Культурний терор і «Розстріляне відродження» (1933–1938)
Різке згортання політики «українізації». Старт фізичного знищення та політичного шельмування інтелектуальної еліти - письменників, учених, режисерів, а також старих націонал-комуністів (доведення до самогубства М. Скрипника)[1]. Паралельно з фізичним терором розгортався розгром Української автокефальної православної церкви, масштабна цензура, переписування історії та штучне зближення української мови з російською; твори, видані в УСРР до 1933 року, за словами упорядника антології «Розстріляне відродження», були «нищені наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України»[2].
Актори
Застосовані інструменти
| ID | Назва | Процедури |
|---|---|---|
| S0017 | Таємна поліція та Спецслужби | 4 |
| S0008 | Уряд | 2 |
| S0021 | Пропаганда | 1 |
Реалізовані процедури
Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів[1].
Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом[1].
Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою[1].
Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)[1].
Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником[1].
Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу[1].
Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого: «від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза», проголошена в працях Б. Грекова, К. Гуслистого та Ф. Ястребова, «про Київ. Русь як про „спільну колиску" історії укр., рос. і білорус. народів», а «1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність „руського народу" в добу Київ. Русі»[3]. Ця схема витісняла концепцію М. Грушевського та заперечувала самостійність історії України.