Захоплення заручників

25 травня 1919 року командувач Українського фронту РСФРР Антонов-Овсєєнко, роззброюючи села, наказав арміям: «попередньо брати заручників із куркульських елементів»^[1]. 29 червня 1919 року центральний орган колоніальної адміністрації України (ВУЦВК) узаконив «взяття заручників» постановою про загальну мобілізацію^[2], а 11 грудня 1919 року військовий міністр РСФРР Троцький включив «систему заручників» до переліку засобів, якими армії, «що вступають в Україну», зобов'язані роззброювати населення^[3].

У Житомирі за дев'ять днів радянської влади в березні 1919 року заручники сиділи в таємній поліції «до сплати контрибуції» - поки місто не внесе накладену на нього виплату; так записав уповноважений Центрального комітету допомоги потерпілим від погромів Лівшиць, зазначивши, що значну частину заарештованих «як заручників» становили євреї^[4]. Так само було у Фастові: до сплати накладеної на місто контрибуції заручниками сиділи євреї^[5]. Тримала заручників і окупаційна таємна поліція в Києві: голова радянської колоніальної адміністрації України Раковський писав Леніну 9 серпня 1919 року, що після оголошення «червоного терору» через повстання Григор'єва вона розстріляла 30 заручників - колишніх членів монархічної організації «Союз русского народа», що влаштовувала погроми, і царських чиновників; коли зібралися розстріляти ще 15 і Раковський із головою української таємної поліції Лацісом перевірили їхні біографії, небезпечними ворогами виявилися лише двоє^[6].

Вивіз заручників із Києва під час евакуації наприкінці серпня 1919 року описала очевидиця Катерина Коваль-Медзвєдська: «Взято було на обрахунок лікарів, інженірів, топографів, яких в останні дні, під загрозою розстрілу, силою вивезено було на Москву. Опріч того, сотнями було вивезено, яко закладників, поміщиків та більших купців»^[7].