Агресори можуть здійснювати примусовий розпуск, заборону та криміналізацію діяльності незалежних просвітницьких, культурних, наукових і благодійних товариств корінного народу. У гострій фазі ця техніка застосовується для нейтралізації захисту, позбавляючи суспільство легальних структур для горизонтальної самоорганізації. У довгостроковій перспективі вона слугує закріпленню контролю, оскільки ліквідація національних громадянських інституцій унеможливлює легальний розвиток національної культури та формування незалежних еліт.
Знищення першої політичної організації української інтелігенції за доносом студента Петрова до таємної поліції: «В берез. 1847 т-во було розгромлене жандармами. Поліції вдалося виявити 12 чл. законспірованої орг-ції»[1].
Зачистка громадянських спільнот на хвилі придушення повстання: «придушення польського повстання 1863–1864 рр., яке справило відповідний вплив на українофільський рух, що інтерпретувався царською адміністрацією як австрійська інтрига, привели до саморозпуску громад і згасання суспільної активності»[2].
Театр заборонено не як репертуар, а як інституцію: третім пунктом перегляду 1881 року приписано «цілковито заборонити влаштування спеціально малоруського театру і формування труп для виконання п'єс і сцен виключно малоруським наріччям»[3]. Окремі п'єси при цьому дозволялися - з дозволу адміністрації на кожну постановку. Заборона била не по тексту, а по можливості існування постійного колективу: грати іноді можна, бути українським театром не можна. Доповідь із цим пунктом подав міністр внутрішніх справ Ігнатьєв, соізволення імператора надійшло 8 жовтня 1881 року[3].
Пряме закриття легальних просвітницьких товариств: із близько сорока «Просвіт» підросійської України на Полтавщині та Харківщині їх забороняли від самого заснування, а в 1908–1910 роках, за Столипіна, ліквідовано практично всі інші, крім відділів Катеринославської губернії[4]. Розгром дістав доктринальне обґрунтування: Столипін у зверненні до Сенату заявив, що пожвавлення українського культурного життя небажане, бо «три основні гілки східнього слов'янства і походженням і мовою не можуть не складати одного цілого»[4].
Циркуляр Столипіна губернаторам (20 січня 1910) — повна заборона самоорганізації: «при обговоренні клопотань про реєстрацію будь-яких інородницьких товариств… належить… неухильно відмовляти в реєстрації їхніх статутів»[5].
Силове придушення протестів і репресивні заходи проти національної самоорганізації того ж періоду: столипінське «розпорядження губернаторам… з вимогою припинити реєстрацію «інородчеських», у т. ч. і українських, нац. культурно-просвітницьких т-в»[6].
10 вересня 1919 року полковник Матвєєв, що тимчасово очолював адміністрацію білих у місті Миколаєві, видав розпорядження: всі спілки й товариства, які не подали свої статути або не затверджені окружним судом, вважаються закритими[7]. Українські просвітницькі товариства, що виросли за роки революції без затвердження за дореволюційним порядком, підпадали під цю умову цілком: щоб закрити їх, окремого наказу не було потрібно - саме так, формально нейтральною умовою, білі й закривали українські товариства. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: українські установи за білих було ліквідовано, а на їхньому місці заводилися російські[8].
Колонізатор репресував майже всю Спілку письменників Чечено-Інгушетії. 20 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») розпустило правління письменників республіки - формулювання постанови: «як таке, що виявилося засміченим ворожими буржуазно-націоналістичними елементами /Арсанов, Мамакаєв, Айсханов та інші/»[9]. Один із засуджених, Халід Ошаєв, писав у 1961 році осетинському письменникові Хаджі-Мурату Мугуєву: «з 12 членів спілки письменників Чечено-Інгушетії було заарештовано 9 людей, засуджено 7 людей, розстріляно 4. Сам я, член Спілки письменників з 1934 року, просидів в ув'язненні 13 років, 2 роки сидів в одиночному ув'язненні»[10].
Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР[11]: національні райони та сільради ліквідовано постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1938 року[12], а постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року реорганізувала національні школи й технікуми та перетворила Одеський німецький педагогічний інститут на інститут іноземних мов[13].