Агресори можуть використовувати свій військово-адміністративний апарат і монопольне становище на захоплених або колонізованих територіях для створення системи тіньових поборів і систематичного вимагання. Представники окупаційної адміністрації штучно зводять бюрократичні, логістичні та правові бар'єри, змушуючи корінне населення платити нерегламентовані хабарі за реалізацію базових прав — ведення торгівлі, свободу пересування чи збереження майна. Ця практика застосовується для прямого отримання вигоди шляхом нелегального збагачення апарату метрополії за рахунок ресурсів місцевого населення. Водночас вона слугує інструментом інституційного закріплення контролю, оскільки перетворює свавілля на норму й демонструє колонізованому суспільству його абсолютне безправ'я перед чиновниками агресора.
Окупаційна адміністрація Московського царства чинила системне протиправне свавілля щодо корінного населення: історик Ш. Б. Ахмадов констатує, що «продажність і хабарництво воєвод, які дозволяли собі великі зловживання, — усе це було явищем далеко не новим»[1].
Призначені імперією наглядачі над аулами (пристави) в аманатсько-податній системі Пулло, командувача лівого флангу Кавказької лінії (ланцюга імперських укріплень на землі нохчі), систематично грабували жителів захоплених аулів Чечні під виглядом зборів. Імперський історик Юров описав механізм - пристави жили з поборів, оскільки «не всі пристави отримували жалування»: у чеченців «під приводом стягнення податей і штрафів відбиралася найкраща зброя та інші цілком нешкідливі, але цінні речі повсякденного вжитку; траплялося, що ні в чому не винних людей арештовували за намовою простих і часто неблагонамірених перекладачів... під час же експедицій допускалися примусові збори»[2]. Імперія знала і не слухала: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть за архівними документами, що двоє чеченських старшин привезли кабардинському князю Бековичу-Черкаському, який служив імперії і був впливовим на річці Терек, «прохання, складене від багатьох чеченців, у якому вони скаржаться на утиски і несправедливості генерал-майора Пулло» - князь відмовився прохання прийняти[3]; за Юровим, чеченці «приготували було на нього прохання, але не наважилися пустити його в хід з остраху, що генерал цей, як і раніше, залишиться їхнім начальником»[2]. Імперський огляд «Край у політичному і військовому відношеннях», направлений військовим міністром імперії Чернишовим генералу Нейдгарту, який невдовзі очолив імперські війська на Кавказі, 2 квітня 1842 року, підбив підсумок: «користуючись зловживаннями, поборами і обуренням, що виникло від відібрання зброї, Шаміль мало-помалу збурив усю Чечню» (Шаміль - імам, керівник спротиву горців Дагестану і Чечні російському завоюванню)[4].
Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: штрафні суми витрачалися на утримання засланців і секретної агентури, а часом покривали розтрати чиновників - у 1893 році начальник Надтеречної дільниці поручик Томашевський розтратив понад 300 рублів, зібраних із чеченських селищ[3]. Характер влади визнав зсередини полковник Бєлік, призначений 1860 року першим начальником Чеченського округу; пізніше він писав: у Чечні «панує здебільшого не закон, а свавілля, часто засноване на недобросовісності начальника, і тим самим ми лише сіємо в народі недовіру до себе, навіть ненависть»[3].
Заборона прямої здачі землі горцям, запроваджена наприкінці XIX століття, дала посередників: «Результатом цього рішення стала поява великої кількості посередників, через яких земля все ж потрапляла до горців, але вже за вищою ціною»[3]. Хто на цьому заробляв, називає історик З. Х. Ібрагімова: «Спекулятивна оренда набула широкого поширення, нею займалися і чини уряду та адміністрації, і офіцери, що брали в оренду великі площі по 10-15 копійок за десятину і здавали їх у суборенду гірському населенню за ціною, що в кілька разів перевищувала первісну»[5]. Різницю в ціні клали до кишені чиновники й офіцери тієї самої адміністрації, яка землю і відібрала.
Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чиновники Оргкомітету, який відав поверненням чеченців до республіки, «часто вимагали хабарі за перепустки, що давали право негайно переселитися з Казахстану та Середньої Азії на Кавказ»[3]. Ціну назвав головний агроном Міністерства сільського господарства Казахстану Х. У. Арсанукаєв у заяві главі уряду СРСР Булганіну 27 серпня 1957 року: «роздача перепусток була організована з тим розрахунком, щоб ставленики членів Оргкомітету, та й самі вони, добряче наповнили свої валізи грошима - одна перепустка продавалася ними в середньому за 2 тис. крб.», - і передавав слова тих, хто повертався: «Під час нашого виселення Берія і то не завдав такої великої матеріальної шкоди нашому народові, як це нині завдав нам Оргкомітет ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]»[6]. Чиновник уряду РРФСР Бєлов відповів 4 жовтня 1957 року, що хабарі при видачі перепусток уже розбирало керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС»), членам Оргкомітету Тонгієву і Дукузову обласний комітет партії «наклав на них сувору партійну догану», і запропонував «обмежитися вжитими заходами»[6]. Будинків виселених ніхто не повертав: «Як не дико, але найчастіше чеченцям доводилося викуповувати свої будинки та землі в нових власників»[3] - за державний кредит будинки тих, хто виїхав, викуповували колгоспи та радгоспи республіки: до жовтня 1958 року в них налічувалося 10 413 вільних «житлових будинків... у населення осетинської, аварської та інших національностей, що виїхало»[6].