у кампанії «Радянсько-Українська війна: друге вторгнення і ресурсне виснаження (1919)»
Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ[1].⏎Влітку 1919 року на Україну наступала й біла армія - Збройні сили Півдня Росії на чолі з генералом Денікіним[2]. Наступ білої армії Денікіна на Київ ішов під гаслом відновлення «єдиної та неподільної Росії»[1]. 30 серпня 1919 року Київ, майже без бою залишений червоними, зайняли об'єднані українські війська - 1-й і 3-й корпуси Української галицької армії (УГА) та Запорізька група армії Української Народної Республіки (УНР) під загальним командуванням галицького генерала Кравса; на 16-ту годину наступного дня, неділі 31 серпня, Кравс призначив на Хрещатику урочистий парад українських військ за участю голови Директорії УНР Симона Петлюри[3]. Наступного дня після того, як українські армії увійшли до столиці, Київ зайняли й денікінські війська під командуванням генерала Бредова, силою витіснивши українські частини[3]. Події 31 серпня 1919 року дістали назву «Київська катастрофа»[3][1]. Катастрофою цей день став для українських армій і державності УНР: взяту напередодні столицю вони втратили за добу, у збройному зіткненні на Думській площі були вбиті й поранені, кілька сотень осіб потрапили в полон[3]. Історики Інституту історії України Національної академії наук підсумовують: «успішна спочатку операція українських військ обернулася болісною поразкою». Про наслідки вони пишуть: катастрофа «деморалізуюче вплинула на українську армію і посилила розбіжності у стратегічних цілях» двох українських політичних проводів - наддніпрянського й галицького[3].⏎Хід дня відомий за денником Начальної Команди - штабу Української Галицької Армії. Ранок 31 серпня штаб описав так: о 8-й годині денікінські частини увійшли до міста, «здається — через середний необсаджений міст і також через залізничий міст, куди переїхало кілька панцирок», і розташувалися в південно-східних передмістях[4]. Найстарший з галицьких командирів отаман Вімєталь домовився з денікінськими командирами про тимчасову демаркаційну лінію, але між 16-ю і 17-ю годинами до міської Думи, вже зайнятої галичанами, підійшов денікінський генерал Штакельберг з делегацією старшин і відділом у 100-200 людей; Кравс зажадав відвести їх за умовлену лінію[4]. Розв'язку штаб записав так: зібрана товпа, «знаючи про присутність денікінських військ в Київі, зажадала вивішення російського прапора на Думі, крім вже нами там застромленого українського», і Кравс, «щоби успокоїти товпу, в якій находилося багато бувших російських старшин», дозволив це з мотивуванням «як знамя спільної боротьби обох армій проти большевиків»[4]. Частини Запорізької Групи, що проходили повз Думу, «здерли російський прапор»; почалася стрілянина - денікінські відділи напали на розкидані по місту галицькі частини, а про вогонь з дахів і балконів у деннику записано: «стріляло також на наші частини цивільне населення»[4]. Підсумок дня в деннику: «10 убитих козаків», роззброєні штаб ІІІ галицького корпусу та одинадцять його сотень, покинуті в місті гармати Запорізької Групи; сили Денікіна Кравс оцінив на «принайменше дві дивізії»[4]. Бою за місто не вийшло: після стрілянини біля Думи здійнялася «велика паніка» - кілька підрозділів було роззброєно, решта з боєм вийшла за місто; штаб підсумував: «Одноцільний опір з причини згаданої паніки був неможливий»[4]. Кравс виїхав на переговори до Бредова і вже дорогою стрінув «сильні кольони добровольців [вояків Добровольчої армії Денікіна]», які маршували на місто[4].⏎Київ залишився за денікінцями. У ніч на 1 вересня Кравс підписав з Бредовим умову про відведення галицьких частин; до 2 вересня війська групи збиралися вже на лінії Ігнатівка - Васильків[4]. Рішення про відведення ухвалило командування: стрільці групи, за записом за 1 вересня, «дуже пригноблені послідними подіями жадають поновного наступу на Київ»[4].⏎Восени 1919 року Червона армія перейшла в контрнаступ уже проти військ Денікіна[1].