Окупаційні та підконтрольні адміністрації

Окупаційна адміністрація метрополії ліквідувала самоврядування Нохчі, силою підпорядкувавши їх прийшлій еліті: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1614 році цар Михайло Федорович повелів кабардинському князю Сунчалею Янгличевичу Черкаському «бути над Окочанами над усіма... князем, судити і в ратній справі та в усяких справах відати»^[1].

Призначена адміністрація примушувала корінне населення до безоплатної праці: історик Е. Н. Кушева вказує, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський змушував підлеглих служилих Окочан Терського міста «вироби на нього всякі робити, ріллю орати і сіно косити»^[1]. Сама метрополія роками не оплачувала військову службу корінного населення: у відписці терського воєводи Петра Петровича Головіна астраханському воєводі Івану Микитовичу Одоєвському зафіксовано, що вони «служать государеві цареві... всякі государеві терські... служби... а государевим грошовим і хлібним жалуванням не пожалувані десятий рік»^[2].

Представники влади метрополії відкрито відбирали власність у населення Нохчі, використовуючи своє службове становище: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу служилі Окочани Терського міста звітували, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «вибрав у нас насильством із табуна 8 коней добрих, і заслав у Кабарду в кабаки свої»^[2][3].

Призначена окупаційна адміністрація обертала корінне населення в рабство: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «продав безвинно товаришів наших Окочан 4-х осіб»^[2][3] і «взяв у холопи жінку і заслав її в кабаки свої в Кабарду»^[2][3].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала тілесні покарання та незаконні арешти: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[2][3].

Призначена окупаційна адміністрація застосовувала незаконні арешти для придушення опору корінного населення: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній служилих Окочан Терського міста зазначалося, що кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський «велить нас у тюрму саджати і кнутом бити без твого государевого відома і без вини»^[2][3].

Окупаційна адміністрація насильно спрямовувала підпорядкованих Нохчі воювати проти їхніх власних співвітчизників: історик Е. Н. Кушева вказує в заголовку первинного документа на здійснений «похід терських ратних людей і терських Окочан... проти ендерейського володаря Салтан-Магмута і людей окоцьких та мічкізьких кабаків, що приєдналися до нього»^[3].

Окупаційна адміністрація обклала гірські спільноти Нохчі даниною: у виписці з книги Приказної ізби Терського міста зафіксовано, що адміністрація направляла людей «у Мічкізи по государів ясак»^[3].

Метрополія цілеспрямовано ігнорувала офіційні скарги корінного населення на свавілля призначених правителів, позбавляючи його права на захист: упорядники академічних збірників констатують, що подана цареві Михайлу Федоровичу «Чолобитна «Окочан» не була задоволена»^[2].

Окупаційна адміністрація Терського міста мобілізувала підпорядкованих союзників метрополії: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що «посилав мене... воєвода Микита Дмитрійович Вельямінов з батьком моїм на твою государеву службу... на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[3].

Окупаційна адміністрація Терського міста направила збройні загони, які, як доповідали цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський та його син кабардинський князь Шолох, здійснили перехід «через гори та гірськими розколинами, непрохідними місцями»^[3] для придушення громад, що не підкорилися.

Окупаційна адміністрація Терського міста цілеспрямовано організувала похід для силового покарання: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Шолох звітував, що терський воєвода послав збройні загони саме «на твоїх государевих непослушників — на мічкіських людей, на їхні кабаки»^[3].

Під час карального походу військові загони повністю спалили аули: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що вони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»^[3].

Каральні загони грабували та обертали населення в рабство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що аули вони «зовсім розорили і багато полону взяли»^[3].

Окупаційна адміністрація Терського міста застосовувала масове залякувальне насильство: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що військові загони «шибуцькі і калканські і ероханські і мічкіські многі кабаки повипалювали і зовсім розорили»^[3] та «багатьох лю[дей] побили»^[3].

Каральні загони фізично винищували місцеве населення: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський звітував, що в поселеннях вони «інших багатьох лю[дей] побили»^[3].

Під прямою воєнною загрозою гірські громади вимушено капітулювали: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що горці «вину свою принесли... добили чолом і шерть... дали»^[3].

Внаслідок розорення поселень підпорядковані громади видали людей окупаційній адміністрації: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський фіксує, що вони «аманатів дали в Терське місто»^[3].

Адміністрація метрополії не оплачувала примусову працю та утримувала продовольство протягом п'яти років: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу зафіксовано скаргу про те, що підпорядкованим Окочанам Терського міста «государевого хлібного жалування за минулі роки — за 125-й, і за 126-й, і за 127-й, і за 128-й, і за 129-й рік — не дано»^[3].

Окупаційна адміністрація цілеспрямовано виснажувала корінне населення матеріально, змушуючи нести примусову службу власним коштом: у поданій цареві Михайлу Федоровичу чолобитній окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста доповідали, що через невиплату жалування вони «стали безхлібні, від голоду і від усякої нужди вкрай загинули і заборгували, государю, великим боргом, і помираємо з жінками і з дітьми голодною смертю»^[3].

Представники метрополії конфіскували особисте майно загиблого делегата Нохчі до державної скарбниці: у пам'яті з Посольського приказу до приказу Казанського палацу приписувалося розслідувати загибель окоцького мурзи Кохострова Бійтемірова, який утонув, а зі знайденого «плаття його і всяку рухлядь взяли в нашу казну»^[3].

Окупаційна адміністрація використовувала фізичну втрату документів для штучного пониження соціального статусу місцевих жителів заради їх економічного оподаткування: у виписці Посольського приказу за чолобитною цареві Михайлу Федоровичу констатується, що після того як «государева жалувана грамота пропала», спадкоємці загиблого делегата Нохчі були позбавлені привілеїв і «зверстані в усьому з Окочанами, з орними людьми, і підводи й вози з них беруть», тоді як раніше з них «ніяких податей не бралося»^[3].

Окупаційна адміністрація примушувала підпорядкованих Нохчі до участі у збройних конфліктах: у своїй чолобитній цареві Михайлу Федоровичу окоцький мурза Кохостров Бійтеміров та служилі Окочани Терського міста звітували, що «з твоїми государевими непослушниками б'ємося ми, холопи твої государеві, не шкодуючи голів своїх, за тебе, государя, кров свою проливаємо і голови свої складаємо»^[3].

Окупаційна адміністрація та лояльні їй сили направляли підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах, зокрема проти їхніх співвітчизників: історикиня І. Х. Тхамокова констатує, що 1626 року воєводи послали в похід «Окочан 252 особи»^[4][2], а 1628 року під час збройного вторгнення кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей»... з «Окочанами»»^[4].

Збройні загони, лояльні метрополії, здійснювали вторгнення на території гірських громад Нохчі для придушення їхнього опору: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що 1628 року кабардинський мурза Коншов-мурза Бітемрюков «ходив на цих «горських людей» разом із «вольними» отаманами й козаками та з «Окочанами»»^[4].

Окупаційна адміністрація вимагала від гірських громад Нохчі (Шибутян) юридичного закріплення підпорядкованого статусу: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»^[3], з прямим приписом, щоб вони «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»^[3].

Окупаційна адміністрація обклала гірські громади Нохчі (Шибутян) щорічною натуральною даниною: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу констатується, що під час оформлення підданства 1627 року від горців вимагали «ясак давати по кулю меду на рік»^[3].

Окупаційна адміністрація роздавала привілеї та передавала лояльним предводителям Нохчі владу над залежними людьми, щоб переманити їх на свій бік: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування його прибавкою до жалування та володінням узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»^[3].

Окупаційна адміністрація примусила гірські суспільства Нохчі до юридичного підпорядкування: у 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «вчинилися під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на курані шерть учинили»^[3], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві вчинилися... і на курані шертували»^[3].

Окупаційна адміністрація використовувала захоплення заручників з-поміж корінного населення як гарантію лояльності гірських суспільств Нохчі: у відписці терського воєводи князя Венедикта Андрійовича Оболенського з товаришами до Посольського приказу від 1647 року офіційно констатовано факт «давання аманата в Терське місто»^[3]; метрополія приписала воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[3], унаслідок чого Горці «аманата в Терське місто дали доброго, Касу»^[3][1].

Окупаційна адміністрація направляла емісарів для збору стратегічних, демографічних та економічних даних про гірські суспільства Нохчі: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу приписав терським воєводам з'ясувати «чи багато їх і які то люди... і який у них бій... і що в їхній землі родить, і які є ремісничі люди»^[3], на виконання чого в 1659 році терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами «в Шибутську землю послали стрілецького голову і звеліли йому в Шибутській землі оглянути... міста і місця»^[3], який у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року доповів, що «[мі]ст у них і боїв ніяких немає»^[3].

Окупаційна адміністрація робила спроби примусити незалежні суспільства Нохчі (Шибутян) до юридичного підпорядкування: у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатовано, що терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали до Горців військового емісара і звеліли йому «до віри їх привести»^[3], однак спроба виявилася безуспішною, і він «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»^[3].

Окупаційна адміністрація ставила завдання вилучення заручників у гірських суспільств Нохчі (Шибутян), однак спроба не увінчалася успіхом: у 1658 році центральний апарат Посольського приказу прямо приписав терським воєводам «звеліти взяти в них аманатами родичів знатних людей»^[3], після чого терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами наказали своєму військовому емісарові «аманата на Терек взяти»^[3], однак у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року видачу нових заручників не зафіксовано, а лише констатовано давній факт, що «на Тереку в них [аманат є]»^[3].

Окупаційна адміністрація Московського царства підтримувала режим позбавлення підпорядкованих суспільств Нохчі (Окочан) самостійності, офіційно закріпивши передачу влади над ними новому лояльному до метрополії феодалові: у 1661 році цар Олексій Михайлович видав жалувану грамоту кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському, приписавши йому «над Окочанами і над Черкасами, які нам, великому государеві, служать на Тереку, бути князем, і їх у ратному строї та в усіх наших справах відати й судити»^[3].

Центральна влада Московського царства використовувала призначеного правителя для юридичного підпорядкування регіону: у 1676 році Посольський приказ надіслав припис кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття в Терське місто «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану та Петру Олексійовичам»^[2].

Призначена підконтрольна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі в Кримських походах метрополії: у відписці кабардинського князя Каспулата Муцаловича Черкаського до Посольського приказу від 1675 року констатовано, що для походу на кримські улуси в його розпорядженні перебували «Окочан 190 людей»^[2]; історикиня І. Х. Тхамокова додає, що 1675 року в Криму разом із князем воювали загони «з узденями, з новохрещенами та «Окочанами»»^[4].

Окупаційна адміністрація направляла підпорядкованих Нохчі (Окочан) для участі у збройних конфліктах (Чигиринських походах) на території України: історикиня І. Х. Тхамокова вказує, що в 1678 році кабардинський князь Каспулат Муцалович Черкаський (під чиєю владою перебували Окочани) отримав царську грамоту «за те, що він брав участь у кримському та чигиринському походах»^[4]; у переліках документів за 1678 рік зафіксовано відписку чугуївського воєводи Івана Рихтарова до Розрядного приказу «про похід полку кн. Каспулата Муцаловича Черкаського під Чугуїв»^[2]; а в 1679 році цар Федір Олексійович видав указ Посольському приказу «про несення його полком сторожової служби в околицях Чугуєва та Харкова»^[2].

Окупаційна адміністрація Московського царства обклала суспільства Нохчі дискримінаційними зборами за внутрішнє переміщення товарів: історик Ш. Б. Ахмадов підкреслює, що «Окочани (Чеченці-Аккінці), які мешкали в місті Терки, мусили в обов'язковому порядку сплачувати мито за різні товари та вироби, що їх вони вивозили на продаж своїм співвітчизникам у Чечню та Інгушетію»^[5].

Окупаційна адміністрація Московського царства чинила системне протиправне свавілля щодо корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»^[5].

Збереження нагляду царських представників над управлінським апаратом гетьманату: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням, функціонуванням адм. апарату»^[6]. При гетьмані було запроваджено інститут царського резидента: «Першим Р[езидентом] ц[арським] став стольник А.Ізмайлов, який у своїй роботі керувався офіційними і таємними царськими статтями»; резидентам «надано право контролювати обрання та службові призначення представників старшини»^[6].

Окупаційна адміністрація Російської імперії використовувала релігійні приводи для експансії: історик Майкл Ходарковський (Michael Khodarkovsky) наводить меморандум генерал-губернатора П. С. Потьомкіна, який 1784 року заявляв, що під приводом повернення до віри та відправлення до горців священників імперія зможе пролити «світло божественного блаженства серед усіх народів, розсіяних у горах»^[7].

Окупаційна адміністрація Російської імперії примусово переселила підкорене корінне населення: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «Терське місто до 1724 р. було зрите, а все його населення, включно з Окоцькою слободою, населеною вихідцями з Чечні... було переведено до нової фортеці»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії стягувала дискримінаційні мита за переміщення товарів корінного населення: історик Я. З. Ахмадов цитує митні книги, констатуючи, що 1726 року «з проїжджого листа з терського жителя Окоченина Курмана Богоматова... мита за указом 24 алтини грошима взято»^[8].

Блокування виборів нового лідера та створення гібридної адміністрації для ручного управління: «До складу П[равління] г[етьманського] у[ряду] входили царський резидент в Україні кн. О.Шаховськой із 2-ма рос. урядовцями… а також генеральний обозний Я.Лизогуб із 2-ма укр. старшинами»^[9] – формально рівноправна колегія, яку фактично очолював царський резидент.

Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, за твердженням генерал-аншефа В. Я. Левашова, старший чеченський князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство, і йому було призначено постійне царське жалування»^[8], а загалом «Князі та їхні уздені почали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії інституціоналізувала систему утримання родичів місцевої еліти: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що «У 1735 р. в Кізлярі вже утримувалося два аманати з Чеченського володіння: від Айдеміра - Бардихан, і від чеченського володаря Алісултана Казбулатова - Бамат»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії продовжувала фізично утримувати родичів еліти Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує наявність документа за 1738 рік, визначеного як «Лист чеченського володаря А. Бартиханова підполковнику Буніну про свою вірну службу Росії та з проханням відпустити його сестру з Кізляра»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність представників місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії нав'язувала корінному населенню юридичне закріплення підлеглого статусу, використовуючи їхню економічну скруту та виставляючи присягу жорстким ультиматумом: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1747 року на прохання горців про переселення «було надано офіційну згоду імператорського двору («допустити і визначити») за умови складення горцями присяги російського підданства»^[8], а до відсутніх «було послано офіцерів «для учинення присяги»»^[8]; аналогічно 1748 року, коли гірські громади просили про підданство, щоб «з купецтвом до міста Кізляр... їздити під захистом було вільно»^[8], адміністрація «погодилася з цією пропозицією за умови неодмінного переселення «чебутлінців» з гір у пониззя Сунжі»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії розширювала систему утримання родичів знаті: історик Я. З. Ахмадов констатує, що для контролю над територіями «на запоруку вірності присязі російській владі видаються аманати»^[8].

Окупаційна адміністрація Російської імперії позбавляла корінне населення статусу легітимного супротивника, застосовуючи інверсію смислів: історик Я. З. Ахмадов констатує, що законна оборона маркувалася кримінальними термінами, і «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа»^[8], що слугувало формальним приводом для каральних дій.

Російська імперія відібрала в чеченців нафтові колодязі біля фортеці Грозної і 16 лютого 1845 року закріпила вилучення законом: параграф 154 «Положення про Кавказьке лінійне військо», затвердженого імператором Миколою I, гласив: «на знак особливого благовоління…на користь війська надається всемилостивіше пожалуваний йому дохід від нафтових джерел поблизу фортеці Грозної»^[10]. До вилучення нафта годувала самих чеченців - історик З. Х. Ібрагімова пише за документами: у 1788 році чеченський володар Казбулат «торгував і мав певний дохід з нафтових колодязів, розташованих у його володіннях»; моздокські козаки у проханні 1811 року згадували, як нафта «привозилася на продаж... і продавалася вільною ціною»; «Пізніше, нафта була вилучена в чеченців і стала власністю Кавказького лінійного полку, який здавав її у відкуп»^[10]. За 57 років відкупної системи, з 1833 по 1890 рік, військо отримало 152 500 рублів сріблом чистого доходу^[10][11].

Російська імперія наказами по Терській області від 15 серпня 1890 року і березня 1897 року заборонила чеченським сільським громадам «входити ні в які угоди з гірничопромисловцями» без дозволу уряду - «Винних, в особі сільських посадових осіб, притягали до відповідальності і в судах порушували позови про знищення укладених договорів»^[10]. Підставу заборони формулює історик З. Х. Ібрагімова: «Аульні громади були позбавлені права здавати в оренду нафтоносні ділянки - земля їм надавалася не на правах власності, а тільки в користування з правом поверхневої розробки, надра її вважалися надбанням скарбниці»^[10]. Коли міністерство землеробства затвердило правила, що дозволяли селянським громадам самим здавати землю під розробку надр, начальник Терської області генерал Каханов у 1894 році «категорично заперечував проти поширення на чеченські землі» цих правил - і вимагав, щоб навіть при визнанні прав громад постанова про здачу землі затверджувалася начальником дільниці, а третина доходів ішла «на сплату подимної податі належних громад»^[11]. Для козаків діяла зворотна норма: з 1891 року при відході надр у скарбницю станицям належала заміна землі або винагорода - «У чеченських громад запасних земельних наділів державою передбачено не було. Тим більше не йшлося про матеріальне заохочення»^[10].

Терське козацьке військо Російської імперії здавало відібрані чеченські землі в оренду нафтовим компаніям і жило рентою з чужих надр: у 1899 році на землях війська видобуто близько 21,9 мільйона пудів нафти з 26,22 мільйона загального видобутку, і тільки за цей рік компанії виплатили війську 631,8 тисячі рублів^[11]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: найбільшим власником нафтоносних ділянок виявилося саме військо, розробки воно само не вело, а звичайні умови оренди становили 150 рублів на рік за десятину (десятина - трохи більше гектара) плюс «від 2 до 6 копійок з кожного пуда видобутої нафти»^[11]. Історик З. Х. Ібрагімова фіксує динаміку: військові капітали з 1877 по 1900 рік зросли з 400 тисяч до 3 мільйонів рублів - «Це було результатом отримання доходів з нафтоносних земель»^[10]. Масштаб задав сам промисел: 27 серпня 1895 року свердловина №7 Ахвердова дала «фонтан неймовірної сили, що давав до 1 млн пудів на добу... Гул і запах нафти було чути за 15 верст від родовища»^[12].

1 квітня 1858 року «Положення про управління Кавказькою Армією» створило при Головному штабі особливе відділення у справах горських народів - історик З. Х. Ібрагімова називає це «першим законодавчим затвердженням системи «військово-народного управління», що фактично склалася в міру завоювання краю»^[13]. У 1859 році, «у зв'язку з реформою місцевої адміністрації та введенням у дію Положення про Головне управління намісника Кавказького», Держконтроль був «позбавлений можливості стежити за діяльністю місцевої влади»: у складі Головного управління намісника заснували особливий контрольний департамент, підзвітний не центральному відомству, а самому начальникові Головного управління^[13]. 16 січня 1860 року імператор Олександр II затвердив положення, яким Ліве крило Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі) перейменовано на Терську область^[13]. 24 травня 1860 року Барятинський, намісник на Кавказі, наказав створити при Головному штабі Кавказької армії «Канцелярію з управління кавказькими горцями» - пізніше вона називалася «Кавказьке горське управління», потім «Кавказьке військово-народне управління»^[13]. 25 грудня 1860 року затверджено «тимчасові штати військово-народного управління Терської області»: область поділено на шість округів - Кабардинський, Владикавказький, Чеченський, Кумицький, Ічкеринський і Аргунський^[13].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «у 1867 р. начальником Середнього військового відділу було призначено генерал-майора князя Туманова, а з восьми начальників горських округів шестеро були полковниками і двоє - майорами»^[11]. Начальник Терської області з'єднував в одних руках цивільну, військову та козачу владу і щодо горців міг, за тими ж істориками, «за своєю волею застосувати... зброю і підняти проти них підпорядковані йому війська та козаків, віддавати горців військовому суду і в адміністративному порядку висилати з області «небажані елементи»»^[11]. З вересня 1866 року намісник отримав право заміщувати горців на посадах приставів (призначених імперією наглядачів) прийшлими офіцерами - історик З. Х. Ібрагімова фіксує підсумок: горці в системі управління Терської області довгий час не могли піднятися вище посади сільських старшин^[13]. Самих старшин влада добирала і приводила до присяги на «беззаперечне виконання... всіх доручень і вимог адміністрації»; вибору населенню не залишали - «Місцеве начальство не вважало за можливе надати навіть право вибору аульних старшин, оскільки «не знаходило достатніх ручательств, щоб це не потягло за собою важливих незручностей у справі управління горцями»»^[13]. Судову систему вінчали ті самі офіцери: у 1862 році створено обласний Головний народний суд, усі члени якого призначалися начальником області, а в 1870 році - окружні «Горські словесні суди» під головуванням офіцерів адміністрації; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов роблять висновок: «Таким чином, створена для горців Терської області судова система не тільки не виводилася з-під контролю військової влади, але, навпаки, прямо їй підпорядковувалася»^[11]. Положенням 1895 року про сільські громади право сходу передано обмеженому числу «виборних», причому окружний начальник міг позбавити «виборного» посади і розпустити весь сільський збір^[11].

Область ділили заново в 1862, 1869, 1888 і 1899 роках^[13]. З 1 травня 1888 року Веденський і Аргунський округи влито до Грозненського - за формулою, яку наводить історик З. Х. Ібрагімова, «щоб убезпечити козацтво від «розкладницького» впливу горців»^[13]. Чеченські селища на правому березі Терека, які передбачалося передати Кізлярському і П'ятигорському відділам, виділили в окрему дільницю і тимчасово залишили у віданні начальника Грозненського округу; горські округи ділилися на дільниці, а козачі відділи - за ознаками комплектування військових частин, на сотні й полки^[13]. З 1 січня 1899 року область перекроїли ще раз: чотири відділи - П'ятигорський, Моздокський, Кізлярський, Сунженський - і чотири округи: Владикавказький, Хасав-Юртовський, Нальчицький, Грозненський^[13].

Фортеця Грозна, закладена генералом Єрмоловим на Сунжі 10 червня 1818 року^[10], у 1870 році стала містом Грозним^[11]. 21 березня 1888 року указом імператора Олександра III з назв округів Терської області стерто імена народів: Чеченський округ перейменовано на Грозненський, Інгуський - на Назрановський, Кабардинський - на Нальчицький, Кумицький - на Хасав-Юртовський, Військово-Осетинський - на Владикавказький^[13]. Округи, названі за народами, що в них живуть, отримали імена імперських фортець і слобід - карта управління перестала називати народи на ім'я.

З 1882 року «особливо важливі» справи, де обвинуваченими були горці, передавалися військово-польовому суду; у 1893 році з дозволу імператора значну частину кримінальних справ горців вилучено із загальноцивільних судів - у чиє відання перейшли ці справи, джерело не уточнює^[13]. Карати можна було й без суду: начальник області арештовував горців до одного місяця на власний розсуд, на аульні громади накладав стягнення за переховування^[13]; 19 листопада 1893 року на Терську область поширено правила адміністративного вислання до Східного Сибіру за обвинуваченням або підозрою в крадіжці коней і худоби^[13], а за істориками Я. З. Ахмадовим і Е. Х. Хасмагомадовим рішення про адміністративне заслання строком до п'яти років ухвалював командувач Кавказької армії, і місцем заслання слугував острів Чечень на Каспії^[11]. «Тимчасове положення про заходи з утримання тубільного населення Терської області від хижацтва» 1894 року - проєкт його подав на затвердження начальник Терської області генерал Каханов - за істориком З. Х. Ібрагімовою, узаконило кругову поруку сільської громади за скоєні злочини^[13]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують механіку: горські селища платили за викрадену худобу, «якщо сліди викраденої худоби виявлялися загубленими поблизу даного селища», причому «цілком ігнорувалася можливість того, що викрадачі могли бути й не горцями»^[11]. Корінним жителям заборонялося обіймати посади пристава і начальника округу та бути мировими суддями^[13]; положення 1888 року про управління Терською і Кубанською областями встановило, словами історика З. Х. Ібрагімової, «вузько-кастове військово-козаче управління, без участі в ньому не тільки представників горських народів, а й некозачого елементу... горці ставилися поза дією загальних законів»^[13]. У 1890-х роках адміністрація окремим розпорядженням заборонила козакам кунацтво з горцями (кунацтво - побратимство, інститут дружби домами)^[13]. Розділяли й за службою: «політична неблагонадійність» кавказьких мусульман змусила владу відмовитися від формування з них стройових частин, і з 1886 року за розпорядженням військового міністра новобранці з Терської області розподілялися лише у війська, що стояли на Кавказі^[13]. Земства в області не запроваджувалися зовсім; внесена 1914 року до Державної думи пропозиція про земські установи в Терській області до революції ухвалена не була^[13].

«Положення про види на проживання» 1894 року закріпило станову нерівність: дворяни, чиновники та купці отримували безстрокові паспортні книжки, приписані до сільських громад горці - книжки на п'ять років або короткострокові паспорти й білети на відлучку^[13]. Дію режиму історик З. Х. Ібрагімова формулює за матеріалами області: «Терські горці, у разі появи своєї за Кубанню або в інших частинах Російської імперії без паспортів, вважалися бродягами і зловмисниками і як такі каралися»; вона ж пише: «Паспортна система слугувала для адміністрації Терської області улюбленим засобом утиску навіть добре їй відомих осіб»^[13]. Усередині області діяв режим відлучок: дозвіл відлучитися до місяця давав сільський старшина, на більший строк - начальник округу; самовільна відлучка каралася штрафом, арештом або громадськими роботами, а переселитися з однієї громади до іншої горець не міг без згоди двох сільських громад - тієї, яку залишав, і тієї, куди переходив^[11].

Ще 1880 року указом намісника зі слободи Шатой вислано всіх горців - «внаслідок зменшення росіян у слободі» - із забороною надалі селитися^[13]. 14 травня 1893 року почалося виселення горців з міст і слобідок області; заборони знімалися поетапно десятиліттями: для Грозного - 18 березня 1901 року, для слободи Воздвиженської - 27 лютого 1906 року, для Ведена і Шатоя - лише 10 травня 1916 року^[13]. Скасування начальник області обґрунтовував не правами виселених - він клопотав про скасування закону 14 травня 1893 року як «такого, що слугує гальмом обрусінню племен»^[13]. Наказом від 26 серпня 1898 року начальник гарнізону укріплення Шатой заборонив вхід до укріплення без білета - населення трьох дільниць залишилося без доступу до поштово-телеграфної контори, ощадної каси та аптеки^[13].

17 серпня 1884 року затверджено «Обов'язкову постанову про продаж, зберігання і носіння бойової вогнепальної зброї в Кавказькому краї»: бойові рушниці - лише за дозвільними свідоцтвами поліції, продаж і купівлю зброї армійського зразка заборонено^[13]. 1 липня 1899 року постанову посилено: колишні свідоцтва анульовано, вимагалося щорічне переоформлення, зброю без свідоцтва вилучали і продавали в дохід казни^[13]. У 1892 році за розпорядженням начальника Терської області конфісковували всю зброю, з якою горці з'являлися в російських населених пунктах, включно з привезеною на продаж; з 1893 року владі дозволено обшуки зброї в домах^[13]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують контраст: міліціонери-горці на імперській службі носили зброю постійно, «на відміну від простих горців, які не могли озброєними з'являтися за межами своїх селищ»^[11].

Історик З. Х. Ібрагімова пише: адміністративний апарат у Чечні та Інгушетії з 1860-х років «утримувався в основному на кошти, що збиралися з народу»^[13]. У військову повинність горців імперія не вірила - і обклала їх натомість грошима: законами 2 і 9 червня 1887 року для мусульман Терської області запроваджено грошовий збір замість військової служби, розміром «не перевищував 22 копійок з «диму»»^[13] («дим» - окремий двір, домогосподарство)^[13]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують: «у 1887 р. російський уряд запровадив для них спеціальний грошовий збір»^[11]. Далі збори тільки зростали: «З 1887 по 1905 рр. сума податків зросла з 228,1 до 678,8 тис. рублів, тобто збільшилася за ці роки майже втричі», а подимна подать - податок з кожного двору - «в Терській області сягнула в 90-х рр. до 70 коп. за десятину, а в цей час у внутрішніх губерніях країни вона була не більше 17 коп., або вчетверо менша»^[13]. Понад збір сільські громади несли повинності: утримання старшини і правління, доріг, канав і караулів^[11].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: штрафні суми витрачалися на утримання засланців і секретної агентури, а часом покривали розтрати чиновників - у 1893 році начальник Надтеречної дільниці поручик Томашевський розтратив понад 300 рублів, зібраних із чеченських селищ^[11]. Характер влади визнав зсередини полковник Бєлік, призначений 1860 року першим начальником Чеченського округу; пізніше він писав: у Чечні «панує здебільшого не закон, а свавілля, часто засноване на недобросовісності начальника, і тим самим ми лише сіємо в народі недовіру до себе, навіть ненависть»^[11].

15 березня 1873 року затверджено герб Терської області: «У чорному щиті, срібна хвиляста перев'язь управо. Імператорський штандарт на золотому древку. Щит увінчаний давньою Царською Короною і оточений золотим дубовим листям, з'єднаним Александрівською стрічкою»^[13]. Сенс знака історик З. Х. Ібрагімова читає так: срібна перев'язь - це Терек, який довго був кордоном, а тепер «обидва його береги були об'єднані Імператорським штандартом, і Терек став повністю російським - такий основний сенс цього герба»^[13]. Проєкт герба міста Грозного виконав Б. В. Кене, чиновник герольдії: на лазуровому щиті срібна гора між двома золотими морськими ліліями, а в правій вільній частині - герб Терської області^[13], тож міський знак ніс на собі імперський символ області. Землю мітили й фігурою завойовника. Першим пам'ятником Єрмолову в Грозному слугувала «дбайливо збережена землянка, в якій він жив під час заснування фортеці Грозної»^[13], а пізніше біля землянки став бронзовий бюст генерала. Що означав цей знак, Ібрагімова формулює так: бюст нагадував про найтрагічніші роки завоювання Кавказу і був символом драматичної долі горських народів, а пам'ятник генералові, що «з варварською жорстокістю винищував цілі народи в ім'я завоювання Кавказу», став для чеченців «свого роду «більмом на оці»»^[13]. Знак пережив імперію: за радянської влади пам'ятник «із завидною періодичністю підривали ночами і так само ночами відновлювали»^[13].

За зведенням істориків Я. З. Ахмадова та Е. Х. Хасмагомадова, із 643 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) рівнинної і передгірної Чечні чеченським селищам залишено 347 тисяч, козачим станицям передано 222 тисячі - третину, офіцерам-приватним власникам - 28 тисяч, укріпленням - 17 тисяч, скарбниці - близько 30 тисяч «запасних»^[11]. Той самий розподіл відомство описало саме: Терське межове управління, рахуючи лише площинну частину Великої і Малої Чечні (охоплення вужче, ніж рівнинна і передгірна Чечня у зведенні істориків), підсумувало: «Уся площинна частина Великої і Малої Чечні, з прилеглим малочеченським лісом, становить площу 271086 десятин. З неї в різний час відійшло 6 козачим станицям 650 десятин, Терському козачому війську 1560 десятин лісу, надано у приватну власність за заслуги окремих осіб 8645 десятин, віддано містам і слободам 8266 десятин, 43 чеченським аулам наділено 234970 десятин, у віданні лісового відомства перебувало 16965 десятин. Таким чином, вільних земель немає…»^[10]. Ліси конфісковано повністю: «в Чечні та Інгушетії царизм привласнив ліси загальною площею 225,5 тисяч десятин (вони стали «казенними») і ще 33,5 тисячі десятин по Сунжі та її притоках передав козачому війську. Ліси бралися під озброєну охорону, і нещасних селян, що попалися на порубці лісу, переслідували тяжкими карами»^[11]. У гірських аулів, за істориком З. Х. Ібрагімовою, «було конфісковано в скарбницю 50989 десятин пасовищ», а потім ці самі пасовища передано громадам «на умовах оброчного користування»^[10]. Відбирали і розчищене власними руками: у 1874 році у Веденському окрузі власникам 250 десятин розчищених з-під лісу ділянок запропонували присягнути на Корані, що розчищення йшло з дозволу громад, - «у всьому окрузі тільки Ш. Долатмурзієв, житель селища Белгатой, зміг присягнути... всі інші ділянки, власники яких на честь свою не ризикнули дати неправдиву клятву, були визнані громадськими»^[11]; після повстання 1877 року в жителів Дишні-Ведено відібрано 74 свідоцтва на розчищені ділянки «як покарання, за підтримку повсталих»^[10]. У 1888 році чеченські громади звернулися з проханням до імператора: будівельні матеріали і дрова вони «змушені купувати у приватних власників або у скарбниці, а раніше користувалися ними безплатно»^[10]. У 1891 році товариство Владикавказької залізниці отримало концесію на гілку від станції Беслан через Грозний на Петровськ^[14]. 15 червня 1891 року Олександр III іменним указом міністру шляхів сполучення приписав вилучення земель під трасу: «Дозволивши спорудження Петровської залізниці, замість раніше вказаного напрямку її від Владикавказа до Петровська, за напрямком від станції Беслан... до Петровська, повеліваємо: 1) зробити належні розпорядження щодо відчуження... необхідних для цієї мети земель»^[15]. Полотно, станція і все колійне господарство лягли на землі, які на той час значилися за Терським козачим військом і станицею Грозненською, - на ту саму площинну землю, що була відібрана в чеченських аулів і передана війську: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «залізничне полотно (і, відповідно, станція і все колійне господарство) пройшло по землях, що належали Терському козачому війську», а «грозненський міський вокзал був побудований на землі станиці Грозненської»^[11]. Торг про ціну йшов між залізницею, містом і козаками: міська влада зажадала «по 60 рублів за кожен квадратний сажень міських земель, відчужуваних для зведення вокзалу, локомотивного депо з майстернями, товарної станції та під'їзних колій», а козаки станиці Грозненської запропонували будівельникам свою ділянку безплатно - з розрахунку, що слідом за станцією в них піднімуться нафтопереробні та інші підприємства^[11]. Гроші за відчуження отримували держателі захопленого, чеченські громади в цьому розрахунку участі не брали.

Станиця Кахановська «була заснована в 1860 р. на місці села Умахан-Юрт у закруті нижньої Сунжі» й опинилася майже в оточенні 14 чеченських сіл, які прийняли до себе виселених умаханюртівців^[10]. Шість станиць Кізлярського відділу «розташовувалися на землях вигнаного чеченського населення», а станиця Барятинська, поставлена впритул до великого села Старий Юрт, відібрала у староюртівців частину їхніх земель^[10]. Загалом на Сунженській лінії, за підрахунком історика З. Х. Ібрагімової, «горці втратили 262946 десятин площинної землі»^[10].

Норма наділу була розписана за станом і походженням: «козакам відводиться по 30 десятин (десятина - трохи більше гектара) на душу, а тубільцям не більше 2-5 десятин»^[10]; розрив закріплювали і загальні правила наділення: за рахунком газети «Казачий вестник» за 1884 рік, на який спирається історик З. Х. Ібрагімова, російські жителі Кавказького краю отримували «по 24–30 десятин на душу земельного наділу, тоді як тубільці по 12–18 десятин на дим, що в середньому налічував 5 чоловіків» (дим - двір, домогосподарство)^[10]. У 1886 році в Грозненському окрузі «на багатодітну чеченську сім'ю... в середньому припадало 11 десятин землі, тоді як середньостатистична козача сім'я володіла понад 92 десятинами»^[11]. Наказом намісника №418 від 1863 року «право купувати в місцевого населення земельні ділянки отримали російські офіцери і чиновники обласної адміністрації»^[10] - рядовий чеченець покупцем тієї самої категорії землі бути не міг; правила 1 березня 1902 року запровадили скуповування приватновласницьких земель «для потреб Кавказьких козачих військ, коштом їхніх капіталів»^[10].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять зведення за матеріалами Кавказького військового округу (РГВІА, ф. 1300, оп. 7, спр. 3) і працею А. І. Хасбулатова: «За даними 1877 р., у середньому на душу населення в Нагірній Чечні, включно з Ічкерією з населенням майже 100 тисяч осіб, припадало по 0,3 десятини (десятина - трохи більше гектара) орної землі... такого фантастичного безземелля, як у Нагірній Чечні, не знала жодна область Російської імперії»^[11]. У 1901 році на Чеченській рівнині «на сім'ю (зазвичай доволі численну) припадало від 7 до 14 десятин»^[10]. Рахунок за бюджетом сім'ї вела сама обласна статистика: «Козача сім'я мала від свого земельного наділу валовий дохід 918 рублів... і залишався надлишок 140 рублів. Найбагатша чеченська сім'я на площині, за відомостями Терського обласного статистичного комітету (1903 р.), від земельного наділу отримувала дохід 262 рублі, витрачаючи на своє утримання 414 рублів, дефіцит становив 152 рублі»^[10].

У 1895 році козаки здали в оренду 420 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) «юртових» земель, офіційна орендна плата за які склала понад 140 тисяч рублів на рік; окрім того, в оренду йшли «запасні» землі - до 65 тисяч десятин щорічно^[11]. До 1913 року станиці здавали 424 тисячі десятин військових земель і отримували 806,5 тисячі рублів орендної плати, а основними орендарями були чеченці - до 77 відсотків селянських господарств^[11]. Оренда стала такою масовою, що адміністрація Терської області занепокоїлася: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що влада «всерйоз побоювалася, що, орендуючи ті самі ділянки протягом багатьох років, горці можуть, зрештою, пред'явити на них претензії», і, крім того, прагнула закріпити в області якомога більше «іногородніх» селян, «а тому наприкінці XIX ст. вийшло розпорядження, що забороняло козакам здавати свою землю в оренду безпосередньо горцям»^[11]. Користування землею, відібраною в чеченців, було поставлене в залежність від дозволу влади, а сам цей дозвіл відкликався, щойно користування загрожувало перетворитися на право.

Заборона прямої здачі землі горцям, запроваджена наприкінці XIX століття, дала посередників: «Результатом цього рішення стала поява великої кількості посередників, через яких земля все ж потрапляла до горців, але вже за вищою ціною»^[11]. Хто на цьому заробляв, називає історик З. Х. Ібрагімова: «Спекулятивна оренда набула широкого поширення, нею займалися і чини уряду та адміністрації, і офіцери, що брали в оренду великі площі по 10-15 копійок за десятину і здавали їх у суборенду гірському населенню за ціною, що в кілька разів перевищувала первісну»^[10]. Різницю в ціні клали до кишені чиновники й офіцери тієї самої адміністрації, яка землю і відібрала.

«Тільки в 1867 р. за різного роду «заслуги» було передано по Чечні у приватне володіння 8674 десятини (десятина - трохи більше гектара)» - за істориком З. Х. Ібрагімовою, отримали її 57 чеченців, а ініціатором роздач вона називає намісника на Кавказі Барятинського^[10]; найбільші наділи отримали чеченські владні родини - Таймазови (6550 десятин), Бековичі-Черкаські (понад 6350), Турлови, Ельдарови; роздавали землю і російським офіцерам - «полковник Іполітов отримав понад 1 тисячу десятин землі в Аргунському окрузі»^[11]. Ієрархія роздач була становою: найбільшим гірським власникам - «від 1 до 5 тис. десятин, зважаючи «на ступінь значення і наданих кожним послуг урядові»», особам другої категорії (гірська знать при першій - російських дворянах) - до 1 тисячі^[10]. Землею оплачувалася і низова адміністрація: «сільські старшини отримували по п'ять паїв орних і сіножатних земель»^[11], аульні секретарі - до 75 десятин^[13].

Після розстрілу біля Шалі імперія зажадала від чеченських товариств видати вцілілих. 26 січня 1864 року Лоріс-Меліков, начальник Терської області, зібрав у фортеці Грозній наїбів і «почесних» жителів: історик З. Х. Ібрагімова пише - він «оголосив чеченцям, що зібралися, що вони зобов'язані видати всіх зікристів [послідовників шейха Кунта-Хаджі]. Було призначено останній строк - 1 лютого, після чого начальник області пригрозив розпочати воєнні дії. Він також заборонив виконання зікристських обрядів»^[10]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять вимогу дослівно: «...сприяти відновленню порядку, порушеного зікристами...», і фіксують заборону «гучного» зікру, за дотриманням якої мали стежити духовенство і сільські старшини^[11].

В операції Кундухова взимку 1860-1861 років ішли «7 сотень чеченської міліції» полковника Чермоєва^[11]; Атабі-мулла Атаєв, наїб Малої Чечні (в імперських документах - Атабай), у листопаді 1861 року здався, за документом, «командирові Чеченського кінно-іррегулярного дивізіону Вагапу Адуєву» - Адуєву, який служив імперії в її чині^[11]. Проти шейха Кунта-Хаджі влада мобілізувала лояльне духовенство: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть - «було вжито заходів, щоб схилити найпомітніших представників чеченського мусульманського духовенства відкрито виступити проти Кунта-Хаджі та вчення, яке він проповідував»^[11].

Старшина Шалі Борщик Хамбулатов, який організував відсіч повстанцям у квітні 1877 року, «був пожалуваний чином прапорщика міліції та річним окладом у 600 рублів і отримав довічну пенсію - 100 рублів на рік»^[11]; історик А. І. Ісмаїлова називає пенсію «близько 400 р. на рік»^[16].

За підсумками «червленських нарад» 1905-1906 років Російська імперія встановила механізм кругової грошової відповідальності: штрафи з винних, «а в разі їхньої матеріальної неспроможності - штрафні санкції переходили на сільську громаду, до якої належав винний»^[11]. Старі Атаги за переховування земляка-абрека оштрафовано двічі - на 3, потім на 6 тисяч рублів; їм же приписано у триденний строк здати «100 гвинтівок, дві тисячі патронів і 500 кинджалів», видати абреків Томаєва і Хорсієва, які переховувалися в селі, і «зібрати кошти на обладнання сільської поліцейської дільниці телефонним зв'язком»^[11]. Цацан-Юрт у 1908 році виплатив «контрибуцію» за нездану зброю - 7 тисяч рублів^[11]. У 1911 році наказом намісника з усього чеченського населення Грозненського і Веденського округів «стягнуто 100 тисяч рублів» у відшкодування постраждалим «...під час нападу зграї Зелімхана»^[11].

Російська імперія в 1911 році призначила в зоні дій Зелімхана «урядових старшин» і поставила війська на утримання самих жителів: «У селища Харачой, Дишне-Ведено, Мехкети, Завірхі, Хаттуні, Ешелхотой, Елістанджі, Таузень, Істі-Су, Майртуп, Хой, Іхарой, Рігахой, Макажой, Автури і Варандинські хутори направлено на постій військові команди»^[11]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про цю практику: «широко практикувалося направлення в чеченські селища військових підрозділів, утримання яких тяжким тягарем лягало на місцевих жителів»^[11].

Російська імперія в 1911 році знесла чеченські хутори двох округів: «Було розпочато насильницьке знесення всіх «самовільно» побудованих (а інших тут не було) хуторів у Веденському і Грозненському округах»^[11]; чеченські хутори «неодноразово зносилися, зокрема й під приводом «покарання» за переховування абреків»^[11].

У 1906 році начальник Веденського округу підполковник Добровольський, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «не знайшов нічого розумнішого, ніж дати команду в Харачої хапати жінок-родичок абрека Зелімхана»^[11]. «Восени 1910 р. схоплено і вислано сім'ю Зелімхана», а в листопаді 1911 року «вислано 24 родичів Зелімхана разом із сім'ями, після того як вони не виконали вимогу видати або вбити Зелімхана» - за донесенням влади, ці люди ще й «...агітували серед іншого населення Хорочоя, що робити цього не слід»^[11].

Російська імперія до 1913 року заарештувала і вислала з Терської області тисячі людей «за звинуваченням у переховуванні абрека»^[11]. «У ході придушення виступів у гірській частині Чечні були вислані сотні селян з одного лише Веденського округу. У результаті велика кількість сімей позбулися головних годувальників і опинилися на межі злиднів» - частину здобичі Зелімхан витрачав на підтримку сімей висланих^[11].

Російська імперія 24 жовтня 1905 року ввела воєнне положення «у Грозненському, Веденському і Хасав-Юртівському округах Терської області, тобто в усій Чечні», а 23 грудня поширила його на всю область^[11]. Заборона зброї «стосувалася виключно горців та іногородніх і не поширювалася на козаків. Ба більше... намісник Кавказу розпорядився безплатно роздати козакам Терської області 10 тисяч однозарядних гвинтівок-берданок і мільйон патронів»^[11]. 22 червня 1909 року воєнне положення скасовано - але «в Терській області одночасно вводився «стан посиленої охорони»», розпорядження якого «фактично звели на «ніщо» демократичні права і свободи, «даровані» імператорським указом від 17 жовтня 1905 р.»^[11].

Російська імперія з 10 січня 1906 року ввела в Терській області військово-польові суди - їм передавалися «...особи, які вчинили вбивство, розбій, грабіж і напад на вартового або військовий караул, а також збройний опір владі і напад на чинів військ і поліції і на всіх взагалі посадових осіб...»; за час роботи цих судів, до 19 квітня 1907 року, на Кавказі до смертної кари засуджено 195 осіб, ще 47 - до каторги^[11].

Зачистка українських інституцій та переслідування лідерів руху. Грушевський був «11 груд. 1914 заарештований жандармерією у Києві й звинувачений в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців. Відправлений на заслання до Симбірська»^[17], потім переведений до Казані із забороною викладання та позбавлений професорського звання.

У травні 1916 року Російська імперія мобілізувала в армію страйкуючих робітників грозненських нафтопромислів - тих, хто мав відстрочку від військової служби і брав участь у страйку. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «було видано розпорядження про негайну мобілізацію всіх грозненських робітників, які мають відстрочку від військової служби і беруть участь у страйку»^[11]. Страйк почався зі спору про заробітну плату: 12 травня робітники вручили Раді з'їзду Терських нафтопромисловців письмові вимоги про її підвищення в середньому на 50%, 21 травня о другій годині дня по тривожних заводських гудках промисли стали, а 31 травня, пишуть ті ж історики, «робітники повсюдно почали повертатися на роботу»^[11]. Не хотіли воювати й ті, кого вже набрали: з півтори тисячі осіб четвертого набору «Дикої дивізії», які проходили підготовку в запасному полку, до бойових частин прибули лише 553 - решту військове командування повернуло на Кавказ «з огляду на їхню «ненадійність»»^[11].

Російська імперія з формування Чеченського полку в 1914 році поклала його утримання на самі чеченські громади: повне спорядження кожного вершника обходилося в 300 рублів, і платили їх не скарбниця, а сільські громади, що рекомендували людину в полк. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «утримання національних полків тяжким тягарем лягало на селян-горців»^[11]. Казенних коштів не вистачало і на решту: новий кінський склад, зібраний для поповнення дивізії восени 1916 року, був, як пишуть ті ж історики, «вельми поганий», і командування дивізії домагалося виділення коштів на закупівлю коней^[11].

Російська імперія 13 серпня 1914 року перевела Терську область на положення «надзвичайної охорони» - імперський режим, що віддавав жителів під позасудові повноваження адміністрації, - а потім адміністрація області видала наказ «про охорону спокою на підприємствах», за яким долю «порушників спокою» вирішували військові суди^[11]. Як це працювало, видно по страйку травня 1916 року на грозненських промислах: адміністрація ввела на промисли озброєних козаків, ті заарештували 13 робітників, і, як зауважують історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «усі заарештовані виявилися мусульманами»^[11]. Ще дев'ятьох робітників поліція заарештувала в перший день страйку - за те, що вони подали тривожні заводські гудки^[11].

Російська імперія 16 серпня 1914 року, через три дні після переведення Терської області на положення «надзвичайної охорони», запровадила в області тимчасове положення про військову цензуру^[11][18].

Проведення альтернативного з'їзду в Харкові та створення підконтрольного Москві «Народного секретаріату» для імітації внутрішньої боротьби: його було створено «як альтернатива Українській Центральній Раді і Генеральному секретаріатові Української Центральної Ради» і він «діяв у тісному контакті та під безпосереднім кер-вом вищих держ. і парт. інституцій радянської Росії»^[19]. З'їзд оголосив Україну частиною Росії. У резолюції про самовизначення України, ухваленій у Харкові 12(25) грудня 1917 року, з'їзд визнав «Українську Республіку як федеративну частину Російської Республіки» й оголосив «рішучу боротьбу згубній для робітничо-селянських мас політиці Центральної ради, розкриваючи її буржуазний, контрреволюційний характер»^[20]. Свій мандат з'їзд виводив із рішень Петрограда: за текстом резолюції, «принцип права націй на самовизначення, проголошений Лютневою революцією, міг бути втілений у життя лише завдяки Жовтневій революції, що привела до створення Робітничо-Селянського Уряду — Ради Народних Комісарів»^[20]. Влада секретаріату звелася до чужих декретів: він «оголосив про повалення УЦР та про визнання чинним лише власних постанов. Запровадив в Україні декрети РНК Росії»^[19][21]. Москва тримала свою людину й усередині уряду: народний секретар з міжнаціональних справ Сергій Бакинський був водночас представником РНК Росії^[19]. Прямий нагляд описує історик Станіслав Кульчицький: «оскільки українського партійного центру не існувало, Ленін поставив над харківським урядом тимчасового надзвичайного комісара» - ним став Георгій Орджонікідзе, працівник центрального партійного апарату^[22]. Журнал Істпарту КП(б)У «Летопись революции» писав 1924 року: «Всеукраїнський уряд представляв собою центр без периферії, штаб без армії, коли він не мав ні території, ні підпорядкованого йому населення, ні збройної сили»^[23].

Центральна радянська влада Росії (ВЦВК) 1 червня 1919 року постановила провести «тісне об'єднання 1) військової організації та військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці» Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму - «з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Постанову підписали голова ВЦВК Калінін і секретар Серебряков, а формулу незалежності вона зберігала дослівно: об'єднання проводилося, «стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму»^[24]. Господарство, залізниці, фінанси і праця України відходили під управління Москви; незалежність лишалася словом на папері.

Продовольче відомство до цього списку не потрапило: голова уряду РСФРР Ленін підпорядкував його окремо і потай. 12 червня 1919 року він надіслав до Києва записку: продовольче відомство колоніальної адміністрації України (УСРР) переходить під всеросійське і грошима, і управлінням - без оголошення про це; внизу записки стояла помітка зашифрувати підкреслене і передати негайно, а 14 червня питання поставили на пленумі Центрального комітету більшовицької партії^[25].

3 серпня 1919 року генерал Май-Маєвський, начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях, видав у Харкові наказ № 22 і почав його так: «Оголошую основні положення, ухвалені Особливою нарадою в питанні про „українські школи"». Першим пунктом ішло повернення: «Усі школи, в яких до появи „українських" властей викладання велося російською мовою, а потім, за розпорядженням української влади, мовою викладання було зроблено малоруську мову, мають повернутися знову до викладання російською мовою»^[26].

Історію і географію України наказ викреслив із програм: «Викладання „українознавства" (історія і географія України) скасовується»^[26].

Через дев'ять днів ту саму норму підтвердив головнокомандувач: у зверненні «До населення Малоросії» Денікін оголосив російську мову державною «на всьому просторі Росії», залишивши українській приватні школи та перші роки початкової - «для полегшення учням засвоєння перших зачатків знання»^[27]. У Києві наказ № 22 застосовували й восени: у зведенні радянської сторони про становище в місті записано, що «в усіх школах запроваджується російська мова як державна»^[28].

Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»^[27]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми^[29][28].

Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»^[30]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць^[17]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.

10 вересня 1919 року полковник Матвєєв, що тимчасово очолював адміністрацію білих у місті Миколаєві, видав розпорядження: всі спілки й товариства, які не подали свої статути або не затверджені окружним судом, вважаються закритими^[31]. Українські просвітницькі товариства, що виросли за роки революції без затвердження за дореволюційним порядком, підпадали під цю умову цілком: щоб закрити їх, окремого наказу не було потрібно - саме так, формально нейтральною умовою, білі й закривали українські товариства. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: українські установи за білих було ліквідовано, а на їхньому місці заводилися російські^[17].

28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком^[32]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію^[33].

Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській^[34]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»^[35]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)^[36].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив «провести загальну мобілізацію робітників і селян призовного віку, починаючи з 19 років, а в прифронтовій смузі - з 18», увесь «нетрудовий елемент» з 18 до 45 років залучити до тилового ополчення - захоплена Україна мала воювати за загарбника, - і тією ж постановою оголосив: «Усіх, хто противиться проведенню мобілізації, визнати ворогами народу»; підписали її за голову органу Полозов і секретар Лапчинський^[37]. 26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник, звітуючи по Трипільському району, де армія щойно розбила селян, які піднялися, писав: «тепер лишається мобілізація всього населення цього району» - чоловіків сіл, які щойно піднялися, забирали в ту саму армію, що їх розбила^[38].

18 листопада 1919 року міська адміністрація білих у Миколаєві розпорядилася про попередню цензуру друкованих видань^[39]. Так само було в Києві: наказ начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського підпорядкував усі видання військовій цензурі - виходити лише з дозволу губернатора, кожне число подавати прокуророві^[29].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року повернув школи України до обов'язкового викладання російською, а рідній мові залишив місце факультативу: «Викладання малоруської мови і літератури допускається як необов'язкових предметів на загальних підставах» - обов'язковою мовою навчання стала російська, українську вивчали лише за бажанням^[26].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року відрізав українську школу від державних грошей: «Відпуск кредитів із казни на утримання навчальних закладів із викладанням малоруською мовою не допускається»; земствам - органам місцевого самоврядування - і містам він заборонив відкривати й підтримувати такі школи, а вже відкритим дозволив існувати лише «за умови прийняття їх на утримання приватними особами й товариствами». Учителям наказ закрив і казенний статус: «право державної служби» отримували лише викладачі шкіл, визнаних «такими, що зміцнюють ідею єдиної російської державності»^[26]. У Києві тієї ж осені, за зведенням радянської сторони, «відпуск кредиту школам на викладання української мови припиняється»^[28].

Радянська Росія поставила над Чечнею невиборний надзвичайний орган: 3 квітня 1920 року з'їзд у Грозному «проголосив передачу всієї влади Чеченському революційному комітету з п'яти осіб»^[11]. Коли на виборах до Рад у липні 1920 року «переважну більшість місць у Радах отримали... представники так званих «куркульсько-мульських і націоналістичних елементів»», обрані Ради розпускалися - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують: «селянські Ради за короткий строк розпускалися двічі (у серпні 1921 і в липні 1922 р.) і знову відновлювалася влада ревкому»^[11]. Восени 1920 року «Алдинський з'їзд було розігнано, а кількох грозненських партійних працівників... заарештовано» за розпорядженням глави Кавказького бюро ЦК компартії Орджонікідзе^[11]. Гірська АСРР, що оформила автономію горців, «проіснувала недовго і в 1924 р., виконавши, за задумом партійного керівництва, свої завдання, припинила своє існування»^[11].

У 1923-1924 роках Чеченський ревком зробив заручництво офіційною практикою боротьби з «бандитизмом»: «Було вжито заходів щодо взяття на облік усіх наявних у Чечні злочинців і запроваджено практику взяття заручників з числа близьких родичів бандитів, які переховуються»^[11].

Радянська Росія дала шаріатським судам офіційний статус і відібрала його через місяць: установчий з'їзд Рад Гірської республіки у квітні 1921 року постановив запровадити шаріатський судоустрій (шаріат - ісламське право) - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству Чечні та Інгушетії»: «Уже у травні 1921 р. ЦВК ГАСРР своєю постановою позбавив шаріатські суди фінансування з державного бюджету і підтримки державних органів»^[11].

Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»^[40].

Застосування грубої сили партійним активом проти активістів Руху: під час спроби рухівців встановити хрест на могилі розстріляних під Базаром «активістів у село не впустили» «з допомогою КДБістів та провокацій про „бандерівські" наміри рухівців», одних учасників «витягнули з машини, побили, а прапори пошматували», а роль «протестувальних селян» грали переодягнені: «насправді це були компартактивісти з ближніх районів»^[41]. Політв'язень Василь Овсієнко потрапив до лікарні: «відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада»^[42].

Створення видимості масової проросійської мобілізації на півострові: за «силами самооборони», від імені яких велася операція, стояли російські військові, що Путін визнав 17 квітня 2014 року: «за спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці»^[43]. Мітингова та «добровольча» масовка забезпечувала картинку народного пориву, юридичне значення якої ООН відкинула^[44].

Масові незаконні затримання та викрадення мирних громадян на окупованих територіях: «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню», причому «людей викрадали з метою отримання викупу, для примусової праці та для обміну на бійців, захоплених українською владою»^[45].

Систематичне застосування катувань і фізичного насильства до цивільних за проукраїнську позицію: ООН фіксувала, що «озброєні групи продовжували чинити викрадення, піддавати людей фізичним і психологічним тортурам, жорстокому поводженню, а також чинити інші серйозні порушення прав людини»^[45]. Викрадених активісток Автомайдану тримали в підвалі, де їх «імовірно, кілька разів били зі зв'язаними руками», а волосся відрізали на покарання^[46].

Фізичне усунення легітимних представників місцевої влади, які чинили опір окупації: «понівечене тіло Володимира Рибака, члена партії „Батьківщина" і депутата міської ради Горлівки (Донецька область), було знайдено біля села Райгородок», причому «Рибака викрали 17 квітня проросійські сили після проукраїнського зібрання в Горлівці. Потім його катували та вбили»^[46].

Залучення до бойових дій російських неонацистських угруповань (таких як ДРГ «Русич» під командуванням О. Мільчакова), ватажки яких відкрито закликали до невмотивованого садистського насильства над цивільними («Ріж бомжів, цуценят і дітей!»)^[47].

Цілеспрямоване повернення захопленим містам і вулицям старих радянських чи імперських назв (зокрема, перейменування Бахмута на Артемівськ) для стирання української національної пам'яті та візуальної інтеграції в простір РФ.

Штучна зміна демографічного складу населення на окупованих територіях (наприклад, у зруйнованому Маріуполі) шляхом стимулювання переїзду громадян РФ та масового скуповування ними житла на тлі витіснення корінних жителів.

Російські окупаційні адміністрації з квітня 2022 року мітили захоплені території імперськими знаками - в камені та в папері. У Херсонській області до вторгнення було демонтовано понад 110 пам'ятників Леніну і практично жодного не лишилося; після окупації загарбники поставили десять нових: перший у Генічеську в квітні 2022 року - перший пам'ятник Леніну на території України після 2014 року, - а наприкінці того ж місяця монумент повернули на постамент біля міськради в Новій Каховці^[48]. У Маріуполі 5 травня 2022 року відкрили пам'ятник жінці з червоним прапором, а церемонію опублікував у своєму телеграм-каналі секретар генради «Единой России» Андрій Турчак; площі Воїнів-Визволителів, названій на честь визволителів міста від нацистів, окупанти повернули радянську назву «площа Ленінського комсомолу»^[49]. Паралельно окупаційна адміністрація обклеювала територію банерами: у Херсоні та Новій Каховці висіли російськомовні щити «Россия здесь навсегда!», «Херсон - навеки с Россией», «Херсон - русский город», і для них купили за двадцять центів на фотостоці знімок української фотографки Анни Пасічник - її син Ярослав із подругою у вишиванках на ріпаковому полі Київщини, - домалювавши за спинами дітей російський прапор^[50]. У Балаклії на Харківщині окупанти заклеїли міський банер: спершу повісили поверх «Україна і Росія "едины"», потім плакат із триколором і написом «Мы с Россией один народ!». 10 вересня 2022 року українські військові зірвали триколор - а під ним відкрилися рядки Шевченка, що простояли під окупацією весь цей час: «Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!»^[51]. Знаки протрималися до деокупації: 11 листопада 2022 року плакат «Россия здесь навсегда» у звільненій Білозерці Херсонської області зірвали місцеві жителі - відео опублікував телеграм-канал «Николаевский Ванек»^[52].