Агресори можуть запроваджувати жорсткий контроль над усіма формами публічного висловлювання, книгодрукуванням і засобами масової інформації. Заборона видавати літературу без санкції призначених цензорів, фільтрація інформації та репресії проти незалежних авторів дозволяють колонізатору монополізувати інформаційний простір. Це запобігає поширенню інакодумства та забезпечує безальтернативне нав'язування колонізованому суспільству державної ідеології агресора.
Запровадження цензурного контролю над українським книгодрукуванням. Патріарх Йоаким заборонив видання без своєї санкції та надіслав догану за видання книг без попереднього дозволу[1][2], а 1690 року «Собор Російської православної церкви засудив київські нові книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича та інших, наклавши на них проклятство й анафему»[3].
Запровадження цензури на книгодрукування указом Петра I від 5 жовтня 1720 року: «знову жодних книг, крім церковних попередніх видань, не друкувати, та й ті церковні старі книги… виправляти перед друком»[4].
Закриття національної преси: український суспільно-політичний і літературно-мистецький часопис «Основа» (Санкт-Петербург, січень 1861 - жовтень 1862) припинився: плани реорганізації видання зірвав міністр внутрішніх справ Валуєв - «міністр внутр[ішніх] справ Рос[ійської] імперії П.Валуєв не санкціонував видання «О[снови]» за оновленою програмою»[5].
Відмова цензури розглядати національні рукописи: «На українській граматиці, підготовленій російською мовою, цензор написав резолюцію: „Наївно було б сподіватися на дозвіл друкувати граматику тієї мови, яка не повинна існувати"»[6].
Тотальна цензура перекладів і ввезення літератури: 1892 року Головне управління у справах друку приписало цензурному комітету припиняти переклади українською, «скорочуючи число таких бездарних творів у цілях чисто державних»[7]; «Заборону ввозити українські книжки з-за кордону у найрізкішій формі підтверджено 1894 року»[6].
Зачистка інформаційного поля: іменний указ Миколи II від 20 липня 1914 року про воєнну цензуру надав командуванню право «забороняти на визначений строк власною владою в підпорядкованій їм місцевості будь-які збори і призупиняти періодичні видання, а також передачу поштових відправлень і телеграм»[8]. На цій підставі військова адміністрація Київської військової округи того ж дня закрила єдину українську щоденну газету «Рада» і конфіскувала в друкарні наклади «Світла» й «Літературно-наукового вістника», а 9 січня 1915 року припинено всі українські періодичні видання[9].
18 листопада 1919 року міська адміністрація білих у Миколаєві розпорядилася про попередню цензуру друкованих видань[12]. Так само було в Києві: наказ начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського підпорядкував усі видання військовій цензурі - виходити лише з дозволу губернатора, кожне число подавати прокуророві[13].
Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом[14].
Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм». Кампанія завершилася вироком у справі Єврейського антифашистського комітету: «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам»[15].
Негайна ліквідація незалежної преси: постанова ГКЧП № 2 від 19 серпня 1991 року приписала «Тимчасово обмежити перелік центральних, московських міських і обласних суспільно-політичних видань, що випускаються, такими газетами: «Труд», «Рабочая трибуна», «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Советская Россия», «Московская правда», «Ленинское знамя», «Сельская жизнь»»[16] – усе, що не увійшло до списку, виходити не могло.