«Військово-народне управління»: колоніальний режим Терської області (1858-1917)

1 квітня 1858 року «Положення про управління Кавказькою Армією» створило при Головному штабі особливе відділення у справах горських народів - історик З. Х. Ібрагімова називає це «першим законодавчим затвердженням системи «військово-народного управління», що фактично склалася в міру завоювання краю»^[2]. У 1859 році, «у зв'язку з реформою місцевої адміністрації та введенням у дію Положення про Головне управління намісника Кавказького», Держконтроль був «позбавлений можливості стежити за діяльністю місцевої влади»: у складі Головного управління намісника заснували особливий контрольний департамент, підзвітний не центральному відомству, а самому начальникові Головного управління^[2]. 16 січня 1860 року імператор Олександр II затвердив положення, яким Ліве крило Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі) перейменовано на Терську область^[2]. 24 травня 1860 року Барятинський, намісник на Кавказі, наказав створити при Головному штабі Кавказької армії «Канцелярію з управління кавказькими горцями» - пізніше вона називалася «Кавказьке горське управління», потім «Кавказьке військово-народне управління»^[2]. 25 грудня 1860 року затверджено «тимчасові штати військово-народного управління Терської області»: область поділено на шість округів - Кабардинський, Владикавказький, Чеченський, Кумицький, Ічкеринський і Аргунський^[2].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «у 1867 р. начальником Середнього військового відділу було призначено генерал-майора князя Туманова, а з восьми начальників горських округів шестеро були полковниками і двоє - майорами»^[1]. Начальник Терської області з'єднував в одних руках цивільну, військову та козачу владу і щодо горців міг, за тими ж істориками, «за своєю волею застосувати... зброю і підняти проти них підпорядковані йому війська та козаків, віддавати горців військовому суду і в адміністративному порядку висилати з області «небажані елементи»»^[1]. З вересня 1866 року намісник отримав право заміщувати горців на посадах приставів (призначених імперією наглядачів) прийшлими офіцерами - історик З. Х. Ібрагімова фіксує підсумок: горці в системі управління Терської області довгий час не могли піднятися вище посади сільських старшин^[2]. Самих старшин влада добирала і приводила до присяги на «беззаперечне виконання... всіх доручень і вимог адміністрації»; вибору населенню не залишали - «Місцеве начальство не вважало за можливе надати навіть право вибору аульних старшин, оскільки «не знаходило достатніх ручательств, щоб це не потягло за собою важливих незручностей у справі управління горцями»»^[2]. Судову систему вінчали ті самі офіцери: у 1862 році створено обласний Головний народний суд, усі члени якого призначалися начальником області, а в 1870 році - окружні «Горські словесні суди» під головуванням офіцерів адміністрації; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов роблять висновок: «Таким чином, створена для горців Терської області судова система не тільки не виводилася з-під контролю військової влади, але, навпаки, прямо їй підпорядковувалася»^[1]. Положенням 1895 року про сільські громади право сходу передано обмеженому числу «виборних», причому окружний начальник міг позбавити «виборного» посади і розпустити весь сільський збір^[1].

Область ділили заново в 1862, 1869, 1888 і 1899 роках^[2]. З 1 травня 1888 року Веденський і Аргунський округи влито до Грозненського - за формулою, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова, «щоб убезпечити козацтво від «розкладницького» впливу горців»^[2]. Чеченські селища на правому березі Терека, які передбачалося передати Кізлярському і П'ятигорському відділам, виділили в окрему дільницю і тимчасово залишили у віданні начальника Грозненського округу; горські округи ділилися на дільниці, а козачі відділи - за ознаками комплектування військових частин, на сотні й полки^[2]. З 1 січня 1899 року область перекроїли ще раз: чотири відділи - П'ятигорський, Моздокський, Кізлярський, Сунженський - і чотири округи: Владикавказький, Хасав-Юртовський, Нальчицький, Грозненський^[2].

Фортеця Грозна, закладена генералом Єрмоловим на Сунжі 10 червня 1818 року^[4], у 1870 році стала містом Грозним^[1]. 21 березня 1888 року указом імператора Олександра III з назв округів Терської області стерто імена народів: Чеченський округ перейменовано на Грозненський, Інгуський - на Назрановський, Кабардинський - на Нальчицький, Кумицький - на Хасав-Юртовський, Військово-Осетинський - на Владикавказький^[2]. Округи, названі за народами, що в них живуть, отримали імена імперських фортець і слобід - карта управління перестала називати народи на ім'я.

З 1882 року «особливо важливі» справи, де обвинуваченими були горці, передавалися військово-польовому суду; у 1893 році з дозволу імператора значну частину кримінальних справ горців вилучено із загальноцивільних судів - у чиє відання перейшли ці справи, джерело не уточнює^[2]. Карати можна було й без суду: начальник області арештовував горців до одного місяця на власний розсуд, на аульні громади накладав стягнення за переховування^[2]; 19 листопада 1893 року на Терську область поширено правила адміністративного вислання до Східного Сибіру за обвинуваченням або підозрою в крадіжці коней і худоби^[2], а за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим рішення про адміністративне заслання строком до п'яти років ухвалював командувач Кавказької армії, і місцем заслання слугував острів Чечень на Каспії^[1]. «Тимчасове положення про заходи з утримання тубільного населення Терської області від хижацтва» 1894 року - проєкт його подав на затвердження начальник Терської області генерал Каханов - за істориком З. Х. Ібрагімовою, узаконило кругову поруку сільської громади за скоєні злочини^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують механіку: горські селища платили за викрадену худобу, «якщо сліди викраденої худоби виявлялися загубленими поблизу даного селища», причому «цілком ігнорувалася можливість того, що викрадачі могли бути й не горцями»^[1]. Корінним жителям заборонялося обіймати посади пристава і начальника округу та бути мировими суддями^[2]; положення 1888 року про управління Терською і Кубанською областями встановило, словами історика З. Х. Ібрагімової, «вузько-кастове військово-козаче управління, без участі в ньому не тільки представників горських народів, а й некозачого елементу... горці ставилися поза дією загальних законів»^[2]. У 1890-х роках адміністрація окремим розпорядженням заборонила козакам кунацтво з горцями (кунацтво - побратимство, інститут дружби домами)^[2]. Розділяли й за службою: «політична неблагонадійність» кавказьких мусульман змусила владу відмовитися від формування з них стройових частин, і з 1886 року за розпорядженням військового міністра новобранці з Терської області розподілялися лише у війська, що стояли на Кавказі^[2]. Земства в області не запроваджувалися зовсім; внесена 1914 року до Державної думи пропозиція про земські установи в Терській області до революції ухвалена не була^[2].

«Положення про види на проживання» 1894 року закріпило станову нерівність: дворяни, чиновники та купці отримували безстрокові паспортні книжки, приписані до сільських громад горці - книжки на п'ять років або короткострокові паспорти й білети на відлучку^[2]. Дію режиму історик З. Х. Ібрагімова формулює за матеріалами області: «Терські горці, у разі появи своєї за Кубанню або в інших частинах Російської імперії без паспортів, вважалися бродягами і зловмисниками і як такі каралися»; вона ж пише: «Паспортна система слугувала для адміністрації Терської області улюбленим засобом утиску навіть добре їй відомих осіб»^[2]. Усередині області діяв режим відлучок: дозвіл відлучитися до місяця давав сільський старшина, на більший строк - начальник округу; самовільна відлучка каралася штрафом, арештом або громадськими роботами, а переселитися з однієї громади до іншої горець не міг без згоди двох сільських громад - тієї, яку залишав, і тієї, куди переходив^[1].

Ще 1880 року указом намісника зі слободи Шатой вислано всіх горців - «внаслідок зменшення росіян у слободі» - із забороною надалі селитися^[2]. 14 травня 1893 року почалося виселення горців з міст і слобідок області; заборони знімалися поетапно десятиліттями: для Грозного - 18 березня 1901 року, для слободи Воздвиженської - 27 лютого 1906 року, для Ведена і Шатоя - лише 10 травня 1916 року^[2]. Скасування начальник області обґрунтовував не правами виселених - він клопотав про скасування закону 14 травня 1893 року як «такого, що слугує гальмом обрусінню племен»^[2]. Наказом від 26 серпня 1898 року начальник гарнізону укріплення Шатой заборонив вхід до укріплення без білета - населення трьох дільниць залишилося без доступу до поштово-телеграфної контори, ощадної каси та аптеки^[2].

17 серпня 1884 року затверджено «Обов'язкову постанову про продаж, зберігання і носіння бойової вогнепальної зброї в Кавказькому краї»: бойові рушниці - лише за дозвільними свідоцтвами поліції, продаж і купівлю зброї армійського зразка заборонено^[2]. 1 липня 1899 року постанову посилено: колишні свідоцтва анульовано, вимагалося щорічне переоформлення, зброю без свідоцтва вилучали і продавали в дохід казни^[2]. У 1892 році за розпорядженням начальника Терської області конфісковували всю зброю, з якою горці з'являлися в російських населених пунктах, включно з привезеною на продаж; з 1893 року владі дозволено обшуки зброї в домах^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують контраст: міліціонери-горці на імперській службі носили зброю постійно, «на відміну від простих горців, які не могли озброєними з'являтися за межами своїх селищ»^[1].

Історик З. Х. Ібрагімова пише: адміністративний апарат у Чечні та Інгушетії з 1860-х років «утримувався в основному на кошти, що збиралися з народу»^[2]. У військову повинність горців імперія не вірила - і обклала їх натомість грошима: законами 2 і 9 червня 1887 року для мусульман Терської області запроваджено грошовий збір замість військової служби, розміром «не перевищував 22 копійок з «диму»»^[2] («дим» - окремий двір, домогосподарство)^[2]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: «у 1887 р. російський уряд запровадив для них спеціальний грошовий збір»^[1]. Далі збори тільки зростали: «З 1887 по 1905 рр. сума податків зросла з 228,1 до 678,8 тис. рублів, тобто збільшилася за ці роки майже втричі», а подимна подать - податок з кожного двору - «в Терській області сягнула в 90-х рр. до 70 коп. за десятину, а в цей час у внутрішніх губерніях країни вона була не більше 17 коп., або вчетверо менша»^[2]. Понад збір сільські громади несли повинності: утримання старшини і правління, доріг, канав і караулів^[1].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: штрафні суми витрачалися на утримання засланців і секретної агентури, а часом покривали розтрати чиновників - у 1893 році начальник Надтеречної дільниці поручик Томашевський розтратив понад 300 рублів, зібраних із чеченських селищ^[1]. Характер влади визнав зсередини полковник Бєлік, призначений 1860 року першим начальником Чеченського округу; пізніше він писав: у Чечні «панує здебільшого не закон, а свавілля, часто засноване на недобросовісності начальника, і тим самим ми лише сіємо в народі недовіру до себе, навіть ненависть»^[1].

15 березня 1873 року затверджено герб Терської області: «У чорному щиті, срібна хвиляста перев'язь управо. Імператорський штандарт на золотому древку. Щит увінчаний давньою Царською Короною і оточений золотим дубовим листям, з'єднаним Александрівською стрічкою»^[2]. Сенс знака історик З. Х. Ібрагімова читає так: срібна перев'язь - це Терек, який довго був кордоном, а тепер «обидва його береги були об'єднані Імператорським штандартом, і Терек став повністю російським - такий основний сенс цього герба»^[2]. Проєкт герба міста Грозного виконав Б. В. Кене, чиновник герольдії: на лазуровому щиті срібна гора між двома золотими морськими ліліями, а в правій вільній частині - герб Терської області^[2], тож міський знак ніс на собі імперський символ області. Землю мітили й фігурою завойовника. Першим пам'ятником Єрмолову в Грозному слугувала «дбайливо збережена землянка, в якій він жив під час заснування фортеці Грозної»^[2], а пізніше біля землянки став бронзовий бюст генерала. Що означав цей знак, Ібрагімова формулює так: бюст нагадував про найтрагічніші роки завоювання Кавказу і був символом драматичної долі горських народів, а пам'ятник генералові, що «з варварською жорстокістю винищував цілі народи в ім'я завоювання Кавказу», став для чеченців «свого роду «більмом на оці»»^[2]. Знак пережив імперію: за радянської влади пам'ятник «із завидною періодичністю підривали ночами і так само ночами відновлювали»^[2].

На початку XX століття терська влада почала залучати військові команди та козачі підрозділи до масових обшуків у горських аулах - формально для вилучення зброї та «затримання втікачів»^[1]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, на що це перетворювалося: повальні обшуки в горських селищах «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством, яке постійно шукало привід для застосування жорсткіших заходів щодо горців»^[1]. Наскільки буквально працювало це заохочення, видно з листопада 1902 року: під час обшуку, влаштованого козаками на базарі селища Шаамі-Юрт, почалися масові заворушення, отаман станиці Самашкінської Гріднєв заборонив своїм застосовувати вогнепальну зброю, і зіткнення обійшлося без кровопролиття - після чого начальник Терської області усунув Гріднєва з посади, а козакам, що брали участь у заворушеннях, висловив невдоволення за їхню «пасивність»^[1]. Санкція на це йшла з самого верху: коли начальник Терської області доповів, що зіткнення між чеченцями та козаками приносять матеріальні збитки і людські жертви і що ці групи населення слід розвести, Микола II відповів, що «саме це сусідство і підтримує в козаках їхнє старе дідівське молодецтво, а тому вживати заходів до пом'якшення обстановки немає жодної потреби»^[4]. Кровопролиття в чеченських селищах було для влади не витратою, а робочим станом краю.

Військові команди та козацькі підрозділи, залучені на початку XX століття до повальних обшуків у гірських аулах, грабували жителів при заохоченні влади: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що обшуки «як правило, супроводжувалися грабежами та іншими незаконними діями солдатів і козаків, що всіляко заохочувалося терським начальством»^[1].