголошення, просто зникали без сліду!»^[16]. Один із таких газетних списків уцілів у передруку: в. о. начальника Інформаційної частини білих Шумахер навів у «Зведенні відомостей про злодіяння і беззаконня більшовиків» № 25 надрукований у київських „Извєстіях" перелік розстріляних окупантами: професор, викладач гімназії, купці, домовласники, присяжні повірені, колишній київський губернатор Суковкін, колишній віцегубернатор Неклюдов, 80-річний Слинько^[17]. Сама форма оголошень ішла з Москви: постанова уряду РСФРР «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року за підписами міністра юстиції Курського та міністра внутрішніх справ Петровського вимагала «публікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу» - київські списки з формулою «в порядку червоного терору» давали імена й підставу - те, чого вимагала постанова^[18].

Голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський 9 серпня 1919 року писав Леніну, що київська таємна поліція захопилася розстрілами за нашвидку складеними списками і що всього в Києві розстріляно понад 300 осіб^[19], а голова української таємної поліції Лаціс у звітній книзі 1920 року навів власну статистику: «Київською Надзвичайною Комісією спільно з В.У.Ч.К. розстріляно 825» осіб за 1919 рік до жовтня^[20].

Відступаючи з Харкова в червні 1919 року, таємна поліція більшовиків убивала своїх в'язнів і заручників - українців, що сиділи по її тюрмах без суду. За підрахунком, наведеним у зведенні Інформаційної частини білих, за місяці більшовицької окупації Харкова розстріляно понад 1000 осіб: убивали щодня по 40-50, «причому останніми днями ця цифра сильно зросла»; серед убитих названі колишній губернатор Бантиш із сином, генерали Нечаєв і Кусков, князь Путятін^[17]. Розкопки після відходу більшовиків дали 239 трупів; судово-медичне дослідження встановило факти поховання живих, знущань і катувань. У влаштованому таємною поліцією концентраційному таборі на Чайковській вулиці вирито 33 трупи розстріляних заручників^[17]. Свідок із табору, ворожого білим, - лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі, - підтвердив і розпорядок, і останній день: комендант харківської таємної поліції Саєнко «звичайно всіх засуджених... розстрілював власноруч», а «в останній день нашого перебування в Харківській тюрмі... було розстріляно 120 осіб на задньому дворику нашої тюрми»^[21]. Вироків не було: слідчі харківської таємної поліції Португейс і Фельдман, за документами, вивченими істориком Мельгуновим, «розстрілювали в 1919 р. вже без усяких протоколів» - резолюцією олівцем «Баєву, як невиправну злочинницю, розстріляти»^[21]. Перед відходом із сусіднього Вовчанська більшовики розстріляли 64 заручники, серед них - начальниця жіночої гімназії^[17]. У слободі Великий Бурлук того ж Вовчанського повіту більшовики стратили всю родину князя Вадбольського - дев'ять осіб, серед них дві 80-річні старі жінки і бонна-англійка; укладачі зведення записали: «їх роздягли догола, привели за домову церкву, запалили свічки, наказали стати на коліна й молитися, а потім під свист і крики почали відрізати їм вуха, рубати шаблями і, коли жертви втрачали свідомість, їх пристрілювали»^[17].

Таємна поліція більшовиків катувала в захоплених містах затриманих українців: допити з побоями й тортурами без різниці статі та віку, карцери-шафи й залиті водою погреби, інсценовані розстріли, штатні кати з платою за розстріляного. У Києві це зафіксував Червоний Хрест: доповідь Центрального комітету Російського товариства Червоного Хреста про діяльність київської таємної поліції, складена за спостереженнями сестер милосердя за лютий - серпень 1919 року й підписана виконувачем обов'язків голови комітету лікарем Лодиженським, описує допити: «Щойно людина потрапляла у владу ЧК [таємної поліції], вона втрачала всі людські права... З першого ж допиту починався крик... починалися жорстокі, супроводжувані знущаннями, побої. Ні вік, ні стать не захищали від них» - «чотирнадцятирічну доньку артистки Є. К. Чалєєвої жорстоко побили на очах матері, щоб добитися відвертіших свідчень і від доньки, і від матері», слідчий побив 60-річну Воровську в присутності її заарештованої доньки^[22]. Заарештованих українців тримали в залитому водою погребі без вікон і в стінній шафі - у ній, за доповіддю, «можна було тільки сидіти скорчившись». Дізнання вели інсценованими стратами: Устинського «відводили на місце страти в підвал, роздягали, клали на підлогу... Постріл справді лунав, але з таким розрахунком, щоб куля пролетіла близько, але повз. Так близько, що... вся шкіра на руках Устинського була обпалена. Така стрільба повторювалася багато разів. Зрештою Устинського застрелили»; Солнцева змушували бути присутнім на стратах і замикали в підвалі «останнім живим серед іще теплих трупів» - уночі на допиті він збожеволів, що на вимогу слідчих констатував лікар-психіатр Кирічевський, сам ув'язнений. Підсумок семи місяців спостережень одна з сестер сформулювала так: «не було ні вирваних нігтів, ні погонів, прибитих до плечей, ні здертої шкіри, ні людей, ошпарених окропом. Але все їхнє життя було однією суцільною тортурою»^[22].

В Одесі очевидець, що сидів під арештом в одеській таємній поліції і видав спогади там же 1919 року під псевдонімом К. Алінін, записав зі слів штатного ката Абаша, як один із керівників цієї таємної поліції вів допит: він «„розмінював людину частинами". Він звичайно сідав перед своєю жертвою і починав її розпитувати. - Офіцер? - примружувався... і, прицілившись із револьвера, пробивав кисть руки мученика. - Може, полковник? - І куля роздроблювала лікоть»; за кожного розстріляного, за словами того ж Абаша, таємна поліція платила катові^[23].

У Харкові комендант харківської таємної поліції Саєнко катував допитуваних сам: його «улюблений спосіб», за свідченнями, зібраними слідчою комісією білих, виглядав так: «він устромляв кинджал на сантиметр у тіло допитуваного, а потім повертав його в рані», катування йшли «в кабінеті слідчого „особливого відділу", на очах Якимовича, його помічників і слідчого Любарського». Те саме незалежно підтвердив лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі: «Звичайно всіх засуджених Саєнко розстрілював власноруч... При нас у Харківській тюрмі він застрелив хворого на ношах»^[21].

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[24]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[25], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[26].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[27]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[28]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[19].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[16].

Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса^[29].

Радянська Росія страчувала напоказ: «Під час проведення чеченського з'їзду в Грозному за вироком місцевої ЧК було демонстративно розстріляно 7 чеченців. Ця страта справила настільки «...убивче враження на маси чеченців, які не встигли роз'їхатися після з'їзду», що командування Кавказької Трудової Армії вимагало надалі виконувати смертні вироки над чеченцями якомога далі від Чечні»^[14].

За шейхом Алі Мітаєвим, членом Чеченського ревкому, ГПУ встановило «ретельне спостереження», а навесні 1924 року «ухвалило рішення «про вилучення» з Чечні А. Мітаєва. Офіційні домовленості з ним були віроломно порушені, він був раптово заарештований, вивезений у Ростов-на-Дону і, після недовгого слідства, розстріляний»^[14]; історик Є. Ф. Жупікова датує арешт 19 квітня 1924 року і наводить формулу звинувачення ГПУ - «за його зв'язок з контрреволюційними організаціями»^[30]. Характер розправи та її виконавців історики називають своїми іменами: «Убивство чекістами А. Мітаєва», - пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов^[14].

Радянський Союз 9 травня 1924 року таємною постановою Президії ЦВК дав ОГПУ «право позасудової розправи щодо бандитів та їхніх посібників, а саме: висилка з даної місцевості, ув'язнення в концентраційний табір на строк до 3-х років і застосування вищої міри покарання - розстріл», а республікам приписав оголошувати місцевості «неблагополучними щодо бандитизму», де органи ГПУ «мають право вирішувати на свій розсуд будь-яку справу про бандитизм»^[31]. Чеченська влада вже в тому ж травні телеграфувала в центр: «Санкціонуйте створення трибуналу або політичної трійки»^[32]. Трійки, що запрацювали, «у складі працівника прокуратури, ГПУ і першого партійного керівника, — як правило, виносили вироки заочно — за поданими документами, часто навіть не допитуючи звинуваченого. Про участь у процесі захисту не могло бути й мови»^[14].

Особливий відділ Кавказької трудової армії вів масові розстріли безконтрольно навіть для власного командування: комісар армії Врачев скаржився, що про них «...майже нічого не відомо не тільки Ревтрибуналу чи Політичному відділу армії, а й ні мені, ні командувачу армії»^[14]. Під час роззброєння у травні 1922 року людей спочатку брали, потім розстрілювали: «було захоплено і розстріляно до 30 «бандитів», чиє майно влада конфіскувала»^[14].

Цілеспрямоване фізичне знищення національної культурної еліти. Офіційний розворот закріпила постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова: українізацію оголошено проведеною «механічно», що, за текстом постанови, «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій»^[33]. Термін «розстріляне відродження» й означає «репресивн[у] політик[у] комуніст. Москви, спрямован[у] на фізичне знищення укр. інтелектуальної еліти 1920—30х рр. (ширше — усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її творчих здобутків»^[1].

Військову операцію з артобстрілами документи її штабу описали як принесення миру: «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ при операції в Чеченській Автономній області», затверджені повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, відкриваються словами про те, що масова операція «у кінцевому своєму результаті має принести загальне умиротворення Чечні і створити відповідну обстановку для мирного радянсько-господарського будівництва області»^[34]. Ту саму рамку належало промовляти вголос у кожному аулі: за інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року представники влади, увійшовши в оточене військами село, оголошували сходу мету приходу - «вилучення зброї з метою забезпечення чеченською владою нормального трудового життя трудящого населення», а артобстрілу в цій рамці дано ім'я: «попереджувальний вогонь, як захід впливу»^[34]. Організатор операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, довів цю картину до підсумкової формули в мемуарах: «Це була блискуча операція без жодного кровопролиття»^[35] - у тій самій главі він сам описує чеченських старих, узятих чекістами в заручники, і обстріл чеченського села військами СРСР.

Щоб отримати імама Нажмуддіна Гоцинського, який переховувався в горах Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) забрало із сіл старих і тримало їх заручниками під загрозою знищення сіл артилерією. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, описав це сам: «щоб зловити його, чекісти запросили до себе із сіл, де він міг переховуватися, старих і, оголосивши їх заручниками, попередили, що якщо вони не скажуть, де перебуває Гоцинський, то зруйнують села артилерією, а їх заарештують і віддадуть під суд. Цілу добу вмовляли старих, але все було безрезультатно. Тоді в цей район прислали літак. Вони страшенно боялися літака. Тільки після того, як по селу випустили кілька снарядів з тим, щоб без руйнування будинків жителі відчули його силу, старі сказали, в якій ущелині переховується Гоцинський»^[35]. Слово «заручники» є і в документах самої операції: 4 вересня 1925 року начальник Чеченського обласного відділу ОГПУ Міронов доносив: «Доношу, населення видає Нажмудіна. Зараз веду переговори з представниками. Справа ведеться через відпущених мною заручників... Нехай о 15 годині з'являться аероплани, але не б'ють. Для ефекту нехай прибудуть штук 6-7»^[36]. Для Шароєвського району рахунок заручників відомий за документами військового архіву: історик А. Ю. Лашков пише, що «командування військового угруповання зажадало від населення Шароєвського району видати відомого бандита Гоцинського. При цьому 40 осіб з числа поважних старих було взято в заручники. Однак вимогу про видачу Гоцинського в призначений строк не було задоволено, тому війська вдалися до посилених репресій. За два дні на район скинули 22 пуди бомб [близько 360 кілограмів - як 22 міни сучасного 120-мм міномета]»^[37]. Вцілілий супутник Гоцинського називає інше число і додає те, чого немає в радянських паперах: із зруйнованого аулу Хакмеди «було взято 105 заручників», а заручникам загрожував розстріл - у його розповіді сказано: «про розстріл заручників у разі опору писали у своїх прокламаціях більшовики»^[38]. В інструкції про роззброєння від 4 серпня 1925 року, затвердженій керівниками операції, слова «заручники» немає - вона дозволяє тільки арешти «впливових осіб аулу» як крайній захід: заручництво робилося понад написане, і його сліди залишилися в донесеннях виконавців і мемуарах організатора.

За два місяці операції 1925 року СРСР заарештував і розстріляв лідерів опору Чечні та Дагестану. Імама Нажмуддіна Гоцинського, духовного главу опору в Дагестані та Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало 5 вересня 1925 року. Місце його укриття видали під загрозою обстрілу сіл старі-заручники Шароєвського району. Того ж дня командувач Північно-Кавказького військового округу Уборевич, повноважний представник ОГПУ по краю Євдокимов і член Реввійськради округу Володін доповіли в Москву: «Операція в Шароєвському районі закінчилася вдало. Після 5 днів репресій, агентурної роботи сьогодні о 14 годині через літаки отримано донесення, що Гоцинського взято»^[37]; заарештувала його оперативна група ГПУ під командуванням М. Ушаєва^[14]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: «У терміновому порядку Н. Гоцинського було вивезено в Ростов-на-Дону, де 15 жовтня 1925 р. його було засуджено до розстрілу»^[32]. Арешти передбачені й інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року - вона допускає: «проведення арештів впливових осіб аулу, реакційно налаштованих», із застереженням вдаватися до цього заходу «як до крайнього, з дотриманням максимального такту»^[34]. Під обстрілом здавалися й невинуваті: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в Урус-Мартані «після артилерійських і авіаційних обстрілів селища, здалися владі шейхи Солса-хаджі Яндаров і Білу-хаджі Гайтаєв, невдовзі, до речі, відпущені внаслідок повної невинуватості»^[14].

Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), встановлює, що заарештовані до закінчення слідства зосереджуються при штабах районних груп ОГПУ, а про подальше пункт 19 говорить: «Порядок ведення слідства і подальшого направлення заарештованого передбачається в положенні про трійки з позасудового розгляду справ»^[34]. «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ», затверджені повноважним представником ОГПУ по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, включають той самий порядок прямо в перелік завдань: «Вилучення контрреволюційного, бандитського та іншого злочинного антирадянського елементу... облік такого, ведення слідства і позасудового розгляду справ по них і транспортування їх за місцем призначення»^[34]. Через цей порядок пройшли 183 заарештовані з понад трьохсот узятих у ході операції - слідство по них закінчилося позасудовим розстрілом^[14]. Право позасудової розправи ОГПУ отримало роком раніше - секретною постановою Президії ЦВК від 9 травня 1924 року (кампанія C1176); інструкція операції застосувала його до заарештованих.

СРСР розстріляв майже всіх заарештованих у ході операції 1925 року - людей, що вже перебували в руках військ і ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загальне число заарештованих перевищило 300 осіб. Із загального числа заарештованих 105 осіб було розстріляно на місці, щодо 183 осіб було відкрито слідство, що також закінчилося позасудовим розстрілом, 21 особу вислано»^[14]. «Активних» серед них навіть власний рахунок ОГПУ знаходив небагато: в огляді, поданому Сталіну, названо 50 «активних бандитів і видних контрреволюційних діячів», при тому що «Усього заарештовано 400 бандитів і елементів, що їм сприяли»^[39] - розстрілювали здебільшого не лідерів, а рядових затриманих, чию провину не встановлював жоден суд. Так убили і головного полоненого операції: імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного главу опору в Дагестані та Чечні, затриманого 5 вересня 1925 року і засудженого в Ростові-на-Дону, - розстріляли, за словом горця-емігранта, що писав у паризькому журналі «Прометей» 1930 року, «Il fut fusillé sans jugement dans les souterrains du Guépéou de Rostov» - без суду, в підвалах ГПУ в Ростові^[40].

З 1930 по 1936 рік СРСР висилав селянські родини з Чечні за наказами і списками крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)»), ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) і НКВД, що прийшов йому на зміну. У січні 1930 року керівництво крайового комітету партії, розподіляючи по округах виселення 20 тисяч господарств селян, оголошених заможними, призначило Чечні 500 господарств; виселяли господарство цілком - родину з усіма домочадцями^[41]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про ті самі висилки ліком людей, а не господарств: «На початку 1930 р. з Чечні висилається 1500 селян, оголошених куркулями»^[14]. Історик Г. І. Какагасанов наводить за опублікованими документами лік першої половини 1935 року - з національних районів Північно-Кавказького краю вислано 1553 родини, і він уточнює: «З них було вислано 473 родини (2112 осіб) з Чечні» - чотири-п'ять людей на родину^[42]; за 1935 рік у Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова лік коротший: «у 1935 р. з Чечено-Інгушетії виселено 450 куркульських родин, ще тисячу родин було виселено з Чечні і Дагестану в 1936 р.»^[14]. 22 травня 1936 року глава НКВД СРСР Ягода телеграмою № 56379 приписав начальникові крайового управління НКВД Дагіну: «провести переселення за межі краю» п'ятисот селянських господарств з Чечено-Інгуської автономної області і п'ятисот з Дагестану, закінчивши «не пізніше жовтня міс. 1936 року». У телеграмі цю тисячу родин поділено між Узбецькою Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Узбекистан) і Киргизькою Автономною Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Киргизстан). Ягода прописав у телеграмі й норми: речей родині - «загальною вагою до тридцяти пудів на кожну родину» [близько 490 кілограмів], у вагон вантажити «від 32-х до 35-ти осіб»; працездатних чоловіків він дозволив заарештувати «за 10 днів до їх відправлення» - «з метою запобігання їхній втечі»^[43].

СРСР заарештовував, засилав, позбавляв прав і цькував авторитетів чеченського народу - шейхів, мулл, шанованих старих. Національна комісія Північно-Кавказького крайового комітету партії постановила 28 червня 1927 року: «Шейхи здебільшого самі куркулі й торговці... не лише економічно закріпачують бідноту і середняків, а й, використовуючи релігійні забобони мас, здійснюють свій політичний вплив як куркульського прошарку на значну частину трудящих мас»^[44] - так партія призначила духовних наставників народу «куркулями», класовими ворогами. Улітку 1927 року СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов у секретній доповіді за 1927 рік пов'язав арешти з воєнною тривогою: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання», - а операцію пояснив так: «К/р [контрреволюційна] пропаганда духовенства, що складала панічно-поразницький настрій чеченського селянства, зобов'язала попередити наш орган до масової операції по найактивнішій релігійній верхівці. Рідко підданий репресіям і впевнений у силі своїх впливів на широку громадськість – чеченський мулла виявився заскоченим зненацька. Вилучення 16 осіб реакційних представників чеченського релігійного світу справило на нього тому величезне враження і на перший час паралізувало його діяльність»^[45]; «вилученням» імперія називала арешт людини. Євдокимов міряв успіх розпадом духовного прошарку: «ціла низка мулл почала відмовлятися від сану (до 30 випадків), а низка релігійних авторитетів, скомпрометованих а/р [антирадянським] саботажем у минулому, переховуватися від влади»^[45]. Чеченці відповідали заступництвом, і доповідь визнає: «кампанія з організації громадських клопотань за заарештованих мала значний успіх»^[45]. Під арештом сидів і шейх Гайсумов із Шалі - один з найшанованіших людей Чечні; Євдокимов писав: «Виняток становила секта шейха Гайсумова, актив якої у зв'язку з арештом останнього дуже енергійно діяв у галузі мобілізації громадського співчуття»^[45]. Сход села Шалі - 800 людей - поручився за заарештованого: «підтвердити, що громадянин Гопсумов Сунгант [так у документі записано Гайсумова], який має від роду 107 років, був почесним старим у справжньому селі, ніколи ні в чому порочному як кримінальному, так і політичному помічений не був»^[46]; обстежувач Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету Нагаєв підшив цей сход до доповіді як доказ - «в особі цих «сходів», керованих куркульством і духовенством, починають викристалізовуватися обриси справжньої організації, що протистоїть нашій партії»^[46]. Імперія записала заступництво за старого собі в обвинувальний матеріал. Восени 1927 року празький журнал «Вольные Горцы» надрукував листа з Кавказу про ту саму хвилю: «Більшовики, прибираючи позу рятівників нашої національної свободи, насправді помалу вбивають у країні всі живі сили, вириваючи з наших лав найздібніших — наші інтелігентні сили»; «Такий вибух нового терору мав у нас місце після англо-радянського розриву. Численні арешти інтелігенції, духовенства і навіть цілих родин мали місце майже в усіх місцях на території горців. ГПУ працює щосили»^[47]. ОГПУ в тій самій доповіді назвало і наступну мішень: «національно-демократичний рух видається нам тим новим видом горської к/р [контрреволюції], з яким у найближчі роки й місяці доведеться нам вести боротьбу»^[45]. Імперія вражала авторитетів і в правах: на виборах 1928/29 року в Чеченській автономній області вона позбавила виборчих прав 11 279 людей, і в розбивці лишенців стоять рядки: «Служителів релігійного культу 1569» і «Члени родин лишенців 5658»^[46]. До 1930 року колонізатор перелічив увесь прошарок по головах - у доповіді про обстеження партійної організації області, надісланій у березні 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Сила мулл у чеченському аулі ще величезна. На 1 травня 1930 р. в Чечні було... громадських мулл — 450, кубових мулл — 800, шейхів — 34... нащадків Магомета та ін. релігійних авторитетів — 250, знахарів — 150»; висновок там же: «Для того щоб вести боротьбу з такою величезною армією мулл, шейхів тощо, необхідно мати підготовлені кадри»^[46]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - арешти авторитетів стали масовими; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише: вбивство «було початком проведення в Чечні великої операції ГПУ з ліквідації «куркульсько-контрреволюційних елементів і мулльсько-націоналістичних ідеологів»»^[48]. Грозненське і Ростовське крайові ГПУ, пише Авторханов, установлювали норми арештів, а уряд СРСР ці норми затверджував^[48].

СРСР боровся з аулами, що повстали в грудні 1929 року, не лише військами, а й брехливими обіцянками; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав в еміграції, описав цю механіку. Для «мирної ліквідації» повстання з Москви прибула урядова делегація - до неї входили член Центрального комітету союзної партії («ЦК ВКП(б)») Ніколаєва і заступник глави уряду РРФСР Рискулов, - і створена нею «мирна комісія» з духовних авторитетів заявила повстанцям у Шалі: «у подіях, що сталися, відповідальність несуть виключно місцеві працівники, які діяли всупереч настановам партії та уряду», а від імені урядової комісії було оголошено звернення до чеченського народу: «внутрішні чеченські справи вирішуватиме і надалі сам чеченський народ»^[48]. Повстанці, пише Авторханов, «визнали ці пояснення задовільними і погодилися повернутися по домівках»; загін ГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), що прибув слідом, три дні заарештовував місцевих радянських працівників - як і було обіцяно; Авторханов продовжує: «а близько першої години ночі четвертого дня оточили дім колишнього вождя повстанців Шити Істамулова»^[48]. Захоплення зірвалося - чеченці відбили Шиту Істамулова з боєм; Авторханов пише: «На ультиматум здатися без бою, однак, Шита і його брат Хасан відповіли вогнем. Частина дому Шити була охоплена полум'ям, а Хасан тяжко поранений, коли до світанку наспіла допомога: близько сотні озброєних вершників-чеченців оточили саму ту частину військ ГПУ, що обложила дім Шити. Після якоїсь години рукопашного бою загін ГПУ, числом до 150 осіб, був майже цілком знищений»^[48]. Авторханов продовжує: «Звільнений своїми друзями Шита Істамулов закликав усіх чеченців до «священної війни» за відновлення «Імамату Шаміля» і вигнання «невірних» з Кавказу. Слідуючи цьому заклику, знову повстали Шалі, Гойти, Беной»^[48]. Другим обманом стала амністія; Авторханов пише: «Усім учасникам повстання, зокрема й вождям повстання, було оголошено амністію від імені центрального уряду» - Шита Істамулов повернувся до Шалі і «за вказівкою згори» навіть був призначений головою Шалінського сільського споживчого товариства (кооперації з промтоварів)^[48]. Авторханов описує розв'язку так: восени 1931 року Шита Істамулов «був викликаний до начальника районного ГПУ Бакланова для вручення йому офіційного акта амністії з Москви. Вручаючи йому однією рукою акт, Бакланов з-під стійки другою рукою випустив у нього всю обойму з маузера. Тяжко поранений Істамулов устиг насмерть заколоти кинджалом віроломного Бакланова. Зовнішня охорона добила Істамулова»^[48].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) сфабрикувало «Чеченський націоналістичний центр» - підпільну організацію, якої не існувало, - і засудило в цій справі тисячі чеченців. Так імперія «пояснила» повстання проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»): не голод і руйнування підняли людей, а таємна змова. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав механіку фабрикації: «Логіка чекістів підказувала, що винуватців і організаторів усіх антирадянських повстань треба шукати в якомусь єдиному «націоналістичному центрі», куди, безсумнівно, мають входити, за тією ж логікою, представники внутрішньої і закордонної чеченської еміграції»^[48]. До справи, за його словами, взялися крайовий орган ОГПУ під керівництвом Курського і Федотова та Чеченський обласний відділ ОГПУ під керівництвом Крафта: «Вони так майстерно і правдоподібно створили цей «контрреволюційний націоналістичний центр», що в його існування повірили навіть багато хто з чеченців»^[48]. «Доказами» стали листи від імені чеченського емігранта, нафтопромисловця Тапи Чермоєва - із закликами готувати повстання; вони приходили чеченським діячам до Грозного зі Стамбула, Парижа і Лондона через підставних осіб, яких ОГПУ зобов'язало здавати листи йому. Авторханов підсумовує: «версія про листи Чермоєва була брехнею, а самі листи – фальшивками ОГПУ. Але саме ці листи і слугували «речовими доказами» проти «націоналістичного центру»»^[48]. Восени 1932 року ОГПУ заарештувало всю «групу» адресатів, слідом пройшли масові арешти по Гудермеському і Ножай-Юртівському районах - тому самому, що в березні 1932 року повстав проти колгоспів; Авторханов пише: «Загалом у справі «Чеченського націоналістичного центру» було заарештовано до 3 тисяч осіб. Заарештованим було пред'явлено обвинувачення у створенні «контрреволюційного націоналістичного центру Чечні для підготовки і проведення збройного повстання»»^[48]. Суду не було - Авторханов пише: «Майже всі заарештовані були засуджені через колегію ГПУ. З членів «центру» Абдулкадиров, Шамілєв, Курбанов, Моца-Хаджі Сотаєв, Беймурзаєв були розстріляні. Інші дістали по 10 років. Скільки розстріляно рядових, установити неможливо»^[48]. Сфабрикованою справою імперія виправдовувалася й публічно: секретар крайового комітету партії Євдокимов на крайовій конференції партії 1934 року цитував «листи мільйонера Чермоєва» як доказ підготовки повстання на гроші та зброю західних держав^[48]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують масштаб: репресій «у зв'язку зі справою так званого «Чеченського націоналістичного центру»» зазнало, «за деякими даними, до 3 тисяч осіб»^[14].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) виносило вироки заарештованим чеченцям «трійками» - комісіями з трьох осіб: без суду, без захисника, аж до розстрілу. У Чечні позасудовий порядок діяв ще з 1920-х років: Крафт служив заступником начальника Чеченського обласного відділу ГПУ - обласної ланки політичної поліції - і працював з трійками ще в 1924 році: 20 серпня керівництво Чеченського обласного виконавчого комітету за його доповіддю постановило «вважати необхідним продовження строку функціонування трійки з позасудового слухання на два місяці»^[49]. 2 лютого 1930 року заступник голови ОГПУ Ягода підписав наказ № 44/21 «Про заходи з ліквідації куркульства як класу» - «куркулями» колонізатори називали селян, яких самі оголошували заможними^[41]. За цим наказом ОГПУ створювало трійки: справи в них розбирали без суду, у складі сиділи представники крайового комітету партії, прокуратури і чекісти^[49]. Трійки дістали справи «першої категорії» - селян, яких найвищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») секретною постановою від 30 січня 1930 року призначив до концтаборів, аж до розстрілу^[41]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - ГПУ провело по Чечні хвилю масових арештів. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише про суд над заарештованими: «Заарештовані були засуджені спеціально створеною для цієї мети надзвичайною «трійкою» ГПУ під головуванням його шефа Г. Крафта», а «на волю з них рідко хто повернувся»^[48]. Лік заарештованих у джерелах розходиться: в істориків - до 35 тисяч, а за довідкою ОГПУ від 31 липня 1931 року через позасудові трійки всього Північно-Кавказького краю за 1930 рік пройшло 20 230 осіб^[41]. Трійка працювала і після повстання березня 1932 року в Ножай-Юртівському районі Чечні: глава ОГПУ по Північно-Кавказькому краю Євдокимов доповів на секретній нараді секретарів національних обласних комітетів партії в Ростові 15 грудня 1932 року лік чекістської «роботи» за підсумками повстання: «…745, з них відсіяно 386, представлено на трійку 359, засуджено від 10 до 3-х років 100 чол., умовно 188, звільнено 166»^[49].

СРСР розстрілював заарештованих чеченців - зокрема захоплених керівників повстань. У березні 1932 року проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») повстав Ножай-Юртівський район Чечні; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «П'ятеро захоплених керівників повстання були невдовзі розстріляні»^[14]. Слідом чекісти прийшли за духовенством - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов продовжують: «Арештів зазнали деякі відомі чеченські шейхи, а Кана-шейх Хантієв був розстріляний у квітні 1933 р.»^[14]. Кана-шейх Хантієв - духовний наставник мусульман (шейх) із села Лаха-Невре, нинішнього Надтеречного; дослідник А. Духаєв, якого цитує історик К. Г. Дендієв, пише про нього: «Востаннє був заарештований 17 березня 1933 року, у віці 85 років... і 9 квітня того ж року засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 10 травня 1933 р. У 1990 році Кана-Шейх Хантієв був реабілітований»^[49]. Джерела розходяться в даті розстрілу: квітень або 10 травня 1933 року. Лік розстріляних не обмежується верхівкою: чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише, що у справі «Чеченського націоналістичного центру», сфабрикованій ОГПУ (політичною поліцією, попередницею сучасної ФСБ), розстрілювали і рядових - скільки, встановити неможливо^[48].

Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі^[29].

Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР^[29].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[29].

Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах^[29].

Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви^[29].

Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)^[29].

Замикання голодуючого регіону: селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл, перехоплювали на дорогах і залізничних вузлах. Директива замикала саме Україну і Кубань: «всі селяни, які встигли виїхати з України і Північного Кавказу, підлягали поверненню в місця їх проживання», при цьому заборонялася видача дозволів на виїзд навіть «в національні райони краю, де голоду взагалі не було»^[29]. За 50 днів «було затримано 219,5 тис. селян, у тому числі в УСРР — 38 тис., на Північному Кавказі — 47 тис., в ЦЧО — 44 тис., в Західній обл. — 5 тис., на залізницях — 65 тис.»; із них «186,5 тис. були відправлені додому під конвоєм, майже 3 тис. — засуджені, а всі інші чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах»^[29]. Сенс операції був не у вироках, а в конвоюванні людей назад у голодуючі села: шифровка «документально засвідчує його намір організувати в сільській місцевості України абсолютний голод»^[29].

Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору^[29].

Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів^[29].

Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)^[29].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[29].

Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу^[29].

Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише: «На початку жовтня 1937 року в супроводі великого чекістського штабу в Чечено-Інгушетію прибув кандидат у члени Політбюро, голова партколегії при КПК при ЦК і заступник Єжова – Шкірятов»^[48]. Шкірятов зібрав у грозненському Домі культури імені Леніна розширений пленум обласного комітету партії - за архівними протоколами пленум ішов 8-10 жовтня 1937 року, учасників було 194^[49] - і покликав туди ж відповідальних працівників міста й районів. Авторханов продовжує: «Шкірятов дав наказ про арешт усіх чеченців та інгушів, які є членами Чечено-Інгуського обласного комітету»^[48]. Чекісти заарештували їх тут же, в залі пленуму. Авторханов пише про продовження: «Потім наказ Шкірятова був поширений і на всіх чечено-інгуських працівників, від голови республіканського уряду до голови сільради»^[48]. У жовтні й листопаді 1937 року НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував голову уряду республіки Алі Горчханова, його заступника Абдул-Халіма Саламова, другого секретаря обласного комітету Хасі Вахаєва, завідувача відділу культури і пропаганди обласного комітету Магомеда Мамакаєва, народного комісара (міністра) освіти Хаміда Окуєва, голову Верховного суду Мусу Ханієва, прокурора республіки Хасана Мехтієва і голову Спілки радянських письменників Саїда Бадуєва. Авторханов пише і про нижні поверхи: «Заарештовані були також голови районних виконавчих комітетів (у Чечено-Інгуській республіці було до 28 районів), майже всі голови сільських Рад, колгоспів та їхні партійні організатори»^[48]. З 23 начальників районних відділів НКВД чеченцем був лише Гойтієв, і НКВД заарештував його теж. НКВД арештовував, а партійні органи знімали з посад - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усього в жовтні 1937 р. було репресовано 30 із 76 членів і кандидатів у члени Чечено-Інгуського обкому, включно з усіма чеченцями та інгушами; 20 із 28 секретарів районних партійних комітетів; 77 членів райкомів і 192 керівних працівники сільських районів республіки»^[14]; у 1938 році колонізатор зняв майже всіх завідувачів земельних відділів районів, 19 голів райвиконкомів і 22 секретарів райкомів^[14].

З літа 1937 до листопада 1938 року НКВД (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) арештовував у республіці людей за категоріями й числами, призначеними в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, описав початок операції: «У ніч з 31 липня на 1 серпня 1937 року за заздалегідь складеними НКВД списками була проведена по всіх аулах і районах так звана «генеральна операція з вилучення антирадянських елементів»»; чекісти звозили заарештованих до Грозного - в центральний гараж «Грознафти», у клуб імені Сталіна, у дім попереднього ув'язнення республіканської міліції^[48]. Авторханов називає «до 14 тисяч людей» заарештованих за першу хвилю; в опублікованому оперативному зведенні про хід операції на середину серпня - близько 2,4 тисячі заарештованих по всій республіці, і розділені вони в ньому за призначеними складами: 888 «куркулів» (селян, яких колонізатор вважав «заможними»), 831 «кримінальник», 682 «контрреволюційного елементу»^[49]. Начальник Гудермеського районного відділу НКВД Грідасов відповів співробітникові, який спитав, як заарештувати людину, якщо матеріалу на неї немає: «Матеріал завжди знайдеться, аби на ньому була кавказька шапка!»^[48]. Арешти тривали до листопада 1938 року: восени 1937 року Москва підняла призначене по республіці число до 3200 людей, а 1 березня 1938 року призначила нове - 10 108 людей, з яких трійка засудила 6767^[49]. 8 вересня 1937 року газета «Правда» надрукувала статтю спеціального кореспондента Кузовкіна під заголовком: «Буржуазно-націоналістичний клубок у Чечено-Інгушетії»^[49]. Авторханов викладає її зміст: автор статті «доводив, що в Чечено-Інгушетії в партійному керівництві та на чолі уряду сидять «буржуазні націоналісти», які ведуть чечено-інгуський народ антирадянським шляхом», а газета й автор закликали не названого на ім'я суддю: «до кінця розплутати буржуазно-націоналістичний клубок»^[48]. Авторханов пише про те, що слідчі виготовили із заарештованих: «Протягом трьох років чекістські слідчі створювали справу «буржуазно-націоналістичної, контрреволюційно-повстанської, бухарінсько-троцькістської, терористично-шпигунської, антирадянської, шкідницької організації» – буквально так звучала багатоповерхова формула звинувачення для верхівки заарештованих»^[48]. У цю «верхівку», яку чекісти назвали «буржуазно-націоналістичним центром Чечні та Інгушетії», слідство вписало 137 колишніх відповідальних працівників республіки. Слідство записало в ці 137 і Абдурахмана Авторханова, який перебував тоді на навчанні в Москві: воно вписувало людей у справу незалежно від того, де вони були і що робили^[14]. Кожному з них слідство поставило статтю 58 - зраду Батьківщини, підготовку збройного повстання, шкідництво, терористичні акти, диверсію, антирадянську агітацію, членство в антирадянській організації і саботаж. За звинуваченням «центр» діяв у союзі з такими самими «центрами» Дагестану, Осетії, Кабардино-Балкарії, Карачаю, Адигеї та Черкесії і готував, як пише Авторханов, «проголошення «Північнокавказької федеративної республіки» під протекторатом Туреччини та Англії», а зв'язок між усіма ними тримав «Московський міжнаціональний центр»^[48].

Колонізатор репресував майже всю Спілку письменників Чечено-Інгушетії. 20 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») розпустило правління письменників республіки - формулювання постанови: «як таке, що виявилося засміченим ворожими буржуазно-націоналістичними елементами /Арсанов, Мамакаєв, Айсханов та інші/»^[49]. Один із засуджених, Халід Ошаєв, писав у 1961 році осетинському письменникові Хаджі-Мурату Мугуєву: «з 12 членів спілки письменників Чечено-Інгушетії було заарештовано 9 людей, засуджено 7 людей, розстріляно 4. Сам я, член Спілки письменників з 1934 року, просидів в ув'язненні 13 років, 2 роки сидів в одиночному ув'язненні»^[50].

13 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») затвердило два списки, що не підлягали розголошенню: № 25/97 - про вилучення літератури, виданої в республіці, - і № 31/107 - про вилучення книжок в обов'язковому порядку з бібліотек і книготорговельної мережі; під заборону потрапили твори 29 авторів, серед яких історик К. Г. Дендієв називає Д. Мадаєва, Х. Яндарова, Н. Музаєва, Д. Мальсагова і Х. Ошаєва^[49]. Перші чеченські літературні твори з'явилися на початку 1920-х років^[14] - колонізатор вилучав і забороняв літературу, якій не було й двадцяти років.

Тортури заарештованих були офіційно дозволені Центральним комітетом більшовицької партії (ЦК ВКП(б)). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...проти всіх заарештованих за політичними статтями широко застосовувалися тортури, офіційно дозволені як заходи «фізичного впливу»»; у листі Сталіна, розісланому в партійні органи в січні 1939 року, говорилося: «ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)»^[14]. Один із виконавців у республіці - Порубай, у записці обласного комітету партії 1938 року названий заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки. Після зміни курсу його судили - звинувачення: «застосовував спотворені методи ведення слідства і примушував заарештованих до давання завідомо неправдивих показань», а за сфальсифікованими ним справами трійка виносила розстрільні вироки^[49]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише, що слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло три роки, і описує його методи: «Слідство велося із застосуванням звичайних для всього СРСР методів фізичних тортур з деякою добавкою для специфічного «національного характеру»»^[48]. Авторханов називає тих, кого чекісти замучили на смерть: «Під час цього слідства до смерті були замучені: колишній голова обласного виконавчого комітету Д.Мачукаєв, колишній завкультпропом обкому М.Гісаєв, колишній секретар Інгуського обкому ВКП(б) Ідріс Зязіков та інші»^[48]. Він пише і про тих, кого тортури довели до самогубства: «Не витримавши режиму тортур, покінчили самогубством: голова планової комісії республіки М.Ісламов, секретар райкому партії М.Бектеміров»^[48]. Авторханов пише про результат: «Шляхом цієї нечуваної інквізиції, названої «попереднім слідством», чекісти змусили до 90 відсотків членів «буржуазно-націоналістичного центру» підписувати і навіть складати «щирі зізнання» у злочинах, яких вони, зрозуміло, не скоювали»^[48]. Заступник голови уряду республіки Абдул-Халім Саламов під тортурами підписав «щирі власноручні показання» про доставку в республіку з Англії через Туреччину 50 гірських гармат, 1000 кулеметів, 200 тисяч гвинтівок, 5 мільйонів патронів, 10 тисяч снарядів і гранат для збройного повстання; там само він написав, що Англія обіцяла підтримати це повстання з повітря. Він назвав і точне місце, де ця зброя закопана в горах; Авторханов пише: «чекісти перерили всі вказані ущелини гір. При цьому, звісно, нічого не знайшли, але побиття тривали з вимогами вказати справжнє місце, де закопана ця зброя»^[48]. Підсудні показали трибуналові сліди тортур; Авторханов пише: «Підсудні, вказуючи на шрами від завданих ран, на вибиті зуби, понівечені частини організму (одного навіть було кастровано під час допиту), заявили, що свої неправдиві показання вони підписали під впливом цих фізичних тортур і в надії, що таким чином буде прискорений день суду, або смерті»^[48].

Позасудовий орган - «трійка» - виносив у Чечено-Інгушетії вироки за оперативним наказом народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року, і склад трійки Єжов затвердив текстом наказу: «Затверджую такий персональний склад республіканських, крайових і обласних трійок: ... Чечено-Інгуська АРСР: голова - Дементьєв; члени Єгоров, Вахаєв»^[51] - народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Дементьєв, перший секретар обласного комітету партії Єгоров і другий секретар Вахаєв. Історик Г. І. Какагасанов описує інститут: «Позасудовий орган, створений для проведення каральної політики... До її складу входили: начальник ОГПУ, секретар парторганізації, прокурор республіки, краю, області»^[42]. Порядок роботи трійки і режим таємниці прописані в тексті наказу: трійки розглядають «матеріали на кожного заарештованого або групу заарештованих», а вироки першої категорії виконуються, як приписує наказ, «з обов'язковим повним збереженням у таємниці часу і місця приведення вироку у виконання»^[51]. Про розстріл рідним засуджених НКВД (Народний комісаріат (міністерство) внутрішніх справ - наступник ОГПУ і попередник сучасної ФСБ) не повідомляв; Какагасанов пише: «Частіше це відбувалося під формулюванням «засуджений без права листування», що означало «розстріл»»^[42]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують і «засудження за альбомами» - вироки заочно, за короткою довідкою, «без ознайомлення із самою кримінальною справою»^[14]: такий порядок заданий наказами за «національними лініями» терору, починаючи з наказу НКВД № 00485. Слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло, за рахунком чеченського історика А. Г. Авторханова - сучасника подій, який писав в еміграції, - рівно три роки^[48]. Судити 137 людей одним процесом чекісти не стали і розбили «центр» на три групи: у першу зібрали радянсько-партійне керівництво республіки - Алі Горчханова, Абдул-Халіма Саламова, Хасі Вахаєва, Хаміда Окуєва і Тучаєва; у другу - безпартійних, яких слідство називало культурно-ідеологічним керівництвом, - Халіда Яндарова, Ахмата Мацієва, Абдурахмана Авторханова, Д. Мальсагова, Магомеда Мамакаєва; у третю - «терористичну групу», куди «чекісти набрали за логікою речей саму молодь»^[48]. Групи постали перед військовим трибуналом Північнокавказького військового округу; Авторханов пише: «з тих, хто дійшов живими до суду, близько 120 людей, винним себе визнав лише один колишній мулла Ахмат Тучаєв. Усі решта в один голос заявили, що всі інкриміновані їм злочини – вигадка, а їхні «щирі зізнання» є неправдивими й вигаданими від початку до кінця», «Усе звинувачення і докази у справі будувалися виключно на цих вимушених тортурами особистих показаннях», «Інших речових доказів або показань свідків для обґрунтування звинувачення не було» - і обвинувальний вирок першій групі трибунал виніс «єдино на підставі показань одного підсудного – А.Тучаєва»^[48]. Трибунал засудив Абдул-Халіма Саламова, Алі Горчханова і Тучаєва до розстрілу, решту - до тюремного ув'язнення від 7 до 25 років^[48]. Зі смертної камери Тучаєв подав клопотання про помилування на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна і написав у ньому: він зізнавався у нескоєних злочинах, бо лише так НКВД обіцяв звільнити його сім'ю і зберегти йому життя^[48]. Москва замінила розстріл усім трьом і знизила строки решті; «терористичну групу» той самий трибунал звільнив цілком, справу «культурників-ідеологів» «взагалі не прийняв до провадження», а тих, хто сидів без «справ», чекісти пропустили через Особливу нараду - відомчий «суд» самого НКВД, який виносив вироки без процесу і без підсудного^[48].

Наступного ранку після нічних арештів 31 липня 1937 року бюро обласного комітету партії постановило: провести в усіх колгоспах збори «з роз'ясненням політичної обстановки на селі», а до 5 серпня - районні та комсомольські збори «про підсумки операції»^[49]. 3 серпня 1937 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК ВКП(б)) телеграмою № 1178 зобов'язав обласні комітети партії: організувати «в кожній області по районах 2-3 відкриті показові процеси» над призначеними «шкідниками сільського господарства» - «широко висвітливши хід судових процесів у місцевій пресі»^[49]. Газета «Грозненский рабочий» висвітлювала відкриті суди з серпня 1937 року - 20 серпня під заголовком: «Суд над колишніми керівниками Чечінгторгу»^[49]. З 11 вересня 1937 року та сама газета друкувала викриття хвилями, день за днем: 11 вересня: «Розплутати буржуазно-націоналістичний клубок» - зі звітом про збори, де «з 587 членів і 132 кандидатів партії, присутніх на зборах... виступило 520 людей»; 15 вересня: «Вороги чечено-інгуського народу: викорчувати і до кінця розгромити банду буржуазних націоналістів»; 16 вересня: «Вороги народу хазяйнують у Чечінгвидаві: вовчу зграю очолює махровий націоналіст Арсанукаєв»; 17 вересня: «Викрити і розгромити підлу банду буржуазних націоналістів! - такий спільний голос парторганізацій Чечено-Інгушетії»; людей газета викривала поіменно - Горчханова, Саламова, Мехтієва, Вахаєва, Окуєва, Ханієва, Мацієва, Яндарова^[49]. 27 вересня газета надрукувала анонс: «Шкідники зерна: до майбутніх процесів» - за три дні до репортажу про сам суд; 12 жовтня під заголовком: «Суд над шкідниками з Артемівського елеватора» - газета відзвітувала: «робітники і домогосподарки, що переповнили залу, зустріли вирок бурхливими оплесками»; 3 листопада під заголовком: «Суд над шкідниками 2-го нафтопереробного заводу»^[49]. У березні 1938 року учасники мітингу в Жовтневому районі Грозного вимагали від Військової колегії Верховного суду СРСР розстрілу «скажених фашистських собак»^[49], «Грозненский рабочий» 11 березня надрукував відкритий лист піонерів грозненської школи № 3 з вимогою «фізичного знищення озвірілих ворогів народу»^[52], а про суд 16-26 березня історик К. Г. Дендієв пише: розгляд справи «Буржуазно-націоналістичної троцькістсько-бухарінської контрреволюційної групи Абастова, Кебієва, Зармаєва та ін.» «слухався у відкритому засіданні, за участю державного обвинувача й органу захисту», а обвинувальний висновок надрукував «Грозненский рабочий»^[49].

11 липня 1937 року окупаційна влада затвердила число «що підлягають розстрілу» людей у Чечні: 862 «куркулі» (селяни, яких колонізатор вважав «заможними») і 555 «кримінальників» - разом 1417 людей^[49]; в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу)^[51]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про розстріляних письменників: «з 12 членів Чечено-Інгуської Спілки письменників були заарештовані 9, засуджені 7, зокрема четверо - С. Бадуєв, А. Дудаєв, Ш. Айсханов, С. Озієв - засуджені до розстрілу»^[14]. НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував одного з цих чотирьох - письменника Абді Дудаєва - 24 листопада 1937 року «без санкції прокурора», зі стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації», а 2 грудня за рішенням «трійки при НКВД ЧІАСРР» чекісти його розстріляли - вісім днів від арешту до вбивства; у висновку в справі від 13 травня 1958 року сказано: «Слідство у справі Дудаєва проводилося з порушенням закону, очні ставки зі свідками не проводилися»^[49]. Москва особисто затверджувала списки затриманих на розстріл: Сталін, Молотов і Жданов підписали список від 7 грудня 1937 року, і 28 грудня Військова колегія Верховного суду СРСР винесла за ним 32 смертні вироки^[49]; 12 вересня 1938 року Політбюро затвердило новий список тих, хто підлягав її суду: з 61 підслідного 50 ішли у справі «буржуазно-націоналістичного центру», і 55 з них значилися «в розстрільній статті»^[49]. 29 червня 1938 року Військова колегія засудила на різні строки велику групу технічної інтелігенції республіки, а 30 людей засудила до розстрілу - чекісти розстріляли їх того ж дня^[49]. У звинуваченні у справі Порубая - заступника народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки, якого судили після зміни курсу, - сказано: «Сфальсифікував слідчі справи на Хамзатханова, Алієва, Хасієва, Каділова, Ухуєва, Мутушева, всі ці особи рішенням трійки засуджені до ВМН» - «ВМН» означало розстріл^[49]. Чекісти скидали тіла вбитих у дві ями-траншеї на центральному цвинтарі Грозного - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: туди «в жовтні, листопаді і грудні 1937 р.» скидали «тіла розстріляних»^[49]. А. Божедомов розкрив поховання влітку 1990 року - розкопками за участю членів Чечено-Інгуського «Меморіалу» і працівників краєзнавчого музею^[49].

Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС для фізичного знищення представників етнічних меншин^[53]. Механізм задали оперативні накази наркома Єжова: № 00485 від 11 серпня 1937 року відкрив польську операцію - «з 20 серпня 1937 року розпочати широку операцію, спрямовану на повну ліквідацію місцевих організацій „ПОВ"», з терміном завершення «у 3-місячний строк»^[54], - а № 00439 від 25 липня 1937 року — німецьку^[55]; за їхніми лекалами пройшли грецька, болгарська та інші операції^[53]. Масштаб записано у звітності самого карателя: за цифровими зведеннями 1-го спецвідділу НКВС УРСР від 30 серпня 1938 року, в порядку наказів №№ 00485, 00593 та інших по республіці заарештовано 94 659 осіб (54 011 - по польській лінії, 23 036 - по німецькій, 5 642 - по грецькій), з них до 1 липня 1938 року засуджено 61 683; загалом же зі 197 945 засуджених НКВС УРСР за звітний період до розстрілу присуджено 122 274 особи - майже двоє з кожних трьох^[56]. За всіма «національними лініями» СРСР засуджено 335 513 осіб, з них розстріляно 73,66%^[13].

Масове примусове виселення за розверсткою: «згідно з постановами Ради народних комісарів від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному переселенню підлягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини»; загалом «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб»^[57]. Хвилі були окремими: осадників виселяли за постановою РНК СРСР від 5 грудня 1939 року № 2010-558сс - її текст залишається в закритому Архіві Президента РФ (фонд 93), а порядок операції відомий з Інструкції НКВС, затвердженої 29 грудня 1939 року^[58]; родини офіцерів, поліцейських і тюремників виселяли за постановою від 2 березня 1940 року № 289-127сс^[59].

Нейтралізація політично активного шару через масові арешти: одразу після «Народних зборів» відбулися «арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві»^[60]; «всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв»^[60], а заарештованих чекали розстріл, тюрма або табори ГУЛАГу: «Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув'язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН»^[60].

Переміщення сотень тисяч людей до спецпоселень і таборів як система примусової праці: за неповні два роки «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»^[57] – вислані скеровувалися на роботи у віддалені регіони без права виїзду.

СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»^[14]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»^[46]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей^[14]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»^[46], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»^[14]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»^[14]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»^[14]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»^[46] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»^[46] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»^[48]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»^[14]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року^[61], Європейським парламентом 2004-го^[62] та Україною 2022-го^[63].

СРСР у вересні 1941 року створив у складі місцевих органів НКВД (попередника сучасної ФСБ), зокрема в Чечні, особливі відділи боротьби з бандитизмом, а в Шатойському, Галанчозькому та Ітум-Калінському районах - постійні оперативні групи, чиє завдання історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають словами «швидко припиняти будь-які прояви бандитизму»^[14]. Першою стала військова операція 30 жовтня - 15 листопада 1941 року районами оголошеного «повстання»: за доповіддю 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії), убито 36 людей, записаних «бандитами», затримано 251 - «повстанців — 127, бандитів — 7, бандповстанців — 13, дезертирів — 104»^[46]. 5 грудня 1941 року в селі Гіхи Урус-Мартанівського району полк двогодинним боєм знищив групу з десяти людей, яку доповідь називає «кадровою бандою» Кайдова Азака: троє вбиті, семеро затримані^[46]. Того ж грудня для підтримки оперативних груп СРСР сформував у Чечні 178-й мотострілецький батальйон, розгорнутий наступного року у 141-й полк військ НКВД (у доповіді командира полк названо стрілецьким, в істориків - гірськострілецьким)^[14]. Рахунок полку за 1941 рік, з 25 жовтня по 1 січня 1942 року: убито 59 людей, затримано 390^[46].

СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію^[14]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»^[14]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»^[14]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»^[48]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»^[48].

У квітні-травні 1943 року співробітники радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) на чолі із заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки Колесниковим під час «операцій з боротьби з бандитизмом» затримували чеченців, «підозрюваних у зв'язках з бандитами», і розстрілювали їх «незаконно, без суду і слідства» - за два місяці 25 людей, «ні в чому не винних громадян»: у селі Бачі-Юрт за наказом командира кавалерійського взводу Волосова конвой розстріляв 17 з 19 затриманих, серед них 15-річну дівчину; в селі Бельти конвой на чолі з командиром відділення радянської міліції Дубасовим «без жодних приводів» розстріляв чотирьох і привіз до районного відділу НКВД їхні трупи; на хуторі Кулой командир батальйону військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) Мейшвілі розстріляв братів Байсара та Баїма Батаєвих, Джамалані Піталова та Мавлу Чебієва^[46]. Кати списували розстріли на «спробу втечі», Колесников давав «висновок про правильність застосування зброї»; усе це встановила Головна військова прокуратура за листом чеченця Дохтукаєва із заслання - підсумок 1957 року доповіли голові уряду СРСР Булганіну, але до суду нікого так і не притягнули: сплив десятирічний строк давності^[46].

СРСР обманом виманював чеченців, які переховувалися в горах від окупаційного режиму, обіцяючи свободу, - в паперах НКВД (попередника сучасної ФСБ) це називалося «легалізацією». Тих, хто повірив обіцянкам, заарештовували або висилали разом зі співвітчизниками до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан) у ході геноцидної операції «Сочевиця». У довідці начальника управління внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва (1956) сказано: лише за вересень-жовтень 1943 року «легалізовано 30 банд, до складу яких входило 183 особи, та 60 бандитів-одинаків»^[46]. Історик П. М. Полян пише: на обліку НКВД «стояли 1300 так званих легалізованих бандитів, тобто тих, хто з'явився, за взаємною домовленістю, з повинною і був звільнений за це від репресій. Усіх або майже всіх з них заарештували незадовго до виселення або в його ході»^[46]. У дні виселення війська оголошували прощення тим, хто пішов у гори, - і висилали тих, хто вийшов. Російський студент-очевидець з Грозного, чиє свідчення надрукував еміграційний журнал «Прометеус» 1949 року і наводить чеченський історик А. Г. Авторханов, пише: «Одночасно була оголошена амністія [обіцянка не карати] для тих, хто пішов у гори, якщо вони з'являться добровільно. Фактично дехто з них і з'явився, але їх також виселили…»^[48]. Влітку 1944 року колонізатор повторив обман: історик П. М. Полян пише, що в червні з Казахстану до Грозного доставили висланих у лютому «випробуваних» релігійних авторитетів, і ті схиляли сотні чеченців, які переховувалися, «до легалізації і, отже, до виселення»^[46].

Колонізатор відрізав чеченцям медичну допомогу з першого дня виселення: чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що війська, виганяючи людей з домівок, «хворих скидали з лікарняних ліжок»^[64]. В ешелонах спалахнув висипний тиф - у довідці радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) від 7 квітня 1944 року про довезених до Киргизії сказано: «померло 412 людей і 278 госпіталізовано»^[65]. Без карантину й медицини на місцях епідемія розрослася: до 1 квітня 1944 року в Казахстані захворіло близько 4800 людей, у Киргизії - понад 2000^[14]. Колонізатор під загрозою арешту заборонив місцевим жителям допомагати вмираючим чеченцям. Чеченський історик А. Г. Авторханов пише: «Місцевому населенню було категорично заборонено надавати допомогу вмираючим подачею їжі, води чи медикаментів. Навіть простий вияв людського співчуття до гинучих жінок і дітей карався арештами»^[48].

СРСР, депортуючи чеченців та інгушів з рідної землі, не подбав про продовольство в місцях заслання - від голоду і хвороб у засланні за чотири з половиною роки померла майже третина депортованих. Колонізатор відібрав у народу худобу й продовольство ще вдома: постановою Державного комітету оборони СРСР від 31 січня 1944 року народні комісаріати (міністерства) зобов'язувалися «прийняти на Північному Кавказі від спецпереселенців худобу та сільськогосподарську продукцію... з видачею на прийняте обмінних квитанцій», а з відібраної худоби 350 коней, «придатних до стройової служби», передавалися кавалерійським частинам радянської міліції^[66]. Народний комісар (міністр) внутрішніх справ Киргизької РСР Пчелкін доповідав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ СРСР Берії 22 квітня 1944 року: продовольство, привезене засланцями, «вичерпується», «встановлена норма вкрай недостатня», колгоспи допомогти «не в змозі через його відсутність, внаслідок чого в окремих районах мають місце випадки... вживання коренів і трав»^[46]. Історик П. М. Полян пише: через нестачу продуктів, приміщень і кормів засланцям у Киргизії «довелося забити до 90 %» худоби, виданої «в порядку відшкодування за залишену ними в місцях колишнього проживання», а виділені їм фонди місцеве начальство роздавало іншим - у Казалінському районі «одну тонну хліба видали місцевому партактиву», в колгоспах Базар-Курганського району «продукти видали лише працездатним спецпереселенцям, а непрацездатних позбавили пайка»^[46]. У засланні чеченці та інгуші вмирали десятками тисяч: до кінця 1944 року число засланців («спецпереселенців» у термінах колонізатора) в Киргизії впало приблизно на 11,5 тисячі, в Казахстані - більш ніж на 46 тисяч людей^[14]. 1945 року серед північнокавказьких засланців померло 44 652 дитини - народилося 2230; голодувало не менш як 80 тисяч людей^[14]; взимку 1948-1949 років у Казахській РСР (нинішньому Казахстані) голодувало до 118 тисяч, 418 людей померли від голоду^[14]. До жовтня 1948 року в засланні померло близько 146,9 тисячі північнокавказьких засланців; прямі втрати чеченців та інгушів історики оцінюють у 145,7 тисячі людей, а разом з ненародженими - у 300 тисяч; довоєнну чисельність народ відновив лише до 1959 року^[14].

Радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) зобов'язав засланих чеченців та інгушів («спецпереселенців» у термінах колонізатора) старших за 12 років щомісяця відмічатися в спецкомендатурі - наглядовій конторі відомства на місці заслання; з 16 років комендатура заводила особові справи; колонізатор заборонив їм вступати до більшовицької партії, її молодіжної спілки («комсомолу») та профспілок і не брав їх до армії^[67]. З січня 1945 року комендант міг без суду заарештувати «винних» до 5 діб або оштрафувати до 100 рублів^[14]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселення оголошено вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги, за сприяння втікачам - до 5 років тюрми^[14].

Колонізатор замкнув засланих чеченців та інгушів у місцях вселення: комендатури заборонили відлучки без свого дозволу, діяла кругова порука «десятидвірок» - десять сусідніх дворів відповідали одне за одного^[14]. Люди все одно тікали: за весну 1944 - кінець 1950 року - понад 20,6 тисячі втеч, майже всіх утікачів чекісти затримали^[14]. 1948 року колонізатор заборонив засланцям жити ближче ніж за 100 кілометрів від кордону СРСР і повторно переселив понад 6 тисяч людей углиб Казахстану^[14].

Колонізатор скасував саму республіку чеченців та інгушів і розкраяв їхню землю між сусідами: 7 березня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та про адміністративний устрій її території»^[67]: рівнинна Чечня увійшла до створеного тоді ж Грозненського округу Ставропольського краю - через місяць колонізатор перетворив його на Грозненську область^[46], гірську частину поділено між Грузинською РСР (нинішньою Грузією) та Дагестанською АРСР (нинішнім Дагестаном у складі Росії), інгушські землі передано Північній Осетії^[14]. Юридично скасування закріплено законом від 25 червня 1946 року^[67].

23 лютого 1944 року колонізатор мобілізував у Грозному студентів і домогосподарок, не зайнятих на фабриках, і з шостої ранку розвіз їх по чеченських аулах, з яких через півгодини після їхнього прибуття війська забрали заарештованих чеченців. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення одного з мобілізованих - російського студента Грозненського нафтового інституту: «У такий спосіб ми були за ретельно розробленим планом розподілені по аулах, 20 - 30 людей на аул»^[48]. Студент пише про роботу, яку їм дали в аулах: «Завдання студентів полягало в тому, щоб до прибуття переселенців з Курської та Орловської областей тримати господарство в порядку. Ми мали збирати худобу, годувати її, прийняти зерно, інвентар тощо»^[48]. До середини травня 1944 року до Грозненської області прибуло переселенців числом у 40% від виселених чеченців, зокрема 6800 сімей зі Ставропольського краю^[14]. У передані Дагестану райони колонізатор переселив 65 тисяч людей з 224 гірських дагестанських селищ^[14]. Гинули й переселенці: в Аухівському районі за 1944-1947 роки від хвороб померло близько 2 тисяч - майже третина - переселених лакців, одного з гірських народів Дагестану^[14].

На спустілій після виселення чеченців землі колонізатор знищував міські знаки їхньої історії: розорив республіканський краєзнавчий музей і підірвав пам'ятник чеченському командирові Асланбеку Шеріпову^[14].

Колонізатор плюндрував святині та могили виселених чеченців. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...за розпорядженням партійно-радянських органів були розграбовані навіть мечеті та кладовища... Могильні чурти (камені) лягли в основи фундаментів заводів, тваринницьких ферм, ними мостили вулиці міст, викладали бордюри тротуарів»^[14]. Колонізатор знищив міську мечеть Грозного^[14].

Депортувавши чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор спалював його книги й рукописи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На майданах і вулицях Грозного запалали вогнища з книг. Спалювалася вся література та підручники арабською, чеченською та інгушською мовами»^[14]. Історик Д. А. Хожаєв пише про родові хроніки - тяптари: «Три дні і три ночі горіло вогнище в центрі Грозного, в полум'ї якого були знищені майже всі чеченські тяптари, а також уся рукописна й друкована література, присвячена історії та культурі чеченців»^[68]. З аулів, пише Д. А. Хожаєв, у відкритих вантажівках везли «давні рукописи, релігійно-філософські трактати, арабомовні книги з математики, астрономії, медицини, історичні хадиси, давні перекази чеченців та інгушів арабською і чеченською (арабської графіки) мовами, світську художню літературу. Усі ці книги й рукописи були звалені в Грозному просто на сніг біля туалету в сквері, що прилягає до Палацу піонерів»^[64].

Колонізатор стирав чеченські та інгушські імена з мапи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Поспіхом перейменовувалися вулиці, селища, аули й райони»^[14]. Історик П. М. Полян пише про інгушські землі, передані Північній Осетії: «були репресовані й усі інгушські топоніми, їх замінили осетинськими або російськими» - указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29 квітня 1944 року Пседахський район став Аланським, Назранівський - Коста-Хетагурівським, Ачалуцький - Нартівським, а указом від 30 серпня 1944 року колонізатор перейменував «усі райони та їхні центри» Грозненської області^[46]. Чеченські землі, що відійшли Грузії, колонізатор назвав Ахалхевським районом^[14].

Регулярні чекістсько-військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл: нарком внутрішніх справ УРСР Т. Строкач особисто «керував та координував оперативно-чекістські операції з ліквідації підпілля Організації українських націоналістів, підрозділів Української повстанської армії, масові депортації населення в Західній Україні»^[1]. Уже «5 квітня 1944 на підставі розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА»^[57].

Позасудові вбивства цивільних у ході придушення повстанського руху: Президія ЦК КПРС у постанові «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року сама визнала: «З 1944 по 1952 рр. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, убито понад 153 тис. осіб, вислано навічно з меж УРСР понад 203 тис. осіб»^[69][12] – убитих влада не поділяла на повстанців і цивільних, а вже 2 липня 1953 року, після арешту Берії, саму постанову скасували як таку, що сприяє «активізації буржуазно-націоналістичних елементів»^[69]. Терор вели й переодягнені «спецгрупи» МДБ, що діяли під виглядом УПА: воєнний прокурор військ МВС Українського округу Кошарський у доповідній Хрущову (15 лютого 1949) наводив «приклади побиття, зґвалтувань, грабунків населення» агентами-бойовиками і констатував: «дії т. зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями»^[15].

Створення атмосфери тотального страху через криваві провокації спецгруп НКВС, що діяли під виглядом УПА: нарком Строкач «ініціював формування спец. груп НКВС УРСР з колиш. партизанів для боротьби з УПА» і «власноруч допитував захоплених керівників проводів ОУН Західної України»^[1]. Терор був і демонстративним: «Однією з форм боротьби була політика залякування членів ОУН і УПА та місцевого населення: відкриті судові процеси та страти, виставлення тіл загиблих на загальний огляд, руйнування повстанських могил»^[70].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру та депортація українців Закерзоння: вивезення «бандпосібників» цілими родинами почалося одразу - вже влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[57]; загалом за 1944–52 роки на спецпоселення вивезено 203 662 особи, серед них «представників родин членів Організації українських націоналістів і вояків Української повстанської армії та їх симпатиків — 182 543 особи»^[57]. Акцію «Вісла» було проведено, щоб «позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц. укр. людності», і завершилася вона розсіянням громади: влада позбулася українського населення, «розпорошивши бл. 150 тис. осіб»^[4].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН і запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до таборів ГУЛАГу, на який режим покладав «ізоляція „ненадійних елементів"» як одне з ключових завдань^[12]. Під час акції «Вісла» для цивільних, запідозрених у сприянні підпіллю, передбачалося «запровадження військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно»^[4]. До 1951 року українці стали другим народом ГУЛАГу: за відомчою статистикою, «Національний склад ув'язнених ГУЛАГу (станом на 1 січня 1951 р.)» налічував 506 221 українця з приблизно 2,5 млн ув'язнених - близько 20%^[71].

Використання полонених учасників опору та депортованих як безплатної робочої сили: до завдань ГУЛАГу входило «використання їх як дешевої робочої сили і перекидання, в разі потреби, з місця на місце»^[12]; депортованих із Західної України направляли на спецпоселення та важкі роботи - лише влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[57].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції: у справі Єврейського антифашистського комітету «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітко, П.Маркішу, І.Феферу. 12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[8].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[72].

Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі: «Почалися адміністративні репресії проти „підписанців", кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами»^[73].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ: Василь Стус «12 січня 1972 заарештований разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями», а після вступу до Гельсінської групи в жовтні 1979 року був «14 травня 1980 заарештований вдруге» і засуджений на 10 років ув'язнення та 5 років заслання^[1]. Він «помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36» і був похований «в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі»^[1].

Насильницьке зникнення ключового функціонера руху: «у ніч з 15 на 16 січня 1994 двоє озброєних невідомих увірвались в секретаріат НРУ в Києві, забрали деякі документи, шукали Бойчишина» - голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина більше ніхто не бачив. Розслідування було саботоване: правоохоронці «спочатку не поспішали приймати заяву про зникнення політика, а відтак демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину», причому «слідчих не стільки цікавили обставини нападу на Секретаріат та зникнення Бойчишина, як фінансування партії»^[74].

Негайна ліквідація незалежної преси: постанова ГКЧП № 2 від 19 серпня 1991 року приписала «Тимчасово обмежити перелік центральних, московських міських і обласних суспільно-політичних видань, що випускаються, такими газетами: «Труд», «Рабочая трибуна», «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Советская Россия», «Московская правда», «Ленинское знамя», «Сельская жизнь»»^[75] – усе, що не увійшло до списку, виходити не могло.

Спроба фізичного усунення лідера демократичної опозиції В. Ющенка в розпал передвиборчої кампанії через отруєння діоксином: наприкінці грудня 2004 року «пацієнт надійшов з отруєнням ТХДД; рівні в сироватці його крові (108000 пг/г ліпідної маси) більш ніж у 50 000 разів перевищували показники звичайного населення»^[76]. Отруєння призвело до тяжкого спотворення обличчя кандидата.

Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника: Москва «використовувала низку компаній-посередників (Itera з 1998 року, Eural Trans Gas з 2003-го, Rosukrenergo (RUE) з 2005-го) для транспортування, а іноді й постачання газу в Україну», причому така практика «давно критикувалася в європейських урядових колах та органами корпоративного управління (де занепокоєння викликала їхня непрозорість)»^[77]. Співвласник RUE Дмитро Фірташ у грудні 2008 року, за записом посла США, «визнав зв'язки з діячем російської оргзлочинності Семеном Могилевичем, заявивши, що йому було потрібне схвалення Могилевича, щоб узагалі ввійти в бізнес»^[78].

Приведення до влади підконтрольної адміністрації під прикриттям військових: рішення кримського парламенту ухвалювалися в умовах, коли «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[79]. ГА ООН визнала подальший референдум таким, що не має сили, і підтвердила, що він «не був санкціонований Україною»^[80]. УВКПЛ зафіксувало й саму сцену «обрання»: у ніч проти 27 лютого «озброєні групи без розпізнавальних знаків захопили будівлі місцевого уряду та парламенту», а «27 лютого члени парламенту Криму, у присутності озброєних людей, відправили у відставку місцевий уряд та обрали Сергія Аксьонова главою Криму»^[81].

Захоплення Слов'янська збройною групою, що перейшла кордон, і формування сепаратистських «ДНР»/«ЛНР»: командир загону прямо визнав, що «практично маховик війни, яка досі йде, запустив наш загін», і що «спусковий гачок війни все-таки натиснув я»^[82]. Паралельно «групи озброєних людей незаконно здійснили добре організоване і скоординоване захоплення громадських будівель та відділень міліції і служб безпеки»^[83]. Керівництво «республіки» від самого початку було присланим із Москви: «Олександр Бородай - перший прем'єр-міністр ДНР, який 2014 року передав повноваження Олександрові Захарченку», москвич, що виріс «в інтелігентній московській родині»^[84].

Використання пов'язаного зі спецслужбами хакерського угруповання для зламу програмного забезпечення українських артилеристів: «файл 'Попр-Д30.apk' був пов'язаний з легітимним застосунком, який спочатку був розроблений усередині України офіцером 55-ї артилерійської бригади Ярославом Шерстюком», а «поглиблений реверс-інжиніринг показав, що APK містив Android-варіант X-Agent» - імпланта, ексклюзивним оператором якого є FANCY BEAR^[85]. Тим самим інструментарієм велися кібератаки на українську енергомережу взимку 2015 і 2016 років^[86][87].

Цілеспрямовані кібератаки російських спецслужб на розподільчі підстанції української енергомережі взимку 2015 та 2016 років з метою масового відключення електроенергії для цивільного населення^[86][87].

Спроба збройного захоплення влади навесні 2014 року через штурм обласних адміністрацій: ООН зафіксувала, що вже «у середині квітня 2014 року» «групи озброєних людей незаконно здійснили добре організоване і скоординоване захоплення громадських будівель та відділень міліції і служб безпеки в містах і селищах Донецької та Луганської областей», а «з метою збереження контролю над захопленими районами ці групи звели барикади і блокпости»^[83]. У Харкові переворот було швидко придушено.

Розпалювання збройних сутичок в Одесі 2 травня 2014 року: ООН фіксує насильство, скоєне «в Одесі 2 травня 2014 року під час зіткнень між прибічниками єдності та прибічниками федералізації України, внаслідок яких загинули 48 осіб, переважно прибічники федералізації країни», і зазначає, що «до відповідальності досі ніхто не притягнутий»^[83]. Кульмінацією стала пожежа в Будинку профспілок, де сховалися активісти: моніторингова місія ООН серед головних нерозслідуваних питань називала, «чим була викликана пожежа в Будинку профспілок» і «хто винен у вбивствах»^[88].

Масштабные операции спецслужб РФ по кибершпионажу, перехвату данных (в том числе через взлом публичных сетей Wi-Fi) и скрытому развертыванию деструктивного ПО против украинских организаций и граждан^[89][90].