Агресори можуть встановлювати безконтрольний і виснажливий режим використання природних багатств, інфраструктурних об'єктів і виробничого потенціалу захопленого регіону. Викачування корисних копалин, незаконний видобуток ресурсів і використання продовольчих резервів в інтересах метрополії позбавляє корінний народ економічної бази для самостійного існування та перенаправляє всі багатства регіону на збагачення колонізатора.
Перекладання утримання мобілізованих на самих підданих: відправлені на імперські будови козаки залишалися без постачання і «великої зазнають нужди від голоду, не маючи ні для себе харчів, ні стацій зимових, ні для коней корму»[1]. Робітників для казенних будов цар приписував просто «взяти з України, тих міст, які у вас відомі»[1], а на самих роботах люди гинули «від непосильної праці, голоду й важкого клімату»[2].
Регулярна армія Російської імперії перекладала утримання нав’язаної військової служби на саме корінне населення. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що виставлювані за нарядом люди висилалися «з власним озброєнням і на своєму утриманні»[3].
«Умови, приписувані горцям, що підкоряються», видані генералом Граббе, командувачем військ Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), 15 червня 1840 року, зобов'язали чеченські аули віддавати імперії в користування робочу худобу і транспорт своїх господарств: на першу вимогу пристава (призначеного імперією наглядача) виставляти арби (двоколісні вози) та ішаків. Пункт 4 приписав: «На вимогу пристава виставляти арби або ішаків для перевезення вантажів»[4].
Терське козацьке військо Російської імперії здавало відібрані чеченські землі в оренду нафтовим компаніям і жило рентою з чужих надр: у 1899 році на землях війська видобуто близько 21,9 мільйона пудів нафти з 26,22 мільйона загального видобутку, і тільки за цей рік компанії виплатили війську 631,8 тисячі рублів[5]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: найбільшим власником нафтоносних ділянок виявилося саме військо, розробки воно само не вело, а звичайні умови оренди становили 150 рублів на рік за десятину (десятина - трохи більше гектара) плюс «від 2 до 6 копійок з кожного пуда видобутої нафти»[5]. Історик З. Х. Ібрагімова фіксує динаміку: військові капітали з 1877 по 1900 рік зросли з 400 тисяч до 3 мільйонів рублів - «Це було результатом отримання доходів з нафтоносних земель»[6]. Масштаб задав сам промисел: 27 серпня 1895 року свердловина №7 Ахвердова дала «фонтан неймовірної сили, що давав до 1 млн пудів на добу... Гул і запах нафти було чути за 15 верст від родовища»[7].
Українські регіони стали головним сировинним донором імперії: «1910 вуглевидобуток складав 1 млрд пудів, а 1913 — 1,5 млрд пудів. За цей час питома вага Донбасу в кам'яновугільній промисловості імперії зросла з 67% до 74%… Перед I світ. війною укр. металургія давала 2/3 чавуну, що виплавлявся в імперії»[8].