Примусове роззброєння

26 травня 1919 року, в розпал повстання українських селян під проводом Григор'єва проти радянської влади, голова уряду РСФРР Ленін телеграфував до Києва голові колоніальної адміністрації України (УСРР) Раковському і до Харкова її заступникові військового міністра Межлауку: «Декретуйте і проведіть у життя повне обеззброєння населення, розстрілюйте на місці нещадно за всяку приховану гвинтівку. Увесь цвях моменту: швидка перемога в Донбасі, збір усіх гвинтівок із сіл, створення міцної армії»; телеграму він звелів прочитати «всім видним більшовикам»^[1]. Днем раніше командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко наказав арміям «роззброювати місцеве населення» в місцях дій^[2].

У таємному наказі № 579 від 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький назвав мету одним пунктом - «основною умовою успіху» оголошувалося «безумовне і поголовне роззброєння сільського населення» України^[3].

26 липня 1919 року уповноважений Ради оборони тієї ж адміністрації Скрипник телеграфував про хід роззброєння з Трипільського району: «Обеззброєння населення провадиться обшуками, усі винні в приховуванні зброї та військових матеріалів передаються польовому ревтрибуналу [військовому суду більшовиків]»^[4].

У селі Тютьковичі Рівненського повіту 6 липня 1919 року сход представників сіл при радянському військовому комісарі Сенічкіні постановив здати «гвинтівки, кулемети, набої» і просив «залишити на населення по 15 гвинтівок і набоїв для оборони населення від бандитів»; тим же протоколом сход скаржився, що радянські солдати забирають майно самовільно, без ордера^[5].