Агресори можуть цілеспрямовано руйнувати фізичні та інтелектуальні об'єкти, що формують національну ідентичність: музеї, пам'ятки архітектури, культурні інституції, архіви та писемну спадщину, святині й некрополі. Стирання матеріальних свідчень минулого і примусове вилучення національних символів із публічного простору дає колонізаторові змогу створити культурний вакуум, який згодом безальтернативно заповнюється штучними наративами метрополії.
Таємна операція московських посланців, переодягнених ченцями, зі знищення давніх документів XI–XVII століть: «Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти і пожалування… князів, феодалів і гетьманів»; «Вогонь знищив письмову пам'ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври»[3].
Видання серпневого маніфесту Катерини II, що офіційно стирає саму пам'ять про Січ: її зруйновано «з витребленням на майбутній час і самої назви Запорозьких козаків», бо імперія постановила «зруйнувати Січ Запорозьку та ім'я козаків від неї запозичене»[4]. Грушевський: «Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козаків"»[5].
Стирання пам'яті про національних героїв: «У січні 1914 року міністр внутрішніх справ Микола Маклаков підписав циркуляр, яким по всіх губерніях імперії заборонив „публічні вшанування малоросійського письменника Тараса Шевченка"»[6].
Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу[7].
На спустілій після виселення чеченців землі колонізатор знищував міські знаки їхньої історії: розорив республіканський краєзнавчий музей і підірвав пам'ятник чеченському командирові Асланбеку Шеріпову[8].