Уряд

Уряд Московського царства використовував релігійну ідентичність та концепцію захисту одновірців для ідеологічного прикриття воєнної експансії: історик Майкл Ходарковський констатує, що дипломатичний апарат позиціонував царя як «універсального християнського правителя, який «підтримував істинну християнську віру»»^[1], а вторгнення мотивувалися «божественним обов'язком рятувати православних християн з невірного полону»^[1]; у результаті, як резюмує історик Майкл Ходарковський, під час просування на нові території «військові та політичні інтереси Москви більше не могли бути відокремлені від ідеологічної й теологічної риторики експансії»^[1], через що Північний Кавказ «став релігійним фронтиром»^[2].

Уряд Московського царства фабрикував історичні наративи для юридичного обґрунтування вторгнення на нові території: історик Майкл Ходарковський вказує, що в дипломатичному листуванні чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу нібито здавна були московськими «підданими в Рязанському краї, а потім втекли з Рязані й оселилися в горах»^[1].

Окупаційна адміністрація зобов'язувала підпорядковані спільноти Нохчі брати участь у військових кампаніях: історик Е. Н. Кушева вказує на документи «про можливість участі мурзи Шиха... в поході російських ратних людей»^[3].

Створення спеціалізованого відомства для управління автономією: через Малоросійський приказ царський уряд «здійснював контроль за політико-адм. діяльністю гетьман. адміністрації та царських воєвод в Україні»^[4] – управління Гетьманщиною було вбудовано в московську приказну вертикаль.

Пряме вилучення економічних ресурсів автономії: «Збирання податків з укр. населення (за винятком козац. стану) покладалося на царську адміністрацію. Зібрані кошти залучалися до царської скарбниці»^[5].

Юридична фіксація розколу території. Москва цілеспрямовано роздробила колись єдину країну, перетворивши такі важливі регіони, як Запорожжя, на безправні буферні зони під спільним управлінням: «...Запорожжя (яке за договором 1667 року перебувало у спільному правлінні Москви та Варшави)»^[6].

Відчувши політичну владу над Лівобережжям, Москва негайно спробувала перехопити право на збирання податків, щоб напряму викачувати ресурси: «спроби російських воєвод... запровадити в Україні свою систему оподаткування призводили лише до бунтів (наприклад... спроба перепису 1666 року...)»^[6].

Юридична фіксація розколу країни на дві частини з перетворенням Правобережжя на буферну зону: «За умовами Вічного миру Правобережжя залишилося за Польщею... домовилися й постановили, що ті місця мають залишатися пустими, як нині є»^[6][7].

Перекладання фінансового та логістичного тягаря імперських воєн на плечі автономії: «Корм охочим військам постачали посполиті, вони ж заготовляли на зиму сіно для військової артилерії»^[6][7].

Скасування полково-сотенного адміністративного устрою на догоду імперському поділу земель: сейм 1699 року ухвалив рішення «про заборону козацтва на Правобережжі»^[8].

Підготовка демонтажу автономії під час реформ 1707 року: за свідченням Орлика, козацька старшина очікувала, що імперія готується «Козаків у регулярне військо перемінити… права і вольності військові поламати»^[6][7].

Підготовка до ліквідації Гетьманщини через губернську реформу, до якої штучно вписувалися козацькі міста. Москва планувала «городи Малоросійські у свою область відбирати»^[6][7].

Курс на повне поглинання та знищення самого імені козацької держави. Орлик у Бендерській конституції 1710 року фіксував намір Москви «Військо Запорозьке Низове викоренити й ім'я того вічно згладити»^[6]. Грушевський підтверджує системність курсу: союз Мазепи зі шведським королем лише «дав притоку правительству московському… взяти ся сильнїйше до касовання української автономії. Таку лїнїю московське правительство вело з самого початку»^[9]. Йшлося про поневолення всього народу: Московська держава, за преамбулою конституції Орлика, змогла права та вольності «порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо»^[10].

Перекладання утримання мобілізованих на самих підданих: відправлені на імперські будови козаки залишалися без постачання і «великої зазнають нужди від голоду, не маючи ні для себе харчів, ні стацій зимових, ні для коней корму»^[6]. Робітників для казенних будов цар приписував просто «взяти з України, тих міст, які у вас відомі»^[6], а на самих роботах люди гинули «від непосильної праці, голоду й важкого клімату»^[4].

Уряд Московського царства полонив і фізично знищив лідера опору: історик Я. З. Ахмадов констатує, що цар «особисто вирішував долю керівників повстанців»^[11], внаслідок чого ватажок Мурат Кучуков, «який пораненим потрапив у полон, був повішений»^[11].

Уряд Московського царства застосовував показові жорстокі страти для психологічного зламу корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що полонений лідер повстання був «повішений за ребро на гаку відповідно до наказу Петра I П.М. Апраксіну («вчини жорстоку смертну кару»)»^[11].

Кампанія зі стирання імені лідера опору (damnatio memoriae): «Два століття ім'я і діла Мазепи вимазувалися… Збивали його герби на збудованих ним храмах, замазували його ім'я на книгах»^[7][6].

Видання офіційного маніфесту про заборону використовувати саму назву Січі в будь-яких документах^[6]. Фізичне нищення пам'яті: «оскверняли могили старих запорожців»^[7].

Ліквідація державності та міжнародної суб'єктності автономії внаслідок поразки шведсько-українських сил. Розгром під Полтавою запустив незворотний процес демонтажу: «За сто років після знаменної Переяславської ради Україна пройшла шлях від „Статей Богдана Хмельницького"… до фактичної ліквідації автономії і гетьманства, до перетворення країни на звичайну губернію Російської імперії»^[6].

Відмова від підписання договору: заміна рівноправної угоди односторонніми «резолюціями» царя. «Спільний документ, оформлений як указ, підписав держ. канцлер граф Г.Головкін»^[12][13] – автономія перестала бути договірною стороною.

Закріплення контролю царської влади над зовнішньою політикою автономії: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над… зовн. політикою»^[12].

Збереження контролю центру над фінансами регіону: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням»^[12].

Уряд Московського царства укрупнював воєнізовані поселення на кордоні із землями Нохчі для посилення контролю: історик Я. З. Ахмадов констатує, що у 1711–1712 роках «дрібні козацькі гребінські містечка по Тереку зводяться, за розпорядженням царя Петра I, у 5 станиць - від Червленої до Курдюковської»^[11].

Уряд Московського царства організовував експедиції для вивчення та інвентаризації природних ресурсів на територіях корінного населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує проведене 1717 року «обстеження мінеральних джерел та інших природних багатств р. Терек (зокрема Брагунських теплих вод) доктором Готлібом Шобером за завданням Петра I»^[11].

Уряд Московського царства організовував напади на території Нохчі для масового захоплення полонених і здобичі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1718 року відбулася «грабіжницька експедиція загонів донських козаків і союзних Петру I кабардинських князів на «Чеченський повіт» по Сунжі та Аргуну»^[11], внаслідок чого «було захоплено 800 осіб полонених, не рахуючи «пожитків»»^[11], а 1721 року астраханський губернатор А. П. Волинський «запросив донських козаків і спільно з терськими козаками організував рейди до річок Аграхані та Аксаю проти Кумиків і Чеченців»^[11].

Запровадження цензури на книгодрукування указом Петра I від 5 жовтня 1720 року: «знову жодних книг, крім церковних попередніх видань, не друкувати, та й ті церковні старі книги… виправляти перед друком»^[14].

Прямий указ правителя проти самої мови місцевого населення у друці: тим самим указом Петра I книги приписано звіряти з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[14].

Уряд Російської імперії обґрунтовував експансію ідеями просвітництва нерозвинених суспільств: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) констатує прагнення чиновників метрополії «принести як християнство, так і цивілізацію 'диким і нецивілізованим' народам уздовж своїх кордонів»^[1].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано конструював образ корінного населення як злочинних дикунів: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) фіксує, що в документах адміністрації горців маркували як «непостійних і віроломних», а їхні дії пояснювали посиланнями на їхнє «хижацьке ремесло, до якого вони схильні самою своєю природою та вихованням»^[2].

Уряд Російської імперії фабрикував історичні звіти для юридичного обґрунтування вторгнення: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) вказує, що у 1748 році та в 1770-х роках чиновники навмисно конструювали фіктивні твердження про те, що корінні народи Кавказу в минулому нібито були християнами, аби оскаржити претензії інших імперій та «узаконити свої зусилля з їхньої 'рехристиянізації'»^[2].

Впровадження колегії як паралельного органу влади для перехоплення судових і фіскальних функцій у гетьманської адміністрації: вона діяла «як вища апеляційна інстанція та адм.-контролюючий орган»^[4], а «М[алоросійська] к[олегія] вперше в повному обсязі залучила укр. фінанси до царської казни»^[4].

Уряд Російської імперії цілеспрямовано організовував воєнні акції для покарання корінного населення, що не підкорилося: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 4 серпня 1722 року за указом Петра I «повторно було здійснено каральну експедицію проти повсталих Чеченців та Андріївців»^[15].

Уряд Російської імперії направляв фахівців для збору даних про землі та населення Нохчі: історик Ш. Б. Ахмадов вказує, що 1728 року офіцер І. Г. Гербер «за завданням уряду... склав опис місцевостей і населення... а також карту цього району»^[15].

Відмова від договірного формату: замість двосторонньої угоди – царські «рішительні» резолюції на прохання гетьмана, видані у формі указу. Автономія перестала бути стороною договору й отримувала правила існування згори.

Повна дипломатична ізоляція автономії: «Ст. 19 забороняє гетьману зносини з ін. країнами. З одержаними з-за кордону листами він мав ознайомлювати царського резидента, їх переклади пересилати до царського двору, а посланців тим часом затримувати»^[12].

Вбудовування фінансів автономії в імперську систему: доходи від індукти (мита з імпортних товарів) «мали передаватися до царської скарбниці»^[12], а військовою скарбницею завідували два генеральні підскарбії – українець і призначений росіянин.

Уряд Російської імперії організував збройний рейд для фізичного покарання повсталого корінного населення: історик Я. З. Ахмадов вказує, що генерал Дуглас «зупинив рух великих сил і направив до Чечен-Аула загін драгунів полковника Коха, загалом 300 солдатів і 200 козаків»^[11].

Цілеспрямована демографічна асиміляція за секретним указом Анни від 31 січня 1734 року правителеві Шаховському: «аби ви за вашою вправністю секретно, під рукою, особливо трудилися малоросіян від спорідненості… відводити, а спонукати їх і вправним чином приводити у спорідненість з… великоросійським народом»^[16].

Остаточне знищення посади лідера автономії: після вимушеного зречення Розумовського указ Катерини II від 10 листопада 1764 року передав владу Малоросійській колегії, а її президентові приписувалося діяти «з владою губернаторською, себто як особливий повірений наш»^[17]. Настановлення Катерини II генерал-прокуророві Вяземському (1764) формулювало мету відкрито: «коли ж у Малоросії гетьмана не буде, то належить старатися, щоб вік та ім'я гетьманів зникло»^[18].

Заснування прямого імперського органу – Другої Малоросійської колегії: чотири великоросійські члени, чотири малоросійські, на чолі Румянцев із повноваженнями генерал-губернатора; під її ж відомство передавалася й Запорозька Січ: «Запорозькій Січі, яка перебувала під відомством гетьмана, бути нині відомою в цьому правительстві малоросійському»^[17].

Секретна інструкція монарха щодо культурного перетравлення краю: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться конфірмованими їм привілеями… Ці провінції, а також Смоленську, належить найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки до лісу»^[18].

Ліквідація козацьких адміністративних одиниць і впровадження імперського поділу: затверджена імператрицею доповідь комісії Шаховського і Паніна від 16 грудня 1764 року та маніфест Катерини II від 28 липня 1765 року^[19][20] – «На базі слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію»^[12].

Пониження соціального статусу корінного населення з метою економічного вилучення: «Козаків і підпомошників повернули у військових обивателів і обложили подушним», а ті, хто мав право курити горілку, «мусили тепер платити… у казну по 95 коп. з душі»^[21].

Русифікація викладання в головному навчальному закладі країни: з 1784 року митрополит Самуїл Миславський завів у Києво-Могилянській академії нові класи географії та історії з наказом вести їх «чистою російською мовою», а наказом від 26 жовтня 1784 року вимагав від учителів і студентів дотримання «правил правопису, властивого російській мові» - учителям за недогляд загрожувало усунення з посади, студентам - виключення з духовного відомства^[22]. Уніфікацію завершив наказ від 13 лютого 1786 року: «надати негайно Академії Київській образ навчання, для всіх училищ в Імперії Всеросійській узаконений»^[23] – Києво-Могилянську академію переводили на загальноімперський порядок викладання.

Видання серпневого маніфесту Катерини II, що офіційно стирає саму пам'ять про Січ: її зруйновано «з витребленням на майбутній час і самої назви Запорозьких козаків», бо імперія постановила «зруйнувати Січ Запорозьку та ім'я козаків від неї запозичене»^[24]. Грушевський: «Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козаків"»^[9].

Скасування козацького полкового устрою та дроблення Лівобережжя на імперські намісництва: Київське намісництво засновано іменним указом Сенату від 16 вересня 1781 року (ПСЗРІ, зібр. 1-ше, т. XXI, № 15.228; виконати приписано з листопада)^[25][26], «що остаточно скасував залишки автономії Гетьманщини та її полково-сотенний адм.-політ. і військ. устрій»^[27]; тим самим указом засновано Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.

Секуляризація та конфіскація до імперської скарбниці земель українських православних монастирів: «1786 під час секуляризації монастир було закрито, його майно й угіддя відійшли до держ. скарбниці»^[12] – доля Святогірського монастиря типова для всієї кампанії 1786 року, що позбавила локальну церкву економічної бази.

Колонізація прилеглих до Криму степів переселенцями для створення лояльного тилу: ще 1752 року із сербів було утворено Нову Сербію – «офіційно — для охорони пд. рубежів від татар. і турец. нападів, а фактично — для приборкання запорожців»^[12], а Потьомкін 1776 року прямо наказав «втікачів не повертати»^[8], прискорюючи заселення півдня.

Стирання історичних назв козацьких південних територій, використаних як плацдарм для анексії Криму: маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 року винищив «самої назви Запорозьких козаків», а їхні землі влив в імперський конструкт – «зараховуючи їх за придатністю до Новоросійської Губернії»^[24].

Апарат Російської імперії конструював образ корінного населення як дикунів: історик Я. З. Ахмадов вказує, що дореволюційна історіографія описувала боротьбу горців «діями варварів, позбавлених 'цивілізованих' уявлень про незалежність і свободу»^[15], а імперський історик і учасник подій В. О. Потто наводить слова генерала О. П. Єрмолова, який заявляв, що «жорстокість тутешніх звичаїв не можна приборкати милосердям»^[28]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» характеризував Нохчі як природжену розбійницьку породу: «Чеченці, найзліші з розбійників, що нападають на лінію», їхня земля — прихисток, де «дружньо приймалися лиходії всіх інших народів, які залишали свою землю через якісь злочини», а саму Чечню «можна справедливо назвати гніздом усіх розбійників», «менше за інших наповнені були розбійниками, які брали участь раніше в усіх набігах Чеченців на лінію. У них збиралися хижаки й переховувалися…»^[29].

Стирання історичних кордонів і впровадження імперської вертикалі: «Генерал-губернатор зосереджував усю повноту адм. влади: наділявся правом законодавчої ініціативи, визначав ступінь поширення в генерал-губернаторстві загальноросійських законів, контролював діяльність держ. установ, у т. ч. і судових»^[4].

Російська імперія в 1804-1811 роках поставила в центрі Полтави чавунний Монумент Слави на пам'ять про свою перемогу над армією Карла XII 27 червня 1709 року - коштом самого міста і за проєктом, надісланим з Петербурга. Іменним указом Сенату від 11 вересня 1804 року «Про залишення сіл, що були у володінні міста Полтави, в казенному віданні та про відпуск зібраного з них доходу у відання тамтешнього генерал-губернатора для спорудження в Полтаві монумента на пам'ять 27 червня 1709 року» міські доходи були звернені на монумент: «товариство громадян полтавських, через подане до генерал-губернатора князя Куракіна прохання, всі ці доходи призначило на побудову в Полтаві монумента на пам'ять незабутнього для Росії дня, 27 червня 1709 року, то й повеліваємо: як нині належні до видачі, так і надалі збирані на користь цього міста доходи відпускати у відання тамтешнього генерал-губернатора, доки розпочатий монумент буде цілком закінчений»^[30]. Другим актом, іменним рескриптом малоросійському генерал-губернаторові від 9 травня 1805 року «Про спорудження монумента на спомин перемоги, здобутої під Полтавою імператором Петром Великим», імператор надіслав готовий проєкт і розпорядився будувати: «надсилаю до вас при цьому плани цього монумента, тут складені, доручаючи вам... приступити до спорудження його на місці, за винятком бронзових прикрас, що до нього належать, які окремо тут будуть зроблені й доставлені до свого призначення»^[30]. Тобто платить Полтава, а вирішує, який вигляд матиме знак на її землі, Петербург - аж до бронзи, яку відливають там само й надсилають готовою. Монумент заклали 27 червня 1804 року, чавунну колону поставили в травні 1809-го під керівництвом інженера Луганського заводу Москвіна, а весь ансамбль відкрили 27 червня 1811 року, до чергової річниці битви^[31][32]. На медальйоні верхнього квадрата п'єдесталу, в кільці-змії між двома сагайдаками, стояло «Июня 27 дня 1709 года», на протилежному боці - «Окончен в 1809 году»^[31]: дату чужої перемоги зроблено датою самого місця. Обидва написи разом із бронзовими барельєфами зникли 1901 року - дореволюційне зведення фіксує це глухо: «Напис цей і попередній знищені 1901 року, і тоді ж, невідомо ким, забрано бронзові барельєфи, що їх оточували»^[31]; відновили їх лише під час капітального ремонту 1953 року^[32]. Монумент стоїть у Полтаві досі: станом на серпень 2026 року він числиться пам'яткою національного значення під охоронним номером 160010-Н^[33], Український інститут національної пам'яті листом від 29 липня 2024 року рекомендував його демонтувати^[34], але рішення щодо пам'яток національного значення ухвалює уряд, і в переліку таких рішень станом на 20 травня 2026 року монумента немає^[35].

Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава^[36][15].

Російська імперія перекладала провину за вчинене нею розорення на сам постраждалий народ. У прокламації до мешканців Чеченської землі головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов подав погром 1807 року як наслідок дій самих жителів: «набіги та хижацтва, які ви чинили в межах Росії, накликали на вас праведний гнів… самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас три роки тому», — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я», пропонуючи «милість» в обмін на підпорядкування^[36].

Скасування традиційного місцевого самоврядування: «Остаточна ліквідація М[агдебурзького] п[рава] … в містах Центр. і Лівобереж. України – у 1831 (у Києві – 1834)»^[4] – міста переводилися на загальноімперський міський устрій.

Витіснення рідної мови з офіційної сфери міст: із ліквідацією решток магдебурзького самоврядування зникла й остання інституційна опора місцевої правової традиції – україномовне судочинство було згорнуто ще з поширенням загальноросійської судової системи у 1780-х роках^[4].

Ліквідація незалежної духовної структури на Правобережжі 1839 року: «у зв'язку з ліквідацією царатом унії в цьому регіоні (1839) монастир було закрито, а його споруди знищені»^[12].

Влітку 1865 року Чечню покинула п'ята частина чеченського народу - і майже половина тих, хто пішов, загинула. Перші родини вийшли з Владикавказа 28 травня 1865 року, останні перетнули кордон 10 вересня^[37]; історик Д. А. Хожаєв підбиває рахунок: «до Туреччини йдуть з рідної землі 23057 осіб (5 тисяч родин) чеченців, карабулаків та інгушів»^[38]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов рахують «до 23 тисяч чеченців», з них понад 4,5 тисячі родин - жителі Малої Чечні та Ічкеринського округу, а загалом у 1860-ті роки виселено «до 20% від загального числа чеченців»^[39]. Загибель почалася одразу: історик З. Х. Ібрагімова пише - «У ході переселення загинуло близько 40000 горців Терської області, що становило трохи менше половини всього складу тих, хто виселився»; за донесеннями російського консула, в Трапезунді 1864 року помирало 180-250 осіб на день, у Самсуні - 200^[37]. Землі для поселення «були непридатні для землеробства – кам'янисті та безплідні»^[37]; колонія Рас-ель-Айн, де поселили переважно чеченців, скоротилася до 1878 року з 4-5 тисяч родин до 500^[37]. Самі мухаджири - так називали тих, хто пішов, від арабського «мухаджир», переселенець - писали начальникові Терської області: «Ми дізналися, що Мусса нас обманув... З нас і так загинула вже одна третина» (Мусса - це генерал Кундухов, вони звали його на ім'я)^[37].

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков виклав план: «...чеченське населення необхідно було збити в одне місце... Населення це, з одного боку відрізане від гір новими станицями... не насмілилося б більше загрожувати нам повстанням і не уникало найпильнішого нагляду»^[39]. Землю тих, хто пішов, забирала скарбниця: «багато аулів зовсім спорожніли, недоглянуті землі заросли бур'яном. Ці землі конфісковувалися на користь скарбниці»^[37], і відводилися вони «російським офіцерам, місцевій знаті і, головним чином, козачим військам»^[37]. Заміщення йшло станицями: лише за 1861-1865 роки на спорожнілих землях Північного Кавказу утворено 81 козачу станицю^[40]. У Чечні це видно покроково: 1868 року розселення чеченців прямо підпорядкували розміщенню Сунженських козачих полків - був варіант залишити жителів на правому березі Сунжі, «але на ці землі претендувало козаче військо, тому чеченців переселили на лівий берег Тереку і Сунжі, а їхні землі зайняли 1-й і 2-й Сунженські полки»^[37]. З 1863 по 1885 рік у Терській області засновано 112 селищ, переважно за рахунок російських поселенців, а Терське козацьке військо займало третину площі області, становлячи п'яту частину її жителів^[37]. Різницю видно по наділах: козача родина отримувала в середньому від 57 до 90 десятин (десятина - трохи більше гектара)^[41], тоді як у чеченських аулах на родину припадало «0,5 – 10 десятин... тобто не більше 2 десятин на душу»^[40].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Головним же засобом для вигнання горців стало позбавлення їх основного джерела існування – землі. Передача великих земель на рівнинах під козачі станиці залишала без засобів до існування тисячі горців»^[39]. Імперська статистика фіксувала підсумок: «на кожну родину в аулах припадає 0,5 – 10 десятин... За такої тісноти не тільки розвиток господарств, а навіть існування народу не може вважатися забезпеченим» (десятина - трохи більше гектара)^[40]. При цьому власні виконавці операції доносили протилежне. Начальник Аргунського округу майор А. Іпполітов писав начальникові Терської області генералові Лорис-Мелікову: «Я можу позитивно сказати Вашій Світлості, що про добровільне переселення до Туреччини народ навіть не думає; на загальному зборі вони оголосили мені, що підуть лише тоді, коли вся Чечня поголовно піде, або ж тоді, коли їм накажуть іти»^[37]. Полковник Беллік 25 березня 1865 року доносив тому ж Лорис-Мелікову слова чеченця: «не підемо ми до Туреччини і не пустимо тих, хто збирається туди; в Туреччині чекає нас смерть, чекає вона нас і тут, але тут вона приємніша, бо тут наша батьківщина і тут лежать батьки наші, побиті росіянами»^[37].

Намісник на Кавказі й головнокомандувач Кавказької армії Барятинський - про чеченців, що бажали піти: «...це, мабуть, і непогано, що піде вся ця сволота, яка нам лише тягарем. Не зупиняйте, нехай ідуть до Мекки чи куди хочуть. А вже я постараюся подати Государеві цю справу в належному вигляді...» - імператорові справу подали як «добровільний рух самих чеченців»^[39]. Начальник Кубанської області генерал Євдокимов, що проводив виселення горців Західного Кавказу, сформулював принцип: «Перша філантропія – своїм; горцям же я вважаю себе вправі надати лише те, що залишиться на їхню долю після задоволення останнього з російських інтересів»^[39]. Оптику, в якій ухвалювалися такі рішення, формулювала й імперська наука: Берже, який 22 роки очолював Кавказьку археографічну комісію і уклав перші десять томів «Актів»^[42], обґрунтовував недовіру до горців їхньою природою: «Восьмисоттисячне горське населення Терської і Дагестанської областей становить тут майже суцільну масу... Пройнята мусульманським фанатизмом, розпаленим тривалою війною, вона продовжує ненавидіти нас, як іще недавніх заклятих ворогів, як невірних, і зберігатиме це почуття доти, доки ми залишатимемося в її очах гяурами»^[40]. Це не наказ, а голос епохи - та мова, якою виселення виглядало природним.

Начальник Терської області генерал Лорис-Меліков у спеціальній депеші до Головного штабу Кавказької армії підкреслював: «Для успіху справи необхідно, щоб горці не тільки не знали про наше бажання сприяти переселенню, а й місцева влада мусить, навпаки, ніби відхиляти їх від цього наміру»^[39]; виконувати її доручили начальникові Середнього військового відділу Туманову, і він звітував про неї самому Лорис-Мелікову: «Першою і неодмінною умовою для збудження в чеченцях бажання переселитися до Туреччини вважаю невиявлення того, що бажання це походить від уряду... отже, все це має залишатися в найглибшій таємниці; від нашого вміння залежатиме без кровопролиття чи особливих негараздів довершити велике…»^[37]. У Чечні «поширювалися підроблені прокламації, нібито від турецького уряду, в яких переселенцям обіцяли гостинний прийом і добре матеріальне забезпечення»^[39] - сам Лорис-Меліков письмово просив надіслати йому зразки турецьких прокламацій «для поширення серед населення»^[37]. Агенти лякали народ майбутнім: «розпускали провокаційні чутки про те, що жоден чеченець не отримає ані клаптя землі, що всю молодь віддадуть у солдати, що мусульманську релігію скоріше заборонять і всі стануть християнами»^[37].

Генерал Кундухов, до того сам начальник Чеченського округу, отримав від намісника «вельми делікатне завдання – провести неофіційні переговори з турецьким урядом про здійснення масового переселення чеченців» і письмовий припис «розпочати збудження серед чеченського населення прагнення до відходу в Туреччину»^[39]. На агітацію він отримав зі скарбниці 5 тисяч рублів^[39]; історик З. Х. Ібрагімова пише про 10 тисяч «для «негласної винагороди» трьох чи чотирьох осіб, найпопулярніших серед населення, тобто для підкупу впливових осіб»^[37]; особисто Кундухову виплачено 45 тисяч рублів «нібито за залишене в Росії майно» за загальних витрат скарбниці понад 130 тисяч^[39]. Сам Кундухов описав у мемуарах вербування чеченської верхівки в лютому 1865 року: запросивши наїба (поставленого владою управителя округу) Малої Чечні Садуллу Османова (в інших джерелах - Саадула Осмаєв) і старшину карабулацького товариства Цугова, він домігся того, що «Вони всі без найменшого заперечення погодилися переселитися... і поклялися готуватися до переселення»^[38]. Османов не був призначенцем зі сторони: у зведеному списку наїбів імамату він стоїть як «Саадулла Османов з Ніхалоя (наїб Малої Чечні)»^[39] - людина, що воювала разом із Шамілем, а за імперську платню і землю погнала свій народ до Туреччини. Ціну купівлі видно на ньому ж: наїбством він управляв вісім років, за службу отримав 550 десятин землі, дав клятву на Корані сприяти переселенню «до кінця» і зобов'язався вести другу хвилю тих, хто йде, - іти попереду перших було умовою виплати винагороди^[37]. Працював він так, що навіть начальник Терської області генерал Лорис-Меліков визнавав: наїб «перегинає палицю», розпускаючи перекручені чутки, і хотів якнайшвидше позбутися занадто запального агітатора^[37].

Відповідь імперії на прохання тих, хто повернувся, зафіксована формулою «на найвищому рівні»: «Про зворотне переселення горців і мови бути не може»^[39]. За правилами, затвердженими в червні 1861 року начальником Головного штабу Кавказької армії генералом Карцовим, горцям, які вступили в турецьке підданство або прострочили паспорти, повертатися «рішуче заборонялося»^[37]. До листопада 1865 року на кордоні скупчилося 2600 осіб, готових заради повернення прийняти православ'я, - «Однак російське керівництво навіть на таких умовах не поспішало пропускати їх через кордон... повертатися їм було вже нікуди, родові землі були або конфісковані, або продані»^[37]. Тих, хто намагався повернутися таємно, ловили роками: 1867 року затримано 162 особи, 1868 - 663, 1869 - 369, 1870 - 1263; «За десять років, з 1862 по 1872 рр., до Терської області зуміли повернутися 5964 горці (переважно чеченці), з яких 2315 осіб влада в примусовому порядку знову вислала до Туреччини»^[39]. Навіть дозволених не пускали додому: карабулаків (вайнахське товариство, споріднене з чеченцями), що повернулися, «не було допущено на рідні землі, а поселено одним аулом Сагопші на землях чеченського селища Пседах»^[39].

Ліквідація освіти рідною мовою: «упродовж 1859–62 в Україні засновано 111 Н[едільних] ш[кіл]» - їх створювали інтелігенція та студентство для навчання грамоти дорослих, «викладання в Н[едільних] ш[колах] велося укр[аїнською] мовою»; «1862 за начебто наявність революц[ійної] пропаганди Н[едільні] ш[коли] були закриті владою»^[5].

Закриття національної преси: український суспільно-політичний і літературно-мистецький часопис «Основа» (Санкт-Петербург, січень 1861 - жовтень 1862) припинився: плани реорганізації видання зірвав міністр внутрішніх справ Валуєв - «міністр внутр[ішніх] справ Рос[ійської] імперії П.Валуєв не санкціонував видання «О[снови]» за оновленою програмою»^[5].

Таємний циркуляр Валуєва цензурним комітетам (18 липня 1863), що зупинив друк рідною мовою: «пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити»^[43].

Офіційна відмова у визнанні мови та ідентичності – формула валуєвського циркуляра (1863): «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їхнє, вживане простолюдом, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі»^[43].

Запровадження доплат за політику денаціоналізації: указами царської адміністрації 1869 і 1886 років чиновникам «у десяти південно-західних губерніях особам російського походження, за винятком, однак, місцевих уродженців», призначалися доплати за успіхи в русифікації України^[44] - частина системних планів влади з посилення «російського асиміляторського потенціалу» Західного краю після польського повстання 1863 року, що включали матеріальні пільги російським чиновникам та вчителям^[45].

Системне нав'язування логіки вищості метрополії. Логіку Каткова дослідники реконструюють так: «нація повинна бути племенем, здатним створювати державу; тільки державна нація може встановлювати порядок на якійсь території; племенам, нездатним створювати державу, доводиться підкорятися державній нації»^[46]. Сам Катков писав: «У визнанні нації вирішується питання про владу, про уряд, про державу»^[46]. Грушевський фіксує і тезу, і її тираж: Валуєв посилався на вигадане «большинство Малороссів», які нібито «не знають української народности ні мови, а тільки оден росийський нарід і язик», а рупори цієї ідеології доводили її до формули «нема ніяких Русинів — є тільки оден „русскій народъ", від Карпатів до Камчатки»^[9].

Тотальна законодавча заборона мови: «Не допускати ввозу в межі імперії… будь-яких книг, видаваних за кордоном малоруським наріччям»; «Заборонити так само всілякі тим самим наріччям сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання»^[47].

Послаблення, що насправді було вибором між двома чужими орфографіями: перегляд 1881 року дозволив друкувати словники, але «за умови друкування їх з дотриманням загальноросійського правопису або правопису, що вживався в Малоросії не пізніше XVIII ст.»^[48]. Тобто допускалися або орфографія метрополії, або архаїчна - сучасна українська не допускалася в жодному вигляді. Тим самим документом сценічні тексти до нот дозволили друкувати лише «за умови загальноприйнятого російського правопису», а вистави українською поставили в залежність від дозволу адміністрації: «драматичні п'єси, сцени і куплети малоруським наріччям... можуть виконуватися на сцені, щоразу, однак, з особливого дозволу генерал-губернаторів, а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернаторам, - з дозволу губернаторів»^[48].

Відмова цензури розглядати національні рукописи: «На українській граматиці, підготовленій російською мовою, цензор написав резолюцію: „Наївно було б сподіватися на дозвіл друкувати граматику тієї мови, яка не повинна існувати"»^[23].

Ідеологічне обґрунтування цензурної відмови – мову оголошено неіснуючою за визначенням: резолюція цензора про «граматику тієї мови, яка не повинна існувати»^[23].

Театр заборонено не як репертуар, а як інституцію: третім пунктом перегляду 1881 року приписано «цілковито заборонити влаштування спеціально малоруського театру і формування труп для виконання п'єс і сцен виключно малоруським наріччям»^[48]. Окремі п'єси при цьому дозволялися - з дозволу адміністрації на кожну постановку. Заборона била не по тексту, а по можливості існування постійного колективу: грати іноді можна, бути українським театром не можна. Доповідь із цим пунктом подав міністр внутрішніх справ Ігнатьєв, соізволення імператора надійшло 8 жовтня 1881 року^[48].

Ідеологічне виправдання загарбницької війни релігією та панславізмом: за Достоєвським, «наполяганнями і кров'ю Росії слов'яни вже звільнені… турецької імперії вже не існує і… Балканський півострів вільний і живе новим життям»^[49] – війні надавався статус священної місії визволення єдиновірців.

На постаменті пам'ятника Хмельницькому (1888) імперія відлила програмне твердження про минуле: на лицьовому боці стояла фраза «Волим под царя восточного, православного», приписувана Переяславській раді, а на правому - імперська формула «Богдану Хмельницкому – единая неделимая Россия»^[50]. Зведені разом, вони подавали події 1654 року як добровільний і остаточний вибір на користь єдиної російської держави, а всю історію Гетьманщини - як шлях до цього вибору.

Російська імперія 11 липня 1888 року відкрила на Софійській площі Києва пам'ятник Богданові Хмельницькому - знак «єднання» з Москвою: на лівому боці постамента стояли дати «1654-1888», що відлічували історію міста від Переяславської ради^[50]. Комітет із спорудження очолював Михайло Юзефович^[50] - чиновник київського навчального округу, автор записки, що лягла в основу Емського указу 1876 року^[51]. Нарада, скликана за цією запискою і проведена за участю Юзефовича, постановила «не допускати ввозу в межі імперії, без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку, будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном малоруським наріччям», а «друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим самим наріччям заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток та б) творів красного письменства» - причому останні допускалися лише в російському правописі та за рукописом, переглянутим цензурою^[48]. За декретом Раднаркому УСРР від 7 травня 1919 року про знесення з площ і вулиць пам'ятників, поставлених царям і царським посіпакам, з постамента збили два написи з трьох; той, що лишився, розпорядився зняти голова Київського губвиконкому Гринько - про це 6 лютого 1925 року записав у щоденнику академік Єфремов, - і зрештою бічні плити замінили на порожні, а на лицьовому камені вибили «Богдан Хмельницький 1888»^[50].

Українські регіони стали головним сировинним донором імперії: «1910 вуглевидобуток складав 1 млрд пудів, а 1913 — 1,5 млрд пудів. За цей час питома вага Донбасу в кам'яновугільній промисловості імперії зросла з 67% до 74%… Перед I світ. війною укр. металургія давала 2/3 чавуну, що виплавлявся в імперії»^[52].

Масове завезення робочої сили з російських губерній, що змінювало демографічний баланс: «у 1892 р. 80 відсотків робочої сили на шахтах і заводах Юзівки, одного з промислових міст України, прибуло з Московського реґіону»^[53]. «Серед робітників і шахтарів Д[онбасу] переважали етнічні росіяни із Центр. Росії… Сільс. населення Д[онбасу] було здебільшого етнічно українським»^[54].

Використання дешевої робочої сили на шахтах і заводах в умовах найтяжчої експлуатації: «Первинно більшість шахтарів становили сезонні робітники»^[54] – без прав, без осілості, на знос.

Заборона мови в публічних виступах: на археологічному конгресі в Києві 1899 року влада заборонила вченим з підавстрійської України читати доповіді українською мовою - ті демонстративно відмовилися від будь-якої участі в нарадах^[55]. На відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 30–31 серпня 1903 року галичанам дозволили промовляти по-українському, та коли місцеві українці почали читати вітальну адресу, міський голова перервав читання, пославшись на наказ міністерства внутрішніх справ; лише 1906 року Сенат скасував заборону і «поставив на вид» міністрові «неправильність його дій»^[55]. У 1904–1905 роках опитані Комітетом міністрів комісії Київського і Харківського університетів та Академія наук висловилися за скасування заборон українського слова, однак укази 1876 і 1881 років формально так і не було скасовано^[55].

Тотальна цензура перекладів і ввезення літератури: 1892 року Головне управління у справах друку приписало цензурному комітету припиняти переклади українською, «скорочуючи число таких бездарних творів у цілях чисто державних»^[56]; «Заборону ввозити українські книжки з-за кордону у найрізкішій формі підтверджено 1894 року»^[23].

Знищення бази для навчання дітей рідною мовою: «Спеціальним циркуляром Головного Управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, „хоч би по суті змісту вони й видавалися благонаміреними"». Резолюція цензора на дитячій збірці: «Написано вочевидь для дітей, але вони мусять учитися по-російськи. — Заборонити»^[23].

Відмова українцям у статусі окремого народу на рівні офіційної доктрини. Лінгвіст Сергій Булич у статті «Малоруське наріччя» Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона (1896) формулював: «Відношення м[ало]руського наріччя до російської мови може бути прирівняне до відношення між словацьким наріччям і чеською мовою… але не до відношення між мовами польською, чеською, сербською тощо, з одного боку, і російською, з другого»^[57] - за цією класифікацією українська була наріччям усередині російської мови. Цю доктрину Центральний статистичний комітет, який проводив перепис 1897 року, застосував до всієї імперії: у таблицях зведеного тому «малоруське наріччя» йшло підграфою єдиної «російської мови», а його носії входили до загального підсумку «росіян»^[58]. Так у «росіяни» записали 22 380 551 особу - носіїв другої мови імперії після великоруської (55 667 469)^[58]. Майже кожен четвертий з них - 5 374 863 особи - жив за межами дев'яти українських губерній: у Воронезькій губернії українську назвали рідною 915 883 особи, в Області Війська Донського (нині переважно Ростовська область Росії) - 719 655, у Курській губернії - 527 778, у Бессарабській (нині Молдова та південь Одеської області) - 379 698, у Гродненській (нині захід Білорусі) - 362 526, у Ставропольській - 319 817, у Люблінській і Седлецькій (Холмщина й Підляшшя, нині схід Польщі) - 304 261, у Сибіру - 223 274, з них 54 422 - в Амурській і Приморській областях, в Акмолинській області (нині північ Казахстану) - 51 103^[58]. У Кубанській області (нині переважно Краснодарський край Росії) українська була найпоширенішою рідною мовою: «малоруську» (українську) рідну мову вказали 908 818 осіб проти 816 734 з «великоруською» (російською) за населення області 1 918 881^[58]. Методика перепису занижувала й чисельність українців, зазначає колективна монографія Інституту історії України Національної академії наук: «Перепис 1897 р. фіксував не національність, а рідну мову респондентів, і оскільки багато українців називали як таку російську, етнічних українців фактично було більше, ніж зазначено у перепису»^[59].

Пряме закриття легальних просвітницьких товариств: із близько сорока «Просвіт» підросійської України на Полтавщині та Харківщині їх забороняли від самого заснування, а в 1908–1910 роках, за Столипіна, ліквідовано практично всі інші, крім відділів Катеринославської губернії^[55]. Розгром дістав доктринальне обґрунтування: Столипін у зверненні до Сенату заявив, що пожвавлення українського культурного життя небажане, бо «три основні гілки східнього слов'янства і походженням і мовою не можуть не складати одного цілого»^[55].
Циркуляр Столипіна губернаторам (20 січня 1910) — повна заборона самоорганізації: «при обговоренні клопотань про реєстрацію будь-яких інородницьких товариств… належить… неухильно відмовляти в реєстрації їхніх статутів»^[60].

Офіційне зарахування корінного населення до чужинців: Столипін приписав губернаторам відмовляти в реєстрації «будь-яких інородницьких товариств, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони переслідують»^[60].

Економічне видавлювання селян на імперський фронтир під виглядом вільного вибору: «впродовж 1906—12 з України до Азіатської Росії виїхало бл. 1 млн осіб. Найбільше переселенців прибуло з Лівобережної України, селянство якої страждало від малоземелля»^[12]; землі й кредиту вдома було не отримати, тоді як «Низькі ціни на землю за Уралом, заохочувальні урядові кредити… приваблювали бідне селянство та спонукали його до міграції»^[12] – державний примус маскувався під добровільне переселення.

Російська імперія 1911 року поставила в Києві пам'ятник княгині Ользі - на місці, яке місто двома роками раніше відвело під пам'ятник Шевченкові. У травні 1909 року київська дума відвела під пам'ятник Тарасові Шевченку сквер на Михайлівській площі^[61]. Попечитель київського навчального округу Зілов конфіденційно написав генерал-губернаторові Трепову, що навпроти «російського урядового закладу» ставити Шевченка не слід і «необхідно було б спорудити пам'ятник одному з діячів російської історії»^[61]. З цього листа виросла програма «історичного шляху»: 7 квітня 1910 року секретар київського відділу Імператорського російського воєнно-історичного товариства полковник Стелецький подав записку з чергою з восьми монументів - княгиня Ольга, Олег, Ярослав, Володимир, Володимир Мономах, Святослав, «доісторичний Київ» і літописець Нестор^[61]. 15 березня 1911 року дума, за присутності 68 гласних із 72, віддала товариству майданчик між Софійським собором і Михайлівським монастирем - 46 голосів проти 22 - і тим само засіданням скасувала власне рішення 1909 року, перенісши місце майбутнього Шевченка на перехрестя Караваївської: 41 проти 24^[61]. Спершу дума відхилила бетонний проєкт як недостатньо «художньо-монументальний», а через місяць дозволила поставити лише тимчасову модель^[61] - тобто на відібране місце погодилися поставити тимчасовку, аби воно було зайняте. Пам'ятник відкрили 4 вересня 1911 року: княгиня Ольга в центрі, ліворуч апостол Андрій, що вказує на київські гори, праворуч сидячі Кирило та Мефодій^[62][63]. Ліпили модель скульптори Іван Кавалерідзе і Петро Сніткін, архітектором був Валеріан Риков, керував проєктом скульптор Федір Балавенський^[64]; історик Ігор Гирич відзначає парадокс: автором імперського монумента виявився «один з „украиноманов" – майбутній видатний скульптор і кінорежисер, а тоді мистець-початківець Іван Кавалерідзе»^[65]. На постаменті було відлито: «Дар Государя Императора городу Киеву. Лето от Р. Х. 1911» - десять тисяч рублів на пам'ятник справді дав царський кабінет, ще тисячу вніс київський купець Могилевський^[62][61]. Нижче, на постаменті самої княгині, стояло: «Сия первая вниде в Царство Небесное от Руси, сию бо хвалят рустие сынове яко начальницу»^[62] - хрещення Русі записувалося в імперський родовід просто на камені. 1919 року статую скинули з постаменту й закопали розколотою надвоє під самим пам'ятником, у березні 1923 року зняли решту фігур, а в березні 1926 року комунальний відділ Києва розпорядився прибрати бетон остаточно^[62][61]. 1996 року статую відкопали з-під клумби і пам'ятник відтворили за старими ескізами, цього разу в мармурі^[64].

Російська імперія поставила в Києві найбільший в усій імперії пам'ятник Олександрові II. Вдячність на п'єдесталі висловлювала не Україна і не Київ, а «Південно-Західний край» - так імперія офіційно називала українські землі на захід від Дніпра^[66]. Пам'ятник роботи італійського скульптора Ксименеса відкрили 30 серпня 1911 року на Царській площі, між входом до Купецького саду і будинком Купецького зібрання; відкриття приурочили до п'ятдесятиріччя скасування кріпацтва і провели в присутності імператора Миколи II, болгарського царя Фердинанда і прем'єр-міністра Столипіна, якого через два дні, увечері 1 вересня, смертельно поранили в київському театрі^[67]. Гроші на пам'ятник збирали всеросійською підпискою, 200 тисяч рублів^[68]. Центральний п'єдестал ніс герб імперії, двоголового орла, і напис «Царю-освободителю благодарный Юго-Западный край. 1911 год», на нижньому п'єдесталі стояв барельєф із селянами, що дякують за скасування кріпацтва^[68]. Край складали Київська, Волинська і Подільська губернії^[66], які після придушення польського повстання 1830-1831 років звели в Київське генерал-губернаторство (1832-1914), і завдання його, за Енциклопедією історії України, «полягало в ліквідації політ[ичних], соціоетнічних та культ[урних] відмінностей краю та посиленні русифікації його еліти — шляхти»^[4]. Пам'ятник став у ряд: київський Микола I (1896), Олександр III (1909), Олександр II (1911), Столипін (1912) - історик Ігор Гирич називає це передреволюційним пам'ятниковим бумом і додає, що спорудженням пам'ятника княгині Ользі й планованими наступними монументами опікувався київський відділ Імператорського російського воєнно-історичного товариства, що на дев'ять десятих складався з офіцерів Київського військового округу, а його секретар полковник Стелецький запискою генерал-губернаторові від 7 квітня 1910 року розписував чергу майбутніх скульптур - від Ольги та Олега до Нестора-літописця^[65]. Підсумок тих само років Гирич підводить так: українці заявили за цей час один пам'ятник, Шевченків, і поставити його їм не дали, а їхні супротивники встигли звести «принаймні півдесятка монументів, що стверджували російськість і заперечували українську національну ідею»^[65].

Заборона відвідувати культурні заходи: попечитель округу «видав інструкцію, в якій визначив відвідання учнівською молоддю українських театральних вистав так само неприпустимим, як перебування у більярдних чи пивних»^[69].

Стирання пам'яті про національних героїв: «У січні 1914 року міністр внутрішніх справ Микола Маклаков підписав циркуляр, яким по всіх губерніях імперії заборонив „публічні вшанування малоросійського письменника Тараса Шевченка"»^[70].

Зачистка інформаційного поля: іменний указ Миколи II від 20 липня 1914 року про воєнну цензуру надав командуванню право «забороняти на визначений строк власною владою в підпорядкованій їм місцевості будь-які збори і призупиняти періодичні видання, а також передачу поштових відправлень і телеграм»^[71]. На цій підставі військова адміністрація Київської військової округи того ж дня закрила єдину українську щоденну газету «Рада» і конфіскувала в друкарні наклади «Світла» й «Літературно-наукового вістника», а 9 січня 1915 року припинено всі українські періодичні видання^[55].

Спроба бюрократичного перепідпорядкування територій — оголошення Донбасу автономною частиною, безпосередньо пов'язаною з Росією, в обхід будь-якої української влади^[72].

Примус до саморозпуску легальних українських партій (зокрема боротьбистів навесні 1920 року) та їх поглинання КП(б)У шляхом політичного шантажу і підкупу їхніх лідерів посадами^[73].

Примусове запровадження мови метрополії до шкіл: постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 13 березня 1938 року № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» приписала «ввести викладання російської мови як предмета вивчення в школах національних республік і областей з 1 вересня 1938 р.» - з II класу в усіх неросійських початкових школах і з III класу в неповних середніх та середніх^[74].

Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві^[72].

Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів^[73].

«Куркулем» колонізатори називали селянина, якого вважали «заможним». У Чечні чиновники записували людину в «куркулі» без суду, а слідом колонізатор відбирав у неї права. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Для обмеження політичного впливу куркульства застосовувався такий захід, як позбавлення (тимчасове чи постійне) виборчих прав. У 1926 р. від участі у виборах у такий спосіб було відсторонено 1,3% виборців, а в 1927 р. — уже 4,5%»^[39]. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Лишенців [позбавлених виборчого права] у перевиборну кампанію 1928/29 р. було 11 279 осіб, у середньому 6,8% по області, по деяких селищах округів відсоток сягав 30, а в Галанчозькому окрузі до 40%»^[75]. Керівництво крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») у січні 1930 року готувало постанову про виселення селянських родин і записало в проєкті: «виселенню підлягають виключно позбавлені виборчих прав, а також і куркулі, випадково не позбавлені виборчих прав»^[76]. Чиновники складали списки «куркулів» навмання, і партійний нагляд це визнавав. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року: в Автурах і Шалі «з 18 господарств, що значилися за списком індивідуального оподаткування [підвищеного податку], 4 господарства виявилися зовсім не куркульськими: одне бідняцьке і три середняцькі»; у Курчалої до «куркульського списку» внесли 12 бідняцьких і 7 середняцьких господарств, а 89 господарств, які колонізатор сам же числив заможними у своїх податкових списках, до «куркульського списку» не потрапили^[77]. Ларін назвав і мету «хлібних завдань» - норм зерна, які колонізатор наказував аулам здати йому: «Мета була блага: внести цими завданнями розшарування в гірські аули, а вийшло якраз навпаки»^[77]. Селян, записаних у «куркулі» й середняки, колонізатор судив за нездачу зерна і несплату податків - і навіть імперські суди в цих справах вини не знаходили: за підрахунком Ларіна, 40% закінчилися по суті виправданням. До листопада 1929 року, доповідав він, «розглянуто було справ на куркулів 265, а на середняків 132»; з 265 справ на «куркулів» «виправдано було 30 і умовно засуджено 26», ще 58 людей дістали примусові роботи, і такі вироки Ларін теж зарахував до виправдань: «було виправдано 40%»^[77]. Імперія перевіряла навіть свої сільради - органи, які вона насадила в аулах замість чеченського самоврядування, - і виключала з них чеченців із «неправильним» минулим. Ларін доповідав: «У 5-ти гірських округах установлено у складі сільрад 215 осіб явно чужого елементу. Там і куркулі, і торговці, і колишні старшини, і колишні поліцейські, і колишні бандити, і духовенство»; резолюцію обласної конференції партії, що оголосила «повне очищення від чужих і куркульських елементів складу сільрад», він поправляв: «М'яко кажучи, це було сказано необережно»^[77]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо в 1928 р. по всій Чечні було репресовано 62 куркулі, то через рік число репресованих сягнуло 356 осіб... Унаслідок цих репресій на кінець 1931 р. в Чечні кількість куркульських господарств скоротилася порівняно з 1929 р. утричі»^[39]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, який воював проти повсталих чеченців, у доповіді крайовому комітетові партії називав серед причин повстання «неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків», що в Ітум-Калінському окрузі стало масовим^[75].

Колонізатор законодавчо заборонив чеченські суди і встановив свою судову систему. До 1927 року шаріатські суди - суди за ісламським правом - були судовою системою чеченського народу і розбирали всі його справи: кримінальні, земельні, трудові й сімейні. Окупаційна влада спершу визнала чеченський суд: у квітні 1921 року з'їзд Рад Гірської республіки - радянської автономії, до якої імперія тоді включила Чечню, - постановив визнати шаріатський судоустрій. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству»^[39]. Уже за місяць, у травні 1921 року, керівництво тієї ж республіки позбавило шаріатські суди бюджетних грошей і підтримки своїх органів^[39]. Але суди працювати продовжували. У грудні 1925 року керівництво партії в Чечні взялося їх дискредитувати, і, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, ця спроба «повністю провалилася»^[39]. А в 1927 році «шаріатські суди були вольовим зусиллям обмежені у своїх правах на пряму вимогу прокурора Верховного Суду СРСР... З їхньої компетенції були вилучені кримінальні, земельні справи і трудові спори, припинено державне фінансування, а радянським органам прямо заборонялося звертатися до шаріатських судів»^[39]. На їхнє місце колонізатор ставив свої органи: історик К. Г. Дендієв пише, що в Чеченській автономній області «запроваджується загальносоюзна судова система з подальшим скасуванням шаріатського судочинства»^[78]. Попри це, чеченці воліли вирішувати спірні справи у своїх судах. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року, що в Урус-Мартанівському окрузі «земельні спори вирішуються не в судово-земельних комісіях», а в аульських старих, про вплив яких він казав: «більшою чи меншою мірою ще не підірвано»^[77]. У грудні 1929 року повсталі в Беної заснували свій орган влади і надіслали вимоги до Москви. Четвертим пунктом там стояло: «Скасувати «народні» суди, запроваджені за наказом згори, і відновити шаріатські органи правосуддя», п'ятим - «Припинити втручання регіональних керівників і діячів центральних органів влади у внутрішні справи «Чеченської Автономної області» і відновити повноваження політичних рішень Чеченського з'їзду»^[78].

Колонізатор відбирав у чеченських священнослужителів пожертви парафіян і закривав їхні храми. Восени 1929 року в Гойтах колонізатори відбирали мечеть за невиконане «хлібне завдання» - норму здачі зерна імперії; про це говорив предводитель повстання в Шалі Шита Істамулов: «Дивіться, яке неподобство коять у Гойтах; оголосили: поки хліб не виконаєте, на цей час відберемо мечеть. Куди ж це годиться, коли в чеченського народу відбирають його останню віру…»^[78]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в 1929 році в Надтеречному районі «починається експеримент з відсторонення мулл від розподілу добровільних пожертв мусульман на користь бідних і духовенства — закяту» - імперія передала роздачу своїм комітетам селянської взаємодопомоги^[39]. Колонізатор знищив більшу частину мечетей Чечні - лік до і після в історика К. Г. Дендієва: до російської революції в Чечні було «2675 мечетей, 60 тис. мюридів [учнів шейхів], членів різних релігійних організацій, 38 шейхів, 850 мулл і 140 духовних шкіл», - а лік середини 1937 року: «401 мечеть, не рахуючи кубових [малих квартальних]», при яких «працювали 406 мулл»^[78]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, у доповіді командування округу крайовому комітетові партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») про підсумки військової операції весни 1930 року назвав закриття мечетей за наказами колонізаторів серед причин, з яких чеченські аули піднялися зі зброєю^[75].

Заборонними актами 1925-1929 років російський колонізатор знищував дитячі школи чеченського народу. Хьуьжар - початкова школа при мечеті: мулла (священнослужитель) або каді (суддя за ісламським правом) навчав дітей читати Коран, писати арабською і рахувати; дозволу на відкриття не вимагалося, школа жила на гроші батьків і пожертви вірян^[15]. Така школа стояла майже в кожному селищі, й іншої в народу не було. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Буквально при кожній мечеті діяли школи, що навчали арабської мови та письма, а також основ арифметики»^[39]; про перші радянські роки: «якщо духовні школи при мечетях існували в переважній більшості селищ, то світську школу ще належало створити заново, оскільки нечисленні «горські» школи, що існували в Терській області до революції, закрилися»^[39]. Міністерства внутрішніх справ і освіти РРФСР секретною інструкцією про викладання мусульманського віровчення від 21 серпня 1925 року дозволили викладати мусульманське віровчення «лише в мечетях» і «виключно особам, які досягли 14-літнього віку», з окремим дозволом місцевого імперського органу на кожен випадок і з відомостями про кожного вчителя - аж до стану до революції; за викладанням загальноосвітніх предметів під виглядом віровчення міністерства веліли стежити і не допускати його^[79]. Для школи, яка брала дітей і вчила їх письма й лічби, це була заборона працювати. Чеченці не скорилися і будували школи далі. Голова крайової комісії, що обстежувала Чеченську область, Нагаєв у секретній доповідній записці до президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 4 серпня 1928 року навів облік: на 1 січня 1927 року в Чечні було 138 арабських шкіл з 2068 учнями, на 1 січня 1928 року - 180 шкіл з трьома тисячами учнів, при 105 радянських школах; зростання арабських шкіл Нагаєв назвав «найсерйознішим політичним питанням»^[75]. Чеченці зривали і силові закриття - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «спроби силою закривати школи при мечетях викликали протести населення, що часто супроводжувалися відмовою будувати радянські школи, як це мало місце в аулах Гудермес і Ачхой-Мартан»^[39]. Найвищий орган окупаційної влади та уряд РРФСР постановою «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року заборонили релігійним об'єднанням дитячі збори, групи і гуртки «з навчання релігії» і постановили: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, громадських і приватних навчальних та виховних закладах»^[80]. Витіснити хьуьжар одразу не вдалося: до травня 1930 року в Чечні та Інгушетії ще діяли 168 релігійних шкіл^[39]. На місце хьуьжар СРСР ставив свою школу і переводив її на російську мову - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо у 1928/29 навчальному році рідною мовою в Чечні навчалося 79,8% усіх дітей-учнів, то в 1930/31-му вже тільки половина»^[39]. Історик К. Г. Дендієв ставить закриття духовних шкіл в один ряд з обкладенням мулл прибутковим податком, скасуванням шаріатських судів і передачею мечетей «під господарські потреби»^[78]; колонізатор передав і закят - пожертви мусульман, на які школа жила, - від мулл своїм комітетам у 1929 році.

СРСР відбирав у чеченських селян худобу і землю. За один рік примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») Чечня втратила 184 тисячі голів худоби. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, наведено таблицю обласної статистики: всієї худоби в області в 1929 році - 993 200 голів, у 1930-му - 809 063. У доповіді визнано: «Приріст поголів'я худоби за всіма видами, що намітився в 1929 р., у 1930 р. не знайшов свого продовження, а навпаки, сталося значне зниження поголів'я, що не торкнулося лише коней»^[75] - і там же названо причину: зниження сталося «головним чином навесні 1930 р., коли куркульство, чинячи скажений опір зростанню колгоспного будівництва, хижацьки знищувало худобу»^[75]. Так колонізатори описали дії селян: люди різали власну худобу, аби не віддавати її в колгоспи. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов оцінюють втрату ще вище: «Змушені вступати в колгосп, селяни прагнули укрити від усуспільнення хоча б частину свого господарства, а якщо це не вдавалося, просто позбувалися його. Так, колективізація супроводжувалася різким скороченням поголів'я худоби — за один лише 1930 р. воно скоротилося в Чечні майже на 300 тисяч голів»^[39]. Центральний комітет партії («ЦК ВКП(б)») теж визнав, що худобу забирали силою: у постанові «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року він записав, що «в низці районів спостерігається практика усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників фактично примусовими способами», і зажадав такі спроби «припинити»^[81]. Колонізатор забирав у нохчі й землю. Під час переділу, який росіяни називали «землевпорядкуванням», пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «у Веденському, Ітум-Калінському і Шатойському округах у куркулів і мечетей було вилучено приблизно 1,5 тисячі гектарів землі»^[39]. Настанова «утискати» при вилученні землі чеченських селян, оголошених заможними, стоїть у тій самій доповіді ВЦВК^[75].

СРСР розоряв чеченських селян податками і примусовими здачами зерна та м'яса. Чиновники обкладали тих, кого записали в «куркулі», підвищеним податком за особливим списком («індивідуальне оподаткування»), і голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін у лютому 1930 року вважав, що до списків потрапляло замало господарств: у Веденському окрузі «на 8.513 господарств в індивідуальному порядку було обкладено лише 80 господарств», у Центорої «з 464 господарств 406 звільнені від єдиного сільгоспподатку», у Белгатої з 335 - 295, у Дарго з 501 - 439. Податок бив навмання, аж до абсурду - про село Дай Ларін казав: «куркуль у Даї був обкладений на 4 коп., а комсомолець там же - на 4 крб. 39 коп.»^[77]. Колонізатор клав на гірські аули «хлібні завдання» - норми здачі зерна, - хоча зерна там майже не було. Ларін доповідав: обласний комітет партії дав Ножай-Юртівському округу завдання в 15 000 пудів - близько 240 тонн зерна; далі в Ларіна: «а на місці його збільшують до 25.000, і на один аул Беной, де взагалі-то навряд чи є 5 тисяч пудів, падає 5 тисяч пудів»; за нездачу колонізатори переписували майно під вилучення і штрафували - у Шалі, доповідав Ларін, «було винесено рішення про оштрафування 60 господарств»^[77]. У 1932 році, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, поверх відібраної худоби «було ще спущено план із заготівель м'яса, що означало, по суті, конфіскацію значної частини поголів'я худоби»^[39]. Колонізатор обкладав і духовенство: історик К. Г. Дендієв ставить обкладення мулл прибутковим податком першим кроком їхнього витіснення з життя Чечні^[78].

Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації^[73].

Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду^[73].

Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом^[73].

Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою^[73].

Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР^[82]: національні райони та сільради ліквідовано постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1938 року^[83], а постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року реорганізувала національні школи й технікуми та перетворила Одеський німецький педагогічний інститут на інститут іноземних мов^[84].

24 січня 1938 року Оргбюро ЦК ВКП(б) постановою «Про ліквідацію національних шкіл і національних відділень у школах» закрило неросійські школи по всьому Союзу, тим самим числом ліквідувавши національні райони та сільради^[85][83]; 13 березня постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» зробила мову метрополії обов'язковим предметом у всіх школах республік^[74]. Київ виконав 10 квітня 1938 року: Політбюро ЦК КП(б)У, «виходячи з рішення ЦК ВКП(б)», визнало «недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл» і постановило реорганізувати німецькі, польські, чеські, шведські та інші школи й технікуми «в радянські школи звичайного типу», ліквідувати національні відділи та класи при звичайних школах, технікумах і вишах, а там, де учнів нікуди перевести, перевести на програми звичайних шкіл самі заклади - з викладанням українською або російською мовою; Одеський німецький педагогічний інститут перетворено на інститут іноземних мов, усю роботу наказано закінчити до 1 серпня 1938 року^[84]. Обґрунтування Політбюро записало в самій постанові: «вороги народу - троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особі національні німецькі, польські, чеські, шведські, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей»^[84]. Державним актом рішення оформив Раднарком УРСР постановою від 29 червня 1938 року про реорганізацію особих національних шкіл, технікумів та Одеського німецького педінституту: вже до 1 серпня 1938 року реорганізації у звичайні школи з російською (переважно) та українською мовою викладання підлягали 766 національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл, ще 122 об'єднувалися з російськими та українськими за територіальним принципом - підрахунок історикині Людмили Якубової^[86].

Офіційне приєднання окупованих земель: західноукраїнські землі включено до СРСР за договором із Німеччиною від 28 вересня 1939 року^[4], а «Після того, як наприкінці черв. 1940 Червона армія зайняла Бессарабію та Буковину Північну, 2 серп. 1940 ВР СРСР приєднала Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський та Iзмаїльський пов. Бессарабії до УРСР»^[87].

Знак нового порядку ставлять у перші ж тижні: радянські війська зайняли Львів 22 вересня 1939 року^[88], а вже в жовтні в центрі міста, на острівці посеред нинішнього проспекту Свободи, виріс монумент Сталінської конституції - величезна вертикальна композиція з колон, перевитих червоними знаменами, на дерев'яному каркасі, з п'ятьма скульптурними групами (червоноармієць, робітник, мати з дитиною, студентка і старий гуцул із хлопчиком) та написами українською, польською і єврейською мовами, що символізували «дружбу народів» за статтями сталінської конституції^[89][90]. Знак має названих авторів: скульптора Сергія Литвиненка і київського художника Михайла Дмитренка, який прибув до Львова 1939 року в «десанті» радянських художників, чиїм завданням було насадження соцреалізму; можливо, автори лише пристосували до місця проєкт, виготовлений у Москві, а виконували його скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко^[89]. Монумент простояв до 30 червня 1941 року і зник із приходом німців^[89].

Тотальне вивезення промислового обладнання та продовольства в глиб СРСР: «углиб СРСР було переміщено 550 індустріальних об'єктів (190 — союзного та 360 — респ. підпорядкування)»; «З Правобережжя на лівий берег Дніпра було переправлено 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин»^[52].

Перекроювання внутрішніх кордонів постановою Президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 року: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»^[91] – рішення ухвалювалося в Москві, без жодного волевиявлення мешканців півострова. За «спільністю економіки» стояло бажання скинути зруйнований депортацією і війною півострів на баланс УРСР: «У Москві дедалі відвертіше визнають: Кримська область є проблемною територією, яку союзний центр не знає, як утримувати»^[92].

Ювілей закріпили матеріальним знаком у Переяславі на Київщині, на тій самій площі, де 1654 року відбувалася рада. Знак постав у ході ювілейної перебудови міста, яку замовила республіканська влада: «У зв'язку з підготовкою до святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією Рада Міністрів УРСР виділила 20 млн. крб. на реконструкцію Переяслав-Хмельницького», план перебудови розробили під керівництвом архітектора Володимира Заболотного, і в травні 1954 року «на площі, де відбувалася історична Переяславська рада (нині площа Возз'єднання), встановлено обеліск з меморіальною дошкою»^[93]. На дошці під рельєфом Богдана Хмельницького відлито текст: «На цій площі 8(18) січня 1654 року відбулась Переяславська Рада, яка, виражаючи волю українського народу, одностайно прийняла історичне рішення про возз'єднання України з Росією»^[94]. Знак не просто позначав місце: він оголошував рішення одностайним і таким, що виражає волю народу, закріплюючи цю версію в бронзі на тій самій площі, де все відбувалося.

Законодавче переведення шкіл через «свободу вибору»: союзний Закон від 24 грудня 1958 року віддав мову навчання республікам^[95], а Закон УРСР від 17 квітня 1959 року записав у статті 9: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки» - вивчення мови, якою школа не викладає, стало необов'язковим^[96].

Ідеологічна установка на стирання націй: Третя програма КПРС, ухвалена XXII з'їздом у жовтні 1961 року, оголосила «новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності», а «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей» назвала лише «значно тривалішим процесом, ніж стирання класових граней»^[97].

Матеріальний знак «злиття націй» поставлено в Переяславі на Київщині, місті Переяславської ради: «8 жовтня 1961 року на площі Б. Хмельницького відкрито величний монумент на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією»^[93]. Відкривала знак сама влада: за кіножурналом «Радянська Україна» № 49, на мітингу відкриття виступали перший секретар Київського обкому КПУ Петро Шелест і секретар Московського обкому партії Панкратов - метрополія говорила на відкритті власним голосом^[98]. Композицію складали дві жіночі постаті, що зображували Україну та Росію, і три барельєфи з медальйонами «факел 1654; серп і молот у променях сонця 1917, орден Перемоги 1945 р.»^[99]. Призначення знака записане в його ж охоронному паспорті: «Монумент є символом вічної, непорушної дружби і незламної монолітної єдності братніх народів – українського і російського…»^[100]. Через чотири роки після відкриття знак узяли під державну охорону постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року № 711 «Про затвердження списку пам'яток мистецтва, історії та археології Української РСР»^[101][102]. На постаменті стояв напис «Навіки разом – навіки з російським народом»; на початку грудня 2021 року його зняли невідомі^[103], а монумент демонтували 7 липня 2022-го - за наказом Міністерства культури, який вилучив пам'ятку, охоронний № 5894-Ко, з реєстру «у зв'язку з втратою предмета охорони»^[104].

Адміністративний тиск на школи: на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 року № 835 Рада Міністрів УРСР постановою від 2 листопада 1978 року № 518 приписала: «Міністерству освіти УРСР ввести з 1980/81 навчального року вивчення російської мови в перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання»^[105].

Ідеологічне звеличення мови метрополії: всесоюзна науково-теоретична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22–24 травня 1979 року) ухвалила розгорнуті рекомендації з русифікації - від організації «вивчення російської мови у старших групах дошкільних закладів» до «використання російської мови на уроках з інших навчальних предметів» у старших класах національних шкіл^[23].

Фінансові привілеї за викладання мовою метрополії: на виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року № 473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР постановою від 10 червня 1983 року - за підписами Щербицького і Ляшка, з грифом «Не для преси» - постановили «збільшити з 1984 року на 15 процентів ставки заробітної плати вчителів» російської мови та літератури і дозволили поділ класів з понад 25 учнями на підгрупи на заняттях з російської^[23][106].

Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози^[107].

Референдум із невизначеним формулюванням для легітимізації союзного контролю: бюлетень референдуму 17 березня 1991 року пропонував голосувати за «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік»^[108] – при тому, що зміст «оновленої федерації» ніде не визначався, а результат потім використовувався як мандат на новий союзний договір.

Збройне захоплення влади: заява ГКЧП від 18 серпня 1991 року оголосила про перехід повноважень президента СРСР: «У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов'язків Президента СРСР і переходом… повноважень Президента Союзу РСР до віцепрезидента СРСР Янаєва Геннадія Івановича… утворити Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (ГКЧП СРСР)»^[109]. Путч було приурочено до зриву договірного перезаснування Союзу: «Утворенню ГКЧП передував так званий новоогарьовський процес - започатковані 23 квітня 1991 переговори президента СРСР М.Горбачова в його заміській резиденції Ново-Огарьово з керівниками союзних республік про підписання нового Союзного договору»^[54] - переворот обірвав цей процес.

Юридичне оформлення відторгнення території: договір про «прийняття» підписано 18 березня 2014 року, а закон про його ратифікацію «Прийнятий Державною Думою 20 березня 2014 року. Схвалений Радою Федерації 21 березня 2014 року»^[110].