Примушення Чечні до підкорення після розгрому Ахульго та придушення загального повстання 1840 року (1838-1840)

У 1838-1840 роках імперія усувала керівників чеченського опору замовними вбивствами та арештами. Генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), таємним приписом від 17 листопада 1838 року замовив генералу Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вбивство Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню): «З відданих нам горців, без сумніву, знайдуться відважні люди, які, за добру грошову винагороду, візьмуться доставити голову бунтівника. Доручаю вам випробувати цей захід, таємно запропонувавши вбити Шаміля... обіцяючи в нагороду до 1.000 червінців» (червінець - золота монета імперії)^[5]. Восени 1839 року, після розгрому Ахульго (гірської резиденції Шаміля в Дагестані), Уллу-бей Ерпелінський - горець на імперській службі, поставлений приставом (призначеним імперією наглядачем) над громадою Койсубу, - двічі посилав отруйників до Шаміля в чеченське селище Ведено: хроніст Шаміля Мухаммед-Тахір аль-Карахі записав, що «Уллубій послав з отрутою племінника Шаміля-Ібрахіма, сина Бартіхана, з двома товаришами... коли останній перебував у селищі Ведено Чеченського вілаята» (вілаят - адміністративна область Імамату)^[1]. У зимові експедиції грудня 1839 - січня 1840 років війська Пулло вилучали з аулів людей, оголошених імперією поза законом: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «У грудні 1839 р. генерал-майор Пулло пройшов 28 селищ без жодного пострілу, зібрав з чеченців 4 тисячі рублів сріблом, конфіскував 455 рушниць і захопив 97 абреків» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)^[6]; у січневому поході по Мічику війська забрали ще 30 людей^[4].

Вторгнення імперських військ в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року відкрилося публічною погрозою винищення. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), прокламацією «до Ічкеринського народу» погрожував: «Ті ж аули, які дадуть притулок Ташев-хаджі, будуть усі винищені до основи, і діти ваші ще довго пам'ятатимуть, як караються всі бунтівники» (Ташу-Хаджі - шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського опору)^[5].

У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперські війська катували захоплених. Імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав, що п'ятьох ауховців (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону), захоплених зі зброєю після бою, 15 травня 1839 року біля селища Яриксу-Аух прогнали крізь стрій (кара-катування: людину проводили між шеренгами солдатів, і кожен бив її прутом-шпіцрутеном): вони «зазнали жорстокого катування прогоном крізь стрій. Солдати зігнали на цих нещасних свою злобу; з п'ятьох залишився живим тільки один»^[7].

У 1839-1840 роках каральні виходи імперських військ ішли Чечнею хвилями. У травні 1839 року генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), вторгся в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню); мету він назвав сам рапортом військовому міністру Чернишову від 10 травня 1839 року: «покарати як це селище [Беной], так і всі інші непокірні села»^[8]. Підсумок визнав імперський офіцер Мілютін, учасник вторгнення: «Спалення кількох селищ Ауховських та Ічкеринських тільки озлобило ще більше найближчих горців, а самий кінець нашого набігу все-таки мав такий вигляд, ніби вони вигнали непроханих гостей»^[7]. Узимку війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, двічі пройшли підкореними аулами: з 18 по 30 грудня 1839 року - 28 аулів Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні), з 26 січня 1840 року - аули по річці Мічик; історик Ш. А. Гапуров пише про ці походи: «Він поголовно стягував з убогих людей податі, роззброював їх, вимагав видачі полонених, змушував рубати ліс»^[9]. Після повстання кари тривали: наприкінці квітня 1840 року війська вийшли в Аух (чеченську область на північному сході) - імперський історик Юров записав: «Знищивши сади і віддавши саклі вогню...» (сакля - дім горця)^[4]; з 6 по 14 липня загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу після Пулло, пройшов Малою Чечнею - історик Н. І. Покровський: «З 6 по 14 липня генерал Галафєєв пройшов Малою Чечнею з вогнем і мечем»^[3]; імперську мету наводить історик Д. А. Хожаєв: «зразково покарати» чеченців, «що приєдналися до Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[2]. Осінні походи санкціонував генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу, приписом генералу Граббе від 17 серпня 1840 року «вжити війська... для суворого покарання збунтованих чеченців»^[8]; план затвердив Микола I через військового міністра Чернишова 10 вересня 1840 року^[10]. Загін Галафєєва пройшов Великою Чечнею (рівнинною східною частиною Чечні) з 26 вересня по 18 жовтня, загони Граббе - з 27 жовтня по 5 листопада Малою і з 10 по 18 листопада Великою Чечнею^[3]. Розрахунок останньої експедиції історик Н. І. Покровський передає за донесеннями Граббе: «Він сподівався на приголомшливе враження від цієї експедиції»^[3].

На повстання Чечні імперія відповіла введенням військ. Генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), рапортом від 9 березня 1840 року доносив про виступ проти повсталих: «я виступив учорашнього числа в Ханкалу з 5-ма ротами» (Ханкала - урочище біля фортеці Грозної)^[8]. Другим введенням став загін на річці Сунжі: імперський припис від 25 березня 1840 року поставив йому завдання «утримання карабулаків у покірності» (карабулаки - вайнахська громада між Чечнею та Інгушетією; «покірність» - імперська формула підпорядкування)^[8].

Зимові експедиції генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), у грудні 1839 - лютому 1840 року провели фізичне вилучення зброї у жителів аулів Чечні. Систему задумав сам Пулло: у доповідній записці 1840 року він писав, що тоді «покладено початок системі обеззброєння горців, стягненням з усіх аулів по одній рушниці з 10 саклів»^[8]. Імперський історик Юров записав про грудневий похід 1839 року: жителі «беззаперечно платили податі або, замість грошей, представляли зброю»^[4]. Історик Ш. А. Гапуров наводить рахунок за архівами: 455 рушниць за грудневий похід Малою Чечнею і 545 - за січневий по Мічику^[9]; сам Пулло в доповідній записці 1840 року відзвітував про вилучення «з лишком 1900 рушниць»^[8]. У червні 1840 року вилучення зброї закріпили нормою: пункт 9 «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», виданих генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, приписав «Видавати по одній добрій рушниці з кожних 10 сакель, як заставу їхньої покірності» (сакля - дім горця)^[8].

Зимові експедиції генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), збирали з чеченських аулів гроші під іменем податей. Імперський історик Юров підбив рахунок грудневого походу 1839 року: «Усього, за час цієї безкровної воєнної прогулянки, було зібрано 3779 рублів, 455 рушниць, і видано 97 абреків, 7 полонених і два втікачі» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом)^[4], а січневого 1840 року по річці Мічик: аули «слухняно представили 2463 рублі, 545 рушниць, худобу для постачання загону і видали 30-ть абреків»^[4]. Після придушення повстання обкладення закріпили штрафом: пункт 10 «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», виданих генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, приписав «Як покарання за участь у повстанні Шаміля, заплатити штраф з кожної саклі по два барани» (сакля - дім горця; Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)^[8].

Придушуючи повстання 1840 року, імперські війська продовжували забирати заручників (аманат - людина, яку імперія забирала з сім'ї чи громади як заручника; загроза розправи над взятим тримала рідних і весь аул у підкоренні). 15 березня 1840 року генерал Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), взяв заручників в аулі Алди біля фортеці Грозної - капітан Пушкін доносив начальнику штабу військ Кавказької лінії Траскіну: «ген. Пулло... увійшов туди сам і взяв нових п'ять аманатів»^[8]. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії, 15 червня 1840 року, відкриваються вимогою заручників: «Негайно видати аманатів від цих аулів. Командувач військ залишає за собою призначити, скільки і з яких фамілій означені аманати мають бути видані» - і замикаються погрозою: «аманати непокірних аулів засилаються до Сибіру»^[8].

У 1839-1840 роках імперські війська спалили десятки чеченських поселень. У травневому вторгненні 1839 року в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) імперський офіцер Мілютін, учасник походу, записав поденно: «Аул Балансу, що знаходився поблизу, знайдено покинутим жителями і віддано вогню», «Усі аули, що лежали по боках дороги (Наке-Юрт, Цезин-Ірзау, Доба-Юрт), знайдено покинутими жителями і віддано вогню», а про розгром 12 травня Саясана, резиденції шейха Ташу-Хаджі (у 1834-1836 роках імама Чечні, керівника чеченського опору): «Укріплення було розорено, а селище віддано вогню»^[7]. У січневому поході 1840 року війська генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), стерли два аули: імперський історик Юров - «аули Казбек-Юрт і Баташ-Юрт, населені здебільшого родичами та однофамільцями Шуаїб-Мулли, які зустріли загін зі зброєю в руках. Після незначної перестрілки обидва селища були зрівняні з землею»^[4]; історик Д. А. Хожаєв доповнює: «Росіяни спалили беноївський хутір Гуьржийн-мохк, сусідні з ним аули Зандак-Ара, Гендерген і відступили»^[2]. Улітку 1840 року загін генерала Галафєєва, який прийняв війська лівого флангу, палив аули Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні): історик Д. А. Хожаєв перелічує знищені Большой Чечен, Дуду-юрт, Ахшпатой-Гойта, Чунгурой-юрт, Урус-Мартан, Гурак-Рошні, Хажі-Рошні, Таїб і Ачхой - війська йшли, «залишаючи за собою зруйновані та спалені селища»^[2]; журнал воєнних дій загону підтверджує маршрут і додає Пешхой-Рошні^[10]. Восени той самий загін палив Велику Чечню (рівнинну східну частину Чечні): імперський огляд від 27 жовтня 1840 року записує - «3 і 4 жовтня війська... спалили обидва селища» (Шалі та Герменчук), «7 жовтня загін спалив 5 хуторів, приписаних до аулу Шалі», а 10 жовтня про Саїд-Юрт, хутір Ерсеней і селище Автури: «віддав їх полум'ю і винищив доми і все майно жителів»^[8]. Мухаммед-Тахір аль-Карахі, хроніст Шаміля (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), записав, що жителі Шалі та Герменчука покинули і спалили свої села самі, за наказом Шаміля, задовго до приходу військ: «Шаміль наказав їм спалити ті старовинні, обжиті й красиві селища. Тяжко було нижнім чеченцям, але вони все ж зробили це» - частина імперських спалень ішла вже порожніми селами; про Саїд-Юрт він дає дзеркальну версію бою: мюриди (учні та воїни імама) «зразилися з ними і перебили велике число їх. Мюриди обернули росіян на втечу»^[1]. У листопадових виходах генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії, розорені Гехі та аули по Сунжі - історик Н. І. Покровський: «27 жовтня Граббе виступив у Малу Чечню, розорив Гехі, 4 листопада спустошив аули, розташовані по Сунжі»^[3]; імперський історик Юров записав: «За час ар'єргардної справи генерал Галафєєв встиг зайняти з бою і винищити до основи с. Мірті-Ірзау», потім 13 листопада знищено Герменчук з хуторами, 15 листопада - Лачі-Юрт та Інді-Юрт, 17 листопада війська захопили і спалили Баташ-Юрт, місце проживання Шуаїб-мулли (наїб - намісник імама Шаміля у Великій Чечні)^[4].

Навесні 1840 року імперія запровадила в Чечні хлібну блокаду при вже задокументованому голоді. 14 березня 1840 року генерал Пірятинський, начальник центру Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), доносив: «по всій Чечні немає зовсім хліба, народ терпить велику від голоду скруту»^[8]. Через три тижні, 8 квітня 1840 року, генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії, приписом генералу Галафєєву санкціонував запроваджену тим заборону: «Розпорядження ваше щодо заборони продажу зернового хліба я цілком схвалюю і дозволяю вам поширити цю заборону на всі ті частини ввіреного краю, де ви вважатимете за потрібне»^[8]. Улітку війська знищували врожай на корені: журнал воєнних дій загону генерала Галафєєва (6-17 липня 1840 року) називає мету прямо - «покарання збунтованих сіл винищенням їх і знищенням способів до існування, бо тепер можна передбачити певний нестаток у продовольстві жителів»^[10]. Восени запаси винищували перед самою зимою: імперський огляд від 27 жовтня 1840 року фіксує - війська йшли, «винищивши на шляху своєму вельми значну кількість запасів продовольства і сіна»^[8]. Розрахунок визнав генерал Головін, командир Окремого Кавказького корпусу (глава імперських військ і адміністрації на Кавказі), запискою від 26 квітня 1841 року: «Марно ми очікували, що після винищення в торішній експедиції продовольчих запасів горців, їхніх селищ і різного майна голод, холоднеча і крайні злидні похитнуть люту владу бунтівника» («бунтівник» - імперський ярлик Шаміля, керівника опору горців)^[3].

Імперія оформлювала підпорядкування чеченських громад як «покірність» (імперська формула підданства). Після вторгнення генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року імперський огляд 1840 року записав: «Ічкеринці внаслідок експедиції до них ген. Граббе в 1839 році виявили покірність, але навряд чи така упрочена» - сумнів у міцності «покірності» належить самому імперському документу^[8]. Після придушення повстання Граббе 14 червня 1840 року видав відозву до повсталих: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю. Інакше війська наші пройдуть скрізь...», а 15 червня - дванадцять пунктів «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», де другим пунктом стоїть присяга: «Принести присягу в покірності російському імператору, і надати через старшин присяжні листи російському начальству» (старшини - глави аульних громад)^[8].

Придушуючи повстання 1840 року, імперія вимагала від чеченців публічної відмови від опору. Генерал Граббе, командувач військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), відозвою до повсталих від 14 червня 1840 року зажадав каяття: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю» («покірність» - імперська формула підпорядкування)^[8]. Наступного дня, 15 червня 1840 року, він видав «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», де пункт 8 приписав повсталим аулам «відмовитися від усякої участі в пагубному вченні Шаміля» (Шаміль - імам, керівник опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню; «пагубне вчення» - імперський ярлик мюридизму, релігійного руху опору)^[8].

Повстання 1840 року знесло владу імперських призначенців над рівнинною Чечнею - до нього аули, що підкорилися, жили під призначеними імперією наглядачами-приставами. «Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, перевстановили цю владу нормою і добудували її. Пункт 3 приписав: «Виконувати всі вимоги і накази російського пристава, який буде призначений урядом» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами); пункт 6 зобов'язав кожен аул: «Обрати з-поміж себе одного кадія, який зобов'язаний виконувати всі накази пристава» (кадій - мусульманський суддя); пункт 7 - старшину в кожному аулі (старшина - глава аульної громади), «який затверджується російським начальством, наглядає за громадським спокоєм і приводить у виконання всі накази начальства». Аул, що здавався, приймався під владу імперії тільки разом із цією структурою^[8].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, обклали чеченські аули трудовою повинністю. Пункт 4 приписав: «у разі руху загону виділити людей для влаштування доріг і мостів, утримувати при приставі достатнє число людей для перевезення паперів або наказів з одного аулу в інший, давати кінних людей для конвоювання» (пристав - призначений імперією наглядач над аулами)^[8].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули віддавати імперії в користування робочу худобу і транспорт своїх господарств: на першу вимогу пристава (призначеного імперією наглядача) виставляти арби (двоколісні вози) та ішаків. Пункт 4 приписав: «На вимогу пристава виставляти арби або ішаків для перевезення вантажів»^[8].

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, заборонили чеченцям вільно обирати місце життя. Пункт 5 приписав: «Не переходити з одного аулу в інший для постійного проживання без дозволу місцевого начальства»^[8]. Право жити на своїй землі там, де жили поколіннями, імперія перетворила на дозвіл, що видається начальством.

«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули відмовляти у притулку учасникам опору і видавати людей, які пішли з-під влади імперії. Пункт 8 приписав: «Не давати притулку у своїх аулах абрекам, мюридам і непокірним горцям» (абрек - імперський ярлик горця, оголошеного поза законом; мюриди - учні і воїни імама); пункт 11: «Видати всіх російських полонених і збіглих, що перебувають у горах» - збіглими імперія називала своїх солдатів і кріпаків, які пішли до горців^[8]. Видачі йшли і до нормативу, під тиском зимових експедицій: імперський історик Юров записав про підсумок грудневого походу 1839 року генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії, по Малій Чечні (рівнинно-передгірній західній частині Чечні): «видано 97 абреків, 7 полонених і два збіглих», а про січневий похід 1840 року по річці Мічик - аули «видали 30-ть абреків»^[4].

Імперія вилучала майно і землю чеченців розпорядженнями. У квітні 1840 року імперське розпорядження приписало «заарештувати ауховські стада, де тільки такі на пасовищі в кумицькому володінні знаходяться» (ауховці - чеченська громада на північному сході, біля кумицького кордону)^[8]. Землю чеченців імперія роздавала лоялістам: лист сучасника з Тифліса, який наводить історик Н. І. Покровський, називає серед причин повстання 1840 року «наділення князя Бековича Черкаського землями, якими володіли чеченці» (Бекович-Черкаський - кабардинський князь на російській службі)^[3].

При знищенні аулу Мірті-Ірзау 4-5 листопада 1840 року (аул на Сунжі, куди виселилися жителі Закан-Юрта і Самашек) війська під командуванням генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повели в полон чеченські сім'ї. Імперський історик Юров записав: «Нами взято в полон кілька сімейств надтеречних чеченців, у числі 35-ти душ, і відбито 150-т штук рогатої худоби» (надтеречні - чеченці лівого берега Терека)^[4]. Полонення сімей стоїть в імперському звіті одним рядком з викраденою худобою.

У походах 1839-1840 років війська годувалися відібраною в чеченців худобою і забирали добро розорюваних аулів. Про грудневий похід 1839 року загону генерала Пулло, який командував лівим флангом Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), імперський історик Юров писав: «у поході люди задовольнялися порційною худобою, взятою у тубільців у вигляді штрафу»^[4] - армія постачала себе майном населення, оформлюючи відбирання як штраф. Улітку 1840 року війська генерала Галафєєва грабували розорювані аули Малої Чечні: історик Д. А. Хожаєв - «На галявину загін виїхав з награбованим у розорених аулах добром»^[2]. У листопаді при знищенні аулу Мірті-Ірзау імперський історик Юров записав: «відбито 150-т штук рогатої худоби»^[4].