Агресори можуть цілеспрямовано блокувати доступ мирного населення до медичних послуг, ліків та гуманітарної допомоги, а також атакувати лікарні та перешкоджати роботі рятувальних місій. Це максимізує втрати серед цивільних осіб і поранених, виснажуючи ресурси колонізованого суспільства та придушуючи його здатність до опору.
Колонізатор відрізав чеченцям медичну допомогу з першого дня виселення: чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що війська, виганяючи людей з домівок, «хворих скидали з лікарняних ліжок»[1]. В ешелонах спалахнув висипний тиф - у довідці радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) від 7 квітня 1944 року про довезених до Киргизії сказано: «померло 412 людей і 278 госпіталізовано»[2]. Без карантину й медицини на місцях епідемія розрослася: до 1 квітня 1944 року в Казахстані захворіло близько 4800 людей, у Киргизії - понад 2000[3]. Колонізатор під загрозою арешту заборонив місцевим жителям допомагати вмираючим чеченцям. Чеченський історик А. Г. Авторханов пише: «Місцевому населенню було категорично заборонено надавати допомогу вмираючим подачею їжі, води чи медикаментів. Навіть простий вияв людського співчуття до гинучих жінок і дітей карався арештами»[4].