Агресори можуть здійснювати цілеспрямоване фізичне знищення людей виключно на підставі їхньої національної, культурної чи політичної належності. Масові репресії, позасудові страти інтелігенції та системний терор мають подвійну мету: негайно придушити активний опір і превентивно ліквідувати соціальну базу, здатну зберігати та передавати національний код у майбутньому.
Частини Добровольчої армії («білі») захопили місто Фастів Київської губернії 25 серпня 1919 року (7 вересня за сучасним календарем) - і того ж дня почали грабувати мешканців єврейських кварталів міста. Тимчасовий комендант білих Пахомов, отримавши від єврейської делегації 25 тисяч рублів, обіцяв ужити заходів, але одразу зупинити насильство відмовився і пояснив чому: «бо військо дуже озлоблене проти євреїв». Гарнізоном білих командував Бєлогорцев. Білі вбивали за розпорядком: «Надвечір зазвичай збирали всіх козаків, регулярних і партизанів окремо, на перевірку. Після перевірки й молитви вони групами розсипалися по місту „на роботу"». Утікачів ловили на залізниці: «Багатьох дорогою знімали з поїздів і вели до лісу на розстріл»[1].
Коли до коменданта прийшла російська делегація з проханням припинити погром, бо від нього почало страждати й російське населення, той спитав: «А хто грабує?» - і, почувши, що бере участь і російське населення, відповів: «А потім скажуть, що грабували козаки»[1]. 23 вересня 1919 року комендант білих у Фастові Кундо видав наказ № 2, де оголосив, що все залагоджено: «Додаю, що заходів до охорони порядку в містечку давно вжито, усякі побоювання цілком безпідставні. Про всі випадки грабежу, насильств і реквізицій прошу негайно повідомляти в комендантське управління»[2].
Уповноважений Російського Червоного Хреста Рабинович описав підсумок трьох днів так: «Погром, як смерч, зруйнував, спалив і розметав більшу половину містечка… З тліючих руїн пожарищ усе ще діставали трупи спалених у будинках»[3]. До 30 вересня 1919 року у Фастові налічили 600 убитих, 100 спалених і 315 поранених - при восьми тисячах єврейських мешканців міста, і це була неповна цифра: «убитих значно більше, бо ще й досі знаходять трупи в лісах»[1].
Цілеспрямоване фізичне знищення національної культурної еліти. Офіційний розворот закріпила постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова: українізацію оголошено проведеною «механічно», що, за текстом постанови, «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій»[4]. Термін «розстріляне відродження» й означає «репресивн[у] політик[у] комуніст. Москви, спрямован[у] на фізичне знищення укр. інтелектуальної еліти 1920—30х рр. (ширше — усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її творчих здобутків»[5].
Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС для фізичного знищення представників етнічних меншин[6]. Механізм задали оперативні накази наркома Єжова: № 00485 від 11 серпня 1937 року відкрив польську операцію - «з 20 серпня 1937 року розпочати широку операцію, спрямовану на повну ліквідацію місцевих організацій „ПОВ"», з терміном завершення «у 3-місячний строк»[7], - а № 00439 від 25 липня 1937 року — німецьку[8]; за їхніми лекалами пройшли грецька, болгарська та інші операції[6]. Масштаб записано у звітності самого карателя: за цифровими зведеннями 1-го спецвідділу НКВС УРСР від 30 серпня 1938 року, в порядку наказів №№ 00485, 00593 та інших по республіці заарештовано 94 659 осіб (54 011 - по польській лінії, 23 036 - по німецькій, 5 642 - по грецькій), з них до 1 липня 1938 року засуджено 61 683; загалом же зі 197 945 засуджених НКВС УРСР за звітний період до розстрілу присуджено 122 274 особи - майже двоє з кожних трьох[9]. За всіма «національними лініями» СРСР засуджено 335 513 осіб, з них розстріляно 73,66%[10].