Закріплення в Чечні: підкуп старшин, економічний контроль і нацьковування сусідів (1809-1811)

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до підпорядкування. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»^[1]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»^[2]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ^[3].

Російська імперія замикала постачання Нохчі хлібом і сіллю на підконтрольні торгові точки, ставлячи життєво важливі товари в залежність від своєї адміністрації. Продаж Чеченцям хліба й солі допускався лише через мінові двори під карантином, засновані «для мирних Чеченців у Наурі… для гірських Чеченців у Лащурині», з митом до казни та розглядом суперечок через імперського пристава^[1][2].

Російська імперія перекладала провину за вчинене нею розорення на сам постраждалий народ. У прокламації до мешканців Чеченської землі головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов подав погром 1807 року як наслідок дій самих жителів: «набіги та хижацтва, які ви чинили в межах Росії, накликали на вас праведний гнів… самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас три роки тому», — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я», пропонуючи «милість» в обмін на підпорядкування^[1].

Російська імперія нацьковувала сусідні корінні народи на Нохчі, щоб їхньою ворожнечею послаблювати чеченський опір. У липні 1810 року, переслідуючи чеченську партію, що відступала, командувач генерал Івеліч, за свідченням імперського історика Потто, «підмовив найближчі аули Інгушів, з огляду на можливість великої наживи, відрізати їй відступ»; нацьковані Інгуші напали на Чеченців, і ті «зазнали такої втрати, що покинули на місці бою навіть тіло свого ватажка»^[4]. Командувач Кавказької лінії генерал Дельпоццо доносив, що мирним старшинам, які зобов'язалися діяти проти Чеченців, «обіцяно винагородити по заслугах»^[1].