| ID | Назва |
|---|---|
| T0113.001 | Законодавча заборона рідної мови |
| T0113.002 | Виключення рідної мови з діловодства |
У межах лінгвістичної асиміляції агресори можуть на державному рівні забороняти публічне використання мови корінного народу. Видання офіційних указів, криміналізація книгодрукування, заборона театральних вистав і публічних виступів рідною мовою позбавляють місцеве населення легальних механізмів збереження, передавання та розвитку своєї культури.
Прямий указ правителя проти самої мови місцевого населення у друці: тим самим указом Петра I книги приписано звіряти з московськими, «аби ніякої різниці й осібного наріччя в них не було»[1].
Масове вилучення національної навчальної та духовної літератури: «1769 р. Св. Синод не тільки не дозволив друкування південноруських букварів, а й приписав відібрати ті, що вже були на руках, оскільки букварі того часу розглядалися як церковні книги»[2].
Таємний циркуляр Валуєва цензурним комітетам (18 липня 1863), що зупинив друк рідною мовою: «пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити»[3].
Тотальна законодавча заборона мови: «Не допускати ввозу в межі імперії… будь-яких книг, видаваних за кордоном малоруським наріччям»; «Заборонити так само всілякі тим самим наріччям сценічні вистави, тексти до нот і публічні читання»[4].
Заборона мови в публічних виступах: на археологічному конгресі в Києві 1899 року влада заборонила вченим з підавстрійської України читати доповіді українською мовою - ті демонстративно відмовилися від будь-якої участі в нарадах[5]. На відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві 30–31 серпня 1903 року галичанам дозволили промовляти по-українському, та коли місцеві українці почали читати вітальну адресу, міський голова перервав читання, пославшись на наказ міністерства внутрішніх справ; лише 1906 року Сенат скасував заборону і «поставив на вид» міністрові «неправильність його дій»[5]. У 1904–1905 роках опитані Комітетом міністрів комісії Київського і Харківського університетів та Академія наук висловилися за скасування заборон українського слова, однак укази 1876 і 1881 років формально так і не було скасовано[5].
Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»[6]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми[7][8].
Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»[9]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць[10]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.