Примусове оформлення підданства

Під прямою воєнною загрозою гірські громади вимушено капітулювали: у чолобитній цареві Михайлу Федоровичу кабардинський князь Сунчалей Янгличевич Черкаський доповідав, що горці «вину свою принесли... добили чолом і шерть... дали»^[5].

Окупаційна адміністрація вимагала від гірських громад Нохчі (Шибутян) юридичного закріплення підпорядкованого статусу: у відписці терських воєвод Івана Андрійовича Дашкова та Богдана Герасимовича Приклонського до Посольського приказу зафіксовано інформацію про «присягу, дану Шибутянами Лаварсаном Язиєвим і Затишкою Лаварсановим за 20 дворів у 1627 р.»^[5], з прямим приписом, щоб вони «від государя відступні не були і були під государевою рукою в прямому холопстві»^[5].

Окупаційна адміністрація примусила гірські суспільства Нохчі до юридичного підпорядкування: у 1647 році під тиском терських воєвод Шибутяни «вчинилися під твоєю государевою високою рукою в прямому холопстві... на курані шерть учинили»^[5], а мічкізькі люди «з усією Мічкізькою землею під твоєю государевою високою рукою в холопстві вчинилися... і на курані шертували»^[5].

Окупаційна адміністрація робила спроби примусити незалежні суспільства Нохчі (Шибутян) до юридичного підпорядкування: у виписці до доповіді Посольського приказу цареві Олексію Михайловичу 1660 року констатовано, що терські воєводи Мелентій Квашнін з товаришами послали до Горців військового емісара і звеліли йому «до віри їх привести»^[5], однак спроба виявилася безуспішною, і він «жителів Шибутської землі до віри не при[ві]в»^[5].

Центральна влада Московського царства використовувала призначеного правителя для юридичного підпорядкування регіону: у 1676 році Посольський приказ надіслав припис кабардинському князеві Каспулату Муцаловичу Черкаському про необхідність прибуття в Терське місто «для приведення до присяги населення Північного Кавказу царям Івану та Петру Олексійовичам»^[6].

Дипломатичний апарат Московського царства розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі: історик Я. З. Ахмадов фіксує, що метрополія оформила 1696 року «вираження покровительства Росією Брагунському князівству в Чечні»^[7].

Дипломатичний апарат Російської імперії розширював юридичне підпорядкування територій Нохчі під загрозою воєнного знищення: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, зазнавши поразки 1722 року, місцеві князі склали присягу, ««включивши до неї вперше і своїх Чеченців»»^[7].

Повернення Запорозької Січі під владу імперії на умовах корони: «Із тактичних міркувань у ході підготовки до чергової турец. війни А[нна] І[ванівна] амністувала запорожців і дозволила їм вернутися на старі січові місця (1734) і заснувати Нову Січ»^[8] – амністія оформлювала перехід козаків під владу Росії із зобов'язанням військової служби.

Окупаційна адміністрація Російської імперії нав'язувала корінному населенню юридичне закріплення підлеглого статусу, використовуючи їхню економічну скруту та виставляючи присягу жорстким ультиматумом: історик Я. З. Ахмадов констатує, що 1747 року на прохання горців про переселення «було надано офіційну згоду імператорського двору («допустити і визначити») за умови складення горцями присяги російського підданства»^[7], а до відсутніх «було послано офіцерів «для учинення присяги»»^[7]; аналогічно 1748 року, коли гірські громади просили про підданство, щоб «з купецтвом до міста Кізляр... їздити під захистом було вільно»^[7], адміністрація «погодилася з цією пропозицією за умови неодмінного переселення «чебутлінців» з гір у пониззя Сунжі»^[7].

Російська імперія силою зброї примушувала громади Нохчі до присяги на підданство. Після розорення селищ командувач Кавказької лінії генерал Булгаков пред'явив чеченському народові постанову, за якою старшини «віддаємо себе з усім народом Чеченським… у вічне вірнопідданство… у чому й даємо присягу за нашим звичаєм на святому Корані», а за порушення народ піддавав себе «найсуворішому покаранню і розоренню осель наших без спротиву»; головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доповідав, що Чеченці «цілковито підкорені силою зброї та приведені до присяги на вічну вірність підданства»^[9].

Регулярна армія Російської імперії, ввівши війська на Сунжу та зайнявши чеченську землю, вимагала від старшин чеченських селищ поновити присягу імперії під загрозою розправи як з «явними ворогами». Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що в травні 1818 року «старшини майже всіх найголовніших чеченських сіл були скликані до мене», у військовий табір, і він зажадав, «щоб надалі таких [хижацтв] не чинили, і на підтвердження вони мають поновити давню присягу на покору, повернути утримуваних у них полонених»^[10]. Вимога залишилася невиконаною: старшини «нічого не обіцяли»^[10].

6 березня 1829 року в Тарках Бейбулат Таймієв зі 120 старшинами Чечні були змушені скласти присягу через шамхала Тарковського. Історик Д. А. Хожаєв фіксував вимушеність цього кроку: старшини «намагалися уникнути підпорядкування царським приставам, відвести від Чечні загрозу постійних набігів»^[11]. Самі Чеченці у проханні до Паскевича у квітні 1829 року документували тло, на якому підписувалася покірність: імперське командування «арештовували, брали в полон, вішали й засилали до Сибіру та в інші місця багатьох із тих, які, будучи покірними, служили великому Государеві»^[12]. Командувач військ на Кавказькій лінії Емануель у рапорті Паскевичу від 15 травня 1829 року обумовив визнання покірності: вона «лише тоді буде визнана благонаміреною, коли вони беззастережно складуть присягу та видадуть аманатів»^[12]. Утримуючи Бейбулата в Тифлісі, Паскевич закріпив підданство «Постановою про покірність чеченців Росії» та положенням від 2 серпня 1829 року^[11][12].

27 серпня 1836 полковник Пулло прийняв у фортеці Грозній вимушену «покірність» аулу Зандак на річці Яман-су, зруйнованого його загоном 23 серпня 1836 (кампанія C1156). Підпорядкування було спроєктоване самим руйнуванням: у рапорті генералу Петрову від 27 серпня 1836 Пулло визнав: «Будучи ж упевнений, що жителі Зандака за загальними правилами чеченців після покарання проситимуть покірності, і вважаючи таку корисною для уряду, я не наказав палити села»^[13]. Тим же рапортом він зафіксував стан, у якому село йшло до підпорядкування: руйнування «привело як жителів села, так і всіх, хто живе в його околицях, у страх і зневіру»^[13]. Старшини прислали «прохання про прийняття їх у покірність російському урядові», і підданство було оформлено на умовах, продиктованих імперією: вірність, повний розрив із керівником чеченського опору Ташу-Хаджі, заборона зібрань, видача російських полонених в обмін на жителів Зандака, захоплених під час руйнування, і встановлена подать^[13]. Факт і дату оформлення Розен зафіксував у донесенні військовому міністру: «27-го серпня старшини Зандаківські з'явилися до командувача Сунженською лінією з виявленням покірності, яку встановленим порядком і прийнято від них»^[14].

Аманатсько-податна система Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), оформляла підпорядкування чеченських товариств як «покірність» із зобов'язаннями перед імперією. Відомість горським народам 1840 року, опублікована у збірнику документів «Движение горцев северо-восточного Кавказа в 20-50 гг. XIX века», фіксує підсумок по товариству Ако (акінці - чеченське товариство у верхів'ях річки Гехі): «Виявили покірність у 1839 році, видали аманатів і зобов'язалися платити подать по руб. сріблом з дому» (аманати - заручники, яких імперія забирала в аулів для контролю над ними)^[13]. Оформлення йшло під системою страху, яку Пулло описав у доповідній записці 1840 року: «погрожуючи всім непокірним товариствам і винищенням їхнього майна, я навів на них такий страх... що одні за одними почали підкорятися»^[13].

26 січня 1837 року, на четвертий день винищення Малої Чечні експедицією Фезе - через два дні після взяття сусіднього Шалаж-юрта з 14 убитими - війська, увійшовши в аул Ачхой, взяли з нього присягу «в покірності» і 6 аманатів (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування)^[14]. Рамку журнал експедиції, представлений Розеном військовому міністру Чернишову 11 лютого 1837, проговорює сам: «війська прямують до них не для покарання їх, а власне для утвердження в покірності»^[14] - закріплення підпорядкування під військовим тиском, оформлене імперією як добровільний акт тих, хто підпорядкувався.

У лютому-березні 1837 року війська Фезе, винищуючи аули тих, хто ухилявся, брали з чеченських громад присяги імперії одну за одною - рапорти Розена військовому міністру Чернишову рахують їх за датами: 6 лютого Шалі («принесли присягу на покірність нашому уряду і представили в заставу оної аманатів»), 8 лютого Герменчук («поновлена присяга на підданство»), 15 лютого Гельдіген («принесли присягу на вірнопідданство і видали за вибором з кращих сімейств аманатів»), 21 лютого шість аулів Мічика, 25 лютого аули по Яман-су від Балан-су до Білетлі і на Аксаї^[14]. До 24 лютого, за рапортом від 11 березня, Фезе «привів до покірності чеченців, що мешкають по р. Мічику»; наприкінці березня біля табору при Устар-хані війська взяли присягу зі старшин Гойтинського лісу і Мартанського міжгір'я - ті «принесли присягу на вірнопідданство Г. І. (Государю Імператору) і представили аманатів у забезпечення своєї покірності»^[14]. Присяга під військами, що щойно винищили сусідні аули, закріплювала підпорядкування як юридичний факт (аманат - людина, яку імперія забирала в громади як гарантію підпорядкування).

Імперія оформлювала підпорядкування чеченських громад як «покірність» (імперська формула підданства). Після вторгнення генерала Граббе, командувача військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), в Ічкерію (гірську південно-східну Чечню) у травні 1839 року імперський огляд 1840 року записав: «Ічкеринці внаслідок експедиції до них ген. Граббе в 1839 році виявили покірність, але навряд чи така упрочена» - сумнів у міцності «покірності» належить самому імперському документу^[13]. Після придушення повстання Граббе 14 червня 1840 року видав відозву до повсталих: «Схаменіться і врятуйте себе нині щиросердним каяттям і негайною покірністю. Інакше війська наші пройдуть скрізь...», а 15 червня - дванадцять пунктів «Умов, приписуваних горцям, що підкоряються», де другим пунктом стоїть присяга: «Принести присягу в покірності російському імператору, і надати через старшин присяжні листи російському начальству» (старшини - глави аульних громад)^[13].

7 грудня 1857 року, за журналом генерала Євдокимова, який командував Чеченським загоном, «з'явилися депутати від усього народонаселення долини Хулхулау з пропозицією принести покірність і переселитися в наші межі» - запис наводить історик М. І. Покровський^[15]. «У квітні 1858 р. здаються гойтинці, а слідом за ними гехінці. До середини квітня російське командування може остаточно заявити, що завоювання Малої Чечні ним закінчено»^[15]. «У серпні 1858 року шатоєвці склали зброю»^[11] - той самий журнал Євдокимова датує це 7 серпня і пояснює причину: «Щойно шатоєвці побачили, що тавлінці залишають їх і що ми маємо намір твердо утвердитися в зайнятому нами краї, то одразу прислали до мене депутатів із пропозицією покірності і з проханням про дозвіл поселитися на місцях колишніх своїх аулів»^[16]; «5 квітня чеберлоєвці вигнали наїба і покорилися», а «12 квітня своє безсилля перед російською армією визнали ауховські чеченці»^[11]. Капітуляцію оформлював і папір з обіцянками: у січні 1859 року, під час наступу на Ведено, поширено прокламацію головнокомандувача Барятинського до чеченського народу - повний текст наводить історик Д. А. Хожаєв: «уряд Російський надає вам цілком вільно виконувати назавжди віру ваших батьків», «вас ніколи не вимагатимуть у солдати і не обернуть вас на козаків», «дарується вам пільга на три роки... після закінчення цього строку ви повинні будете для утримання ваших народних управлінь вносити по три рублі з дому», «поставлені над вами правителі будуть управляти за шаріатом і адатом» (шаріат - ісламське право; адат - звичаєве право горців)^[11].

19 лютого 1919 року генерал Ляхов на з'їзді представників Чечні в Алдах оголосив вимоги Добровольчої армії, включно з мобілізацією: «Ці вимоги висувалися в ультимативній формі і не підлягали обговоренню», - пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, - і з'їзд залишив ультиматум без відповіді^[17]. У квітні 1919 року командування висунуло новий ультиматум: «повну покірність чеченців призначеному правителю Чечні, видачу всіх червоноармійців, більшовиків і абреків, а також усіх цінностей, вивезених у Чечню Червоною Армією... повернення розкрадених матеріалів із залізниці та організацію постачання продовольства і фуражу для армії»; за невиконання окремої вимоги - негайно повернути групу козаків, захоплених в околицях села, - армія штурмом узяла Цацан-Юрт^[17].