Агресори можуть примусово замінювати легітимні органи власними бюрократичними й адміністративними структурами. Впровадження управлінських стандартів метрополії дає колонізаторові змогу повністю інтегрувати захоплений регіон у своє правове й політичне поле, позбавляючи місцеве населення права на самоврядування.
Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самоврядування Нохчі, силою підпорядкувавши їх прийшлій еліті: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1614 році цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити і в ратній справі та в усяких справах відати»[1].
Створення спеціалізованого відомства для управління автономією: через Малоросійський приказ царський уряд «здійснював контроль за політико-адм. діяльністю гетьман. адміністрації та царських воєвод в Україні»[2] – управління Гетьманщиною було вбудовано в московську приказну вертикаль.
Виведення козацьких полків із козацької ієрархії під пряме командування імперських посадовців: керівництво роботами на Ладозькому каналі Петро I передав Б.-К. Мініху, який «перебрав у кн. О.Меншикова кер-во спорудженням (копанням) Ладозького каналу»[2]; козацькі корпуси відправлялися на ці роботи «за наказом царя Петра I»[3].
Блокування виборів нового лідера та створення гібридної адміністрації для ручного управління: «До складу П[равління] г[етьманського] у[ряду] входили царський резидент в Україні кн. О.Шаховськой із 2-ма рос. урядовцями… а також генеральний обозний Я.Лизогуб із 2-ма укр. старшинами»[3] – формально рівноправна колегія, яку фактично очолював царський резидент.
Заснування прямого імперського органу – Другої Малоросійської колегії: чотири великоросійські члени, чотири малоросійські, на чолі Румянцев із повноваженнями генерал-губернатора; під її ж відомство передавалася й Запорозька Січ: «Запорозькій Січі, яка перебувала під відомством гетьмана, бути нині відомою в цьому правительстві малоросійському»[4].
Скасування традиційного місцевого самоврядування: «Остаточна ліквідація М[агдебурзького] п[рава] … в містах Центр. і Лівобереж. України – у 1831 (у Києві – 1834)»[2] – міста переводилися на загальноімперський міський устрій.
Імперія поставила над захопленими аулами Чечні призначених наглядачів - приставів. Військовий міністр імперії Чернишов офіційним службовим листом (відношенням) від 15 січня 1839 року передав генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу - голові імперських військ і адміністрації на Кавказі, волю імператора Миколи I: у товариствах, що підпорядкувалися добровільно, «начальство над ними доручати відданим нам тубільцям, членам тих самих товариств», а товариства, «які будуть підкорювані силою зброї», - «доручати тимчасово в начальство Російським військовим чиновникам»[5]. Запровадженням приставів у Чечні займався Пулло, командувач лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): імперський історик Юров пише, що Пулло «було приписано - для оселення наших приставів, підтримання на перших порах їхнього престижу... здійснити взимку з 1839-го на 1840-й рік рух у Чечню, на Мічик і до качкаликівців», а самі пристави «були обрані переважно, якщо не виключно, з міліціонерів» - з горської міліції, озброєних загонів горців на службі імперії[6]. Історик Д. А. Хожаєв пише: «Призначений 30 листопада командиром Окремого Кавказького корпусу... Головін за вказівкою царя починає вводити на окупованій території російське управління»[7]. Режим нагляду описав генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії і начальник Пулло, рапортом військовому міністру Чернишову від 23 березня 1840 року: «Коли пристави наші вступили в управління ввіреними їм племенами, суворий їхній нагляд припинив постійні зносини мирних аулів з непокірними»[5]. Насадження маріонеткових релігійних авторитетів йшло тією самою директивою (кампанія C1159).
Повстання 1840 року знесло владу імперських призначенців над рівнинною Чечнею - до нього аули, що підкорилися, жили під призначеними імперією наглядачами-приставами. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, перевстановили цю владу нормою і добудували її. Пункт 3 приписав: «Виконувати всі вимоги і накази російського пристава, який буде призначений урядом» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами); пункт 6 зобов'язав кожен аул: «Обрати з-поміж себе одного кадія, який зобов'язаний виконувати всі накази пристава» (кадій - мусульманський суддя); пункт 7 - старшину в кожному аулі (старшина - глава аульної громади), «який затверджується російським начальством, наглядає за громадським спокоєм і приводить у виконання всі накази начальства». Аул, що здавався, приймався під владу імперії тільки разом із цією структурою[8].
Над захопленою частиною Чечні імперія вибудувала власні управлінські інститути. Історик М. І. Покровський пише про проєкт Барятинського, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі): «розроблене Барятинським положення про управління чеченцями, що частково відроджувало суд за адатами: царизм боявся шаріатського суду... Це "Положення" було затверджено Миколою I і введено в дію» (адати - звичаєве право горців; шаріат - ісламське право, на якому будувався суд імамату)[9]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують виконання: «Ще в 1852 р. у фортеці Грозна було засновано так званий "Чеченський народний суд" на чолі з російським штаб-офіцером... на противагу шаріату, насаджуваному в Чечні імамом Шамілем, російська влада прагнула посилити вплив звичаєвого права - адатів»; першим головою «чеченського» суду був російський полковник Бартоломей, перекладачами - Бата Шамурзаєв і Касім Курумов, а виконання вироків контролювало «Управління чеченського народу» з правом примусу[10]. Суд виробив і писаний кодекс підпорядкування - «Правила для управління покірними чеченцями»: статті «що передбачали покарання за непокору владі, переховування абреків, зв'язок з "немирними" співвітчизниками, умови "виходу з покірністю" з території імамату» («немирні» - в імперському лексиконі ті, хто не підпорядкувався імперії; абрек - імперське тавро горця поза законом); у 1854 році «Правила» доповнені[10]. Підсумок зафіксував зсередини генерал Муравйов, головнокомандувач на Кавказі, - у лютому 1855 року він писав із фортеці Грозної генералу Єрмолову, що командував на Кавказі в минулому: «Уже тут засновано п'ять наїбств, є пристав і суд, установлений в наслідування вашого Кабардинського суду» (наїбство - імперська адміністративна одиниця, скопійована з інституту намісників імама Шаміля, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; пристав - призначений імперією наглядач)[11].
1 квітня 1858 року «Положення про управління Кавказькою Армією» створило при Головному штабі особливе відділення у справах горських народів - історик З. Х. Ібрагімова називає це «першим законодавчим затвердженням системи «військово-народного управління», що фактично склалася в міру завоювання краю»[12]. У 1859 році, «у зв'язку з реформою місцевої адміністрації та введенням у дію Положення про Головне управління намісника Кавказького», Держконтроль був «позбавлений можливості стежити за діяльністю місцевої влади»: у складі Головного управління намісника заснували особливий контрольний департамент, підзвітний не центральному відомству, а самому начальникові Головного управління[12]. 16 січня 1860 року імператор Олександр II затвердив положення, яким Ліве крило Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі) перейменовано на Терську область[12]. 24 травня 1860 року Барятинський, намісник на Кавказі, наказав створити при Головному штабі Кавказької армії «Канцелярію з управління кавказькими горцями» - пізніше вона називалася «Кавказьке горське управління», потім «Кавказьке військово-народне управління»[12]. 25 грудня 1860 року затверджено «тимчасові штати військово-народного управління Терської області»: область поділено на шість округів - Кабардинський, Владикавказький, Чеченський, Кумицький, Ічкеринський і Аргунський[12].
Центральна радянська влада Росії (ВЦВК) 1 червня 1919 року постановила провести «тісне об'єднання 1) військової організації та військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці» Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму - «з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Постанову підписали голова ВЦВК Калінін і секретар Серебряков, а формулу незалежності вона зберігала дослівно: об'єднання проводилося, «стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму»[13]. Господарство, залізниці, фінанси і праця України відходили під управління Москви; незалежність лишалася словом на папері.
Продовольче відомство до цього списку не потрапило: голова уряду РСФРР Ленін підпорядкував його окремо і потай. 12 червня 1919 року він надіслав до Києва записку: продовольче відомство колоніальної адміністрації України (УСРР) переходить під всеросійське і грошима, і управлінням - без оголошення про це; внизу записки стояла помітка зашифрувати підкреслене і передати негайно, а 14 червня питання поставили на пленумі Центрального комітету більшовицької партії[14].
Перехоплення Москвою прямого контролю над каральним апаратом шляхом рішення про ліквідацію самостійної Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) у серпні 1919 року та призначення свого спецкомісара Я. Петерса[15].
Радянська Росія поставила над Чечнею невиборний надзвичайний орган: 3 квітня 1920 року з'їзд у Грозному «проголосив передачу всієї влади Чеченському революційному комітету з п'яти осіб»[10]. Коли на виборах до Рад у липні 1920 року «переважну більшість місць у Радах отримали... представники так званих «куркульсько-мульських і націоналістичних елементів»», обрані Ради розпускалися - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «селянські Ради за короткий строк розпускалися двічі (у серпні 1921 і в липні 1922 р.) і знову відновлювалася влада ревкому»[10]. Восени 1920 року «Алдинський з'їзд було розігнано, а кількох грозненських партійних працівників... заарештовано» за розпорядженням глави Кавказького бюро ЦК компартії Орджонікідзе[10]. Гірська АСРР, що оформила автономію горців, «проіснувала недовго і в 1924 р., виконавши, за задумом партійного керівництва, свої завдання, припинила своє існування»[10].
Колонізатор законодавчо заборонив чеченські суди і встановив свою судову систему. До 1927 року шаріатські суди - суди за ісламським правом - були судовою системою чеченського народу і розбирали всі його справи: кримінальні, земельні, трудові й сімейні. Окупаційна влада спершу визнала чеченський суд: у квітні 1921 року з'їзд Рад Гірської республіки - радянської автономії, до якої імперія тоді включила Чечню, - постановив визнати шаріатський судоустрій. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству»[10]. Уже за місяць, у травні 1921 року, керівництво тієї ж республіки позбавило шаріатські суди бюджетних грошей і підтримки своїх органів[10]. Але суди працювати продовжували. У грудні 1925 року керівництво партії в Чечні взялося їх дискредитувати, і, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, ця спроба «повністю провалилася»[10]. А в 1927 році «шаріатські суди були вольовим зусиллям обмежені у своїх правах на пряму вимогу прокурора Верховного Суду СРСР... З їхньої компетенції були вилучені кримінальні, земельні справи і трудові спори, припинено державне фінансування, а радянським органам прямо заборонялося звертатися до шаріатських судів»[10]. На їхнє місце колонізатор ставив свої органи: історик К. Г. Дендієв пише, що в Чеченській автономній області «запроваджується загальносоюзна судова система з подальшим скасуванням шаріатського судочинства»[16]. Попри це, чеченці воліли вирішувати спірні справи у своїх судах. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року, що в Урус-Мартанівському окрузі «земельні спори вирішуються не в судово-земельних комісіях», а в аульських старих, про вплив яких він казав: «більшою чи меншою мірою ще не підірвано»[17]. У грудні 1929 року повсталі в Беної заснували свій орган влади і надіслали вимоги до Москви. Четвертим пунктом там стояло: «Скасувати «народні» суди, запроваджені за наказом згори, і відновити шаріатські органи правосуддя», п'ятим - «Припинити втручання регіональних керівників і діячів центральних органів влади у внутрішні справи «Чеченської Автономної області» і відновити повноваження політичних рішень Чеченського з'їзду»[16].