Колоніальна влада нерідко використовує юридичну або адміністративну заборону на розселення в місцях традиційного проживання чи на переселення. Подібна практика застосовується для запобігання доступу корінного населення до важливих для колонізаторів ресурсів, напр., річок; для примушення корінного населення до еміграції через відсутність економічних і соціальних перспектив та дорожнечу житла; для створення умов для міграції бажаних для імперії груп на нові території; нарешті, для зниження можливості організованого спротиву.
Окупаційна адміністрація метрополії юридично заборонила вільне проживання корінного населення в Терському місті, організувавши примусове виселення незатверджених осіб і тотальний демографічний контроль: 1631 року цар Михайло Федорович видав указ до приказу Казанського палацу, що приписував переписати прийшлих Нохчі (Мічкізян та Окочан) і постановляв, що тих із них, кому «вірити буде не можна», необхідно «з Терського міста веліти висилати геть, і веліти їм їхати туди, звідки хто приїхав»[1]; для забезпечення нагляду в державному розписі служилим людям по області приказу Казанського палацу на 1637 рік центральна влада детально зафіксувала кількість підпорядкованих жителів Терського міста, включно з 350 «окоцькими людьми» та 680 прийшлими «Окочанами, і Татарами, і Мічкізянами, і Шибутянами»[2]; а 1640 року за розпорядженням терського воєводи терський син боярський П. Лукін і под'ячий Ф. Бєлков склали поіменний розпис населення Терських слобід, жорстко зафіксувавши кожен двір підпорядкованих Нохчі (Окочан)[1][2].
Російська імперія зганяла Нохчі з рівнинної землі, щоб розчистити її під себе та під лояльних сусідів, і закривала повернення фортецями. Історик Д. А. Хожаєв наводить визнання генерала Орбеліані, що такий згін був повсюдною системою: «в усій Чечні не залишилося жодного аулу, жодного двору, які по кілька разів не переселялися б з одного місця на інше»[3]. Сам генерал Єрмолов у всепідданішому рапорті визнає це щодо качкаликів Нохчі: заради очищення аксаївського прибережжя він вигнав їх звідти й поставив на їхньому місці фортеці Амір-Аджі-юрт і Внєзапну, заради «звільнення його [Аксая] від Качкаликів, яких я одразу наказав вигнати звідти; заснував фортецю Внєзапну»[4].
«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, заборонили чеченцям вільно обирати місце життя. Пункт 5 приписав: «Не переходити з одного аулу в інший для постійного проживання без дозволу місцевого начальства»[5]. Право жити на своїй землі там, де жили поколіннями, імперія перетворила на дозвіл, що видається начальством.
Надтеречних чеченців (жителів лівого берега Терека), що втекли до повсталих, імперія назавжди позбавила права повернутися додому. «Доповідь канцелярії з управління мирними горцями» (не раніше липня 1841 року) фіксує розпорядження: «чеченцям-утікачам оголосити, що вони назавжди позбулися права селитися на місцях, які займали до втечі»[5]; підполковнику Бековичу-Черкаському (з кабардинського володарського роду, на російській службі, приставленому до надтеречних аулів) «приписано було чеченців, що повертаються з утечі, без дозволу не приймати»[5]. Доми дванадцяти сіл на той час були розібрані та вивезені в козачі станиці - повертатися не було куди і заборонено. Програма завоювання Чечні, затверджена імператором Миколою I у 1843 році, прописала, де і як чеченцям дозволено жити. Військовий міністр Чернишов доповіддю імператору від 16 листопада 1843 року зафіксував волю Миколи I: дозволити чеченцям зворотне поселення на правому березі Сунжі біля імперських укріплень «не інакше як великими аулами, для пристосування їх до оборони дещо самостійно і зручнішого утримання жителів у покорі, маючи при тому на увазі згодом обернути їх у козаче сословіє. Лівий же берег Сунжі і простір до Терека призначені для поселення козачих станиць і постачання їх землею»[5]. Норма закріпила подвійне відчуження: жити біля своїх річок чеченцям дозволялося тільки великими аулами під гарматами укріплень, а лівобережжя Сунжі до Терека відписувалося козакам. Уцілілих жителів Малої Чечні імперія зселяла на рівнину під гармати споруджуваних укріплень. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, рапортом літа 1846 року фіксував хід і заминку політики: «Переселення жителів Малої Чечні на рівнину біля споруджуваного укріплення ще не має належного успіху»[5]. Біля форту Ачхой до серпня 1846 року вже жили переселенці - саме між ними дозволено було поселитися сім'ям чеченця Топі, який обіцяв служити імперії таємним розвідником у горах і провідником для військ[5]. Вибір місця життя замінено призначенням: жити - біля укріплення, на виду гарнізону.
Колонізація Сунженської лінії (ланцюга козачих станиць по річці Сунжі) залишила чеченському народові малу частину його власної землі. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «після створення Сунженської козачої лінії та інших численних військових укріплень більша частина населення країни виявилася зігнаною на просторі протяжністю приблизно 70 верст із заходу на схід і 40 верст із півдня на північ» (верста - трохи більше кілометра); на душу припадало менше 2 десятин землі (десятина - трохи більше гектара) за норми виживання в 5[6]. Ще раніше імперія взялася за сам порядок розселення: «ще в 40-ві рр. XIX ст. російська влада прагнула ліквідувати численні хутори на території площинної Чечні, змушуючи їхніх жителів переселятися у великі селища з метою полегшити збір податків і податей та забезпечити належний поліцейський контроль над населенням»[6].
Відповідь імперії на прохання тих, хто повернувся, зафіксована формулою «на найвищому рівні»: «Про зворотне переселення горців і мови бути не може»[6]. За правилами, затвердженими в червні 1861 року начальником Головного штабу Кавказької армії генералом Карцовим, горцям, які вступили в турецьке підданство або прострочили паспорти, повертатися «рішуче заборонялося»[7]. До листопада 1865 року на кордоні скупчилося 2600 осіб, готових заради повернення прийняти православ'я, - «Однак російське керівництво навіть на таких умовах не поспішало пропускати їх через кордон... повертатися їм було вже нікуди, родові землі були або конфісковані, або продані»[7]. Тих, хто намагався повернутися таємно, ловили роками: 1867 року затримано 162 особи, 1868 - 663, 1869 - 369, 1870 - 1263; «За десять років, з 1862 по 1872 рр., до Терської області зуміли повернутися 5964 горці (переважно чеченці), з яких 2315 осіб влада в примусовому порядку знову вислала до Туреччини»[6]. Навіть дозволених не пускали додому: карабулаків (вайнахське товариство, споріднене з чеченцями), що повернулися, «не було допущено на рідні землі, а поселено одним аулом Сагопші на землях чеченського селища Пседах»[6].
Ще 1880 року указом намісника зі слободи Шатой вислано всіх горців - «внаслідок зменшення росіян у слободі» - із забороною надалі селитися[8]. 14 травня 1893 року почалося виселення горців з міст і слобідок області; заборони знімалися поетапно десятиліттями: для Грозного - 18 березня 1901 року, для слободи Воздвиженської - 27 лютого 1906 року, для Ведена і Шатоя - лише 10 травня 1916 року[8]. Скасування начальник області обґрунтовував не правами виселених - він клопотав про скасування закону 14 травня 1893 року як «такого, що слугує гальмом обрусінню племен»[8]. Наказом від 26 серпня 1898 року начальник гарнізону укріплення Шатой заборонив вхід до укріплення без білета - населення трьох дільниць залишилося без доступу до поштово-телеграфної контори, ощадної каси та аптеки[8].
Колонізатор замкнув засланих чеченців та інгушів у місцях вселення: комендатури заборонили відлучки без свого дозволу, діяла кругова порука «десятидвірок» - десять сусідніх дворів відповідали одне за одного[6]. Люди все одно тікали: за весну 1944 - кінець 1950 року - понад 20,6 тисячі втеч, майже всіх утікачів чекісти затримали[6]. 1948 року колонізатор заборонив засланцям жити ближче ніж за 100 кілометрів від кордону СРСР і повторно переселив понад 6 тисяч людей углиб Казахстану[6].