Радянсько-Українська війна: друге вторгнення і ресурсне виснаження (1919)

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[8].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним^[5]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»^[8]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри^[9]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини^[9]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»^[9][8]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон^[9]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького^[9].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях^[10]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію^[10]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»^[10]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»^[10]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»^[10]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»^[10]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто^[10].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків^[10]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»^[10].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна^[8].

Заступник військового міністра радянської колоніальної адміністрації України (УСРР) Межлаук 5 квітня 1919 року телеграфував Леніну: не можна дивитися на Україну «як на обітовану землю» з невичерпними запасами - її ресурси треба якнайшвидше зарахувати до загальноросійських і використовувати за єдиним планом^[11]. Ленін у другій половині квітня 1919 року пропонував петроградським організаціям вивезти робітників в Україну для поповнення запасів продовольства й палива: «Мобілізацію робітників у Пітері продовжити і на Україну, і на Дон… Раджу рушити цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на 3 місяці. Нерозумно голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хліб і вугілля»^[3]. Указом від 12 квітня 1919 року ця адміністрація зобов'язала кожне село віддавати державі призначений йому обсяг хліба^[12]. Хліб в українців відбирало продовольче відомство цієї адміністрації: воно посилало в села озброєні загони робітників, а разом із ними хліб відбирали загони таємної поліції більшовиків - надзвичайних комісій (ЧК) - і частини російської армії^[12]. Ці загони конфісковували в селян майно та реманент, брали заручників, а за одного мешканця змушували відповідати все село. Загони того ж відомства і ЧК перехоплювали на дорогах та залізничних станціях українців, які везли хліб на обмін чи продаж в обхід державної монополії: продовольство відбирали, а перевезення хліба карали аж до розстрілу^[12]. Відмова віддати майно коштувала життя: у червні 1919 року агенти херсонської повітової надзвичайної комісії затримали селянина села Роксандрівки Херсонського повіту Никифора Потаченка, 24 років, «за небажання надати коней»; за постановою комісії його розстріляли в ніч на 15 червня (краєзнавча публікація дає 15 липня) у підвалі будинку Тюльпанова - двічі він вибирався із засипаної могили живим, і вбили його лише третім розстрілом^[13].

14 червня 1919 року Ленін телеграфував до Києва на три адреси одразу - голові колоніальної адміністрації Раковському, її міністрові продовольства Шліхтеру та військовому міністрові Подвойському - і переклав постачання російських фронтів на український хліб: «З огляду на цілковиту неможливість забезпечити продовольством Західний і Північний фронти за рахунок виснажених запасів Центру, увесь тягар цього загальнодержавного завдання природно переходить на делегацію Цекомпродарму, керовану Орловим і працюючу згідно з наказом Троцького для всієї російської армії в цілому»; тією ж телеграмою він вимагав від військового відомства адміністрації допомоги цій делегації, «щоб вона могла негайно рушити продвантажі арміям Заходу і Півночі»^[14]. Через тиждень, 21 червня, Ленін надіслав Раковському телеграму з позначками «поза всякою чергою» і «з перевіркою, коли саме доставлено», і призначив строк: «Західній армії абсолютно необхідні найближчими днями три ешелони хліба. Наполегливо прошу вжити найенергійніших заходів для задоволення потреби. Крайність остання»^[15].

Центральна радянська влада Росії (ВЦВК) 1 червня 1919 року постановила провести «тісне об'єднання 1) військової організації та військового командування, 2) рад народного господарства, 3) залізничного управління й господарства, 4) фінансів і 5) комісаріатів праці» Росії, України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму - «з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Постанову підписали голова ВЦВК Калінін і секретар Серебряков, а формулу незалежності вона зберігала дослівно: об'єднання проводилося, «стоячи цілком на ґрунті визнання незалежності, свободи і самовизначення трудящих мас України, Латвії, Литви, Білорусі та Криму»^[16]. Господарство, залізниці, фінанси і праця України відходили під управління Москви; незалежність лишалася словом на папері.

Продовольче відомство до цього списку не потрапило: голова уряду РСФРР Ленін підпорядкував його окремо і потай. 12 червня 1919 року він надіслав до Києва записку: продовольче відомство колоніальної адміністрації України (УСРР) переходить під всеросійське і грошима, і управлінням - без оголошення про це; внизу записки стояла помітка зашифрувати підкреслене і передати негайно, а 14 червня питання поставили на пленумі Центрального комітету більшовицької партії^[17].

У захопленому Києві окупанти за 1919 рік розстріляли сотні людей: убивали ночами, імена вбитих щодня друкували в газеті, а в останній тиждень серпня оголосили «тиждень червоного терору». Очевидиця - киянка Катерина Коваль-Медзвєдська, що прожила в місті під московською окупацією сім місяців, з лютого по серпень 1919 року. Вона записала: 24 серпня 1919 року «офіціяльно оголошено „тиждень червоного терору" - кров полилася річками. Всесильні на той день Петерс, Ворошилов та Лаціс не числяться з членами правительства Раковським, Мануїльським та іншими, що підписували ордери про звільнення з Чека тих чи інших осіб, а наказують їх розстрілювати „в парядкє краснаво тєрора"». Розстрілювали ночами: «Від 3 до 4 години лиховісну нічну тишу в нещасному, вимученому місті порушували поодинокі стріли та пронизливі звуки самоходової сирени. Люди, що жили поблизу однієї з 17 розкиданих по місту черезвичайок, розуміли, що це розстрілюють наших братів, крики та стогін яких заглушували червоні кати гостро-пронизливими звуками сирен»^[18].

З 24 по 30 серпня включно газета „Извєстія" - видання київської окупаційної влади - щодня оголошувала списки десятків розстріляних «в парядкє краснаво тєрора»; 26 серпня «в газеті „Извєстія" оголошено було список 167 осіб, розстріляних „в парядкє краснаво тєрора"» - серед них люди, про чиє звільнення очевидиця за два дні до того читала наказ у канцелярії центрального органу колоніальної адміністрації (ВУЦВК). «А скільки ж то людей загибало без оголошення, просто зникали без сліду!»^[18]. Один із таких газетних списків уцілів у передруку: в. о. начальника Інформаційної частини білих Шумахер навів у «Зведенні відомостей про злодіяння і беззаконня більшовиків» № 25 надрукований у київських „Извєстіях" перелік розстріляних окупантами: професор, викладач гімназії, купці, домовласники, присяжні повірені, колишній київський губернатор Суковкін, колишній віцегубернатор Неклюдов, 80-річний Слинько^[13]. Сама форма оголошень ішла з Москви: постанова уряду РСФРР «Про червоний терор» від 5 вересня 1918 року за підписами міністра юстиції Курського та міністра внутрішніх справ Петровського вимагала «публікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу» - київські списки з формулою «в порядку червоного терору» давали імена й підставу - те, чого вимагала постанова^[19].

Голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський 9 серпня 1919 року писав Леніну, що київська таємна поліція захопилася розстрілами за нашвидку складеними списками і що всього в Києві розстріляно понад 300 осіб^[20], а голова української таємної поліції Лаціс у звітній книзі 1920 року навів власну статистику: «Київською Надзвичайною Комісією спільно з В.У.Ч.К. розстріляно 825» осіб за 1919 рік до жовтня^[21].

Частини Добровольчої армії («білі») захопили місто Фастів Київської губернії 25 серпня 1919 року (7 вересня за сучасним календарем) - і того ж дня почали грабувати мешканців єврейських кварталів міста. Тимчасовий комендант білих Пахомов, отримавши від єврейської делегації 25 тисяч рублів, обіцяв ужити заходів, але одразу зупинити насильство відмовився і пояснив чому: «бо військо дуже озлоблене проти євреїв». Гарнізоном білих командував Бєлогорцев. Білі вбивали за розпорядком: «Надвечір зазвичай збирали всіх козаків, регулярних і партизанів окремо, на перевірку. Після перевірки й молитви вони групами розсипалися по місту „на роботу"». Утікачів ловили на залізниці: «Багатьох дорогою знімали з поїздів і вели до лісу на розстріл»^[22].

Коли до коменданта прийшла російська делегація з проханням припинити погром, бо від нього почало страждати й російське населення, той спитав: «А хто грабує?» - і, почувши, що бере участь і російське населення, відповів: «А потім скажуть, що грабували козаки»^[22]. 23 вересня 1919 року комендант білих у Фастові Кундо видав наказ № 2, де оголосив, що все залагоджено: «Додаю, що заходів до охорони порядку в містечку давно вжито, усякі побоювання цілком безпідставні. Про всі випадки грабежу, насильств і реквізицій прошу негайно повідомляти в комендантське управління»^[23].

Уповноважений Російського Червоного Хреста Рабинович описав підсумок трьох днів так: «Погром, як смерч, зруйнував, спалив і розметав більшу половину містечка… З тліючих руїн пожарищ усе ще діставали трупи спалених у будинках»^[24]. До 30 вересня 1919 року у Фастові налічили 600 убитих, 100 спалених і 315 поранених - при восьми тисячах єврейських мешканців міста, і це була неповна цифра: «убитих значно більше, бо ще й досі знаходять трупи в лісах»^[22].

Опір сіл захопленої України зв'язав війська на весь 1919 рік. Командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко 18 квітня 1919 року доповідав головнокомандувачу збройних сил РСФРР Вацетісу, що військ для Південного фронту не дасть: «Зараз іде впертий бій біля Шепетівки й Тирасполя і вперта боротьба з куркульськими повстаннями повсюдно». Вацетіс написав на доповіді: «Наказ виконати і донести»^[4]. Через два тижні, 3 травня 1919 року, Антонов-Овсєєнко повторив відмову і назвав масштаб: «за 30 верст від Києва куркульське повстання, до трьох тисяч добре озброєних із 8-ма гарматами». Вацетіс відповів тим самим: «Повторюю, що наказ має бути виконаний»^[25].

Для командування українські селяни, що піднялися проти вилучення, були не противником, а перешкодою постачанню фронту: українське село воно вважало тилом, який слід тримати в порядку, поки основні сили виконують завдання Москви.

Проти сіл, що піднялися, йшла й корабельна артилерія: 2-5 травня 1919 року озброєні пароплави Дніпровської річкової флотилії обстрілювали зайняті повстанцями Чорнобиль, Плюти і Трипілля - судна «Арнольд», «Вєрний» і «Адмірал» названі в оперативному зведенні поіменно^[26].

25 травня 1919 року, підбиваючи арміям фронту підсумки боїв з українськими частинами командира Григор'єва, що піднялися проти радянської влади, Антонов-Овсєєнко розписав арміям порядок зачистки: тих, хто здався, передавати військовим трибуналам радянської влади, «ватажків і начальників» виділяти окремо, а села в місцях дій армій роззброювати, взявши заручників; підписали наказ разом із ним комісар Савицький і начальник штабу Бабін^[27].

Відмова білогвардійського командування визнавати українську державність. Генерал Денікін як головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії підписав програмне звернення «До населення Малоросії» (серпень 1919), яке оголосило боротьбу за українську державу зрадою. Симон Петлюра (голова Директорії Української Народної Республіки й головний отаман її армії) та його соратники, гласило звернення, «поклавши початок розчленуванню Росії, продовжують і тепер чинити свою злу справу створення самостійної „Української Держави" і боротьби проти відродження Єдиної Росії»^[5]. Денікін писав від першої особи: «оголошуючи державною мовою на всьому просторі Росії мову російську, вважаю цілком неприпустимим і забороняю переслідування малоруської народної мови»^[5]. Обіцяна «заборона переслідування» не визнавала мову, а відводила їй місце говірки. Українській за зверненням залишалися побут, приватні школи, перші роки початкової школи - Денікін пояснював: «для полегшення учням засвоєння перших початків знання»; «зрадницький рух» за державу він вимагав «цілком відрізняти» від дозволеної «любові до рідного краю… та його місцевої народної мови»^[5]. Існування народу Денікін допускав, у політичній суб'єктності відмовляв: прагнення до самостійної української держави оголошене зрадою, мова залишена говіркою. У ніч на 1 вересня 1919 року після чотиригодинних переговорів галицький генерал Кравс і денікінський генерал Бредов (за денником Начальної Команди Української Галицької Армії - командир гвардійського корпусу) домовилися: галицькі частини того ж дня виводяться з міста «найменше за лінію київських залізничих стацій», далі на лінію Ігнатівка - Васильків - Германівка, а галицька армія гарантує: «не зробить ніяких виступів проти армії добровольців [Добровольчої армії Денікіна]»^[10]. Четвертим пунктом галицьке командування відмовлялося від політичної суб'єктності: «Командант київської групи галицької армії заявляє, що галицька армія оперує незалежно від армії Петлюри під осібною галицькою командою, без ніяких політичних цілей, а лише з метою боротьби проти большевиків»^[10]. Днем раніше, 30 серпня, на переговорах з командуванням 2-ї денікінської бригади її представники вимагали вважати «як операційну полосу денікінських військ» територію на південний схід і схід від залізниці Козятин - Фастів - Київ, а полосу між лінією Фастів - Володарка - Сассків - Буки та лінією Біла Церква - Тараща - Лисовка - Звенигородка оголосити «як невтральну полосу»; у деннику записано: «На це жадання ми не згодилися»^[10].

3 серпня 1919 року генерал Май-Маєвський, начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях, видав у Харкові наказ № 22 і почав його так: «Оголошую основні положення, ухвалені Особливою нарадою в питанні про „українські школи"». Першим пунктом ішло повернення: «Усі школи, в яких до появи „українських" властей викладання велося російською мовою, а потім, за розпорядженням української влади, мовою викладання було зроблено малоруську мову, мають повернутися знову до викладання російською мовою»^[28].

Історію і географію України наказ викреслив із програм: «Викладання „українознавства" (історія і географія України) скасовується»^[28].

Через дев'ять днів ту саму норму підтвердив головнокомандувач: у зверненні «До населення Малоросії» Денікін оголосив російську мову державною «на всьому просторі Росії», залишивши українській приватні школи та перші роки початкової - «для полегшення учням засвоєння перших зачатків знання»^[5]. У Києві наказ № 22 застосовували й восени: у зведенні радянської сторони про становище в місті записано, що «в усіх школах запроваджується російська мова як державна»^[29].

Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»^[5]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми^[30][29].

Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»^[31]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць^[7]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.

10 вересня 1919 року полковник Матвєєв, що тимчасово очолював адміністрацію білих у місті Миколаєві, видав розпорядження: всі спілки й товариства, які не подали свої статути або не затверджені окружним судом, вважаються закритими^[32]. Українські просвітницькі товариства, що виросли за роки революції без затвердження за дореволюційним порядком, підпадали під цю умову цілком: щоб закрити їх, окремого наказу не було потрібно - саме так, формально нейтральною умовою, білі й закривали українські товариства. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: українські установи за білих було ліквідовано, а на їхньому місці заводилися російські^[7].

28 листопада 1918 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК РКП(б)) створив у російському Курську маріонетковий уряд для України, що назвав себе «Тимчасовим робітничо-селянським урядом України», - політичне прикриття для вторгнення військ радянської Росії в Україну. Маніфестом від 29 листопада він оголосив про встановлення радянської влади в Україні, а 29 січня 1919 року був реорганізований у Раду народних комісарів УСРР за російським зразком^[2]. Указом від 3 грудня 1918 року - за місяць до захоплення Харкова - цей уряд завів власну таємну поліцію: Всеукраїнську надзвичайну комісію^[33].

Улітку 1919 року Москва відібрала у створеної ширми і її каральний апарат. 11 червня 1919 року заступник голови української таємної поліції Шишков телеграфував у ЦК РКП(б), що вона організаційно ніяк не пов'язана з російською і що всі місцеві комісії в Україні підпорядковуються лише українській, а не московській^[34]. 22 липня 1919 року голова російської таємної поліції Дзержинський написав голові української Лацісу, що справа української комісії - проводити в Україні політику московського центру партії: «щодо нас Ви стали самостійником, стали такими об'єктивно», а завдання її - «бути провідником політики ЦК РКП [Центрального комітету Російської комуністичної партії] на Україні»^[35]. 13 серпня 1919 року політбюро ЦК РКП(б) постановило розпустити українську таємну поліцію, злити її з російською, і доручило виконання Петерсу; 14 серпня політбюро українського філіалу партії (ЦК КП(б)У) підкорилося, а 16 серпня Петерса було призначено представником російської комісії при колоніальній адміністрації України (УСРР)^[36].

Донські козаки білої армії генерала Денікіна вбивали українських галицьких стрільців, узятих у полон, - командування Галицької армії заявляло командуванню білих формальний протест, а військовий суд самої Галицької армії підтвердив, що вбивства полонених були фактом. 25 жовтня 1919 року Начальна команда - штаб Галицької армії (УГА) - вислала, як записано в її деннику, до командування білих місію - отаман Лисняк, сотники Левицький і Куриця, - «які мали заложити формальний протест проти убійств наших полонених донськими козаками»^[10]. У писемній повновласті делегації завдання записано так: «перше запротестувати проти убивання наших полонених військами Денікіна, як це мало місце в Гайсині, по друге, щоби обговорити справу виміни полонених». Отаман Лисняк показав на суді: «В Винниці дістав я припоручення їхати до Штабу Добровольчеської Армії [Денікіна, «білих»], передати згаданий протест і переговорювати що до виміни полонених»; делегацію прийняв генерал Слащов, який пообіцяв, «що зателефонує до Денікіна»^[10]. У листопаді 1919 року на військовому суді над командувачем УГА генералом Тарнавським сотник Курдіяк спитав: «Чи убійства донських козаків були фактом чи фікцією»; Тарнавський відповів: «Це факт. Свідок отаман Букшований, впрочім і 5-та Бригада»^[10].

Відступаючи з Харкова в червні 1919 року, таємна поліція більшовиків убивала своїх в'язнів і заручників - українців, що сиділи по її тюрмах без суду. За підрахунком, наведеним у зведенні Інформаційної частини білих, за місяці більшовицької окупації Харкова розстріляно понад 1000 осіб: убивали щодня по 40-50, «причому останніми днями ця цифра сильно зросла»; серед убитих названі колишній губернатор Бантиш із сином, генерали Нечаєв і Кусков, князь Путятін^[13]. Розкопки після відходу більшовиків дали 239 трупів; судово-медичне дослідження встановило факти поховання живих, знущань і катувань. У влаштованому таємною поліцією концентраційному таборі на Чайковській вулиці вирито 33 трупи розстріляних заручників^[13]. Свідок із табору, ворожого білим, - лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі, - підтвердив і розпорядок, і останній день: комендант харківської таємної поліції Саєнко «звичайно всіх засуджених... розстрілював власноруч», а «в останній день нашого перебування в Харківській тюрмі... було розстріляно 120 осіб на задньому дворику нашої тюрми»^[37]. Вироків не було: слідчі харківської таємної поліції Португейс і Фельдман, за документами, вивченими істориком Мельгуновим, «розстрілювали в 1919 р. вже без усяких протоколів» - резолюцією олівцем «Баєву, як невиправну злочинницю, розстріляти»^[37]. Перед відходом із сусіднього Вовчанська більшовики розстріляли 64 заручники, серед них - начальниця жіночої гімназії^[13]. У слободі Великий Бурлук того ж Вовчанського повіту більшовики стратили всю родину князя Вадбольського - дев'ять осіб, серед них дві 80-річні старі жінки і бонна-англійка; укладачі зведення записали: «їх роздягли догола, привели за домову церкву, запалили свічки, наказали стати на коліна й молитися, а потім під свист і крики почали відрізати їм вуха, рубати шаблями і, коли жертви втрачали свідомість, їх пристрілювали»^[13].

Таємна поліція більшовиків катувала в захоплених містах затриманих українців: допити з побоями й тортурами без різниці статі та віку, карцери-шафи й залиті водою погреби, інсценовані розстріли, штатні кати з платою за розстріляного. У Києві це зафіксував Червоний Хрест: доповідь Центрального комітету Російського товариства Червоного Хреста про діяльність київської таємної поліції, складена за спостереженнями сестер милосердя за лютий - серпень 1919 року й підписана виконувачем обов'язків голови комітету лікарем Лодиженським, описує допити: «Щойно людина потрапляла у владу ЧК [таємної поліції], вона втрачала всі людські права... З першого ж допиту починався крик... починалися жорстокі, супроводжувані знущаннями, побої. Ні вік, ні стать не захищали від них» - «чотирнадцятирічну доньку артистки Є. К. Чалєєвої жорстоко побили на очах матері, щоб добитися відвертіших свідчень і від доньки, і від матері», слідчий побив 60-річну Воровську в присутності її заарештованої доньки^[38]. Заарештованих українців тримали в залитому водою погребі без вікон і в стінній шафі - у ній, за доповіддю, «можна було тільки сидіти скорчившись». Дізнання вели інсценованими стратами: Устинського «відводили на місце страти в підвал, роздягали, клали на підлогу... Постріл справді лунав, але з таким розрахунком, щоб куля пролетіла близько, але повз. Так близько, що... вся шкіра на руках Устинського була обпалена. Така стрільба повторювалася багато разів. Зрештою Устинського застрелили»; Солнцева змушували бути присутнім на стратах і замикали в підвалі «останнім живим серед іще теплих трупів» - уночі на допиті він збожеволів, що на вимогу слідчих констатував лікар-психіатр Кирічевський, сам ув'язнений. Підсумок семи місяців спостережень одна з сестер сформулювала так: «не було ні вирваних нігтів, ні погонів, прибитих до плечей, ні здертої шкіри, ні людей, ошпарених окропом. Але все їхнє життя було однією суцільною тортурою»^[38].

В Одесі очевидець, що сидів під арештом в одеській таємній поліції і видав спогади там же 1919 року під псевдонімом К. Алінін, записав зі слів штатного ката Абаша, як один із керівників цієї таємної поліції вів допит: він «„розмінював людину частинами". Він звичайно сідав перед своєю жертвою і починав її розпитувати. - Офіцер? - примружувався... і, прицілившись із револьвера, пробивав кисть руки мученика. - Може, полковник? - І куля роздроблювала лікоть»; за кожного розстріляного, за словами того ж Абаша, таємна поліція платила катові^[39].

У Харкові комендант харківської таємної поліції Саєнко катував допитуваних сам: його «улюблений спосіб», за свідченнями, зібраними слідчою комісією білих, виглядав так: «він устромляв кинджал на сантиметр у тіло допитуваного, а потім повертав його в рані», катування йшли «в кабінеті слідчого „особливого відділу", на очах Якимовича, його помічників і слідчого Любарського». Те саме незалежно підтвердив лівий есер Карелін, що сидів у харківській тюрмі: «Звичайно всіх засуджених Саєнко розстрілював власноруч... При нас у Харківській тюрмі він застрелив хворого на ношах»^[37].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив «провести загальну мобілізацію робітників і селян призовного віку, починаючи з 19 років, а в прифронтовій смузі - з 18», увесь «нетрудовий елемент» з 18 до 45 років залучити до тилового ополчення - захоплена Україна мала воювати за загарбника, - і тією ж постановою оголосив: «Усіх, хто противиться проведенню мобілізації, визнати ворогами народу»; підписали її за голову органу Полозов і секретар Лапчинський^[40]. 26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник, звітуючи по Трипільському району, де армія щойно розбила селян, які піднялися, писав: «тепер лишається мобілізація всього населення цього району» - чоловіків сіл, які щойно піднялися, забирали в ту саму армію, що їх розбила^[41].

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[27]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[40], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[42].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[43]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[22]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[20].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[18].

Центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) 29 червня 1919 року постановив: «Ужити найенергійніших заходів до придушення куркульських повстань і виступів банд, застосовуючи обкладення контрибуцією бунтівних місцевостей і взяття заручників»; підписали постанову за голову цього органу Полозов і його секретар Лапчинський^[40]. Відповідати за цією постановою - грішми й заручниками - мав не той, хто повстав, а вся місцевість разом.

Під кінець року Москва закріпила практику вже для всієї армії: 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький і головнокомандувач збройних сил РСФРР Каменєв підписали таємний наказ № 579 - кожна армія «зобов'язується в районі своїх дій обеззброїти населення за допомогою всіх засобів, які є в її розпорядженні (агітація, агентурна розвідка, оплата зданої зброї грішми й натурою, повальні обшуки, штрафи грішми й натурою, кругова порука, система заручників, розстріл винуватців і т. ін., і т. ін.)», і наказ цей, сказано в ньому ж, стосується «в першу голову армій, що вступають в Україну»^[42].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував із району повстання Зеленого - тими самими словами, що й накази: «Повстання ж селян Трипільського району придушено... тепер лишається... стягнення з нього всіх видатків, понесених робітничо-селянською державою на придушення», - і уточнював: «Необхідно провести стягнення продуктами, стягнення з селян видатків, спричинених повстанням»^[41]. У Могилеві-Подільському, який радянські війська захопили 5 квітня 1919 року без бою, місто одразу обклали примусовою виплатою - телеграма в Бюро української преси за підписом Іваницького повідомляла: «у місті зразковий порядок, яким навіть буржуазія задоволена, попри накладену контрибуцію в півтора мільйона»^[44]. У донесеннях Особливої слідчої комісії при командуванні білих (ЗСПР) записано про Одесу: «400 осіб за несплату контрибуцій відправлено на примусові роботи», і про Ізюм Харківської губернії - «очевидці переказували про поголовне пограбування родин, у яких родичі пішли до „кадетів"»^[13].

У Фастові Київської губернії примусову виплату, накладену на місто за радянської влади, внесла єврейська громада - співробітник Редакційної колегії, органу, що збирав свідчення про погроми, Х. Гофман записав: «Уся накладена контрибуція була майже цілком сплачена євреями, попри те, що вони бідніші і їх значно менше, ніж християн. Багато євреїв було взято заручниками, довго сиділи у в'язниці, багатьом довелося зовсім залишити Фастів»^[22].

26 травня 1919 року, в розпал повстання українських селян під проводом Григор'єва проти радянської влади, голова уряду РСФРР Ленін телеграфував до Києва голові колоніальної адміністрації України (УСРР) Раковському і до Харкова її заступникові військового міністра Межлауку: «Декретуйте і проведіть у життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку. Увесь цвях моменту: швидка перемога в Донбасі, збір усіх гвинтівок із сіл, створення міцної армії»; телеграму він звелів прочитати «всім видним більшовикам»^[45]. Днем раніше командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко наказав арміям «роззброювати місцеве населення» в місцях дій^[27].

У таємному наказі № 579 від 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький назвав мету одним пунктом - «основною умовою успіху» оголошувалося «безумовне і поголовне роззброєння сільського населення» України^[42].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував про хід роззброєння з Трипільського району: «Обеззброєння населення провадиться обшуками, усі винні в приховуванні зброї та військових матеріалів передаються польовому ревтрибуналу [військовому суду більшовиків]»^[41].

У селі Тютьковичі Рівненського повіту 6 липня 1919 року сход представників сіл при радянському військовому комісарі Сенічкіні постановив здати «гвинтівки, кулемети, набої» і просив «залишити на населення по 15 гвинтівок і набоїв для оборони населення від бандитів»; тим же протоколом сход скаржився, що радянські солдати забирають майно самовільно, без ордера^[46].

18 листопада 1919 року міська адміністрація білих у Миколаєві розпорядилася про попередню цензуру друкованих видань^[47]. Так само було в Києві: наказ начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського підпорядкував усі видання військовій цензурі - виходити лише з дозволу губернатора, кожне число подавати прокуророві^[30].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року повернув школи України до обов'язкового викладання російською, а рідній мові залишив місце факультативу: «Викладання малоруської мови і літератури допускається як необов'язкових предметів на загальних підставах» - обов'язковою мовою навчання стала російська, українську вивчали лише за бажанням^[28].

Начальник адміністрації білих у Катеринославській, Харківській, Курській і Полтавській губерніях генерал Май-Маєвський наказом № 22 від 3 серпня 1919 року відрізав українську школу від державних грошей: «Відпуск кредитів із казни на утримання навчальних закладів із викладанням малоруською мовою не допускається»; земствам - органам місцевого самоврядування - і містам він заборонив відкривати й підтримувати такі школи, а вже відкритим дозволив існувати лише «за умови прийняття їх на утримання приватними особами й товариствами». Учителям наказ закрив і казенний статус: «право державної служби» отримували лише викладачі шкіл, визнаних «такими, що зміцнюють ідею єдиної російської державності»^[28]. У Києві тієї ж осені, за зведенням радянської сторони, «відпуск кредиту школам на викладання української мови припиняється»^[29].