Агресори можуть цілеспрямовано руйнувати освітні, наукові та теологічні інституції корінного народу. Ліквідація місцевих академічних шкіл, заборона на видання літератури та офіційне оголошення праць місцевих мислителів єретичними чи екстремістськими дозволяє колонізатору штучно розірвати інтелектуальну спадкоємність. Це позбавляє колонізоване суспільство власної культурної бази та створює вакуум, який негайно заповнюється освітніми й ідеологічними стандартами метрополії.
Ліквідація освіти рідною мовою: «упродовж 1859–62 в Україні засновано 111 Н[едільних] ш[кіл]» - їх створювали інтелігенція та студентство для навчання грамоти дорослих, «викладання в Н[едільних] ш[колах] велося укр[аїнською] мовою»; «1862 за начебто наявність революц[ійної] пропаганди Н[едільні] ш[коли] були закриті владою»[3].
Знищення бази для навчання дітей рідною мовою: «Спеціальним циркуляром Головного Управління в справах друку 1895 р. було заборонено друкувати будь-які книжки і збірники українською мовою для дитячого читання, „хоч би по суті змісту вони й видавалися благонаміреними"». Резолюція цензора на дитячій збірці: «Написано вочевидь для дітей, але вони мусять учитися по-російськи. — Заборонити»[4].
Заборонними актами 1925-1929 років російський колонізатор знищував дитячі школи чеченського народу. Хьуьжар - початкова школа при мечеті: мулла (священнослужитель) або каді (суддя за ісламським правом) навчав дітей читати Коран, писати арабською і рахувати; дозволу на відкриття не вимагалося, школа жила на гроші батьків і пожертви вірян[5]. Така школа стояла майже в кожному селищі, й іншої в народу не було. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Буквально при кожній мечеті діяли школи, що навчали арабської мови та письма, а також основ арифметики»[6]; про перші радянські роки: «якщо духовні школи при мечетях існували в переважній більшості селищ, то світську школу ще належало створити заново, оскільки нечисленні «горські» школи, що існували в Терській області до революції, закрилися»[6]. Міністерства внутрішніх справ і освіти РРФСР секретною інструкцією про викладання мусульманського віровчення від 21 серпня 1925 року дозволили викладати мусульманське віровчення «лише в мечетях» і «виключно особам, які досягли 14-літнього віку», з окремим дозволом місцевого імперського органу на кожен випадок і з відомостями про кожного вчителя - аж до стану до революції; за викладанням загальноосвітніх предметів під виглядом віровчення міністерства веліли стежити і не допускати його[7]. Для школи, яка брала дітей і вчила їх письма й лічби, це була заборона працювати. Чеченці не скорилися і будували школи далі. Голова крайової комісії, що обстежувала Чеченську область, Нагаєв у секретній доповідній записці до президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 4 серпня 1928 року навів облік: на 1 січня 1927 року в Чечні було 138 арабських шкіл з 2068 учнями, на 1 січня 1928 року - 180 шкіл з трьома тисячами учнів, при 105 радянських школах; зростання арабських шкіл Нагаєв назвав «найсерйознішим політичним питанням»[8]. Чеченці зривали і силові закриття - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «спроби силою закривати школи при мечетях викликали протести населення, що часто супроводжувалися відмовою будувати радянські школи, як це мало місце в аулах Гудермес і Ачхой-Мартан»[6]. Найвищий орган окупаційної влади та уряд РРФСР постановою «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року заборонили релігійним об'єднанням дитячі збори, групи і гуртки «з навчання релігії» і постановили: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, громадських і приватних навчальних та виховних закладах»[9]. Витіснити хьуьжар одразу не вдалося: до травня 1930 року в Чечні та Інгушетії ще діяли 168 релігійних шкіл[6]. На місце хьуьжар СРСР ставив свою школу і переводив її на російську мову - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо у 1928/29 навчальному році рідною мовою в Чечні навчалося 79,8% усіх дітей-учнів, то в 1930/31-му вже тільки половина»[6]. Історик К. Г. Дендієв ставить закриття духовних шкіл в один ряд з обкладенням мулл прибутковим податком, скасуванням шаріатських судів і передачею мечетей «під господарські потреби»[10]; колонізатор передав і закят - пожертви мусульман, на які школа жила, - від мулл своїм комітетам у 1929 році.
13 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») затвердило два списки, що не підлягали розголошенню: № 25/97 - про вилучення літератури, виданої в республіці, - і № 31/107 - про вилучення книжок в обов'язковому порядку з бібліотек і книготорговельної мережі; під заборону потрапили твори 29 авторів, серед яких історик К. Г. Дендієв називає Д. Мадаєва, Х. Яндарова, Н. Музаєва, Д. Мальсагова і Х. Ошаєва[10]. Перші чеченські літературні твори з'явилися на початку 1920-х років[6] - колонізатор вилучав і забороняв літературу, якій не було й двадцяти років.
СРСР залишив засланих чеченців без школи рідною мовою і без писемності, а з енциклопедій народ викреслив. Навчання в школах ішло казахською та киргизькою мовами. Історикиня А. Б. Кузнецова наводить слова колишніх засланців: «була ліквідована писемність чеченською та інгуською мовами»[11]. МДБ (попередниця сучасної ФСБ) нарахувало на 1 січня 1952 року не охоплених обов'язковим навчанням «дітей народностей, виселених із Північного Кавказу, - 33 702» і пояснило це «відсутністю зимового одягу та взуття у зв'язку з тяжким матеріальним становищем батьків, відсутністю шкіл у низці місць розселення або віддаленістю шкіл від місць проживання»[12]. Улітку 1956 року перевіряльники об'їхали місця заслання і доповіли Президії Верховної Ради СРСР: «Навчання дітей у школах рідною мовою не проводилося», у 1955/56 навчальному році «з 61 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 50 тис., або 81 %», а неписьменних «по деяких районах кількість їх сягає 40-50 %»[8]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «з усіх довідників та енциклопедій сталінського часу ретельно вимаровувалася згадка про чеченців та інгушів», а лінгвіст Ю. Дешерієв «здійснив як на ті часи справжню «ідеологічну диверсію», видавши 1953 р. у Москві дослідження «Бацбійська мова»» - історики пишуть, що так він «намагався зберегти для нащадків мову вайнахського народу, який за рішенням «батька народів» [Сталіна] мав зникнути з лиця землі» (бацбійці Закавказзя, пояснюють вони, говорили одним із діалектів чеченської мови)[6]. Ті самі історики пишуть, що мову втримала сама чеченська інтелігенція: її зусиллями влітку 1955 року вийшов перший номер чеченської газети «Къинхьегаман байракх» («Прапор праці»)[6].