Колективізація Чечні (1927-1936)

«Куркулем» колонізатори називали селянина, якого вважали «заможним». У Чечні чиновники записували людину в «куркулі» без суду, а слідом колонізатор відбирав у неї права. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Для обмеження політичного впливу куркульства застосовувався такий захід, як позбавлення (тимчасове чи постійне) виборчих прав. У 1926 р. від участі у виборах у такий спосіб було відсторонено 1,3% виборців, а в 1927 р. — уже 4,5%»^[3]. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Лишенців [позбавлених виборчого права] у перевиборну кампанію 1928/29 р. було 11 279 осіб, у середньому 6,8% по області, по деяких селищах округів відсоток сягав 30, а в Галанчозькому окрузі до 40%»^[5]. Керівництво крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») у січні 1930 року готувало постанову про виселення селянських родин і записало в проєкті: «виселенню підлягають виключно позбавлені виборчих прав, а також і куркулі, випадково не позбавлені виборчих прав»^[2]. Чиновники складали списки «куркулів» навмання, і партійний нагляд це визнавав. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року: в Автурах і Шалі «з 18 господарств, що значилися за списком індивідуального оподаткування [підвищеного податку], 4 господарства виявилися зовсім не куркульськими: одне бідняцьке і три середняцькі»; у Курчалої до «куркульського списку» внесли 12 бідняцьких і 7 середняцьких господарств, а 89 господарств, які колонізатор сам же числив заможними у своїх податкових списках, до «куркульського списку» не потрапили^[6]. Ларін назвав і мету «хлібних завдань» - норм зерна, які колонізатор наказував аулам здати йому: «Мета була блага: внести цими завданнями розшарування в гірські аули, а вийшло якраз навпаки»^[6]. Селян, записаних у «куркулі» й середняки, колонізатор судив за нездачу зерна і несплату податків - і навіть імперські суди в цих справах вини не знаходили: за підрахунком Ларіна, 40% закінчилися по суті виправданням. До листопада 1929 року, доповідав він, «розглянуто було справ на куркулів 265, а на середняків 132»; з 265 справ на «куркулів» «виправдано було 30 і умовно засуджено 26», ще 58 людей дістали примусові роботи, і такі вироки Ларін теж зарахував до виправдань: «було виправдано 40%»^[6]. Імперія перевіряла навіть свої сільради - органи, які вона насадила в аулах замість чеченського самоврядування, - і виключала з них чеченців із «неправильним» минулим. Ларін доповідав: «У 5-ти гірських округах установлено у складі сільрад 215 осіб явно чужого елементу. Там і куркулі, і торговці, і колишні старшини, і колишні поліцейські, і колишні бандити, і духовенство»; резолюцію обласної конференції партії, що оголосила «повне очищення від чужих і куркульських елементів складу сільрад», він поправляв: «М'яко кажучи, це було сказано необережно»^[6]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо в 1928 р. по всій Чечні було репресовано 62 куркулі, то через рік число репресованих сягнуло 356 осіб... Унаслідок цих репресій на кінець 1931 р. в Чечні кількість куркульських господарств скоротилася порівняно з 1929 р. утричі»^[3]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, який воював проти повсталих чеченців, у доповіді крайовому комітетові партії називав серед причин повстання «неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків», що в Ітум-Калінському окрузі стало масовим^[5].

Колонізатор законодавчо заборонив чеченські суди і встановив свою судову систему. До 1927 року шаріатські суди - суди за ісламським правом - були судовою системою чеченського народу і розбирали всі його справи: кримінальні, земельні, трудові й сімейні. Окупаційна влада спершу визнала чеченський суд: у квітні 1921 року з'їзд Рад Гірської республіки - радянської автономії, до якої імперія тоді включила Чечню, - постановив визнати шаріатський судоустрій. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству»^[3]. Уже за місяць, у травні 1921 року, керівництво тієї ж республіки позбавило шаріатські суди бюджетних грошей і підтримки своїх органів^[3]. Але суди працювати продовжували. У грудні 1925 року керівництво партії в Чечні взялося їх дискредитувати, і, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, ця спроба «повністю провалилася»^[3]. А в 1927 році «шаріатські суди були вольовим зусиллям обмежені у своїх правах на пряму вимогу прокурора Верховного Суду СРСР... З їхньої компетенції були вилучені кримінальні, земельні справи і трудові спори, припинено державне фінансування, а радянським органам прямо заборонялося звертатися до шаріатських судів»^[3]. На їхнє місце колонізатор ставив свої органи: історик К. Г. Дендієв пише, що в Чеченській автономній області «запроваджується загальносоюзна судова система з подальшим скасуванням шаріатського судочинства»^[7]. Попри це, чеченці воліли вирішувати спірні справи у своїх судах. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року, що в Урус-Мартанівському окрузі «земельні спори вирішуються не в судово-земельних комісіях», а в аульських старих, про вплив яких він казав: «більшою чи меншою мірою ще не підірвано»^[6]. У грудні 1929 року повсталі в Беної заснували свій орган влади і надіслали вимоги до Москви. Четвертим пунктом там стояло: «Скасувати «народні» суди, запроваджені за наказом згори, і відновити шаріатські органи правосуддя», п'ятим - «Припинити втручання регіональних керівників і діячів центральних органів влади у внутрішні справи «Чеченської Автономної області» і відновити повноваження політичних рішень Чеченського з'їзду»^[7].

Колонізатор відбирав у чеченських священнослужителів пожертви парафіян і закривав їхні храми. Восени 1929 року в Гойтах колонізатори відбирали мечеть за невиконане «хлібне завдання» - норму здачі зерна імперії; про це говорив предводитель повстання в Шалі Шита Істамулов: «Дивіться, яке неподобство коять у Гойтах; оголосили: поки хліб не виконаєте, на цей час відберемо мечеть. Куди ж це годиться, коли в чеченського народу відбирають його останню віру…»^[7]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в 1929 році в Надтеречному районі «починається експеримент з відсторонення мулл від розподілу добровільних пожертв мусульман на користь бідних і духовенства — закяту» - імперія передала роздачу своїм комітетам селянської взаємодопомоги^[3]. Колонізатор знищив більшу частину мечетей Чечні - лік до і після в історика К. Г. Дендієва: до російської революції в Чечні було «2675 мечетей, 60 тис. мюридів [учнів шейхів], членів різних релігійних організацій, 38 шейхів, 850 мулл і 140 духовних шкіл», - а лік середини 1937 року: «401 мечеть, не рахуючи кубових [малих квартальних]», при яких «працювали 406 мулл»^[7]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, у доповіді командування округу крайовому комітетові партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») про підсумки військової операції весни 1930 року назвав закриття мечетей за наказами колонізаторів серед причин, з яких чеченські аули піднялися зі зброєю^[5].

Заборонними актами 1925-1929 років російський колонізатор знищував дитячі школи чеченського народу. Хьуьжар - початкова школа при мечеті: мулла (священнослужитель) або каді (суддя за ісламським правом) навчав дітей читати Коран, писати арабською і рахувати; дозволу на відкриття не вимагалося, школа жила на гроші батьків і пожертви вірян^[8]. Така школа стояла майже в кожному селищі, й іншої в народу не було. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Буквально при кожній мечеті діяли школи, що навчали арабської мови та письма, а також основ арифметики»^[3]; про перші радянські роки: «якщо духовні школи при мечетях існували в переважній більшості селищ, то світську школу ще належало створити заново, оскільки нечисленні «горські» школи, що існували в Терській області до революції, закрилися»^[3]. Міністерства внутрішніх справ і освіти РРФСР секретною інструкцією про викладання мусульманського віровчення від 21 серпня 1925 року дозволили викладати мусульманське віровчення «лише в мечетях» і «виключно особам, які досягли 14-літнього віку», з окремим дозволом місцевого імперського органу на кожен випадок і з відомостями про кожного вчителя - аж до стану до революції; за викладанням загальноосвітніх предметів під виглядом віровчення міністерства веліли стежити і не допускати його^[9]. Для школи, яка брала дітей і вчила їх письма й лічби, це була заборона працювати. Чеченці не скорилися і будували школи далі. Голова крайової комісії, що обстежувала Чеченську область, Нагаєв у секретній доповідній записці до президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 4 серпня 1928 року навів облік: на 1 січня 1927 року в Чечні було 138 арабських шкіл з 2068 учнями, на 1 січня 1928 року - 180 шкіл з трьома тисячами учнів, при 105 радянських школах; зростання арабських шкіл Нагаєв назвав «найсерйознішим політичним питанням»^[5]. Чеченці зривали і силові закриття - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «спроби силою закривати школи при мечетях викликали протести населення, що часто супроводжувалися відмовою будувати радянські школи, як це мало місце в аулах Гудермес і Ачхой-Мартан»^[3]. Найвищий орган окупаційної влади та уряд РРФСР постановою «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року заборонили релігійним об'єднанням дитячі збори, групи і гуртки «з навчання релігії» і постановили: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, громадських і приватних навчальних та виховних закладах»^[10]. Витіснити хьуьжар одразу не вдалося: до травня 1930 року в Чечні та Інгушетії ще діяли 168 релігійних шкіл^[3]. На місце хьуьжар СРСР ставив свою школу і переводив її на російську мову - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо у 1928/29 навчальному році рідною мовою в Чечні навчалося 79,8% усіх дітей-учнів, то в 1930/31-му вже тільки половина»^[3]. Історик К. Г. Дендієв ставить закриття духовних шкіл в один ряд з обкладенням мулл прибутковим податком, скасуванням шаріатських судів і передачею мечетей «під господарські потреби»^[7]; колонізатор передав і закят - пожертви мусульман, на які школа жила, - від мулл своїм комітетам у 1929 році.

СРСР відбирав у чеченських селян худобу і землю. За один рік примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») Чечня втратила 184 тисячі голів худоби. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, наведено таблицю обласної статистики: всієї худоби в області в 1929 році - 993 200 голів, у 1930-му - 809 063. У доповіді визнано: «Приріст поголів'я худоби за всіма видами, що намітився в 1929 р., у 1930 р. не знайшов свого продовження, а навпаки, сталося значне зниження поголів'я, що не торкнулося лише коней»^[5] - і там же названо причину: зниження сталося «головним чином навесні 1930 р., коли куркульство, чинячи скажений опір зростанню колгоспного будівництва, хижацьки знищувало худобу»^[5]. Так колонізатори описали дії селян: люди різали власну худобу, аби не віддавати її в колгоспи. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов оцінюють втрату ще вище: «Змушені вступати в колгосп, селяни прагнули укрити від усуспільнення хоча б частину свого господарства, а якщо це не вдавалося, просто позбувалися його. Так, колективізація супроводжувалася різким скороченням поголів'я худоби — за один лише 1930 р. воно скоротилося в Чечні майже на 300 тисяч голів»^[3]. Центральний комітет партії («ЦК ВКП(б)») теж визнав, що худобу забирали силою: у постанові «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року він записав, що «в низці районів спостерігається практика усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників фактично примусовими способами», і зажадав такі спроби «припинити»^[11]. Колонізатор забирав у нохчі й землю. Під час переділу, який росіяни називали «землевпорядкуванням», пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «у Веденському, Ітум-Калінському і Шатойському округах у куркулів і мечетей було вилучено приблизно 1,5 тисячі гектарів землі»^[3]. Настанова «утискати» при вилученні землі чеченських селян, оголошених заможними, стоїть у тій самій доповіді ВЦВК^[5].

СРСР розоряв чеченських селян податками і примусовими здачами зерна та м'яса. Чиновники обкладали тих, кого записали в «куркулі», підвищеним податком за особливим списком («індивідуальне оподаткування»), і голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін у лютому 1930 року вважав, що до списків потрапляло замало господарств: у Веденському окрузі «на 8.513 господарств в індивідуальному порядку було обкладено лише 80 господарств», у Центорої «з 464 господарств 406 звільнені від єдиного сільгоспподатку», у Белгатої з 335 - 295, у Дарго з 501 - 439. Податок бив навмання, аж до абсурду - про село Дай Ларін казав: «куркуль у Даї був обкладений на 4 коп., а комсомолець там же - на 4 крб. 39 коп.»^[6]. Колонізатор клав на гірські аули «хлібні завдання» - норми здачі зерна, - хоча зерна там майже не було. Ларін доповідав: обласний комітет партії дав Ножай-Юртівському округу завдання в 15 000 пудів - близько 240 тонн зерна; далі в Ларіна: «а на місці його збільшують до 25.000, і на один аул Беной, де взагалі-то навряд чи є 5 тисяч пудів, падає 5 тисяч пудів»; за нездачу колонізатори переписували майно під вилучення і штрафували - у Шалі, доповідав Ларін, «було винесено рішення про оштрафування 60 господарств»^[6]. У 1932 році, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, поверх відібраної худоби «було ще спущено план із заготівель м'яса, що означало, по суті, конфіскацію значної частини поголів'я худоби»^[3]. Колонізатор обкладав і духовенство: історик К. Г. Дендієв ставить обкладення мулл прибутковим податком першим кроком їхнього витіснення з життя Чечні^[7].

З 1930 по 1936 рік СРСР висилав селянські родини з Чечні за наказами і списками крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)»), ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) і НКВД, що прийшов йому на зміну. У січні 1930 року керівництво крайового комітету партії, розподіляючи по округах виселення 20 тисяч господарств селян, оголошених заможними, призначило Чечні 500 господарств; виселяли господарство цілком - родину з усіма домочадцями^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про ті самі висилки ліком людей, а не господарств: «На початку 1930 р. з Чечні висилається 1500 селян, оголошених куркулями»^[3]. Історик Г. І. Какагасанов наводить за опублікованими документами лік першої половини 1935 року - з національних районів Північно-Кавказького краю вислано 1553 родини, і він уточнює: «З них було вислано 473 родини (2112 осіб) з Чечні» - чотири-п'ять людей на родину^[12]; за 1935 рік у Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова лік коротший: «у 1935 р. з Чечено-Інгушетії виселено 450 куркульських родин, ще тисячу родин було виселено з Чечні і Дагестану в 1936 р.»^[3]. 22 травня 1936 року глава НКВД СРСР Ягода телеграмою № 56379 приписав начальникові крайового управління НКВД Дагіну: «провести переселення за межі краю» п'ятисот селянських господарств з Чечено-Інгуської автономної області і п'ятисот з Дагестану, закінчивши «не пізніше жовтня міс. 1936 року». У телеграмі цю тисячу родин поділено між Узбецькою Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Узбекистан) і Киргизькою Автономною Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Киргизстан). Ягода прописав у телеграмі й норми: речей родині - «загальною вагою до тридцяти пудів на кожну родину» [близько 490 кілограмів], у вагон вантажити «від 32-х до 35-ти осіб»; працездатних чоловіків він дозволив заарештувати «за 10 днів до їх відправлення» - «з метою запобігання їхній втечі»^[13].

Нохчі тричі піднімалися зі зброєю проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»), і всі три рази СРСР посилав проти аулів війська. У грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, називає керівників повстання: у Шалі його очолив Шита Істамулов, у Гойтах - Ахмат-мулла і Курієв, у Беної - Яроч і Ходжас. Шита Істамулов пояснював, чому береться за зброю: «не можемо дивитися, коли в чеченців забирають хліб, розоряють його і відбирають останнє майно. Штрафи, обшуки – якщо все це влада продовжуватиме – то змусить мене виступити зі зброєю в руках... Якщо далі дивитися на це, то заберуть усе, до останніх штанів, і голого вб'ють. Краще хоч померти, то знатимеш, що поховають у штанах»^[7]. Авторханов пише про перші дні повстання: «Повсталі зайняли всі сільські та районні установи, спалили казенні архіви, заарештували районне начальство, зокрема й шефів ГПУ [політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ], у Беної захопили ще й нафтові промисли, і заснували тимчасову народну владу»^[4]. Повсталі надіслали свої вимоги до Москви. Першим пунктом вони зажадали «Зупинити незаконну конфіскацію селянської власності», другим - «Припинити безсудні арешти селян», третім - «Відкликати керівників ГПУ з Чечні, замінивши їх цивільною адміністрацією»; ще двома пунктами - скасувати запроваджені радянською владою «народні» суди з поверненням шаріатського правосуддя і відновити повноваження Чеченського з'їзду. Скласти зброю вони погоджувалися за виконання цих умов^[7]. Перші спроби радянських військ захопити аули провалилися - Шалі й Гойти відбилися; штаб Північно-Кавказького військового округу визнав у довідці по першій операції від 30 березня 1930 року, що «успішний збройний опір місцевій владі в аулах Шалі і Гойтах при вилученні описаного майна став останнім поштовхом» до виклику польових частин^[5]. ОГПУ в огляді політичного стану СРСР за грудень 1929 року записало: 7 грудня «два тейпи [роди] аулу Гойти під проводом сина шейха Хаджиєва замкнулися у своїх кварталах, виставивши озброєну охорону», а «8 грудня в с. Шалі на ґрунті опису майна в куркулів [селян, оголошених заможними] було обеззброєно міліцію»; ОГПУ називає Шиту Істамулова «колишнім військовим міністром уряду Узун-Хаджі» [Північно-Кавказького емірату 1919-1920 років]; лік арештів у тому ж огляді: «заарештовано в Шалях 220 осіб і в Гойтах — 144. Керівники шалінського і гойтинського виступів Істамулов, Хаджиєв і Курієв зникли»^[14]. Російське командування рушило проти селян, обеззброєних чотирма роками раніше, загін, сформований у Грозному. На чолі загону стояв Буриченко, колишній начальник Владикавказької піхотної школи. Після перших невдач командування підсилило загін батальйонами, артилерійським дивізіоном і «загоном літаків». 11 грудня війська захопили Шалі, вранці 12 грудня - Гойти, а з 20 по 27 грудня атакували гірські аули Беной, Центорой і Зандак. У довідці штабу сказано: «в операції в цілому взяли участь усього з частинами ВОГПУ [військ ОГПУ] 1904 бійці при 75 станкових і легких кулеметах»; там же названо артилерійські гармати і сім літаків; підсумок там же: «За операцію вилучено бандитів 450 чол. Убито і поранено до 60 чол.»; втрати військ - 43 людини, з них 21 убитий і померлий від ран^[5]. Про кінець повстання джерела розходяться: у довідці штабу захоплення Шалі і Гойт датовано 11 і 12 грудня 1929 року, в істориків падіння обох центрів віднесено до середини січня 1930-го; про долю керівників одні джерела пишуть, що вони зникли, інші - що штаб повстанців у Гойтах загинув^[4]. Навесні 1930 року гірські округи піднялися знову, і радянські війська знову пішли на аули, вже більшими силами. Окупаційне командування округу визнало масштаб виступу в доповіді крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)»): «У Чечні, як і в Карачаї, ми мали не окремі бандитські контрреволюційні виступи, а пряме повстання цілих районів (Галанчож), у якому майже все населення брало участь у збройному виступі»^[5]. За довідкою штабу округу про другу операцію в Чечні до 14 березня в Чечню було стягнуто стрілецькі батальйони з батареями, кавалерійські дивізіони та авіаланку: «усього було втягнуто в операцію 3920 бійців при 16 [артилерійських] гарматах»^[5]. За підсумковою доповіддю командувача окупаційних військ округу Бєлова крайовому комітетові партії по Чечні вилучено 1500 одиниць зброї, заарештовано 122 особи, вбито 19 повстанців^[5]. Авторханов описує кінець походу на Беной: «Наприкінці березня 1930 року Бєлов, діставши свіжі частини із Закавказзя, розгорнув великий гірський наступ із завданням оволодіти останнім пунктом повстанців - Беноєм. Після двомісячних тяжких боїв і великих жертв, у квітні 1930 року, Бєлов увійшов у Беной, але в аулі не застав жодного жителя: усі вони, включно з жінками і дітьми, евакуювалися далі в гірські нетрі. Переможець Бєлов послав до повстанців парламентерів із пропозицією почесного миру: всім, хто добровільно повертався назад в аул зі здачею зброї, оголошувалася амністія. Повстанці відповіли, що вони повернуться назад у свої аули лише тоді, коли Бєлов піде зі своїми військами»^[4]. У березні 1932 року повстав Ножай-Юртівський район; повстанням керували Муцу Шамілєв (нохчі знають його як Моцу Шуанинського), Ібрагім Нінахаджиєв, Усман Ушхаєв, Хусейн Істамулов і Дада Кебетов; 20 березня 300-400 повстанців атакували дільницю нафтовидобутку на горі Стерч-Кертч, ще 700-800 закріпилися на гірському хребті, прикривши район повстання з боку Хасав-Юрта, міста в сусідньому Дагестані^[3]. Командувач окупаційних військ округу Каширін у доповідній записці від 31 березня 1932 року доносив військовому міністрові СРСР Ворошилову: «Керівництво бандою очолює якийсь «імам» Муцу з аулу Шуані»^[5]. Дев'ять днів район залишався в руках повсталих. Частини 28-ї Гірської стрілецької дивізії і національний кавалерійський полк підійшли до району 26-27 березня, 28 березня в середині дня почалися бої, і до 29 березня радянські війська захопили район. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими і 30 пораненими»^[3].

Заручники значилися окремою обліковою графою в підсумковій доповіді про каральну операцію 1930 року: командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу Бєлов доповів крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)») дослівно: «Вилучено по Чечні: активного контрреволюційного і бандитського елементу 122 чол., з них ватажків — керівників руху — 9, добровільно з'явилося ватажків — 7, заручників — 35. Добровільно з'явлені рядові учасники не обліковані, їх сотні»^[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов цитують цей рядок доповіді: серед заарештованих у ході операції - «керівників повстанського руху — 9, заручників — 35»^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав, навіщо чекісти брали заручників і що на них чекало: «До старої царської системи брати «аманатів» (заручників) для примушення «бандитів» до здачі чекісти вдавалися постійно, і в ширшому масштабі», але «в історії радянської Чечено-Інгушетії не було жодного випадку, щоб при явці «бандита» було б звільнено «аманатів»»; про долю тих і других Авторханов пише: той, хто добровільно з'явився, «всупереч урочистій обіцянці зберегти йому життя, – розстрілювався, а «аманати» засилалися до Сибіру, зокрема жінки і діти»^[4].

СРСР заарештовував, засилав, позбавляв прав і цькував авторитетів чеченського народу - шейхів, мулл, шанованих старих. Національна комісія Північно-Кавказького крайового комітету партії постановила 28 червня 1927 року: «Шейхи здебільшого самі куркулі й торговці... не лише економічно закріпачують бідноту і середняків, а й, використовуючи релігійні забобони мас, здійснюють свій політичний вплив як куркульського прошарку на значну частину трудящих мас»^[15] - так партія призначила духовних наставників народу «куркулями», класовими ворогами. Улітку 1927 року СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов у секретній доповіді за 1927 рік пов'язав арешти з воєнною тривогою: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання», - а операцію пояснив так: «К/р [контрреволюційна] пропаганда духовенства, що складала панічно-поразницький настрій чеченського селянства, зобов'язала попередити наш орган до масової операції по найактивнішій релігійній верхівці. Рідко підданий репресіям і впевнений у силі своїх впливів на широку громадськість – чеченський мулла виявився заскоченим зненацька. Вилучення 16 осіб реакційних представників чеченського релігійного світу справило на нього тому величезне враження і на перший час паралізувало його діяльність»^[1]; «вилученням» імперія називала арешт людини. Євдокимов міряв успіх розпадом духовного прошарку: «ціла низка мулл почала відмовлятися від сану (до 30 випадків), а низка релігійних авторитетів, скомпрометованих а/р [антирадянським] саботажем у минулому, переховуватися від влади»^[1]. Чеченці відповідали заступництвом, і доповідь визнає: «кампанія з організації громадських клопотань за заарештованих мала значний успіх»^[1]. Під арештом сидів і шейх Гайсумов із Шалі - один з найшанованіших людей Чечні; Євдокимов писав: «Виняток становила секта шейха Гайсумова, актив якої у зв'язку з арештом останнього дуже енергійно діяв у галузі мобілізації громадського співчуття»^[1]. Сход села Шалі - 800 людей - поручився за заарештованого: «підтвердити, що громадянин Гопсумов Сунгант [так у документі записано Гайсумова], який має від роду 107 років, був почесним старим у справжньому селі, ніколи ні в чому порочному як кримінальному, так і політичному помічений не був»^[5]; обстежувач Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету Нагаєв підшив цей сход до доповіді як доказ - «в особі цих «сходів», керованих куркульством і духовенством, починають викристалізовуватися обриси справжньої організації, що протистоїть нашій партії»^[5]. Імперія записала заступництво за старого собі в обвинувальний матеріал. Восени 1927 року празький журнал «Вольные Горцы» надрукував листа з Кавказу про ту саму хвилю: «Більшовики, прибираючи позу рятівників нашої національної свободи, насправді помалу вбивають у країні всі живі сили, вириваючи з наших лав найздібніших — наші інтелігентні сили»; «Такий вибух нового терору мав у нас місце після англо-радянського розриву. Численні арешти інтелігенції, духовенства і навіть цілих родин мали місце майже в усіх місцях на території горців. ГПУ працює щосили»^[16]. ОГПУ в тій самій доповіді назвало і наступну мішень: «національно-демократичний рух видається нам тим новим видом горської к/р [контрреволюції], з яким у найближчі роки й місяці доведеться нам вести боротьбу»^[1]. Імперія вражала авторитетів і в правах: на виборах 1928/29 року в Чеченській автономній області вона позбавила виборчих прав 11 279 людей, і в розбивці лишенців стоять рядки: «Служителів релігійного культу 1569» і «Члени родин лишенців 5658»^[5]. До 1930 року колонізатор перелічив увесь прошарок по головах - у доповіді про обстеження партійної організації області, надісланій у березні 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Сила мулл у чеченському аулі ще величезна. На 1 травня 1930 р. в Чечні було... громадських мулл — 450, кубових мулл — 800, шейхів — 34... нащадків Магомета та ін. релігійних авторитетів — 250, знахарів — 150»; висновок там же: «Для того щоб вести боротьбу з такою величезною армією мулл, шейхів тощо, необхідно мати підготовлені кадри»^[5]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - арешти авторитетів стали масовими; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише: вбивство «було початком проведення в Чечні великої операції ГПУ з ліквідації «куркульсько-контрреволюційних елементів і мулльсько-націоналістичних ідеологів»»^[4]. Грозненське і Ростовське крайові ГПУ, пише Авторханов, установлювали норми арештів, а уряд СРСР ці норми затверджував^[4].

СРСР боровся з аулами, що повстали в грудні 1929 року, не лише військами, а й брехливими обіцянками; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав в еміграції, описав цю механіку. Для «мирної ліквідації» повстання з Москви прибула урядова делегація - до неї входили член Центрального комітету союзної партії («ЦК ВКП(б)») Ніколаєва і заступник глави уряду РРФСР Рискулов, - і створена нею «мирна комісія» з духовних авторитетів заявила повстанцям у Шалі: «у подіях, що сталися, відповідальність несуть виключно місцеві працівники, які діяли всупереч настановам партії та уряду», а від імені урядової комісії було оголошено звернення до чеченського народу: «внутрішні чеченські справи вирішуватиме і надалі сам чеченський народ»^[4]. Повстанці, пише Авторханов, «визнали ці пояснення задовільними і погодилися повернутися по домівках»; загін ГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), що прибув слідом, три дні заарештовував місцевих радянських працівників - як і було обіцяно; Авторханов продовжує: «а близько першої години ночі четвертого дня оточили дім колишнього вождя повстанців Шити Істамулова»^[4]. Захоплення зірвалося - чеченці відбили Шиту Істамулова з боєм; Авторханов пише: «На ультиматум здатися без бою, однак, Шита і його брат Хасан відповіли вогнем. Частина дому Шити була охоплена полум'ям, а Хасан тяжко поранений, коли до світанку наспіла допомога: близько сотні озброєних вершників-чеченців оточили саму ту частину військ ГПУ, що обложила дім Шити. Після якоїсь години рукопашного бою загін ГПУ, числом до 150 осіб, був майже цілком знищений»^[4]. Авторханов продовжує: «Звільнений своїми друзями Шита Істамулов закликав усіх чеченців до «священної війни» за відновлення «Імамату Шаміля» і вигнання «невірних» з Кавказу. Слідуючи цьому заклику, знову повстали Шалі, Гойти, Беной»^[4]. Другим обманом стала амністія; Авторханов пише: «Усім учасникам повстання, зокрема й вождям повстання, було оголошено амністію від імені центрального уряду» - Шита Істамулов повернувся до Шалі і «за вказівкою згори» навіть був призначений головою Шалінського сільського споживчого товариства (кооперації з промтоварів)^[4]. Авторханов описує розв'язку так: восени 1931 року Шита Істамулов «був викликаний до начальника районного ГПУ Бакланова для вручення йому офіційного акта амністії з Москви. Вручаючи йому однією рукою акт, Бакланов з-під стійки другою рукою випустив у нього всю обойму з маузера. Тяжко поранений Істамулов устиг насмерть заколоти кинджалом віроломного Бакланова. Зовнішня охорона добила Істамулова»^[4].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) сфабрикувало «Чеченський націоналістичний центр» - підпільну організацію, якої не існувало, - і засудило в цій справі тисячі чеченців. Так імперія «пояснила» повстання проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»): не голод і руйнування підняли людей, а таємна змова. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав механіку фабрикації: «Логіка чекістів підказувала, що винуватців і організаторів усіх антирадянських повстань треба шукати в якомусь єдиному «націоналістичному центрі», куди, безсумнівно, мають входити, за тією ж логікою, представники внутрішньої і закордонної чеченської еміграції»^[4]. До справи, за його словами, взялися крайовий орган ОГПУ під керівництвом Курського і Федотова та Чеченський обласний відділ ОГПУ під керівництвом Крафта: «Вони так майстерно і правдоподібно створили цей «контрреволюційний націоналістичний центр», що в його існування повірили навіть багато хто з чеченців»^[4]. «Доказами» стали листи від імені чеченського емігранта, нафтопромисловця Тапи Чермоєва - із закликами готувати повстання; вони приходили чеченським діячам до Грозного зі Стамбула, Парижа і Лондона через підставних осіб, яких ОГПУ зобов'язало здавати листи йому. Авторханов підсумовує: «версія про листи Чермоєва була брехнею, а самі листи – фальшивками ОГПУ. Але саме ці листи і слугували «речовими доказами» проти «націоналістичного центру»»^[4]. Восени 1932 року ОГПУ заарештувало всю «групу» адресатів, слідом пройшли масові арешти по Гудермеському і Ножай-Юртівському районах - тому самому, що в березні 1932 року повстав проти колгоспів; Авторханов пише: «Загалом у справі «Чеченського націоналістичного центру» було заарештовано до 3 тисяч осіб. Заарештованим було пред'явлено обвинувачення у створенні «контрреволюційного націоналістичного центру Чечні для підготовки і проведення збройного повстання»»^[4]. Суду не було - Авторханов пише: «Майже всі заарештовані були засуджені через колегію ГПУ. З членів «центру» Абдулкадиров, Шамілєв, Курбанов, Моца-Хаджі Сотаєв, Беймурзаєв були розстріляні. Інші дістали по 10 років. Скільки розстріляно рядових, установити неможливо»^[4]. Сфабрикованою справою імперія виправдовувалася й публічно: секретар крайового комітету партії Євдокимов на крайовій конференції партії 1934 року цитував «листи мільйонера Чермоєва» як доказ підготовки повстання на гроші та зброю західних держав^[4]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують масштаб: репресій «у зв'язку зі справою так званого «Чеченського націоналістичного центру»» зазнало, «за деякими даними, до 3 тисяч осіб»^[3].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) виносило вироки заарештованим чеченцям «трійками» - комісіями з трьох осіб: без суду, без захисника, аж до розстрілу. У Чечні позасудовий порядок діяв ще з 1920-х років: Крафт служив заступником начальника Чеченського обласного відділу ГПУ - обласної ланки політичної поліції - і працював з трійками ще в 1924 році: 20 серпня керівництво Чеченського обласного виконавчого комітету за його доповіддю постановило «вважати необхідним продовження строку функціонування трійки з позасудового слухання на два місяці»^[7]. 2 лютого 1930 року заступник голови ОГПУ Ягода підписав наказ № 44/21 «Про заходи з ліквідації куркульства як класу» - «куркулями» колонізатори називали селян, яких самі оголошували заможними^[2]. За цим наказом ОГПУ створювало трійки: справи в них розбирали без суду, у складі сиділи представники крайового комітету партії, прокуратури і чекісти^[7]. Трійки дістали справи «першої категорії» - селян, яких найвищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») секретною постановою від 30 січня 1930 року призначив до концтаборів, аж до розстрілу^[2]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - ГПУ провело по Чечні хвилю масових арештів. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише про суд над заарештованими: «Заарештовані були засуджені спеціально створеною для цієї мети надзвичайною «трійкою» ГПУ під головуванням його шефа Г. Крафта», а «на волю з них рідко хто повернувся»^[4]. Лік заарештованих у джерелах розходиться: в істориків - до 35 тисяч, а за довідкою ОГПУ від 31 липня 1931 року через позасудові трійки всього Північно-Кавказького краю за 1930 рік пройшло 20 230 осіб^[2]. Трійка працювала і після повстання березня 1932 року в Ножай-Юртівському районі Чечні: глава ОГПУ по Північно-Кавказькому краю Євдокимов доповів на секретній нараді секретарів національних обласних комітетів партії в Ростові 15 грудня 1932 року лік чекістської «роботи» за підсумками повстання: «…745, з них відсіяно 386, представлено на трійку 359, засуджено від 10 до 3-х років 100 чол., умовно 188, звільнено 166»^[7].

СРСР розстрілював заарештованих чеченців - зокрема захоплених керівників повстань. У березні 1932 року проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») повстав Ножай-Юртівський район Чечні; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «П'ятеро захоплених керівників повстання були невдовзі розстріляні»^[3]. Слідом чекісти прийшли за духовенством - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов продовжують: «Арештів зазнали деякі відомі чеченські шейхи, а Кана-шейх Хантієв був розстріляний у квітні 1933 р.»^[3]. Кана-шейх Хантієв - духовний наставник мусульман (шейх) із села Лаха-Невре, нинішнього Надтеречного; дослідник А. Духаєв, якого цитує історик К. Г. Дендієв, пише про нього: «Востаннє був заарештований 17 березня 1933 року, у віці 85 років... і 9 квітня того ж року засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 10 травня 1933 р. У 1990 році Кана-Шейх Хантієв був реабілітований»^[7]. Джерела розходяться в даті розстрілу: квітень або 10 травня 1933 року. Лік розстріляних не обмежується верхівкою: чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише, що у справі «Чеченського націоналістичного центру», сфабрикованій ОГПУ (політичною поліцією, попередницею сучасної ФСБ), розстрілювали і рядових - скільки, встановити неможливо^[4].