Агресори можуть здійснювати таємні або відкриті насильницькі викрадення політичних лідерів, громадських активістів, журналістів і рядових представників корінного народу. В активній фазі конфлікту ця техніка слугує оперативній нейтралізації захисту, фізично усуваючи потенційних організаторів спротиву. У довгостроковій перспективі насильницькі зникнення застосовуються для закріплення окупаційного режиму, оскільки формують атмосферу непередбачуваного терору і паралізують волю суспільства до системного протесту.
Російська імперія забирала вцілілих після знищення аулу Нохчі полоненими у свої межі. Сам генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що жінок і дітей «взято в полон до ста сорока»[1], а імперський історик Потто це підтверджує[2]. Історик Д. А. Хожаєв пише, що під час переправи полонених через Терек 46 захоплених дівчат, «не бажаючи терпіти наругу в полоні», загинули, «тягнучи за собою конвоїрів у бурхливу річку»[3].
Під час знищення Узені-Юрта 10 січня 1827 року козаки загону генерала Лаптєва, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон трьох жінок з-поміж мешканців, що тікали. Імперський історик Потто фіксував: козаки «схопили... трьох жінок»[4]. Влітку 1827 року, оточивши засідкою населення аулу Самашки під час жнив, козаки генерала Енгельгардта, начальника лівого флангу Кавказької лінії, захопили в полон родини лідерів опору: провідника Тара-Адзуєва та родину Бакара-Булатова; самому Булатову вдалося прорватися крізь ланцюг. Потто писав: «Тара-Адзуєва та родину Булатова забрали із собою»[4].
Історик Д. А. Хожаєв пише, що до 18 травня 1826 року в Нохчі було «взято в полон жінок і дітей»[3]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року уточнював число: під час раптового нападу на селище Ставна-куль 2 травня «в полон взято обох статей 16 душ», а під час нападу на Малу Атагу 16 травня «захопив обох статей 15 душ у полон»[5]. Імперський історик Волконський підтверджує захоплення біля Ставноколя: раптовий рух «приніс нам шістнадцять полонених»[6].
На світанку 19 грудня 1830 під час захоплення села Дзулгай-Юрт козаки загону генерала Вельямінова захопили в полон сім'ю лідера опору — карабулацького ватажка Астемира, якому самому вдалося піти в ліс. Імперський історик Потто писав: «його сім'я — малолітній син, дочка, онук і двоюрідна сестра — потрапили до рук козаків. Крім них узято було в полон тридцять дев'ять осіб»[4].
23 грудня 1831 під час розорення хуторів біля села Чертугай козаки загону підполковника Засса, командира Моздокського козачого полку, захопили в полон трьох жінок. Імперський історик Волконський писав: Засс «доставив у табір трьох полонених жінок»[6].
9 вересня 1832 року під час захоплення села Центорой в Ічкерії колона генерала Вольховського із загону корпусного командира Розена захопила в полон жінку з-поміж жителів, які не встигли сховатися. Імперський історик Волконський писав: «взято в полон одну жінку»[6]. 15 вересня біля села Дунген-юрт кавалерія майора Борейші захопила в полон жителів, застигнутих під час спроби покинути домівки. Розен доносив військовому міністрові Чернишову: кавалерія «встигла взяти в полон 4 чол. і 1 жінку»[7].
23 серпня 1836 року під час раптового захоплення аулу Зандак загін полковника Пулло, начальника Сунженської укріпленої лінії, захопив у полон жителів, які не встигли врятуватися втечею через яри та ліс. Корпусний командир Розен доносив військовому міністрові: піхота витіснила захисників, «захопивши в полон 31 душу чоловічої та жіночої статі»[7].
Під час винищення Кишкерой-Юрта 28-31 грудня 1836 загін Пулло вивів у полон 40 жителів: «40 душ обох статей взято в полон»[8].
Під час винищення Малої Чечні експедицією Фезе 23-29 січня 1837 року війська увели в полон 92 жителів. Журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, рахує за епізодами: при взятті Шалаж-юрта «в полон узято 67 душ», біля Урус-Мартана «захоплено в полон 13 душ», біля Ханхарик-Рошні та Бірзуля загін «узяв у полон 12 душ»[7].
За весняний тур Фезе по Чечні (лютий-квітень 1837) війська увели в полон десятки жителів, більшість - беззбройних. Зведення рапорту Розена військовому міністру Чернишову від 4 березня 1837: за 12-22 лютого «захоплено військами нашими в полон 52 душі жителів, що не підкорилися добровільно, у тому числі 8 чол. озброєних»[7] - тобто 44 з 52 полонених зброї не мали. Рапорт від 23 лютого про спалення Сеїд-юрта і Автура: взяті «один чеченець і три жінки, що не встигли піти в ліс»[7]. У ніч на 22 березня біля Гурдалі, за рапортом від 12 квітня, підполковник Пантелєєв «захопив у полон 9 чеченців непокірних»; у квітневому рейді на Гертлінське селище «захоплено ще 18 душ, що належать до сімейств хижаків»[7].
При знищенні аулу Мірті-Ірзау 4-5 листопада 1840 року (аул на Сунжі, куди виселилися жителі Закан-Юрта і Самашек) війська під командуванням генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), повели в полон чеченські сім'ї. Імперський історик Юров записав: «Нами взято в полон кілька сімейств надтеречних чеченців, у числі 35-ти душ, і відбито 150-т штук рогатої худоби» (надтеречні - чеченці лівого берега Терека)[9]. Полонення сімей стоїть в імперському звіті одним рядком з викраденою худобою.
Кожен удар по аулах Малої Чечні (рівнинно-передгірної західної частини Чечні) закінчувався виведенням людей. З різанини хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року загін, за записом імперського офіцера Полторацького, «приволік за собою 9 людей полонених: трьох беззубих стариків і шість жінок»[10]. У нальоті 17 лютого 1850 року взято «полоненими 54 душі обох статей»[11]; біля переправи через річку Сунжу 15 вересня 1851 року - 38 полонених[11]; при винищенні Дахін-Ірзау 16 листопада 1851 року «захоплено в полон 24 душі»[11]. Рахунок «душами обох статей» у рапортах - рахунок виведених цивільних, не бійців.
Насильницьке зникнення ключового функціонера руху: «у ніч з 15 на 16 січня 1994 двоє озброєних невідомих увірвались в секретаріат НРУ в Києві, забрали деякі документи, шукали Бойчишина» - голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина більше ніхто не бачив. Розслідування було саботоване: правоохоронці «спочатку не поспішали приймати заяву про зникнення політика, а відтак демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину», причому «слідчих не стільки цікавили обставини нападу на Секретаріат та зникнення Бойчишина, як фінансування партії»[12].
Масові незаконні затримання та викрадення мирних громадян на окупованих територіях: «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню», причому «людей викрадали з метою отримання викупу, для примусової праці та для обміну на бійців, захоплених українською владою»[13].