Анексія Київської митрополії Московським патріархатом (1685–1690)

Для здобуття контролю над церквою Москва застосувала корупцію на міжнародному рівні: Київську митрополію захопили «шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу»^[3]. Плату зафіксував сам константинопольський патріарх Діонісій у листі до царів: «Прийняли єсмо милостиню святого вашого царствія від посланого вашого господина Микити Олексійовича три сороки соболів і двісті червоних»^[1].

Ліквідація незалежної юрисдикції для перетворення церкви на інструмент асиміляції – приєднання української церкви до московської 1686 року^[4]. Вселенський патріархат згодом офіційно констатував, що ці дії «були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[5].

Запровадження цензурного контролю над українським книгодрукуванням. Патріарх Йоаким заборонив видання без своєї санкції та надіслав догану за видання книг без попереднього дозволу^[2][6], а 1690 року «Собор Російської православної церкви засудив київські нові книги Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Сильвестра Косова, Лазаря Барановича та інших, наклавши на них проклятство й анафему»^[7].

Знищення київської богословської школи та оголошення її праць єрессю: «Усі українські твори, починаючи з катехізису Петра Могили, оголошувалися єретичними... собор засудив практично всі основні твори київської богословської вченості»^[6][2].

Анексія митрополії маскувалася під захист єдиновірців: реформа проводилася «з опорою на православний рух проти турецьких завойовників»^[2], а «Головним проєктом Голіцина щодо України… стала реформа української православної церкви, точніше — підпорядкування київської митрополії московському патріархові»^[2][6].

Одразу після підпорядкування почалося нав'язування московських церковних стандартів та обрядів, що маргіналізувало локальну традицію. Канонічну незаконність самого акту Вселенський патріархат зафіксував прямо: «відчуження від нашого Престолу Митрополії Києва й залежних від неї Православних Церков Литви та Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Церкви Москви, з самого початку були здійснені зовсім не у згоді із законними канонічними приписами»^[5].

Услід за встановленням контролю над митрополією відбувалася поступова уніфікація богослужбового друку та вимови за московськими зразками, що завершилася прямим указом Петра I 1720 року: церковні книги дозволялося друкувати лише звіреними з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»^[8].