Агресори можуть встановлювати повну монополію над фінансовими потоками, податками й торговельними операціями на захоплених територіях. Переведення економіки регіону під ручне управління колонізатора дає йому змогу перенаправити всі зібрані кошти до своєї скарбниці, позбавити корінний народ економічної самостійності та жорстко прив'язати його життєзабезпечення до метрополії. Найяскравіше це явище проявилося в СРСР, де всі аспекти економіки були підпорядковані державі, а вся легальна економічна діяльність аж до останніх кількох років радянської влади планувалася й регулювалася Держпланом СРСР із Москви.
Збереження контролю центру над фінансами регіону: статті «повністю зберігали встановлений раніше контроль царату над місц. фінансуванням»[1].
Вбудовування фінансів автономії в імперську систему: доходи від індукти (мита з імпортних товарів) «мали передаватися до царської скарбниці»[1], а військовою скарбницею завідували два генеральні підскарбії – українець і призначений росіянин.
Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава[2][3].
Положенням від 2 серпня 1829 року головнокомандувач Паскевич замкнув доступ Чеченців до торгівлі на призначеного імперією комісара: виїзд на імперську територію дозволявся лише за білетами (письмовими перепустками) — «Йому ж надається право видавати білети означеним Чеченцям для проїзду в наші володіння в торговельних потребах»[4]. На практиці перепускна система доповнювалася свавіллям: чеченське суспільство писало Паскевичу 21 листопада 1829 року, що Енгельгардт і Хасай-Муса «наказують своїм підвладним брати під арешт усіх тих Чеченців, які приїжджають до них із білетами від Шахбаза», а покірні Хасай-Мусі діють так, «аби ми втратили через те засоби до прожитку»[4].
Дозволену торгівлю з Чечнею імперія загнала під власний контроль - у казенні мінові двори (пункти обміну товарами під наглядом чиновників). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Вільна торгівля росіян з горцями на прикордонній лінії, у тому числі і з чеченцями, була заборонена. Усі торговельні операції мали проходити під контролем державних чиновників, які стежили за тим, щоб до горців - «за кордон», не потрапляли товари воєнного характеру. Крім того, запроваджувалася низка обмежень на продаж заліза, солі, золота та інших товарів»[5]. Мережа контрольованих пунктів розширювалася: у другій половині 1840-х років число мінових дворів доведено до 11 за 1846 рік горці привезли на всі мінові двори товару на 231 тисячу рублів[5].
Торгівлю з чеченцями імперія вела через контрольовані канали. Число казенних мінових дворів (пунктів обміну товарами під наглядом чиновників) у другій половині 1840-х років «було збільшено до 11»[5]. У 1850 році імперія розширила торгівлю - під тим самим контролем: історик М. І. Покровський пише - «У 1850 р. головнокомандувач, бажаючи зблизити непокірних горців з росіянами, дозволив відкрити біля фортеці Грозної ярмарок... Після розміну аманатів 15 травня укладено було перемир'я на три дні... З нашого боку не дозволено було продаж зброї та заліза» (аманат - заручник, якого імперія забирала з громади як гарантію її підкорення)[6]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про «перший Грозненський торговий ярмарок», на який горці привезли «різних товарів на 500-х арбах» (арба - двоколісний віз)[5]. Ярмарок відкривався обміном заручниками; продаж зброї та заліза імперія не дозволяла.
У 1895 році козаки здали в оренду 420 тисяч десятин (десятина - трохи більше гектара) «юртових» земель, офіційна орендна плата за які склала понад 140 тисяч рублів на рік; окрім того, в оренду йшли «запасні» землі - до 65 тисяч десятин щорічно[5]. До 1913 року станиці здавали 424 тисячі десятин військових земель і отримували 806,5 тисячі рублів орендної плати, а основними орендарями були чеченці - до 77 відсотків селянських господарств[5]. Оренда стала такою масовою, що адміністрація Терської області занепокоїлася: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що влада «всерйоз побоювалася, що, орендуючи ті самі ділянки протягом багатьох років, горці можуть, зрештою, пред'явити на них претензії», і, крім того, прагнула закріпити в області якомога більше «іногородніх» селян, «а тому наприкінці XIX ст. вийшло розпорядження, що забороняло козакам здавати свою землю в оренду безпосередньо горцям»[5]. Користування землею, відібраною в чеченців, було поставлене в залежність від дозволу влади, а сам цей дозвіл відкликався, щойно користування загрожувало перетворитися на право.
Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації[7].