у кампанії «Радянсько-Українська війна: друге вторгнення і ресурсне виснаження (1919)»
Головнокомандувач білої армії Денікін у зверненні «До населення Малоросії» ручався: «не буде жодних обмежень щодо малоруської мови в друці»[1]. Заборона прийшла через три тижні після захоплення Києва і була влаштована як система дозволів: за наказом начальника адміністрації білих генерала Май-Маєвського «всі київські газети та інші періодичні видання виходять не інакше, як із дозволу на те київського губернатора», кожне видання прямо з друкарні подається прокуророві й губернаторові, діє «сувора попередня військова цензура», а за відступ - штраф 20 000 рублів і півроку тюрми[2][3].
Українській пресі дозволів ця система не давала. Бюро інформації при Раді оборони УСРР повідомляло із захопленого Києва: газети білих - «Киевлянин» за редакцією Шульгіна, «Эхо», «Вечерняя газета» «і ряд інших листків» - виходять щодня, але «в Києві не виходить жодна українська газета», а «на вулицях Києва зовсім не чути української мови»[4]. Історики Інституту історії України підтверджують підсумок: за білих закривалися українські газети, а українські книжки забирали з крамниць[5]. Обіцянка не чіпати українське слово протрималася рівно до входу білих у Київ.