Агресори можуть використовувати пропагандистські інструменти для інверсії ролей, подаючи власні наступальні дії як вимушений захід самооборони. Заявляючи про фіктивні загрози з боку місцевого населення чи зовнішніх сил, агресор конструює хибний наратив, у якому він виступає виключно захисником власних інтересів чи безпеки. Це дає змогу морально виправдати вторгнення та перекласти провину за ескалацію насильства на колонізоване суспільство.
Окупаційна адміністрація Російської імперії позбавляла корінне населення статусу легітимного супротивника, застосовуючи інверсію смислів: історик Я. З. Ахмадов констатує, що законна оборона маркувалася кримінальними термінами, і «Антиколоніальні та антифеодальні виступи населення Чечні, іменовані в офіційних документах 'пустощами', 'грабежами' та 'вбивствами', сприймалися російським самодержавством як виклик і образа»[1], що слугувало формальним приводом для каральних дій.
Російська імперія перекладала провину за вчинене нею розорення на сам постраждалий народ. У прокламації до мешканців Чеченської землі головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов подав погром 1807 року як наслідок дій самих жителів: «набіги та хижацтва, які ви чинили в межах Росії, накликали на вас праведний гнів… самі ви були причиною нещастя, що спіткало вас три роки тому», — і погрозив новим вторгненням, «щоб внести до винних меч і полум'я», пропонуючи «милість» в обмін на підпорядкування[2].
Експлуатація одеської трагедії для створення державного пропагандистського міфу та інверсії ролей: реальна картина за даними ООН - сутички «між прибічниками єдності та прибічниками федералізації України, внаслідок яких загинули 48 осіб», при цьому розслідування не завершене і «до відповідальності досі ніхто не притягнутий»[3]. Ця трагедія використовувалася як моральне виправдання подальшої агресії - тим самим прийомом, що й фейк про «розп'ятого хлопчика», щодо якого «немає жодних доказів, які підтверджували б твердження Пишняк»[4].