Агресори можуть використовувати системну корупцію, роздачу привілеїв, титулів і масштабних фінансових коштів для переманювання на свій бік представників вищого керівництва, інтелігенції та військових чинів цільової держави. Ця техніка пронизує всі етапи колонізації: від підготовки до захоплення (вербування агентури впливу) до захоплення управління (саботаж під час оборони) та інституційного закріплення (купівля лояльності маріонеткового уряду). Заохочуючи особисті амбіції еліти на шкоду національним інтересам, колонізатор руйнує здатність місцевого населення до організованого опору.
Для забезпечення політичного підпорядкування еліти Нохчі адміністрація використовувала фінансове стимулювання: історик Мурат Яшар (Murat Yasar) вказує, що «підписання шерті йшло пліч-о-пліч із грошовим утриманням та подарунками, які цар давав місцевим правителям»[1].
Окупаційна адміністрація роздавала привілеї та передавала лояльним предводителям Нохчі владу над залежними людьми, щоб переманити їх на свій бік: у переліку справ Посольського приказу за 1645 рік зафіксовано чолобитну служилого окоцького мурзи Чепана Кохострова цареві Михайлу Федоровичу та доповідну виписку центрального апарату «про пожалування його прибавкою до жалування та володінням узденями і «людьми» його брата мурзи Албіра Кохострова»[2].
Ставка на станові інтереси старшини: «К[онотопськими] С[таттями] обмежувалась як влада гетьмана, так і відповідно автономія Гетьманщини, натомість було значно розширено права козацької старшини»[3] – розширюючи права старшинської олігархії коштом гетьмана, Москва отримувала важелі впливу на автономію руками її ж еліти.
Для здобуття контролю над церквою Москва застосувала корупцію на міжнародному рівні: Київську митрополію захопили «шляхом підкупу, маніпуляцій, шантажу»[4]. Плату зафіксував сам константинопольський патріарх Діонісій у листі до царів: «Прийняли єсмо милостиню святого вашого царствія від посланого вашого господина Микити Олексійовича три сороки соболів і двісті червоних»[5].
Щоб гарантувати прийняття кабальних умов договору, царство підкупило місцеву старшину гарантіями збереження їхніх посад, поставивши особисті амбіції еліти вище за національні: «гетьману старшини генеральної без волі та указу їх царської пресвітлої величності... з уряду нікого не переміняти»[6].
Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов констатує, що, за твердженням генерал-аншефа В. Я. Левашова, старший чеченський князь Айдемір «був прийнятий у російське підданство, і йому було призначено постійне царське жалування»[8], а загалом «Князі та їхні уздені почали навіть отримувати грошове утримання від російського уряду»[8].
Окупаційна адміністрація Російської імперії купувала лояльність представників місцевої знаті державними виплатами: історик Я. З. Ахмадов фіксує «наділення російським жалуванням 4 чеченських князів та їхніх узденів»[8].
Російська імперія через головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича звернулася до старшин Нохчі з оголошенням, пропонуючи економічні вигоди за прийняття підданства і припинення збройного опору. За покірність старшинам обіцяли доступ до солі: їм «дозволено буде брати з тутешніх соляних озер за квитками безповоротно зі сплатою вельми малої встановленої ціни», а також право «переганяти худобу на цей бік Терека і вільно користуватися порожніми пасовищними місцями». Оголошення було доведено до чеченського суспільства та його старшин (Кусу Аль-Темір, Масарай, Ідут), однак підданство прийняте не було; на початку наступного року імперія перейшла до збройного вторгнення.[9]. Ту саму пропозицію незалежно фіксує імперський історик Дубровін: головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович «обіцяв… відпускати сіль у необмеженій кількості, за найнікчемнішу плату; дозволити переганяти худобу на випас у зимовий час на лівий берег річки Терек… і, нарешті, зрівняти їх із російськими підданими»[10].
Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками привести до підданства селища, що не підкорилися. Головнокомандувач на Кавказі генерал Гудович доручив андріївському старшині Хаджі-Реджебу схиляти села «до покірності й підданства», а чеченському узденю Бік-Булату призначив платню — «умовив чеченського узденя Бік-Булата… якому сказав я… по 300 р. с. платні на рік»; на залучення решти сіл виділялося «для приведення у вірнопідданство грошей сріблом близько 3,000 р.»[9]. Той самий підкуп з боку Нохчі фіксує історик Д. А. Хожаєв: через посередника Хаджі-Реджеба іменем головнокомандувача на Кавказі генерала Гудовича було умовлено самого очільника чеченського опору Бейбулата Таймієва, який учинив «присягу на вірність підданству Росії», а Хаджі-Реджеб просив у генералів ще 3000 рублів сріблом «для приведення у вірнопідданство решти немирних чеченських сіл»[11].
Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до підпорядкування. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»[12]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»[13]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ[11].
Переманювання на бік імперії кошового отамана Гладкого 1828 року: частина задунайців «на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким 30(18) трав. 1828 перейшли Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до рос. армії»[14].
У вересні 1837 року, готуючи приїзд Миколи I на Кавказ, імперія спробувала завербувати Шаміля (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), запропонувавши йому владу і пошану в обмін на підпорядкування імперії. Волю імператора генерал Адлерберг передав генералу Розену листом від 10 серпня 1837: зробити «Шамілю та головним його спільникам Ташав-Гаджі, Кібіт-Магомету і карахському кадію Абдуррахману навіювання... випросити милості постати перед лице Самого Монарха» в Тифлісі[15]; першим у списку названо Ташу-Хаджі (шейх, у 1834-1836 роках імам Чечні, духовний і військовий керівник чеченського спротиву). Виконуючи це, генерал Клюгенау домігся особистого побачення з Шамілем 18 вересня 1837 біля джерела поблизу аулу Каранай; за записом хроніста Шаміля Мухаммеда-Тахіра аль-Карахі, генерал «заговорив, просячи Шаміля приїхати для зустрічі з російським Миколою. Він запевняв, що імператор звеличить його, Шаміля, виявить йому пошану, зробить управителем справ усіх дагестанських мусульман. Від імператора, мовляв, не буде жодної зради»[16]. Паралельно генерал Фезе доручив Ахмед-хану Мехтулінському «переконати Шаміля прибути в Тифліс на час Найвищого туди прибуття», про що генерал Розен доносив Чернишову 25 вересня 1837[17], а полковник Пулло листом зажадав від Шаміля вислати «у фортецю Грозну двох депутатів для представлення їх Государю»[15]. Підкуп було доведено до адресата і відкинуто: 28 вересня 1837 Шаміль відповів Клюгенау листом - «я вирішив не їхати в Тифліс, навіть якщо поріжуть мене на шматки, бо я багато разів бачив від вас зради»[15]; у Тифліс не поїхали ні Шаміль, ні Ташу-Хаджі. Пропозиція Шамілю поста «управителя справ усіх дагестанських мусульман» повторювала лінію, якою імперія в ті самі роки створювала лояльні їй релігійні інститути (кампанія C1159).
Підкуп горської верхівки імперія поставила на програмну основу. Військовий міністр Чернишов таємним листом генералу Головіну, командиру Окремого Кавказького корпусу (главі імперських військ і адміністрації на Кавказі), від 19 липня 1842 року запропонував перейняти досвід британської Індії: «Англійці вміли утвердити панування своє в Індії політичними засобами... Чи не повинні й ми випробувати цю систему?»[18]. Головін листом-відповіддю від 28 серпня 1842 року склав список кандидатів на перекупівлю з оточення Шаміля (імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню) і запросив фонд: «Схиленням на наш бік деяких із вищезгаданих осіб багато послабив би союз мюридства... я вважаю за необхідне мати в розпорядженні головного тут начальства до 15 тис. червінців готової суми» (червінець - золота монета імперії; мюридство - в імперському лексиконі рух опору горців)[18]. 1 лютого 1844 року імператор Микола I затвердив фонд з перевищенням запиту: офіційним службовим листом Чернишова генералу Нейдгардту, який змінив Головіна на чолі імперських військ на Кавказі, «про види ваші для таємних зносин з горцями» повелено «замість прошених вами на цей предмет 10 тисяч червінців асигнувати у відання ваше 15 тисяч червінців»[18]. До Даргінської експедиції 1845 року (походу імперської армії на резиденцію Шаміля аул Дарго) історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов фіксують окремий фонд: «для підкупу впливових осіб з горців було виділено 45 тисяч рублів сріблом»[19]. На Сунженській лінії, що будувалася (ланцюгу імперських козацьких станиць і укріплень на річці Сунжі), імперія купувала лояльність окремих чеченських старшин. Воронцов, намісник і головнокомандувач на Кавказі, писав у рапорті літа 1846 року про старшину аулу Натхой-Кежу: «я звернув особливу мою увагу, щоб привернути Алдумова на користь нашу. За понесені ж ним втрати і 4 товаришами його... я вважав би справедливим призначити винагороду»[18].
Різанину хутора наїба Дуби (намісника імама Шаміля, керівника опору горців російському завоюванню) 6 березня 1847 року підготував точковий підкуп усередині родини наїба. Імперський офіцер Полторацький, учасник штурму, записав про провідника загону: «Це був рідний племінник наїба Дуби, підкуплений разом із братом своїм за добрий куш із кишені Меллера» - Меллер-Закомельського, що командував загоном[20]. Куплені були обидва брати: один вів війська на рідний хутір, другий сидів заручником у Воздвиженському - гарантією, що провідник не передумає.
Імперія демонстративно винагороджувала перебіжчиків з верхівки опору чинами, грошима і землею. Бата Шамурзаєв, наїб Шаміля (намісник імама, керівника опору горців Дагестану і Чечні російському завоюванню), перейшов до імперії восени 1851 року й отримав нагороди. Барятинський, що командував на лівому фланзі Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), листом Воронцову, наміснику на Кавказі, від 24 лютого 1852 року просив - «яку велику нагороду заслуговує Бата, і я прошу у вас для нього прощення, потім за Автур повернути йому чин і пенсію в 400 рублів на рік; також прошу у вас для його сина... який часто служив нам провідником, офіцерського чину»[21]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Бата Шамурзаєв активно брав участь у війні проти імама, був зроблений капітаном і нагороджений 500 десятинами землі... як приклад для інших потенційних перебіжчиків»[19]. Через Бату Воронцов, намісник на Кавказі, передавав чеченцям ультиматуми - листом Барятинському від 21 березня 1852 року: «Я просив Бату наполегливо товкти жителям північної частини Великої Чечні, що ми їм не дозволимо ні сіяти, ні косити, якщо вони не виявлять покірності»[21]. Імперський історик Волконський визнав систему підкупу прямо: імперія діяла «через їхніх же одновірців і осіб, подібних до Батія Шамурзова», причому «не самими лише словами, а й чимось більш звабливим і суттєвим - особливо за часів Воронцова і Барятинського»[22].
Генерал Кундухов, до того сам начальник Чеченського округу, отримав від намісника «вельми делікатне завдання – провести неофіційні переговори з турецьким урядом про здійснення масового переселення чеченців» і письмовий припис «розпочати збудження серед чеченського населення прагнення до відходу в Туреччину»[19]. На агітацію він отримав зі скарбниці 5 тисяч рублів[19]; історик З. Х. Ібрагімова пише про 10 тисяч «для «негласної винагороди» трьох чи чотирьох осіб, найпопулярніших серед населення, тобто для підкупу впливових осіб»[23]; особисто Кундухову виплачено 45 тисяч рублів «нібито за залишене в Росії майно» за загальних витрат скарбниці понад 130 тисяч[19]. Сам Кундухов описав у мемуарах вербування чеченської верхівки в лютому 1865 року: запросивши наїба (поставленого владою управителя округу) Малої Чечні Садуллу Османова (в інших джерелах - Саадула Осмаєв) і старшину карабулацького товариства Цугова, він домігся того, що «Вони всі без найменшого заперечення погодилися переселитися... і поклялися готуватися до переселення»[11]. Османов не був призначенцем зі сторони: у зведеному списку наїбів імамату він стоїть як «Саадулла Османов з Ніхалоя (наїб Малої Чечні)»[19] - людина, що воювала разом із Шамілем, а за імперську платню і землю погнала свій народ до Туреччини. Ціну купівлі видно на ньому ж: наїбством він управляв вісім років, за службу отримав 550 десятин землі, дав клятву на Корані сприяти переселенню «до кінця» і зобов'язався вести другу хвилю тих, хто йде, - іти попереду перших було умовою виплати винагороди[23]. Працював він так, що навіть начальник Терської області генерал Лорис-Меліков визнавав: наїб «перегинає палицю», розпускаючи перекручені чутки, і хотів якнайшвидше позбутися занадто запального агітатора[23].
«Тільки в 1867 р. за різного роду «заслуги» було передано по Чечні у приватне володіння 8674 десятини (десятина - трохи більше гектара)» - за істориком З. Х. Ібрагімовою, отримали її 57 чеченців, а ініціатором роздач вона називає намісника на Кавказі Барятинського[23]; найбільші наділи отримали чеченські владні родини - Таймазови (6550 десятин), Бековичі-Черкаські (понад 6350), Турлови, Ельдарови; роздавали землю і російським офіцерам - «полковник Іполітов отримав понад 1 тисячу десятин землі в Аргунському окрузі»[19]. Ієрархія роздач була становою: найбільшим гірським власникам - «від 1 до 5 тис. десятин, зважаючи «на ступінь значення і наданих кожним послуг урядові»», особам другої категорії (гірська знать при першій - російських дворянах) - до 1 тисячі[23]. Землею оплачувалася і низова адміністрація: «сільські старшини отримували по п'ять паїв орних і сіножатних земель»[19], аульні секретарі - до 75 десятин[24].
Нав'язування корупційних схем постачання газу через компанію-посередника: Москва «використовувала низку компаній-посередників (Itera з 1998 року, Eural Trans Gas з 2003-го, Rosukrenergo (RUE) з 2005-го) для транспортування, а іноді й постачання газу в Україну», причому така практика «давно критикувалася в європейських урядових колах та органами корпоративного управління (де занепокоєння викликала їхня непрозорість)»[26]. Співвласник RUE Дмитро Фірташ у грудні 2008 року, за записом посла США, «визнав зв'язки з діячем російської оргзлочинності Семеном Могилевичем, заявивши, що йому було потрібне схвалення Могилевича, щоб узагалі ввійти в бізнес»[27].
Використання економічного шантажу та обіцянок кредиту вкупі зі знижкою на газ для примусу В. Януковича до зриву підписання Угоди про асоціацію з ЄС: 17 грудня 2013 року було оголошено про зниження ціни газу «до 268,5 долара за тисячу кубометрів» (замість 410) і про те, що «Україна, згідно з двосторонніми домовленостями, отримає 15 мільярдів доларів з російського Фонду національного добробуту, продавши Москві на цю суму свої державні цінні папери». При цьому Путін підкреслив: «Ми вважаємо, що це тимчасове рішення, маючи на увазі, що довгострокові, довготривалі домовленості повинні бути й будуть досягнуті»[28].